Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 60 страниц)

– Я бачив декількох, – устряг пан Крейтон. – Хлопчисько-селюк проїхав сорокатою кобилкою, а за годину пройшло пішки з півдесятка чолов’яг. Мали при собі за зброю ковіньки та коси. Помітили наше багаття, спинилися, почали до коней придивлятися. Та я їм мечем посвітив і наказав, щоб забиралися. Ох і пики ж були у тих харцизів – лихі й відчайдушні… та не такі відчайдушні, щоб отак просто зачепити на дорозі пана Крейтона Довголоза.

«Та де вже, – подумала Брієнна, – то й справді голодну скруту треба мати, щоб тебе грабувати.» І відвернулася сховати посмішку. На щастя, пан Крейтон був надто заклопотаний оповідкою про свою величну битву з лицарем Червоної Курки, щоб помітити якісь там дівчачі глузи. І все ж добре було мати супутників у дорозі – навіть таких, як ці двоє.

Пополудні Брієнна почула крізь голі брунатні дерева якийсь наспів.

– Що то таке? – запитав пан Крейтон.

– Молитва на кілька голосів.

Брієнна знала псалом, який саме співали. «Вони благають Воїна про захист і молять Старицю освітити їм шлях.»

Пан Іліфер Безгрішний оголив свого добряче побитого клинка і натяг повід, вочевидь бажаючи зачекати наближення співців.

– Вони десь недалечко.

Спів плинув крізь ліс, наче побожний грім з неба, і раптом його джерело з’явилося просто попереду на шляху. Очолював ходу гурт жебрущих братів – розкошланих бороданів у грубо зітканих рясах, хто у простих ходаках, а хто і босоніж. За ними тупало десятків шість злиденних чолов’яг, жінок та дітей, плямиста свиня та кілька овець. Хтось із чолов’яг мав сокири, але більшість – лише грубі дерев’яні кийки та ломаки. Посеред юрби людськими зусиллями котилася двоколісна гарба з сірих потрісканих дощок, навалена купою черепів та потрощених кісток. Побачивши заплотних лицарів, жебрущі брати спинилися, і молитва замовкла.

– Добрі панове лицарі, – мовив один, – хай огорне вас любов Матері.

– І вас, добрі браття, – відповів пан Іліфер. – Хто ви такі?

– Бідолахи, – відповів здоровань із сокирою.

Незважаючи на холод осіннього лісу, він не мав на собі ані сорочки, ані свити, зате на грудях ніс вирізану ножем семикутну зірку. Саме такі зірки за давніх часів урізали собі у плоть андальські вої, коли вперше прийшли на цей берег вузького моря скидати у порох королівства першолюдей.

– Йдемо до міста, – мовила висока жінка, впряжена у гарбу, – веземо ці святі кістки до Блаженного Баелора, шукаємо розради та захисту від пана короля.

– Ставайте до наших лав, друзі, – закликав малий сухорлявий чоловічок у поношеній рясі септона, в котрого на шиї теліпався кришталь на ремінці. – Вестерос має потребу в кожному мечі.

– Ми прямували до Сутіндолу, – заявив пан Крейтон, – але могли б доправити вас безпечно до Король-Берега.

– Якщо ви маєте монету сплатити нам за супровід, – додав пан Іліфер, що вочевидь не бажав миритися зі своїм безгрішшям.

– «Горобцям» золото ні до чого, – відповів септон.

Пан Крейтон його не зрозумів.

– Яким ще горобцям?

– Горобець – найменший та найнижчий з птахів, якого знайдеш усюди. А ми – найнижчі з людей, і нас тепер теж знайдеш усюди. – Септон мав вузьке, худе, загострене обличчя, коротку, побиту сивиною брунатну борідку. Ріденьке волосся було зав’язано вузлом на потилиці, босі ноги зчорніли, побилися дорогою та затверділи так, що скидалися на корені старого дерева. – Тут у нас кістки святих людей, замордованих за віру. Вони служили Седмиці аж до смерті, а тепер служать і по смерті. Хтось помер з голоду, когось закатували. Сплюндрували безліч септів, без ліку дів та матерів зґвалтували безбожники і посіпаки гемонів. Не уникли наруги навіть сестри-мовчальниці. Вишня Мати плаче-побивається з гніву та розпачу. Настав час усім помазаним лицарям покинути земних господарів і стати до захисту Святої Віри. Ходімо з нами до міста, якщо ви справді любите Седмицю.

– Любити люблю, – відповів Іліфер, – але ж маю щось їсти.

– Так само, як усі діти нашої Матері.

– Наш шлях лежить до Сутіндолу, – байдуже буркнув пан Іліфер.

Один із жебрущих братів сплюнув, а жінка застогнала.

– Ви негідні та облудні лицарі, – мовив чоловік із зіркою на грудях.

Декілька інших вірян струснули кийками в повітрі, але босий септон їх відрадив.

– Не судіть, бо суд належить лише Батькові. Хай їдуть з миром. Вони такі самі бідолахи, як ми, загублені на цій землі.

Брієнна посунула кобилу вперед.

– Моя сестра теж загубилася, і я її шукаю. Дівчина тринадцяти років, рудаво-брунатне волосся, гарна на вроду.

– Всі діти нашої Матері несуть на обличчях її вроду. Хай Діва береже ту бідолашну дівчину… і вас теж.

Септон підняв одну з віжок, за які тягли гарбу, собі на плече, і смикнув. Жебрущі брати знову завели спів. Брієнна та заплотні лицарі сиділи верхи і спостерігали, як хода їх проминає, тупаючи потроху коліями шляху до Росбі. Згодом спів почав стихати, а тоді зовсім завмер удалині.

Пан Крейтон підняв з сідла половинку дупи і почухав її.

– Що то за люди такі – підняти руку на святого септона?

Брієнна добре знала, що то за люди. Коло Дівоставу, пригадала вона, «Хвацькі Компанійці» підвісили одного септона за ноги до гілки дерева і пускали в його труп стріли задля вправи та забави. Чомусь їй стало цікаво, чи нема і його кісток у тій гарбі разом із рештою.

– Але який дурень візьметься ґвалтувати мовчазну сестру? – казав тим часом пан Крейтон. – Та навіть пальцем її торкнутися… кажуть, що вони – дружини самого Морока, і що їхні жіночі місця холодні та мокрі, наче лід.

Він зиркнув на Брієнну і поспіхом додав:

– Е-е-е… благаю вибачити.

Брієнна дала остроги кобилі й рушила в бік Сутіндолу. За мить слідом поспішив пан Іліфер, а тоді й пан Крейтон, що опинився наприкінці загону.

За три години вони натрапили на іншу купку людей, що теж пробиралися до Сутіндолу: купця зі слугами в супроводі ще одного заплотного лицаря. Купець сидів на зозулястій кобилі, а слуги по черзі тягли воза: четверо налягали на лями, а двоє крокували біля колес. Та почувши копита на дорозі, усі покидали тягнути і поставали навколо воза з високими ясеновими костурами напоготові; купець підняв арбалета, лицар видобув меча.

– Пробачте мені підозри, коли ваша ласка, – гукнув купець, – але часи зараз неспокійні, а мене захищає самий лише добрий пан Шадрік. Хто ви такі, мушу спитати?

– Що ви таке кажете! – обурився пан Крейтон. – Я є уславлений лицар Крейтон Довголоз, щойно з великої битви при Чорноводі, а оце мій супутник у дорозі, пан Іліфер Безгрішний.

– Ми вам зла не бажаємо, – додала Брієнна.

Купець окинув її поглядом, повним сумніву.

– Вам, панно, личило б сидіти вдома, у безпечній світлиці. Нащо ви нап’яли на себе оцей стрій, неподобний вашій статі?

– Я шукаю свою сестру. – Брієнна не насмілювалася згадувати ім’я Санси, бо ж її розшукували за вбивство короля. – Шляхетну діву, прекрасну вродою, з блакитними очима і рудаво-брунатним волоссям. Можливо, ви бачили її у супроводі череватого лицаря сорока років, або ж блазня-п’яниці.

– Хо, п’яниць та усяких блазнів зараз на шляхах стільки, що й не злічиш! Та й дів після наруги теж. Щодо череватого… важко нині чесній людині зберігати добре черево, коли навколо стільки люду голодує. Проте ваш пан Крейтон, схоже, з голоду не потерпає.

– У мене широка кістка, – заперечив пан Крейтон. – А чи не поїхати нам разом? Не смію піддавати сумніву хоробрість пана Шадріка, та він із себе досить невеличкий, а три клинки – краще за один.

«ЧОТИРИ клинки» – подумала Брієнна, проте втримала язика за зубами.

Купець озирнувся на свій збройний супровід.

– Що скажете, пане лицарю?

– Вважаю, цих трьох нема чого боятися. – Пан Шадрік був сухорлявий, вузьколиций, наче лисиця, чоловічок з гострим носом і шапкою біляво-рудого волосся. Сидів він на норовливому каштановому румаку, зросту мав хіба на вершок більше за п’ять стоп, але носа задирав трохи не вдвічі вище за себе. – Один старий, другий жирний, а оте величезне – то жінка. Хай їдуть з нами, коли хочуть.

– Як скажете.

Купець опустив арбалета, і подорож продовжилася. Найманий лицар відстав від воза і почав розглядати Брієнну згори донизу, наче та була добрячим свинячим окостом на базарі.

– А ви чимале дівчисько – і на зріст, і в раменах. Де це таку ягідку виростили?

Коли з неї кепкував пан Хайме, вона аж скаженіла; насмішкуватість коротуна її ледве торкалася.

– У світі чого тільки не росте. Є велетні, а є такі, що ледве від землі видно.

Лицар зареготав.

– Там, де треба – я теж велетень, ягідко!

– Купець, здається, назвав вас Шадріком.

– Так, пан Шадрік з Тінистого Звору. А ще маю прізвисько Скажений Повх.

Він повернув щита і показав їй свого герба: велику білу мишу-повха з лютими червоними очима на хвилях брунатних та синіх.

– Брунатне – то землі, котрими я блукав, синє – річки, які перетнув. А повх – то я.

– І ви справді скажені?

– Авжеж! Звичайний польовий повх тікає від крові та битви. А скажений повх сам їх шукає.

– Але не схоже, щоб часто знаходив.

– Коли мені треба, то знаходжу. Правда те, що я не турнірний лицар. Я, жіночко, свою хоробрість бережу для поля справжньої битви.

Нехай «жіночка» – вже краще, ніж «ягідка».

– Тоді ви з добрим паном Крейтоном маєте чимало спільного.

Пан Шадрік зареготав.

– Оце вже сумніваюся! Я б сказав, що радше ми з вами шукаємо дещо спільне. Загублена менша сестра, кажете? Блакитні очі, брунатно-руде волосся? – Він знову засміявся. – Ви в цьому лісі не єдиний мисливець. Я теж вистежую Сансу Старк.

Брієнна почепила на обличчя кам’яну личину, щоб приховати розпач.

– Хто така ця Санса Старк, і навіщо ви її вистежуєте?

– Бо кохаю, як інакше?

Брієнна зморщила лоба на глибокі борозни.

– Кохаєте?!

– Еге ж. Моє вічне та єдине кохання – золото. На відміну від вашого доброго пана Крейтона, я справді бився на Чорноводі, але за ту сторону, що програла. Мій викуп геть мене розорив. Ну хоч хто такий Варис, ви ж, певно, знаєте? Євнух оголосив, що дає за цю дівчину, про яку ви ніколи не чули, пухкий гаман золота. Я людина не жадібна, і якщо одна надмірного зросту жіночка допоможе мені знайти ту капосну дитину, я чесно розділю з нею Павукові монети.

– Я гадала, ви найняті цим купцем його охороняти.

– Лише до Сутіндолу. Гібальд – іще гірший жмикрут, ніж боягуз. А боягузливий аж занадто. Отже, що скажете на мою пропозицію, ягідко?

– Не знаю я ніякої Санси Старк! – наполягала вона. – Я шукаю свою сестру, шляхетно уроджену дівчину…

– …з блакитними очима і рудо-брунатним волоссям, так-так. А чи не нагадаєте, що то за лицар мандрує з вашою сестрою? Чи ви казали: блазень? – На її відповідь пан Шадрік не чекав, і то добре, бо вона жодної не знайшла. – Тієї ночі, коли помер король Джофрі, з Король-Берега зник один собі блазень – огрядний, з носом у винних прожилках, на ім’я пан Донтос Рудий, що колись жив у Сутіндолі. Молю богів, щоб вашу сестру та її п’яницю-блазня ніхто не злапав помилково за панну Старк та пана Донтоса. Ото було б лихо-лишенько.

Він ударив п’ятами боки румака і затрусив уперед.

Навіть Хайме Ланістер нечасто змушував Брієнну почуватися такою дурепою. «Ви в цьому лісі не єдиний мисливець.» Жінка на ім’я Брелла розказала, як Джофрі відібрав у пана Донтоса лицарські остроги, як панна Санса благала Джофрі про змилування над дурнем. «Він допоміг їй утекти, – вирішила Брієнна, коли почула оповідь. – Знайду пана Донтоса – знайду і Сансу.» Вона мала б знати, що інші можуть дійти того ж висновку. «І ці інші можуть виявитися ще огиднішими за пана Шадріка.» Їй лишалося сподіватися, що пан Донтос добре сховав Сансу в якомусь надійному місці. «Але як тоді мені її шукати?»

Брієнна згорбила плечі, насупилася і рушила собі далі.

Надвечір загін прибув до заїжджого двору – великої хати з колод коло злиття річок та старого кам’яного мосту. Пан Крейтон розказав, що саме так заїзд і зветься: «Коло старого кам’яного мосту». Корчмар начебто був йому приятелем.

– Непогано варить-смажить, і в кімнатах не більше бліх, ніж деінде, – божився лицар. – То кому сього вечора теплої та м’якої постелі?

– Авжеж не нам, якщо твій приятель не роздає їх задарма, – буркнув пан Іліфер Безгрішний. – Катма грошей у нас – по корчмах розкошувати.

– Я заплачу за нас трьох.

Брієнна браку грошей не відчувала – про це подбав Хайме. У саквах вона знайшла пухкого гаманця срібних оленів та мідних зірок, трохи меншого – набитого золотими драконами… а ще пергамен, що наказував усім вірним підданим короля надавати допомогу його пред’явниці, панні Брієнні з дому Тарф, відрядженій за наказом його милості у королівській справі. Підписано грамоту було дитячою рукою Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, законного Семицарства повелителя.

Гібальд теж пристав до думки спинитися на ніч у корчмі й наказав слугам лишити воза коло стайні. Крізь дзвінкові шибки вікон заїзду сочилося тепле жовте світло. Брієнна почула, як у стайні заіржав огир, що винюхав її кобилу. Вона саме знімала сідло, коли з дверей стайні виник хлопчик і мовив:

– З ласки пана лицаря, дозвольте мені.

– Я не лицар і не пан, – відповіла вона, – але кобилу візьми. Дай їй води та вівса, добре вичеши шкуру.

Хлопець почервонів.

– Перепрошую пані, я вас…

– Усі помиляються.

Брієнна віддала йому повід і пішла за рештою до корчми, закинувши сакви на плече і затиснувши згорток постелі під пахвою.

Підлогу з дощок у трапезній всипала тирса, повітря пахкотіло хмелем, димом та м’ясом. Над вогнем тріщала і порскала салом печеня, ніким не доглянута. За столом сиділо шестеро тутешніх, та вони припинили розмову, коли ввійшли чужинці. Брієнна відчула на собі їхні очі. Незважаючи на кольчугу, кобеняка та кубрака, під такими поглядами вона почувалася голою. Коли один чолов’яга присвиснув зі словами «Ти лишень подивися!», вона вже знала, що йдеться не про пана Шадріка.

З’явився корчмар з трьома величезними кухлями пива у кожній руці. Пиво хлюпало з кухлів на долівку з кожним його кроком.

– Чи маєте ви кімнати для подорожніх, добродію? – запитав його купець.

– Може, й маю, – відповів корчмар. – Для тих, хто має гроші.

Пан Крейтон Довголоз зобразив на обличчі обурення.

– Гей, Наглю, це отак ти вітаєш старого друга? Не впізнав? Це ж я – Довголоз!

– Чого ж не впізнати, як ви мені сім оленів винні. Покажіть срібло – покажу постіль.

Корчмар брязнув кухлями на столі, розливши ще пива.

– Я заплачу за кімнату для себе та іншу – для двох моїх супутників. – Брієнна показала на пана Крейтона та пана Іліфера.

– Я собі теж візьму кімнату, – мовив купець, – для себе і доброго пана Шадріка. Мої слуги, з вашої ласки, пересплять у стайні.

Корчмар окинув їх поглядом.

– Ласка чи не ласка, хай сплять – куди їх подінеш… Вечеряти будете? Є добра коза, на рожні печена.

– Чи добра, чи погана – про те я сам судитиму, – відказав Гібальд бундючно. – Моїм людям досить буде хліба, вмоченого у сало з кози.

Отакою і була їхня вечеря. Брієнна теж скуштувала козятини – після того, як пішла за корчмарем угору сходами, пхнула йому в руку кілька монет і покидала речі у другій кімнаті з тих, що він показав. Замовила вона козятини і для пана Крейтона з паном Іліфером – адже вони поділилися з нею пстругом. Заплотні лицарі та купець запивали м’ясо пивом, Брієнна попрохала кухоль козячого молока. Дослухаючись до застільних балачок, вона без надії сподівалася почути бодай кілька слів, які б допомогли їй знайти Сансу.

– Ви їдете з Король-Берега, – звернувся один з місцевих до Гібальда. – Чи правда, що Крулеріза скалічили?

– Та правда, – відповів Гібальд. – Мечову руку він втратив, отакі справи.

– Еге ж, – додав пан Крейтон, – лютововк йому відгриз, чув я таке. Одне з тих чудовиськ, що налізли сюди з півночі. Та що з тієї півночі буває доброго? У них навіть боги якісь пришелепкуваті.

– Вовки тут ні до чого, – мимохіть вимовила Брієнна. – Правицю панові Хайме відрубав кохорський найманець.

– Нелегко битися, коли в тебе правиці катма, – зауважив Скажений Повх.

– Та ну, – заперечив пан Крейтон Довголоз. – Ось я, приміром, однаково б’юся хоч правицею, хоч лівицею.

– Хто б сумнівався. – Пан Шадрік підняв кухля на знак вітання.

Брієнна пригадала свій бій з Хайме Ланістером у лісі. Вона тоді ледве стримувала клинок супротивника, зібравши останні сили. «А він же був слабкий після ув’язнення, скутий ланцюгами на зап’ястках. Жоден лицар у Семицарстві не встояв би супроти нього у повній силі та без кайданів.» Хайме скоїв багато зла, та якщо він щось і умів, то це битися мечем. Скалічити таку людину – то була нелюдська жорстокість. Одна справа – убити лева, і зовсім інша – відрубати йому лапу та лишити зламаним і безпорадним.

Раптом галас у трапезній став для неї занадто гучним; висидіти тут бодай ще хвилину здавалося мукою. Брієнна пробурмотіла «на добраніч» і пішла спати. Стеля у кімнаті була низька; заходячи зі скіпкою, вона мусила пірнути, щоб не розбити голову. Крім ліжка, достатнього для шістьох людей, та недогарка лойової свічки на підвіконні, у кімнаті нічого не було. Брієнна запалила свічку від скіпки, заклала двері засувом і повісила пас із мечем на стовпчик ліжка. Піхви меча були прості й непоказні: дерево у порепаній брунатній шкірі. Меч у них був ще простіший, куплений у Король-Березі навзамін відібраного «Хвацькими Компанійцями». «Навзамін меча Ренлі.» Їй досі боліло згадувати про втрату.

Але у згортку постелі був схований ще один довгий меч-півторак. Брієнна сіла на ліжко і витягла його; при світлі свічки заблищало жовте золото, зажевріли червоні рубіни. Витягнувши Вірноприсяжця з візерунчастих піхов, Брієнна відчула, як їй перехоплює подих. Глибоко у криці бігли, наздоганяючи одна одну, чорні та червоні рясиці. «Валірійський булат, викуваний чарами.» Саме такий меч пасував би до руки стародавнього звитяжця з казок. Коли Брієнна була маленька, мамка-годувальниця забивала їй голову оповідками про лицарську мужність та звитяги, про шляхетні діяння пана Галадора з Морну, Флоріана Дурня, принца Аемона Драконолицаря та інших славетних поборників. Кожен з уславлених воїнів носив при боці уславлений меч, і певно ж, Вірноприсяжець – хай не вона сама – був гідний місця у їхньому товаристві. «Ви захищатимете доньку Неда Старка власним залізом Неда Старка» – так їй казав Хайме.

Ставши на коліна між ліжком та стіною, вона здійняла меча і проказала мовчазну молитву до Стариці, чия золота лампада вказує людям правильну дорогу в житті. «Проведи мене, – молилася вона, – висвітли шлях поперед мене, покажи стежку, що веде до Санси.» Брієнна не виправдала сподівань Ренлі, не виконала своїх обіцянок пані Кетлін. Залишився Хайме – хоч його вона не повинна зрадити. «Він довірив мені свій меч. Він довірив мені свою честь.»

Опісля молитви вона простяглася на ліжку, як зуміла – при всій ширині довжини йому не вистачило, тому Брієнна лягла упоперек. Знизу чувся брязкіт кухлів, догори сходами долітали окремі голоси. Нагадали про себе згадані раніше Довголозом блохи – чухаючи їхні укуси, легше було не заснути.

Брієнна почула, як сходами видирається Гібальд, а трохи пізніше – і лицарі теж.

– …імені я його не відав, – розповідав пан Крейтон дорогою, – та на щиті він мав криваво-червону курку, і з меча його стікала червона кров…

Голос його стишився, десь нагорі прочинилися і брязнули двері.

Свічка вигоріла. На корчму «Коло старого кам’яного мосту» лягла пітьма; у корчмі настала така тиша, що Брієнна почула тихе муркотіння річки. Лише тоді вона наважилася встати, зібрати речі, обережно прочинити двері, дослухатися і зійти донизу босоніж. Ззовні корчми вона вдягла чоботи і поспішила до стайні засідлати свою гніду. Сідаючи в сідло, Брієнна подумки попрохала вибачення в пана Крейтона та пана Іліфера. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли вона його минала, та не ворухнув і пальцем, щоб зупинити. Копита кобили застукотіли старим кам’яним мостом, а потім її поглинули хащі – чорніші за смолу, повні привидів та чудернацьких спогадів.

«Я їду по вас, панно Сансо, – думала вона, в’їжджаючи до пітьми. – Нічого не бійтеся – я не спинюся, доки вас не знайду.»

Семвел

Сем саме читав про Інших, коли побачив мишу.

Очі його були червоні й подразнені. «Дарма я їх натираю» – казав він собі, продовжуючи натирати. Від пилюки вони свербіли і спливали слізьми, а пилюка тут була усюди. Маленькі її пухирчики злітали у повітря від кожної перегорнутої сторінки, а коли Сем зсував стос книжок, щоб подивитися котрусь унизу, пилюка вибухала цілими сірими хмарами.

Сем не знав, скільки минуло часу, відколи він востаннє спав. Але від товстої лойової свічки, яку він запалив, коли допався до нерівної в’язки скручених сувоєм та зв’язаних шворкою окремих сторінок, лишилося ледве піввершка. Втомився він так, наче на ньому орали, але не мав сили зупинитися. «Ще одна книжка, – казав він собі, – і тоді вже годі. Ще один сувій, лише один. Ще одна сторінка – і піду нагору та візьму щось попоїсти.» Але за однією сторінкою сама собою перегорталася друга, а тоді третя, а під купою книжок чекала ще одна. «Ось лишень гляну одним оком, про що вона» – думав він про нову книжку, і раптом опинявся вже на її середині. В роті Сем не мав ані тріски, відколи з’їв миску квасолевої юшки зі шкварками разом з Пипом та Греном. «Ну хіба ще хліба з сиром, але й того лише крихту» – згадав він. Саме тоді він кинув швидкий погляд на порожню таріль і помітив мишку, що розкошувала хлібними крихтами.

Миша була завбільшки з половинку його мізинця, мала чорні очиці та м’яке сіре хутерце. Сем знав, що мав би її вбити. Хай миші більше полюбляли хліб та сир, але ж не гребували і папером. Поміж стосів та полиць він знайшов удосталь мишачого посліду, а на деяких шкіряних палітурках книжок виднілися сліди дрібних зубів.

«Але ж вона така дрібнесенька… І голодна.» Хіба можна пошкодувати їй кілька крихт хліба? «І все-таки вона їсть книжки.»

Після годин, висиджених у кріслі, Семова спина затерпла, наче дошка, а ноги геть заніміли. Він знав, що не досить спритний, аби упіймати мишу, та може, зумів би її розчавити. Коло його ліктя лежав важкий, переплетений у шкіру примірник «Літопису Чорного Кентавра» – надзвичайно детальний звіт септона Джоркена про дев’ятирічну службу Орберта Крестава на посаді князя-воєводи Нічної Варти. У тому літописі на кожен день служби воєводи припадала окрема сторінка. Починалася вона, як здавалося вже після кількох з них, завжди одним і тим самим: «Князь-воєвода Орберт піднявся на світанку та пішов до вітру спорожнитися». Виняток становила остання сторінка, на якій говорилося: «Князя-воєводу Орберта знайшли померлим уві сні.»

«Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця – тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення – він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу.

– А будеш книжки їсти? – суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.»

Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка – наче вікно в інший світ.

З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут – у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього.

Запхавши під ліву пахву стос книжок та сувоїв, а до правиці взявши свічку, Сем посунув підземними проходами, які братчики кликали «жуковинами». Блідий стовп світла вихоплював круті кам’яні сходи, що виводили на поверхню; так Сем дізнався, що вже настав день. Він лишив свічку горіти у стінній заглибині та почав підніматися. На п’ятій сходинці він уже пирхав, а на десятій зупинився перекласти книжки під праву пахву.

Небо нагорі мало колір білого олива. «Снігове небо» – подумав Сем, примружившись угору, і здригнувся незатишно. Він пам’ятав ту ніч на Кулаку Першолюдей, коли упирі та сніговії зійшлися разом. «Та годі тобі боятися, – подумав він. – Ти ж маєш навколо себе присяжних братчиків, не кажучи вже про Станіса Баратеона і його лицарів.» Поруч здіймалися вежі та інші будівлі замку Чорного, карликові проти крижаного громаддя Стіни. Чимала купа людей повзла кригою вгору приблизно за чверть висоти Стіни від землі – там потроху виростали нові звивисті сходи, що мали скоро зустрітися з рештками старих. Пиляння та стукіт молотків лунко відбивалися від льоду Стіни. Джон примушував будівничих працювати вдень і вночі; Сем чув, як дехто скаржився за вечерею: мовляв, воєвода Мормонт ніколи не силував їх так тяжко гарувати. Але ж без величезних сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного ланцюгового витягу. А якщо Семвел Тарлі й ненавидів щось гірше за сходинки, то це підйомну кліть. Він завжди заплющував очі, коли сідав у неї, конче певний, що ланцюг зараз розірветься. Щоразу, як залізо кліті шкрябало по кризі, його серце на хвильку припиняло битися.

«Двісті років тому тут були дракони, – знічев’я подумав Сем, спостерігаючи за повільним підйомом кліті. – Вони просто узяли та й злетіли б на верхівку Стіни.» Королева Алісанна тоді прилетіла до замку Чорного на драконі, а Джаяхаерис, її король, прибув за нею на своєму. Чи не могла Срібнокрилка залишити по собі яйце? А чи може, Станіс знайшов яйце на Дракон-Камені? «Та якби він і мав яйце, то як би зумів його налупити?» Баелор Блаженний молився над яйцями, що належали йому, а інші Таргарієни вдавалися до чаклунства. Та нікого з них не спіткало нічого доброго, крім дурощів та лиха.

– Семвеле, – мовив похмурий голос, – а я по тебе. Наказано привести тебе до князя-воєводи.

Семові на ніс упала сніжинка.

– Джон хоче мене бачити?

– Чи хоче він, чи ні – цього не скажу, – відповів Скорботний Ед Толет. – Я ніколи не хотів бачити половини того, що бачив, зате не бачив половини того, що хотів. Гадаю, хотіння тут геть ні до чого. Але піти таки доведеться. Воєвода Сніговій бажає з тобою говорити, щойно скінчить з Крастеровою дружиною.

– Йолею?

– Нею. Якби моя мамка-годувальниця була на неї схожа, я б і досі висів під цицькою. Та дзуськи – моя мала вуса.

– Для кіз вуса – то звична справа! – вигукнув Пип. Вони з Греном саме виникли з-за рогу, тримаючи в руках довгі луки, а на спини закинувши сагайдаки стріл. – Де тебе носило, Смертяний? Ми тебе за вечерею шукали. Там без тебе ціле смажене теля лишилося нез’їдене.

– Не зви мене Смертяним! – Сем пустив повз вуха жарт про теля. Що з нього взяти, з того Пипа. – Я читав. Там була миша…

– Не згадуй мишей при Грені. Вони його жахають аж на смерть!

– Брехня! – обурено заперечив Грен.

– От приміром, де тобі з’їсти мишу – не подужаєш!

– Та я стільки подужаю, що ти не полічиш!

Скорботний Ед Толет зітхнув.

– Як я був малий хлопчина, ми їли смажену мишу лише на великі свята. Мені, як найменшому, лишався хвіст. А на хвості ж м’яса катма!

– Де твій лук, Семе? – запитав Грен.

Колись пан Алісер кликав його Бицею, та з часом прізвисько змінилося на Зубра, бо Грен і справді виростав дедалі більше схожим на цього звіра. Він прибув до Стіни величеньким, але вайлуватим, дебелим шиєю, широким спиною, червоним на обличчя… і вельми незграбним. Та відтоді все змінилося. Хай шия його ще червоніла, коли Пип дражнив приятеля якоюсь новою вигадкою, зате довгі години вправ з мечем та щитом зробили йому живіт пласким, руки – дужими та твердими, груди – широкими та м’язистими. Тепер він справді був могутній, як зубр – і так само кошлатий.

– Ульмер чекав тебе коло цілей.

– А, Ульмер, – присоромився Сем.

Чи не першим наказом Джона Сніговія на посаді князя-воєводи було запровадження щоденних вправ зі стрільби з лука для всієї залоги замку, навіть шафарів та кухарів. Він сказав, що попередні очільники Варти забагато уваги приділяли навчанню меча і замало – стрільбі. То була пам’ять про дні, коли з десяти братчиків щонайменше один був лицарем, а не так, як зараз – хіба один зі ста. Сем визнав, що наказ доцільний, але вправи з довгим луком ненавидів майже так само пристрасно, як видирання сходами догори. Коли він вдягав рукавиці, то нікуди не міг влучити, зате коли знімав, то мав пухирі на всіх пальцях. Небезпечна штука – луки. Одного разу Сем відірвав собі половину нігтя на великому пальці, коли натягав тятиву.

– Та забув я про Ульмера…

– Ти, Смертяний, розбив серце дичацькій принцесі, – мовив Пип. Останнім часом Вала взяла за звичку дивитися на них з вікна своєї келії у Король-Башті. – Все стоїть коло вікна, тебе виглядає.

– Та не виглядає вона! Що ти верзеш?!

Сем говорив з Валою лише двічі – маестер Аемон відвідував її, щоб перевірити, чи здорові немовлята. Принцеса була така вродлива, що Сем червонів, запинався і недоладно мимрив у її присутності.

– Чому б ні? – спитав Пип. – Вона хоче мати від тебе дітей. Може, нам краще кликати тебе Семом Спокусником?

Сем зашарівся. Він знав, що король Станіс має щодо шлюбу Вали свої наміри – дівчина була вапном, яким король хотів скріпити вибудуваний ним мир між північанами та вільним народом.

– Мені нема коли стріляти – я мушу йти до Джона.

– Джона? Якого ще Джона? Ми знаємо когось на ім’я Джон, га, Грене?

– Та це він про князя-воєводу.

– А-а-а, отого. Великого і жахливого Сніга-воєводу. То так і кажи. Але навіщо тобі його бачити? Він навіть вухами ворушити не вміє. – Пип заворушив своїми, щоб показати хист. Вуха в нього були таки чималенькі, ще й червоні з морозу. – Втім, ні – він тепер не той Сніг-воєвода, що був. Він Джон Сніговій, справжній князь-воєвода Нічної Варти, такий вельможний пан, що на нас йому і глянути гидко.

– Джон має обов’язки, – взявся захищати його Сем. – Йому ввірено цілу Стіну і все, що коло неї.

– Але ж він і друзям винен деякі обов’язки, хіба ні? Якби не ми, нашим князем-воєводою зараз був би Янос Слинт. А князь Янос вислав би Сніговія на розвідку голим верхи на миршавому віслюку. «Ану хутко скачи до Крастерового Дитинця, – сказав би Слинт, – і привези мені опанчу та чоботи Старого Ведмедя.» Це ж ми, не абихто, врятували його від такої долі. А тепер у нього забагато обов’язків, щоб посидіти з нами за келихом пряного вина коло вогню?!