Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 60 страниц)

– Я піду всередину, – мовила вона. – Краббе, ти йдеш зі мною. Подріку, вартуй коней.

– Я теж хочу піти. Я зброєносець. Я можу битися!

– Саме тому я лишаю тебе тут. У цих лісах можуть трапитися розбійники. Нерозумно лишати коней без нагляду.

Подрік копнув чоботом камінця і буркнув:

– Як скажете.

Брієнна пробралася повз ожину і смикнула іржаве залізне кільце. Двері потерни вперлися на мить, тоді рвучко прочинилися, невдоволено риплячи завісами. Від гучного рипіння Брієнні стали дибки волосинки на потилиці. Вона витягла меча, почуваючись голою навіть у кольчузі та вивареній шкірі.

– Та заходьте, м’сьпані! – заохотив Дик ззаду. – Чого чекаєте? Старий Крабб помер тисячу років тому.

А й справді, чого вона чекала? Брієнна подумки обізвала себе дурепою. Єдиним шумом тут був гуркіт моря у печерах під замком, що наростав та спадав з кожною новою хвилею. Здалеку він справді здавався шепотом, і на мить вона мало не побачила голови на полицях, що бурмотіли одна до одної. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, – казала одна голова до інших. – Чого ж це я його не витягла?»

– Подріку, – мовила Брієнна, – у мою постіль загорнуто меча в піхвах. Принеси його мені.

– Так, пане. Пані. Принесу, – відповів малий і побіг геть.

– Меча? – Спритний Дик почухав за вухом. – Ви маєте меча в руці. Нащо вам другий?

– Цей тобі. – Брієнна простягла йому руків’я.

– Та невже? – Крабб обережно витяг пальці уперед, наче клинок міг його вкусити. – Панна-невіра довіряє старому Дикові меча?

– Умієш ним битися, абощо?

– Я з Краббового роду! – Він вихопив меча з її руки. – Однієї крові зі старим паном Кларенсом!

Дик рубонув мечем повітря і вишкірився на Брієнну:

– Люди кажуть: меча на перев’язь – то вже і князь.

Повернувся Подрік Пейн, тримаючи Вірноприсяжця обачно, мов малу дитину. Спритний Дик присвиснув, побачивши багаті піхви з рядком левових голів, але ошелешено замовк, коли Брієнна вийняла клинка і зробила удар. «Навіть свистить він гостріше за звичний.»

– Ходи зі мною! – наказала вона Краббові й вислизнула крізь потерну, схиляючи голову в проймі дверей.

Перед нею відкрилося замкове дворище, поросле бур’яном. Ліворуч виднілася головна брама і рештки чогось схожого на стайню. З половини стійл витикалися деревця, проростаючи аж крізь суху брунатну стріху. Праворуч вона побачила гнилі дерев’яні сходи, що вели до темного підземелля або льоху. На місці головної вежі лежала купа каміння, поросла зеленим та ліловим мохом. У дворищі не було геть нічого, крім бур’яну та соснової глиці. Усюди похмурими врочистими рядами стояли сосни та ялини, а посеред них – блідий чужинець, струнке молоде оберіг-дерево зі стовбуром білим, наче діва зі святої обителі. Темно-червоне листя облямовувало розлоге гілля; просто за деревом починалася пустка неба та моря, яку не ховав зруйнований мур.

А під деревом Брієнна побачила рештки багаття.

Шепіт настирливо поліз їй у вуха. Вона стала на коліно коло вогнища, підібрала зчорнілу паличку, принюхалася, поворушила попіл. «Хтось тут грівся минулої ночі. Або намагався подати знак кораблю.»

– Агов! – покликав Спритний Дик. – Хто тут є?

– Тихо! – наказала йому Брієнна.

– Та ховаються, мабуть. Хочуть роздивитися нас, перш ніж виходити.

Він наблизився до сходів, що вели під землю, і вдивився у пітьму.

– Еге-гей! – загукав він знову. – Там хтось є?

Брієнна побачила, як хитнулося молоде деревце. З кущів вислизнув чоловік – такий забрьоханий, наче сам виткнувся з землі, мов дерево. У руці він тримав уламок меча, але здригнутися її змусив не меч, а обличчя з крихітними очицями і широкими пласкими ніздрями.

Вона знала цей ніс. Знала ці очі. Приятелі кликали чоловіка Пацем.

Далі все сталося за якийсь удар серця. Над цямриною колодязя з’явився другий чоловік, роблячи не більше шуму, ніж змія у купі вогкого листя. Він мав на голові залізного шоломця, огорнутого брудним червоним шовком, а у руці – короткого і товстого метального списа-сулицю. Брієнна знала і цього. Позаду зашурхотіло, з червоного листя виткнулася униз голова. Крабб саме стояв під оберіг-деревом; він зиркнув угору і побачив обличчя.

– Гей! – гукнув він до Брієнни. – Осьо ваш блазень!

– Дику, – покликала вона тихо і стривожено, – ходи до мене.

З оберіг-дерева звалився Пелех, іржучи ослячим сміхом. Він був одягнений у блазенські лахи – такі вицвілі та брудні, що за бурою грязюкою вже сховалося і сіре, і рожеве. Замість блазенського брязкальця він мав у руці потрійного телепня – три шпичасті кулі на ланцюгах, прикріплених до дерев’яного руків’я. Блазень рвучко змахнув телепнем, націляючись понизу, і одне з колін Крабба вибухнуло віялом крові та уламків кістки.

– Сміх, та й годі! – крякнув Пелех, коли Дик упав.

Меч, який дала поводиреві Брієнна, вилетів з руки та зник у хащах бур’яну. Дик звивався на землі, верещав і намагався затиснути руками криваву руїну свого коліна.

– Ой, дивіться! – скрикнув Пелех. – Це ж шахрай Дик, що намалював нам мапу. Ти прийшов аж сюди за нами, щоб віддати заборговане золото?

– Благаю! – заскавучав Дик. – Не треба, моя нога…

– Тобі болить? Хочеш, скінчу твої страждання?

– Облиш його, – мовила Брієнна.

– Ні! – щосили заверещав Дик, піднімаючи скривавлені руки на захист голови.

Пелех ще раз змахнув шпичастими кулями над головою і кинув їх просто Краббові у обличчя. Почувся огидний хрускіт. У тиші, що настала, Брієнна почула стукіт власного серця.

– От він поганець, цей Пелех, – гигикнув чоловік, що вилазив з колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він зареготав. – Знову ти, дівко? Нишпориш за нами? Скучила за дружнім товариством?

Пелех перестрибнув з ноги на ногу та крутнув телепнем.

– Це вона по мене. Я їй снився щоночі, коли вона пхала собі пальці в дірку. Вона мене хоче, хлоп’ята. Оця кобила хоче веселуна Пелеха! Я її гарненько вграю в сраку – надую їй черево своїм блазенським сім’ям, щоб налупила маленького мене!

– Тоді треба пхати в іншу дірку, Пелеше! – зауважив Тімеон своєю горловою дорнійською говіркою.

– Гаразд, я її в усі дірки вграю. Про всяк випадок.

Він рушив праворуч від неї, а Паць почав обходити ліворуч, притискаючи до зубчастого краю скелі. «Перевіз на трьох» – згадала Брієнна.

– Вас тут лише троє.

Тімеон знизав плечима.

– Ми розбіглися з Гаренголу кожен у свій бік. Урзвик та його хлопці подалися до Старограду. Рорж хотів утекти за море з Солепанви. А ми з друзяками дісталися Дівоставу, але на корабель не пробралися. – Дорнієць підняв списа, готуючись кинути. – О, а чи знаєш? Ти ж зубами вбила Варго! Такі справи. Йому вухо зчорніло і текло гнилим брудом. Рорж та Урзвик закликали тікати, але Цап сказав, що треба тримати його замок. Сказав, що він – князь на Гаренголі, і маєтності свої нікому не віддасть. Фафрав, як завжди, отим своїм язиком, ну ти чула. Переказували, що Гора порізав його на шматочки. Долоню одного дня, ступню – іншого. Чистенько, гарненько. Пеньки перев’язували, щоб довше прожив. Наостанок Гора зберігав прутня, але прилетів птах і покликав його до Король-Берега. То він скінчив справу і поїхав геть.

– Я тут не по вас. Я шукаю… – Вона трохи не сказала «сестру». – …блазня.

– Ось тобі блазень! – задоволено вишкірився Пелех. – Я!

– Блазень, та не той! – вигукнула Брієнна. – Я шукаю іншого, у товаристві шляхетної дівчини, доньки князя Старка зимосіцького.

– То тобі треба до Хорта, – відповів Тімеон. – Але його тут теж нема. Лише ми.

– До Сандора Клегана? – перепитала Брієнна. – До чого тут він?

– Та це ж він забрав Старкову дівчину. Я чув, вона тікала до Водоплину, а він її викрав. От бісів пес.

«До Водоплину, – подумала Брієнна. – Вона тікала до Водоплину. До своїх дядьків.»

– Звідки ти знаєш?

– Ми дізналися від одного з Берікових посіпак. Блискавка її теж шукає. Надіслав людей нишпорити уздовж Тризуба. Ми натрапили на трьох після Гаренголу і гарненько розпитали одного, поки був живий.

– Він міг збрехати.

– Міг. Але не збрехав. Трохи згодом ми почули, як Хорт убив трьох людей свого брата у корчмі на перехресті. Там з ним було й дівчисько. Корчмар клявся і божився перед тим, як Рорж його зарізав. Хвойди казали те саме. І бридкі ж пики у них були! Не бридкіші за твою, та все ж…

«Він намагається мене відволікти, – зрозуміла Брієнна, – заколисати балачками.» Паць тим часом підкрадався ближче, Пелех теж підстрибнув на крок. Вона відсунулася від обох і подумала: «Відтісняють до урвища. Дзуськи!».

– Ану не наближайтеся, – застерегла вона.

– Мабуть, я тебе в носа вграю, бридка дівко! – оголосив Пелех. – Ото буде розвага!

– Він має дуже маленьку пуцьку, – пояснив Тімеон. – Ану кидай свого гарненького меча, і тоді ми, жінко, будемо з тобою лагідні. Нам тільки й треба, що золота заплатити перемитникам.

– А якщо я дам вам золота, ви нас відпустите?

– Відпустимо, – посміхнувся Тімеон. – Ти нас лишень до дірки пусти, а ми навіть заплатимо, як порядній хвойді. По срібняку з кожного. А інакше заберемо золото і натішимося, як схочемо. А тоді укоськаємо, як Гора – пана Варго. То що обираєш?

– Оце! – І Брієнна кинулася у бік Паця.

Той скинув угору свого поламаного меча, щоб захистити обличчя, та вона націлялася не вгору, а вниз. Вірноприсяжець прокусив одяг, вовну, шкіру і м’язи, уп’явся сердюкові у стегно. Паць навіжено змахнув зброєю, втрачаючи рівновагу. Уламок меча шкрябнув Брієнні по кольчузі, а тоді Паць перекинувся на спину. Брієнна вдарила його вістрям у горло, крутнула клинок у рані та висмикнула назад, устигши обернутися саме тоді, коли Тімеонова сулиця свиснула повз обличчя. «Я не зволікнула, – подумала вона, відчуваючи на щоці кров. – Бачите, пане Гудвіне?» Поріз на щоці майже не відчувався.

– Твоя черга, – сказала вона Тімеонові, поки дорнієць витягав другу сулицю, коротшу і товщу за першу. – Кидай!

– Щоб ти ухилилася, а тоді напала? Не хочу скінчити, як Паць. Дідька тобі! Ану покажи їй, Пелеше!

– Сам покажи, – буркнув Пелех. – Бачив, що вона зробила з Пацем? Мабуть, у неї місячна кров, от і шаленіє.

Блазень мулявся позаду неї, Тімеон – просто попереду. Куди не обернешся – один опинявся за спиною.

– Вбий її, – заохотив Тімеон, – і гойдай труп, скільки стане сил.

– Отак ти мене любиш, ласкавий друже? Ну гаразд!

Телепень крутився у повітрі. «Обери одного, – сказала собі Брієнна. – Обери і вбий швидко.» Раптом звідкілясь прилетів камінь і поцілив Пелеха просто у голову. Брієнна, більше не вагаючись, кинулася на Тімеона.

Він був спритніший за Паця, але ж мав тільки короткого метального списа проти клинка валірійського булату. Вірноприсяжець ожив у її руках. Іще ніколи вона не рухалася так швидко; лезо меча перетворилося на сіре мариво. Тімеон устиг зустріти її ударом у плече і легко поранив, та вона відрубала йому вухо зі щокою, знесла вістря з сулиці й устромила лікоть мерехтливого булату в черево крізь ланки кольчужної сорочки без рукавів, яку дорнієць мав на собі.

Тімеон не облишив боротьби навіть тоді, коли Брієнна вже витягала з нього меча, борознами якого спливала червона кров. Дорнієць намацав на поясі кинджал і витяг його; Брієнна у відповідь відрубала йому руку. «Це за Хайме.»

– Змилуйся, Мати! – видихнув дорнієць. Кров бризкала з його зап’ястка, пухирилася на вустах. – Кінчай справу. Відішли мене назад у Дорн, кривава сучко.

Вона виконала його прохання. А коли обернулася, Пелех стояв на колінах, із приголомшеним обличчям намацуючи телепня. Та щойно він звівся на ноги, новий камінь ударив його просто у вухо. Подрік видерся на зруйновану скелю і стояв там серед плюща гордий та насуплений, тримаючи у руці ще одного каменя.

– Я ж казав, що можу битися! – закричав він звідти.

Пелех спробував відповзти убік.

– Я здаюся! – заскиглив блазень. – Здаюся! Не можна кривдити веселого Пелеха, я ж такий милий, нащо мене вбивати?

– Нічим ти не кращий за інших. Ти грабував, ґвалтував і різав людей.

– Так, так, було, не заперечую… але ж я умію звеселяти! Тут жарт підпущу, там через голову стрибну. Хлопцям подобалося!

– А жінки плакали кривавими слізьми.

– То хіба я винуватий? Жінки не розуміють доброго жарту!

Брієнна опустила Вірноприсяжця.

– Копай могилу. Отам, під оберегом.

Вона вказала клинком, де саме.

– Я не маю заступу!

– Маєш дві руки.

«На одну більше, ніж ваша наволоч залишила Хайме.»

– Нащо ці дурниці? Залишмо його крукам!

– Круків погодують Тімеон і Паць. А Спритний Дик матиме могилу. Він з роду Краббів. Тут його земля.

Ґрунт був м’який від дощу, та все одно блазень мусив трудитися решту дня, щоб заглибити могилу. Коли він скінчив, уже сутеніло; руки блазня вкрилися кривавими мозолями. Брієнна вклала Вірноприсяжця до піхов, підняла Дика Крабба і понесла його до ями. На обличчя загиблого було важко дивитися.

– Вибач, що не довіряла тобі. Я вже не знаю, як це робити.

Коли вона схилилася покласти тіло, то подумала: «Дурень спробує зараз, коли я до нього спиною». Почула хрипкий подих за пів-удару серця перед тим, як Подрік вигукнув засторогу. Пелех мав у руці гострий уламок каменя. Брієнна мала у рукаві кинджала. А кинджал побиває камінь майже завжди.

Вона відкинула його руку вбік і встромила залізо в живіт.

– Смійся! – загарчала вона. Але він застогнав.

– Смійся! – повторила вона, хапаючи однією рукою за горло, а іншою встромляючи ножа.

– Смійся! – повторювала вона, і била знов і знов, доки рука не стала червона до зап’ястка, а сморід блазневої смерті не перехопив подих.

Але Пелех не засміявся. Схлипи, почуті Брієнною, були її власні. Усвідомивши це, вона кинула ножа і затрусилася.

Подрік допоміг їй покласти Спритного Дика у яму. Коли вони скінчили, на небі сходив місяць. Брієнна витерла болото з рук і кинула до могили два дракони.

– Навіщо, пані? Пане? – запитав Под.

– Це винагорода, яку я обіцяла йому за блазня.

Ззаду почувся регіт. Брієнна рвонула Вірноприсяжця з піхов і крутнулася, наче вихор, чекаючи нових Кровоблазнів… але то був лише пан Гайл Добич – нагорі зруйнованої стіни, зі схрещеними ногами.

– Якщо в пеклі є бурдеї, клятий шахрай вам подякує! – гукнув лицар донизу. – А якщо ні, то дарма витратите добре золото.

– Я виконую те, що обіцяла. А ви що тут робите?

– Князь Рандил наказав мені піти за вами. На той випадок, коли з якогось неймовірного дива ви б знайшли тут Сансу Старк, він наказав мені забрати її та привезти до Дівоставу. Не бійтеся – вас наказано не чіпати.

Брієнна пирхнула.

– Спробуйте зачепити!

– Що ви тепер робитимете, ясна панно?

– Засиплю могилу.

– Я щодо дівчини. Панни Санси.

Брієнна хвильку поміркувала.

– Якщо Тімеон не брехав, вона прямувала до Водоплину. Десь дорогою її захопив Хорт. Якщо я його знайду…

– …то він вас уб’є.

– Або я його, – вперто заперечила вона. – Допоможете засипати бідолаху Крабба, пане лицарю?

– Правдивий лицар не може відмовити прекрасній панні.

Пан Гайл спустився зі стіни, і разом вони заходилися накидати грузький ґрунт на тіло Спритного Дика. На небо дедалі вище викочувався місяць, а унизу, під землею, голови забутих королів шепотіли одна одній забуті таємниці.

Коронувачка

Під палючим сонцем Дорну багатство вимірювалося не лише золотом, але й водою – тому кожен колодязь, кожне джерело ревно охоронялося. На жаль, колодязь у Шандра-Камені висох уже століття тому, а його сторожі відбули до якоїсь мокрішої місцини, покинувши свою невеличку фортечку з порожнистими стовпами та потрійними арками. Невдовзі до фортеці вповзли піски і повернули її від людей собі.

Аріана Мартел прибула з Дреєм та Сильвою, коли сонце вже сідало, фарбуючи західне небо візерунками з золота і порфіру, а хмари – блискучим кармазином. Руїни теж яскраво барвилися під сонцем: зламані стовпи мерехтіли рожевим, на потріскані кам’яні підлоги наповзали червоні тіні, а піски мінилися жовтогарячим і золотим вогнем. Потім сяйво поволі згасло, в світі запанували лілові тіні. Гарин прибув кількома годинами раніше, а лицар на прізвисько Темна Зоря – ще напередодні.

– Не місце, а казка, – зауважив Дрей, допомагаючи Гаринові напувати коней. Воду вони привезли з собою. Стрімкі піщані скакуни Дорну не знали втоми і могли бігти ще багато верст по тому, як інші коні зупинялися чи падали – але навіть вони не вміли жити зовсім без води. – Звідки ти взнала про нього?

– Мене сюди дядько возив, разом із Тієною та Сарелою. – Аріана посміхнулася спогадові. – Дядечко тоді упіймав кілька гаспидів і показав Тієні, як їх доїти. А Сарела поперевертала камені, змела пісок з мозаїк та схотіла взнати усе про людей, які тут жили.

– А що робили ви, князівно? – запитала Плямиста Сильва.

«Сиділа біля колодязя і вдавала, ніби якийсь розбійний лицар привіз мене сюди вчинити наругу над моєю честю, – подумала вона, – високий суворий лицар з чорними очима та вдовиним клином на лобі.» Спогад змусив її знітитися.

– Мріяла, – відповіла Аріана, – а коли сонце закотилося, то сіла коло дядькових ніг і попрохала розповісти казку.

– Великий князь Оберин знався на казках. – Гарин теж приїздив з ними, адже доводився Аріані молочним братом і не розлучався з нею, відколи обоє навчилися ходити. – Пригадую, він тоді розповів про великого князя Гарина. Того, на честь якого назвали мене.

– Гарина Великого, – підказав Дрей, – диво Ройни.

– Саме про нього. Він примусив Валірію тремтіти.

– Спершу валірійці тремтіли, – відповів пан Герольд, – а потім знищили його. Якби я повів чверть мільйона людей на смерть, чи назвали б мене Герольдом Великим?

Лицар пирхнув.

– Гадаю, краще мені лишатися Темною Зорею. Що моє, те моє.

Він вийняв із піхов довгого меча-півторака, сів на цямрину сухого колодязя і заходився точити клинка бруском.

Аріана обережно роздивлялася його. «Роду він високого, за чоловіка взяти не соромно, – подумала вона. – Певно, батько скаже, що я несповна розуму, зате діти наші будуть вродливі, наче драконовладці.» Якщо у Дорні й був чоловік вродливіший, вона його не знала. Пан Герольд Дейн мав орлиного носа, високі вилиці, міцну щелепу. Обличчя він голив чисто, зате рясному волоссю дозволяв падати аж на комір сріблястим льодовиком, розділеним смугою чорною, як ніч. «Але вуста у нього жорстокі, а язик – іще жорстокіший.» Очі його проти західного сонця, що запалило примарним сяйвом і статуру, і меча, здавалися чорними. Проте Аріана бачила їх зблизька і знала, що вони фіалкові. «Темно-фіалкові. Темні та невблаганні.»

Напевне, він відчув, що на нього дивляться, бо раптом підняв очі з-над меча, перестрів її погляд і посміхнувся. Аріані кров прилила до лиця. «Дарма я його привела. Якщо він кине такий погляд, коли тут буде Арис, на пісок проллється кров.» Але чия саме – цього б вона заздалегідь не сказала. За звичаєм у Королегвардії служили найкращі лицарі Семицарства… але Темна Зоря був Темною Зорею.

Дорнійськими ночима піски добряче вистужувало. Гарин зібрав дрова – вибілені гілки дерев, що зів’яли та всохли ще століття тому. Дрей склав вогнище і видобув з кременя іскру, висвистуючи якусь пісеньку.

Щойно від іскри зайнявся розпал, як усі повсідалися навколо полум’я і пустили з рук до рук міх літнього вина… за винятком Темної Зорі, який пив непідсолоджену лимонну воду. Гарин був у жвавому гуморі та розважав усіх останніми плітками з Накоту при гирлі Зеленокрівці, де річкові сироти сходилися разом для торгівлі з думбасами, кочами та галерами з-за вузького моря. Якщо вірити жеглярам, на сході буяли дива та жахіття: у Астапорі повстали раби, у Карфі бачили драконів, у Ї-Ті лютувала сіра чума. Новий корсарський король, що з’явився на Василіскових островах, уже встиг учинити наскок на Гончаки. У Кохорі повстали прибічники червоних жерців і спробували спалити Чорного Цапа.

– А «Золота Дружина» розірвала угоду з Миром – саме коли мирійці вже налаштувалися рушати війною на Лис.

– Мабуть, її лисенійці перекупили, – припустила Сильва.

– От паскудні лисенійці! – докинув Дрей. – Паскудні, меткі й боягузливі.

Аріана знала, про що йдеться насправді. «Якщо Квентин тепер має за себе «Золоту Дружину»…» «Під золотом – лихий булат» – таке було їхнє гасло і клич. «Тобі знадобиться чимало лихого булату, братику, щоб мати надію забрати у мене спадок.» Аріану в Дорні любили, Квентина – ледве знали. Жодний найманий загін, хай який уславлений, цього не змінить.

Пан Герольд підвівся з місця.

– Здається, мені не завадить відлити воду.

– Дивися, куди ставиш ноги, – застеріг його Дрей. – Минуло чимало часу, відколи князь Оберин доїв тутешніх гаспидів.

– Мене, Далте, змалку годували їхньою отрутою. Я на ній виріс. Гаспид, що мене вкусить, сам про те пошкодує.

Пан Герольд зник у зруйнованій арці. Щойно він пішов, решта перезирнулася.

– Даруйте, князівно, – тихо вимовив Гарин, – але він мені не до вподоби.

– Шкода, – відповів Дрей. – А мені здалося, він у тебе мало не закоханий.

– Він нам потрібен, – нагадала Аріана. – Можливо, нам знадобиться його меч. І конче напевне – його замок.

– Горіскит – не єдиний замок у Дорні, – зауважила Плямиста Сильва. – Ви маєте інших лицарів, які віддані вам з любові та приязні. Приміром, Дрей – теж лицар.

– Так, лицар, – погодився він. – Я маю чудового коня і неабиякого меча, а відвагою поступаюся… ну хіба що кільком зухам на світі.

– Кільком сотням, радше сказати, – додав Гарин.

Аріана не втручалася – хай собі пускають один одному шпигачок. Дрей та Плямиста Сильва були їй найкращими друзями, на додачу до сестри у перших Тієни, а Гарин дражнився та кпинив з неї мало не відтоді, коли вони вдвох смоктали цицьки його матері. Але нині вона була не в тому гуморі. Сонце сіло, на небі з’явилося безліч зірок. «Скільки ж їх тут?» Аріана відкинулася спиною на тонкий порожнистий стовп і спитала себе, чи бачить її брат цієї ночі ті ж самі зірки – хай де він є. «Ти бачиш оту білу, Квентине? То зірка Німерії, яскрава і палюча, а ота наче висипана сіллю смуга під нею – то її десять тисяч кораблів. Вона горіла таким вогнем, як небагато чоловіків. Такий самий вогонь палає у мені. Ти не забереш у мене те, що належить мені від народження.»

Квентин був зовсім юний, коли його вислали до Крицака; на думку їхньої матері – аж занадто юний. Норвосці не віддавали своїх дітей на виховання у чужі родини, і пані Меларіо ніколи не пробачила великому князеві Дорану, що в неї від серця забрали сина.

– Мені це до смаку не більше, ніж тобі, – колись підслухала Аріана слова батька, – та я маю кривавий борг, і Квентин – єдина монета, яку князь Ормонд прийме на його сплату.

– Монета?! – скричала тоді мати. – Це твій син! Які батьки платять борги власною плоттю і кров’ю?!

– Батьки, що правлять царствами земними, – відповів Доран Мартел.

Великий князь Доран і досі прикидався, ніби її брат знаходиться у князя Крицака. Але мати Гарина бачила його в містечку Накот, одягненого купцем. Один із його супутників мав ліниве око – точно таке саме, як Клетус Крицак, шалапутний синок князя Андерса. З ними подорожував і маестер, навчений різних мов. «Мій брат – не такий розумник, за якого себе вважає. Розумна людина вирушила б зі Старограду, навіть за ціну довших мандрів. У Старограді його б, може, ніхто і не упізнав.» Аріана мала друзів серед сиріток Накоту, і дехто з них зацікавився, з якого дива великий княжич та син одного з могутніх вельмож Дорну подорожують під чужими іменами, шукаючи перевозу через вузьке море. Один з таких цікавих проліз уночі до вікна, полоскотав замок таємної скриньки Квентина і знайшов усередині деякі сувої.

Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море – то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж…

– Князівно.

Позаду неї стояв пан Герольд Дейн – наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях.

– Як вам відливалося? – насмішкувато-грайливо запитала Аріана.

– Піски з подякою прийняли моє приношення. – Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. – А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів.

– І які ж плоди мені бажані, прошу пана?

– Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові.

«Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.»

– Я хочу правосуду.

– Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів – порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш.

– Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця?

– До того, який сидить безпечно у лігві. – Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. – Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком.

«Я не вбиваю дітей.»

– Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати.

– Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років.

Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило.

– А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років?

– Кожен має свої родинні звичаї. – Темна Зоря вклав меча до піхов. – Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається.

Очі він таки мав гострі – вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері.

Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно.

– Ваша милосте!

– Моя володарко. – Плямиста Сильва стала на коліно поруч.

– Моя королево! Я ваш вірний слуга, – впав на обидва коліна Гарин.

Збентежена Мирцела ухопила Ариса Дубосерда попід руку.

– Чому вони величають мене «милістю»? – жалібно спитала вона. – Пане Арисе, куди це ми приїхали, і хто всі ці люди?

«Невже він їй нічого не розповів?» Аріана ступила уперед у вихорі шовків, з привітною посмішкою, яка мала заспокоїти дитину.

– Це мої вірні та правдиві друзі, ваша милосте… а віднині й ваші теж.

– Панно Аріано?! – Дівчинка кинулася до неї в обійми. – Навіщо мене кличуть королевою? Невже щось зле сталося з Томеном?

– Він слухав злих людей, ваша милосте, – відповіла Аріана, – і боюся, його втягли у змову з метою позбавити вас законного престолу.

– Мене? Престолу? Тобто Залізного Престолу? – Збентеження дівчинки ще посилилося. – Томен нічого мене не позбавляв, він…

– …менший за вас, чи не так?

– Я старша за нього на рік.

– Це означає, що Залізний Престол за правом належить вам, – мовила Аріана. – Ваш брат лише юний хлопчик, його винуватити не треба. Він має злих радників… зате ви маєте друзів. Чи можу я мати честь представити їх вам?

Аріана взяла дитину за руку.

– Ось, ваша милосте, пан Ондрей Далт, спадкоємець Лимоннику.

– Друзі кличуть мене Дреєм, – мовив він. – Матиму за велику честь, якщо ваша милість чинитимуть так само.

Дрей мав чесне відверте обличчя, привітну посмішку, але Мирцела окинула його сторожким поглядом і відповіла:

– Хіба згодом, коли взнаю краще. А доти зватиму за лицарським звичаєм.

– На те ласка вашої милості. В кожному разі лишаюся вашим покірним слугою.

Сильва прокашлялася. Аріана почула і мовила:

– Далі дозвольте зазнайомити вас, моя королево, з панною Сильвою Сантагар – вона ж сердешна та душі моїй люба подруга Плямиста Сильва.

– Чому вас так кличуть? – запитала Мирцела.

– За ластовиння, ваша милосте, – відповіла Сильва, – хоча прикидаються, що за дідицтво. Я є спадкоємицею Плямистого Гаю.

Наступним був Гарин – довготелесий, смаглявий, довгоносий парубок з круглою нефритовою сережкою в вусі.

– Оце наш жвавий Гарин-сирітка, що здавна звеселяв моє серце, – мовила Аріана. – Його мати була моєю мамкою-годувальницею.

– Я шкодую про її смерть, – відказала Мирцела.

– Вона жива, люба королево, – зблиснув Гарин золотим зубом, якого йому купила Аріана навзамін зламаного. – Князівна хоче сказати, що рід мій походить з сиріток Зеленокрівці.

Мирцела мала досить часу попереду, щоб почути історію сиріток дорогою до річки. Тому Аріана повела майбутню королеву до останнього учасника свого невеличкого загону.

– Останнім, але не за відвагою, представляю вам лицаря Зорепаду, пана Герольда Дейна.

Пан Герольд став на одне коліно. Місячне сяйво блищало у темних очах, якими він незворушно роздивлявся дитину перед собою.

– Я чула про Артура Дейна, – відповіла Мирцела. – То був лицар Королегвардії за часів Навіженого Короля Аериса.

– То був колишній Вранішній Меч. Він мертвий.

– Отже, Вранішній Меч тепер ви?

– Ні. Люди звуть мене Темною Зорею, і я належу не ранкові, а ночі.

Аріана відвела дитину вбік.

– Ви, мабуть, зголодніли. Ми маємо смокви, сир, оливки, солодку лимонну воду. Але не треба їсти чи пити багато. Перепочинемо трохи – та й у дорогу. Пісками мандрувати краще уночі, коли на небі нема сонця. Так воно ліпше для коней.

– І для вершників теж, – додала Плямиста Сильва. – Ходімо, ваша милосте, зігріймося. Вважатиму за честь, якщо ви дозволите вам подавати.

Сильва повела принцесу до вогню, а Аріана побачила коло себе пана Герольда.

– Мій дім налічує десять тисяч років од самого світанку цього світу, – пожалівся він. – Чому ж єдиний Дейн, якого всі пам’ятають – мій покійний брат у перших?

– Бо то був великий лицар, – відповів пан Арис Дубосерд.

– Він просто мав великого меча, – заперечив Темна Зоря.

– І велике серце. – Пан Арис узяв Аріану попід руку. – Благаю про кілька слів наодинці, панно князівно.

– Ходімо.

Аріана повела пана Ариса глибше у руїни. Під корзном лицар носив золототканого жупана з вигаптуваними на ньому трьома дубовими листками свого дому. На голові він мав легкого сталевого шолома з визубреною шпичкою на маківці, огорнутого за дорнійським звичаєм жовтим шаликом. Якби не корзно, його б не відрізнили від будь-якого іншого лицаря. Але корзно те мерехтіло білим шовком, світлішим за світло і легшим за легіт. «Кожен з першого погляду впізнає корзно Королегвардії. Шляхетний дурень, ось ти хто.»

– Що знає дитина про нашу справу?

– Небагато. Перш ніж ми виїхали з Король-Берега, її дядько нагадав дівчинці, що мене призначено її захисником та оборонцем, і що будь-який мій наказ має на меті уберегти її від лиха. Чула вона і ґвалт на вулицях, де закликали до помсти, і зрозуміла, що це не жарти. Дівчинка дуже хоробра і до того ж розумна понад свої роки. Вона зробила все, що я просив, нічого не спитавши.

Лицар узяв Аріану за руку, озирнувся і стишив голос.