Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 60 страниц)

Наставали й минали дні ув’язнення, один за іншим – стільки, що Аріана втратила їм лік. Вона дедалі більше часу проводила у ліжку, аж доки зовсім не припинила з нього вставати – хіба що до вітру. Страви, принесені слугами, хололи на столі недоторкані. Аріана спала, прокидалася, знову засинала, і все ж почувалася надто втомленою. Вона молилася Матері про милість, Воїнові про сміливість, потім спала ще. Свіжі страви замінювали старі, та вона однак не торкалася жодної. Одного дня, відчувши себе трохи сильнішою, Аріана самотужки віднесла всю їжу до вікна і викинула надвір, щоб не спокушатися. Зусилля виснажило її так, що вона заповзла назад до ліжка і проспала ще половину дня.

А потім настав день, коли її збудила, струснувши за плече, дужа мозоляста рука.

– Маленька князівно, – мовив голос, знаний з дитинства, – прокидайтеся і вдягайтеся. Великий князь хочуть вас бачити.

Над нею стояв Арео Гота – її старий друг і захисник. Він розмовляв до неї! Аріана посміхнулася спросоня. Добре було знову бачити помережане рубцями обличчя, чути глибокий басовитий голос зі стійкою, непереможною норвоською вимовою.

– Що сталося з Кедрою?

– Великий князь відіслали її до Водограйних Садів, – відповів Гота. – Вони самі вам розкажуть. Спершу ви маєте помитися і поїсти.

Виповзаючи з ліжка кволою, наче кошеня, Аріана зрозуміла, що виглядає жалюгідно.

– Скажи Моррі та Мелеї наготувати купіль, – мовила вона до Готи, – а Тимохові, щоб приніс попоїсти. Нічого важкого. Холодної юшки, окраєць хліба, кілька плодів.

– Авжеж, – відповів Гота. І ніколи ще вона не чула солодшої відповіді.

Сотник почекав ззовні, поки князівна скупається, розчеше волосся і обережно скуштує трохи сиру та садовини, принесених челяддю. Щоб заспокоїти шлунок, вона випила ковток вина. «Я налякана, – зрозуміла вона. – Уперше в житті я боюся власного батька.» І раптом засміялася, аж вино вихлюпнуло носом. Коли настав час вдягатися, Аріана обрала просту лляну сукню вершкового кольору, з винними лозами та темними ягодами по рукавах і станові. Коштовностей вона не вдягла зовсім. «Я мушу виглядати цнотливою, сумирною, розкаяною. Я маю кинутися до його ніг і благати пробачення. Бо інакше ніколи більше не почую людського голосу.»

Коли нарешті вона була готова, почало сутеніти. Аріана гадала, що Гота відведе її до Башти Сонця, де батько чинитиме суд і прокаже вирок. Та натомість сотник доправив її до великокняжої світлиці, де за столиком для циваси сидів Доран Мартел; його подагричні ноги підтримував ослінчик з подушкою. Великий князь грався з оніксовим слоном – крутив його у червоних набряклих руках. Виглядав він гірше, ніж Аріана пам’ятала: обличчя було бліде і напухле, суглоби – такі запалені, що й дивитися страх. Побачивши батька таким, Аріана полинула до нього всім серцем… але не змогла примусити себе стати на коліна і благати, як спершу замірялася.

– Батьку, – просто мовила вона.

Коли великий князь підняв на неї голову, темні очі затуманив біль. «Що йому болить? Подагра? – подумала Аріана. – Чи я?»

– Дивний, химерний люд – ті волантинці, – пробурмотів він, відставляючи слона. – Я колись бачив Волантис дорогою до Норвосу, коли вперше стрів Меларіо. Калатали дзвони, ведмеді танцювали на сходах. Арео має пам’ятати той день.

– Пам’ятаю, – лунко і басовито погодився Арео Гота. – Танцювали ведмеді, калатали дзвони, великий князь мав на собі червоне, золоте і жовтогаряче. Моя панна спитала, хто це так яскраво сяє.

Князь Доран слабенько всміхнувся.

– Залиште нас, сотнику.

Гота грюкнув п’ятою ратища сокири об підлогу, розвернувся на п’ятах і закрокував геть.

– Я велів поставити у тебе в покоях столика для циваси, – мовив батько, коли вони удвох лишилися на самоті.

– І з ким я маю грати?

«Навіщо він завів розмову про гру? Невже подагра вкоротила йому розум?»

– З собою. Іноді буває корисно спершу дізнатися щось про гру, а вже потім пробувати в неї грати. Чи добре ти знаєш цю гру, Аріано?

– Досить добре, щоб грати.

– Але не досить, щоб перемогти. Мій брат любив битися з хіті до битви. Проте я граю лише в такі ігри, де можу перемогти. Тому циваса не для мене.

Він роздивився її уважним довгим поглядом і запитав:

– Навіщо? Скажи мені, Аріано. Скажи, навіщо.

– Заради честі нашого дому.

Голос батька розлютив її. Він був такий сумний, такий виснажений, такий кволий. «Ви ж великий князь дорнійський! – кортіло їй заволати. – Ви маєте палати гнівом!»

– Ваша згідливість плямує ганьбою весь Дорн, пане батьку. Ваш брат поїхав до Король-Берега у ваше місце, і його вбили!

– Гадаєш, я не знаю? Оберин постає поруч зі мною щоразу, як я заплющую очі.

– І певно ж, вимагає, щоб ви нарешті їх розплющили!

Аріана всілася навпроти батька за столиком для циваси.

– Я не давав тобі дозволу сідати.

– То прикличте Готу і накажіть відшмагати мене за зухвалість. Ви ж великий князь дорнійський. Це в вашій владі. – Вона торкнулася однієї з фігур циваси – важкого вершника. – Ви схопили пана Герольда?

Великий князь заперечливо захитав головою.

– Якби ж то. Ти вчинила нерозважливо, залучивши його. Темна Зоря – найнебезпечніша людина в Дорні. Ви з ним завдали нам великої шкоди.

Аріана відчула переляк, але все ж спитала.

– Мирцела. Вона…?

– Мертва? Ні, хоча Темна Зоря старався, як міг. Ніхто очей не зводив з твого білого лицаря, тому ніхто і не знає достеменно, що трапилося. Схоже, її кінь сахнувся від нього в останню мить, інакше б Герольд стяв дівчинці верхівку черепа. А так лише розпанахав щоку до кістки і відбатував праве вухо. Маестер Калеот зумів порятувати їй життя, проте ані масті, ані трунки не відновлять їй обличчя. Вона моя вихованка, Аріано! Заручена з твоїм братом, віддана під мій захист! Ти зганьбила нас усіх.

– Я не хотіла їй жодної шкоди! – наполягала Аріана. – Якби не втрутився Гота…

– …ти б коронувала Мирцелу королевою і підняла бунт проти її брата. Тоді замість вуха вона втратила б голову.

– Лише якби ми програли.

– Якби? Правильне слово буде «коли». З усіх семи королівств Семицарства у Дорні живе найменше людей. Юний Дракон щедро прибрехав про чисельність нашого війська, коли писав свою книжку, бо хотів зобразити своє завоювання величнішим. Нам теж до смаку поливати посаджене ним зернятко і змушувати ворогів думати, що ми сильніші, ніж є. Проте жінці великокняжого роду личить знати правду. Відвага – погана заміна числу. Дорн не може сподіватися перемогти у війні проти Залізного Престолу. Тільки не наодинці. Але ти нам подарувала, вельми імовірно, саме війну. Пишаєшся?

Великий князь не дав їй часу відповісти.

– То що мені з тобою робити, Аріано?

«Пробачити» – кортіло їй сказати, але батькові слова ранили надто глибоко.

– Робіть те, що робите завжди. Нічого!

– Ти не полегшуєш мені тяжку справу – проковтнути мій гнів.

– А ви не ковтайте, бо ще вдавитеся!

Великий князь не відповів.

– Розкажіть краще, як ви дізналися про мій задум.

– Я – великий князь дорнійський. Люди шукають моєї ласки.

«Хтось доповів.»

– Отже, ви знали, і все ж дозволили нам утекти з Мирцелою. Навіщо?

– То була моя помилка, що виявилася згубною. Ти моя донька, Аріано. Маленька дівчинка, що прибігала до мене, коли заб’є колінку. Я не міг змусити себе повірити, що ти проти мене змовляєшся. Я мав дізнатися напевне.

– Тепер ви дізналися. А я хочу знати, хто мене виказав.

– Я б теж хотів, якби був на твоєму місці.

– То ви мені скажете?

– Не бачу жодної причини це робити.

– Гадаєте, я сама не з’ясую?

– Спробуй, я не заважатиму. Скоро ти припиниш довіряти будь-кому, всім навколо… а трохи недовіри – це корисно для князівни. – Великий князь Доран зітхнув. – Ти розчарувала мене, Аріано.

– Ґава кряка на крука, чорним пір’ям доріка. Ви розчаровуєте мене вже багато років, батечку.

Вона не хотіла казати так відверто, але слова вирвалися самі. «Ну ось я і сказала.»

– Знаю. Я надто слабкий, надто згідливий, надто обережний, надто поблажливий до ворогів. Утім, зараз і тобі не завадила б часточка моєї м’якості. Ти мала б молити мене про пробачення замість сварити і гніватися.

– Я молю лише за друзів.

– Така шляхетність.

– Вони це вчинили з любові до мене! І не заслуговують зогнити у Сірій Скруті!

– На диво, я з тобою згоден. За винятком Темної Зорі, всі твої заколотники – лише дурні діти. І все ж це не гра в цивасу, де за столом нікому ніщо не загрожує. Ти з друзями зіграла у зраду, і я міг би стяти їм голови.

– Могли б, але не стяли. Дейн, Далт, Сантагар… ні, ви не насмілитеся зробити такі доми своїми ворогами.

– Те, на що я насмілюся, тобі й не снилося… проте облишмо поки що. Пана Ондрея відіслано до Норвосу служити твоїй матері протягом трьох років. Гарин проведе наступні два роки в Тироші. Від його родичів серед сиріток я отримав гроші та заручників. Панна Сильва не покарана, але їй саме час вийти заміж. Батько відіслав її кораблем на Зелен-Камінь до нареченого, князя Естермонта. Що до Ариса Дубосерда, він сам обрав свою долю і зустрів її сміливо. Лицар Королегвардії… що ти з ним зробила?

– Вграла його в ліжку, пане батьку. Ви ж наказали мені розважати наших вельможних гостей. От я і розважила.

Великий князь зачервонівся лицем.

– І цього було досить?

– Я сказала йому, що коли Мирцела стане королевою, то дасть нам дозвіл побратися. Він хотів узяти мене за дружину.

– Бачу, ти зробила все можливе, щоб утримати його від порушення обітниць, – зауважив батько.

Тепер настала її черга зашарітися. Зваблення пана Ариса забрало майже півроку. Хоча він твердив, що знав інших жінок, перш ніж одягнув біле, Аріана б ніколи не повірила. Пестощі його були незграбні, поцілунки похапливі, а вперше у ліжку він пролив сім’я їй на стегно, щойно вона спробувала спрямувати його рукою в себе. Ба гірше – його з’їдало почуття сорому та вини. Якби їй давали золотого дракона щоразу, як він шепотів «Нам не можна цього робити», вона була б уже багатша від Ланістерів. «Він кинувся на Арео Готу, сподіваючись врятувати мене? – питала вона себе. – Чи хотів здихатися мене і змити ганьбу кров’ю свого життя?»

– Він кохав мене, – почула Аріана власні слова. – І загинув за мене.

– Якщо так, він може стати першим з багатьох. Ти й твої сестри хотіли війни. Ваше бажання може справдитися. Ще один воїн Королегвардії наближається до Сонцеспису цієї миті. Пан Балон Лебедин везе мені голову Гори. Моє значкове панство затримує його, купуючи мені час. Вили вісім днів розважали його ловами та соколами на Кістяному шляху. Коли він вийшов з-поміж гір, то на два тижні застряг на бенкетах у князя Крицака. Зараз він у Торі, де пані Джордейн влаштовує на його честь бучні забави. Коли ж лицар досягне Примар-Горба, то побачить, що пані Толан має намір її перевершити. І все ж рано чи пізно пан Балон таки дістанеться Сонцеспису, а тоді захоче побачити принцесу Мирцелу… і пана Ариса, свого присяжного братчика. Що мені йому казати, Аріано? Брехати, що Дубосерд загинув на полюванні чи впав зі слизької сходинки? Можливо, Арис купався у Водограйних Садах, послизнувся на мармурі, вдарився головою і потонув?

– Ні, – заперечила Аріана. – Скажіть, що він загинув, захищаючи свою маленьку принцесу. Скажіть панові Балону, що Темна Зоря намагався її убити, що пан Арис став між ними і врятував їй життя.

Саме так мали гинути білі лицарі Королегвардії – віддаючи свої життя за життя тих, кого присяглися захищати.

– Пан Балон може плекати підозри, як плекали ви, коли Ланістери вбили вашу сестру та її дітей, але доказів не матиме…

– …доки не поговорить з Мирцелою. Чи хоробрій дитині теж доведеться загинути у нещасному випадку? Якщо так, почнеться війна. Жодна брехня не врятує Дорн від гніву королеви, якщо її донька загине, знаходячись під моїм захистом.

«Я потрібна йому, – зрозуміла Аріана. – Ось чому він послав по мене.»

– Я можу сказати Мирцелі, що їй говорити, але навіщо це мені?

Хмара гніву промайнула батьковим обличчям.

– Застерігаю тебе, Аріано: мені уривається терпець.

– Застерігаєте мене? – «Я вже не дивуюся, батечку.» – Отакої! До князя Тайвина та усіх Ланістерів ви завжди мали поблажливість Баелора Блаженного. Не те що до рідної дитини.

– Ти плутаєш терплячу обачливість з поблажливістю. Я наближував падіння Тайвина Ланістера від того дня, коли мені розповіли про Елію та її дітей. Я плекав надію позбавити його всього, що йому миле та любе, перш ніж убити… але його син-карлик відібрав у мене цю втіху. Втім, дещо мене розрадила думка, що Ланістер помер наглою смертю від руки покруча, якого сам і породив. Та нехай. Князь Тайвин виє у смертних муках пекла… де скоро тисячі приєднаються до нього, якщо твоя необачність призведе до війни. – Батько скривився, наче його боляче вкололо саме слово. – Адже ти цього хотіла?

Але князівну не так легко було схилити.

– Я хочу звільнення моїх сестер у перших! Я хочу помсти за дядька. Я хочу свої права!

– Твої… права?

– Дорн!

– Ти матимеш Дорн, коли я помру. Невже тобі вже кортить позбавитися мене?

– Це питання я мала б звернути до вас, пане батьку. Ви багато років намагалися позбавитися мене.

– Це неправда.

– Неправда? Може, спитаємо мого брата?

– Тристана?

– Квентина!

– Чому його?

– А де він?

– У війську князя Крицака на Кістяному шляху.

– Ви добре вмієте брехати, пане батьку, годі казати. Навіть оком не змигнули. Квентин поїхав до Лису!

– Чого це ти таке надумала?

– Друзі розповіли.

Вона теж мала свої таємниці. І легко їх не виказувала.

– Твої друзі збрехали. Даю тобі слово: твій брат не поїхав до Лису. Присягаюся сонцем, списом і Седмицею.

Та Аріану не так просто було обдурити.

– То до Миру? Чи до Тирошу? Я знаю, що він десь за вузьким морем. Винаймає сердюків, щоб позбавити мене мого першородства.

Батькове обличчя потемнішало.

– Недовіра до мене, Аріано, не робить тобі честі. Це Квентин мав би змовлятися проти мене. Я відіслав його від себе ще дитиною, надто малою, щоб розуміти потреби Дорну. Андерс Крицак став йому кращим батьком, ніж я. І все ж твій брат лишився мені вірним та покірним.

– А чом би й ні? Ви завжди прихилялися саме до нього. Він схожий на вас лицем, думає так само, і ви хочете віддати йому Дорн, навіть не заперечуйте. Я читала вашого листа. – Слова досі палали вогнем у неї в пам’яті. – «Одного дня ти сидітимеш там, де я, і правитимеш усім Дорном» – написали ви йому. Скажіть-но мені, пане батьку, коли ви намірилися позбавити мене законного спадку? Того дня, коли народився Квентин? Чи того, коли народилася я? Що я такого зробила, щоб викликати вашу ненависть?

Проказавши це, Аріана розлютилася сама на себе, бо очі мимохіть налилися слізьми.

– Я ніколи не плекав ненависті до тебе, дитино. – Голос великого князя Дорана, повний суму, ламався, наче старий крихкий пергамен. – Ти не розумієш, Аріано.

– Ви заперечуєте, що написали ті слова?

– Не заперечую. Це було тоді, коли Квентин поїхав до Крицака. Так, я замірявся зробити його спадкоємцем. Бо для тебе вже мав інші задуми.

– О так, – зневажливо скривилася вона, – ще й такі розкішні. Гиліс Росбі. Сліпий Бен Чмелик. Сивоборід Грандісон. Отакі ви мали задуми?

Часу на відповідь вона йому не дала.

– Я знаю, що мій обов’язок – подарувати Дорнові спадкоємця. І ніколи про нього не забувала. Я б радо вийшла заміж, але наречені, яких ви пропонували – то була суцільна зневага. Один гірший за іншого; що не жених – то наче плювок межи очі. Якщо ваша батьківська любов справді ще жива, навіщо ви сватали мене за Вальдера Фрея?!

– Бо я знав, що ти його відкинеш. Я мусив робити вигляд, що шукаю тобі пару, відколи ти досягла певного віку – інакше б виникли підозри. Та не смів пропонувати чоловіків, яких ти могла б схвалити. Адже ти була обіцяна, Аріано.

«Обіцяна?!» Аріана вирячила очі, повні недовіри.

– Що ви таке кажете? Знову неправда? Ви ніколи навіть не згадували…

– Угоду було укладено потай. Я мав намір сказати тобі, коли ти станеш дорослою… коли досягнеш певного віку… але…

– Мені двадцять і три роки! Я вже сім років доросла жінка!

– Знаю. Якщо я так довго тримав тебе у пітьмі, то лише задля твого ж захисту. Аріано, з твоєю вдачею… для тебе таємниця – це лише добірна оповідка, якою так захопливо пошепки поділитися вночі у ліжку з Гарином та Тієною. Гарин уміє пліткувати, як це роблять лише сирітки, а Тієна нічого не приховує від Обари та панни Нім. А якщо дізнаються вони… Обара надто часто заглядає у чарку, а Нім надто близька до близнючок Раріг. А з ким діляться, кому довіряють близнючки Раріг? Хто їх зна. Я не міг узяти гріха на душу!

Вона геть розгубилася, нічого не розуміючи. «Обіцяно? Мене обіцяно?»

– Хто це? З ким я була заручена усі ці роки?

– Байдуже. Він мертвий.

«Що далі, то гірше.»

– Ці підстаркуваті вельможі такі кволі. Що вбило цього: зламане стегно, нежить, подагра?

– Казан розплавленого золота. Ми, князі світу цього, ретельно будуємо задуми, а боги трощать їх на друзки.

Великий князь Доран стомлено ворухнув червоною набряклою рукою.

– Дорн буде твій. Маєш моє слово, якщо воно досі для тебе щось важить. Твоєму братові Квентину лежить попереду важча дорога.

– Яка дорога? – підозріливо роздивилася батька Аріана. – Що ви приховуєте? О Седмице, як мені набридли таємниці! Розкажіть вже решту, пане батьку… або назвіть Квентина вашим спадкоємцем, пошліть по Готу з його сокирою і дозвольте мені померти поруч із сестрами!

– Невже ти справді гадаєш, що я можу завдати шкоди дітям свого брата? – болісно скривився батько. – Обарі, Нім та Тієні не бракує нічого, крім волі. Еларія сидить собі в затишку Водограйних Садів разом з доньками. Дорея скрадається попід помаранчевими деревами, збиваючи плоди телепнем, Елія та Обела стали жахіттям купальних ставків.

Великий князь зітхнув.

– Небагато часу минуло, відколи ти сама гралася у тих ставках. Пригадую, ти їздила верхи на плечах трохи старшої дівчинки… високої, білявої, наче кульбабка…

– То була Джейна Раріг. Або її сестра Дженелина. – Аріана не згадувала про них вже багато років. – А ще була Фріна, дочка коваля. Вона мала брунатне волосся. Та улюбленцем моїм був Гарин. Коли я сиділа верхи на Гарині, нас не міг перемогти ніхто – навіть Нім з отією зеленокосою тирошійкою.

– Та зеленокоса тирошійка була донькою архонта. Я мав надіслати тебе до Тирошу замість неї, щоб ти служила архонтові чашницею та потай зустрілася при його дворі зі своїм нареченим. Але твоя мати погрожувала зробити собі щось погане, якщо я відішлю ще одного з її дітей, і я… я не зміг так з нею вчинити.

«Що далі, то дивніша казка.»

– Чи не туди поїхав Квентин? До Тирошу, на зустріч з зеленокосою донькою архонта?

Батько узяв пальцями фігуру для циваси.

– Ти мусиш сказати мені, відки дізналася, що Квентин за морем. Разом з твоїм братом поїхали Клетус Крицак, маестер Кедрі та трійко найкращих молодих лицарів князя Крицака. Їхня подорож – довга та небезпечна, а чим скінчиться – того не передбачить ніхто в світі. Твій брат має привезти нам те, чого жадає наше серце.

Аріана звузила очі.

– І чого ж жадає наше серце?

– Помсти. – Голос великий князь мав дуже тихий, наче боявся, що його підслухають. – Праведної відплати.

Князь Доран пхнув оніксового дракона їй у долоню своїми набряклими подагричними пальцями і прошепотів:

– Вогню та крові.

Алейна

Вона крутнула залізне кільце і штовхнула двері, прочинивши їх на вузьку щілину.

– Робчику-любчику? – покликала вона. – Можна увійти?

– Обережно, панно, – попередила стара Гретхель, ламаючи руки з розпачу. – Його вельможність кинув горщиком у маестра.

– Ну то в мене вже не матиме чим кинути. Хіба вам нічого робити? А тобі, Мадді? Усі вікна зачинено і засунуто? Усі меблі вкрито покровами?

– Усі, панно, – відповіла Мадді.

– А ти ще перевір. – Алейна прослизнула у темну опочивальню. – Це ж я, Робчику.

Хтось у темряві хлюпнув носом.

– Ти сама?

– Так, мій князю.

– То ходи ближче. Лише ти.

Алейна зачинила двері позаду себе. Вони були дубові, суцільні, завтовшки у два з гаком вершки; Мадді та Гретхель могли дослухатися, скільки душа просить, але нічого б не почули. І то на краще. Гретхель уміла тримати язика за зубами, зате Мадді безсоромно мела своїм, наче помелом.

– Тебе прислав маестер Колемон? – запитав малий.

– Ні, – збрехала Алейна, – просто я почула, що мій Робчик-любчик нездужає.

Після пригоди з нічним горщиком маестер побіг до пана Лотора, а Брюн звернувся до неї.

– Якщо панна зуміють гарненько виманити його з ліжка, – мовив лицар, – то мені не доведеться витягати силоміць.

«Ні, цього не можна» – сказала вона собі. Коли з Робертом поводилися нелагідно, на нього нападала трясця.

– Ви голодні, мосьпане? – спитала вона малого князя. – Чи не послати Мадді донизу по ягідки з вершками чи по теплий хліб з маслом?

Надто пізно вона згадала, що теплого хліба немає: кухня була зачинена, печі погашені. «Якби це допомогло витягти Роберта з ліжка, то незле було б і вогонь запалити» – сказала вона собі.

– Не хочу їсти, – проскиглив юний володар пронизливо. – Я сьогодні з ліжка не встану. Якщо хочеш, почитай мені.

– Тут надто темно, щоб читати. – Важкі запони на вікнах перетворили опочивальню на суцільний морок. – Невже мій Робчик-любчик забув, який сьогодні день?

– Не забув, – відповів він, – але я нікуди не поїду. Я хочу лежати в ліжку. А ти читай мені про Крилатого Лицаря.

Крилатий Лицар – то був пан Артис Арин. Давні перекази розповідали, як він вигнав першолюдей з Долини і полетів до верхівки Велетневого Списа на велетенському соколі, де вбив Короля-Грифона. Про його пригоди розповідали сотню казок; малий Роберт знав усі напам’ять і міг сам переповісти, але любив, коли йому читали їх знову і знову.

– Любий, нам час їхати, – мовила Алейна до хлопчика, – але обіцяю прочитати тобі дві казки про Крилатого Лицаря, коли досягнемо Місячної Брами.

– Три! – негайно відповів малий.

Скільки б йому не давали, Роберт завжди хотів більше.

– Три, – погодилася вона. – Чи не можна впустити трохи сонця?

– Ні. Од світла у мене очі болять. Лягай до мене в ліжечко, Алейно.

Вона все одно пішла до вікна, цураючись розбитого нічного горщика – його вона радше відчувала носом, ніж бачила очима.

– Я не розчинятиму вікна широко. Хочу лише побачити личко мого Робчика.

Він шморгнув носом.

– Ну якщо тобі треба…

Завіси в опочивальні були важкого блакитного оксамиту. Вонв відсунула одну на палець і припнула шворкою. Пил затанцював у стовпчику блідого вранішнього світла. Невеличкі дзвінкові скельця у вікні затуманив мороз. Алейна протерла одне з них долонькою – досить, щоб побачити яскраве синє небо та біле сяйво схилу гори. Соколине Гніздо огорнулося крижаним покровом; Велетнів Спис потонув у снігах людині до пояса.

Коли вона обернулася, Роберт Арин сидів, спершись спиною на подушки, і дивився на неї. «Господар на Соколиному Гнізді та Захисник Долини.» Вовняна ковдра вкривала йому ноги до пояса. Вище від ковдри він був голий – блідий хирлявенький хлопчик з волоссям, довшим за дівчаче. Роберт мав тонесенькі рученята і ніжки, благенькі западисті груди, крихітне черевце, завжди червоні сльозаві очі. «Але що він може поробити? Таким вже уродився – малим і миршавим.»

– Ви цього ранку виглядаєте дуже міцним, мій князю. – Малий обожнював чути, який він дужий та здоровий. – Чи не послати Мадді та Гретхель по гарячу воду для купелі? Мадді потре вам спинку, вимиє волосся, і в подорожі ви будете чистим та гарним, як личить зацному паничеві. Хіба не добре буде?

– Ні! Ненавиджу Мадді. В неї бородавка на оці, а спину вона тре так, що мені болить. Мамця ніколи не робили мені боляче.

– Я скажу Мадді, хай не тре мого Робчика-любчика так завзято. Вам полегшає після купелі, от побачите.

– Не хочу купатися! Я ж тобі сказав. Мені страшенно голова болить.

– То принести теплого рушничка на лобика? Чи кухлик сон-вина? Малесенький – великого не можна. Унизу, в Небосхилі, чекає Мія Камінець. Вона образиться, якщо мій Робчик все проспить. Вона ж так любить нашого хлопчика.

– А я її – ні. Вона проста погоничка мулів. – Роберт шморгнув носом. – Увечері маестер Колемон поклав мені у молоко щось погане. Я відчув смак. Я казав, що хочу солодкого молочка, але він не приніс. А я ж йому наказав! Я князь, володар тутешнього краю, маестер має робити все, що я кажу! Але ніхто не робить того, що я наказую.

– Я побалакаю з маестром, – пообіцяла Алейна, – та лише якщо ти підведешся з постелі. Там дуже гарно, Робчику-любчику. Сонце сяє, аж сліпить. Чудовий день, щоб зійти з гори. У Небосхилі чекає Мія з мулами…

Робертові вуста затремтіли.

– Ненавиджу тих смердючих мулів! Один якось пробував мене укусити. Скажи отій Мії, що я залишуся тут. – У голосі князя забриніли близькі сльози. – Ніхто мене не зачепить, поки я тут. Бо Соколине Гніздо неприступне!

– Хто б це раптом схотів зачепити мого Робчика-любчика? Твоє панство та лицарство тебе обожнює, простолюддя у захваті вигукує твоє ім’я…

«І все ж він боїться, – подумала вона, – і то не без причини.» Відколи впала з гори його паніматка, малий не міг навіть стояти на балконі; а шлях від Соколиного Гнізда до Місячної Брами був небезпечний достатньо, щоб налякати і кого хоробрішого. Коли сама Алейна підіймалася горою з пані Лізою та князем Петиром, серце підскакувало їй кудись у горло; шлях донизу, на загальну думку, був іще лячніший, бо доводилося весь час дивитися униз. Мія могла б чимало розповісти про зацних панів та хоробрих лицарів, які на горі блідли, трусилися і дзюрили у штани. «І це ще жоден з них не хворів на трясцю.»

Все ж так лишати справу не годилося. На дні Долини ще квітла осінь, тепла і золота, проте на гірські вершини насувалася зима. На замок налітало вже три снігові хурделиці, а один морозний буревій перетворив його на кришталь аж на два тижні. Так, Соколине Гніздо було неприступне, але скоро на додачу могло стати і недосяжним. А шлях донизу ставав небезпечнішим з кожним новим днем. Більшість замкової челяді та варти вже подолала його; лишився хіба з тузінь слуг – ходити за князем Робертом.

– Робчику-любчику, – ласкаво покликала Алейна, – ось побачиш, спускатися буде дуже весело. З нами будуть і пан Лотор, і Мія. Її мули ходили цією горою вгору та вниз вже тисячу разів.

– Ненавиджу мулів! – не вгавав юний князь. – Мули бридкі. Я ж тобі казав! Один хотів мене вкусити, коли я був малий.

Дівчина знала, що Роберт так і не вивчився добре сидіти верхи. Мули, коні, віслюки… байдуже – всі вони здавалися йому страшними чудовиськами на кшталт драконів чи грифонів. Його привезли до Долини у шість років, з головою між налитими молоком мамчиними цицьками, і відтоді він Соколиного Гнізда не полишав.

Але їхати було треба – перш ніж крижані щелепи зими остаточно вхоплять замок і вже не відпустять. Скільки ще протримається тиха погода – того ніхто не знав.

– Мія не дозволить мулам кусатися, – пообіцяла Алейна, – і я їхатиму позаду тебе. Я ж лише дівчина, не така міцна та хоробра, як ти. Якщо навіть я зможу, то ти, Робчику, і поготів.

– Я можу, – відповів князь Роберт, – але обираю цього не робити.

І витер шмарклявого носа тилом долоні.

– Скажи Мії, що я залишуся в ліжку. Можливо, спущуся завтра, якщо почуватимуся краще. А сьогодні там холодно, і мені голова болить. Ти вип’єш зі мною солодкого молочка, а Гретхель я накажу принести нам медових стільників. Ми спатимемо, цілуватимемося, гратимемо в ігри, і ти почитаєш мені про Крилатого Лицаря.

– Авжеж почитаю. Три казки, як обіцяла… коли ми досягнемо Місячної Брами.

Алейні вже уривався терпець. «Треба ж їхати, треба якось забиратися звідси, – нагадала вона собі, – бо вже сонце сяде, а ми ще не подолаємо кордону снігів.»

– Князь Нестор наказав на твою честь приготувати бенкет: грибну юшку, оленину, пироги і тістечка. Ти ж не хочеш його розчарувати, хіба не так?

– А лимонні тістечка будуть?

Князь Роберт полюбляв лимонні тістечка – можливо, тому, що їх любила вона.

– Лимонні-лимонні, найлимонніші у світі, – запевнила Алейна, – і ти з’їси їх, скільки забажаєш.

– Сто? – завимагав він точного числа. – Можна з’їсти цілу сотню?

– Якщо твоя ласка.

Вона присіла на ліжко і розгладила його довге шовковисте волосся. «А таки гарне.» Пані Ліза розчесувала його власноруч, щовечора, і підрізала, коли була потреба. Після її падіння на Роберта нападала страшна трясця щоразу, як хтось наближався до нього з гострим залізом. Тому Петир наказав облишити волосся юного князя – нехай росте. Алейна накрутила собі кучерик на палець і мовила:

– То тепер ти підведешся з ліжка? Даси нам себе вдягти?

– Я хочу сто лимонних тістечок і п’ять казок!

«Я б дала тобі сто копняків під дупцю і ще п’ять лящів у потилицю. Ти б не смів так поводитися, якби тут був Петир.» І справді – до свого вітчима маленький володар відчував розумну осторогу.

Алейна вичавила з себе посмішку.

– Як забажає пан князь. Але нічого не буде, доки тебе не вмиють, не вдягнуть і не відправлять у дорогу. Ну ж бо, хутенько! Поки ранок не скінчився.

Вона взяла його за руку і рішуче витягла з ліжка. Та перш ніж устигла покликати челядь, Робчик-любчик охопив її своїми кощавими рученятами і поцілував. То був поцілунок маленького хлопчика, незграбний і сором’язливий. Роберт Арин усе на світі робив незграбно. «Але якщо заплющити очі, можна уявити себе з Лицарем Квітів.» Якось пан Лорас подарував Сансі Старк червону троянду, але ніколи не цілував… і жоден Тирел ніколи не поцілує Алейну Камінець. Врода вродою, але народилася вона не на тих ковдрах і не від порядного ложа.

Коли вуста хлопчика торкнулися її власних, вона мимоволі пригадала інший поцілунок – якого ніколи й не забувала. Жорсткий і жорстокий, його рот безжально притиснувся до її. Він прийшов до неї у пітьмі, коли небо повнилося зеленим вогнем. «Він узяв пісню і цілунок, а мені лишив тільки скривавлене корзно.»

Але те вже не важило. Ті дні скінчилися, і тієї Санси теж більше не лишилося.

Алейна обережно відсторонила свого маленького повелителя.

– Досить вже. Ти зможеш поцілувати мене ще, коли ми досягнемо Брами. Якщо дотримаєш слова.

Мадді та Гретхель чекали ззовні разом із маестром Колемоном. Маестер вже вимив гидоту з волосся і перевдягнув рясу. З’явилися також і Робертові зброєносці – Теранц та Гиліс завжди спритно винюхували, де коїться якась капость.

– Князь Роберт почувається сильнішим, – сказала Алейна служницям. – Принесіть гарячої води для купелі, та дивіться, не обшпарте. І не смикайте за волосся, коли вичісуєте – він цього не любить.

Один зі зброєносців вишкірився і гигикнув, на що вона відповіла:

– А ти, Теранце, розклади подорожній одяг його вельможності та найтепліший кожушок. Ти, Гилісе, тим часом можеш прибрати розбитого горщика.

Гиліс Графтон скривив мармизу.

– Я не покоївка!

– Роби, що велить панна Алейна, бо скажу Лоторові Брюну, – мовив маестер Колемон і пішов разом з нею проходом та звивистими сходами. – Дякую вам, панно, за втручання. Ви вмієте дати князеві ради.