Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 60 страниц)

– Пицель каже, що це не так. Він розповідав моєму батькові, що отрута мантикори вбиває миттєво, щойно досягне серця.

– Саме так. Але цю отруту якимось чином згустили, щоб продовжити смертні муки Гори.

– Згустили? Як саме? Додали іншу речовину?

– Можливо, саме так, як кажуть ваша милість. Але розведення отрути зазвичай лише послабляє її силу. Вірогідно, що причина є… менш природною, скажімо так. Гадаю, ми маємо справу з чарами.

«Невже переді мною стоїть такий самий дурень, як старий Пицель?»

– То ви мені кажете, що Гора помирає від якогось чорного чаклунства?

Кайбурн не зважив на кпини в голосі королеви.

– Він помирає від отрути, але повільно і у надзвичайних муках. Мої зусилля полегшити їх виявилися такі ж марні, як Пицелеві. На жаль, пан Грегор надто призвичаївся до макового молочка. Його зброєносець каже, що лицареві дошкуляв сліпучий головний біль, і він ковтав макове молоко такими кухлями, якими менші за нього люди цмулять пиво. Нехай так… але судини його почорніли від голови до п’ят, тілесна вода забруднена гнійними домішками, а в боці отрута проїла дірку, в яку пролізе мій кулак. Правду кажучи, я дивуюся, що він досі живий.

– Живий, бо великий, – спохмурніла королева. – Грегор дуже великий на зріст і обсяг. А до того ж тупий. Надто тупий, щоб розуміти, коли вже час помирати.

Вона простягла келих, і Сенела наповнила його знову.

– Його вереск та виття лякають Томена. Ба навіть мене інколи будять посеред ночі. Час уже прикликати Ілина Пейна.

– Ваша милосте, – запитав Кайбурн, – може б я забрав пана Грегора до підземелля? Там його вереск вас не турбуватиме, і я вільніше дбатиму про нього.

– Дбатимете? – засміялася вона. – Хай про нього подбає пан Ілин!

– Якщо така є воля вашої милості, – відповів Кайбурн, – але щодо цієї отрути… було б корисно знати про неї більше, хіба ні? Посполиті кажуть: постав лицаря вбивати лицаря, а лучника – вбивати лучника. Заради ж того, щоб побороти чорні мистецтва…

Він не закінчив свою думку, а лише посміхнувся.

«Та ні, це тобі не Пицель – тут не може бути жодного сумніву.» Але королева зважувала, вагалася.

– Чому Цитадель забрала вашого ланцюга?

– Архімаестри у своїх серцях – надзвичайні боягузи. Марвин кликав їх сірими вівцями. Я був не менш майстерним цілителем, ніж Еброз, і замірявся перевершити його. Упродовж століть маестри Цитаделі розтинали тіла мертвих, щоб вивчати природу життя. Я ж прагнув дізнатися природу смерті, тому розтинав тіла живих. За цей злочин сірі вівці піддали мене ганьбі та випхали у вигнання… проте я розумію природу життя і смерті краще за будь-кого у Старограді.

– Справді? – Його слова неабияк її зацікавили. – Гаразд. Гора ваш. Беріть його і робіть, що забажаєте, але не потикайтеся з ним із кам’яних мішків. Коли він помре, принесіть мені голову – батько обіцяв її дорнійцям. Великий князь Доран, певно ж, бажав би скарати Грегора сам… але всі ми мусимо терпіти в житті зневіру.

– Слухаю волю вашої милості. – Кайбурн прочистив горлянку. – Але я… не так добре забезпечений, як Пицель. А мені ж знадобляться певні…

– Я накажу князеві Гилісу видати вам удосталь золота для ваших потреб. І купіть собі нову одежину, бо ви наче щойно з Блошиного Подолу вилізли. – Королева вивчила його очі, мовчки питаючи, наскільки сміє довіряти добродієві перед собою. – Чи варто мені згадувати про наслідки, якщо хоч одне слово про ваші… досліди… вийде за межі цих стін?

– Хай ваша милість не переймаються, – подарував їй Кайбурн заспокійливу посмішку. – Ваші таємниці убезпечені в моїх руках.

Коли він пішов, Серсея налила собі келих міцного вина і випила коло вікна, спостерігаючи за видовженням тіней у дворищі та думаючи про монету. «Золото з Обширу. Звідки б ключар у в’язниці Король-Берега узяв золото з Обширу, якби йому не заплатили за поміч у вбивстві батька?»

Хай як вона старалася, та не змогла викликати у пам’яті обличчя князя Тайвина, щоб одночасно не побачити ту дурну посмішечку і не відчути знову гидкий сморід трупа. Королева спитала себе, чи не може і за цим якось стояти Тиріон. «То була б дрібна, але підла оборудка – така, як він сам.» Чи не міг він зробити Пицеля своїм поплічником? «Він посадовив старого до кам’яного мішка, а оцей Руген саме і служив при кам’яних мішках» – згадала вона. Усі мотузочки спліталися разом у візерунок, який їй геть не подобався. «Нинішнього верховного септона теж поставив Тиріон, – раптом пригадала Серсея, – а тіло батька перебувало під його наглядом звечора і досвіта.»

Дядько прибув точно на заході сонця, вдягнений у підбитий жупан чорної вовни – вбрання похмуре, як його обличчя. Подібно до всіх Ланістерів, пан Кеван мав бліду шкіру та біляве волосся, котре, втім, у свої п’ятдесят п’ять років майже цілком втратив. Ніхто ніколи не вважав його вродливим чоловіком. Огрядний поставою, трохи сутулий плечима, з великою кутастою щелепою, яку погано ховала коротко підстрижена солом’яна борода, дядько нагадував Серсеї старого вовкодава… та саме старий вірний вовкодав мав стати їй зараз у пригоді.

Вони з’їли просту вечерю з хліба, варених буряків, яловичини з кров’ю та глека дорнійського червоного. Пан Кеван майже нічого не казав і ледве торкнувся вина. «Надто вже він переймається, – вирішила вона. – Час приставити його до роботи, щоб не потонув у власному горі.»

Вона саме так і сказала, коли прибрали страви і челядь зникла з палати.

– Я знаю, дядечку, як на вас покладався пан батько. Тепер покластися на вас мушу я.

– Тобі потрібен Правиця, – відповів він, не питаючи, – а Хайме відмовився.

«Не ходить манівцями. Ну гаразд…»

– Хайме… я була така розгублена по смерті батька… я ледве тямила, що кажу. Хайме – хоробрий лицар, але не надто глибокого розуму, будьмо відверті. Томенові потрібен хтось досвідченіший, хтось старший…

– Мейс Тирел старший.

Вона роздула ніздрі.

– Ніколи! – І відкинула кучерик волосся з лоба. – Тирели вже й так стрибнули вище голови!

– Призначити Мейса Тирела Правицею означає скоїти дурість, – визнав пан Кеван, – та ще гірша дурість – зробити його своїм ворогом. Я чув, що сталося у Світличній Палаті. Мейсові не варто було сунути навпростець отак на людях. Але й ти вчинила нерозумно, коли зганьбила його перед половиною двору.

– Вже ж краще, ніж посадити до ради ще одного Тирела. – Докір дядька роздратував її. – З Росбі буде пристойний підскарбій. Ви ж бачили його ноші – різьблені, запнуті шовком; коні в нього вдягнені ліпше за двірських лицарів. Авжеж такий багатій знайде нам золото без зайвого клопоту. Щодо Правиці… хто краще закінчить батькову справу, ніж брат, який сидів на всіх його нарадах?

– Жодній людині не обійтися без когось, кому вона може довіряти. Тайвин довіряв мені, а за часів давніших – ще й твоїй матері.

– Пан батько дуже її кохав. – Серсея щосили проганяла від себе думку про мертву хвойду в його ліжку. – Певно ж, зараз вони разом на небесах.

– Молюся про це. – Пан Кеван кинув на неї довгий погляд, тоді додав: – Але ти, Серсеє, просиш забагато.

– Хіба більше, ніж колись батько?

– Я дуже втомився. – Дядько сягнув по келиха і зробив ковток. – Я маю дружину, яку не бачив два роки, неоплаканого мертвого сина і ще одного живого, якому скоро належить одружитися і прийняти княжий титул. Замок Даррі треба зміцнити, землі його – оборонити, спалені ниви – зорати і засіяти. Лансель потребує моєї допомоги.

– Томен також. – Серсея не чекала, що Кевана доведеться умовляти. «Перед батьком він ніколи не комизився.» – Вашої допомоги потребує держава!

– Держава. Так-так. І дім Ланістер, певна річ. – Він сьорбнув ще вина. – Гаразд. Я залишуся і служитиму його милості…

– От і добре… – почала була вона, та пан Кеван підніс голос, вивищуючись над небогою.

– …якщо ти передаси мені уряд намісника разом з урядом Правиці, а сама повернешся до Кастерлі-на-Скелі.

Пів-удару серця Серсея могла тільки витріщатися на рідного дядька.

– Намісницею на державі є я! – нарешті нагадала вона.

– Ти нею була. Тайвин не збирався лишати тебе намісницею. Він розповів мені, що хоче відіслати тебе до Скелі та знайти нового чоловіка.

Серсея відчула, як усередині росте гнів.

– Так, батько казав. А я відповіла, що не маю бажання знову іти заміж!

Та дядько стояв непорушно.

– Якщо ти так налаштувалася проти нового шлюбу, я тебе не силуватиму. Щодо всього іншого… ти тепер законна княгиня у Кастерлі-на-Скелі. Твоє місце там.

«Як ви смієте?!» – хотіла заверещати вона. Та натомість сказала:

– Я також є королевою-намісницею, і моє місце – коло сина.

– Твій батько тримався іншої думки.

– Мій батько мертвий!

– На моє безмежне горе і на лихо цілій державі. Розплющ очі, Серсеє, поглянь навколо себе. Королівство лежить у руїнах. Тайвин міг би дати ради справам держави, але…

– Я дам ради усім справам держави! – скинулася Серсея, але відразу пом’якшилася. – Певно, з вашою поміччю, дядечку. Якщо ви служитимете мені так само вірно, як служили батькові…

– Ти не твій батько. До того ж Тайвин завжди вважав Хайме своїм законним спадкоємцем.

– Хайме… Хайме склав обітниці. Хайме ніколи не думає, сміється з усього та усіх, верзе перше, що спаде на думку. Хайме – вродливий йолоп, та й по тому.

– І все ж саме він був першим твоїм вибором на Правицю Короля. Ким це робить тебе, Серсеє?

– Я ж вам казала, мене мучила журба, я не думала…

– Не думала, – погодився пан Кеван. – А тому тобі краще повернутися до Скелі, лишивши короля з тими, хто думає.

– Король – мій син! – скочила Серсея на ноги.

– Певно, що так, – кивнув дядько, – і судячи з того, що я знав про Джофрі, ти така ж нікчемна мати, як і правителька.

На цих словах вона вихлюпнула чару вина йому в обличчя.

Пан Кеван підвівся з підкресленою гідністю.

– Ваша милосте. – Вино стікало йому щоками, капотіло з підстриженої бороди. – Чи можу я піти, з вашого дозволу?

– За яким правом ви смієте ставити мені умови?! Та ж ви усього лише надвірний лицар мого батька!

– Власної землі я не маю, то правда. Проте певні доходи таки отримую, і кілька скринь золота відклав. Мій власний батько не забув у заповіті жодного зі своїх дітей; Тайвин теж умів винагороджувати за вірну службу. Я годую особисту дружину з двох сотень лицарів і можу подвоїти її, коли знадобиться. Певне число вільних охотників радо стане під мої прапори, та й винайняти сердюків мені стане грошей. Вашій милості краще не легковажити моєю особою… а ще краще – не робити з мене ворога.

– Ви мені погрожуєте?!

– Я вам раджу. Не хочете віддавати мені намісництво на державі – гаразд, поставте вашим каштеляном у Кастерлі-на-Скелі, а Правицею Короля призначте Матіса Рябина або ж Рандила Тарлі.

«Тирелівські значкові – один і другий.» Почувши пораду, вона втратила мову. «Невже його купили? – билася у голові думка. – Невже дядько взяв тирелівське золото за зраду дому Ланістер?»

– Матіс Рябин поміркований, розумний, його поважають люди, – вів далі дядько, не відаючи її думок. – Рандил Тарлі – найкращий полководець у державі. Для мирних часів з нього Правиця негодящий, та по смерті Тайвина цю війну ніхто не скінчить краще за нього. Князь Тирел не матиме приводу ображатися, якщо Правицею поставлять одного з його значкових. І Тарлі, і Рябин мають хист… і вірність. Призначиш будь-кого з них – зробиш його своїм. Себе підсилиш, Вирій послабиш, а Мейс за те ще й подякує.

Пан Кеван знизав плечима.

– Отака моя рада: хочеш – слухай, хочеш – ні. Утім, хоч Місячка постав Правицею – мені вже байдуже. Мій брат мертвий, жінко. Я маю відвезти його додому.

«Зрадник, – подумала вона. – Перевертень.» Цікаво, скільки йому заплатив Мейс Тирел?

– Ви залишаєте свого короля, коли він має у вас найпекучішу потребу! – засичала Серсея. – Кидаєте зовсім юного Томена самого напризволяще!

– Не самого. З матінкою.

Зелені очі пана Кевана зустріли її погляд і не зморгнули. Остання крапля червоного вина затремтіла на підборідді, потім упала донизу.

– Так-так, – додав він тихо, трохи зачекавши, – і скільки я знаю, з батечком теж.

Хайме

Лицар Хайме Ланістер, весь у білому, стояв коло поховального каравану свого батька, стискаючи п’ятьма пальцями руків’я визолоченого обіручного меча.

У сутінках внутрішнє оздоблення Великого Септу Баелора здавалося бляклим та примарним. Останнє світло дня падало навскіс крізь високі вікна, омиваючи величезні подоби Седмиці тьмяним червоним сяйвом. Навколо вівтарів блимали запашні свічки; глибокі тіні збиралися у бічних навах і мовчки повзли мармуровою підлогою. Відлуння вечірніх псалмів потроху стишувалися; останні жалобники залишали храм.

Коли всі пішли, Балон Лебедин та Лорас Тирел залишилися.

– Жодна людина не може вистояти бдіння у сім днів та сім ночей, – мовив пан Балон. – Коли ви востаннє спали, пане Регіментарю?

– Коли панотець був живий, – відповів Хайме.

– Дозвольте мені сьогодні стояти замість вас, – попрохав пан Лорас.

– Це не ваш батько. – «Не ти його вбив, а я. Тиріон випустив арбалетну стрілу, яка його вбила. А я випустив Тиріона.» – Залиште мене.

– Воля пана Регіментаря, – відповів Лебедин.

Пан Лорас хотів був заперечити, але пан Балон підхопив його попід руку і повів геть. Хайме слухав, як завмирають удалині їхні кроки. І ось він знову наодинці зі своїм вельможним батьком серед свічок, кришталів та гидкого солодкого смороду смерті. Спина йому боліла від ваги обладунку, ноги майже заніміли. Він переступив з ноги на ногу, міцніше ухопив руків’я великого меча. Більше не може ним битися – то хоч потримає. Відрубану долоню смикало, курям на сміх: здавалося, ніби втрачена рука почувається живішою, ніж решта людини.

«Рука прагне меча. Треба когось убити. Для початку – Вариса… та спершу знайти б той камінь, під який він заповз.»

– Я наказав євнухові відвести його на корабель, а не до вашої опочивальні, – сказав він трупові. – Ваша кров – на його руках, так само, як на… Тиріонових.

«Ваша кров – на його руках так само, як на моїх, – хотів сказати він насправді, та слова застрягли у горлянці. – Хай що зробив Варис, примусив його це зробити саме я.»

Тієї ночі, нарешті вирішивши завадити рідному братові померти, він чекав у євнухових покоях. А поки чекав, одноруч гострив кинджала, відчуваючи дивну втіху від шкрябання криці по каменю. Почувши кроки, він став коло дверей, і коли у хвилі пудри та лаванди увійшов Варис, Хайме ступив йому за спину, пхнув ногою під коліно, притиснув груди своїм коліном і підсунув під шию ножа, змушуючи задерти голову.

– Овва, князю Варисе! – мовив він привітно. – Диви, де зустрілися!

– Пане Хайме?! – видихнув Варис. – Ви мене злякали.

– А я цього і прагнув. – Коли він крутнув кинджала, клинком потекла цівочка крові. – Я тут гадаю, чи не допоможете ви мені висмикнути братика з цюпи, поки йому пан Ілин макітру не відтяв. Макітра в нього потворна, хто б казав, але іншої немає.

– Так… гаразд… якби ви… прибрали ножа… так, тільки поволі, з ласки ясного пана, обережніше… ой, я вколовся… – Євнух торкнувся шиї та зойкнув, побачивши кров на пальцях. – Мене завжди так лякав вигляд власної крові…

– Як не допоможете, то скоро злякаєтеся так, що куди гірше.

Варис незграбно сів і випростався.

– Ваш брат… якщо раптом Біс зникне невідомо куди зі своєї келії, то в-виникнуть п-питання. Я б-боятимуся за своє життя…

– Ваше життя наразі належить мені. А мені начхати, які ви знаєте таємниці. Якщо Тиріон помре, ви його переживете ненадовго. Маєте моє слово.

– Овва. – Євнух злизнув кров з пальців. – Ви прохаєте про страшну річ… випустити на волю Біса, який убив нашого коханого короля. Чи ви вважаєте його невинним?

– Винний він чи невинний, – відповів Хайме, мов дурень, – а Ланістери завжди платять борги.

Слова прийшли до нього самі собою.

Відтоді Хайме не спав. Перед очима стояв брат – карлик шкірився під пеньком носа, світло від язиків полум’я лизало йому обличчя.

– Ти – сліпий скалічений йолоп, – прогарчав Тиріон голосом, повним гіркої ненависті. – Серсея – брехлива шльондра. Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна – чи не під Місячком теж. Так, я те саме чудовисько, про яке торочать усі в місті. Так, я убив твого ницого й гидкого сина.

«Він не казав, що хоче вбити нашого батька. А якби сказав, я б його зупинив. І став би братовбивцею.»

Хайме спитав себе, де ж це ховається Варис. Коронний шепотинник завбачливо не повернувся до власних покоїв, і обшук Червоного Дитинця нічого не дав. Можливо, євнух сів на корабель разом з Тиріоном замість лишатися і відповідати на незручні запитання. Якщо так, то зараз вони далеко у морі, п’ють золоте вертоградське у бесіді якоїсь галери.

«Це якщо мій брат не зарізав і Вариса, сховавши його труп гнити десь під замком.» Там тіло можна шукати роками і нічого не знайти. Хайме водив туди десяток стражників зі смолоскипами, мотуззям та ліхтарями. Кілька годин вони блукали кривими переходами, переповзали вузькими дірками у стінах, знаходили сховані двері, потаємні сходи та колодязі, що вели у чорну пітьму. Ніколи ще Хайме не відчував себе таким жалюгідним калікою. Коли людина має дві руки, то багато речей робить, не замислюючись. Наприклад, видирається драбинами. А йому нелегко було навіть рачкувати – недарма ж кажуть «на всіх чотирьох». Тим паче не міг він лізти догори чи донизу, одночасно тримаючи смолоскипа – як це робила решта загону.

І все марно – знайшли вони лише пітьму, пилюку та щурів. «І драконів, що ховаються унизу.» Хайме згадав тьмяне жовтогаряче сяйво жарин у пащі залізного дракона. Жарівниця зігрівала приміщення на дні колодязя, де стрічалося з півдесятка різних проходів. На підлозі знайшлася вичовгана та пошкрябана мозаїка, що зображувала триголового дракона дому Таргарієн кам’яними лусочками чорного та червоного. «Я тебе знаю, Крулерізе, – наче промовляло чудовисько. – Я тут був увесь час – чекав на тебе.» Хайме здалося, що він навіть знає голос – залізний, карбований, що належав колись Раегарові, принцу Дракон-Каменя.

День, коли він прощався з Раегаром у дворищі Червоного Дитинця, був вітристий. Принц одягнув свій чорний, як ніч, обладунок з триголовим драконом, викладеним рубінами на грудях панцера.

– Ваша милосте! – благав Хайме. – Нехай Даррі цього разу лишиться охороняти короля. Або пан Барістан. Їхні корзна такі ж білі, як моє!

Але принц Раегар заперечливо захитав головою.

– Мій ясновельможний панотець король бояться вашого батька більше, ніж нашого родича Роберта. Вони хочуть тримати вас при собі, щоб князь Тайвин не зміг їм зашкодити. Цієї буремної години я не зважуся забрати в короля останній костур, останню опору їхньої милості.

Хайме відчув, як горлом піднімається гнів.

– Я не костур! Я лицар Королегвардії!

– То служіть королю, як личить Королегвардії! – визвірився пан Джон Даррі. – Коли ви вдягали це корзно, то присягалися коритися!

Раегар поклав руку на плече Хайме.

– Коли ця битва скінчиться, я маю намір скликати раду. На державу чекають зміни. Я виношував свій задум уже давно… та не так сталося, як гадалося. Ми побалакаємо, коли я повернуся.

То були останні слова, почуті Хайме від Раегара Таргарієна. За брамою зібралося військо, інше тим часом сунуло на Тризуб. Принц Дракон-Каменя сів на коня, вдягнув високий чорний шолом і рушив уперед до своєї лихої долі.

«Він угадав більше, ніж знав. Після тієї битви справді чимало змінилося.»

– Аерис думав: йому ніхто не зашкодить, поки він тримає мене поруч, – сказав Хайме трупові свого батька. – Хіба не кумедно?

Князь Тайвин з ним погоджувався – його посмішка поширшала. «Здається, йому нівроку подобається бути мертвим.»

На диво, Хайме не відчував ані краплі суму. «Де мої сльози? Де моя лють?» Авжеж Хайме Ланістерові ніколи не бракувало люті.

– Батьку, – сказав він трупові, – це ж ви мене вчили, що сльози – ознака слабкості в чоловікові. Тепер не просіть, щоб я за вами плакав.

Тисяча панів та паній пройшли того ранку повз поховальний караван, а вдень – іще кілька тисяч посполитих. Вони мали на собі жалобні вбрання, на обличчях – урочисту похмурість, але Хайме мав підозри, що безліч потай раділо падінню великої людини. Навіть на заході князя Тайвина більше поважали, ніж любили, а в Король-Березі ще досі пам’ятали Великий Погром.

З усіх жалобників найрозпачливішим здавався великий маестер Пицель.

– Я служив шести королям, – белькотів він до Хайме після обідньої відправи, підозріливо принюхуючись до тіла, – та ось лежить людина, величнішої за яку я не знав. Князь Тайвин не носив корони, але справжній король, гідний її, має бути таким, як він.

Без бороди Пицель виглядав не лише старим, але геть знесиленим. «Поголити його – то був, мабуть, найжорстокіший Тиріонів вчинок» – подумав Хайме, який добре знав, що це таке: втратити не просто частину себе, але саме ту частину, яка зробила тебе тим, хто ти є. Пицелева борода, колись надзвичайно пишна, біла, мов сніг, і м’яка, мов ягняча вовна, стікала зі щік та підборіддя хвилями на груди і мало не до пояса. Великий маестер полюбляв поважно пестити її, коли проголошував якусь бундючну промову. Борода не лише робила його мудрим та урочистим на вигляд, але й ховала чимало незугарного: складки вислої шкіри під старечим підборіддям, маленький плаксивий ротик, нестачу зубів, без ліку бородавок, зморшок та темних плям. Пицель намагався відростити те, що втратив, але зазнав поразки. Зі зморшкуватих щік та слабкого підборіддя виткнулося лише кілька рідких пасем та кущиків, крізь які Хайме бачив плямисту рожеву шкіру.

– Я, пане Хайме, бачив за свого життя жахливі речі, – казав йому старий. – Війни, битви, найпідліше свавілля… Я був у Старограді юним хлопчиком, коли сіра чума забрала половину міста і три чверті Цитаделі. Князь Вишестраж спалив усі кораблі у порті, зачинив ворота і наказав стражникам убивати кожного, хто намагатиметься утекти: чоловіка, жінку, немовля на материних руках. Коли пошесть згасла, за те вбили його самого. Того дня, коли князь знову відкрив порт, його стягли з коня і перетяли горло, а разом – і його юному синові. До сього дня невігласи у Старограді плюються, коли чують ім’я Квентона Вишестража. Але він зробив те, що було необхідно. Ваш батько був такою самою людиною – завжди робив те, що необхідно.

– Чи не тому він зараз отам собою тішиться, зуби шкірить?

Випари від тіла змушували Пицелеві очі спливати слізьми.

– Плоть… коли плоть усихає, м’язи скорочуються і піднімають вуста. Це не посмішка, це просто… всихання. – Пицель заблимав очима, зганяючи сльози. – Благаю вибачити. Я стомлений аж до краю.

Важко спираючись на палицю, Пицель поволі зашкандибав геть із септу. «Цей теж помирати наставився» – подумав Хайме. Не диво, що Серсея вважає великого маестра нікчемою.

Та по правді, мила сестра вважала зрадниками або нікчемами добру половину двору: Пицеля, Королегвардію, усіх Тирелів, самого Хайме… ба навіть пана Ілина Пейна – мовчазного лицаря, що обіймав посаду ката-стинача голів. Підземелля знаходилися саме під його – Королівського Правосуду – наглядом. Не маючи язика, Пейн покинув обов’язки нагляду за цюпами на своїх підлеглих, але це не завадило Серсеї звинуватити його у втечі Тиріона. «То я допоміг йому втекти, а не Пейн» – трохи не ляпнув Хайме, та все ж пообіцяв вичавити всі можливі відомості зі старшого піднаглядача – зігнутого старого на ім’я Реніфер Довгобурун.

– Бачу, вам кортить взнати, що це в мене за ім’я таке? – крякнув старий, коли Хайме прийшов його допитувати. – Старе ім’я, неабияке. Не люблю вихвалятися, та в мені тече королівська кров. Я ж бо походжу від принцеси. Про те мені батько розповідав, як я ще був хвацький парубійко.

Зараз хвацький парубійко мав лису плямисту голову та кілька білих волосин на підборідді, тому його оповідь сягала дуже, дуже давніх років.

– Та принцеса була найкоштовнішим скарбом у Дівосхроні. Князь Дубовий Кулак, великий адмірал, віддав їй своє серце, хоча був одружений з іншою. Вона дала синові байстрюцьке прізвище «Бурун» на честь батька, і він виріс у видатного лицаря, а за ним його син, котрий перед «Буруном» поставив «Довго», щоб люди не думали, ніби він теж уродився байстрюком. Тому я маю в собі трохи драконової крові.

– А я оце дивуюся, чого трохи не сплутав вас з Аегоном Драконом, – відповів Хайме.

«Бурун» – таке прізвище побутувало для байстрюків навколо затоки Чорноводи і на її островах; старий Довгобурун певніше за все походив від якогось дрібного надвірного лицаря, а не від принцеси.

– Але справа не терпить. Я маю нагальніші турботи, ніж ваш видатний родовід.

Довгобурун схилив голову.

– Зниклий в’язень.

– І зниклий наглядач теж.

– Руген, – підказав старий. – Піднаглядач. Був приставлений до третього рівня, де кам’яні мішки.

– Розкажіть мені про нього, – змусив себе попрохати Хайме.

«Курям на сміх.» Він сам знав, хто такий Руген – навіть якщо цього не знав Довгобурун.

– Брудний, неголений, на мову скупий та грубий. Не любив я його, правду сказати. Руген тут уже був, як я прийшов – тому дванадцять років. Сидів на посаді від короля Аериса. Та його рідко тут бачили, щоб не збрехати. Я, мосьпане, так у звіті й написав. От їй-бо написав, слово даю, слово людини королівської крові.

«Згадай ще раз свою королівську кров – і я проллю її на підлогу» – подумав Хайме.

– Хто читав ті звіти?

– Якісь надсилалися коронному підскарбієві, якісь – коронному шепотинникові. Усі звіти читали старший піднаглядач і Королівський Правосуд. Такий тут, у підземеллях, лад заведено. – Довгобурун почухав носа. – Ну, теє, мосьпане… брехати не буду, Руген тут з’являвся лише тоді, коли було треба – зате завжди вчасно. У кам’яних мішках зараз нечасто сидять. Перед малим братом вашої вельможності ми тут мали великого маестра Пицеля, а перед ним – князя Старка, що зрадник був. Ще сиділо трійко інших, посполитих, але їх князь Старк віддав Нічній Варті. Я б тих трьох не віддав, лиха то була справа – але папери виписані були як слід. Я і про те у звіті написав, коли ваша ласка.

– Розкажіть про тих двох наглядачів, які поснули.

– Наглядачів? – Довгобурун пирхнув. – Е ні, то не наглядачі, а прості ключники. Корона, ясний пане, платить жалування двадцяти ключникам – от як пальців у людини… та скільки служу, ніколи не бачив більше дванадцяти. Ми ще маємо тримати шість піднаглядачів, двійко на кожен рівень, та є лише троє.

– Ви і двоє інших?

Довгобурун знову пирхнув.

– Е ні, мосьпане, я – старший піднаглядач! Мене поставлено над молодшими піднаглядачами, я веду облік та рахунки. Якщо ваша ясна вірність матимуть ласку переглянути мої книги, то побачать, що в мене всі числа точні.

Довгобурун зазирнув у велику книгу в шкіряній палітурці, розгорнуту перед ним.

– Наразі маємо чотирьох в’язнів на першому рівні, одного – на другому, на додачу до брата вашої вельможності. – Старий од старанності аж скривився. – Тобто збіглого брата вашої вельможності. Отакої! Треба ж його викреслити.

Він вийняв перо і заходився його гострити.

«Шестеро в’язнів, – кисло подумав Хайме, – а ми платимо жалування двадцятьом ключникам, шести піднаглядачам, старшому піднаглядачеві, наглядачеві та Королівському Правосудові.»

– Я хочу допитати тих двох ключників.

Реніфер Довгобурун покинув гострити перо і недовірливо витріщився знизу вгору на Хайме.

– Допитати, мосьпане?

– Ви мене чули.

– Чув, мосьпане, певно, що чув, але ж… звісно, ваша вельможність допитуватимуть, кого ваша ласка, авжеж не мені вам перечити… але, пане добрий, якщо дозволите зухвалість, вони вам навряд щось скажуть. Вони, з ласки ясного пана, мертві.

– Мертві?! Хто наказав їх убити?

– Та ви ж, я так думав, а чи може… сам король? Я не питав. Бо не мені ж… не мені ж питатися в Королегвардії…

Отже, це Серсея насипала йому солі на рану, скориставшись його людьми для своєї кривавої справи. Його лицарями і своїми любими Кіптюгами.

– Ви, дурноголові телепні! – гарчав Хайме пізніше на Бороса Блаунта і Озмунда Кіптюга у підземеллі, що просмерділося кров’ю та смертю. – Що це ви таке накоїли, ви хоч розумієте?

– Що нам наказали, мосьпане, те ми і накоїли. – Пан Борос був нижчий за Хайме, але статурою важчий. – З волі її милості. Вашої сестри.

Пан Озмунд зачепився великим пальцем за пас із мечем.

– Королева наказала, щоб вони поснули навіки. От ми з братами і подбали.

«Авжеж подбали.» Один труп простягся долілиць на столі, наче п’яний на бенкеті, але під головою в нього розлилася калюжа крові, не вина. Другий ключник зумів скочити з лави та вийняти кинджала, перш ніж йому встромили меча між ребер. Його смерть була довшою і бруднішою. «Я наказав Варисові, щоб ніхто не постраждав при втечі, – подумав Хайме, – та забувся наказати братові й сестрі.»

– Недобре ви вчинили, пане лицарю.

Пан Озмунд стенув плечима.

– Та хто за ними сумуватиме? Заприсягнуся: вони в цій справі спільники разом з тим, який утік.

«Ні, – міг би сказати їм Хайме. – Варис підкинув їм у вино трунку, щоб вони поснули.»

– В такому разі ми б могли вичавити з них правду. – «Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна – чи не під Місячком теж.» – Якби я мав підозріливий норов, то спитав би себе, чого це ви так поспішали допомогти цим двом уникнути допиту. Чи не змусили ви їх мовчати, щоб приховати власну вину?

– Нашу?! – трохи не вдавився Кіптюг. – Та ми ж виконували наказ королеви! Слово присяжного братчика Королегвардії!

Примарні пальці Хайме смикнулися. Він мовив:

– Покличте сюди Ознея з Озфридом та приберіть мені оцей розгардіяш. Наступного разу, коли моя сестра накаже вам когось убити, спершу йдіть до мене. А зараз геть з моїх очей, панове присяжні братчики!

Ті самі слова лунали у нього в голові й посередині тьмяного мороку Септу Баелора. Вікна високо вгорі поволі чорнішали; Хайме бачив у них слабке світло віддалених зірок. Сонце нарешті сіло остаточно. Сморід смерті посилювався; запашні свічки не допомагали. Пахощі нагадали Хайме Ланістерові прохід під Золотозубом, де він здобув гучну перемогу в перші дні війни. На ранок після битви гайвороння бенкетувало і переможцями, і переможеними – так само, як колись бенкетувало Раегаром Таргарієном опісля Тризубу. «Чого вартий гайворон і чого – король, якщо гайворон обідає королем?»

Просто зараз гайвороння мало кружляти і навколо семи веж та великої бані Септу Баелора – так підозрював Хайме. Їхні чорні крила збурювали нічне повітря, очі шукали входу досередини. «Кожен гайворон та крук у Семицарстві має поли тобі цілувати, батечку, за ласку та милість. Від Кастамиру до Чорноводи ти завжди годував їх найщедрішою рукою.» Думка, схоже, потішила князя Тайвина: усмішка його поширшала. «Семеро дідьків у семи пеклах! Та він шкірить зуби, наче молодий на весіллі, коли його з нареченою на постіль ведуть!»