Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 49 (всего у книги 60 страниц)

«А чи справді?» Серсеї так кортіло повірити.

– Але ж Мелара загинула саме так, як їй було провіщено! А я не побралася з принцом Раегаром. А Джофрі… карлик убив мого сина просто в мене на очах!

– Одного сина! – відповіла пані Добромир. – Але ви маєте іншого, любого і сильного, і ніколи не дозволите, щоб його спіткало лихо.

– Ніколи, поки живу на світі!

Сказавши це вголос, вона повірила, що так і буде. «При світлі дня сни обертаються на порох. Так.» Ззовні крізь хмарну імлу сяяло вранішнє сонце. Серсея вислизнула з-під ковдр.

– Цього ранку я снідатиму з королем. Хочу бачити сина.

«Все, що я роблю, робиться заради нього.»

Томен допоміг їй трохи опанувати себе. Ніколи ще він не здавався їй таким рідним і коханим, як того ранку, коли теркотів про своїх кошенят, капотячи медом на окраєць свіжого чорного хліба щойно з печі.

– Мій хоробрий лицар, пан Хапко, упіймав мишку, – розповів він, – але хитромудра панна Вусатка забрала її в нього.

«Я ніколи не була така мила та невинна, – подумала Серсея. – Як йому правити цим жорстоким королівством?» Мати у ній прагнула понад усе захистити його, порятувати… але королева у ній знала, що йому час загартуватися, інакше Залізний Престол пошматує його і зжере.

– Пан Хапко має навчитися захищати те, що належить йому, – мовила Серсея. – У цьому світі слабкі завжди стають жертвами сильних.

Король поміркував над почутим, злизуючи мед з пальців.

– Коли пан Лорас повернеться, то навчить мене битися списом, мечем і телепнем незгірш себе самого.

– Ти навчишся битися, – пообіцяла королева, – та не в пана Лораса. Він не повернеться, Томене.

– Маргерія каже, що повернеться. Ми молимося за нього. Ми благаємо Матір зглянутися, а Воїна – дати йому сили. Елінора каже, що це найважча битва пана Лораса за все його життя.

Королева пригладила йому волосся – м’які золоті кучері, що нагадували їй про Джофа.

– То по обіді ти теж підеш до своєї дружини та її сестер?

– Сьогодні не піду. Вона сказала, що має постувати і очищатися.

«Постувати і очищатися… авжеж, для Дівиного Дня!» Вже багато років Серсея не мусила відзначати цей святий день. «Тричі заміжня, і прикидається невинною дівою? Пхе!» Скромно і побожно вбрана у все біле, мала королева поведе своїх квочок до Септу Баелора запалити високі білі свічки коло ніг Діви і розвісити пергаменові намиста на її святій шиї. «Принаймні когось із квочок.» У Дівин День вдовицям, матерям та хвойдам вхід до септів було заборонено – так само, як і чоловікам – щоб не поганити блюзнірством священні псалми невинності. Лише цнотливі діви могли…

– Матінко? Чи я сказав щось погане?

Серсея поцілувала сина у чоло.

– Ти сказав дещо дуже мудре, любий мій. Тепер біжи, пограйся з кошенятами.

По сніданкові вона покликала до себе у світлицю пана Ознея Кіптюга. Той з’явився просто з дворища, спітнілий і втомлений, а коли ставав на коліно, то роздягнув її очима, як робив завжди.

– Підведіться, лицарю, і сядьте тутечки, поруч зі мною. Колись ви добре мені послужили, та зараз на вас чекає дещо важче.

– В мене теж отут дещо зачекалося.

– Те почекає ще трохи. – Вона легенько пробігла пальцями по його рубцях. – Пригадуєте ту хвойду, що подарувала вам оце? Я віддам вам її, коли ви повернетеся зі Стіни. Хочете таку нагороду?

– Я хочу лише вас.

Це була правильна відповідь.

– Спершу ви мусите сповідати вашу зраду. Гріхи людини, залишені незціленіми, отруять їй душу. Я знаю, як важко вам жити з тим, що ви зробили. Час уже позбавитися тяжкого сорому.

– Сорому? – Озней геть збентежився. – Та я ж казав Озмундові – Маргерія лише дражниться. Ніколи не дозволяє мені більше, ніж…

– Який лицарський вчинок – захищати жінку, – перервала його Серсея, – але ж ви надто побожний лицар, щоб далі жити у гріху та злочині. Ви маєте піти до Великого Септу Баелора негайно ж, нині уночі, і там звернутися до верховного септона. Коли гріхи людини такі чорні й неосяжні, лише його пресвятість власною особою зможе врятувати її від пекельних мук. Розкажіть йому, як ви брали до ліжка Маргерію та її сестер у перших.

Озней кліпнув очима.

– Що, і сестер теж?!

– Меггу та Елінору, – вирішила Серсея, – але не Аллу.

Дрібні подробиці робили всю оповідку вірогіднішою.

– Алла завжди сиділа, плакала і благала інших припинити грішити.

– То лише Меггу та Елінору? Або і Маргерію?

– Авжеж Маргерію. Саме вона все почала.

Серсея розповіла йому свій задум від початку до кінця. Поки Озней слухав, розуміння потроху наповзало йому на обличчя. Щойно королева скінчила, він мовив:

– Коли їй зітнуть голову, хочу отримати від неї той поцілунок, якого досі не дочекався.

– Цілуватимете, скільки схочете.

– А тоді на Стіну?

– Лише ненадовго. Томен – добросердий король.

Озней пошкріб собі щоку з рубцями.

– Зазвичай, коли я брешу про якусь жінку, то це вона розповідає, що я її… ну той… а я кажу, що ні. А тут така справа… мушу збрехати не комусь, а верховному септонові! Хіба за таке не потрапляють до пекла? Аж до найглибшого?

Королева широко розкрила очі. Останнє, чого вона чекала від Кіптюга, була раптова побожність.

– Ви відмовляєте мені в покорі?!

– Ні. – Озней торкнувся її золотого волосся. – Річ у тім, що найкраща брехня, вона має в собі часточку правди… для присмаку, так би мовити. Ви ж хочете, щоб я розказав, як уграв королеву…

Вона трохи не загилила йому ляпаса. Трохи. Але вже зайшла надто далеко, і надто багато поставила на кін. «Все, що я роблю, робиться заради Томена.» Вона повернула голову, вхопила руку пана Ознея у свої та поцілувала йому пальці. Вони були грубі, шорсткі, вкриті мозолями від меча. «Роберт мав такі самі» – подумала вона.

Серсея закинула йому руки на шию.

– Не хочу робити з тебе брехуна, – прошепотіла вона низьким звабливим голосом. – Дай мені годину і приходь до моєї опочивальні.

– Я вже надто зачекався.

Він просунув пальці під стан її сукні, смикнув, і шовк тріснув так гучно, що Серсея злякалася, чи не почула половина Червоного Дитинця.

– Решту теж знімай, поки я не розірвав, – мовив він. – А корону залиш. Мені до смаку, коли на тобі корона.

Діва у вежі

В’язниця її була зручною і необтяжливою. Аріана шукала у цьому розради. Справді, чого б це батько так дбав про її вигоди, якби готував для неї зрадницьку смерть? «Він не бажає мені смерті, – повторювала вона собі сто разів. – Батько не має в серці такої жорстокості до мене. Я його кров, його пагін, його спадкоємиця, єдина донька.» Якщо буде треба, вона кинеться під колеса його крісла, визнає провину і благатиме пробачення. І плакатиме. Коли він побачить сльози на її обличчі, то все пробачить.

Але чи пробачить вона собі – цього князівна певна не була.

– Арео, – благала вона свого полонителя під час довгої сухої подорожі від Зеленокрівці назад до Сонцеспису, – повір, я ніколи не бажала дівчинці зла. Ти маєш мені вірити!

Гота нічого не відповідав, лише бурчав щось під ніс. Аріана відчувала його гнів. Адже Темна Зоря – найнебезпечніший з купки змовників – спромігся утекти. Він перегнав усіх переслідувачів і зник у глибокій пустелі, несучи кров на клинку.

– Ти знаєш мене, сотнику, – казала Аріана, поки котилися версти. – Змалку знаєш. Завжди захищав мене, як матінку, коли приїхав разом з нею з Пана Великого Норвосу служити їй щитом, берегти у чужій землі. Тепер ти потрібен мені. Твоя допомога. Я ніколи не хотіла…

– Що ви хотіли, вже не важить, маленька князівно, – відповідав Арео Гота. – Важить лише те, що ви зробили.

Його обличчя і постава були незворушно-кам’яні.

– Вибачте мені. Великому князеві наказувати, Готі – коритися.

Аріана чекала, що її приведуть перед високий батьків престол під банею олив’яного скла у Башті Сонця. Але натомість Гота доправив її до Спис-Башти і доручив турботам батькового підстолія Рікассо та пана Манфрея Мартела, каштеляна.

– Князівно, – казав Рікассо, – даруйте старому сліпому за те, що він не дертиметься з вами аж туди. Ці ноги вже не витримають стільки сходинок. Вам приготували покої. Пан Манфрей супроводить вас, і далі ви чекатимете на ласку великого князя.

– Радше скажіть, на неласку великого князя. А чи моїх друзів теж тут замкнуть?

Аріану відділили від Гарина, Дрея та інших бранців, і Гота відмовлявся казати, що з ними зроблять.

– Це вирішувати великому князеві, – нічого іншого вона від сотника не дочекалася.

Пан Манфрей пролив трохи більше світла.

– Їх повезли до Накоту, а звідти кораблем доправлять до Сірої Скрути – чекати, доки великий князь Доран не вирішить їх долю.

Сіра Скрута – то був старий сипкий замок, що стовбичив на скелястому острівці у Дорнійському морі та слугував в’язницею найницішим злочинцям, куди їх відсилали догнивати останні дні життя.

– То панотець хочуть їхньої смерті? – скрикнула Аріана, відмовляючись вірити. – Але ж усе вчинене ними було з любові до мене! Якщо батько прагнуть крові, хай візьмуть мою!

– Ваша воля, князівно.

– Я хочу побалакати з батьком!

– Великий князь знають.

Пан Манфрей узяв її попід руку і повів угору сходами – вище й вище, доки подих не здушило у грудях. Спис-Башта мала заввишки півтори сотні стоп; Аріанина келія розташувалася майже нагорі. Аріана пильно роздивлялася кожні двері, які проминала, питаючи себе, чи не тут замкнено одну з Піщаних Змійок.

Коли її власні двері зачинили і замкнули, Аріана заходилася досліджувати нове помешкання. Її в’язниця була велика, простора, добре провітрена, і вигод їй не бракувало. На підлозі розкинулися мирійські килими, на столі стояло червоне вино, лежали книжки. В одному кутку знайшовся візерунчастий столик для циваси з фігурами оніксу та слонової кістки, хоча грати їй не було з ким, навіть якби і закортіло. Мала вона і перину для спання, і нужник з мармуровим сидінням, прибраний запашними травами.

Огляд з височіні відкривався неймовірний. Одне вікно визирало на схід, мовби зустрічало вранішнє сонце над морем. Інші дозволяли роздивитися згори Башту Сонця, а за нею – Звивисті Мури та Потрійну Браму.

Дослідження забрало менше часу, ніж ушнурувати пару сандалів. Та принаймні хоч ненадовго допомогло стримати сльози. Аріана знайшла балійку, глек прохолодної води, і вмила обличчя та руки. Проте скільки не шкрябай, а душу від горя не відмиєш. «Арисе, – думала вона, – мій білий лицарю.» Очі налилися слізьми… і раптом вона заплакала, здригаючись усім тілом – пригадала-бо, як важка сокира Готи розтяла плоть і кістки, як відрубана голова летіла у повітрі.

«Навіщо ти це зробив? Навіщо викинув геть своє життя? Я ніколи тебе не просила, ніколи цього не хотіла, я лише хотіла… хотіла… хотіла…»

Тієї ночі вона плакала, доки не заснула… уперше, якщо не востаннє. Та навіть уві сні не знайшла спокою. Їй наснився Арис Дубосерд, що посміхався і казав, як кохає її… а в ньому стирчали арбалетні стріли, і з ран цебеніла кров, перетворюючи білий стрій на червоний. Часточка її розуміла, що це жахіття – розуміла навіть уві сні. «Вранці усе зникне» – казала собі князівна, та коли настав ранок, вона сиділа у своїй келії, пан Арис був мертвий, а Мирцела… «Я ніколи цього не хотіла, ніколи. Я не бажала дівчинці зла. Я лише бажала зробити її королевою. Якби мене не зрадили…»

«Хтось доповів» – так сказав Гота. Згадуючи, вона починала лютувати і нічого не могла вдіяти. Аріана вчепилася за свою лють, підкинула у багаття, що палало в серці. Краще вже лють, ніж сльози, ніж сум, ніж провина. Хтось доповів – хтось із тих, кому вона довірилася. І з-за цього загинув Арис Дубосерд. Його вбила не лише сокира сотника, але й шепіт зрадника. Кров, що стікала обличчям Мирцели – то була теж справа рук зрадника. Хтось доповів – хтось із тих, кого вона любила. І то була найгірша рана з усіх.

У ногах ліжка знайшлася кедрова скриня, повна її одягу. Аріана скинула з себе брудне з дороги вбрання, у якому спала, і вдягла найзвабливіше, що змогла знайти – пасма шовку, які все прикривали, але нічого не приховували. Хай великий князь Доран вважає її дитиною, але ж не буде вона вдягатися так, наче й справді ще дитина. Аріана знала, що таке вбрання збентежить її батька, коли той прийде докоряти їй за втечу з Мирцелою. І розраховувала саме на це. «Якщо вже я муситиму плазувати і лити сльози, хай він теж почувається ніяково.»

Вона чекала на батька того ж дня, та коли двері нарешті прочинилися, челядь принесла обід.

– Коли я побачу батька? – запитала Аріана, та ніхто не відповів.

Їй подали козеня, засмажене з медом і лимоном, а до нього – завиванці з виноградного листя, начинка яких складалася з родзинок, цибулі, грибів та вогняних драконоперців.

– Я не голодна! – заперечила Аріана. Її друзі на шляху до Сірої Скрути, напевне, харчуються сухарями та солониною. – Заберіть оце і приведіть мені великого князя Дорана!

Але їжу вони залишили, а батька не привели. За якусь годину голод послабив її рішучість; Аріана сіла та попоїла. Коли ж їжі не стало – не стало і чого робити. Аріана обійшла свою вежу раз, двічі, тричі, потім ще тричі по три рази. Тоді присіла до столика для циваси та ліниво посунула слона. Відтак згорнулася на лаві коло вікна і спробувала почитати книжку, але слова трохи згодом розпливлися перед очима, і Аріана зрозуміла, що знову плаче. «Арисе, любий мій, білий мій лицарю, навіщо ти так учинив? Ти мав би здатися. Я ж пробувала тобі сказати, але слова застрягли в горлі. Мій відважний дурнику, я не хотіла твоєї смерті… і Мирцелиної не хотіла… о боги ласкаві, дівчинко…»

Зрештою вона знову заповзла на перину. Світ потонув у темряві; не лишилося робити нічого, крім спати. «Хтось доповів, – подумала вона. – Хтось зрадив.» Гарин, Дрей, Плямиста Сильва були друзями її дитинства, такими ж любими і дорогими, як сестра в перших Тієна. Аріана повірити не могла, що хтось із них її зрадив… та ж тоді лишався тільки Темна Зоря. Але якщо він – зрадник, то чому звернув меча на бідолашну Мирцелу? «Він хотів її вбити, не коронувати – просто так мені й сказав у Шандра-Камені. Саме так, казав він, я напевне отримаю ту війну, якої так прагну.» Але який зиск тоді Дейнові зі зради? Якщо саме пан Герольд – хробак у яблуці, навіщо йому здіймати меча на Мирцелу?

«Хтось доповів.» А чи не міг це бути пан Арис? Чи не перемогло почуття провини в душі білого лицаря навіть його палку хіть? Невже він любив Мирцелу більше за неї і зрадив свою князівну заради своєї принцеси? А потім так засоромився скоєного, що викинув своє життя геть на Зеленокрівці, аби лише не жити спаплюженим ганьбою?

«Хтось доповів.» Ось прийде батько – тоді вона дізнається, хто саме. Проте князь Доран наступного дня не з’явився. І наступного теж. Князівні лишалося міряти кроками покій, плакати і ятрити рани. При світлі дня вона силувалася читати, але книжки, залишені в кімнаті, були на смерть нудні: старезні описи давньої історії та чужинських земель, збірки мап, сухіший за пустелю огляд дорнійського законодавства, «Семикутна зірка», «Житія верховних септонів»… і нарешті, велетенська розвідка про драконів, так майстерно написана, що вони здавалися читачеві не цікавішими за жаб. Аріана багато б віддала за примірник «Десяти тисяч кораблів» або «Коханих королеви Німерії» – аби ж зайняти чимось думки і втекти уявою з вежі хоч на годину або дві. Але таких розкошів їй не дозволили.

З лави попід вікном їй досить було одного погляду, щоб уздріти під собою велику баню з золота і кольорового скла, звідки правив своїм господарством її батько. «Невдовзі він мене прикличе» – казала собі Аріана щоразу, як її бачила.

Гостей до неї не пускали, тільки челядь: Борса з жорсткою щетиною на підборідді, високого і статечного Тимоха, сестер Морру та Мелею, гарненьку невеличку Кедру, стару Беландру, що служила покоївкою ще матері Аріани. Слуги приносили страви, міняли постіль, випорожнювали горщик з-під нужника, та жоден нічого не казав. Коли Аріана хотіла ще вина, його приносив Тимох. Коли вона бажала улюбленої їжі – смокв, оливок чи перцю, натоптаного сиром – варто було сказати Беландрі, і все миттю з’являлося. Морра та Мелея забирали брудний одяг і повертали його чистим та свіжим. Щодвадні їй робили купіль; мала сором’язлива Кедра терла милом спину і допомагала розчесати волосся.

Але крім служби, ніхто не мав для Аріани ані слова, жоден не зізволив хоч прохопитися про те, що відбувалося за стінами її в’язниці з пісковичного каменю.

– Чи спіймали Темну Зорю? – запитала вона Борса одного дня. – Чи ще полюють?

Слуга відвернувся спиною і пішов геть.

– Ти оглух? – визвірилася на нього Аріана. – Ану повернися і відповідай, я наказую!

Єдиною відповіддю їй був стукіт зачинених дверей.

– Тимоше, – спробувала вона іншим разом, – що сталося з принцесою Мирцелою? Я ніколи не хотіла їй зла.

Востаннє вона бачила малу принцесу дорогою назад до Сонцеспису. Надто слабка, щоб їхати верхи, Мирцела подорожувала ношами. Голову їй там, де лишив сліди меч Темної Зорі, вкривали шовкові перев’язки; зелені очі палали лихоманкою.

– Скажи, що вона жива, благаю! Що поганого в тому, щоб я дізналася? Розкажи, як вона почувається!

Але Тимох нічого не відповідав.

– Беландро, – спробувала Аріана ще за кілька днів, – якщо ти колись любила мою ясновельможну паніматку, зглянься на її бідолашну дочку і скажи, чи прийдуть пан батько мене побачити. Благаю тебе! Благаю!

Проте й Беландра наче язика загубила.

«Оце такі тортури вигадав мені батько? Не гаряче залізо і не дибу, а просту мовчанку?» Це так було схоже на Дорана Мартела, що Аріана аж зареготала. «Хитрість, схожа на дурість.» І вирішила надалі втішатися спокоєм та не гаяти подарованого часу, щоб зцілитися і зміцнити себе для прийдешніх випробувань.

Аріана розуміла, що вічно лементувати за паном Арисом є безглуздо. Натомість вона примусила себе думати про Піщаних Змійок, а надто про Тієну. Аріана любила всіх своїх сестер-байстрючок: від колючої, гарячої норовом Обари до малої Лорези, якій ледве виповнилося шість. Але так сталося, що Тієна завжди була її улюбленицею – наче рідна сестра, якої вона не мала. До власних братів князівна близька не була: Квентин жив у замку князя Крицака, а Тристан був замолодий. Ні, скільки вона пам’ятала, її товариство складалося з Тієни, Гарина, Дрея та Плямистої Сильви. Інколи до їхніх розваг приєднувалася Нім, та й Сарела вічно пхала носа, куди не просили, але майже все інше вони завжди робили уп’ятьох: плюхалися у ставках Водограйних Садів, кидалися у запеклі битви верхи на голих плечах одне одного. Вони з Тієною разом навчилися читати, разом їздити верхи, разом танцювати. Коли Аріані було десять, вона вкрала глек вина, і вони разом напилися. Вони разом поділяли страви, ділили постіль, ділилися прикрасами. Першого свого чоловіка вони теж хотіли поділити, але Дрей занадто збудився і обляпав Тієні пальці тієї самої миті, коли вона звільнила його зі штанів. «Небезпечні в неї руки.» Спогад змусив її посміхнутися.

Що більше Аріана думала про своїх сестер, то більше сумувала за ними. «Хтозна – може, вони сидять просто піді мною.» Тієї ж ночі Аріана спробувала постукати по підлозі підбором сандалі. Коли ніхто не відповів, вона вивісилася з вікна і подивилася униз. Там були інші вікна, менші за її, деякі – просто стрілецькі бійниці.

– Тієно! – покликала вона. – Тієно, ти там? Обаро, Нім! Ви мене чуєте? Еларіє? Хто-небудь! ТІЄНО!

Половину ночі князівна провисіла з вікна, закликаючи, аж доки горлянка не всохла. Та відповіді не було, і це налякало її так, що не сказати. Якби Піщані Змійки сиділи у Спис-Башті, вони б напевне почули її волання. То чому не відповіли? «Якщо батько щось їм зробив, ніколи йому не пробачу, ніколи» – твердо сказала вона собі.

Коли минуло два тижні, терпець Аріани вже висів на тонюсінькій ниточці.

– Я бажаю говорити з моїм батьком негайно! – наказала вона Борсові найвладнішим своїм голосом. – Веди мене до них!

Але слуга нікуди її не повів.

– Я готова бачити великого князя, – сказала вона Тимохові, але той відвернув лице, наче й не чув.

Наступного ранку Аріана чекала коло дверей, коли вони відчиняться, і кинулася повз Беландру, перекинувши на стіну таріль гостро приправленої яєшні. Але стражники упіймали її, не встигла вона і двох сажнів подолати. Їх Аріана теж знала, проте й вони лишилися глухі до її вмовлянь, а просто відтягли назад до помешкання, байдужі до хвицяння і викручування.

Тоді Аріана вирішила, що має грати якось вигадливіше. Найпевнішою її надією була Кедра – юна, недосвідчена дівчина, що мала легко піддаватися впливу. Гарин колись хвалився, що брав її до ліжка, пригадала Аріана. І наступного разу, коли принесли купіль, почала з Кедрою, що терла їй плечі милом, розмову про все і ніщо.

– Я знаю, що тобі наказали не говорити до мене, – мовила Аріана. – Та ніхто не заборонив мені говорити до тебе.

Вона розмовляла про денну спеку, про те, що їла минулого вечора, яка повільна та незграбна стала бідолашна Беландра. Князь Оберин озброїв усіх своїх доньок, щоб не були беззахисні… але Аріана Мартел не мала іншої зброї, крім власної хитромудрості. Тому вона посміхалася, приманювала і причаровувала, і нічого не просила в Кедри навзамін – ані слова, ані кивка головою.

Наступного дня за вечерею вона знову теревенила до дівчини, поки та подавала страви. Цього разу Аріана навмисне згадала Гарина. Кедра підняла вгору очі, зашарілася і трохи не пролила вино. «Отже, таки-так?» – подумки всміхнулася Аріана. І під час наступного купання завела мову про своїх ув’язнених друзів, а надто Гарина.

– За нього я боюся найбільше, – довірливо зізналася вона служниці. – Сирітки – люди вільного духу, живуть мандрами. Гарин не може без сонячного світла і чистого повітря. Якщо замкнути його у вогкій кам’яній цюпі, як він виживе? У Сірій Скруті йому й року не перетягнути.

Кедра не відповіла, та коли Аріана підводилася з води, дівчина зблідла, наче смерть, і скрутила губку так відчайдушно, що мило з водою линуло на мирійський килим. І все ж, щоб остаточно прибрати її до рук, знадобилося ще чотири дні й дві купелі.

– Благаю, – нарешті прошепотіла Кедра, коли Аріана малювала перед нею барвисту картину: як Гарин викидається з вікна в’язниці, щоб востаннє перед смертю відчути смак волі. – Ви маєте допомогти йому. Благаю, не дайте йому померти.

– Замкнена тут, я нічого не можу, – прошепотіла Аріана у відповідь. – Батько не хочуть мене бачити. Лише ти можеш врятувати Гарина. Ти кохаєш його?

– Так, – прошепотіла Кедра, зашарівшись. – Але як я можу допомогти?

– Передай листа від мене, – мовила князівна. – Зробиш? Піддаси себе небезпеці… заради Гарина?

Кедра широко розплющила очі й кивнула.

«Отже, маю собі крука, – подумала Аріана, шалено радіючи, – але кому його надіслати?» Єдиний зі змовників, хто уникнув тенет її батька, був Темна Зоря. Але дотепер пана Герольда могли вже схопити. А якщо й ні, він напевне утік з Дорну.

Наступна її думка була про Гаринову матір та сиріток Зеленокрівці. «Ні, не вони. Потрібен хтось, наділений справжньою силою та владою. Той, хто не доклав руки до нашої змови, але має причину нам співчувати.» Вона вже була подумала про власну матір, але пані Меларіо перебувала в далекому Норвосі. Та й великий князь Доран вже багато років не дослухався до своєї дружини. «Ні, вона не годиться. Потрібен хтось із зацного панства – такий могутній, щоб схилив батька звільнити мене.»

Наймогутнішим у дорнійському панстві був князь Андерс Крицак, Крулекров, господар на Крицаку, Оборонець Камінного Шляху. Але Аріана стереглася просити допомоги в людини, що виховувала її брата Квентина. «Ні.» Брат Дрея, пан Дезієл Далт, колись шукав її руки, проте був надто вірний підданий, щоб піти проти свого зверхника. До того ж… хай Лицар Лимоннику і налякав би когось із дрібніших панів, йому бракувало сили протистати самому великому князю дорнійському. «Ні.» Батько Плямистої Сильви не годився з тієї ж причини. «Ні.» Зрештою Аріана вирішила, що має дві надії, які чогось варті: Гармен Уллер, князь у Геєнні, та Франклин Раріг, князь у Небосязі, Оборонець Великокняжого Проходу.

«Половина Уллерів і половинки розуму не має, – казало прислів’я, – а друга половина – геть божевільна.» Еларія Піщанець була тілесною донькою князя Гармена. Вона зі своїми малими сиділа в ув’язненні так само, як решта Піщаних Змійок. Князь Гармен мав з того лютувати, а Уллери, коли лютували, бували небезпечні. «Можливо, занадто небезпечні.» Князівна не хотіла піддавати небезпеці ще більше людських життів.

Князь Раріг – то мав бути безпечніший вибір. Його ще кликали Старим Яструбом. Князь ніколи не ладнав з Андерсом Крицаком – між їхніми домами точилася тисячолітня ворожнеча, відколи Рароги віддали перевагу Мартелам над Крицаками у війні королеви Німерії. Близнючки Раріг були відомі як добрі приятельки панни Нім. Але чи важило те насправді для Старого Яструба?

Скласти таємного листа в Аріани забрало багато днів. «Дайте людині, що принесе вам цього листа, сто срібних оленів» – почала вона, в такий спосіб заохочуючи гінця доправити листа читачеві. Далі Аріана написала, де вона знаходиться, і попрохала про порятунок. «Хай хто звільнить мене з цієї в’язниці, його не буде забуто, коли мені настане час виходити заміж.»

«Від такої обіцянки сміливці мають аж забігати.» Якщо великий князь Доран не має наміру позбавити її спадку, вона лишиться законною його наступницею в Сонцесписі; той, хто з нею побереться, одного дня правитиме Дорном на сусідньому престолі. Аріана плекала надію, що рятівник виявиться молодшим за тих сивих старців, яких батько підсовував їй багато років поспіль.

– Хочу мати чоловіка з зубами! – мовила вона батькові, коли відмовляла останньому.

Пергамену Аріана прохати не наважувалася, щоб не будити підозри своїх полонителів, тому написала листа на берегах сторінки, видертої з «Семикутної зірки», і пхнула у Кедрину долоню наступного купельного дня.

– Біля Потрійної брами є місце, де каравани беруть запаси, перш ніж рушати у глибокі піски, – розказала їй Аріана. – Знайди мандрівників, що прямують до Великокняжого Проходу, і пообіцяй сто срібних оленів, якщо вони доправлять листа до рук князю Рарогові.

– Зроблю. – Кедра сховала листа під сукню. – Знайду когось, панно, ще до заходу сонця.

– Гаразд, – відповіла Аріана. – Розкажеш завтра, що сталося.

Але назавтра дівчина не повернулася. І наступного дня теж. Коли настав час Аріані купатися, купільницю наповнили Морра та Мелея; вони ж потерли їй спину і розчесали волосся.

– Чи не захворіла Кедра, часом? – спитала вона, але відповіді не отримала.

«Її схопили, – крутилася у голові одна думка. – Як інакше?»

Тієї ночі вона майже не спала, боячись того, що може статися далі. Коли вранці Тимох приніс сніданок, Аріана попрохала про зустріч з Рікассо замість батька. Вочевидь, вона не мала способу примусити великого князя Дорана відвідати її, але простий управитель не міг не з’явитися на заклик спадкоємиці Сонцеспису…

…і все ж не з’явився.

– Ти переказав Рікассо, що я тобі веліла? – завимагала вона від Тимоха, коли побачила його наступного разу. – Ти сказав, що я маю в ньому потребу?

Не отримавши відповіді, Аріана вхопила дзбан червоного вина і вилила йому на голову. Челядник відступив, капотячи вином на підлогу, з виразом обуреної гідності на обличчі.

«Батько вирішив мене тут згноїти, – зрозуміла князівна. – Або розмірковує, за якого огидного старого дурня видати мене на знак покарання. А щоб я не втекла від подружнього ложа, замкнув у цій вежі.»

Аріана Мартел виросла у переконанні, що одного дня побереться з кимось із великих зацних вельмож за вибором свого батька. Чи не на те народжувалися дівчатка у княжих та королівських домах? Саме цього її вчили з дитинства… хоча дядько Оберин, вочевидь, тримався інших поглядів.

– Хочете заміж – то виходьте, – казав Червоний Гаспид власним донькам. – Не хочете, то шукайте насолоди і знаходьте; не так її вже багато в світі. Але вибирайте якнайретельніше. Посадите собі на шию йолопа чи брутального мерзотника – не біжіть до мене по рятунок. Я дав вам приладдя, то й порайтеся самотуж.

Свобода, яку дарував великий князь Оберин своїм донькам-байстрючкам, ніколи й не снилася законній спадкоємиці великого князя Дорана. Аріані належало вийти заміж, вона це знала і приймала. Дрей хотів її за дружину, і це вона теж знала; його брат Дезієл, Лицар Лимоннику, поділяв його почуття. Даемон Піщанець навіть посватався сам. Але Даемон, по-перше, був байстрюком, а по-друге, великий князь Доран не мав наміру віддавати її за дорнійця.

Аріана прийняла і це теж. Якось одного року до них завітав брат короля Роберта, і вона вистаралася, як могла, щоб спокусити його. Але Аріана тоді була ще дівчиськом, і князя Ренлі її вихиляси радше смішили, ніж запалювали. Згодом Гостер Таллі запросив її до Водоплину познайомитися з його спадкоємцем, і вона вже була запалила свічку Діві на знак подяки, але великий князь Доран відхилив запрошення. Князівна міркувала навіть про Віласа Тирела, незважаючи на його скалічену ногу, але батько відмовив їй і у подорожі до Вирію. Вона все одно спробувала поїхати з Тієниною допомогою… але князь Оберин наздогнав їх у Вайфі та повернув назад. Того ж року князь Доран спробував засватати її за Бена Чмелика – не надто вельможного з князів, який мав вісімдесят років, як один день, зате жодного зуба в роті й геть сліпі очі.

За кілька років Чмелик помер, чим трохи розрадив Аріанину журбу – принаймні, мрець у чоловіки не годився. Князь Переїзду теж одружився знову, тож і від нього вона була вільна. «На жаль, Елден Естермонт досі живий і неодружений. Князі Росбі та Грандісон теж.» Грандісона прозивали Сивобородом, і сивина та була вже навіть не сіра, а біла, мов сніг. На вітальному бенкеті він заснув між рибною та м’ясною стравами – саме доречно для вельможі герба «поснулий лев», як пожартував Дрей. Гарин підбурював Аріану зав’язати старому бороду вузлом так, щоб той не прокинувся, але вона не погодилася. Грандісон загалом був приязний дідусь – не такий жовчно-буркотливий, як Естермонт, і здоровіший за Росбі. Звісно, заміж за нього вона однак не хотіла. «Навіть якби Гота стояв за спиною з сокирою.»

Та жодного жениха-визволителя не з’явилося ані наступного дня, ані по ньому. Не повернулася і Кедра. Аріана намагалася у той самий спосіб схилити до себе Морру та Мелею, але нічого не вийшло. Якби їй вдалося лишитися з котроюсь наодинці, то надія ще жевріла б… та удвох сестри стояли непохитним муром. До того часу князівна вже раділа б хоч якійсь зміні у своєму становищі – хай навіть дибі чи розпеченому залізу – бо самотність потроху позбавляла її глузду. «Я заслуговую на катівську сокиру за те, що зробила. Та він і її мені не дозволяє! Йому краще зачинити мене якнайдалі з очей і забути, що я жива.» Аріані стало цікаво, чи не пише вже маестер Калеот проголошення її брата Квентина спадкоємцем Дорну.