Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 60 страниц)

«Йому стане безумства і на таке, хто б казав.»

– Йому не стане сили.

– Ти не знаєш його сили. Він збирає людей на Пайку. Косовид з Косача привів йому двадцять лодій, Гостропикий Джон Мрав – ще тузінь. Ліворукий Лукас Кидь теж там із ними. А ще Гарен Напівгиней, Рудий Весляр, Кемет Пайк-Байстрюк, Родрік Вільнородний, Торвольд Бурозуб…

– Не надто впливове товариство. – Аша знала їх, усіх до одного. – Діти дружин з солі, онуки робів. Кидь… ти знаєш гасло їхнього дому?

– «Хай всі нас зневажають», – відповів Тріс, – та якщо вони тебе упіймають у оті їхні тенета, смерть твоя буде не менш певною, ніж від рук драконовладців. Але є дещо гірше. Вороняче Око притяг із собою зі сходу різних чудовиськ… і чаклунів теж.

– Дядьо завжди плекав прихильність до потвор та блазнів, – мовила Аша. – А панотець його за те сварив. Ну то нехай чаклуни викликають своїх богів – Мокрочуб покличе наших і всіх потопить. Отже, Трістіфере, я матиму твій голос на король-вічі?

– Ти матимеш усього мене. Я твій на віки вічні, Ашо. Я готовий одружитися з тобою. Твоя пані матінка дала свою згоду.

Аша придушила стогін. «Ти б моєї згоди спершу спитав… хоча відповідь тобі б не сподобалася.»

– Я тепер не другий син, – правив він далі. – Я законний князь Ботлик, ти сама сказала. А ти…

– Хто я така – вирішиться на Старому Вику. Трісе, ми більше не малі діти, які похапцем мацають один одного в намаганні вгадати, що і куди. Тобі здається, ніби ти хочеш зі мною одружитися. Та насправді не хочеш.

– Хочу. Ти мені ввижаєшся у снах та мріях. І ніхто інший. Присягаюся кістками Нагги, Ашо: я ніколи не торкався іншої жінки.

– То йди торкнися… однієї, двох, десятьох. Я торкалася стількох чоловіків, що вже не порахую. Декого вустами, більшість – сокирою.

Вона віддала свою цноту в шістнадцять років вродливому білявому жегляреві з лисенійської торговельної галери. Той тямив лише шість слів посполитою мовою, одним з яких було «вграю!» – саме те, що вона сподівалася почути. Опісля Аші стало глузду піти до ворожбитки, яка навчила її робити місячний узвар, щоб не виріс живіт.

Ботлик блимнув очима, наче не розуміючи, що почув.

– Ти… я гадав, ти почекаєш. Чому ж?… – Він потер вуста долонею. – Ашо, тебе хтось змусив?

– О, так змусив, що я на ньому аж сорочку розірвала. Слово тобі даю – зі мною одружуватися не варто. Ти милий парубійко, завжди таким був… але я геть не мила дівчинка. Якби ми одружилися, ти б скоро мене зненавидів.

– Ніколи! Ашо, я так страждаю по тобі…

Та вона вже досить наслухалася. Хвора мати, вбитий батько, чумні дядьки – жінці досить і меншого, щоб голова обертом пішла. Бракувало їй лише закоханого цуценяти!

– Знайди собі хвойду, Трісе. Вони вміють полегшити такі страждання.

– Я б ніколи… – Трістіфер затрусив головою. – Ти і я, Ашо… нам судилося бути разом. Я завжди знав, що ти станеш мені дружиною і матір’ю моїх синів.

Він ухопив її за плече. За миг ока коло його борлака з’явився її кинджал.

– Прибери руку, бо не проживеш досить, щоб їх породити! Негайно!

Коли він прибрав руку, вона опустила ніж.

– Хочеш собі жінку – гаразд. Я тобі сьогодні пришлю в ліжко. Уяви, що то я, коли твоя ласка. Але не смій мене хапати. Я твоя королева, не дружина. Добряче затям собі.

Аша вклала кинджал до піхов і залишила Трістіфера стояти з великою краплею крові, що повільно повзла шиєю, чорна у блідому світлі місяця.

Серсея

– Молю Седмицю, щоб на весілля короля не було дощу, – мовила Джоселин Звихт, ушнуровуючи сукню королеви.

– Дощу ніхто не хоче, – відповіла Серсея.

Хоча особисто вона бажала б снігових віхол та безжального холоду, скажених вітрів і грому, який струснув би цей Червоний Дитинець аж до підмурків. Лише така буря могла рівнятися з силою її гніву. А Джоселин вона наказала:

– Міцніше. Затягни міцніше, скиглива дурепо!

Її гнів викликало саме весілля – хоча зривала вона його на недолугому дівчиську Звихт. Томенова влада над Залізним Престолом не була досить міцною, щоб зважитися на сварку з Вирієм. Тільки не тоді, коли Станіс Баратеон досі утримував Дракон-Камінь та Штормолам, коли Водоплин стояв нескорений, коли залізняки нишпорили морями, наче голодні вовки. А тому страву, якою Серсея охочіше б нагодувала Маргерію Тирел та її бридку зморшкувату бабцю, мусила куштувати Джоселин.

Бажаючи поснідати, королева послала на кухню по два варених яйця, паляницю хліба і слоїк меду. Та коли вона розбила перше яйце і побачила всередині криваве недоросле курча, шлунок підкотив їй до горла.

– Забери оце геть і принеси мені гарячого пряного вина, – звеліла вона Сенелі.

Холод у повітрі пронизував до кісток, а попереду чекав довгий божевільний день. Хайме теж не приніс розради, коли з’явився весь у білому, але неголений, і розказав, як збирається вберегти її сина від отрути.

– Я поставлю в кухні людей наглядати за готуванням кожної страви, – казав він. – Золотаві пана Аддама супроводять кожного стольника зі стравою до весільного столу, щоб не дозволити жодного втручання дорогою. Пан Борос куштуватиме з кожної тарелі, перш ніж хоч шматочок потрапить до Томенового рота. І якщо навіть цього буде мало, в глибині палати сидітиме маестер Балабар з блювними трунками та протиотрутами до двадцяти найвідоміших отрут. Обіцяю: Томена не спіткає ніяке лихо. Він буде в безпеці.

– В безпеці! – Слово відгонило гіркотою на язику. Ні, Хайме не розумів. Ніхто не розумів. Лише Мелара була тоді в наметі, лише вона чула скреготливі погрози старої жаби… а Мелара давно померла. – Тиріон не вб’є двічі одним способом. Надто він для цього хитрий. Він може просто зараз сидіти під долівкою, слухати кожне наше слово і замірятися перетяти Томенові горло.

– Ну нехай так, – погодився Хайме. – Хай який ниций він плекає задум, все одно лишається малим недоладним курдуплем. А Томена оточуватимуть найліпші лицарі Вестеросу. Його вбереже і захистить Королегвардія.

Серсея зиркнула туди, де рукав братової білої шовкової сорочки був припнутий шпилькою на пеньку руки.

– Пригадую, як чудово вони вберегли Джофрі, ці твої неперевершені лицарі. Я хочу, щоб ти лишався з Томеном цілу ніч, ти зрозумів?

– Я поставлю ззовні дверей надійного стражника.

Королева вхопила його за руку.

– Я не хочу стражника! Ти сам. Усередині опочивальні.

– На випадок, якщо Тиріон виповзе з комина? Не виповзе.

– Це ти так гадаєш. Скажеш, ти знайшов усі таємні ходи в цих стінах? – Обидва вони знали, що аж ніяк не всі. – Я не дозволю Томенові лишитися наодинці з Маргерією! Навіть на пів-удару серця не дозволю!

– Вони не залишаться на самоті. З нею будуть її сестри.

– А також ти. Я наказую тобі від імені короля!

Серсея зовсім не бажала, щоб Томен ділив ложе з молодою дружиною, але Тирели наполягали.

– Чоловік та дружина мають спати разом, – казала Колюча Королева, – хай навіть не робитимуть нічого іншого. Авжеж у ліжку його милості вистачить місця на двох.

Пані Алерія підтримала свекруху.

– Нехай дітки зігріють уночі одне одного. Це їх зблизить. Маргерійка часто ділить ковдри з сестричками. Вони співають пісень, грають в ігри, шепочуть таємниці одна одній, коли настає час гасити свічки.

– Як зворушливо, – відповіла Серсея. – То нехай чинять так і далі. У Дівосхроні.

– Певно ж, їхня милість знають краще, – звернулася пані Олена до пані Алерії. – Вони ж матінка нашого вінценосного хлопчика – хоча б тут сумніву бути не може. Та невже ми не дійдемо згоди хоча б щодо шлюбної ночі? Чоловік не має спати окремо від дружини у ніч їхнього весілля. Це поганий призвісток – так починати подружнє життя.

«Колись я тебе навчу, що таке погані призвістки» – заприсяглася королева.

– Хай Маргерія розділить опочивальню з Томеном на одну ніч, – вимушено погодилася вона. – Але не довше.

– Дякуємо вашій милості за згоду та злагоду, – відповіла Колюча Королева, і всі обмінялися посмішками.

Серсеїни пальці увіп’ялися в передпліччя Хайме так, що мали б лишити синці.

– Мені потрібні очі всередині тієї опочивальні, – мовила вона.

– Щоб бачити що? – буркнув він. – Немає жодної небезпеки здійснення шлюбу. Томен ще надто юний.

– А Осіфер Бросквин був надто мертвий, та це не завадило йому зробити дитину, хіба ні?

Її брат розгубився.

– Хто такий той Осіфер Бросквин? Батько князя Пилипа, абохто?

«Та він такий самий невіглас, як Роберт. Уся його тяма – в мечовій руці.»

– Забудь Бросквина, лишень пам’ятай, що я тобі сказала. Присягнися, що лишишся біля Томена аж до сходу сонця.

– Воля твоя, – буркнув він легковажно, наче показуючи марність її остраху. – То ти не відмовилася від наміру спалити Башту Правиці?

– Після бенкету. – Це була єдина зі святкових розваг, якою Серсея сподівалася насолодитися. – Нашого панотця убили в тій башті. Я не можу на неї дивитися. Якщо боги матимуть ласку, вогонь викурить з руїн кількох добре захованих щурів.

Хайме закотив очі.

– Ти що, знову про Тиріона?!

– Про нього, про князя Вариса, і про того наглядача.

– Якби хтось із них ховався у башті, ми б його знайшли. Я туди надіслав ціле військо з кайлами та молотами. Ми попробивали стіни, поздирали підлоги, виявили з півсотні таємних проходів.

– А могли проминути ще з півсотні!

Деякі з потаємних лазів виявилися такими малими, що Хайме посилав туди на розвідку малих стайниченків та двірських джур. Було знайдено прохід до кам’яних мішків та сухий кам’яний колодязь, який здавався бездонним. Знайшлося помешкання, повне черепів та зжовтілих кісток, чотири мішки почорнілих срібних монет часів правління короля Візериса Першого. А ще знайшлося безліч щурів… та серед них не було ані Тиріона, ані Вариса, і зрештою Хайме наполіг на припиненні пошуків. Один хлопчина застряг у вузькому проході; його довелося витягати за ноги під болісний вереск. Ще один впав з висоти і зламав обидві ноги. Двоє стражників зникли, досліджуючи боковий прохід. Інші стражники присягалися, що чули їхні слабкі голоси крізь кам’яну стіну, та коли за наказом Хайме ту стіну розвалили, то з іншого боку знайшли тільки землю та уламки.

– Біс малий та хитрий. Він може досі ховатися у стінах. Якщо це так, вогонь викурить його звідти.

– Навіть якби Тиріон досі ховався у замку, то авжеж не у Башті Правиці. Ми лишили від неї порожню шкаралупу.

– Якби ж зробити те саме з рештою цього огидного замку, – мовила Серсея. – Після війни я хочу побудувати новий палац на тому березі річки.

Позаминулої ночі він їй навіть наснився – казковий білий замок, оточений лісами та садами, за багато верст від смороду і тлуму Король-Берега.

– Це місто – помийна яма. Шеляга ламаного б за нього не дала. Так і кортить перевезти двір до Ланіспорту і почати правити державою з Кастерлі-на-Скелі.

– Ото була б іще гірша дурниця, ніж спалити Башту Правиці. Поки Томен сидить на Залізному Престолі, у державі дивляться на нього як на істинного короля. Але сховай його під Скелею – і він стане лише одним пошукачем престолу з багатьох, не кращим за Станіса.

– Мені це відомо, – ущипливо відповіла королева. – Я сказала, що мені КОРТИТЬ перевезти двір до Ланіспорту – а не що я завтра туди вирушаю. Ти завжди був такий недолугий, чи подурнішав після втрати руки?

Хайме не відповів на її закид.

– Якщо полум’я розповсюдиться поза баштою, то ще, диви, спалить тобі весь замок раніше, ніж ти гадала. Одна справа – наміри, і геть інша – що з них виходить. Шал-вогонь – річ дуже зрадлива.

– Князь Галин запевнив мене, що його вогнечарники втримають вогонь у покорі. – Цех алхіміків уже два тижні варив свіжий шал-вогонь. – Хай увесь Король-Берег побачить полум’я. Буде наука нашим ворогам.

– Говориш, наче Аерис.

Вона роздула ніздрі.

– Пильнуйте язика, пане лицарю!

– Я тебе теж люблю, мила сестричко.

«Як я могла колись кохати оце бридке створіння?» – спитала вона себе, коли брат пішов. «Він був твоїм близнюком, твоєю тінню, твоєю другою половиною» – прошепотів інший голос. «Можливо, колись так і було, – подумки відповіла вона. – Але тепер все змінилося. Тепер він мені чужий.»

Порівняно з розкошами весілля Джофрі щасливий день короля Томена був поміркованим заходом без великого марнотратства. Ніхто не палав бажанням облаштовувати нове пишне святкування – а найменше королева. І ніхто не хотів знову викидати на вітер купу грошей – а найменше Тирели. Тому юний король узяв Маргерію Тирел за дружину в королівському септі Червоного Дитинця перед очима менше як сотні гостей замість тих тисяч, що дивилися, як ту саму жінку брав собі його старший брат.

Наречена була прекрасна, жвава, весела, вродлива… її наречений – опецькуватий та рожевий, як належить дитині. Він проказав обітниці тоненьким дитячим голосочком, обіцяючи кохати і зберігати вірність двічі овдовілій доньці Мейса Тирела. На Маргерії була та сама сукня, котру вона вдягала на весілля з Джофрі – легка хмарка тонкого шовку кольору слонової кістки, мирійського мережива та дрібних перлів. Серсея досі була у чорному на знак жалоби за вбитим первістком. Хай його вдовиця втішається жартами, питвом, танцями, відкинувши пам’ять про Джофрі… але мати не забуде свою дитину так легко і скоро.

«Так не годиться, – думала вона. – Занадто похапливо. Хай за рік, хай за два – не раніше. Вирій мав би вдовольнитися зарученням.»

Серсея рушила туди, де між своєю дружиною та матір’ю стояв Мейс Тирел. «Ви змусили мене до цього блазенського весілля, пане князю, і я вам не скоро це подарую.»

Коли настав час змінити киреї, наречена вишукано опустилася на коліна, і Томен укрив її важезним, незграбним золототканим корзном, яке накинув Роберт на Серсею у день їхнього весілля – з вигаптуваним на спині оніксовими намистинами вінценосним оленем Баратеонів. Серсея від початку наполягала на киреї тонкого червоного шовку, яку використав Джофрі.

– Саме цим корзном мій ясновельможний панотець укривав на весіллі мою паніматку, – пояснила вона Тирелам.

Але Колюча Королева втрутилася і тут.

– Ви кажете про оту стару ганчірку? – спитала клята відьма. – Як на мене, вона занадто пошарпана… а тепер ще й зурочена, адже так? Та й хіба олень не пасує краще законному синові короля Роберта? За моїх часів на весіллі наречена вдягала кольори майбутнього чоловіка, а не майбутньої свекрухи.

Завдяки бридкій цидулі короля Станіса про спадкові права короля Томена вже ходило забагато пліток та побрехеньок. Серсея не посміла роздмухувати вогонь наполяганнями на кольорах Ланістерів для киреї молодої. А тому погодилася так чемно, як тільки зуміла. Та все ж від одного погляду на все те золото з оніксом у ній прокидалося презирство і ненависть. «Що більше даєш цим Тирелам, то ширше вони роззявляють рота.»

Коли були проказані всі обітниці, король з новою королевою виступили з септу приймати вітання.

– Вестерос має нині двох королев, і молода – ще вродливіша за стару! – басовито прогудів Лайл Кракегол, велетенський на зріст і силу телепень з лицарства її батька, що часто нагадував їй покійного неоплаканого чоловіка. За його дотеп Серсея трохи не дала йому ляпаса.

Гиліс Росбі спробував поцілувати їй руку, та лише накашляв на пальці. Князь Рожвин поцілував у одну щоку, Мейс Тирел – у обидві. Великий маестер Пицель сказав Серсеї, що вона не втратила сина, а здобула нову доньку. Хоч раз її позбавила своїх сльозавих обіймів пані Танда – на свято не з’явився ніхто з жіноцтва Стоквартів, і за ту невеличку милість королева подумки дякувала долі.

Серед останніх вітальників був Кеван Ланістер.

– Отже, скільки знаю, ви їдете від нас на наступне весілля, – мовила королева своєму дядькові.

– Твердокамінь вичистив усякий набрід з замку Даррі, – відповів він. – Наречена Ланселя чекає на нас там.

– А чи святкуватиме разом з вами і пані дружина?

– Річковий край досі вельми небезпечний. Там нишпорять рештки горлорізів Варго Хапа. Берік Дондаріон вішає Фреїв. А чи правда, що до нього приєднався Сандор Клеган?

«Звідки він знає?»

– Дехто каже і таке. Звістки протирічать одна одній.

Минулої ночі прилетів птах із септрію на острові коло самого гирла Тризуба. Містечко Солепанва, що лежало неподалік, страшно сплюндрувала зграя розбійників, і деякі вцілілі розповідали про ревливого бугая у собачому шоломі, якого бачили в лавах нападників. Казали, що він зарізав десяток мирних мешканців і зґвалтував дівчинку дванадцяти років.

– Поза сумнівом, Ланселю аж кортить вистежити Клегана, а заразом і князя Беріка. І нарешті відновити королівський мир у землях Тризубу.

Пан Кеван на мить зустрів її очі своїми.

– Мій син – не з людей, здатних упорати Сандора Клегана.

«Принаймні у цьому між нами панує згода.»

– Але його батько – напевне з таких?

Дядько міцно стиснув вуста.

– Якщо моя служба не потрібна Скелі…

«Ваша служба потрібна тут.» Серсея поставила свого родича Даміона Ланістера каштеляном Скелі, а іншого – пана Давена Ланістера – зробила Оборонцем Заходу. «Непокора має свою ціну, дядечку.»

– Привезіть нам Сандорову голову, і я знаю, що його милість буде дуже вдячний. Джофові той пес чомусь подобався, але Томена він завжди лякав… і схоже, недарма.

– Коли пес скаженіє і не кориться, вина лягає на його хазяїна, – відповів пан Кеван, обернувся і вийшов геть.

Хайме супроводив її до малої трапезної, де саме готували столи до учти.

– Це все ти винуватий, – шепотіла королева, поки вони крокували разом. – Твердив мені: «хай поберуться, хай поберуться». Маргерія мала б носити жалобу за Джофрі, а не кирею молодої за Томеном. Вона мала б потерпати з горя так само, як я. До того ж я не вірю, що вона цнотлива. Адже Ренлі мав прутня, чи не так? Він був братом Роберта – авжеж мав, ще й якого! Якщо та бридка стара жаба гадає, що я дозволю своєму синові…

– Ти позбавишся пані Олени вже зовсім скоро, – тихо перебив її Хайме. – Вона повертається до Вирію назавтра вранці.

– То вона так каже. – Серсея не вірила жодним обіцянкам Тирелів.

– Ні, вона справді їде, – наполягав Хайме. – Мейс забирає половину тирелівського вояцтва до Штормоламу, а інша половина повертається до Обширу під проводом пана Гарлана, щоб утвердити його владу в Ясних Водах. За кілька днів єдиними трояндами, що лишаться у Король-Березі, буде Маргерія, її дівчата і кілька стражників.

– І пан Лорас. Чи не забув ти, часом, свого присяжного братчика?

– Пан Лорас є лицарем Королегвардії.

– Пан Лорас є Тирелом до печінок! Мабуть, коли сцить – то бризкає трояндовою водою. Нізащо б не дала йому біле корзно!

– Запевняю тебе: якби я сам обирав собі братчиків, його б тут не було. Та чомусь мене тоді ніхто не питав. Все ж гадаю, з Лорасом клопоту не буде. Коли чоловік вдягає біле корзно, воно його міняє.

– Тебе авжеж поміняло. І не на краще.

– Я тебе теж люблю, мила сестричко.

Хайме притримав для неї двері та провів до високого столу і крісла біля короля. Маргерія сиділа по іншу Томенову руку, на найпочеснішому місці. Коли вона увійшла обіруч з малим королем, то зупинилася на показ обійняти Серсею і поцілувати її в обидві щоки.

– Ваша милосте, – мовила дівчина, зухвало шкірячись мало не на кутні, – я почуваюся так, наче тепер маю другу матінку. Молюся, щоб ми стали ближчі одна до одної, поєднані любов’ю до вашого милого синочка.

– Я любила обох своїх синів.

– Джофрі теж живе у моїх молитвах, – відповіла Маргерія. – Я його щиро кохала, хоча і не мала змоги краще спізнати.

«Брешеш! – подумала королева. – Якби ти його кохала хоч хвилину, то мала б пристойність не вискакувати прожогом за його брата. Ти хотіла лише його корони.» Їй закортіло негайно загилити зашарілій нареченій ляпаса просто на помості, на очах у половини двору, і хай усі пристойності летять до дідька.

Як і служба в храмі, весільний бенкет був вельми поміркований. Усі приготування взяла на себе пані Алерія; Серсеї гидко було й думати знову братися до них після того, що сталося на весіллі Джофрі. Подавали тільки сім страв. Гостей між перемінами розважали Салотрус та Місячок, під час трапези грали музики: на козі та скрипці, на лютні та сопілці, на високій арфі. Єдиним співцем був якийсь улюбленець Маргерії – юний хвацький жевжик, вбраний у лазурові барви, що називав себе Блакитним Бардом. Він заспівав кілька любовних пісень і відкланявся.

– Яка прикрість, – гучно поскаржилася пані Олена. – А я ж так сподівалася почути «Рине дощ у Кастамирі».

Хай коли Серсеїн погляд падав на стару відьму, перед очима негайно спливала мармиза Маггі-Жаби – зморшкувата, жахливо потворна, повна нетутешньої мудрості. «Ні, то просто всі старі баби схожі одна на одну, – умовляла вона себе. – Не переймайся.» Насправді зігнута навпіл чаклунка нічим не скидалася на Колючу Королеву. І все ж, забачивши ницу посмішечку пані Олени, Серсея мимоволі знову переносилася уявою до намету Маггі. Вона досі пам’ятала запах усередині, насичений чудернацькими східними прянощами, і м’які ясна Маггі, котрими та смоктала кров їй з пальця. «Королевою ти будеш, – пообіцяла стара червоними, волого-лискучими вустами, – доки не прийде інша, молодша та вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.»

Серсея зиркнула повз Томена на Маргерію, що сміялася, балакаючи з батьком. «Вона таки нічогенька, – визнала королева, – та її врода походить головне від молодості. Замолоду кожна сільська дівка має якусь вроду, бо ще свіжа, невинна і незіпсута. Каштанове волосся з карими очима теж по селах знайти неважко. Лише йолоп насмілиться твердити, що вона вродливіша за мене.» Але світ повен йолопів – так само, як двір її сина.

Коли Мейс Тирел підвівся проказати здравицю, королевин настрій не покращився. Князь високо здійняв золотого келиха, посміхнувся до своєї кралечки-донечки та басовито прогув:

– За короля і королеву!

Решта овець забекала за ним слідом.

– За короля і королеву! – горлали вони, брязкаючи кухлями. – За короля і королеву!

Вона не мала іншого вибору, крім пити разом з ними, палко шкодуючи, що гості не мають одного спільного обличчя, у яке вона б могла вихлюпнути чару вина і нагадати, хто тут справжня королева. Єдиний з Тирелових підчихвостів, який хоча б згадав про неї, був Пакстер Рожвин; князь Вертограду підвівся на ноги, трошки хитаючись, і верескнув:

– За обох наших королев! За стару і молоду!

Серсея перехилила кілька чарок вина і посовала золотою тарелею шматочок їжі. Хайме їв іще менше і дуже рідко вшановував своєю присутністю власне місце на помості. «Він непокоїться не менше за мене» – зрозуміла королева, спостерігаючи, як той нишпорить палатою, відкидаючи здоровою рукою гобелени, щоб подивитися, чи ніхто за ними не ховається. Королева знала, що палату ззовні оточують ланістерівські списники. Пан Озмунд Кіптюг сторожив одні двері, пан Мерин Трант – інші. Балон Лебедин стояв за королівським кріслом, Лорас Тирел – за королевиним. Нікому на бенкеті, крім білих лицарів, не дозволялося мати при собі меча.

«Мій син у безпеці, – казала собі Серсея. – Його не спіткає жодне лихо, тільки не тут і не зараз.» Але щораз, дивлячись на Томена, вона бачила, як Джофрі роздирає собі горлянку. І коли хлопчик раптом закашлявся, серце королеви на мить спинилося, а тоді вона ринула до нього, збивши з ніг служницю.

– Лишень ковток вина пішов не в те горло, – підбадьорливо посміхнулася до неї Маргерія Тирел, узяла руку Томена в свою і поцілувала йому пальці. – Мій маленький коханий має робити менші ковтки. Бачиш, любий, ти налякав свою пані матінку мало не до смерті.

– Пробачте мені, матінко, – похнюпився Томен.

Цього Серсея вже винести не могла. «Не можна дозволити їм бачити мої сльози» – подумала вона, відчувши, як наливаються очі, та хутко закрокувала повз пана Мерина Транта до проходу позаду палати. Залишившись на самоті під лойовою свічкою, королева дозволила собі гарячково схлипнути, потім ще і ще. «Плакати може жінка. Але не королева.»

– Ваша милосте? – запитав голос ззаду. – Я не завадила?

Жіночий голос смакував вимовою сходу. На мить Серсея злякалася, що до неї з могили заговорила Маггі-Жаба. Але то була всього лише дружина Добромира – чорноока красуня, котру князь Ортон уподобав під час свого вигнання, а потім привіз додому до Довгостолу.

– У малій трапезній таке важке повітря, – вимушено відповіла Серсея. – А дим очі виїдає – аж сльози потекли.

– У мене теж. – Пані Добромир була на зріст така ж висока, як королева, проте на відміну від неї не білява та світлошкіра, а темнава, з волоссям кольору крукового крила, оливковою шкірою, ще й молодша років на десять. Вона простягла королеві світло-блакитну хустку з шовку та мережива. – Я теж маю сина. І знаю, що на його весіллі наплачу цілі річки сліз.

Серсея витерла щоки від власних сліз, мовчки лютуючи, що дозволила їх побачити.

– Дякую, – сухо вимовила вона.

– Ваша милосте, я хотіла… – Мирійка стишила голос. – Ви маєте дещо знати. Вашу покоївку перекупили. Вона розповідає панні Маргерії про все, що ви робите.

– Сенела? – Раптова лють скрутила королеві живіт. Невже нікому навколо не можна довіряти? – Ви цього певні?

– А ви накажіть простежити за нею. Маргерія ніколи не зустрічається з нею самою. За круків – носити листи – їй правлять сестри у перших. Інколи Елінора, інколи Алла, інколи Мегга. Усі три Маргерії наче рідні. Вони зустрічаються у септі та вдають, що моляться. От поставте назавтра в септі вашу людину, і вона побачить, як Сенела шепоче до Мегги під вівтарем Діви.

– Якщо це правда, навіщо ви мені кажете? Ви ж належите до жіночого почту Маргерії. Чого б це вам її зраджувати?

Серсея навчилася остороги ще на колінах у батька; це могла бути пастка, брехня, покликана посіяти незгоду між левом та трояндою.

– Довгостіл присягає Вирієві, це правда, – відповіла жінка, відкидаючи назад жмут чорного волосся, – але ж я приїхала з Миру, і моя вірність належить тільки моєму чоловікові та синові. Я завжди бажаю для них найкращого.

– Зрозуміло.

У тіснім проході королева відчувала пахощі парфумів іншої жінки – мукусовий запах зі спогадами про мох, землю та дикі квіти. А під парфумами жінка понад усе пахкотіла честолюбними прагненнями. «Це ж вона свідчила на Тиріоновому суді, – раптом пригадала Серсея. – Вона бачила, як Біс кидав отруту до келиха Джофрі. І не злякалася розповісти.»

– Я дам ради цій справі, – пообіцяла королева. – Якщо сказане вами – правда, вас нагородять.

«А якщо ти мені збрехала, то я позбавлю тебе язика, а твого вельможного чоловіка – земель та золота.»

– Ваша милість такі добрі. А ще вродливі та чарівні.

Пані Добромир посміхнулася. Зуби вона мала білі, вуста – повні та темні.

Коли королева повернулася до малої трапезної, то знайшла свого брата, що нетерпляче міряв підлогу кроками.

– То був лише ковток вина, що пішов не в те горло. Хоча я теж перелякався.

– У мене в животі все так скрутилося, ані шматочка не проковтну! – загарчала на нього Серсея. – А вино на смак наче жовч! Це весілля було помилкою.

– Це весілля було необхідне. Хлопчик у безпеці, боятися нема чого.

– Телепень! Вінценосці ніколи не бувають у безпеці!

Вона роззирнулася палатою. Мейс Тирел реготав у колі свого лицарства. Князі Рожвин та Рябин стиха розмовляли поміж себе. Пан Кеван похмуро сидів над келихом вина у глибині палати, поки Лансель щось шепотів до септона. Сенела переміщувалася уздовж стола, наповнюючи келихи сестер нареченої вином темно-червоним, наче кров. Великий маестер Пицель заснув. «Ні на кого я тут не можу покластися, навіть на Хайме, – зрозуміла вона, скніючи душею. – Треба розігнати увесь цей вертеп і оточити короля своїми власними людьми.»

Пізніше, коли подали та прибрали солодощі, горіхи та сир, Маргерія з Томеном розпочали танець. Кружляючи підлогою, вони виглядали доволі кумедно, не сказати недоладно. Тирелівське дівчисько вивищувалося на півтори стопи над своїм малим чоловіком, а Томен і танцювати як слід не вмів – де йому було рівнятися з вишуканою зграбністю Джофрі. Утім, він робив усе можливе і не зважав на те, яке видовисько являв стороннім поглядам. Щойно з ним закінчила Діва Маргерія, як одна за одною набігли її сестри, наполягаючи, щоб король потанцював і з ними. «Вони його засмикають, змусять запинатися і тупцювати, наче недолугого селюка, – з ненавистю подумала Серсея. – Половина двору реготатиме з нього за спиною.»

Поки Алла, Елінора та Мегга по черзі забирали собі Томена, Маргерія пройшла палатою в танку зі своїм батьком, потім з братом Лорасом. Лицар Квітів був убраний у білий шовк, навколо стану мав паса з золотих троянд, а на киреї – нефритову застібку в подобі тієї ж таки троянди. «Вони могли бути близнюками» – подумала Серсея, спостерігаючи за двійком Тирелів. Пан Лорас був на рік старший за сестру, але мав такі самі великі карі очі, таке саме рясне брунатне волосся, що кучерями спадало на плечі, таку ж білу і гладку, без жодної вади шкіру. «Добрячий висип прищів на мармизах навчив би вас не ламати з себе казна-що.» Лорас був вищий, мав на обличчі кілька кущиків м’якої брунатної порості, а в Маргерії тіло вже набуло звабливих жіночих обрисів, та в іншому вони скидалися одне на одного більше, ніж Серсея з Хайме, і це її теж украй дратувало.

Її власний близнюк перервав її похмурі думки.

– Чи не вшанує ваша милість танком свого білого лицаря?

Вона кинула на нього нищівний погляд.

– Навіщо? Аби ти шарпав мене своїм оцупком? Оце вже ні. Можу дозволити хіба що налити вина. Якщо впораєшся і не розіллєш.

– Такий незграбний каліка, як я? Та де вже мені.

Він віддалився і пішов знову обходити палату. Вино собі вона мусила наливати власноруч.

Серсея також відмовила Мейсові Тирелу, а потім Ланселю. Решта зрозуміла натяк, і ніхто більше не наближався. «Вірні друзі та віддане панство.» Вона не могла довіряти навіть усім західнякам поспіль – а то ж були батькові присяжні слуги та значкові лицарі. Якщо вже її власний дядько змовився з ворогами…

Маргерія саме танцювала з сестрою Аллою, Мегга – з паном Талладом Високим, інша сестра, Елінора, поділяла келих вина з молодим та вродливим Байстрюком Плавня – Аураном Буруном. Королева вже не вперше помічала Буруна – стрункого молодика з сіро-зеленими очима та довгим сріблясто-золотим волоссям. Коли ж вона побачила його вперше, то на пів-удару серця подумала, що з праху повернувся сам Раегар Таргарієн. «То лише волосся, – сказала вона собі. – Де йому рівнятися вродою з Раегаром. Обличчя надто вузьке, і отой серпок на підборідді…» Все ж Веларіони походили від одвічних валірійських родів, і дехто з них мав таке саме сріблясте волосся, як стародавні драконові королі.

Томен повернувся до свого місця пощипати яблучний пиріг. Крісло її дядька стояло порожнє. Королева пошукала його очима і знайшла у кутку за розмовою з сином Мейса Тирела – Гарланом. «Про що б це їм розмовляти?» У Обширі пана Гарлана звали Гартованим і вважали за зразок лицарства, та вона довіряла йому не більше, ніж Маргерії чи Лорасові. Серсея ще не забула золоту монету, яку Кайбурн знайшов під нічним горщиком наглядача в’язниці. «Золота рука Вирію. А Маргерія за мною шпигує.» Коли Сенела з’явилася поруч підлити вина у келих, королева ледве поборола прагнення схопити її за горло і там-таки придушити. «Не смій мені зуби шкірити, зрадлива сучко. Ти благатимеш про милосердя, перш ніж я з тобою скінчу.»