Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 60 страниц)

– Я продала одній куртизані три скойки, – розповіла Китичка жеглярам. – Вона покликала мене, коли я сходила з її човна.

Бруско суворо заборонив їй заговорювати до куртизани, якщо та сама не звернеться першою. Але жінка посміхнулася і заплатила їй сріблом удесятеро більше, ніж коштували ті скойки.

– Це ж котра така? Королева Скойок, абощо?

– Чорна Перлина, – відповіла Китичка.

Мерійка казала, що Чорна Перлина – найвідоміша з-поміж усіх куртизан.

– Вона походить від драконів, – розповіла Китичці повія. – Перша Чорна Перлина була піратською королевою. Вестероський принц узяв її за коханку і нарядив з нею доньку, яка виросла куртизаною. Її ремесло успадкувала вже її донька, а потім – донька її доньки… аж доки не народилася оця. Що вона тобі сказала, Кицько?

– Сказала «я візьму три скойки» і «чи нема в тебе до них гострої мочанки, маленька моя?», – відповіла дівчинка.

– А ти що?

– А я сказала: «нема, ласкава пані» та «не кличте мене маленькою, мене звати Китичка». А гостру мочанку треба мати. От Бекко має – і продає вустриць утричі більше за Бруско.

Китичка розказала про Чорну Перлину і лагідному чоловікові.

– Насправді її звуть Бельгарія Отерис, – повідомила вона.

То була одна з трьох речей, про які дівчинка дізналася цього разу.

– Справді так, – стиха погодився жрець. – Мати її звали Беллонара, проте перша Чорна Перлина теж була Бельгарія.

Звісно, жеглярам з «Мідної мавпи» було байдуже до матері якоїсь там куртизани – їх Китичка розпитувала не про неї, а про новини з Семицарства і про війну.

– Війну? – зареготався один з них. – Яку ще війну? Немає ніякої війни.

– То в Мартинові немає, – заперечив інший. – У Долині немає. Бо малий князь її цурається і нас береже. Так само, як перед ним його мати.

«Так само, як перед ним його мати.» Але ж володарка Долини – сестра її власної матері…

– То пані Ліза, – перепитала Китичка, – вона хіба…?

– …померла? – скінчив за неї веснянкуватий хлопець, чия голова була забита куртизанами. – Авжеж. Убита власним співцем.

– Ой.

«Але що мені до того? Китичка з перетічок ніколи не мала тітки. Жодної.» Китичка підняла голоблі візка і заторохтіла бруківкою геть від «Мідної мавпи».

– Черепашки, скойки, вустриці! – закликала вона. – Черепашки, скойки, вустриці!

Більшість свого товару вона продала гаківникам, що розвантажували великий винярський коч з Вертограду, а решту – теслям, що лагодили мирійську торговельну галеру, жорстоко понівечену штормами.

Далі коло порту вона натрапила на Тагганаро, що сидів, спершись спиною на палі, поруч із Кассо, Королем Тюленів. Тагганаро купив у неї кілька черепашок, а Кассо гавкнув і дозволив потиснути собі пливець.

– Ходи працювати до мене, Кицю, – запросив Тагганаро, висмоктуючи м’ясо з мушлі. Він шукав нового спільника, відколи П’яна Донька прохромила ножем долоню Малого Нарбо. – Даю тобі більше за Бруско, і риба не смердиш.

– Кассо подобається мій запах, – відповіла вона. Король Тюленів гавкнув, наче погоджуючись. – То рука в Нарбо досі не одужала?

– Три пальці не зігнути, – поскаржився Тагганаро, ковтаючи скойки. – Хіба ти гаманоріз, коли пальці не бігати? Нарбо завжди щастило з кишені, а з хвойди – не дуже.

– Мерійка каже те саме. – Китичці стало сумно. Малий Нарбо, хай і злодій, їй подобався. – Що йому тепер робити?

– Тягти весло, каже він. Два пальці для того досить, каже він, а дож завжди шукає веслярі. Я йому кажу: «Нарбо, ні. Море холодніше за дівки і зліше за хвойди. Краще одріж собі руку і ходи жебрати.» От Кассо знає, що я не брешу. Еге ж, Кассо?

Тюлень гавкнув, Китичка мимохіть усміхнулася, а тоді, перш ніж піти, кинула йому ще одну черепашку.

Коли Китичка дісталася «Щасливого порту» – через вулицю відти, де стояв на припоні «Корабель», – день вже схилявся до вечора. Кілька мартоплясів сиділи на покинутому корабельному коробі, пускаючи по колу міх вина, та коли побачили Китичкиного возика, то зійшли донизу купити трохи вустриць. Вона спитала, як їм ведеться з «Сімома п’яними веслярами», а Йос Смутний заперечливо струснув головою.

– Дерисрака нарешті застукав Алакво в ліжку зі Слоєю. Вони побилися блазенськими мечами, а потім обидва пішли від нас. Нині ввечері, схоже, нас буде п’ятеро п’яних веслярів.

– Ми надолужимо пияцтвом те, чого бракує у веслярстві! – запевнив Мирмело. – Що до мене, я готовий до нелегкої справи!

– Малий Нарбо хоче стати веслярем, – сказала їм Китичка. – Візьміть його – вже буде шестеро.

– Краще ходи до Мерійки, – порадив Йос. – Ти ж знаєш, яка вона кисла, коли вустриць нема.

Та коли Китичка прослизнула у двері бурдею, то побачила, що Мерійка сидить у вітальні з заплющеними очима і слухає, як Дареон грає на цимбали. Іна теж була там – заплітала у коси прегарне золоте Ланине волосся. «Знову ці дурні пісні про кохання.» Лана завжди благала, щоб співець заспівав їй щось дурне про кохання. То була наймолодша з повій – лише чотирнадцяти років. Китичка знала, що Мерійка брала за неї утричі дорожче, ніж за інших дівчат.

Вона розгнівалася, побачивши, як зухвало там розсівся Дареон, пускаючи Лані бісиків та бігаючи пальцями по струнах цимбал. Хвойди кликали його «чорним співцем», але чорного в ньому майже не лишилося. Завдяки монетам, що принесло йому співоче ремесло, гайворон перетворився на павича. Нині на ньому був ліловий оксамитовий жупан, облямований білкою, смугаста бузково-біла сорочка та двокольорові штани з тих, що носили брави. Вона знала, що співець має ще й кунтуша з доброго шовку, і ще одного – криваво-червоного оксамиту з золототканою підбивкою. Єдине, що співець лишив на собі чорного, були чоботи. Китичка чула, як він розповідав Лані, що решту викинув до протоки.

– Годі вже з мене того чорного мороку! – вихвалявся він перед дівчиною.

«Він – братчик Нічної Варти» – подумала Китичка, поки той співав про якусь шляхетну дурепу, що кинулася з верхівки дурної вежі, бо загинув її дурний принцик. «Справжня шляхетна панна має вбити тих, хто вбив її принца. А співець має служити на Стіні.» Коли Дареон з’явився у «Щасливому порті» уперше, Ар’я мало не попрохала його забрати її з собою, коли він повертатиметься до Східної Варти. Але потім почула, як він говорив Бетанії, що не повернеться.

– Під спиною – тверде ліжко, у мисці – солоні оселедці, а з розваг лише нескінченні варти. Отака вона, Стіна, – казав співець. – А ще у Східній Варті немає таких гарнюнь, як ти. Хіба я можу тебе покинути?

Китичка чула, як він те саме казав Лані, а потім одній з повій у «Цицькатих кицьках». Навіть Солов’їха почула те саме того вечора, коли він грав у «Домі семи лампад».

«Шкода, мене тут не було, коли товстун його вдарив.» Тутешні хвойди досі реготали, коли згадували той вечір. Іна сказала, що товстун дуже соромився і аж буряковів щоразу, як вона його торкалася. Та коли він зчинив шарварок, Мерійка не вагалася – наказала витягти його геть і викинути у протоку.

Китичка саме згадувала, як вона урятувала товстуна від Терро та Орбело, коли поруч з’явилася Жона Жегляра.

– Гарно пісні співає, – промурмотіла вона стиха посполитою мовою Вестеросу. – Напевне, боги його люблять, коли подарували такий солодкий голосочок, ще й гарненьке личко.

«Він обличчям гарний, а душею – паскуда» – подумала Ар’я, та вголос не сказала. Дареон якось одружився з Жоною Жегляра, бо та пускала до ліжка лише чоловіків, з якими брала шлюб. Інколи у «Щасливому порті» грали три або чотири весілля за вечір. Відправу найчастіше читав веселий п’яндиголова, червоний жрець Еццеліно, а іноді Євстахій, що колись служив септоном у Септі-за-Морем. Якщо поблизу не було ані жерця, ані септона, тоді одна з повій бігла до «Корабля» і приводила мартопляса. Мерійка завжди казала, що з мартоплясів виходять кращі святі отці, ніж самі святі отці – а надто якщо це Мирмело.

Весілля гулялися гучно та весело, вино на них лилося річкою. Коли поруч траплялася Китичка з возиком, Жона Жегляра завжди наполягала, щоб її новий чоловік з’їв кілька вустриць – аби у шлюбну ніч твердіше стояв. Китичці подобалася лагідна і весела наречена, та в ній завжди відчувався якийсь незвичний сум.

Інші повії казали, що в ті дні, коли в Жони Жегляра квітне червона квітка, вона їде на Острів Богів – а тому знає усіх богів, які там живуть, навіть тих, яких Браавос давно забув. Подейкували, що там вона молиться за свого першого чоловіка – справжнього чоловіка, що згинув у морі, ще коли вона була не старшою за Лану.

– Вона гадає, що як знайти правильного бога, то він надішле вітер, який поверне їй старе кохання, – казала одноока Іна, що найдовше її знала, – та я молюся, щоб цього не сталося. Її коханий помер – я це чула в смаку її крові. Якщо він і повернеться, то лише трупом.

Зрештою пісня Дареона скінчилася. Коли у повітрі завмирали останні звуки, Лана зітхнула. Співець відклав цимбали, потяг її собі на коліна і почав мацати, але тут Китичка мовила вголос:

– Є вустриці, як хтось хоче.

Мерійка широко розплющила очі й відповіла:

– Добре! Неси їх сюди. Гей, Іно! Принеси хліба та оцту.

Коли Китичка залишала «Щасливий порт» з пухким гаманцем монет і порожнім, не рахуючи солі та водоростей, возиком, набрякле червоне сонце висіло низько над шерегою щогл. Дареон теж пішов, бо обіцяв того ж вечора співати у корчмі «При зеленому вугрі» – про це він розповів їй, крокуючи поруч.

– Коли граю у «Вугрі», то потім у кишені срібло брязкає, – хвалився він. – Там бувають і багаті капітани, і власники кораблів.

Вони перетнули невеличкий місток і рушили кривою вуличкою. Тіні потроху видовжувалися.

– Скоро гратиму в Порфіровому, а там і в палаці дожа, – вихвалявся далі Дареон.

Порожній Китичкин возик торохтів на бруківці, наче виграючи своєрідну музику.

– Учора я їв тріску з повіями, та за рік вечерятиму королівськими крабами з куртизанами.

– Що сталося з вашим братом? – запитала Китичка. – Отим товстуном? Він знайшов корабель до Старограду? Він казав, що мав відпливти на «Пані Ушанорі».

– Ми всі мали нею пливти. З наказу Сніга-воєводи. Я казав Семові кинути старого, та жирний дурень не слухав. – Останнє світло західного сонця засяяло у співця в волоссі. – Ну, однак тепер уже запізно.

– Таки-так, – мовила Китичка, ступаючи разом зі співцем у морок невеличкого кривого провулку.

Коли Китичка нарешті повернулася до будинку Бруско, над малою протокою збирався вечірній туман. Вона позбулася возика, знайшла Бруско у його рахувальній кімнаті й брязнула гаманцем на столі, а чоботи гучно гепнула на підлогу.

Бруско попестив гаманця по пухкому боці.

– Добре. А це що таке?

– Чоботи.

– Добрі чоботи знайти нелегко, – мовив Бруско, – але ці замалі на мої ноги.

Він підняв один чобіт і примружився на нього.

– Сьогодні буде чорний місяць, – нагадала вона йому.

– Тоді ходи молитися. – Бруско відіпхнув чоботи вбік і висипав монети, щоб порахувати. – Валар дохаеріс.

«Валар моргуліс» – подумала вона у відповідь.

Поки вона крокувала вулицями Браавосу, туман навколо густішав. Штовхаючи двері з оберіг-дерева до Дому Чорного та Білого, вона вже тремтіла від вечірньої прохолоди. Сього вечора в храмі палало лише кілька свічок, блимаючи, мов упалі зірки. У мороці всі боги здавалися моторошно інакшими.

Унизу, в підземеллі, вона розв’язала поношену Китиччину свитину, стягла через голову брунатну, засмерділу рибою Китиччину сорочку, відкинула копняками заплямовані сіллю Китиччині чоботи, вибралася з Китиччиного спіднього і скупалася у лимонній воді, щоб змити з себе навіть запах Китички з перетічок. У малій, що випірнула з купелі відшкрябаною з милом до рожевої барви, з брунатним волоссям, що приліпилося до щік, не лишилося від Китички геть нічого. Вона вдягла чисте вбрання, двійко м’яких полотняних капців і почалапала до кухні вижебрати в Умми чогось попоїсти. Жерці та послушники вже повечеряли, але на кухні для неї знайшовся гарненький шматочок смаженої тріски та трохи товченої жовтої ріпи. Вона проковтнула усе, наче голодна вовчиця, помила тарілки і пішла допомагати малій жебрачці готувати трунки.

Її праця полягала головне в тому, щоб видиратися драбиною до трав та листя, по які посилала жебрачка.

– «Солодкий сон» – найлагідніша з отрут, – розповідала жебрачка, поки щось товкла у ступці товкачем. – Кілька крихт заспокоять гупання серця, спинять тремтливі руки, подарують людині відчуття спокою та сили. Маленька пучка подарує цілу ніч глибокого сну без видінь. А три пучки подарують такий сон, який не матиме кінця. На смак воно дуже солодке, тому його найкраще додавати до маківників, тістечок, вина з медом. Ось диви, таке солодке, аж унюхати можна.

І давала їй понюхати, а тоді гнала вгору драбиною по червону скляну пляшечку.

– Оце отрута жорстокіша, зате без смаку чи запаху, її легше сховати. Люди звуть її «сльозами Лису». Якщо розчинити її у вині чи воді, вона з’їсть людині усі нутрощі в череві. Але здаватиметься, що смерть настала від хвороби у кишках. Ось понюхай.

Ар’я нюхнула, та нічого не відчула. Жебрачка відставила «сльози» вбік і відкоркувала товстобокий кам’яний слоїк.

– Оцю масть присмачено василісковою кров’ю. Вона додає печеному м’ясиву гострого соковитого смаку. Та хто її з’їсть – хоч звір, хоч людина – той оскаженіє і відчайдушно кидатиметься на всіх. Навіть миша нападе на лева без краплі страху, якщо спробує василіскової крові.

Ар’я вкусила губу.

– І на собаку вона теж подіє?

– На кожну тварину, що має теплу кров.

Раптом жебрачка загилила їй ляпаса. Ар’я мимохіть підкинула руку до щоки – радше з подиву, ніж з болю.

– Навіщо ти мене вдарила?

– Жує губу, коли думає, Ар’я з дому Старк. Ти є Ар’я з дому Старк?

– Я є ніхто. – Вона сердилася. – А ти?

Ар’я не чекала, що жебрачка відповість, але та відповіла.

– Я народилася єдиною дитиною в сім’ї стародавнього родоводу, спадкоємицею свого шляхетного батька, – була відповідь. – Мати померла, коли я була ще мала. Я нічого про неї не пам’ятаю. Коли мені було шість, батько знову одружився. Нова дружина ставилася до мене добре, поки не народила власну доньку. Тоді вона забажала мені смерті, щоб батькове багатство успадкувала її власна кров і плоть. Вона хотіла шукати ласки Багатоликого Бога, та не зважилася на належну пожертву. Натомість вона вирішила отруїти мене самотужки. Від отрути я зробилася такою, як ти бачиш, але не вмерла. Коли цілителі Дому Червоноруких сказали моєму батькові, що вона зробила, батько прийшов сюди і зробив пожертву. Він запропонував усі свої статки і мене. Багатоликий почув його молитву. Мене привели до храму служити, а батькова дружина отримала дарунок.

Ар’я сторожко роздивилася її.

– Це правда?

– Тут є правда.

– Але є і брехня?

– Є неправда, і є перебільшення.

Вона роздивлялася обличчя жебрачки весь час, поки тривала розповідь, але та не показала жодного знаку.

– Багатоликий Бог забрав дві третини статків твого батька, але не всі.

– Таки-так. Тут я перебільшила.

Ар’я задоволено вишкірилася, потім усвідомила, що шкіриться, і вщипнула себе за щоку. «Керуй своїм обличчям, – нагадала вона собі. – Посмішка – моя служниця, вона має з’являтися, коли я накажу.»

– А де збрехала?

– Ніде. Я збрехала, що збрехала.

– Справді? А зараз, часом, не брешеш?

Та перш ніж мала жебрачка встигла відповісти, до покою ступив лагідний чоловік з посмішкою на обличчі.

– Бачу, ти повернулася до нас.

– Бо на небі чорний місяць.

– Справді. То які ж ти знаєш три нові речі, що не знала, коли востаннє йшла від нас?

«Я знаю тридцять нових речей» – трохи не прохопилася вона.

– В Малого Нарбо не згинаються три пальці. Він хоче стати веслярем.

– Це добре знати. Ще?

– Алакво та Дерисрака посварилися і пішли з «Корабля», та гадаю, скоро повернуться.

– То ти гадаєш чи знаєш напевне?

– Гадаю, – зізналася Ар’я, хоча насправді була певна. Мартоплясам треба щось їсти, як усім. А Дерисрака з Алакво не мали того хисту, щоб винайнятися до «Блакитного ліхтаря».

– Таки-так, – мовив лагідний чоловік. – А що третє?

Цього разу вона не вагалася.

– Дареон мертвий. Чорний співець, що ночував у «Щасливому порті». Насправді він був утікачем з Нічної Варти. Хтось перетнув йому горлянку і зіпхнув у протоку, але забрав собі його чоботи.

– Добрі чоботи знайти нелегко.

– Таки-так. – Вона спробувала нічого не виказати обличчям.

– Цікаво, хто б міг таке зробити?

– Ар’я з дому Старк.

Вона роздивилася його очі, вуста, м’язи на щелепах.

– Ота дівчинка? Я гадав, її вже нема у Браавосі. А ти хто така?

– Ніхто.

– Брешеш. – Він обернувся до малої жебрачки. – Мені горло пересохло. Зроби ласку, принеси кухоль вина, а ще – теплого молока для нашої приятельки Ар’ї. Вона так несподівано повернулася до нас.

Дорогою через місто Ар’я питала себе, що лагідний чоловік скаже, коли почує від неї про Дареона. Може, розсердиться, а може, зрадіє, що вона подарувала співцеві дарунок Багатоликого Бога. Вона програвала розмову в голові з півсотні разів, наче мартопляс перед виставою. Але не гадала, що їй за те дадуть теплого молока.

Коли молоко принесли, Ар’я випила його до дінця. Напій трохи смакував паленим і лишав гіркоту на язику.

– Ходи спати, дитино, – сказав лагідний чоловік. – Зранку тобі належить служити.

Тієї ночі їй знову наснилося, що вона – вовчиця. Але сон був відмінний від інших. У цьому сні вона не мала зграї, а никала сама – перестрибувала дахами, тихо ступала берегами проток, скрадалася за тінями у тумані.

Наступного ранку вона прокинулася сліпою.

Семвел

«Коричний вітер» був корабель-лебідь з містечка Гончаки на Літніх островах, де чоловіки були чорні, жінки – гарячі й хтиві, а боги – чужі та чудернацькі. На кораблі бракувало септона – очолити молитву за упокій, а тому обов’язок цей випав Семвелові Тарлі. Навколо простерлося море; десь ген за ним лежав випалений сонцем південний берег Дорну.

Для промови Сем одягнув свій чорний стрій, хоча полудень був теплий і волого-задушливий, без жодного подиху вітерця.

– Сього дня ми проводжаємо добру людину… – почав він, але одразу відчув, що слова його зраджують. – Ні, велику людину. Маестра Цитаделі, скутого присягою та ланцюгом. Присяжного братчика Нічної Варти, уславленого вірністю. Коли ця людина тільки з’явилася на світ, їй дали ім’я звитяжця, що загинув надто молодим. Вона ж прожила довгі роки, але звитяг скоїла не менше. Не бувало на світі нікого мудрішого, лагіднішого та чуйнішого. На Стіні за час його служби змінився десяток князів-воєвод, і всі вони покладалися на його поради. Радив він і королям, і сам міг стати королем, та коли йому принесли корону, попрохав віддати її молодшому братові. Чи багато людей здатні на таке?

Сем відчув, як на очі набігають сльози, і зрозумів, що довго просторікувати не зможе.

– Він був драконового роду, драконової крові. Але його вогонь вигорів і згас. Він був Аемоном Таргарієном. І ось його варта добігла кінця.

– І ось його варта добігла кінця, – промурмотіла за ним Йоля, заколисуючи дитину на руках.

Кодж’я Мо повторила те саме посполитою мовою Вестеросу, а далі – літньою мовою для Чжондо, свого батька і решти жеглярів, що зібралися. Сем похнюпив голову і заплакав гучно та відчайдушно, здригаючись усім тілом. До нього наблизилася Йоля і дозволила поплакати в себе на плечі. У її очах теж стояли сльози.

Повітря було вологе, тепле і нерухоме, наче мертве. «Коричний вітер» потроху несло безкраїм синім морем оддалік берегів.

– Чорний Сем сказав хороші слова, – мовив Чжондо. – Тепер ми вип’ємо за його життя.

Він заволав літньою мовою, на чардак викотили барило пряної оковитої та вибили чопа – щоб усі, чия зараз була варта, могли перехилити кухоль на спогад про старого сліпого дракона. Жеглярі знали його недовго, та літньоостров’яни шанували старих людей і врочисто відзначали їхню смерть.

Такого питва Сем раніше не куштував. Напій був чудернацький, паморочив голову… попервах солодкий, але згодом його смак обпікав язика, наче вогнем. А він же так стомився… кожен м’яз у тілі скнів та болів – навіть у таких місцях, де Сем і не гадав, що має м’язи. Коліна скам’яніли, долоні вкрилися свіжими пухирями та вогкими липкими латками молодої шкіри там, де луснули старі. Та незважаючи на все, вогняний напій і туга за покійним змили його біль, понесли геть і змусили забутися.

– Якби ж ми довезли його до Старограду… там маестри могли б його урятувати, – казав Сем Йолі, сьорбаючи разом із нею з кухля на високому передньому чардаку «Коричного вітру». – Цілителі Цитаделі – найкращі у всьому Семицарстві. Я гадав… сподівався… плекав надію…

У Браавосі їм почало вже здаватися, що Аемон потроху видужує. Балачки Чжондо про драконів пожвавили старого, повернули до звичного настрою. Того вечора він з’їв усе, що Сем йому приніс, до останнього шматочка.

– Ніхто ніколи й гадки не тримав про дівчину, – сказав тоді Аемон. – Адже в літописах говорилося про обіцяного принца, не принцесу. Я думав про Раегара… дим від вогню, що знищив Переліток того дня, коли він народився, і сіль зі сліз, пролитих за загиблими. Замолоду він поділяв мою віру, але потім забрав у голову, що пророцтво має справдити його власний син – бо тієї ночі, коли у череві матері зародився Аегон, над Король-Берегом бачили комету, а Раегар вірив, що скривавлена зірка має бути саме кометою. Які ж ми були йолопи, а вважали себе за мудрагелів! У переклад закралася помилка. Дракони не є ані чоловічої статі, ані жіночої – про те відав і Барт – але перемінливі, наче вогонь, і перекидаються з однієї в іншу. Тисячу років нас вів хибним шляхом вибрик на письмі. Даянерис є тією самою, хто народилася серед солі та диму! Дракони довели це остаточно.

Маестер, здавалося, почувався сильнішим і здоровішим від самої лише згадки про далеку родичку.

– Я маю до неї поїхати. Мушу поїхати! Якби ж мені скинути років хоч десять…

Старий налаштувався так рішуче, що навіть подолав місток на «Коричний вітер» власними ногами – коли Сем зрештою домовився про їхній перевіз. Меч разом з піхвами був уже відданий Чжондо на відшкодування накидки з пір’я, що загинула, коли велетень-помічник рятував Сема з води. Єдине, що в Сема лишилося вартого грошей, були книжки, привезені зі схову замку Чорного. Сем не бажав випускати їх з рук, трохи не плачучи.

– Я віз їх до Цитаделі, – похмуро буркнув він, коли Чжондо спитав, яка в нього біда.

Капітан, якому Чжондо переклав Семові слова, засміявся.

– Кухуру Мо каже: сірі люди мати свої книжки однаково, – переклав Чжондо, – лише тепер купити у Кухуру Мо. Маестри дати добре срібло за книжки, які не мати, а коли червоне і жовте золото.

Капітан облизувався і на Аемонів ланцюг, але Сем не хотів чути. Він тричі пояснював Чжондо, що для маестра величезна ганьба – зняти свій ланцюг, доки Кухуру Мо нарешті не здався. Коли гендль скінчився і угоду було укладено, Семові лишилися чоботи, чорний стрій та спіднє, вдягнене на ньому… і ще хіба зламаний ріг, знайдений Джоном Сніговієм на Кулаку Першолюдей. «Я не мав вибору, – казав він собі. – Ми ж не могли лишитися у Браавосі. А якщо не красти і не жебрати, то як іще сплатити за перевіз?» Він би і втричі вищу ціну не завагався дати, аби мати певність, що маестер Аемон безпечно потрапить до Старограду.

На жаль, подорож на південь виявилася буремною; кожна хвиля, кожен порив вітру стягували тяжку данину з тілесних та душевних сил старого. У Пентосі він попрохав Сема вивести його на чардак і змалювати місто словами. Саме того разу Аемон востаннє залишав капітанове ліжко. Невдовзі його розум знову загуляв світами. Коли «Коричний вітер» ковзнув повз Скривавлену Башту в гавань Тирошу, Аемон вже покинув заклики знайти йому корабель на схід. Натомість розмови його звернули на Староград і архімаестрів Цитаделі.

– Ти мусиш розказати їм, Семе, – наполягав Аемон. – Архімаестрам. Примусь їх зрозуміти тебе. Ті, кого я знав у Цитаделі, вже півстоліття як мертві. А ці ніколи мене не бачили. Мої листи… у Старограді їх, напевне, вважали за скигління старого, що втратив рештки розуму. Ти мусиш переконати їх у тому, в чому не зміг я. Розкажи їм, Семе… розкажи, як воно на Стіні… про упирів та білоходів, про повзучий холод…

– Розкажу, – пообіцяв Сем. – Я додам свій голос до вашого. Ми розкажемо вдвох, разом, ви і я.

– Ні, – заперечив старий. – Ти. Це маєш бути саме ти. Розкажи їм. Пророцтво… сон мого брата… пані Мелісандра неправильно прочитала знаки. Станіс… так, Станіс має в собі трохи драконової крові. Як мали і його брати. Через Раель, Яйкову дівчинку, ось звідки… через мати їхнього батька… вона мене кликала «дядечко маестер», коли була ще маленькою. Я пам’ятаю… я дозволив собі сподіватися… а може, хотів сподіватися… ми всі дуримо себе, коли прагнемо надії. Гадаю, Мелісандра дурить себе гірше за всіх. Вона ж має знати, що меч хибний… світло без тепла… порожня мара… той меч – шахрайський, і його облудне світло тільки заведе нас, Семе, глибше у пітьму. Даянерис – ось хто наша надія. Розкажи їм у Цитаделі, примусь себе вислухати. Вони мають надіслати їй маестра. Даянерис слід давати поради, вчити, захищати… Стільки років я сидів і чекав, пильнував і спостерігав… а тепер, коли зайнявся світанок нового дня, я вже надто старий. Я помираю, Семе. – Сльози потекли зі сліпих білих очей. – Смерть не має вже лякати такого кволого старого, але чомусь лякає. Хіба не дурниці? Мене здавна огортає пітьма – з якого ж дива її боятися? І все ж думка мимоволі звертає на те, що буде, коли останнє тепло залишить моє тіло. Чи бенкетуватиму я вічно в золотих палатах Батька, як кажуть септони? Чи побалакаю з Яйком, чи знайду Даерона здоровим і щасливим, чи почую, як сестри співають своїм дітям? А що як коневладці мають рацію? Чи не пронесе мене в останню путь нічним небом огир, утворений з полум’я? А чи не доведеться ще й повернутися у цей паділ смутку? Хто насправді може знати? Хто побував за стіною смерті й бачив на власні очі? Лише упирі, живі мерці. А ми знаємо, чого вони варті. Кому знати, як не нам.

Сем зовсім не тямив, що йому відповідати. Але все ж спробував подарувати старому таку розраду, яку зумів. А потім прийшла Йоля і заспівала пісеньку – безглузду пісеньку, якої навчилася в інших Крастерових дружин. Слухаючи її, старий посміхнувся і заснув утішено.

То був один із останніх добрих днів маестра Аемона. Опісля старий майже не прокидався віді сну під купою хутра у капітановій бесіді. Час від часу він бурмотів щось крізь сон, а коли розплющував очі, то кликав Сема, наполягаючи, що має йому щось розказати – і часто-густо забував, що саме, доки Сем прибігав на заклик. А хоч би й не забував – однак розмова звертала на якісь нісенітниці. Аемон згадував про сни, та ніколи не казав, чиї вони: про скляні свічки та яйця, що не налупилися. Повторював, що сфінкс не загадує загадок, бо він сам – загадка, хай би що це означало. Прохав Сема почитати йому з книжки септона Барта, чиї писання спалили ще за царювання Баелора Блаженного. А ще якось прокинувся і заплакав гіркими слізьми.

– Дракон мусить мати три голови, – лементував Аемон, – але я надто старий і немічний, щоб стати однією з них. Я маю бути з нею, показувати їй шлях… але тіло зрадило мене.

Поки «Коричний вітер» долав шлях крізь Пороги, маестер Аемон коли-не-коли забував Семове ім’я, а іноді вважав його за одного зі своїх померлих братів.

– Він застарий для такої довгої тяжкої подорожі, – сказав Сем Йолі на носі корабля, ковтнувши ще оковитої. – Джон мав би знати. Аемонові було сто і два роки – куди йому в море? Якби лишився у замку Чорному, то прожив би ще років десять.

– Або ж його спалили б. Червона жінка. – Навіть тут, за тисячі верст від Стіни, Йоля стереглася називати ім’я пані Мелісандри вголос. – Вона ж хотіла королівської крові для своїх вогнів. Вала про це знала. І Сніг-воєвода знав. Саме тому зі мною відіслали Даллиного малого, а мого лишили замість нього. Тут маестер Аемон заснув і не прокинувся, а якби лишився там, то згорів би у вогні.

«Його однак доведеться спалити, – подумав Сем похнюплено, – але тепер це мій тягар.» Таргарієни віддавали своїх покійників вогню. Певно, Кухуру Мо не міг дозволити поховальне вогнище на своєму «Коричному вітрі» – тому тіло Аемона поклали до барила з міцною чорною оковитою, щоб зберегти до прибуття корабля до Старограду.

– У ніч перед смертю він попрохав потримати дитину, – казала далі Йоля. – Я вже злякалася, що він її впустить, але не впустив, а погойдав і замугикав пісеньку. А Даллин малий простяг руцю і помацав йому обличчя, ще й так за губу вхопив… я вже злякалася, чи старому не боляче. Але маестер лише засміявся.

Вона попестила Семові руку.

– Чи не назвати малого Маестром? Якщо хочеш. Лише згодом, не зараз. А тоді можна.

– Маестер – це не ім’я. Краще назви Аемоном.

Йоля трохи подумала.

– Далла народила його посеред битви, коли навколо співали мечі. Таке і має бути його ім’я. Аемон Битвородний. Аемон Сталева Пісня.

«Таке ім’я припало б до смаку навіть моєму батькові. Це ім’я для воїна.» Зрештою, хлопчик був сином Манса Розбишаки, молочним онуком Крастера. І не мав ані краплі боягузливої Семової крові.

– Так. Дай йому це ім’я.

– Дам. Але тільки коли виповниться два роки, – пообіцяла вона, – не раніше.

– А де малий? – нарешті дотумкав спитати Сем. За смутком та міцним напоєм він не одразу зрозумів, що Йоля не має з собою дитини.

– В Кодж’ї. Я попрохала її трохи його подивитися.

– А…

Кодж’я Мо була капітанова донька – вища за Сема, струнка, мов спис, зі шкірою чорною та гладенькою, наче вилощений гагат. Вона очолювала корабельних «червоних лучників» і сама натягала лук подвійного вигину з золотодерева, що кидав стріли більше як на півтори сотні сажнів. Коли на Порогах їх запопали пірати, Кодж’їни стріли поцілили з тузінь нападників, поки Семові безсило падали у воду. Єдине, що Кодж’я Мо любила більше, ніж свій лук – це підкидати Даллиного малого на коліні та співати йому пісеньки літньою мовою. Дичацький принцик став улюбленцем усіх жінок на кораблі; Йоля потроху призвичаїлася довіряти їм так, як не довіряла жодному чоловікові.

– Кодж’я дуже добра, дяка їй, – сказав Сем.

– А я спершу її боялася, – зізналася Йоля. – Вона ж така чорнюща, а зуби такі великі й білі… я гадала, вона якесь чудовисько чи дикий звір. Але вона зовсім не злий звір, а добра, весела, і мені до вподоби.

– Я знаю, що вона тобі подобається.

Майже все Йолине життя єдиним чоловіком, якого вона знала, був жорстокий, моторошний Крастер. Решта людей її світу складалася з самих жінок. «Чоловіки лякають її, а жінки – ні» – зрозумів Сем. І не міг винуватити дівчину. Колись у Рогошпилі він теж віддавав перевагу дівчачому товариству. Рідні сестри були з ним добрі й лагідні; та й навіть коли інші дівчата дражнилися і глузували, від злих слів легше було відмахнутися, ніж від стусанів та копняків, якими його дарували замкові хлопчиська. Навіть тут, на «Коричному вітрі», Семові велося краще з Кодж’єю Мо, ніж з її батьком; утім, імовірна причина полягала в тому, що вона розмовляла посполитою мовою, а батько – ні.