Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 60 страниц)

– Ми ж присягалися захищати і її теж! – нарешті вичавив із себе Хайме.

– Присягалися, – погодився Даррі, – але не від нього.

Опісля Хайме лише раз бачив Раелу – того ранку, коли вона відбула на Дракон-Камінь. Королева мала на собі кирею з каптуром; сховавши обличчя, вона хутко видерлася до королівського каравану, який мав відвезти її униз Аегоновим пагорбом до корабля, що чекав коло пришибів. Хайме чув, як шепотілися дівчата її почту: мовляв, королеву неначе подер звір – подряпав пазурями стегна, покусав груди. «Вінценосний звір» – подумав тоді Хайме.

Зрештою Навіжений Король перетворився на жалюгідне нажахане створіння і більше не дозволяв у своїй присутності жодного гострого леза, крім мечів Королегвардії. Немита борода висіла клаптями, плутанина срібно-золотого волосся спадала аж до пояса, нігті на руках перетворилися на жовті потріскані пазурі вершків у п’ять завдовжки. Але гострі леза все одно мучили його. Ті леза, уникнути яких він ніяк не міг – клинки Залізного Престолу. Руки та ноги короля завжди були вкриті рубцями та напівзагоєними ранами.

«Хай королює над спаленими кістками та печеним м’ясом, – пригадав Хайме, роздивляючись посмішку сестри. – Хай владарює над попелом і приском.»

– Чи не дозволять ваша милість, – запитав він, – перемовитися наодинці?

– Дозволю. Томене! Саме час твого щоденного уроку. Іди разом із великим маестром.

– Так, матінко. Ми вивчаємо житіє Баелора Блаженного.

Пані Добромир також попрощалася, поцілувавши королеву в обидві щоки.

– Чи бажають ваша милість, щоб я повернулася до вечері?

– Дуже сердитимуся, якщо не повернетеся.

Хайме не міг не помітити, як мирійка погойдує стегнами, коли йде. «Кожен її крок – солодка спокуса.» Коли за жінкою зачинилися двері, він прочистив горло і мовив:

– Спершу ці Кіптюги, потім Кайбурн, тепер оце вона. Ти зібрала коло себе чудернацький звіринець, мила сестро.

– Я дуже заприязнилася до пані Таени. Вона мене розважає і розраджує.

– Вона належить до почту Маргерії Тирел, – нагадав Хайме. – І шпигує за тобою для малої королеви.

– Певно, що так. – Серсея відійшла до мисника наповнити келиха. – Маргерія аж затрусилася з радощів, коли я спитала в неї дозволу взяти Таену до себе. Ти б чув, як вона белькотіла: «Пані Таена стане вам сестрою, як мені. Певно ж, беріть її до себе! А я маю сестер та інших пань!» Наша мала королева не хоче, щоб я почувалася самотньою.

– Якщо ти знаєш, що вона шпигунка, навіщо наблизила до себе?

– Маргерія не має і половини того розуму, яким пишається. А тому не знає, яку гадюку пригріла у особі цієї мирійської шльондри. Через Таену я годую малу королеву тим, що сама хочу їй відкрити. Дещо навіть є правдою. – Серсеїни очі мерехтіли лукавими бісиками. – А мені Таена розповідає усе, що робить Діва Маргерія.

– Справді? І що ж ти знаєш про цю жінку?

– Я знаю, що вона – матір юного сина і бажає йому піднестися високо в цьому світі. І зробить усе, що потрібно, заради справдження мрії. Матері усі однакові. Пані Добромир – може, й гадюка, але геть не тупа. Вона розуміє, що я для неї здатна зробити більше, ніж Маргерія. І тому намагається бути корисною. Ти здивуєшся, коли дізнаєшся, скільки цікавого вона мені розповідає.

– І що ж саме?

Серсея сіла під вікном.

– Ти знав, що Колюча Королева тримає у своєму каравані на колесах скриню золотих монет? Старого золота з часів перед Завоюванням. Якщо хтось із торговців прикро помиляється, називаючи ціну свого товару в золотих монетах, вона платить йому золотими долонями Вирію, котрі важать удвічі менше за наших драконів. Але хто з купців наважиться скаржитися, що його обдурила вельможна матінка Мейса Тирела?

Серсея сьорбнула вина і спитала:

– А ти як ся маєш? Сподобалася прогулянка верхи?

– Наш дядько завважив твою відсутність.

– Мені байдуже, що завважує наш дядько.

– А дарма. Він міг би стати тобі у пригоді. Якщо не при Водоплині або не на Скелі, то на півночі проти князя Станіса. Батько завжди покладався на Кевана, коли…

– Ми маємо Оборонця Півночі – Руза Болтона. Він дасть ради Станісові.

– Князь Болтон сидить зачинений нижче Перешийку. Його відрізано від півночі залізняками у Калин-Копі.

– Ненадовго. Болтонів байстрюк скоро прибере ту невеличку перешкоду. А князь Болтон матиме на допомогу його власній потузі ще дві тисячі фреївців під проводом синів князя Вальдера – Гостіна та Аеніса. Авжеж цього вистачить, щоб упоратися зі Станісом та кількома тисячами зневірених утікачів.

– Але пан Кеван…

– …матиме повно турбот у замку Даррі – йому ж бо ще Ланселя навчати, як підтирати дупу. Смерть батька підкосила його і позбавила мужності. Він немічний старий, чиї дні давно минули. Давен та Даміон краще послужать нашій справі.

– Нехай так. – Хайме нічого не мав проти своїх родичів і сваритися з ними не бажав. – Але все-таки тобі потрібен Правиця. Якщо не наш дядько, тоді хто?

Сестра засміялася.

– Та вже ж не ти! Про це не бійся. Можливо, Таенин чоловік. Його дід був Правицею за Аериса.

«Правиця рогу достатку.» Хайме добре пам’ятав Овейна Добромира – то був приязний чолов’яга, хоча в урядуванні не показав себе ніяк.

– Пригадую, він правив так блискуче, що Аерис вигнав його за море і забрав усі землі.

– Роберт віддав їх назад. Принаймні частину. Таена буде щаслива, якщо Ортон зможе відновити решту.

– То йдеться про щастя якоїсь мирійської шльондри? А я гадав – про правління королівством.

– Королівством правлю я.

«А таки правиш – рятуй нас, Седмице.» Сестра полюбляла уявляти себе князем Тайвином з цицьками, але прикро помилялася. Їхній батько був невтомний, невпинний та невблаганний, наче льодовик – проте Серсея радше скидалася на шал-вогонь, а надто коли стикалася з опором і запереченнями. Вона раділа і хихотіла, наче мале дівчисько, дізнавшись, що Станіс покинув Дракон-Камінь – бо була певна, що він облишив думку про боротьбу і втік морем у вигнання на чужину. Коли ж із півночі надійшла звістка, що Станіс знову вигулькнув на Стіні, гнів Серсеї було страшно бачити. «Кебети їй начебто не бракує… на відміну від розумної зваженості й терплячки.»

– Тобі на поміч потрібен сильний Правиця.

– То слабкому володареві потрібен сильний Правиця, як Аерисові – наш батько. А сильному володареві потрібен лише вірний слуга, щоб виконував накази. – Вона покрутила вино в келиху. – Князь Галин може придатися. Він буде не першим вогнечарником на посаді Правиці Короля.

«Авжеж не першим. Попереднього я зарізав власноруч.»

– Подейкують, ти хочеш зробити Аурана Буруна коронним корабельником.

– Невже за мною хтось шпигує?

Коли Хайме не відповів, Серсея відкинула волосся назад і мовила:

– Ауран добре пасує до цього уряду. Він половину життя провів на кораблях.

– Половину життя? Та йому ж, мабуть, років двадцять.

– Двадцять і два, то й що? Батькові не було навіть двадцяти одного, коли Аерис Таргарієн поставив його своїм Правицею. Томенові давно час мати коло себе молодих людей замість отих зів’ялих старців. Ауран – міцний чоловік, повний життя.

«Міцний, повний життя і на вроду нічогенький» – подумав Хайме, а в голові крутилося: «розсувала ноги під Ланселем та Озмундом Кіптюгом… і хтозна – чи не під Місячком теж».

– Пакстер Рожвин був би кращим вибором. Він очолює найбільший флот на Вестеросі. Ауран Бурун може очолити рибальську лайбу, якщо ти йому її купиш.

– Ти хлопчисько, Хайме. Рожвин – тирелівський значковий і небіж отієї бридкої баби. Я не хочу бачити у себе в раді жодного виповзка з гнізда Тирелів.

– Ти хотіла сказати, у Томена в раді.

– Ти знаєш, про що я.

«Знаю, і надто добре.»

– Я знаю, що Ауран Бурун – погана думка, а Галин – ще гірша. Що до Кайбурна… ласка божа, Серсеє, та ж він служив при Варго Хапі! Цитадель забрала в нього ланцюга!

– Збіговисько сірих овець мене не цікавить. Кайбурн показав себе корисним. І вірним теж, чого не можна сказати про моїх власних родичів.

«Якщо все йтиме за твоїми бажаннями, мила сестро, то скоро нашими трупами розкошуватиме гайвороння.»

– Серсеє, послухай себе. Ти бачиш карликів у кожній тіні, а друзів перетворюєш на ворогів. Дядько Кеван тобі не ворог. І я тобі не ворог.

Її обличчя скривилося з гніву.

– Я благала тебе про допомогу! Я впала перед тобою на коліна, а ти мені відмовив!

– Мої обітниці…

– …не зупинили тебе, коли ти вбивав Аериса! Слова – то вітер. Ти міг би мати мене, а обрав біле корзно. Тепер забирайся.

– Сестро…

– Кажу тобі, забирайся! Мені вже обридло дивитися на твій гидкий пеньок. Геть звідси!

Щоб прискорити розлуку, Серсея жбурнула йому келиха у голову – і хоча не влучила, та Хайме зрозумів натяк.

Сутінки застали його у братській палаті Башти Білих Мечів наодинці з кухлем дорнійського червоного та Білою Книгою. Він саме гортав сторінки пеньком своєї мечової руки, коли увійшов Лицар Квітів, зняв корзно та пас із мечем і повісив їх на кілочок поруч з речами Хайме.

– Я бачив вас сьогодні у дворищі, – мовив Хайме. – Ви добре сиділи на коні.

– Авжеж краще, ніж «добре».

Пан Лорас налив собі кухоль вина і обрав стільця навпроти через стіл у вигляді півмісяця.

– Хтось сумирніший відповів би: «Пан Регіментар надто ласкаві» або «То кінь у мене був добрий».

– Кінь був нічогенький, а пан Регіментар такі ж ласкаві, як я сумирний. – Лорас махнув рукою на книжку. – Князь Ренлі завжди казав, що книжки – то для маестрів.

– Ця для нас. Тут записана історія кожного воїна, хто колись вдягав біле корзно.

– Я її побіжно переглядав. Щити змальовано непогано. Хоча я віддаю перевагу барвистішим книжкам. Князь Ренлі мав кілька з такими малюнками, що септонові б очі вирвало.

Хайме мимоволі посміхнувся.

– Таких тут немає, добрий лицарю, хоча історії могли б відкрити вам очі на дещо важливе. Корисно знати про життя тих, хто передував вам у честі належати до цього братства.

– Про декого я знаю. Про Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Велике Серце, Барістана Зухвалого…

– …Гвейна Корбрея, Алина Конінгтона, Гемона Даррійського, так-так. Але ж був іще, наприклад, і Лукамор Моц.

– Пан Лукамор Ласий? – Пан Лорас посміхнувся, без сумніву звеселившись. – Це той, що мав трьох дружин і тридцятеро дітей? Йому відрізали прутня. Заспівати вам про нього пісню, пане Регіментарю?

– А може, про пана Теренса Тойна?

– Він узяв до ліжка коханку короля і за те помер у муках. А нам з його муки наука: хто носить білі штани, мусить їх тугіше зав’язувати.

– Гиліс Сіре Корзно? Орівел Щедрорукий?

– Гиліс був зрадник, Орівел – боягуз. Вони зганьбили біле корзно. Пан Регіментар на щось натякають?

– Крийте боги, ні на що. Не ображайтеся там, де жодної образи не завдано. А як щодо Тома Костяна?

Пан Лорас заперечливо хитнув головою.

– Він служив у Королегвардії протягом шести десятиліть.

– Коли це було? Я ніколи…

– Ну тоді, може, пан Донел із Сутіндолу?

– Я начебто чув його ім’я, але…

– Адісон Схил? Білий Пугач Міхал Мертинс? Джефорі Навхрест? Його ще звали Нездаюся. Рудий Роберт Буйцвіт? Що ви можете розповісти про них?

– Буйцвіт – байстрюцьке прізвище. Схил – так само.

– І все ж один та другий піднеслися до Регіментарів. Їхня історія є тут, у книзі. Роланд Морочник у ній теж є. Наймолодший з лицарів Королегвардії упродовж її історії переді мною. На нього вдягли корзно просто на полі битви, а за годину по тому він загинув.

– Напевне, бився не дуже майстерно.

– Достатньо, щоб урятувати від загибелі свого короля. Багато хоробрих воїнів носили біле корзно. Більшість із них забуто усіма.

– Більшість і заслуговувала на забуття. Але справжніх звитяжців пам’ятатимуть завжди. Тих, які найкращі.

– Окрім найкращих, також і найгірших. – «Один з нас напевне потрапить до пісень.» – А ще тих, у кому було щось від найкращих і щось від найгірших. На кшталт нього.

Хайме постукав пальцем по сторінці, яку саме читав.

– Це кого? – Пан Лорас витягнув шию, щоб краще бачити. – Десять чорних горошин на черленому полі. Не знаю цього герба.

– Він належав Крістонові Колію, що служив першому Візерисові та другому Аегонові. – Хайме захряснув Білу Книгу. – Панові Крістону Колію, відомому під прізвиськом Коронувач.

Серсея

«Три якісь йолопи зі шкіряною торбою» – подумала королева, дивлячись на трійко чолов’яг, що стояли перед нею на колінах. Їхній вигляд не обіцяв добрих новин. «Та нехай. Завжди може статися диво.»

– Ваша милосте, – тихо промовив Кайбурн, – мала рада…

– …хай чекає на мою ласку. Може статися, ми принесемо їм звістку про смерть зрадника.

Далеко у місті дзвони Септу Баелора співали свою жалобну пісню. «По тобі, Тиріоне, дзвони не калататимуть, – подумала Серсея. – Я вмочу твою голову в смолу, а огидну плоть віддам собакам.»

– Підведіться! – наказала вона майбутньому зацному панству. – Покажіть, що принесли.

Троє бридких голодранців підвелися з колін. Один мав чиряка на шиї; жоден не мився, мабуть, із півроку. Думка про те, щоб піднести їх до княжих титулів, навіть розважила Серсею. «Садитиму їх на бенкетах поруч з Маргерією.»

Коли найстарший з йолопів розплутав шворку на торбі та занурив руку всередину, приймальню королеви наповнив, наче пахощі якоїсь пекельної троянди, сморід розкладу і гниття. Вийнята з торби голова була сіро-зелена і кишіла хробаками. «Смердить, наче батечко.» Доркас стиха зойкнула, а Джоселин схопилася за рота і виблювала.

Королева роздивилася подаруночок незворушними очима.

– Ви вбили не того карлика, – нарешті вимовила вона, не марнуючи слів.

– Нє, не може того буть, – насмілився розтулити пельку один з йолопів. – Се він, прошу паньство. А хто ще? Осьо бачите, карлик. Ну підгнив троха, то таке…

– Він також виростив собі нового носа, – сухо зауважила Серсея. – Чималу бульбу, доречно сказати. Тиріонові ж, нагадаю, відтяли носа у битві.

Трійко йолопів перезирнулося.

– А нам ніц не казали, – заговорив той, що тримав голову в руці. – Оцей гуляв такий зухвалий, як от тобі раз. Ну ми бачимо: він той, карлик, ну і ми той…

– Він казав про себе, що з «горобців», – устряг хлопак з чиряком, – а ти сказав, що він бреше!

І тицьнув на третього.

Королева відчула, як у ній зростає лють. Вона затримала засідання малої ради, бо пішла дивитися на оцей блазенський вертеп.

– Ви змарнували мій час і вбили невинну людину. Я б мала стяти вам голови. – Але тоді наступний пошукач завагається, і Біс може уникнути кари. Вона ладна була скласти голови невинних карликів купою у два сажні заввишки, аби цього не сталося. – Забирайтеся з моїх очей!

– Так, ваша милосте, – запобігливо відповів чиряк. – Вибачте нам, коли ваша ласка.

– А чи голову вашій милості не треба? – запитав чоловік, що її тримав.

– Віддай панові Мерину. Ні, в торбі, телепню безголовий! Так. Пане Озмунде, тепер виведіть їх назовні.

Трант прибрав голову, Кіптюг прибрав головорізів, і на згадку про їхні відвідини лишився тільки сніданок Джоселин на підлозі.

– Підітри негайно! – наказала їй королева.

Це була вже третя привезена до двору голова. «Принаймні цей справді був карликом.» Попереднього разу не пощастило якійсь бридкій дитині.

– Хтось знайде карлика, не переймайтеся, – запевнив її пан Озмунд. – А коли знайде, то ми його гарненько стратимо.

«Та невже?» Минулої ночі Серсеї наснився сон про стару з її вислими щоками та скреготливим голосом. «Маггі-Жаба» – так кликали її усі у Ланіспорті. «Якби батько дізнався, що вона мені прорекла, то наказав би видерти їй язика.» Але Серсея нікому не розповідала, навіть Хайме. «Мелара казала, що як ніколи не згадувати про її пророцтво, то ми про нього забудемо. А забуте пророцтво не справджується.»

– Я наказав споглядачам нишпорити за Бісом по всіх усюдах, – мовив Кайбурн. Віднедавна він вдягався у щось на кшталт маестерської ряси, але білої замість сірої – бездоганно-чистої, наче корзно Королегвардії. Гаптовані золоті вихори мережили її рукави, облямівку та високий жорсткий комір; навколо пояса Кайбурн в’язав золотий пас. – У Старограді, Мартинові, Дорні, ба навіть у Вільних Містах. Хай куди він утече – мої шепотинники його знайдуть.

– А наче ви знаєте напевне, що він поїхав з Король-Берега! Може, він ховається у Септі Баелора – хто його відає? Теліпається на мотузках дзвонів і вибиває увесь цей ґвалт. – Серсея зробила кислу мармизу і сперлася на Доркас, щоб підвестися. – Ходімо, шановний пане. Рада чекає.

Сходячи додолу, вона взяла Кайбурна під руку.

– А чи виконали ви моє невеличке доручення?

– Виконав, ваша милосте. Вибачте, що забарився. Голова ж бо така велика. Жуки багато годин вичищували плоть. На знак пошани я виклав м’якою повстю скриню з чорного дерева та срібла – щоб передати черепа з належними вибаченнями.

– Та згодилася б і полотняна торба! Великий князь Доран хоче голову. Він гнилої смокви не дасть за те, у якій вона скрині.

Переспів дзвонів у дворищі чувся гучніше. «Та ж він був усього лише верховний септон! Скільки ще ми маємо потерпати?» Певна річ, калатання дзвонів було співучіше за вереск Гори, та все ж…

Кайбурн, здавалося, почув її думки.

– Передзвін припиниться на заході сонця, ваша милосте.

– То буде велике полегшення. Звідки ви знаєте?

– Знати – це обов’язок мого уряду.

«Варис примусив нас вважати себе незамінним. Якими ж ми були телепнями.» Щойно королева розповсюдила звістку, що місце євнуха посів Кайбурн, як усі колишні щури, не гаючи часу, прибігли до нього міняти чутки й шепітки на свою звичну монету. «Справа у сріблі, а не в Павуці. Кайбурн послужить нам не гірше.» Вона не могла дочекатися побачити Пицелеве обличчя, коли Кайбурн сяде на своє місце в раді.

За звичаєм, коли скликали малу раду, ззовні біля дверей дорадчої палати ставили одного з лицарів Королегвардії. Того дня це був пан Борос Блаунт.

– Пане Боросе, – приязно мовила до нього королева, – ви зранку якийсь сірий. Може, щось не те з’їли?

Хайме призначив Блаунта куштувальником страв короля. «Смачний обов’язок, але для лицаря – ганебний.» Блаунт його ненавидів; поки він тримав двері для радників, обвислі щоки його після жарту Серсеї аж трусилися.

Коли королева увійшла до палати, присутні там радники замовкли. Князь Гиліс замість вітання закашлявся досить гучно, щоб збудити навіть Пицеля. Інші підвелися, мурмочучи завчені милощі. Серсея дозволила собі слабеньку посмішку.

– Шановне панство! Я знаю, ви пробачите мені спізнення.

– Ми тут, щоб служити вашій милості, – відповів пан Гарис Звихт. – Чекати на вашу появу – насолода для нас.

– Певно, всі ви знаєте князя Кайбурна, присутнього тут…

Великий маестер Пицель її не розчарував.

– Князь Кайбурн?! – здушено писнув він, буряковіючи. – Ваша милосте… але ж маестер складає священні обітниці, серед яких – не мати землі й титулів…

– Ваша Цитадель забрала в нього ланцюга! – нагадала Серсея. – А якщо він не маестер, то не мусить і триматися маестерських обітниць. На додачу пригадайте, як ми величали євнуха.

Але Пицель не вгамовувався.

– Ця людина… вона не гідна…

– Не смійте мені просторікувати, хто чого гідний, після смердючого посміховиська, на яке ви перетворили тіло мого вельможного панотця!

– Але ж не думають ваша милість, що… – Він здійняв плямисту руку, наче прагнучи відвернути удар. – Сестри-мовчальниці вийняли з князя Тайвина усі кишки, усі внутрішні частини, виточили кров… ужили всіх заходів… набили тіло запашними травами та сіллю…

– Позбавте мене ваших огидних подробиць! Ужиті вами заходи я нюхала власним носом. А цілющі руки князя Кайбурна врятували життя моєму братові. Не маю сумніву: він краще прислужиться королю і престолу, ніж отой скигливий євнух. Скажіть-но, пане Кайбурне, чи знайомі вам мої радники?

– Поганим би я був вивідачем, ваша милосте, якби їх не знав. – Кайбурн усівся між Ортоном Добромиром та Гилісом Росбі.

«Мої радники!» Серсея подбала про те, щоб викорінити з ради усі троянди, а заразом усіх, хто чимось завдячував її дядькові чи братам. Замість них вона призначила людей, чия відданість мала належати лише їй, і навіть запровадила нові назви посад, запозичені з Вільних Міст. Жоден уряд не зберіг своє «коронне» титулювання; корону відтепер мали уособлювати лише король і королева, а радники – не правити, а служити. Ортон Добромир став юстиціарієм, Гиліс Росбі – скарбничим. Ауран Бурун – молодий та хвацький Байстрюк Плавня – скоро мав стати її верховним адміралом.

А за Правицю їй правитиме пан Гарис Звихт.

М’якотілий, лисий, запобігливий та у всьому покірний, Звихт мав на місці, де більшість чоловіків мають підборіддя, лише сміховинно крихітну китичку борідки. На грудях його жовтого оксамитового жупана було викладено ляписовими намистинами блакитного бойового півня – знак його дому. Зверху на жупані він носив синю делію, прикрашену сотнею золотих рук. Нова посада схвилювала почуття пана Гариса аж до нестями – йому бракувало кебети зрозуміти, що при дворі його тримають радше заручником, ніж могутнім вельможею. Адже його донька була дружиною її дядька. Кеван за віщось кохав свою любу та милу володарку крихітного підборіддячка, пласких грудей та курячих ніг. Поки пан Гарис знаходився у руках королеви, Кеван Ланістер мусив би двічі подумати, перш ніж зважитися бунтувати проти корони. «Тесть, мабуть, не найкращий з заручників, але хай хоч благенький щит, ніж ніякого.»

– А чи приєднаються до нас їхня милість король? – спитав Ортон Добромир.

– Мій син грається зі своєю малою королевою. Наразі його розуміння королівського обов’язку обмежується прикладанням печатки до паперів. Його милість ще замалий тямити бодай щось у державних справах.

– Як щодо нашого відважного пана Регіментаря?

– Пан Хайме пішов до свого зброяра – той припасовує йому нову долоню. Ми вже всі стомилися дивитися на його гидкий пеньок. Та й смію припустити, наші поточні справи здадуться йому нудними і втомними – так само, як королю Томену.

Ауран стиха реготнув з її слів. «Добре, – подумала Серсея, – що більше вони сміються, то меншу становлять загрозу. Хай шкіряться хоч на кутні.»

– А чи маємо ми вино?

– Маємо, ваша милосте. – Ортон Добромир не був гарним на вроду, надто якщо взяти до уваги великого носа-бульбу та кошлату шапку непокірного червонястого волосся. Але ґречності йому ніколи не бракувало. – Дорнійське червоне, вертоградське золоте, солодку наливку з Вирію.

– Гадаю, золоте. Дорнійське мені на смак таке ж кисле, як дорнійці. – І поки Добромир наливав келиха, Серсея додала: – Певно, саме з них варто і почати.

Вуста великого маестра Пицеля ще тремтіли, та все ж він якось спромігся віднайти мову:

– Коли ласка вашої милості… Великий князь Доран узяв свавільних байстрючок свого брата під варту, але Сонцеспис вирує й досі. Великий князь пише, що не сподівається заспокоїти бурхливі води, не отримавши обіцяного йому правосуду.

– Авжеж. – «Уперта почвара – той великий князь.» – Довге чекання дорнійського володаря майже скінчене. Я надсилаю до Сонцеспису Балона Лебедина. Він повезе великому князеві голову Грегора Клегана.

Пан Балон отримав ще одне доручення, але про нього королева завважила за потрібне мовчати.

– А-а… – Пан Гарис Звихт скубнув пучкою свою кумедну борідку. – То він таки помер? Пан Грегор?

– Треба розуміти, що так, шановний пане, – сухо відповів Ауран. – Я чував, що відокремлення голови від тіла зазвичай буває смертельним.

Серсея подарувала йому усмішку; вона поціновувала легковажні дотепи, не націлені на неї.

– Так, пан Грегор зрештою помер від поранень. Саме так, як нам обіцяв великий маестер Пицель.

Пицель гучно відкашлявся і кислим поглядом окинув Кайбурна.

– Списа було отруєно! Його не могла врятувати жодна людина у світі!

– Я добре пам’ятаю, що ви саме це і казали. – Королева обернулася до свого Правиці. – Про що ви розмовляли, коли я прийшла, пане Гарисе?

– Про «горобців», ваша милосте. Септон Райнард каже, що їх у місті вже зо дві тисячі, і щодня прибувають нові. Їхні ватажки проповідують про приреченість світу та нечестиве вклоніння пекельним гемонам…

Серсея скуштувала вино. «Дуже добре.»

– І саме доречно, хіба ні? Давно вже на часі, правду кажучи. Як ви назвете цього червоного бога, котрому вклоняється Станіс, коли не гемоном з пекла? Свята Віра повинна протистояти духовному злу. – Про це їй своєчасно нагадав Кайбурн. Дяка, що поруч є такий розумник. – Боюся, наш покійний верховний септон надто багато речей пускав самоплином. Роки затуманили йому очі та випили останні сили.

– Він був старий, немічний і вже ні до чого не вдатний, ваша милосте. – Кайбурн посміхнувся до Пицеля. – Його смерть не має нас дивувати. Чого ще бажати людині, як не померти уві сні, тихо й мирно, досягши похилих років?

– Справді так, – погодилася Серсея, – та мусимо сподіватися, щоб його наступником став хтось міцніший і повніший наснаги. Мої друзі на тому пагорбі натякають на Торберта або Райнарда.

Великий маестер Пицель прочистив горлянку.

– Я теж маю друзів серед Превелебних, і вони згадували про септона Олідора.

– Не слід скидати з рахунку і Люцеона, – зазначив Кайбурн. – Минулого вечора він пригощав Превелебних на бенкеті молочними пацями та вертоградським золотим, а нині роздає сухий хліб убогим, щоб довести своє благочестя.

Ауран Бурун, здавалося, так само нудився порожніми балачками про септонів, як і сама Серсея. Коли придивитися ближче, волосся його здавалося радше сріблястим, ніж золотим, та й очі були сіро-зелені замість Раегарових фіалкових. І все ж схожість між ними… Серсеї стало цікаво, чи зголить Бурун бороду заради її прихильності. Він був молодший на десять років, але палко жадав її – Серсея бачила це в його очах. Вона відчувала на собі такі погляди чоловіків, відколи в неї почали рости цицьки. «Вони брехали, що милуються лише красою мого обличчя. Хайме мав ту саму красу, що і я – а на нього ніхто не витріщався.» Коли вона була мала, то часто заради жарту вдягала братів одяг. І почувалася моторошно, усвідомлюючи, наскільки інакше до неї ставляться люди, коли гадають, що вона – Хайме. Навіть сам князь Тайвин…

Тим часом Пицель та Добромир ніяк не припиняли дурну суперечку про те, хто найвірогідніше стане новим верховним септоном.

– Та хоч один, хоч інший – байдуже! – обірвала їхнє белькотіння королева. – Аби той, хто зрештою вдягне кришталевого вінця, проказав прокляття і відлучення на Біса.

Останній, щойно померлий верховний септон підозріло уникав будь-яких згадок про Тиріона.

– Щодо тих горобців без пір’я… поки вони не проповідують державну зраду – то клопіт Віри, а не престолу.

Князь Ортон та пан Гарис промимрили згоду; спроба Гиліса Росбі проказати те саме потонула у нападі кашлю. Серсея відвернулася з відразою, побачивши, як він вихаркує грудку кривавого слизу.

– Маестре, ви принесли нам листа з Долини?

– Так, ваша милосте. – Пицель висмикнув його зі стосу паперів та розгорнув на столі. – Це радше заява про наміри, ніж лист. Підписана у Рунокамені Спижевим Йоном Ройсом, пані Тягнидуб, князями Ловичем, Черленцем та Видзвоном, а також Симондом Храмином, Лицарем Дев’ятизір’я. Усі приклали свої печатки. Вони пишуть…

«Купу лайна вони пишуть.»

– Панове радники самі прочитають листа, коли схочуть. Ройс та решта нагромаджують озброєних людей під Соколиним Гніздом. Вони мають намір прибрати Мізинця з уряду наказного господаря Долини – якщо треба, то й силоміць. Питання полягає в тому, чи маємо ми це дозволити?

– А чи прохає князь Баеліш про допомогу? – запитав Гарис Звихт.

– Наразі ні. Правду кажучи, він здається зовсім безтурботним. У останньому листі згадує бунтівників лише побіжно – перш ніж попрохати вислати йому деякі старі Робертові гобелени.

Пан Гарис попестив свою маленьку борідку.

– А оце панство, яке там, схоже, заміряється на рокош… хіба воно не зверталося до короля з проханням втрутитися?

– Ні, не зверталося.

– Тоді… можливо, нам варто нічого не робити.

– Рокош панства у Долині став би воістину прикрою подією, – зауважив Пицель.

– Рокош? – засміявся Ортон Добромир. – Князь Баеліш – дотепний та меткий чоловік, але ж битви не виграють гострим язиком. Сумніваюся, що він схоче накликати на себе кровопролиття. Та й чи не байдуже, кому належить намісництво при малому князеві Роберті, поки Долина сплачує коронні податки?

«Байдуже» – вирішила Серсея. По правді, Мізинець був корисніший їй при дворі. «Він мав хист діставати золото з повітря, ще й ніколи не кашляв.»

– Князь Ортон мене переконав. Маестре Пицелю, відпишіть нашу волю цим панам-рокошанам. Петирові не мають завдати жодної шкоди. В іншому корона буде задоволена будь-яким рішенням щодо намісництва у Долині за малолітства Роберта Арина.

– Слухаю волю вашої милості.

– Чи не обговорити нам справи корабельні? – запитав Ауран Бурун. – Пекло на Чорноводі пережило хіба що з десяток кораблів. Маємо нагальну потребу відновити нашу силу на морі.

Росбі згідливо затрусив головою, запобігливо кивнув і додав:

– Сила на морі – справа першочергова!

– Чи не скористатися нам залізняками? – запитав Ортон Добромир. – Ворогом нашого ворога? Як гадаєте, чого забажає від нас Морекамінний Престол за дружбу та союз?

– Вони хочуть північ, – відповів великий маестер Пицель, – яку ясновельможний батечко нашої королеви водночас пообіцяли домові Болтон.

– Як незручно виходить, – зауважив Добромир. – Але ж північ величенька. Її землі можна поділити – і навіть не навіки. Болтон, імовірно, погодиться, коли ми запевнимо його, що наша потуга перейде до нього, щойно Станіса буде знищено.

– Я чув, Балона Грейджоя більше немає? – перепитав пан Гарис Звихт. – Нам відомо, хто нині править островами? Чи мав князь Балон синів?

– Лео? – кахикнув князь Гиліс. – Тео?

– Теона Грейджоя виростили у Зимосічі вихованцем Едарда Старка, – мовив Кайбурн. – Він навряд чи дружньо налаштований до нас.

– Я чув, його вбили, – додав Добромир.

– Хіба там з родичів лишався тільки син? – Пан Гарис Звихт знову смикнув за борідку. – Брати! Були ж іще брати. Хіба ні?

«Варис би знав» – роздратовано подумала Серсея.

– Я не палаю бажанням лізти в одне ліжко з тією бридкою зграєю каракатиць. Їхня черга ще настане, коли ми дамо ради Станісові. Нам потрібен наш власний флот.

– Пропоную збудувати власні дромони, – подав голос Ауран Бурун. – Для початку хоча б десяток.

– А звідки узяти на них грошей? – запитав Пицель.

Князь Гиліс сприйняв його запитання як запрошення до нового кашлю, вихаркнув іще рожевої слини і витер її клаптем червоного шовку.

– У скарбниці… – спромігся він вичавити з себе, поки кашель не проковтнув слова, – немає… ми не можемо…

Пан Гарис усе-таки зумів виловити зміст з його слів між нападами кашлю.

– Але доходи корони ніколи не були вищими! – заперечив він. – Це мені сам пан Кеван казав!

Князь Гиліс знову закашлявся.

– …видатки… золоті киреї…

Та Серсея вже досить чула цих заперечень.

– Наш шановний скарбничий намагається нам сказати, що ми маємо забагато золотих кирей і замало золота. – Кахикання Росбі дратувало її вже до краю. «Гарт – хоч і Гидкий, та може, був би здоровіший.» – Так, доходи корони нині високі, але не досить, щоб змагатися з боргами Роберта, через що я вирішила затримати виплати нашого боргу Святій Вірі та Залізному Банкові Браавосу до скінчення війни.