Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 60 страниц)

Залізний керманич

Дмухав північний вітер, коли «Залізна перемога» обігнула ріг і увійшла до священної затоки, званої Колискою Нагги.

Віктаріон стояв на носі поруч з Нутом Голієм. Попереду маяв священний берег Старого Вика і порослий травою пагорб над ним, де з землі витикалися ребра Нагги, схожі на велетенські білі дерева – у обсязі як щогла дромона, але удвічі вищі.

«Кістки палат короля Герея.» Віктаріон відчув стародавні чари цього місця.

– Балон стояв під цими кістками, коли вперше нарікав себе королем, – пригадалося йому. – Він заприсягнувся повернути нам волю, і Тарле Тричі-Потоплий поклав йому на голову вінця плавникового дерева. «Балон! – кричали всі тоді. – Балон! Король Балон!»

– Ваше ім’я кричатимуть іще гучніше, – мовив Нут.

Віктаріон кивнув, хоча певності Голія не поділяв. «Балон мав трьох синів і доньку, яку дуже любив.» Те саме він сказав і своїм капітанам у Калин-Копі, коли його вперше закликали заявити права на Морекамінний Престол.

– Балонові сини мертві, – заперечив Рудий Ральф Мурованець. – Аша – жінка. Ви ж були міцною правицею свого брата, і тепер мусите підняти зроненого ним меча.

Коли Віктаріон нагадав, що за наказом Балона вони утримують Калин-Коп проти північан, Ральф Кенінг відповів:

– Вовки зламані та знищені, ясновельможний. Що за хосен – утримати це болото, але втратити острови?

А Ральф Перебийнога додав:

– Вороняче Око надто довго плавав за морями. Він уже не знає, хто ми є і чим живемо.

«Еурон Грейджой, король на Островах та Півночі.» Від самої думки у серці прокидався старий гнів, та все ж…

– Слова – то вітер, – відповів їм Віктаріон, – а з вітру є користь лише тоді, коли ним повняться наші вітрила. Ви хочете, щоб я бився з Воронячим Оком? Щоб брат пішов на брата, залізянин на залізянина?

Все ж Еурон лишався його старшим братом, хай скільки крові стояло між ними. «Нема прокляття гіршого, ніж те, що падає на братовбивцю.»

Та коли прибув заклик від Мокрочуба, заклик на король-віче – тоді усе змінилося. «Аерон говорить голосом Потоплого Бога, – нагадав собі Віктаріон, – і якщо Потоплий Бог бажає, щоб я сидів на Морекамінному Престолі…» Наступного ж дня він віддав провід над залогою Калин-Копу Ральфу Кенінгу, а сам рушив суходолом до річки Лихоманки, де серед очерету та верболозу ховався Залізний Флот. Буремні моря та примхливі вітри трохи затримали його в дорозі, але втрачено було лише один корабель. І ось нарешті він удома.

«Журба» та «Залізна помста» йшли просто позаду, поки «Залізна перемога» огинала виступ землі. Далі виднілися «Важка рука», «Залізний вітер», «Сірий привид», «Князь Квелон», «Князь Вікон», «Князь Дагон» і решта – дев’ять десятих Залізного Флоту на вечірньому припливі довгою нерівною вервечкою, що тягнулася назад на багато верст. Споглядання їхніх вітрил тішило серце Віктаріона Грейджоя. Жоден чоловік не кохав своїх дружин так палко, як великий керманич Залізного Флоту кохався у своїх кораблях.

Уздовж священних берегів Старого Вика, скільки бачило око, стояли лодії, витикаючи в небо щогли, наче списи. У глибших водах хилиталися захоплені кораблі: кочі, думбаси, дромони, узяті в наскоках або на війні, надто великі, щоб лягти черевом на берег. На носах, стернах та щоглах майоріли знайомі прапори.

Нут Голій примружився у бік берега.

– Чи то не «Морська пісня» князя Харло?

Голій був дужий кремезний чолов’яга, кривоногий та довгорукий, але очі його вже втрачали колишню гостроту. Замолоду ж він кидав сокири так влучно, що міг би залюбки голити ними бороду – так казали люди.

– Еге ж, «Морська пісня». – Схоже, Родрік Читайло відірвався-таки від своїх книжок. – А онде стоїть «Громобій» старого Трима, а коло нього «Нічний літун» Чорноплива.

Віктаріонові очі були гострі, як зазвичай, і ними він без хиби упізнавав кожен корабель навіть зі згорнутими вітрилами та немічно обвислими прапорами – як личило великому керманичеві Залізного Флоту.

– «Срібний плавець» теж тут. Котрийсь із родичів Савейна Ботлика.

Віктаріон чув, що Вороняче Око потопив князя Ботлика, а його спадкоємець загинув при Калин-Копі. Але ж лишалися ще брати та інші сини. «Скільки їх? Четверо? Та ні, п’ятеро. І жоден не має причини любити Вороняче Око.»

І ось він побачив її: однощоглову галеру, струнку та низьку, з темно-червоним коробом. Її вітрила, нині згорнуті, були чорні, наче небо без зірок. Навіть стоячи на котві, «Тиша» виглядала лютою і стрімкою. На носі її виднілася чорна залізна діва з простягнутою вперед рукою, тонким станом, високими пишними грудьми, довгими звабливими ногами. Грива чорного залізного волосся летіла за вітром позаду голови, а очі були зроблені з перломутеру. Єдине, чого вона не мала – це вуст.

Віктаріонові руки самі собою стиснулися в кулаки. Тими кулаками він на смерть забив чотирьох чоловіків і одну жінку. Хоча волосся йому вже притрусило памороззю, сила у бичачих грудях і пласкому, наче в юнака, животі анітрохи не змарніла. «Нема гіршого прокляття в очах богів та людей, ніж те, що падає на братовбивцю» – нагадав йому Балон того дня, коли відсилав Вороняче Око у вигнання за море.

– Він тут, – мовив Віктаріон до Голія. – Спустити вітрила. Далі підемо на веслах. Накажи «Журбі» та «Залізній помсті» стати між «Тишею» та морем. Решті флоту зачинити затоку. Нікого не випускати, крім як за моїм наказом – ані людину, ані птаха.

Люди на землі вже побачили їхні вітрила; берегом затоки бігли привітні вигуки друзів та родичів. Але з «Тиші» не пролунало жодного звуку. На її чардаку жоден з німих жеглярів, зібраних по нитці з усіх країв світу, не вимовив ані слова, поки «Залізна перемога» наближалася до берега. Чорні, як ніч, створіння мовчки витріщалися на нього; були там і волохаті опецьки, схожі на мавп Софоріосу. «Почвари, а не люди» – подумав Віктаріон.

Вони кинули котву за десять сажнів до «Тиші».

– Спустіть човна. Піду на берег.

Поки веслярі сідали на лави, він застебнув паса з мечем на лівому стегні та кинджалом на правому. Нут Голій накинув великому керманичеві на плечі корзно, зроблене з дев’яти шарів золотої парчі у подобі кракена Грейджоїв, чиї мацаки висіли аж до чобіт. Під корзном Віктаріон мав на собі важку сіру кольчугу на кубраку вивареної шкіри. У Калин-Копі він набув звички не знімати кольчугу ані вдень, ані вночі – адже стерті плечі та біль утоми в спині пережити легше, ніж криваву різачку. Варто лишень було отруйним стрілам болотних чортів дряпнути шкіру людини – і за кілька годин вона судомилася і верещала, поки її життя стікало червоно-бурим потоком униз ногами. «Хай хто сяде на Морекамінний Престол, а давати ради болотним чортам доведеться мені.»

Віктаріон вдягнув на голову високого чорного шолома, зробленого у подобі залізного кракена, чиї мацаки плелися уздовж щік і стрічалися під щелепою. Човен був уже готовий.

– Лишаю скрині на тебе, – мовив він до Нута, перебираючись через облавок. – Добре їх бережи.

Від тих скринь залежало чимало на майбутньому вічі.

– Збережу, ваша милосте.

Віктаріон кисло скривився і кинув у відповідь погляд спідлоба.

– Я ще не король.

І поліз додолу в човен.

У прибої на нього чекав Аерон Мокрочуб із міхом морської води, підвішеним на ремінці під пахвою. Жрець був кощавий, тонкий і довготелесий, хоча нижчий за Віктаріона. Ніс його виростав з кістлявого обличчя, наче акулячий плавець, а очі скидалися на сіре залізо. Борода сягала пояса, переплутані пасма волосся ляпали ззаду по ногах, коли дмухав вітер.

– Брате, – мовив він, а холодні хвилі тим часом пінилися білим навколо їхніх литок, – що мертве, те вже не помре.

– Ба постане знов, тверде і непохитне.

Віктаріон зняв шолома і став на коліна. Затока наповнила його чоботи, просочилася крізь штани… а Аерон додав струмок солоної води згори на чоло. І вони молилися разом.

– Де наш брат Вороняче Око? – запитав великий керманич в Аерона Мокрочуба, коли молитва скінчилася.

– Його шатро – золототканої парчі, де найгарячіший тлум. Він оточив себе безбожниками та почварами – ще гірше, ніж було колись. Кров нашого батька зіпсувалася у його жилах.

– Так само, як і кров нашої матері.

Віктаріон не хотів згадувати про братовбивство у божому місці попід кістками Нагги та палатами короля Герея. Але багато ночей поспіль йому снилося, як він вганяє закольчуженого кулака в усміхнену мармизу Еурона, як лупиться його плоть, а погана кров вільно бризкає навколо. «Ні, не можна. Я дав слово Балонові.»

– Усі зібралися? – спитав він свого благочинного брата.

– Усі, хто важить. Керманичі й королі. – На Залізних островах це було одне й те саме. Кожен керманич на своєму чардаку був королем, а кожен король мав керманити власним кораблем. – То ти заявиш права на батькову корону?

Віктаріон уявив себе на Морекамінному Престолі.

– Якщо така буде воля Потоплого Бога.

– Хвилі прокажуть його волю, – мовив Аерон Мокрочуб, відвертаючись. – Дослухайся до хвиль, брате.

– Дослухатимуся.

Йому стало цікаво, як лунатиме його ім’я у шурхоті хвиль та закликах капітанів-королів. «Якщо ся чара справді мусить перейти до мене, я не відставлю її убік.»

Навколо зібралася юрба – вітати, зичити щастя і добра, шукати ласки та милості. Віктаріон побачив біля себе людей з усіх островів: Чорнопливів, Темніїв, Косовидів, Голодрівів, Витягів і багато інших. Дівери зі Старого Вику, Дівери з Великого Вику, Дівери з Косача – з’явилися усі до одного. Виднілися тут і Киді, хоча їх зневажали усі порядні люди. Не надто поважні Чабани, Ткалі та Плетуни терлися серед домів стародавніх та гордовитих; були там навіть найнижчі з нижчих, Покори, у чиїх жилах текла кров робів та дружин з солі. Хтось із Вольмарків ляснув Віктаріона по спині; двоє Сторчів пхнули йому до рук міх вина. Він зробив довгий ковток, витер рота і дозволив провести себе до вогнищ – послухати пліток про війну, корони, здобич, про славу та волю, що чекала на них за його правління.

Того вечора жеглярі Залізного Флоту спорудили вище прибою велетенське ташне шатро, де Віктаріон вітав півсотні уславлених капітанів бенкетом зі смаженої козятини, солоної тріски та морських раків. На бенкеті з’явився і Аерон; він їв рибу і пив воду, а капітани лили в горлянки стільки пива, що потопили б і Залізний Флот. Багато з них пообіцяли йому свої голоси: Фралег Могутній, хитромудрий Алвин Гострун, горбань Гото Харло. Гото навіть запропонував йому власну дочку за королеву.

– Мені не щастить з дружинами, – відповів йому Віктаріон.

Перша його жінка померла на породільському ложі, привівши мертву доньку. Другу забрала віспа. А третя…

– Король мусить мати спадкоємця, – наполягав Гото. – Вороняче Око привіз трьох синів і хоче показати їх вічу.

– То байстрюки та мішанці. Скільки років твоїй доньці?

– Дванадцять, – відповів Гото. – Гарна собою, плідна, щойно розквітла, з волоссям кольору меду. Груди ще малуваті, зате стегна добрі. Вродилася у мати, не в мене.

Віктаріон зрозумів, що насправді Гото хотів цим сказати: дівчина не мала горба на спині. Але коли спробував уявити її собі, перед очима постала дружина, яку він убив власноруч. Він схлипував з кожним завданим їй ударом, а потім сам відніс до скель і віддав крабам.

– Я охоче погляну на дівчину, коли вдягну королівського вінця, – мовив Віктаріон.

На краще Гото не смів сподіватися, а відтак зашкандибав геть, задоволений.

Складніше виявилося задовольнити Баелора Чорноплива. Молодик з гладко голеним, вродливим обличчям присів коло ліктя Віктаріона, вдягнений у сорочку ягнячої вовни з чорно-зеленим візерунком та кирею, підбиту соболями і скріплену срібною семикутною зіркою. Він прожив вісім років заручником у Старограді й повернувся звідти прихильником семи богів зелених земель.

– Балон був божевільний, Аерон – ще гірший, а Еурон – найбожевільніший з усіх, – мовив князь Баелор. – Як щодо вас, великий керманичу? Якщо я загукаю ваше ім’я, ви припините цю дурну війну?

Віктаріон насупив брови.

– Чи не хочете ви, щоб я зігнув коліна?

– Якщо треба буде, то й так. Ми не зможемо вистояти супроти всього Вестеросу. Король Роберт довів це на наше горе. Балон казав, що радо заплатить залізом за нашу волю, але насправді за обидві Балонові корони заплатили наші дружини своїми порожніми ліжками. Однією з таких була моя мати. Старий звичай помер.

– Що мертве, те вже не помре, ба постане знов, тверде і непохитне. Через багато століть люди співатимуть пісень про Балона Відважного.

– Краще сказати, Балона Вдовителя. Я б охоче зміняв таку волю на живого батька. Ви можете повернути його мені?

Коли Віктаріон не відповів, Чорноплив пирхнув і пішов геть.

У шатрі ставало задушливо та димно. Двоє синів Горольда Дівера перекинули стіл у бійці; Віл Покір програв заклад і мусив їсти власний чобіт; Малий Ленвид Темній заграв на скрипку, а Ромні Ткаль заспівав «Криваву чару», «Сталевий дощ» та інших старих наскочницьких пісень. К’ярл Дівчисько і Елдред Кидь станцювали танок пальців; коли один з Елдредових пальців прилетів просто у кухоль з вином перед Ральфом Перебийногою, здійнялося ревище сміху.

Серед загальних веселощів йому почувся і жіночий сміх. Віктаріон підвівся і побачив її коло запони шатра – вона шепотіла щось у вухо К’ярлові Дівчиську, і той теж заливався реготом. Віктаріон сподівався, що їй не стане дурощів з’явитися тут, але все ж посміхнувся, коли побачив.

– Ашо! – покликав він потужним і владним голосом. – Ходи сюди, небого!

Вона проштовхалася до нього – струнка, гнучка, у високих чоботях з плямами солі, сірих вовняних штанях, товсто підбитій брунатній сорочці та розпущеній на грудях шкірянці без рукавів.

– Дядьо! – Аша Грейджой була висока, як на жінку, але мусила стати навшпиньки, щоб поцілувати його в щоку. – Щаслива бачити вас на моєму королево-вічі.

– Королево-вічі? – зареготав Віктаріон. – Ти, часом, не налигалася чогось міцного, люба небого? Сідай. Я не бачив на березі твого «Чорного вітру».

– Я витягла його на берег попід замком Норна Дівера і перетнула острів верхи. – Вона всілася на ослоні й непроханою почастувалася вином з кухля Нута Голія. Нут перешкоди не чинив – він давно заснув на столі п’яний. – Хто утримує Калин-Коп?

– Ральф Кенінг. Після смерті Молодого Вовка нам лишилися надокучати тільки болотні чорти.

– Старки – не єдині північани. Залізний Престол поставив Оборонцем Півночі князя на Жахокромі.

– Ти взялася вчити мене ремесла війни? Я бився у битвах, коли ти смоктала мамчине молоко.

– І зазнавали у них поразок, – зухвало відказала Аша і ковтнула вина.

Віктаріон не любив згадувати про Файний острів.

– Кожен чоловік має програти битву замолоду, щоб не програти війну на схилі літ. Сподіваюся, ти не прийшла заявити права на престол?

Аша піддражнила його посмішкою.

– А раптом прийшла?

– Багато людей ще пам’ятають тебе крихітним дівчам, що плавало голяка у морі та гралося в ляльки.

– В сокири я теж гралася.

– Так, гралася, – визнав Віктаріон, – але жінці потрібен чоловік, не престол. Коли я стану королем, то знайду тобі належну пару.

– Мій дядьо такий добрий. А чи знайти вам гарненьку дружину, коли я стану королевою?

– Мені не щастить з дружинами. Чи довго ти вже тут?

– Досить довго, щоб побачити: дядечко Мокрочуб розбурхав більше, ніж сподівався. Тепер і Трим хоче заявити права, а від Тарле Тричі-Потоплого чули, що справжнім спадкоємцем чорного роду є Марлон Вольмарк.

– Король має походити з кракенів.

– Вороняче Око – з кракенів. Старший брат має перевагу над молодшим. – Аша нахилилася ближче. – Але я вродилася від лона короля Балона, тому мої права вищі за вас обох. Слухайте, дядечку…

Зненацька навколо настала тиша. Співи обірвалися, Малий Ленвид Темній опустив скрипку, люди почали обертатися. Завмер навіть стукіт мисок та ножів.

До бенкетного шатра увійшло з тузінь новоприбульців. Віктаріон побачив Гостропикого Джона Мрава, Торвольда Бурозуба, Ліворукого Лукаса Кидя. Гермунд Ботлик схрестив руки на визолоченому панцирі, якого зняв з ланістерівського капітана під час першого повстання Балона. Поруч став Косовид з Косача. Позаду виднілися Кам’яний Кулак, Квелон Покір та Рудий Весляр з довгими вогняними косами. Був там і Ральф Чабан, і Ральф із Княж-Пристані, і К’ярл Роб.

А посеред них – Вороняче Око, Еурон Грейджой.

«Анітрохи не змінився, – подумав Віктаріон. – Такий самий, як того дня, коли посміявся з мене і поїхав геть.» Еурон був найпоказніший вродою з синів князя Квелона, і за три роки у вигнанні його врода не змарніла. Волосся він мав чорне, мов море опівночі, без жодної сивої волосини, а обличчя над ошатною темною бородою лишилося гладким та білошкірим. Ліве око Еурона вкривала чорна шкіряна латка, але праве сяяло блакиттю, наче літнє небо.

«Його усміхнене око» – подумав Віктаріон, а вголос мовив:

– Вороняче Око.

– Король Вороняче Око, – усміхаючись, виправив Еурон. Вуста його у світлі ліхтаря виглядали темно-синіми, схожими на синці.

– Не маймо іншого короля, ано король-вічем обраного! – підвівся з місця Мокрочуб. – Не може безбожник…

– …сидіти на Морекамінному Престолі, авжеж. – Еурон окинув поглядом намет. – Але так сталося, що віднедавна я часто сиджував на Морекамінному Престолі. І не чув божих заперечень. – Його усміхнене око яскраво блищало. – Та й хто знає про богів більше за мене? Кінські боги і вогняні боги, зроблені з золота боги з коштовними очима, різьблені з кедрового дерева боги, вирубані просто у скелях боги, невидимі повітряні боги… я знаю їх усіх. Я бачив, як люди прикрашали їх квітами, як випускали на їхню честь кров з биків, кіз або малих дітей. Я чув молитви до них півсотнею різних мов. Зціли мою суху ногу, примусь красну діву мене покохати, даруй мені здорового сина… Врятуй мене, настав на шлях істини, зроби мене багатим… захисти мене! Захисти від ворогів, від темряви, від крабів у череві, від коневладців, від людоловів, від сердюків на моєму порозі. Захисти мене від «Тиші»!

Еурон засміявся.

– Безбожник?! Що ти таке кажеш, Аероне? Та я найпобожніший з усіх, хто ставив вітрило! Ти, Мокрочубе, служиш одному богові, а я прислужився десяти тисячам! Бо від Ібу до Асшаю люди, забачивши мої вітрила, починали молитися своїм богам.

Жрець підняв кощавого пальця.

– Вони моляться деревам, золотим бовванам та цапоголовим почварам! Хибним та облудним…

– Таки-так, – перервав його Еурон, – і за цей прикрий гріх я вбиваю їх усіх. Проливаю їхню кров на море, а їхніх верескливих жінок засіваю власним сім’ям. Їхні дрібні божки не в змозі мене зупинити, тож ясна річ – вони хибні. Бачиш, Аероне: я вірніший нашій вірі навіть за тебе. Може, це ти мусиш стати переді мною на коліна і просити благословення?

Рудий Весляр гучно зареготав, і до нього приєдналося багато інших.

– Йолопи! – мовив жрець. – Йолопи, жалюгідні роби та сліпці – ось ви хто. Невже ви не бачите, хто перед вами?

– Король! – відповів Квелон Покір.

Мокрочуб плюнув на землю і вийшов геть у нічну пітьму.

Коли він пішов, Вороняче Око обернув своє усміхнене око на Віктаріона.

– Великий керманичу, хіба не маєте ви привітань для брата, що довго блукав світом, а тепер повернувся? А ти, Ашо? Як ся має твоя вельможна матінка?

– Погано, – відповіла Аша. – Хтось зробив її удовою.

Еурон здвигнув плечима.

– Я чув, то Буребог скинув Балона у прірву на смерть. Але якщо це людина, то хто ж вона? Назви її ім’я, небого, і я сам помщуся за смерть брата.

Аша скочила на ноги.

– Ви знаєте його ім’я незгірш мене! Три роки вас тут не було, і раптом «Тиша» повертається за день по смерті панотця!

– Ти звинувачуєш мене? – зовсім незлобиво запитав Еурон.

– А маю?

Рішучість у Ашиному голосі змусила Віктаріона спохмурніти. Небезпечно було так говорити з Воронячим Оком, хай його єдине око сяяло зараз добрим гумором.

– Чи повеліваю я вітрами? – запитав Вороняче Око своїх посіпак.

– Ні, ваша милосте, – відповів Косовид з Косача.

– Жодна людина не повеліває вітрами, – додав Гермунд Ботлик.

– От якби ж ви могли! – мовив Рудий Весляр. – Ви б тоді попливли, куди схотіли, і ніколи б не знали спокою.

– Ось маєш відповіді з вуст трьох відважних мореплавців, – обернувся до Аші Еурон. – «Тиша» була у морі, коли помер Балон. Якщо сумніваєшся у дядьковому слові, дозволяю тобі допитати усіх на моєму кораблі.

– Німих почвар із далеких країн? О так, це саме те, чого мені бракує!

– Тобі бракує доброго чоловіка. – Еурон знову обернувся до своїх звіряток. – Торвольде, ану ж скажи, бо я забувся. Ти маєш дружину?

– Лише одну, – вишкірився Торвольд Бурозуб, щедро показуючи, за що йому дали його прізвисько.

– А я неодружений! – оголосив Ліворукий Лукас Кидь.

– І не без причини, – зауважила Аша. – Самі ж кажете: хай всі вас зневажають. А ми, жінки, зневажаємо найбільше. Та не дивися на мене такими жалібними очима, Лукасе! Ти ж маєш свою уславлену лівицю!

І показала кілька рухів туди-сюди нижче пояса власним кулаком.

Кидь вилаявся, але Вороняче Око поклав йому долоню на груди.

– Яка нечемна розмова, люба Ашо! Ти завдала нашому Лукасові удару в найвразливіше місце!

– Хіба я влучила? Я кидаю сокири незгірш будь-якого чоловіка, та коли ціль така крихітна…

– Дівчисько забувається, – загарчав Гостропикий Джон Мрав. – Балон дозволив їй думати, що вона чоловік!

– Твій батько зробив ту саму помилку з тобою, – миттю відказала Аша.

– Віддай її мені, Еуроне! – попрохав Рудий Весляр. – Я ляскатиму її по дупці, доки та не зачервоніється, як мої коси!

– Ходи, спробуй, – відповіла Аша, – і довіку матимеш прізвисько Рудий Євнух.

У руці в неї був метальний топірець; вона підкинула його у повітрі й спритно упіймала.

– Ось мій чоловік, дядьо! Кожен, хто мене хоче, мусить спершу мати справу з ним!

Віктаріон щосили грюкнув кулаком по столі.

– Я не дозволю тут проливати кров! Еуроне, забирай своїх підчихвостів і забирайся сам!

– Я чекав на тепліші вітання, братику. Адже я старший за тебе… і невдовзі стану твоїм законним королем.

Віктаріонове обличчя потемніло, наче хмара.

– Хай король-віче скаже, кому носити корону з плавнику. Отоді й подивимося.

– У цьому я мушу погодитися.

Еурон приклав два пальці до латки на лівому оці на знак вітання і пішов. Решта посунула по п’ятах, наче зграя собак. Тиша проводжала їх, аж доки Малий Ленвид Темній не підняв скрипку та не заграв. Знову полилося річкою вино та пиво, але кількоро гостей раптом десь загубили спрагу. Елдред Кидь вислизнув назовні, притискаючи до себе скривавлену руку. Далі зникли Віл Покір, Гото Харло та чималий гурт Діверів.

– Дядьо. – Аша поклала руку йому на плече. – Прогуляймося, якщо ваша ласка.

Ззовні намета починався сильний вітер; блідим ликом місяця стрімко летіли хмари – наче галери, що набирають швидкість для таранного удару. Зірки були бляклі та нечисленні. Уздовж берега, скільки бачило око, лежали лодії, здіймаючи ліс високих щогл з прибою до неба. Віктаріон чув, як риплять їхні короби, вкладаючись на пісок, чув бриніння линв, ляскання прапорів. Далі, у глибших водах затоки, хилиталися на котві більші кораблі – похмурі тіні, огорнуті імлою.

Вони пішли удвох уздовж берега коло самого прибою, якнайдалі від таборів та вогнищ.

– Скажіть правду, дядьо, – спитала Аша, – чому Еурон зник тоді так раптово?

– Вороняче Око часто ходив у наскоки.

– Та ніколи так надовго.

– Він повів «Тишу» на схід. У дальню подорож.

– Я спитала, чому він зник, а не куди.

Коли Віктаріон не відповів, Аша продовжила:

– Мене тут не було, коли «Тиша» вирушала в похід. Я пішла «Чорним вітром» навколо Вертограду аж до Порогів і вкрала кілька коштовних дрібничок в лисенійських піратів. Коли ж я повернулася, Еурон зник, а ваша нова дружина була мертва.

– То була всього лише дружина з солі.

Він не чіпав інших жінок, відколи віддав її крабам. «Треба буде взяти дружину, як стану королем. Справжню дружину – королеву, щоб виношувала мені синів. Король мусить мати спадкоємця.»

– Батько відмовлялися згадувати про неї, – мовила Аша.

– Який хосен згадувати про те, чого вже ніхто не змінить? – Його стомила розмова про дружину. – Я бачив тут лодію Читайла.

– Щоб виманити його з Книжкової Вежі, знадобилися усі мої чари.

«То вона має за себе дім Харло.» Віктаріон спохмурнів ще тяжче.

– Ти не можеш сподіватися правити островами. Ти жінка.

– А, то ось чому я ніколи не могла перемогти у змаганні, хто далі сцить? – засміялася Аша. – Прикро казати, дядьо, але ви, можливо, маєте рацію. Чотири дні й чотири ночі я пила з капітанами та королями, слухала, що вони кажуть… і чого не кажуть – теж. Зі мною мої власні люди і чимало Харлів. Я маю за себе також Трістіфера Ботлика і ще кількох. Але їх не досить.

Вона копнула камінець, і той ляпнувся у воду між двома лодіями.

– Тому я маю намір вигукнути ім’я мого дядька.

– Котрого дядька? – запитав він похмуро. – Ти маєш трьох.

– Чотирьох. Послухайте мене, дядьо. Я сама покладу вам на чоло вінця плавникового дерева… якщо ви погодитеся поділити правління.

– Поділити? Як це?

Дівчина верзла казна-що. «Невже вона хоче стати моєю королевою?» Раптом Віктаріон подивився на Ашу такими очима, якими ніколи не бачив раніше. Його чоловіча міць почала твердішати. «Вона Балонова дочка» – нагадав він собі. Він пам’ятав її ще дівчинкою, що жбурляла у двері маленькі топірці. А відтак рішуче схрестив руки на грудях.

– На Морекамінному Престолі є місце лише одному.

– То хай на ньому сидить мій дядьо, – відповіла Аша, – а я постою за вами, захищаючи вам спину та шепочучи у вухо. Жоден король не може правити сам. Навіть коли на Залізному Престолі сиділи дракони, їм допомагали інші. Правиці Короля. Дозвольте мені стати вашою Правицею.

Жоден король на Островах ніколи не мав Правиці, не кажучи вже про жінку-Правицю. «Керманичі та королі реготатимуть з мене за вином та пивом.»

– Навіщо тобі ставати моєю Правицею?

– Щоб покінчити з війною, перш ніж вона покінчить з нами. Ми звоювали собі все, що могли звоювати… і втратимо все так само швидко, якщо не укладемо мир. Я вже так упадала коло пані Гловер, аж далі нікуди… і вона заприсяглася, що її пан чоловік зі мною говоритиме. Якщо ми віддамо назад Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут і Калин-Коп, каже вона, то північани віддадуть нам Зміїв Ріг і увесь Каменястий Берег. На тих землях майже ніхто не живе, а вшир та вздовж вони вдесятеро переважають усі острови, разом узяті. Обмін заручниками скріпить угоду, і обидві сторони погодяться з’єднатися у спільній справі, якщо Залізний Престол…

Віктаріон стиха реготнув.

– Ця пані Гловер шиє тебе в дурні, небого. Зміїв Ріг і Каменястий Берег вже наші. Навіщо нам щось віддавати? Зимосіч розорено і спалено, Молодий Вовк гниє у землі без голови. Ми матимемо собі всю північ, як мріяв твій вельможний батько.

– Можливо. Коли лодії навчаться плавати між деревами. Рибалка може підчепити на гачок хоч сірого кита, але той потягне його донизу на смерть, якщо не перерізати волосінь. Північ занадто велика для нас, і північан там забагато.

– Повертайся до своїх ляльок, небого. А війни та завоювання залиш воїнам. – Віктаріон показав їй свої кулаки. – Я вже маю і правицю, і лівицю. Зайва рука мені не потрібна.

– Але можуть стати у пригоді мечі й вітрила дому Харло.

– Гото Горбань запропонував мені доньку за королеву. Якщо я її візьму, то матиму собі вдосталь Харлів.

Дівчина насупилася, але заперечила:

– Дім Харло очолює князь Родрік.

– Родрік не має доньок, лише книжки. Гото буде його спадкоємцем, а я – королем. – Нарешті вимовлені вголос, ці слова пролунали твердо і правдиво. – Вороняче Око надто довго плавав за морями.

– Дехто з людей виглядає більшим на відстані, – застерегла Аша. – Погуляйте серед вогнищ та послухайте балачки, якщо насмілитеся. Там не розповідають казок ані про вашу силу, ані про мою омріяну красу. Залізняки теревенять лише про Вороняче Око: які він бачив далекі землі, яких жінок узяв силоміць, яких чоловіків повбивав, які міста сплюндрував, як спалив флот князя Тайвина при Ланіспорті…

– Лев’ячий флот спалив я! – заперечив Віктаріон. – Я власноруч кинув першого смолоскипа на їхній чільний корабель!

– Але задум належав Воронячому Окові. – Аша поклала йому руку на передпліччя. – Він же вбив і вашу дружину, хіба не так?

Балон наказав усім мовчати про ту справу, але Балона більше не було серед живих.

– Він змайстрував їй дитину в череві. І тим примусив мене вбити її власноруч. Я б убив і його, та Балон не потерпів би братовбивства у своїх палатах. Він відіслав Еурона у вигнання і наказав не повертатися…

– …поки Балон живий, еге ж?

Віктаріон подивився на свої кулаки.

– Вона наставила мені роги. Я не мав вибору.

«Якби все стало відомо, з мене б реготали люди. Як реготав Вороняче Око, коли я звинуватив його.» «Вона сама прийшла до мене, мокра та хтива, – вихвалявся він. – Схоже, наш здоровань Віктаріон не надто здоровий там, де треба!» Але хіба розповіси про таке?

– Мені шкода вас, – мовила Аша, – хоча її шкода більше. Ви не лишаєте мені вибору, крім оголосити свої права на Морекамінний Престол.

«Наставляй кишеню.»

– Твої намагання марні, зухвале дівчисько. Але чини, як знаєш.

– Знаю і вчиню, – відповіла вона і пішла геть.