Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 60 страниц)

Королева чекала щось почути від князя Гиліса, та замість нього з’явився, жалісно скрививши посіріле обличчя, великий маестер Пицель і повідомив, що Росбі конче заслаб – не може підвестися з ліжка.

– Сумно казати, але на мій острах, князь Гиліс скоро приєднається до своїх зацних пращурів. Нехай Батько подарує йому правий суд.

«Якщо Росбі помре, Мейс Тирел і мала королева знову пхатимуть мені на голову свого Гидкого Гарта.»

– Князь Гиліс кашляв при цьому дворі багато років, не думаючи помирати! – обурилася Серсея. – Він прокашляв половину Робертового царювання і все Джофріне від першого дня до останнього. Якщо він зараз помирає, то лише тому, що хтось зичить йому смерті.

Великий маестер Пицель нестямно блимнув очима.

– Перепрошую, ваша милосте? Але х-хто бажає князеві Гилісу смерті?

– Можливо, його спадкоємець. – «Або мала королева.» – Якась жінка, ображена ним свого часу. – «Маргерія, Мейс, Колюча Королева, чом би й ні? Гиліс стоїть їм на заваді.» – Старий ворог. Новий ворог. Ви.

Старий пополотнів.

– В-в-ваша милість зізволять жартувати. Я… я дав його вельможності проносне, пустив кров, полікував припарками та настоянками… від «туману» його трохи попустило, «солодкий сон» полегшив напади кашлю, але тепер князь вихаркує разом з кров’ю шматочки легенів. Боюся…

– Мені байдуже! Повертайтеся до князя Гиліса і повідомте, що я не даю йому королівського дозволу померти.

– Воля вашої милості, – відповів Пицель і поспіхом відкланявся.

Прохачі з’являлися знов і знов – кожен наступний нудніший за попереднього. Того вечора, коли нарешті зник останній, і вона змогла з’їсти просту вечерю з власним сином, королева сказала йому:

– Томене… коли проказуєш молитву, перш ніж лягти спати, подякуй Матері та Батькові за те, що ти досі дитина. Бути королем – тяжка праця. Слово даю, вона тобі не сподобається. Тебе дзьобатимуть з усіх боків, наче зграя гайвороння – і кожна тварюка жадатиме шматочка твоєї плоті.

– Так, матінко, – сумно проказав Томен.

Серсея знала, що мала королева розповіла йому про пана Лораса. Пан Озмунд казав, що малий плакав. «Він ще молодий. Коли досягне Джофового віку, то й не згадає, який той Лорас був на обличчя.»

– Хай би дзьобали, я не проти, – зненацька мовив він. – Мені б незле було щодня ходити з вами до двору і слухати, що відбувається. Маргерія говорить…

– Забагато вона говорить! – визвірилася Серсея. – Така спокуса – наказати вирвати їй язика гарячими обценьками!

– Не смійте так казати! – зненацька заверещав Томен, почервонівши круглим личком. – Дайте спокій її язику! Не смійте її чіпати! Бо я є король, не ви!

Серсея витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

– Що ти сказав?

– Я є король. Я вирішую, кому вирвати язика! Не ви. Я не дозволю вам скривдити Маргерію. Я забороняю вам чинити їй кривду!

Серсея вхопила сина за вухо і потягла до дверей під відчайдушний вереск. Там на варті стояв пан Борос Блаунт.

– Пане Боросе! Його милість трохи забувся. Майте ласку супроводити короля до опочивальні й привести маленького Баша. Цього разу Томен має відшмагати його власноруч – і не спинятись, доки малому не кровитиме з обох сідниць. Якщо його милість відмовиться або заперечить хоч одним словом, покличте Кайбурна і скажіть йому вирізати Башеві язика, щоб його милість на власні очі бачив ціну непокори.

– Воля пані королеви, – пропирхав пан Борос, ніяково зиркаючи на короля. – Покірно прошу вашу милість зі мною.

Коли на Червоний Дитинець опустився вечір, Джоселин запалила королеві комин, а Доркас – свічки коло ліжка. Серсея сама відчинила вікна задля подиху свіжого повітря і побачила, що зорі знову сховалися за хмарами.

– Така темна ніч попереду, ваша милосте, – промимрила Доркас.

«Еге ж, – подумала королева, – та не така темна, як нині буде у Дівосхроні. Чи на Дракон-Камені, де лежить і спливає кров’ю обсмалений Лорас Тирел. Чи у кам’яних мішках під замком.» Королева сама не знала, чому в’язні підземелля спали їй на думку – адже твердо вирішила не згадувати Фалису навіть подумки. «Лицарський двобій. Чого Фалису понесло заміж за такого йолопа?» Зі Стокварту надійшла звістка, що пані Танда померла від запалення в грудях, спричиненого зламаним стегном. Лолису Недоумкувату проголосили княгинею на Стокварті, а пана Брона – законним при ній господарем. «Танда померла, Гилісові вже скоро. Добре, хоч Місячок при здоров’ї – бо геть би дурнів при дворі не лишилося.»

Вкладаючи голову на подушку, королева посміхнулася. «Коли я поцілувала її в щоку, то відчула солоний смак сліз.»

Тієї ночі їй знову наснився старий сон: про трьох дівчат у брунатних кирейках, про бридку стару відьму, про намет, що смердів смертю. Намет відьми був темний, з високим гострим дахом. Серсея не хотіла заходити – так само, як у десять років – але інші дівчата дивилися, і вона не могла звернути зі шляху. Уві сні їх було три – так само, як у житті. Гладуха Джейна Файян злякалася і відступила, як чинила завжди, в усіх справах; диво, що вона хоч до намету дійшла. Мелара Вичерпій була старша, зухваліша, вродливіша… ну, якщо кому до смаку ластовиння. Загорнуті у грубо зіткані прості кобеняки, з накинутими каптурами, трійко дівчат вибралися з ліжок і перетнули турнірне бойовисько в пошуках чародійки. Мелара чула від служниць, що відьма уміє навести на людину пристріт або кохання, викликати гемонів або провістити майбутнє.

Тоді, у житті, засапані й запаморочені дівчата шепотілися дорогою одна до одної, водночас і збуджені, і настрахані. Уві сні все було інакше. Шатра обабіч дороги вкривали густі тіні; лицарі та челядь, яких вони проминали, здавалися виплетеними з туману. Дівчата довго блукали, доки не знайшли намет відьми – дотоді вже згас останній їхній смолоскип. Серсея бачила, як дівчата туляться одна до одної, перешіптуючись. «Повертайтеся! – кортіло їй закричати. – Вертайте назад! Там нічого для вас немає!» Та хоч вуста її ворушилися, з них не зірвалося жодного слова.

Донька князя Тайвина першою проминула запону в дверях. Мелара наступала їй на п’яти, а Джейна Файян тупцювала останньою, намагаючись сховатися за першими двома – так, як робила завжди.

Усередині намету панували різноманітні пахощі. Кориця та мушкат. Перець – червоний, білий та чорний. Мигдалеве молочко та цибуля. Гвоздики, лимонна трава, коштовний шапран і якісь дивніші, рідкісніші прянощі. Єдине світло жевріло у залізній жарівниці, зробленій в подобі голови василіска – зелене, тьмяне, від якого стіни намету здавалися холодними, мертвими, зогнилими. Невже так і було насправді? Серсея вже не могла пригадати.

Чародійка уві сні дрімала на ліжку так само, як у житті. «Дайте їй спокій! – мало не скричала королева. – Дурепи ви малі, ніколи не будіть поснулу відьму!» Та не маючи голосу, вона могла тільки дивитися, як дівчина скидає кирейку, копає ліжко відьми ногою і каже:

– Ану прокидайся! Нам треба провістити майбутнє.

Коли Маггі-Жаба розплющила очі, Джейна Файян злякано кавкнула і вибігла з намету – світ за очі, просто у ніч. Тупенька, пухка, боягузлива мала Джейна. Обличчя, наче варене тісто, сало на боках, переляк від кожної зустрічної тіні. «Та зрештою, саме вона вчинила наймудріше.» Джейна і досі жила на Файному острові – свого часу побралася з одним зі значкових свого вельможного брата і налупила йому десяток дітей.

Очі старої були жовті, вкриті полудою старого лукавства. У Ланіспорті пліткували, що коли чоловік привіз її разом з повними кораблями прянощів з далекого сходу, вона була юна і вродлива – та відтоді роки й злі справи лишили на ній незмивні сліди. Стара була приземкувата, огрядна, вкрита бородавками; зеленуваті щоки висіли мішками, у роті не лишилося жодного зуба, висохлі цицьки витяглися до колін. Якщо стояти до неї надто близько, то чутно було сморід хвороби, а коли вона розтуляла рота щось сказати, подих її тхнув дивно, сильно та огидно.

– Геть звідси! – мовила вона до дівчат скреготливим шепотом.

– Ми прийшли по пророцтво, – наполягала юна Серсея.

– Геть! – вдруге прорипіла стара.

– Ми чули, що ви вмієте бачити прийдешні часи, – сказала Мелара. – Нам лише кортить знати, з якими чоловіками ми одружимося.

– Геть! – каркнула Маггі вже втретє.

«Послухайте її! – заволала б королева, якби мала голос. – Ви ще маєте час утекти. То тікайте, дурепи!»

Але дівчинка з золотими кучерями вперла руки в боки і мовила:

– Ану хутко провіщуйте нам майбутнє, бо я скажу моєму ясному панотцеві, і вас відшмагають за зухвалу непокору!

– Прошу вас, – заблагала Мелара, – скажіть нам майбутнє, і ми підемо.

– Дехто тут не має майбутнього, – пробурмотіла Маггі глибоким і страшним, наче з черева, голосом. Але натягла халат на плечі й підманила дівчат ближче до себе. – Ну гаразд, коли не хочете забиратися геть, то йдіть до мене. От дурепи. Так, ідіть сюди. Я маю скуштувати смак вашої крові.

Мелара зблідла з лиця, але не Серсея. Левиця-бо не боїться жаби, навіть старої та бридкої. А мала б послухати, мала б піти, мала б утекти щодуху з того намету. Натомість вона взяла кинджала, простягнутого Маггі, та черконула хвилястим залізним лезом подушечку свого великого пальця. А потім і Мелариного теж.

У тьмяно-зеленому шатрі кров здавалася радше чорною, ніж червоною. Беззубі вуста Маггі затремтіли при її вигляді.

– Ось, – прошепотіла вона, – дайте сюди.

Коли Серсея простягнула руку, відьма висмоктала їй кров яснами м’якими, наче в немовляти. Королева й досі пам’ятала, якими моторошно холодними були ті вуста.

– Три питання дозволено вам, – мовила стара, коли випила свій напій. – Та відповіді вам не смакуватимуть, обіцяю. Питайте, або зникніть негайно.

«Тікайте! – подумала королева уві сні. – Стуліть пельки і тікайте!» Але дівчинка в наметі не мала достатньо здорового глузду, щоб лякатися.

– Коли я одружуся з принцом? – запитала вона.

– Ніколи. Ти одружишся з королем.

Обличчя дівчинки під шапкою золотих кучерів насупилося з подиву. Та за кілька років вона почала розуміти ті слова так, що не вийде за Раегара, доки не помре його батько Аерис.

– Але ж я все-таки стану королевою? – запитала молодша Серсея.

– Еге ж. – У жовтих очах Маггі заблищала зловісна втіха. – Королевою ти будеш… доки не прийде інша, молодша і вродливіша, яка скине тебе і забере все, що ти матимеш за найдорожче.

Блискавичний гнів змигнув обличчям дитини.

– Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її!

Навіть тоді вона не подумала зупинитися, твердолоба дитина. Адже їй належало ще одне питання, ще один миттєвий погляд у власне прийдешнє життя.

– Чи матимемо ми дітей, король і я? – спитала вона.

– О так. Шістнадцятьох матиме він, і трьох – ти.

Серсеї це здалося безглуздям. Порізаний палець болів, кров капотіла на килим. «Як таке може бути?» – хотіла вона спитати, але дозволені їй запитання вичерпалися.

Проте стара ще з нею не закінчила.

– Золотими будуть їхні корони, золотими і савани, – продовжила відьма. – А коли ти потонеш у власних сльозах, валонкар стисне руки на твоєму білому горлі й вичавить із тебе рештки життя.

– Що то за валонкар? Якесь чудовисько? – Золотій дівчинці не сподобалося віщування. – Ти брехло! Жаба з пухирями, стара смердюча дикунка! Не вірю жодному твоєму слову! Ходімо, Меларо. Нема чого її слухати.

– Я теж маю три запитання! – наполягала подружка.

Серсея смикнула була її за руку, та Мелара викрутилася і обернулася до відьми.

– Чи вийду я заміж за Хайме? – стрілила вона.

«Тупе дівчисько, – подумала королева, розлютившись навіть по стількох роках. – Хайме й не знав, що ти є на світі.» Тоді брат жив лише мечами, хортами та кіньми… і нею, своєю сестрою-близнючкою.

– Ані за Хайме, ані за кого іншого, – відповіла Маггі. – Цнота твоя дістанеться хробакам. Твоя смерть нині тут, малеча. Невже ти не чуєш її подиху? Вона стоїть поруч.

– Ми чуємо лише твій подих, бридка відьмо! – відповіла Серсея.

Коло її ліктя на столі стояв слоїк якогось густого трунку; вона схопила його і щосили кинула просто межи очі старій. У житті віщунка заверещала на них, залаялася чудернацькою чужинською говіркою і прокляла страшними словами, поки вони вибігали з намету. А уві сні її обличчя просто розтануло, розпливлося клаптями сірого туману, і все, що лишилося, було два жовтих косих ока, схожих на очі самої смерті.

«Валонкар стисне руки на твоєму горлі» – почула королева, та голос не належав старій чародійці. З туману її сну виникли дві руки, сплелися на її шиї; то були грубі руки, міцні та дужі. Над ними в повітрі плавало обличчя, витріщаючись на неї різнобарвними очима. «Ні!» – спробувала вигукнути королева, але пальці карлика вп’ялися у горлянку, придушуючи спротив. Вона заходилася хвицятися, вигинатися і викручуватися, та все марно. Невдовзі з її вуст вирвався такий самий жахливий писк, як у її сина – тоненький, жалібний, що позначив останню Джофову спробу вдихнути повітря на цій землі.

Серсея прокинулася, хапаючи ротом повітря у темній опочивальні. Ковдра закрутилася навколо шиї; королева зірвала її так рвучко, що мало не роздерла навпіл, і сіла у ліжку, важко здіймаючи задихані груди. «Сон, – мовила вона до себе, – старий сон та заплутані простирадла, і по тому.»

Таена знову ночувала з малою королевою, тому поруч у ліжку спала Доркас. Королева грубо струснула дівчину за плече.

– Прокидайся! Хутко знайди мені Пицеля. Гадаю, він коло князя Гиліса. Веди його сюди, негайно!

Ще не прокинувшись, Доркас вилізла з ліжка і заходилася тинятися опочивальнею, збираючи одяг та шурхочучи босими ногами у очереті.

Минуло кілька століть, доки нарешті з’явився Пицель, човгаючи підборами. Він стояв перед королевою зі схиленою головою, блимаючи важкими повіками і намагаючись не позіхати. Тягар велетенського ланцюга навколо кривої висохлої шиї хилив маестра мало не до землі. Пицель був старий, скільки Серсея його пам’ятала; та бували часи, коли він виглядав пишно і велично: розкішно вдягнений, поважний, вишукано чемний у звичаях. Неймовірно широка борода надавала маестрові вигляд неабиякої мудрості. Але Тиріон наказав зголити ту бороду геть, а те, що відросло знову, виглядало жалюгідно: кілька пасем тонкого крихкого волосся, що майже не прикривали обвислу рожеву плоть під немічним підборіддям. «Це вже не чоловік, а руїна. Кам’яний мішок випив з нього рештки сил. Ті, які не відтяла Бісова бритва.»

– Скільки вам років? – зненацька напустилася Серсея.

– Вісімдесят і чотири, з ласки вашої милості.

– Моя ласка належить молодим.

Язик старого пробіг вустами.

– Мені було лише сорок і два роки, коли мене прикликав Конклав. Каефові було вісімдесят у рік обрання на посаду, а Елендорові – майже дев’яносто. Тягар клопоту, що несе з собою цей уряд, зломив їхні сили; обидва померли менше ніж за рік по своєму призначенні. Наступним був Меріон, лише шістдесяти шести років… але він помер від застуди ще дорогою до Король-Берега. Після нього король Аегон попрохав Цитадель прислати когось молодшого. Він був першим королем, якому я служив.

«А Томен буде останнім.»

– Я хочу від вас трунку. Чогось такого, щоб краще спати.

– Якщо випити трохи вина перед тим, як…

– Я п’ю вино, недоумку! Мені треба щось міцніше. Таке, щоб не бачити снів.

– Ви… ваша милість не бажають бачити снів?

– Хіба не це я щойно сказала? Ваші вуха такі ж нікчемні, як ваш прутень? То ви можете змішати мені трунок? Чи я мушу знову кликати князя Кайбурна, щоб зарадити вашій недолугості?

– Ні! Не варто кликати цього… не кличте Кайбурна. Отже, спати, але снів не бачити. Ви матимете трунок.

– Гаразд. Ідіть собі.

Але коли старий обернувся до дверей, королева покликала його знову.

– Ще одна справа. Що каже Цитадель про пророцтва? Чи можна передбачити день прийдешній?

Старий завагався; зморшкувата рука наосліп занишпорила грудьми, наче шукаючи відсутню бороду.

– Чи можна передбачити день прийдешній? – повільно повторив він. – Можливо, що так. У старих книжках є чарослови… та вашій милості краще спитати: «Чи варто передбачати день прийдешній?» І на це я маю відповідь: ні. Деякі двері краще лишити зачиненими.

– То не забудьте зачинити за собою мої.

«Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра – такий самий непотріб, як він сам.»

Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим – скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім – кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина.

– Ходи з Джоселин, – наказала вона хлопчикові після сніданку.

А тоді послала по Кайбурна.

– Чи жива ще пані Фалиса?

– Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї.

– Розумію. – Серсея трохи поміркувала. – Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру…

– На превеликий жаль, – зітхнув Кайбурн, – пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж.

– Не перетнули.

Хай які наміри визрівали у голові королеви – для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, – сказала собі Серсея. – Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.»

– Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон.

– Таке час від часу стається з кожним.

– Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною.

– Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи – на жіночих справах, а в іншому…

– Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька – заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала – швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю – щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі.

– Часом не «маегі»?

– Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній.

– Кровочари – найчорніша химородь, яка є на світі. Дехто скаже, що і наймогутніша теж.

Почуте Серсеї не сподобалося.

– Ця… маегі… проказала певні пророцтва. Спершу я з них посміялася, але… вона передбачила смерть однієї з моїх покоївок. На час віщування дівчисько було здорове, наче молода кобилка, віку мало одинадцять років, і у Скелі їй ніколи ніщо не загрожувало. Але невдовзі дівка впала у колодязь і потонула.

Мелара благала ніколи не згадувати вголос про речі, почуті тієї ночі у наметі маегі. «Якщо не говорити, ми скоро про все забудемо, і лишиться тільки поганий сон, – казала тоді Мелара. – А погані сни ніколи не справджуються.» Вони тоді були такі молоді… її слова здавалися майже розумними.

– Ви й досі тужите за подружкою дитинства? – запитав Кайбурн. – Чи не це турбує вашу милість?

– За Меларою? Та годі вам. Я вже не пригадаю, яка вона була з себе. Тут інша справа… маегі знала, скільки дітей я матиму, і також знала про Робертових байстрюків. За багато років до появи першого з них… вона вже знала. Вона обіцяла, що я стану королевою, але сказала, що прийде інша королева…– «Молодша, вродливіша, сказала вона.» – …інша королева, яка забере в мене все, що я плекаю і кохаю.

– І ви бажаєте, щоб пророцтво не справдилося?

«Палкіше за все на світі» – подумала королева.

– А чи можна завадити йому справдитися?

– Звісно, можна. Навіть не сумнівайтеся.

– Але як?

– Я певний, ваша милість знають, як.

І вона справді знала. «Я знала від самого початку, – подумала Серсея. – Навіть ще тоді, у наметі. «Якщо вона спробує, я накажу братові вбити її.»

Але знати, що робити – то одне, а вирішити, як саме – геть інше. Покластися на Хайме вона вже не могла. Раптова хвороба – ото було б щастя, проте боги рідко мали до неї таку ласку. «Який обрати спосіб? Ніж, подушку, келих сердешної погибелі?» Кожен мав свої недоліки. Коли уві сні помирає кволий старий, ніхто не згадує про його смерть вдруге. Але якщо мертвою в ліжку знайдуть шістнадцятирічну дівчину, незручних питань не уникнути. Окрім того, Маргерія ніколи не спала сама. Навіть після смертельного поранення пана Лораса її вдень і вночі оточувало вдосталь мечів.

«Але ж мечі гострі з обох сторін. Ті самі люди, що її охороняють, можуть стати причиною її падіння.» Докази мають бути такі беззаперечні, щоб навіть власний панотець Маргерії не мав вибору, крім погодитися на її страту. Але це справа нелегка. «Її коханці нізащо не зізнаються, бо розуміють, що полетять і їхні голови теж. Якщо тільки…»

Наступного дня королева натрапила у дворі на Озмунда Кіптюга. Той саме вправлявся у двобої проти одного з Рожвинових близнюків. Котрого саме – вона не знала, бо ніколи не вміла їх розрізняти. Трохи подивившись на мерехтіння мечів, Серсея відкликала пана Озмунда убік.

– Нумо прогуляймося, – мовила вона. – Скажіть мені правду, без отих ваших нудних вихвалянь, що кожен Кіптюг вартий трьох інших лицарів. Від вашої відповіді багато залежить. Отже, ваш брат Озней. Чи вправний він з мечем?

– Вправний. Ви ж бачили. Не такий дужий, як я чи Озфрид, але спритний нівроку. Заріже – оком не встигнете змигнути.

– Якби дійшло до справи… чи переміг би він пана Бороса Блаунта?

– Бороса Бульку? – реготнув пан Озмунд. – Скільки тому пухиреві років? Сорок? П’ятдесят? З ранку і до обіду ходить п’яний, а коли і протверезіє, то сало ж нікуди не подіне. Якщо той черевань колись мав смак до битви, то давно втратив. Авжеж, ваша милосте, якщо пана Бороса треба прибрати, Озней впорається залюбки. А в чому справа? Борос скоїв якусь зраду?

– Ні, не скоїв, – відповіла королева.

«Її скоїв Озней.»