Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 60 страниц)

Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.

– Здолати хворобу мені не по силі, – відповіла Змійка, – та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?

– Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, – підтвердив князь. – Голову його обіцяно нам князем Тайвином.

– Ланістери завжди платять борги, – погодилася панна Нім, – та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.

Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці – того сотник не знав.

– Може, й так.

– «Може»?! Я кажу: так воно і є!

– Обара хоче, щоб я пішов війною.

Нім зареготала.

– О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.

– А ти?

Нім зиркнула через плече – туди, де за десяток сажнів їхали її супутники.

– Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, – почув її слова сотник. – Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру.

– Обару?

– Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна – така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків – на сплату за дітей Елії. Старого лева – за саму Елію. І наостанок – малого короля. За мого батька.

– Хлопчина нічого не скоїв проти нас.

– Той хлопчина – байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. – Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис – так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. – Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька.

– Оберин загинув у двобої на божім суді за справу, яка його навіть не стосувалася. Вбивством це аж ніяк не назвеш.

– Називайте, як хочте. Ми їм надіслали найкращого воїна і найгіднішого чоловіка Дорну, а вони нам відсилають назад купу кісток.

– Оберин зайшов далеко за межі, про які я його просив. «Зміряй, що з себе являє цей король-хлопчак і його рада, знайди їхні слабкі та сильні місця» – казав я йому на терасі. Ми саме їли помаранчі. «Знайди нам друзів, якщо вони знайдуться. Дізнайся, що зможеш, про смерть Елії, та дивись: не дратуй князя Тайвина без потреби» – ось про що я його просив. Оберин засміявся і відказав: «Коли це я когось дратував… без потреби?! Краще б ти попередив Ланістерів, щоб не дратували мене.» Він хотів правого суду для Елії, та не міг і не бажав чекати…

– Він чекав сімнадцять років! – перебила панна Нім. – Якби вбили вас, а не мого батька, він кинув би корогви на північ, не чекаючи, коли вистигне ваш труп. Якби убили вас, на порубіжжя вже падала б злива списів.

– Не маю сумніву.

– То і тут не майте сумніву, пане князю: ані я, ані мої сестри не чекатимуть помсти сімнадцять років.

Німерія вдарила кобилу острогами і понеслася геть у напрямку Сонцеспису. Її супровід поспіхом кинувся навздогін.

Великий князь відкинувся назад на подушки і заплющив очі, але Гота знав: він не спить. «Йому боляче.» Якусь мить він хотів був прикликати до нош маестра Калеота… проте якби князь Доран цього бажав, то вже покликав би сам.

Коли на сході показалися башти Сонцеспису, полудневі тіні видовжилися та потемнішали, а сонце стало червоне і напухле, наче суглоби великого князя. Першою з’явилася Спис-Башта заввишки у півтораста стоп, увінчана списом визолоченої криці, що додавав їй ще стоп тридцять; наступною – могутня Башта Сонця, чия баня блищала золотом і олив’яним склом; нарешті, останньою – глиняного кольору Піскоплав, схожий на велетенський корабель-дромон, викинутий на берег і обернутий на камінь.

Сонцеспис від Водограйних Садів відділяло лише п’ятнадцять верст дороги узбережжям, але то були два різних світи. У одному діти бавилися голими на сонці, у вимощених кахлями двориках грали музики, повітря гостро пахкотіло лимонами та червоними помаранчами. В іншому повітря тхнуло пилом, потом і димом, ночі повнилися безперервним бубонінням безлічі голосів. Замість рожевого мармуру Водограйних Садів Сонцеспис було вибудувано з лампачу та кольорової глини. Стародавній стіл дому Мартел стояв на найсхіднішому кінці невеличкого кам’янисто-піщаного півострова, оточений з трьох боків морем. На заході в тіні товстих мурів Сонцеспису тулилися до замку, наче мушлі до човна, крамниці та халупи без вікон, складені з грубого лампачу. Стайні, корчми, винні льохи, постільні будинки розташувалися ще західніше; деякі оточили себе власними мурами, і вже до них тулилися нові халупи. «І знов, і знов, і знов» – сказали б бородаті жерці. Порівняно з Тирошем, Миром або Паном Великим Норвосом, місто-тінь виглядало хіба що базарним містечком, але то було єдине таке-сяке місто, яке дорнійці мали у своїй землі.

Прибуття панни Нім на кілька годин випередило їхнє власне. Поза сумнівом, вона попередила варту про приїзд князя – Потрійна Брама стояла вже відчинена. Лише тут ворота були збудовані одні за одними, щоб пропускати відвідувачів крізь усі три Звивисті Мури просто до Старого Палацу, не змушуючи їх спершу пробиратися нескінченними верстами вузьких провулків, прихованих двориків та галасливих базарів.

Великий князь Доран засунув запони своїх нош, щойно з них стало видно Спис-Башту – і все ж простолюддя кричало на нього, коли ноші проповзали поруч. «Піщані Змійки розбурхали їх, аж киплять» – майнула в сотника незатишна думка.

Вони подолали геть занедбану смугу землі за зовнішнім муром і увійшли в другу браму. За нею вітер приніс пахощі дьогтю, солоної води, гнилих водоростей; натовп більшав з кожним кроком.

– Дорогу великому князеві Дорану! – загув Арео Гота, гамселячи п’ятою ратища по цеглі під ногами. – Дорогу князеві дорнійському!

– Князя дорнійського вбили! – заверещала жінка позаду нього.

– До списів! – заревів чоловік з високого ґанку.

– Доране! – загукав голос якогось родовитого пана. – Скликай списи!

Гота облишив думку роздивитися всіх крикунів – юрба була надто щільною, і галасувала щонайменше її третина.

– До списів! Помстимо за Гаспида!

Поки вони досягли третьої брами, стражникам доводилося вже розштовхувати людей навсібіч, щоб розчистити шлях князевим ношам, а натовп у відповідь кидався різноманітним непотрібом. Один хлопчина-голодранець хутко проскочив повз списника з напівзогнилим гранатом у руці, але побачив перед собою Арео Готу з сокирою напоготові, впустив плід додолу і ще хутчіше накивав п’ятами. Інші здалеку жбурляли лимони, зелені та жовті, або ж помаранчі, вигукуючи:

– Війна! Війна! До списів!

Одного зі стражників поцілили в око лимоном, і навіть на нозі в самого сотника розлетівся на червоні шмарклі помаранч.

Зсередини нош не донеслося жодної відповіді. Доран Мартел лишався схованим за тонкими шовковими стінами, доки його з супроводом не проковтнули товсті стіни замку, і з торохтливим брязкотом не впала замкова решітка. Галас поволі стихав. У зовнішньому замковому дворищі на свого батька чекала князівна Аріана, а навколо неї юрмилася половина двору: старий сліпий підстолій Рікассо, каштелян замку пан Манфрей Мартел, молодий маестер Милош у сірій рясі та шовковистій напахченій бороді, з півсотні дорнійських лицарів у легких та просторих лляних шатах півсотні різних відтінків. Юна Мирцела Баратеон стояла у товаристві своєї септи та пана Ариса з Королегвардії, геть упрілого у білому полив’яному лускатому обладунку.

Князівна Аріана швидко рушила до ношів, зграбно ступаючи сандалями зі зміїної шкіри, ушнурованими аж вище колін. Волосся спадало їй до крижів гривою чорних кучерів; на чолі виднівся вінець із мідних сонць. «Досі така крихітка» – подумав сотник. Піщані Змійки усі були чималі на зріст, але Аріана вдалася у власну мати – а та була лиш трохи вища за п’ять стоп. Але під коштовним пасом, під шарами вільного текучого лілового шовку і жовтої парчі вона мала жіноче тіло – округле обрисами, гнучке та звабливе.

– Батьку, – мовила вона, коли запони були відкинуті, – Сонцеспис щасливий вітати ваше прибуття.

– О так, я чув, як навіжено раділи міщани, – мляво посміхнувся великий князь і попестив доньку по щоці зчервонілою напухлою долонею. – А ти на вигляд здорова. Сотнику, майте ласку – допоможіть спуститися.

Гота пхнув сокиру за спину в навмисне зроблені для неї петлі, а тоді обережно узяв князя в обійми, намагаючись не зашкодити хворим суглобам. І все ж Доран Мартел прикусив язика, щоб не скрикнути з болю.

– Я наказала кухарям приготувати до вечора бенкет, – розповіла Аріана, – з усіма вашими улюбленими стравами.

– На жаль, я навряд чи зможу віддати їм належну шану. – Великий князь повільно обвів очима двір. – Не бачу тут Тієни.

– Тієна благала про ласку побалакати наодинці. Я надіслала її до престольної палати і сказала чекати там.

Великий князь зітхнув.

– Ну гаразд. Сотнику! Що швидше скінчимо, то швидше я відпочину.

Гота переніс його нагору кам’яними сходами Башти Сонця до великої круглої палати під банею, де останнє денне світло падало крізь вікна самоцвітного скла і малювало на блідому мармурі дзвінки півсотні різних кольорів. А там на них чекала третя Піщана Змійка.

Вона сиділа, схрестивши ноги, на подушці попід помостом, де стояли панські престоли, але підвелася, коли Гота увійшов з князем на руках. Тієна вдягнена була в облипчасту сукню товстого світло-блакитного шовку з рукавами мирійського мережива і виглядала у ній невинно, мов сама Діва. В одній руці вона тримала гаптування, в іншій – пару золотих голок. Волосся Тієна теж мала золоте, а очі – наче глибокі сині озера… і все ж вони водночас нагадали сотникові очі її батька, хай ті були чорні, як ніч. «Усі доньки Оберина Мартела мають його гаспидські очі, – раптом усвідомив Арео. – І байдуже, якого вони кольору.»

– Дядечку, – мовила Тієна Піщанець, – я вже на вас зачекалася.

– Сотнику, посадіть мене на мій стіл.

На помості стояло два панських престоли – майже однакові, лише на спинці одного золотом було викладено списа Мартелів, а на спинці іншого сяяло ройнарське сонце. Саме цей прапор віяв зі щогл кораблів Німерії, коли ті прибули до берегів Дорну. Сотник посадовив великого князя під списом і ступив убік.

– Невже вам так боляче? – Голос панна Тієна мала солодкий, наче літні полуниці, та й саму її кортіло лизнути, наче ніжний смаколик. Її мати була септа, і навколо Тієни трохи що не променилося сяйво геть неземної невинності. – Чи не можу я полегшити ваші страждання?

– Кажи, з чим прийшла, і дай мені відпочити. Я стомився, Тієно.

– Я вигаптувала це для вас. – Тієна розгорнула шмат краму, на якому гаптувала. Там було зображено її батька, великого князя Оберина, верхи на піщаному коні, вбраного в червоний обладунок, з усмішкою на обличчі. – Коли скінчу, то подарую вам на згадку про брата.

– Я і без твоєї згадки ніколи не забуду свого брата.

– Добре це знати. Бо вже багато людей питають і не знаходять відповіді.

– Князь Тайвин пообіцяв нам голову Гори.

– О, яка добрість… але катівський меч не є гідною смертю для хороброго пана Грегора. Ми так довго благали богів про його смерть – буде справедливо, якщо і він про неї благатиме. Я знаю, яку отруту застосував пан батько – повільнішої та боліснішої немає на світі. Скоро ми аж тут, у Сонцесписі, почуємо, як Гора верещить у смертній муці.

Великий князь Доран зітхнув.

– Обара вимагає від мене дозволити війну. Нім задовольнить смерть лише кількох людей. Чого прагнеш ти?

– Війни, – відповіла Тієна, – та не такої, як моя сестра. Дорнійці найкраще б’ються у себе вдома. Я кажу: нагострімо наші списи і зачекаймо. Коли на нас насунуться Ланістери та Тирели, ми скривавимо їх у проходах і поховаємо під летючими пісками, як робили вже сто разів.

– Це якщо вони насунуться.

– О, вони муситимуть, бо інакше шмат їхнього царства відвалиться, і все стане так, як було до нашого шлюбу з драконами. Так мені казав батько. За те, що принцеса Мирцела тепер у нас, ми мусимо дякувати Бісові. Така гарненька дівчинка, ви не згодні? От якби мені такі кучерики, як у неї. Вона створена бути королевою – як її мати.

На Тієниних щоках з’явилися ямочки.

– Я б завважила за честь облаштувати їй весілля, а заразом і наглянути за виготовленням корон. Тристан і Мирцела – такі прегарні невинні діти; гадаю, їм пасуватиме біле золото… зі смарагдами у колір Мирцелиних очей. Та втім, діаманти і перли теж нічогенькі – аби дітки побралися та коронами повінчалися. Тоді нам лишиться тільки уславити Мирцелу як Першу тако наречену, королеву андалів, ройнарів та першолюдей, законну спадкоємицю престолу Семицарства Вестеросу. І чекати, коли прийдуть леви.

– Законну спадкоємицю?! – пирхнув великий князь.

– Вона старша за свого брата, – пояснила Тієна, мовби якомусь дурникові. – За законом Залізний Престол має перейти до неї.

– За дорнійським законом.

– Коли ласкавий король Даерон одружився з князівною Мирією і привів нас до свого королівства, то було погоджено, що у Дорні завжди правитиме дорнійський закон. Так трапилося, що Мирцела зараз у Дорні.

– Так, у Дорні, – буркнув великий князь непривітно. – Мені треба подумати.

Тієна закопилила губки.

– Ви забагато думаєте, дядечку.

– Справді?

– Саме так казав мені батько.

– Оберин думав замало і занадто швидко.

– А дехто з людей думає забагато і занадто повільно – певно, що боїться діяти.

– Між страхом та осторогою є різниця.

– О, то я мушу молитися, щоб не побачити вас наляканим, дядьку! Бо ви, мабуть, і дихати забудете.

Вона здійняла руку… але сотник негайно грюкнув п’ятою ратища сокири по мармурові підлоги і застеріг:

– Ясна панно, ви забуваєтеся. Відступіть від помосту, коли ваша ласка.

– Я не мала на думці зла, сотнику. Я люблю мого дядечка і знаю, що він любив мого батька. – Тієна стала перед великим князем на коліно. – Я сказала все, задля чого прийшла, дядьку. Пробачте, якщо завдала образи – мені аж серце крається. Чи не позбавили ви мене своєї любові?

– Ні. І ніколи не позбавлю.

– Тоді дайте мені благословіння, і я піду.

Доран повагався пів-удару серця, тоді поклав долоню на голову небоги.

– Май мужність, дитино.

– Як інакше? Адже я – його дочка!

Та щойно вона вклонилася і вийшла, як до помосту заспішив маестер Калеот.

– Пане князю, а чи вона… дозвольте подивитися на вашу руку… – Маестер спершу оглянув долоню, тоді перевернув її вниз і понюхав тили князевих пальців. – Ні-ні, все гаразд. Все чудово. Подряпин немає, тож…

Великий князь забрав руку.

– Маестре, чи можна просити вас про макове молочко? Наперстку вистачить.

– Макове? Так-так, певно ж.

– І якнайскоріше, – м’яко додав Доран Мартел. Калеот заспішив до сходів.

Знадвору вже сіло сонце. Світло всередині бані зблякло на голубі сутінки, усі дзвінки на підлозі потроху згасли. Великий князь сидів на панському престолі під Мартеловим списом, блідніючи від болю. По довгій хвилині мовчання він обернув обличчя до Арео Готи.

– Сотнику, – запитав він, – наскільки вірна мені моя варта?

– Вірна. – Сотник не знав, що тут іще можна сказати.

– Уся до людини? Чи одні вірні, а інші – ні?

– Вони добрі вояки. І добрі дорнійці. Вони зроблять те, що я накажу. – Арео грюкнув ратищем по підлозі. – А я принесу вам голову будь-якої людини, яка вас зрадить.

– Голів мені не треба. Я хочу покори.

– Ви її маєте. – «Служи. Корися. Борони. Прості обітниці для простих людей.» – Скільки треба варти?

– Про те вирішуй сам. Можливо, кілька вірних душ упораються краще, ніж два десятки. А я хочу, щоб усе було зроблено якнайшвидше, якнайтихіше і без пролиття крові.

– Швидко, тихо, без крові. Зрозуміло. Який буде наказ?

– Знайди доньок мого брата, затримай їх під своєю вартою і замкни у келіях нагорі Спис-Башти.

– Піщаних Змійок? – Сотникові пересохло в горлянці. – Усіх… вісьмох, пане князю? І малих теж?

Великий князь трохи подумав.

– Дівчатка Еларії ще замолоді, щоб становити небезпеку, та боюся, щоб не знайшлися люди, які захочуть застосувати їх проти мене. Краще безпечно тримати їх неподалік. Тому знайди і маленьких теж… але найперше – Тієну, Німерію та Обару.

– Слухаю волю мого князя. – На серці в нього було неспокійно. «Моїй маленькій князівні це не сподобається.» – А що про Сарелу? Вона теж доросла жінка, майже двадцяти років.

– Якщо вона не повернеться до Дорну, я нічого не зможу зробити – лише молитися, щоб вона мала більше здорового глузду, ніж її сестри. Облишмо її, нехай собі… грається у свою гру. Збери мені решту – я не спатиму, доки не знатиму, що вони в безпеці та під вартою.

– Буде зроблено. – Сотник завагався. – Та коли про це дізнаються на вулицях, простолюддя завиє з люті.

– Весь Дорн завиє, – зауважив Доран Мартел стомленим голосом. – А ми мусимо молити богів, щоб це виття почув князь Тайвин у Король-Березі. Нехай знає, якого відданого друга він має у Сонцесписі.

Серсея

Їй наснилося, що вона сидить на Залізному Престолі вище від усіх і кожного.

Двірські унизу здавалися яскраво забарвленими мишами. Славне панство та шляхетне жіноцтво ставало на коліна. Зухвалі юні лицарі складали їй до ніг мечі та благали про знаки прихильності, а королева ласкаво посміхалася до них. Аж раптом нізвідки з’явився карлик, показав на неї та запугукав лиховісним сміхом. Пани та панії теж захихотіли, ховаючи усмішки у долонях. І аж тоді королева втямила, що сидить зовсім гола.

Нажахана, вона спробувала затулитися руками. Леза та гостряки Залізного Престолу кусали їй плоть, поки вона щулилася, ховаючи сором. Ногами текла червона кров – то у сідниці вчепилися сталеві зуби. Спробувавши встати, вона провалилася ногою в щілину між покрученими шматками заліза, і що більше силувалася вилізти, то більше престол поглинав її, виривав шматки м’яса з грудей та живота, різав руки та ноги, аж вони скоро стали слизькі, червоні та лискучі…

А тим часом унизу престолу викидав коники і заходився сміхом її брат.

Коли вона відчула на плечі легкий доторк чиєїсь руки і зненацька прокинулася, його веселощі продовжували бриніти їй у вухах. На пів-удару серця Серсеї здалося, що та рука – теж із нічного жахіття, але то була всього лише Сенела. На вид покоївка була біла і перелякана.

«Ми тут не самі» – усвідомила королева. Навколо ліжка маяли тіні – високі, вдягнені у киреї, з-під яких виблискували кольчуги. «Що тут забули озброєні люди? Де моя варта?» Опочивальня була темна, за винятком ліхтаря, котрого один з прибульців тримав високо над головою. «Не можна показати страху.» Серсея відкинула назад переплутане уві сні волосся і спитала:

– Чого вам треба?

У світло ліхтаря ступив чоловік, і вона побачила на ньому біле корзно.

– Хайме?!

«Я бачила уві сні одного брата, а будити мене прийшов інший.»

– Ваша милосте. – Голос не належав її братові. – По вас послав пан Регіментар.

Його волосся кучерявилося, як і в Хайме, але ж братове було кольору битого золота – того самого, що в неї – а цей чоловік мав волосся чорне і лискуче. Вона зачудовано витріщилася, геть не розуміючи його белькотіння. До чого тут нужник, який ще арбалет? З якого дива згадують батькове ім’я? «Я ще не прокинулася, – подумала Серсея. – Не прокинулася, і жахіття моє не скінчилося. Скоро з-під ліжка виповзе Тиріон і почне з мене глузувати.»

Але то була якась дурниця. Братик-карлик сидів у кам’яному мішку, приречений померти просто сьогодні. Вона зиркнула на руки, перевернула, порахувала власні пальці. Ковзнувши долонею по плечі та передпліччі, упевнилася, що рука вкрита сиротами, але цілісінька. На ногах не було порізів, на п’ятах – кривавих ран. «То був сон, лише сон. Я забагато випила минулого вечора. Це випари вина зі шлунку роблять таке з головою. Як настане світанок – я ж перша і посміюся зі своїх страхів. Діти мої будуть убезпечені, Томенів престол стоятиме міцно, а мій збочений менший «валонкар» позбавиться голови та згниє.»

Біля плеча з’явилася Джоселин Звихт, пхнула до рук кухля. Серсея зробила ковток; то була вода з домішкою вичавленого лимона – такого терпкого, що вона все виплюнула. Королева почула, як нічний вітер брязкає віконницями, і раптом побачила усе напрочуд гостро та ясно. Джоселин тремтіла, наче листок на вітрі – схоже, вона злякалася незгірш Сенели. Згори нависав пан Озмунд Кіптюг, позаду нього стояв пан Борос Блаунт з ліхтарем. У дверях юрмилися ланістерівські надвірні стражники з блискучими визолоченими левами на маківках шоломців. Вони теж виглядали переляканими. «Чи може таке бути? – запитала себе королева. – Невже правда?»

Вона підвелася з ліжка і дозволила Сенелі накинути на плечі халат, ховаючи голе тіло. Серсея зав’язала його поясом сама, незграбними скоцюбленими пальцями.

– Але пан батько тримають навколо себе варту вдень і вночі, – мовила вона.

Язик ледве повертався між зубів. Вона ковтнула ще лимонної води і побовтала у роті, щоб освіжити подих. До ліхтаря, котрого тримав пан Борос, влетіла мушка; Серсея чула, як вона дзижчить, і бачила тінь крил, що марно билися на склі.

– Варта на місцях, ваша милосте, – відповів Озмунд Кіптюг. – Ми знайшли таємні двері позаду комина. Прохід, нікому не відомий. Пан Регіментар пішов подивитися, куди він веде.

– Хайме?! – охопив її раптовий, наче морська буря, жах. – Пан Хайме має бути з королем!…

– Малому нічого не заподіяно. Пан Хайме надіслав тузінь варти його стерегти. Його милість спочиває.

«Хай його сни будуть легшими за мої, а пробудження – лагіднішим.»

– Хто з вас зараз при королі?

– Цю честь, коли ваша ласка, має пан Лорас.

До пана Лораса вона ласки не мала. Тирели були всього лише підкоморії-управителі, піднесені драконовими королями надто високо – до княжої влади, яку їм не варто було давати. Марнославство їхнє могло рівнятися лише з жадобою до статків та могуття. Хай пан Лорас – гарненький, як дівчача мрія, та під своїм білим корзном лишається Тирелом аж до кісток. Хто їх зна – може, гидкий плід сьогоднішньої ночі було посаджено, полито і вирощено саме у Вирії.

Втім, висловлювати вголос таке припущення вона наразі не сміла.

– Дозвольте мені хвилину вдягтися. Пане Озмунде, ви проведете мене до Башти Правиці. Пане Боросе, ходіть до наглядачів у в’язниці й упевніться, що карлик сидить у своїй келії.

Імені його вона не зважилася назвати. «Він би не знайшов мужності підняти руку на батька» – казала вона собі, проте хотіла знати напевне.

– Слухаю волю вашої милості.

Блаунт віддав ліхтаря панові Озмунду. Серсеї навіть трохи полегшало, коли вона побачила його спину. «Батькові не варто було поновлювати його серед білих братчиків.» Лицар виявився ганебним боягузом.

Поки вони вийшли з Маегорового Острогу, небо стало темно-синім, хоча зірки ще сяяли. «Усі, крім однієї, – подумала Серсея. – Впала ясна зоря заходу, і ночі віднині стануть темніші.» Вона призупинила крок на перекидному мості через сухий рів, окинула оком шпичаки унизу. «Вони б не насмілилися про таке брехати.»

– Хто знайшов батька?

– Один з його стражників, – відповів пан Озмунд. – Люм. Пішов до вітру і знайшов їхню ясновельможність у нужнику.

«Ні, цього не може бути. Це не смерть для лева.» Королева почувалася на диво спокійною. Вона згадала, як уперше, маленькою дівчинкою, втратила молочний зуб. Він не болів, але дірка у роті створювала чудернацьке відчуття; язик сам собою без упину ліз до неї мацати. «Тепер у цілому світі лишилася діра там, де був батько. А діри треба латати.»

Якщо Тайвин Ланістер справді помер, то ніхто не міг тепер почуватися безпечно… а найменше – її син на престолі. Коли помирає лев, на його місце лізуть нижчі й ниціші звірі: шакали, стерв’ятники, дикі собаки-падложери. Вони намагатимуться відштовхнути її геть, як робили завжди. Діяти треба швидко – так, як по смерті Роберта. Можливо, це справа рук Станіса Баратеона через якогось посіпаку. Ба навіть передобідок до нового нападу на місто. Королева хотіла сподіватися, що так воно і є. «Хай приходить. Я його розіб’ю вщент, як розбив батько, і цього разу він живим не втече.» Станіса вона не боялася – не більше, ніж Мейса Тирела. Та й загалом не боялася нікого – вона ж бо донька Скелі, левиця Ланістерів. «Не буде тепер балачок щодо вдруге видати мене заміж.» Віднині їй належало дідицтво Кастерлі-на-Скелі, сила та влада дому Ланістер. Ніхто більше не насмілиться її зневажити. Навіть коли Томенові не потрібна буде намісниця, пані господиня у Кастерлі-на-Скелі залишиться впливовою силою в державі.

Східне сонце забарвило верхівки башт яскраво-червоним, але внизу попід мурами ще ховалася ніч. Зовнішній замок був такий принишклий, аж вірилося, що всі люди в ньому померли. «А було б їм і померти. Не личить Тайвинові Ланістеру помирати самому. Така людина заслуговує піти до пекла з почтом, щоб і там їй служили та догоджали.»

Коло дверей до Башти Правиці стояло на чатах четверо списників у червоних киреях та шоломцях з левами.

– Нікого не впускати і не випускати без мого дозволу, – наказала Серсея.

Вміння наказувати прийшло до неї легко та природньо. «Сталь у голосі – то від батька. Він теж так умів.»

Всередині башти очі ятрив дим від смолоскипів, але Серсея не лила сліз – так само, як не лив би їх батько. «Я – єдиний справжній син, якого він породив.» Підбори шкрябали по каменю, поки вона крокувала вгору сходами; мушка всередині ліхтаря пана Озмунда навіжено теліпалася. «Здохни вже, – роздратовано подумала королева, – лети у вогонь, годі смикатися.»

Ще двійко червонокирейників стояло нагорі сходів. Рудий Лестер пробурмотів, коли вона його минала, якісь недоладні співчуття. Королева засапалася, подих її прискорився, серце гупало у грудях. «Сходинки, – сказала вона собі, – ця бісова башта має надто багато сходинок.» Мимоволі майнула спокуслива думка, чи не розвалити її зовсім.

Передпокій нагорі повнився натовпом дурнів, що балакали пошепки – наче князь Тайвин спав, і вони боялися його збудити. Стражники та челядь поспіхом розступалися перед нею, розтуляючи роти і щось проказуючи. Вона бачила рожеві ясна, рухливі язики, та слова їхні не означали геть нічого – не більше, ніж дзижчання мушки. «Що вони тут роблять? Як дізналися?» Направду саме її мали б покликати першою. Вона ж королева-намісниця на державі, хіба вони забули?

Перед опочивальнею Правиці стояв пан Мерин Трант у білому обладунку та корзні. Забороло шолома було підняте, мішки під очима надавали йому напівсонного вигляду.

– Виженіть звідси цих людей, – наказала Серсея. – Мій батько досі в нужнику?

– Його перенесли на ліжко, м’сьпані.

Пан Мерин штовхнув двері й дав королеві дорогу.

Вранішне світло лилося крізь віконниці, малювало золоті смуги на очереті, яким було встелено підлогу опочивальні. Дядько Кеван стояв коло ліжка на колінах і намагався молитися, та ледве міг вимовити хоч слово. Стражники скупчилися навколо комина. Таємні двері, про які казав пан Озмунд, роззявилися у темряву за попелом та вугіллям, розмірами нагадуючи чорне гирло печі. Панові Озмунду довелося б туди проповзати. «Але Тиріон – лише пів-пана, – подумала вона і сама на себе розсердилася. – Та ні, карлика зачинено у кам’яному мішку.» Це не міг зробити він. «Станіс, – сказала вона собі, – справа не обійшлася без Станіса. Він досі має у місті прихильників. А якщо не він, то вже певно Тирели…»

Про таємні проходи всередині Червоного Дитинця віддавна гуляли плітки та перекази. Вважалося, що Маегор Лютий убив усіх будівників замку, щоб навіки вберегти знання про ходи від зайвих людей. «А скільки ще опочивалень мають приховані двері?» Серсеї раптом примарилося, як карлик вилазить з-за гобелену в Томенових покоях з ножем у руці. «Томена добре охороняють» – сказала вона собі. Але ж і князь Тайвин мав добру охорону…

Якусь мить вона не впізнавала померлого. Так, він мав таке саме волосся, як її батько, але то була, конче певно, зовсім інша людина – настільки менша, наскільки й старіша. Халат його був підсмикнутий угору і нагорнутий аж на груди, лишаючи тіло нижче пояса зовсім оголеним. Стріла з арбалету поцілила його в низ живота між пупом та чоловічими місцями і застрягла так глибоко, що стирчати назовні лишилося тільки пір’я. Сороміцьке волосся вкрилося кіркою висхлої крові; у пупі також стояла майже загусла калюжка.

Тхнуло від батька так, що королева зморщила носа.

– Вийміть з нього стрілу, – наказала вона. – Це ж Правиця Короля!

«І мій батько. Мій ясновельможний пан батько. Чи мушу я верещати і видирати собі волосся?» Казали, що Кетлін Старк пошматувала собі обличчя на криваві смуги, коли Фреї зарізали її дорогоцінного Робба. «Ви б хотіли цього, батьку? – кортіло їй спитати. – Чи краще б хотіли, щоб я лишилася сильною? Ви плакали по власному батькові?»

Її дід помер, коли їй був лише рочок, але ту історію вона знала добре. Князь Титос надзвичайно розжирів, і серце його розірвалося одного дня, коли він видирався сходами до своєї коханки. Батько тоді був у Король-Березі – служив Правицею Навіженому Королю. Коли Серсея з Хайме були малі, князь Тайвин часто перебував у Король-Березі. Якщо він і плакав, коли дізнався про смерть батька, то в такому місці, де ніхто не бачив його сліз.

Королева відчула, як її нігті впинаються в долоні.

– Як ви сміли залишити його отак?! Пан батько були Правицею при трьох королях, найвеличнішою людиною в історії Семицарства! За ними мають калатати дзвони, як калатали за Робертом! Їх треба обмити і вдягти згідно їхньої посади – у горностай, грезет і кармазиновий шовк. Де Пицель? Де Пицель, питаю?! – Вона обернулася до стражників. – Гей, Бородавко! Приведи мені великого маестра Пицеля. Він має подбати про князя Тайвина.

– А він їх бачив, ваша милосте, – відповів Бородавка. – Прийшов, побачив і пішов скликати сестер-мовчальниць.

«Виходить, по мене послали останньою.» Накотив такий гнів, що вона й слів не добрала. «А Пицель побіг писати листи, аби лише не забруднити свої безсилі старечі рученята. Який з нього хосен, питається?»

– Знайдіть маестра Балабара, – нарешті спромоглася вона. – Маестра Френкена. Хоч якогось маестра!

Бородавка і Деривухо притьмом кинулися виконувати наказ.

– Де мій брат?

– Пішов проходом. Там цілий колодязь, а у ньому в камінь забито залізні щаблі. Пан Хайме поліз подивитися, чи він глибокий.