Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 60 страниц)

Хайме

Нового князя на Водоплині аж трусило з гніву.

– Нас ошукали! – верещав він. – Цей добродій надурив нас, наче базарний шахрай! – тицяв він пальцем на Едмура Таллі, бризкаючи рожевою слиною. – Я йому голову зітну! Я нині правлю на Водоплині, я маю королівський привілей!…

– Емоне, – відповіла йому дружина, – пан Регіментар знає про твій привілей. Пан Едмур знає про твій привілей. Кожен смердючий стайняр знає про твій привілей.

– Я тут князь, і я зітну йому голову!

– За який злочин? – Едмур, хай кощавий та змарнілий, все ж виглядав вельможніше за Емона Фрея. На ньому був підбитий каптан червоної вовни з пстругом у стрибку, вигаптуваним на грудях, сині штани і чорні чоботи. Рудаво-брунатне волосся йому вимили та підрізали, руду бороду ошатно підстригли. – Я зробив, що від мене вимагалося.

– Та невже? – Хайме Ланістер не спав відтоді, як відчинилася брама Водоплину, і тепер йому в голові гупало. – Не пригадую, щоб вимагав від вас дозволити панові Бріндену втекти.

– Ви вимагали здати мій замок, а не мого дядька. То я тепер винуватий, що ваші вартові проґавили його втечу просто крізь вашу облогу?

Але Хайме було не до жартів.

– Де він?! – загарчав лицар, не приховуючи роздратування.

Його люди обшукали Водоплин вже тричі, але Бріндена Таллі ніде не знайшли.

– Мені він не казав, куди саме тікає.

– А ви, звісно, не питали. Як він вибрався?

– Риби вміють плавати. Навіть чорні, – вишкірився Едмур.

Хайме люто закортіло загилити золотою правицею просто поперек його посмішки – авжеж, втративши кілька зубів, Едмур знеохотиться їх вишкіряти. Бо як на людину, що мала решту життя просидіти в полоні, колишній володар Водоплину надто вже пишався собою.

– Під Кастерлі-на-Скелі є кам’яні мішки-забувайки, що пасують людині, наче тісний обладунок. У них не можна ані обернутися, ані сісти, ані дотягтися до ніг, коли їх починають гризти пацюки. Не бажаєте переглянути свою відповідь?

Посмішка князя Едмура згасла.

– Ви дали мені слово, що мене триматимуть з належною шаною, згідно мого звання та стану.

– І не порушу його, – відповів Хайме. – В тих забувайках сконало чимало шляхетніших за вас лицарів і кілька вельми зацних вельмож. Навіть король чи два, якщо я правильно пам’ятаю оповідки маестрів. Ваша дружина отримає таке саме помешкання поруч із вами – не хочу вас розлучати.

– Він справді поплив водою, – похмуро буркнув Едмур. У його блакитних очах – таких самих, як у рідної сестри, Кетлін – Хайме впізнав ту саму зневагу і ненависть. – Ми підняли ґрати на Водяній Брамі. Невисоко, лише на три стопи. Досить, щоб прослизнути під водою, хоча згори брама здавалася зачиненою. Дядько добре плаває. Як стемніло, він пробрався попід шпичками.

«І так само попід нашою загорожею. Авжеж.» Ніч без місяця, знуджені стражники, тихий чорний пструг у чорній річці, що пливе собі тихо вниз течією… Якщо Рівтигер, Тисовець або хтось з їхніх вартових і почув якийсь сплеск, то певно, подумав на велику рибу або черепаху. Едмур чекав мало не день, щоб спустити лютововка Старків на знак скорення замку. А далі в Водоплині, поки його передавали з одних рук в інші, чинився такий розгардіяш, що лише наступного ранку Хайме доповіли про відсутність Чорноструга серед бранців.

Він пішов до вікна і визирнув на річку. Стояв ясний осінній день, сонце мерехтіло на воді. «Дотепер Чорноструг вже верст за п’ятдесят униз течією.»

– Його треба знайти! – наполягав Емон Фрей.

– Знайдеться, – відповів Хайме з певністю, якої не мав. – По нього вже вислано мисливців з хортами.

Пан Аддам Марбранд очолив пошуки на південному березі річки, пан Дермот з Мокрохащів – на північному. Хайме гадав залучити ще й когось із річкового панства, але Ванс та Дудар з їхніми прибічниками радше б допомогли Чорностругові утекти, ніж забили у кайдани. Та й загалом сподіваннями він себе не тішив.

– Може, пан Брінден і зуміє ненадовго від нас заховатися, – мовив Хайме заспокійливо, – але зрештою десь та спливе.

– А раптом він спробує відібрати мій замок?

– Ви маєте залогу в дві сотні вояків.

Правду кажучи, залога була навіть завелика – давався взнаки переляк князя Емона. Втім, прогодувати її новому володареві буде неважко – Чорноструг не брехав, комори Водоплину лишилися після нього добряче натоптаними.

– Після того клопоту, якого панові Бріндену коштувало уникнути нас, навряд чи він палко жадатиме прокрастися назад.

«Хіба що на чолі розбійної зграї.» Хайме мав певність, що Чорноструг не облишив наміру продовжити збройні змагання.

– Це тепер твій столець, – мовила пані Генна до чоловіка. – Тобі його і захищати. Якщо не вмієш і не можеш, спали тут усе і тікай до Скелі.

Князь Емон потер вуста і підборіддя. На долоні лишилися червоні слизькі сліди кислолисту.

– Авжеж він мій! Водоплин належить мені, і ніхто його з моїх рук не забере!

Емон Фрей кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, і пані Генна витягла його попід руку зі світлиці.

– Чи не хочете наостанок сказати мені щось? – запитав Хайме Едмура, коли вони лишилися наодинці.

– Це була світлиця мого батька, – відповів Таллі. – Звідси він правив річковим краєм. Правив мудро, гідно, справедливо. Батько любив сидіти коло цього вікна – тут завжди було добре світло, а піднявши очі від листів, він міг побачити річку. Коли очі в нього стомлювалися, він прохав Кет йому почитати. Отам коло дверей ми з Мізинцем колись побудували з брусочків дерев’яний замок. Ти ніколи не зрозумієш, Крулерізе, як гидко мені бачити тебе у цій кімнаті. Ніколи не зрозумієш, як я тебе зневажаю.

Та він помилявся.

– Мене зневажали кращі за тебе, Едмуре, – відповів Хайме і покликав варту. – Відведіть його вельможність до башти і погодуйте.

Князь на Водоплині пішов, не вимовивши більше ані слова. На ранок він мав вирушати на захід. Супровід – сто вершників, серед них двадцять лицарів – очолював пан Форлей Престер. «Краще подвоїти. Князь Берік може спробувати звільнити Едмура дорогою до Золотого Зубу.» Хайме не подобалася думка втретє ловити в полон одного й того самого Таллі.

Він повернувся до крісла Гостера Таллі, витяг мапу Тризуба і розправив її золотою правицею. «Куди б я подівся, якби був Чорностругом?»

– Пане Регіментарю? – просунувся у відчинені двері стражник. – Тут пані Вестерлін з дочкою, за вашим наказом.

Хайме відсунув мапу вбік.

– Запроси зайти.

«Добре, хоч дівчина не зникла.» Джейна Вестерлін була королевою Робба Старка – жінкою, заради якої він втратив усе. Маючи в череві мале вовченя, вона була б небезпечнішою за Чорноструга.

Тим часом небезпечною Джейна зовсім не виглядала. То було струнке, тонесеньке дівча років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, радше по-дитячому незграбне, ніж по-жіночому звабливе. Вона мала вузькі стегна, груди завбільшки з яблука, рясну копицю брунатного волосся і лагідні карі очі сарни. «Гарненька дитина, – вирішив про себе Хайме, – але не жінка, за яку варто втратити престол і королівство.» Обличчя вона мала напухле, а на чолі – якесь садно, майже сховане брунатним кучериком.

– Що це таке? Що сталося? – спитав її Хайме.

Дівчина відвернулася.

– Та нічого! – заперечила її мати, жінка з жорсткими та суворими рисами обличчя, вдягнена у сукню зеленого оксамиту. На її довгій тонкій шиї теліпалося намисто з золотих мушель. – Не хотіла віддавати оту іграшкову корону, яку їй подарував бунтівник і зрадник. А коли я спробувала зняти її силоміць, непокірне дитя надумало опиратися.

– Вона моя, – схлипнула Джейна. – Ви не маєте права. Робб наказав зробити її для мене. Я кохала його.

Мати замірилася дати їй ляпаса, але Хайме рішуче ступив між ними.

– Оцього мені не смійте, – застеріг він пані Сивіллу. – Ану сідайте, обидві.

Дівчина скрутилася у кріслі, мов перелякана тваринка. Мати сіла прямо, наче палю проковтнула, високо піднявши голову.

– Вип’єте вина? – запитав Хайме.

Дівчина не відповіла. Її мати мовила:

– Ні, дякую.

– Воля ваша, – кивнув Хайме і обернувся до доньки: – Сумую за вашою втратою. Хлопчина мав мужність, віддаю йому належне. А вам мушу поставити одне запитання, ясна пані. Ви носите його дитину?

Джейна скочила з крісла і втекла б геть зі світлиці, якби стражник коло дверей не вхопив її за руку.

– Не носить, – відповіла за доньку пані Сивілла, поки та намагалася вирватися. – Я подбала про все, як наказували ваш ясновельможний батечко.

Хайме кивнув. Тайвин Ланістер був не з тих, хто у таких справах ловить ґав.

– Відпусти дівчину, – наказав він стражникові. – Мені вона більше не потрібна.

Джейна ринула сходами, схлипуючи, а Хайме окинув пильним поглядом її матір.

– Отже, дім Вестерлін отримав королівське пробачення, вашого брата Рольфа зробили князем на Кастамирі. Чого вам іще від нас треба?

– Ваш ясновельможний панотець князь обіцяли мені гідні шлюби для Джейни та її молодшої сестри. Князі або спадкоємці, так присягалися пан Правиця – не якісь там молодші сини чи надвірні лицарі.

«Князі чи спадкоємці. Авжеж, чому ні.» Вестерліни були старим та поважним шляхетним домом, належно пишалися своїм родоводом. Але сама пані Сивілла, в дівоцтві Перчин, народилася в сімействі купців-скоробагатьків. Хайме пригадалося, що її бабця була якась напівбожевільна відьма з далекого сходу. До того ж Вестерліни, хай які пихаті, за минулі століття геть зубожіли. Молодші сини княжих родів – то було найкраще, на що доньки Сивілли Перчин могли сподіватися за звичайних обставин. Але… з товстобоким дзбаном ланістерівського золота на додачу, навіть удовиця вбитого бунтівника видасться ласою нареченою якомусь не надто перебірливому князьку в королівствах.

– Ви матимете ваші шлюби, – відповів Хайме, – але Джейна мусить зачекати два повні роки, перш ніж знову одружиться.

Якщо дівчина знайде собі чоловіка надто швидко і народить від нього дитину, неодмінно поповзуть чутки, що справжній батько дитини – Молодий Вовк.

– Я маю також двох синів, – нагадала пані Вестерлін. – Ролам зараз зі мною, але Райнальд був лицарем і пішов разом з бунтівниками до Близнюків. Якби я знала, що там має статися, ніколи б його не пустила.

У голосі її пролунав докір.

– Райнальд не знав зовсім нічого про… про домовленості з вашим панотцем. Він, можливо, і досі сидить бранцем у Близнюках.

«А може, лежить мертвий.» Зрештою, Вальдер Фрей теж знав не про всі домовленості.

– Я поспитаюся. Якщо пан Райнальд досі сидить у полоні, ми виплатимо його викуп замість вас.

– Йшлося і про шлюб для нього. Про наречену з Кастерлі-на-Скелі. Щоправда, говорилися якісь дурниці… Мовляв, якщо справи підуть добре, за Райнальда посватають Джоя. Когось із Грейджоїв, абощо? До чого тут Грейджої?

«Навіть з могили князь Тайвин мертвими руками смикає нас усіх за шворки.»

– Грейджої тут ні до чого. Джоєю звуть тілесну доньку мого покійного дядька Геріона. Йшлося про неї. Якщо бажаєте, можемо влаштувати заручини, але шлюб має зачекати. Коли я бачив Джою востаннє, їй було дев’ять чи десять років.

– Тілесну доньку?! – Пані Сивілла наче лимон проковтнула. – Ви хочете одружити кров Вестерлінів з байстрючкою?

– Не дуже. Не більше, ніж одружувати Джою з сином підступної змовниці та зрадниці. Малеча заслуговує на кого кращого.

Хайме радо б задушив нахабну тітку її власним намистом з мушлями. Джоя була мила дитина, трохи сумна та самотня; її батько був улюбленим дядьком Хайме.

– Ваша донька варта десятьох таких, як ви, мосьпані. Вранці ви вирушаєте в дорогу з Едмуром та паном Форлеєм. До того часу раджу не траплятися мені на очі.

Він загукав до стражників, і пані Сивілла вийшла, щільно стиснувши вуста, з виглядом ображеної невинності. Хайме мимоволі зацікавився, чи багато знав князь Гавен про змови та підступи своєї дружини. «Та й чи багато нам, чоловікам, дозволяють знати про такі справи?»

Коли Едмур та Вестерліни рушили в путь, з ними поїхало чотири сотні вояків – Хайме в останню мить знову подвоїв супровід, ще й сам подолав з загоном кілька верст, щоб побалакати з паном Форлеєм Престером. Лицар, що носив бичачу голову на вапенроку і роги на шоломі, сам найменше скидався на бика. То був невеличкий на зріст, худорлявий, загартований битвами та походами чоловічок з гострим носом, лисою головою та брунатно-сивою борідкою. Загалом пан Форлей схожий був радше на меткого корчмаря, ніж на лицаря.

– Ми не знаємо, де зараз Чорноструг, – нагадав йому Хайме, – та якщо він матиме з ким відбити Едмура, то відіб’є.

– Не бути цьому, мосьпане. – Як більшість корчмарів, пана Форлея нелегко було обвести круг пальця. – У поході я висилатиму роз’їзди та пластунів, а на ніч ставитиму укріплені табори. Я обрав десятьох найкращих лучників, щоб наглядали за Таллі вдень і вночі. Якщо він хоч на півсажня з’їде з дороги, його так стрілами втикають, що й рідна мамця в пеклі сплутає з гусаком.

– Добре. – Найбільше Хайме волів побачити Таллі неушкодженим у Кастерлі-на-Скелі… та краще вбити, ніж на волю пустити. – І на доньку князя Вестерліна хай теж оком накидають.

Пан Форлей неабияк здивувався.

– На Гавенову дівчинку? Та вона ж…

– Вона вдовиця Молодого Вовка, – скінчив за нього Хайме, – і буде вдвічі небезпечніша за Едмура, якщо зуміє втекти.

– Слухаю волю мосьпана. Її пильнуватимуть.

Повертаючись уздовж валки до Водоплину, Хайме мусив проминути легким чвалом родину Вестерлінів. Князь Гавен поважно кивнув, але пані Сивілла подивилася просто крізь нього очима, схожими на друзки льоду. Джейна ж його навіть не побачила. Юна вдовиця їхала, опустивши очі, згорбившись під кобеняком з каптуром. Під грубою верхньою одежиною вона мала на собі багаті й коштовні, але розірвані шати. «То це вона сама порвала, на знак жалоби, – раптом усвідомив Хайме. – Авжеж її мамця трохи не сказилася.» І спитав себе, чи розірве Серсея на собі сукню, якщо колись почує про його смерть.

Хайме не поїхав одразу до замку; натомість він іще раз перетнув Перекат – зазирнути до Едвина Фрея та обговорити передачу полонених з підземель його прадіда. Фреївське військо почало зніматися за кілька годин по скоренні Водоплину; значкові та компанійці на службі князя Вальдера поскладали намети, повисмикували палісади і рушили додому. Ті фреївці, які ще лишилися, теж згортали табір, але Едвин разом зі своїм дядьком-байстрюком знайшовся у шатрі останнього. Обидва схилилися над мапою і про щось гаряче сперечалися, але припинили, щойно ввійшов Хайме.

– Пане Регіментарю, – привітався Водограй з крижаною чемністю, але Едвин стрілив одразу:

– Кров мого батька – на ваших руках, шановний!

Почувши таке, Хайме навіть трохи розгубився.

– Перепрошую? Яким чином?

– Це ж ви відіслали його додому, хіба ні?

«Відіслав. Хтось же мусив його здихатися.»

– Невже пана Римана спіткала якась халепа?

– Його повісили з усім загоном, – відповів Вальдер Водограй. – Розбійники заскочили їх за десять верст на південь від Ярмаркового.

– Дондаріон?

– Або він, або Торос, або ота тітка на прізвисько Серце-Камінь.

Хайме спохмурнів. Риман Фрей був йолоп, боягуз і п’яниця; ніхто за ним надто не сумуватиме, особливо його родичі Фреї. Якщо судити з сухих очей Едвина, навіть його власні сини довго жалобу не носитимуть. «І все ж… надто вже знахабніли ті розбійники, якщо сміють вішати спадкоємця князя Вальдера за якийсь день дороги від Близнюків.»

– Скількох людей мав при собі пан Риман? – спитав Хайме.

– Трьох лицарів і тузінь стражників, – відповів Водограй. – Негідники наче знали, що він повертатиметься до Близнюків, ще й з таким малим супроводом.

Едвин скривився.

– Ручуся, тут доклав рук мій брат. Він дозволив харцизякам утекти після того, як вони замордували Мерета і Петира. І я знаю, чому. По смерті нашого батька між Чорним Вальдером та Близнюками лишаюся тільки я!

– Ти не маєш доказів, – мовив Вальдер Водограй.

– Докази мені не потрібні. Я знаю свого брата.

– Твій брат у Морестражі, – наполягав Водограй. – Відки він мав знати, що пан Риман повертається до Близнюків?

– Хтось йому сказав! – загарчав Едвин. – Він має у нашому таборі шпигунів, це я тобі кажу!

«А ти, певно ж, маєш своїх у Морестражі.» Хайме знав, які чвари буяють між Едвином та Чорним Вальдером, але чхати хотів, хто саме з них успадкує владу свого прадіда на Переїзді.

– Даруйте, що втручаюся у ваше родинне горе, – мовив Хайме сухо, – та ми маємо інші справи на розгляд. Коли повернетеся до Близнюків, майте ласку повідомити князя Вальдера, що король Томен вимагає віддати усіх бранців, узятих ним і вами на Червоному Весіллі.

Пан Вальдер насупився.

– Ці бранці – вельми цінні особи, пане.

– Його милість не вимагав би їх, якби вони були нічого не варті.

Фрей та Водограй перезирнулися. Едвин відповів:

– Пан дідусь сподіватимуться отримати від престолу належне відшкодування.

«Діждеться тоді, коли я вирощу собі нову правицю» – подумав Хайме, а вголос мовив спокійно:

– Ми всі плекаємо свої сподівання. Скажіть-но, чи є серед тих бранців пан Райнальд Вестерлін?

– Лицар мушель? – пирхнув Едвин. – Ні, цей риб годує на дні Зеленозубу.

– Він був у дворищі, коли наші прийшли вгамувати лютововка, – додав Вальдер Водограй. – Вален завимагав його меча, і молодик віддав зброю, не опираючись. Та щойно арбалетники пустили у вовка кілька стріл, він схопив Валенову сокиру і звільнив звіра з сітки, що на нього накинули. Вален каже, лицаря поцілили стрілою в плече і ще однією в живіт, але він зумів дістатися бойового ходу і кинувся у річку.

– Лишивши на сходах кривавий слід, – мовив Едвин.

– Згодом ви знайшли його труп? – запитав Хайме.

– Згодом ми знайшли тисячу трупів. Вони як у воді полежать кілька днів, то вже годі розрізнити одного від іншого.

– Я таке саме чув про повішених на шибениці, – зауважив Хайме, перш ніж піти.

До наступного ранку від таборів Фреїв майже нічого не лишилося, за винятком мух, кінського гівна і шибениці пана Римана, що самотньо стояла на березі Перекату. Родич Хайме, Давен, хотів знати, що йому робити з нею і з набудованим ним обложним приладдям: стіноламами, гуляй-городами, метавками. Зрештою він запропонував відтягти усе до Крукоберега і використати там. Хайме ж наказав усе спалити, починаючи з шибениці.

– Князеві Титосу я дам ради сам. Гуляй-городи не знадобляться.

Давен вишкірив зуби крізь кущаву бороду.

– У двобої, брате? Нечесно якось. Титос – сивий старий.

«Сивий, старий і дворукий.»

Того вечора вони з паном Ілином билися три години. Вечір був один з найкращих – якби бій стався насправді, Пейн зарізав би його лише двічі. Зазвичай іншими вечорами йшлося про півдесятка смертей, а коли й гірше.

– Отак гаруватиму ще рік – то може, зрівняюся майстерністю з Пеком, – мовив Хайме. Пан Ілин заклекотів тим своїм сміхом, яким показував, що йому весело. – Ну, ходімо перехилимо по чарці доброго червоного з льохів Гостера Таллі.

Вино міцно увійшло в їхній вечірній звичай. Кращого за пана Ілина почарківця годі було і шукати. Він ніколи не переривав розповіді, ні на що не скаржився, не просив ласки, не розповідав довгі безглузді байки – лише пив і слухав.

– От би вирізати язики усім моїм друзям, – мовив Хайме, наливаючи келихи. – І родичам теж. Мовчазна Серсея – хіба буває щось краще? Ну хіба сумуватиму за її поцілунками з язиком.

Він перехилив келиха. Вино було темно-червоне, солодке, міцне, миттю зігрівало згори донизу.

– Вже й не пригадаю, коли ми почали цілуватися. Наприпочатку все було так невинно. А потім – ні. – Він відставив келих убік. – Тиріон якось казав, що хвойди не бажають тебе цілувати. Вгойдають, аж у голові загуде, казав він, але своїми вустами ти їхні не впіймаєш. Яка твоя думка: моя сестра цілує Кіптюга?

Пан Ілин не відповів.

– Якось нечемно вбивати свого власного присяжного братчика. Мабуть, варто його вихолостити і вислати на Стіну. Саме так учинили з Лукамором Ласим. Але пан Озмунд так легко з вихолощенням не змириться, це вже напевне. На додачу він має братів, з якими варто рахуватися. Брати бувають небезпечні. Коли Аегон Негідний прирік пана Теренса Тойна на смерть за невірність своєї коханки, Тойнові брати зробили все можливе, щоб його вбити. Всього можливого виявилося недостатньо, дяка Драконолицареві, але не тому, що їм бракувало завзяття. Все це записано в Білій Книзі. Все це, і багато іншого. За винятком того, що мені робити з Серсеєю.

Пан Ілин провів пальцем поперек горлянки.

– Е ні, – заперечив Хайме. – Томен втратив брата, а перед ним чоловіка, якого вважав батьком. Якщо я позбавлю його ще й матері, він мене зненавидить… а його мила маленька дружинонька знайде спосіб обернути цю ненависть на користь Вирієві.

Пан Ілин вишкірився усмішкою, яка Хайме не сподобалася. «Бридка усмішка бридкої душі.»

– Забагато патякаєш. Вкоротити б тобі язика, – сказав він лицареві й пішов спати.

Наступного дня до замку з порожніми руками повернувся пан Дермот з Мокрохащів. Коли його запитали, що він знайшов, лицар відповів:

– Вовків. Кілька сотень тієї клятої наволочі.

Вовки позбавили життя двох стражників з його загону – вискочили просто з пітьми і миттю розірвали.

– Озброєних, у кольчугах, у вивареній шкірі! Звірі зовсім їх не боялися. Перед смертю Ятек сказав, що зграю очолювала вовчиця неймовірного зросту. Лютововчиця, якщо вірити його словам. Ще й конов’язями кляті гемони погуляли – зарізали мого улюбленого гнідого.

– Коло вогнищ навколо табору напевне б їх відлякало, – зауважив Хайме, хоча мимоволі зачудувався. Чи не могла лютововчиця пана Дермота бути тією самою, що колись подерла Джофрі на перехресті?

Втім, попри всіх вовків і вовчиць, хай скільки їх було, пан Дермот узяв свіжих коней, ще людей, і знову вирушив у дорогу наступного ранку – поновити пошуки Бріндена Таллі. Того самого полудня панство Тризуба прийшло до Хайме спитати дозволу на повернення до своїх маєтностей. Хайме його дав. Князь Дудар питав також про свого сина Марка.

– Усіх бранців викуплять, – пообіцяв Хайме.

Коли річкові пани пішли, князь Карил Ванс лишився і додав:

– Пане Хайме, вам слід з’їздити до Крукоберегу власною особою. Поки там коло воріт стоїть Джонос, Титос ніколи не скориться, от побачите. Але я знаю, що перед вами він зігне коліно.

Хайме подякував князеві за пораду. Наступним прощався Дужий Вепр. Він хотів повернутися до Даррі, як обіцяв господині – битися з розбійниками.

– Ми проїхали пів-держави від краю до краю, і заради чого? Щоб ти примусив Едмура Таллі обісцяти штани? Про таке пісень не складають. Я хочу битися, Хайме! Хочу здобути собі Хорта. Або порубіжного князька.

– Хортова голова – твоя, аби зумів її дістати, – відповів Хайме. – Але Беріка Дондаріона слід захопити живим і привести до Король-Берега. Його страту мають бачити тисячі очей, інакше він знову втече від смерті.

Дужий Вепр побурчав, але зрештою погодився. Наступного дня рушив і він, разом зі зброєносцем та загоном вояків, а також із Безбородим Джоном Бумбаком, котрий вирішив, що полювання на розбійників йому смакує більше, ніж повернення до дружини, що по всіх усюдах славилася своєю потворністю – можливо, навіть мала бороду, якої бракувало чоловікові.

Хайме лишилося ще дати ради колишній залозі замку. Всі до останнього, вони клялися, що нічого не знали про наміри пана Бріндена і гадки не мають, де він може ховатися.

– Брешуть! – наполягав Емон Фрей, але Хайме їм вірив.

– Якщо ні з ким не ділитися своїм задумом, ніхто тебе не зрадить, – зауважив він.

Пані Генна хотіла піддати кількох людей тортурам, але Хайме заборонив.

– Я дав Едмурові слово, що нікого з залоги не зачеплять, якщо вони складуть зброю.

– Як це по-лицарському, – пирхнула тітка. – Біда, що тут доречніша тверда рука, ніж лицарські витребеньки!

«Спитай Едмура про мої лицарські витребеньки, – подумав Хайме. – Спитай про метавку.» Чомусь йому здавалося, що коли маестри писатимуть про нього в літописах і розвідках, жоден не сплутає його з Аемоном Драконолицарем. І все ж душа його повнилася несподіваною втіхою. Війну було майже виграно. Дракон-Камінь узято, Штормоламові лишилося недовго – в цьому він сумнівів не мав. Коли Станісові до смаку Стіна, то хай там і сидить; північани віддячать йому не більшою любов’ю, ніж штормове панство. Якщо його не знищить Руз Болтон, то доконає зима.

А йому тим часом вдалося дати ради Водоплинові, не здіймаючи зброї ані проти Старків, ані проти Таллі. Коли він знайде Чорноструга, то буде вільний повернутися до Король-Берега. Саме там йому місце – поруч з королем. «Поруч із сином.» Чи захоче Томен знати, хто його батько? Правда може коштувати йому престолу. «Що тобі краще мати: батька чи стілець під дупою? Що скажеш, хлопче?» Хайме дуже хотів би знати відповідь, але не знав. «Ставити королівську печатку на папери він таки полюбляє…»

Правду кажучи, хлопчик міг йому навіть не повірити. Серсея б сказала, що то брехня. «Мила моя сестра, брехуха і облудниця.» Доведеться якось видурити Томена в неї з пазурів, поки з малого не зробився новий Джофрі. А тим часом знайти хлопцеві нову малу раду. «Якщо Серсею вдасться відсунути, пан Кеван міг би погодитися на уряд Томенового Правиці.» А як не погодиться, то в Семицарстві не бракує інших розумних голів. Форлей Престер – непоганий вибір. Або Роланд Кракегол. Якщо не можна обирати з західняків, щоб не дратувати Тирелів, то є Матіс Рябин… а чи й Петир Баеліш. Чому ні? Мізинець – чолов’яга до всіх приязний, на розум меткий, але надто низького роду, щоб загрожувати зацному панству, бо навіть не має власного війська. «Кращого Правиці годі й шукати.»

Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер.

– Як пощастить, то один з десяти її дотримає, – зауважила пані Генна.

– То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна – саме десятий може мене вбити.

– А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити!

– Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку.

«Або на нужнику.»

Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину.

– Цей замок сорок років був моєю домівкою, – мовив Грел. – Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді.

– Як забажаєте, – відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові.

Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком.

– Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, – наказав Хайме очільникові, – бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі.

Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину – чадь князя Едмура та свою власну – в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику.

Співець теж слухав – той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба.

– Його вельможність мав би зробитися співцем, – мовив чолов’яга. – Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися.

Хайме мимоволі засміявся.

– Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню?

– Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами».

– Тільки не співай там, де моя тітка може почути.

Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку – широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, – подумав Хайме. – Заплотний лицедій, добряче побитий життям.»

– Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? – запитав Хайме.

– Служив, та лишень два тижні.

– Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями.

– Отам теж Фрей стоїть, – кивнув співець на князя Емона. – Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень.

– Ну то матимеш від моєї тітки палку приязнь, – мовив Хайме. – Якщо сподіваєшся перезимувати – диви, щоб потішив пані Генну. Вона тут усьому голова.

– Хіба не ви?

– Моє місце біля короля. Скоро вже й поїду.

– Прикро чути, мосьпане. А я ж знаю кращі пісні, ніж «Рине дощ у Кастамирі». Можу вам заграти… що забажаєте, те й заграю.

– Іншим разом, – мовив Хайме. – Ім’я маєш?

– Том зі Семиструм’я, з ласки вельможного пана, – поштиво зняв шапчину співець. – Та усі кличуть мене Томом-Сімкою.

– Солодких пісень тобі, Томе-Сімко.

Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану.

– Сестро? – спитав Хайме.

Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей.

– Сестро, – повторив він, – чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене».

– Я не твоя сестра, Хайме. – Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. – Хіба ти мене забув?

«Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно…

– То ти й панотця свого забудеш? Цікаво, чи насправді ти його знав.

Її очі були зелені, волосся схоже на золоту пряжу. Віку він вгадати не міг. «П’ятнадцять, – подумав він, – чи п’ятдесят.» Вона видерлася вгору сходами і стала коло поховальних ношів.

– Він не терпів, щоб з нього сміялися. Саме кпини він ненавидів найбільше за все у світі.

– Хто ти? – Він мусив почути відповідь.

– Спитай себе, хто ти?

– Це сон.

– Справді? – Вона сумно посміхнулася. – Порахуй свої руки, дитино.

«Одна.» Він мав одну руку, міцно стиснену на руків’ї меча. Лише одну.

– Уві сні я завжди маю дві.

Він здійняв правицю і витріщився, не вірячи очам, на бридкий оцупок.

– Ми всі мріємо у снах про те, чого не можемо мати. Тайвин мріяв, щоб син його став величним лицарем, щоб донька стала королевою. Він мріяв про таких могутніх, хоробрих і вродливих дітей, з яких ніхто ніколи не глузуватиме.