Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 60 страниц)

Санса кивнула.

– Підпис на грамоті… ви б могли попрохати князя Роберта докласти власної руки, але натомість…

– …підписав сам як наказний господар Долини. Навіщо?

– Для того, щоб… якщо вас приберуть з посади… або вб’ють…

– …права князя Нестора на Браму раптом стали сумнівними. Запевняю тебе, його уваги це не уникло. Ти розумниця, що все дотямила сама. Втім, меншого я від своєї доньки й не чекав.

– Дякую вам. – Вона дурнувато пишалася своєю здогадкою, але і бентежилася теж. – Але ж я не… не ваша донька. Насправді ні. Тобто я прикидаюся Алейною, але ж насправді…

Мізинець приклав їй до вуст пальця.

– Я знаю те, що знаю, і ти теж. Деякі речі, дорогенька, ліпше не проказувати вголос.

– Навіть коли ми на самоті?

– Надто коли ми на самоті. Бо інакше настане день, коли до кімнати раптом увійде челядин, або стражник коло дверей почує щось таке, чого не мав би чути. Невже ти хочеш зайвої крові на своїх руках, люба моя?

Перед нею раптом виникло обличчя Марільйона; воно плавало у повітрі зі світлою пов’язкою на очах.

– Ні, – мовила Санса. – Благаю, не треба.

– Я був відчув спокусу, доню, сказати тобі, що це не гра. Але ж насправді це гра, і ми в неї граємо. У гру престолів.

«Я не просила, щоб мене брали до цієї гри.» Надто вже вона небезпечна. «Один хибний крок, і смерть.»

– Озвел… пане мій, але ж Озвел вивозив мене з Король-Берега у ніч моєї втечі. Він напевне знає, хто я така.

– Якщо в нього розуму хоч із овечу бибку, то напевне знає. Пан Лотор теж. Але Озвел служить мені дуже давно, а Брюн не має звички плескати язиком. Кіптюг наглядає для мене за Брюном, а Брюн – за Кіптюгом. «Не довіряйте нікому» – колись казав я Едардові Старку, але він мене не слухав. Ти – Алейна, і маєш бути нею весь час.

Він поклав їй два пальці на ліву грудь.

– Навіть отут. У своєму серці. Ти впораєшся? Ти зможеш бути моєю донькою у своєму серці?

– Я…

«Я не знаю, пане» – трохи не сказала вона, та не це він хотів почути. «Брехня і вертоградське золоте» – подумала вона.

– Так, я – Алейна, батечку. Ким я ще можу бути?

Князь Мізинець поцілував її у щоку.

– З моїм розумом і красою Кет світ ляже до твоїх ніг, мила моя. А тепер хутко у ліжечко.

Гретхель тим часом розпалила у комині вогонь і перебила їй перину. Санса роздяглася і залізла під ковдри. «Аби ж сьогодні не співав, – помолилася вона про себе, – не тоді, коли в замку князь Нестор і решта. Він не насмілиться.» І заплющила очі.

Посеред ночі Санса раптом прокинулася – то малий Роберт заліз до неї в постіль. «Забула сказати Лоторові, щоб зачинив його знову» – усвідомила вона. Та вдіяти вже нічого не могла і тому просто обійняла малого.

– Робчику-любчику? Лишайся зі мною, але спробуй не крутитися. Просто заплющ очі та спи, маленький мій.

– Спатиму. – Він притиснувся міцніше і поклав їй голову між грудей. – Алейно? Тепер ти – моя матінка?

– Гадаю, що так, – відповіла вона.

Адже брехня – це не завжди погано, аби наміри були добрі.

Кракенова донька

Палата гриміла голосами п’яних Харлів – усіх до одного близьких і далеких родичів. Кожен пан вивісив свого прапора позаду лав, на яких сиділи його люди. «Замало їх, – подумала Аша Грейджой, видивляючись з галереї, – ой, замало.» Лави порожніли мало не на три чверті.

Те саме сказав і К’ярл Дівчисько, коли вони наближалися з моря на «Чорному вітрі». Він порахував лодії, витягнуті на берег коло замку її дядька, і вуста його стиснулися.

– Вони не прийшли, – зауважив він, – а хто прийшов, тих не досить.

Він мав рацію, але Аша не могла з ним погодитися вголос там, де чули жеглярі. У їхній відданості вона не сумнівалася, та навіть залізяни вагатимуться віддати свої життя за справу, без надії програну ще заздалегідь.

«Невже у мене так мало друзів?» Серед прапорів вона бачила срібних рибок Ботликів, голе кам’яне дерево Голодрівів, чорного кита Вольмарків, зашморги Мравів. Решта несла на собі коси Харлів. Боремунд помістив свою на світло-блакитне поле, Гото оточив свою облямівкою з фортечних зубців, а Лицар з’єднав у чвертях з пишним павичем дому своєї матері. Навіть Сігфрид Срібночолий зобразив на прапорі дві коси у супротилежжі на поділеному навскіс полі. Але тільки сам князь Харло міг показувати срібну косу на простому, чорному, як ніч, полі прапора, що віяв за вітром від початку часів: Родрік на прізвисько Читайло, господар на Десятивеж’ї, князь острова Харло, пан Харло з панства Харло… і улюблений дядько Аші.

Панське крісло князя Родріка було вільне. Дві коси куваного срібла перетиналися над ним – такі велетенські, що й велетень не змахнув би – але під ними виднілися тільки порожні подушки. Аша не здивувалася – адже бенкет давно скінчився, лише брудні тарелі та кістки розкидані були столами, поставленими на кобильниці. Нечисленні гості вже не їли, тільки пили з кухлів – а дядько Родрік ніколи не мав схильності до товариства лайливих та дратівливих пияків.

Вона обернулася до Тризубки – неймовірно старої бабці, що служила управителькою при дядькові з прадавніх часів, коли ще звалася Дванадцятизубкою.

– Мій дядько сидить з книжками?

– А де ж панові ще бути?

Управителька була така стара, що один септон якось сказав: мабуть, вона саму Старицю в колисці колихала. За тих часів Святу Віру ще терпіли на островах; князь Родрік тримав у Десятивеж’ї септонів, хоч і не заради спасіння душі, а заради догляду за книжками.

– З книжками і з Ботликом. Ботлик теж там.

Прапор Ботликів висів у палаті – зграя сріблястих рибок на блідому зеленому полі – хоча Аша не бачила його «Стрімкий плавець» серед інших лодій.

– Я чула, дядько Вороняче Око наказав потопити старого Савейна Ботлика.

– Тутечки зараз молодий князь. Трістіфер Ботлик.

«Тріс?» А що сталося зі старшим сином Савейна, Гареном? «Та скоро дізнаюся, нікуди не дінуся. Ой, незграбно вийде.» Аша не бачила Тріса Ботлика, відколи… та ні, краще не згадувати.

– А де моя паніматка?

– У ліжку, – відповіла Тризубка, – у Вдовиній Вежі.

«А й справді, де ж іще?» Вдовиця, на честь якої названо було вежу – то була її власна тітка. Пані Гвинеса приїхала додому оплакати чоловіка, який загинув коло Файного острова під час першого повстання Балона Грейджоя.

– Я залишуся, доки не минеться моє горе, – казала вона своєму братові, як переповідали люди, – хоча за правом Десятивеж’я мало бути моє, бо я ж на сім років за тебе старша.

Відтоді минули довгі роки, але вдовиця жила собі та й жила, носила жалобу, плакала за чоловіком і бурмотіла час від часу, що замок має належати їй. «А тепер князь Родрік має під своїм дахом іще одну напівбожевільну сестру, – подумала Аша. – Не диво, що він шукає розради серед своїх книжок.»

Ще й досі було важко повірити, що слабка та хвора пані Аланіс пережила свого чоловіка князя Балона, такого суворого та міцного. Аша пливла на війну з важким серцем, побоюючись, щоб мати не померла до її повернення. Жодного разу їй не спало на думку, що натомість може загинути її батько. «Потоплий Бог жорстоко жартує з нами усіма. І все ж люди ще жорстокіші.» Раптова буря і обірвана мотузка кинули Балона Грейджоя у обійми смерті. «Принаймні так розповідають.»

Востаннє Аша бачила свою матір, коли спинялася у Десятивеж’ї узяти свіжої води дорогою на північ, до Жбиру-в-Пущі. Аланіс Харло ніколи не належала до тих красунь, яких вихваляють співці, але донька любила її суворе сильне обличчя та сміхотливі очі. Останнього разу, проте, Аша знайшла пані Аланіс нерухомою на лаві коло вікна під купою хутра, з непорушним поглядом кудись за море. «Це моя мати чи її примара?» – згадала вона свою думку, коли цілувала матір у щоку.

Шкіра матері була тонка, наче сухий пергамен, довге волосся геть побіліло. Голова ще трималася на шиї рівно та погордливо, але очі затуманило мороком, а губи трусилися, коли вона питала про Теона.

– Ти привела мого маленького хлопчика? – питала мати.

Коли Теона забирали до Зимосічі заручником, йому було десять років. Скидалося на те, що пані Аланіс повік запам’ятала його десятирічним.

– Теон не зміг приїхати, – мусила відповісти Аша. – Батько надіслали його плюндрувати Каменястий Берег.

Пані Аланіс не знайшлася, що сказати, лише повільно кивнула, та по очах добре було видно, як глибоко її поранили доньчині слова.

«І тепер я маю розказати їй, що Теон мертвий, і ввігнати в серце ще один ніж.» Там уже стирчали два ножі, на яких було написано «Родрік» та «Марон», і безліч ночей вони жорстоко оберталися у її кривавих ранах. «Піду до неї назавтра» – присяглася собі Аша. Подорож була довга та втомна; неможливо було іти до матері, не перепочивши.

– Маю розмову до князя Родріка, – мовила вона до Тризубки. – Подбай про моїх жеглярів, коли розвантажать «Чорний вітер». Вони приведуть бранців, а тим потрібні будуть теплі постелі та гаряча їжа.

– У кухні є холодна телятина. А у великому кам’яному слоїку – гірчиця з самого Старограду.

Від згадки про гірчицю стара блаженно всміхнулася. З ясен у неї витикався самотній брунатний зуб.

– Ні, так не годиться. Ми подолали важкий шлях. Я хочу, щоб вони зігріли животи чимось гарячим. – Аша заклала великого пальця за паса з нютами, який оперезував їй стегна. – Пані Гловер та її дітям не має бракувати ані дров, ані тепла. Осели її у вежі, не в підземеллі. Дитина хворіє.

– Діти часто хворіють. Більшість помирає, батьки за ними плачуть – таке життя. Я запитаю мого пана, куди подіти цих вовків.

Аша вхопила носа жінки великим та вказівним пальцями і добряче вщипнула.

– Ти зробиш, як я кажу. А якщо помре ця дитина, ніхто не плакатиме гірше за тебе.

Тризубка заскиглила і пообіцяла коритися; тоді Аша відпустила її та пішла шукати дядька.

Добре було знову крокувати цими палатами. Аші завжди здавалося, що її рідний дім – саме тут, у Десятивеж’ї, не на Пайку. «Це ж не замок, а десять замків – наче хтось узяв і сплюснув їх разом» – подумала вона, коли побачила його уперше. Їй пригадалася засапана біганина вгору і вниз сходами, переходами та накритними мостами, риболовля з Довгокамінного Пришибу, дні та ночі у книжковій скарбниці її дядька. Замок – найновіший на островах – вимурував дід його діда. Князь Теомор Харло втратив трьох синів у колисці й поклав вину на затоплені підвали, вогкі камені та ядучу салітру стародавнього Харло-Дому. Десятивеж’я мало більше повітря, зручніші вигоди, краще розташування… але князь Теомор був людиною перемінливою, про що могла б свідчити будь-яка з його дружин. Він їх мав шість – геть різних, як десять веж його замку.

Книжкова Вежа була найтовща з десяти, восьмикутна у перерізі, викладена з великих брил тесаного каміння. Сходи були вбудовані у товщу стін. Аша видерлася ними швидко аж на п’ятий поверх, де читав її дядько. «А наче є місце, де він не читав.» Князя Родріка рідко хтось бачив без книжки у руках – у нужнику, на чардаку його «Морської пісні», під час прийомів у замку. Аша часто бачила, як він читає просто на своєму княжому престолі під срібними косами. Він вислуховував усі скарги та прохання, принесені перед його очі, проказував вирок… і встигав прочитати ще трохи, поки сотник варти приводив наступного шукача княжого суду і милості.

Аша знайшла дядька зігнутим над столом коло вікна у оточенні сувоїв пергамену, які, вірогідно, походили ще зі старої Валірїї до Лиха, і важких книжок у шкіряних палітурках з застібками старого спижу та заліза. Обабіч його місця у візерунчастих залізних свічниках горіли воскові свічки завтовшки та завдовжки у чоловічу руку. Сам князь Родрік Харло був не гладкий і не худий, не високий і не дрібний, не вродливий і не потворний. Волосся він мав брунатне, очі до нього карі, але коротка ошатна борідка вже змінила колір на сивий. Загалом він був людиною пересічною серед рівних собі, вирізняючись хіба що пристрасною любов’ю до писаного слова, яку багато залізняків вважали збоченою та негідною чоловіка.

– Дядьо. – Вона зачинила двері позаду себе. – Що то за нагальна читанка змусила вас кинути гостей на самоті?

– «Книга загублених книг» архімаестра Марвина. – Він підняв погляд від сторінки і роздивився небогу. – Гото привіз мені зі Старограду один примірник. Має-бо дочку, яку хоче видати за мене заміж.

Князь Родрік постукав по книзі довгим нігтем.

– Осьде, бачиш? Марвин пише, що знайшов три сторінки «Знаків та призвістків» – видінь майбутнього, записаних юною донькою Аенара Таргарієна перед тим, як Валірію спіткало Лихо. А чи Ланя знає, що ти тут?

– Ще ні. – «Ланя» – то було його лагідне ім’я для її матері. Тільки сам Читайло кликав її так. – Хай відпочиває.

Аша зсунула з ослона стос книжок і всілася.

– Тризубка, схоже, втратила ще два зуби. Чи не кличете ви її тепер Однозубкою?

– Я її ніяк не кличу – що рідше з’являється, то менше мене лякає. Котра зараз година? – Князь Родрік визирнув у вікно на море, освітлене місяцем. – Отак швидко стемніло? Я й не помітив. Ти спізнилася. Ми на тебе чекали ще кілька днів тому.

– Вітри були проти нас, та й про бранців мусила подбати. Дружину і дітей Робета Гловера. Молодше ще під цицькою, а в пані Гловер молоко дорогою висохло. Пристали «Чорним вітром» до Каменястого Берега, і я вислала людей на розшуки годувальниці. А вони мені козу привели! Дівчинці зле з козячого молока. Чи є у селищі мати, яка годує грудьми? Що не кажи, а Жбир-у-Пущі неабияк важливий для моїх задумів.

– То міняй свої задуми. Бо ти спізнилася.

– Спізнилася і зголоднілася. – Вона простягла довгі ноги під столом і погортала сторінки найближчої книжки: розвідки якогось септона про війну Маегора Лютого проти Бідолах. – Та ще й спрагу нагуляла. Якби мені, дядьо, ріг пива…

Князь Родрік закопилив губи.

– Ти ж знаєш: ані наїдків, ані питва я в книгозбірні не дозволяю. Не можна-бо…

– …зашкодити книжкам, так-так.

Аша гучно зареготала. Дядько насупився.

– От любиш ти мене сердити, і то навмисне.

– Облиште докори, дядечку! Я ще не стрічала чоловіка, котрого б не розлютила – ви б уже мали пам’ятати. Годі про мене. Як ви ся маєте?

Князь Родрік здвигнув плечима.

– Та нівроку, здоровий. Очі лишень слабшають. Надіслав до Миру по скельця, щоб читати.

– А тітонька як ся має?

Дядько зітхнув.

– Ті сім років, на які вона за мене старша, нікуди не поділися. Так само, як її переконання, що Десятивеж’я має належати їй. За довгі роки Гвинеса стала трохи поступливішою, та не в усьому. Побивається за своїм чоловіком так само, як у день його смерті, хоча вже не пригадає, як того звали.

– А чи й знала коли? Сумніваюся. – Аша захряснула септонову книгу з лунким гупанням. – То мого батька вбили?

– Так вважає твоя мати.

«Бували часи, коли б вона сама радо його вбила» – майнула думка.

– А що вважає мій дядьо?

– Балон впав з розірваного мотузяного мосту і забився на смерть. Здіймалася буря, міст хилитався і крутився під вітром. – Родрік знову здвигнув плечима. – Принаймні так розказують. Твоїй матері надіслав крука маестер Вендамир.

Аша витягла ножа з піхов і заходилася вичищувати бруд з-під нігтів.

– Три роки Вороняче Око швендяв світами, але варто було батькові загинути – і того самого дня він тут.

– Кажуть, наступного дня. Коли Балон загинув, «Тиша» йшла далеко в морі… принаймні, так розповідають. Все ж я погоджуся, що повернення Еурона занадто… своєчасне, скажімо так.

– Я кажу не так. – Аша увігнала вістря ножа у стільницю. – Де мої кораблі? Я нарахувала з сорок лодій коло берега. Їх не досить, щоб скинути Вороняче Око з батькового престолу.

– Я вислав заклик. Від твого імені, на знак любові до тебе та твоєї матері. Дім Харло зібрав свою потугу. Також Голодріво та Вольмарк. Є трохи Мравів…

– Усі вони з острова Харло… аж одного острова з семи. Ще я бачила в трапезній самотнє знамено Ботлика з Пайку. А де лодії з Солонця, Косача, усіх Виків?

– Баелор Чорноплив хутко примчав з Чорноплива порадитися зі мною, а потім так само хутко наставив вітрило. – Князь Родрік закрив «Книгу загублених книг». – Дотепер він має бути вже на Старому Вику.

– На Старому Вику? – Аша лякалася, чи не скаже дядько, що всі поїхали на Пайк присягати на вірність Еуронові Воронячому Оку. – Чому на Старому Вику?

– Я гадав, ти знаєш. Аерон Мокрочуб скликав король-віче.

Аша відкинула голову назад і зареготала.

– То, мабуть, дядечкові Аерону Потоплий Бог оселедця у дупу запхав, аж у голову вдарило! Король-віче?! Невже це не жарт?

– Мокрочуб не жартував, відколи потонув. Інші жерці теж підхопили заклик. Сліпий Берон Чорноплив, Тарле Тричі-Потоплий… ба навіть старий Сивий Мартин зліз зі скелі, де живе, і пішов проповідувати король-віче по всьому Харлі. Капітани збираються на Старому Вику просто зараз, поки ми тут балакаємо.

Аша була вражена.

– Невже Вороняче Око погодився на цей святенницький вертеп? Ще й визнає його ухвалу?

– Вороняче Око не ділився зі мною своїми задумами. Він викликав мене на Пайк скласти присягу вірності. І відтоді я від Еурона не чув ані слова.

«Король-віче. Щось нове… або радше дуже старе.»

– А мій дядько Віктаріон? Що він думає про задум Мокрочуба?

– Віктаріонові надіслали звістку про смерть твого батька. І про це король-віче також, не маю сумніву. Більше нічого не можу сказати.

«Краще вже король-віче, ніж війна.»

– Гадаю, варто з’їздити. Хоч поцілувати смердючі ноги Мокрочуба і повисмикувати йому водорості між пальців. – Аша вхопила кинджала і вклала його до піхв. – Король-віче, ти ба! А бодай би їх там усіх побило!

– Так, король-віче збирається на Старому Вику, – підтвердив князь Родрік. – Але я молюся навпаки: щоб там нікого не побили. Я тут передивлявся Хаерегову «Історію залізного роду». Коли востаннє королі над сіллю і королі над скелями стрічалися на король-вічі, Уррон з Косача випустив на них своїх топірників, і ребра Нагги вкрилися червоною кров’ю побитих. Від того чорного дня дім Герейрон правив без виборів тисячу років, аж до появи андалів.

– Чи не позичите мені Хаерегову книжку, дядьо?

Перш ніж досягти Старого Вика, вона хотіла дізнатися якомога більше про король-віче.

– Читай її тут, бо вона стара і крихка. – Князь Родрік роздивився небогу з-під насуплених брів. – Архімаестер Рігней колись написав, що історія подібна до колеса, бо природа людини загалом незмінна. Що ставалося раніше, те неодмінно станеться знову, пише він. Я згадую його слова щоразу, коли думаю про Вороняче Око. Саме ім’я «Еурон Грейджой» лунає у моїх старих вухах схоже на «Уррон Герейрон». Я не поїду на Старий Вик. І тобі не раджу.

Аша посміхнулася.

– Пропустити перше король-віче, скликане за… скільки, кажете, років минуло, дядьо?

– Чотири тисячі, якщо вірити Хаерегові. Удвічі менше, якщо вірити доказам маестра Денестана у «Запитаннях і сумнівах». Їхати на Старий Вик геть ні до чого. Мрії про королівську корону – то шаленство і безумство в нашій крові. Я вже казав це твоєму батькові, коли він повставав уперше, і зараз наполягаю. Нам потрібна земля, а не королівські корони. Поки Станіс Баратеон і Тайвин Ланістер змагаються за Залізний Престол, ми маємо рідкісну нагоду поліпшити нашу долю. Станьмо ж на один бік або на інший, приведімо його до перемоги нашими кораблями, а тоді вимагаймо собі винагороди землями від вдячного короля.

– Про це варто буде поміркувати, коли я сяду на Морекамінний Престол, – відповіла Аша.

Дядько зітхнув.

– Тобі не сподобається те, що я скажу, Ашо, але тебе не оберуть. Ніколи залізянами не правила жінка. Гвинеса на сім років од мене старша, та коли помер наш батько, Десятивеж’я беззаперечно перейшло до мене. Так само станеться і з тобою. Ти Балонова дочка, не син. І ти маєш трьох дядьків.

– Чотирьох.

– Трьох дядьків-кракенів. Мене рахувати не варто.

– Я рахую вас завжди. Поки я маю дядьо з Десятивеж’я, я маю острів Харло.

Харло був не найбільший з Залізних островів, зате найбагатший та найнаселеніший, і владою та силою князя Родріка не можна було нехтувати. На острові йому рівних не було. Вольмарки та Голодріви тримали тут чималі володіння, могли похвалитися уславленими мореплавцями та лютими вояками, але навіть найлютіші та найуславленіші схиляли голови перед прапором з косами. Кенінги та Мрави, колись найгірші вороги, давно вже підкорилися дому Харло і стали його вірними слугами.

– Мої родичі присягнули мені на вірність, і на війні я очолюю їхні мечі та вітрила. Проте на король-вічі… – Князь Родрік хитнув головою. – Під кістками Нагги кожен капітан кожного корабля стоїть рівний усім іншим. Хтось закричить твоє ім’я, не сумніваюся. Та їх буде не досить. А коли залунають крики за Віктаріона чи за Вороняче Око, то до них приєднається навіть дехто з тих, хто зараз п’є у моїй трапезній. Кажу тобі ще раз: не варто плисти просто в серце цього шторму. Твоя боротьба безнадійна.

– Боротьба не буває безнадійною, поки тебе не побороли. Я маю вищі права. Я нащадок Балонового лона.

– Ти свавільна дитина, ось ти хто. Подумай про свою бідолашну матір. У Лані лишилася тільки ти одна. Якщо знадобиться, я піднесу смолоскипа до «Чорного вітру», аби лише втримати тебе тут.

– І примусите мене долати шлях до Старого Вика уплав?

– Чи не надто далека і холодна подорож заради корони, яка не буде твоєю? Твій батько мав більше хоробрості, ніж здорового глузду. Старий звичай добре служив островам, коли ми були одним маленьким королівством серед безлічі інших. Але Завоювання Аегона поклало цьому край. Балон відмовлявся бачити те, що лежало в нього перед очима. Старий звичай помер разом із Чорним Гареном та його синами.

– Мені це відомо. – Аша любила свого батька, але й себе не дурила. Багато в чому Балон був сліпий і глухий. «Хоробрий воїн, та поганий правитель.» – То чи мусимо ми тепер до кінця часів жити і помирати невільниками Залізного Престолу? Якщо праворуч лежать скелі, а ліворуч гримить шторм, розумний керманич шукає третього шляху.

– Покажи мені свій третій шлях.

– Покажу… на своєму королевиному вічі. Дядьо, як ви можете не хотіти туди поїхати?! Це ж сама історія, що відбувається наживо просто перед очима…

– Мені краще смакує історія мертва. Мертву історію пишуть чорнилом, живу – людською кров’ю.

– Ви хочете померти старим боягузом у власному ліжку?

– Як інакше? Але не раніше, ніж дочитаю все, що бажаю. – Князь Родрік підійшов до вікна. – Ти не питала, як ся має твоя матінка.

«Бо лякалася почути.»

– То як ся має моя матінка?

– Зміцніла. Ще нас усіх переживе. А тебе – напевне, якщо наполягатимеш на своїх дурощах. Їсть вона краще, ніж коли приїхала, і нерідко спить цілу ніч.

– То й добре.

У останні свої роки на Пайку пані Аланіс не могла спати ані години. Вона блукала палатами замку вночі зі свічкою, шукаючи своїх синів. «Мароне? – пронизливо кликала вона. – Родріку, де ти? Теоне, дитино, іди до матінки!» Безліч разів Аша дивилася, як маестер уранці витягає скабки з материних ніг після того, як вона босоніж перетинала підвісні мости до Морської Башти.

– Піду до неї вранці.

– Вона питатиме, чи нема звісток від Теона.

«Теона – принца зимосіцького.»

– Що ви казали їй про нього?

– Мало, або й нічого. Бо нема чого розказувати. – Він завагався. – Ти певна його смерті?

– Я нічого не певна.

– Ти бачила тіло?

– Ми бачили частини безлічі тіл. Перед нами там побували вовки… чотириногі, але не занадто поштиві до своїх двоногих родичів. Кістки убитих були розкидані та погризені у пошуках мозку. Зізнаюся, було важкувато зрозуміти, що там сталося. Скидалося на те, що північани билися один з одним.

– Гайвороння налітає на плоть мертвої людини і б’ється на смерть за його очі. – Князь Родрік видивлявся на море, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях. – Ми мали одного короля, потім п’ятьох. А тепер я бачу лише гайвороння, що свариться за труп Вестеросу.

Він зачинив віконниці.

– Не їдь на Старий Вик, Ашо. Побудь зі своєю матір’ю. Боюся, недовго їй вже з нами лишилося.

Аша посовалася на ослоні.

– Моя мати виростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то решту життя гризтиму себе, що могло б статися, якби поїхала.

– Якщо ти поїдеш, то решта твого життя може виявитися закороткою, щоб себе гризти.

– Краще так, ніж усі дні свого життя скаржитися, що Морекамінний Престол за правом міг бути моїм. Не хочу стати тіткою Гвинесою.

Князь Родрік болісно зіщулився.

– Ашо, двоє моїх дужих синів годують крабів коло Файного острова. Нової дружини я вже не візьму. Лишайся тут, і я призначу тебе спадкоємицею Десятивеж’я. Вдовольнися цим.

– Десятивеж’я? – «Якби ж я могла.» – Вашим родичам це не сподобається. Лицареві, старому Сігфридові, Гото Горбаневі…

– Вони мають свою землю та стольці.

«Авжеж мають.» Вогкий, напівзогнилий Харло-Дім належав тепер старому Сігфриду Харло Срібночолому; горбань Гото Харло сидів у Мерехтливій Башті на стрімчаку над західним берегом острова. Лицар – пан Харрас Харло – тримав свій двір у Сірому Саду; Боремунд Блакитний правив на Відьминому Пагорбі. Але всі вони були підданими князя Родріка.

– Боремунд має трьох синів, Сігфрид Срібночолий – онуків, а Гото – забагато честолюбства. Усі вони мріють успадкувати ваш стіл, ба навіть Сігфрид. Той узагалі зібрався жити вічно.

– Князем Харло після мене стане Лицар, – відповів дядько, – але він може правити зі свого Сірого Саду так само легко, як звідси. Принеси йому присягу в обмін на замок, і пан Харрас надасть тобі захист.

– Захистити я можу себе сама. Адже я, дядьо – кракен. Аша з дому Грейджой. І ніякого іншого.

Вона зіп’ялася на ноги.

– Я хочу стіл мого батька, не ваш. Оті ваші коси виглядають надто небезпечно. Ще диви, одна звалиться і відсіче мені голову. Ні, я сидітиму не тут, а на Морекамінному Престолі.

– То виходить, ти ще один гайворон, який верещить, прагнучи мертвої плоті. – Родрік знову сів за стіл. – Іди собі. А я повернуся до архімаестра Марвина і його пошуків.

– Дайте знати, якщо знайдете ще одну сторінку.

Її дядько був її дядьком. Він не зміниться ніколи. «Але він приїде на Старий Вик, хай що зараз каже.»

Її жеглярі мали саме вечеряти у трапезній. Аша знала, що їй варто було б приєднатися, побалакати про збори на Старому Вику, про зміст цих подій для усіх. Її люди, звісно, стануть за неї як один, але ж вона потребувала інших теж: родичів-Харлів, Вольмарків, Голодрівів. «Я мушу залучити їх на свій бік.» Перемога при Жбирі-в-Пущі має добре їй прислужитися, коли її люди почнуть нею вихвалятися – а вона знала, що почнуть. «Чорний вітер» дещо химерно пишався діяннями своєї жінки-капітана. Половина його жеглярів любила її, наче власну доньку, половина хотіла розсунути їй ноги, але й одні, й інші радо б померли за свою керманичку. «А я – за них» – подумала вона, штовхаючи плечем двері при підніжжі сходів, що вели до залитого місячним світлом дворища.

– Аша?

З-за колодязя до неї ступила темна постать. Її рука сіпнулася до кинджала… та місяць швидко перетворив тінь на чоловіка у накидці з тюленячої шкури. «Ще один привид.»

– Тріс? Я гадала знайти тебе у трапезній.

– Я хотів побачити тебе.

– Цікаво, яку саме частину мене? – вишкірилася вона. – Ну гаразд, ось я, справна та доросла. Дивися, скільки забажаєш.

– Так, доросла жінка. – Він підсунувся ближче. – І прекрасна.

Трістіфер Ботлик налився силою та зміцнів поставою, відколи вона бачила його востаннє, та волосся лишилося буйливим і непокірним, а очі – такими само великими та довірливими, як у тюленя. «Милі оченята, правду сказати.» Саме в цьому полягала біда нещасного Трістіфера: він був занадто милий та лагідний для Залізних островів. «А на вроду таки покращав» – подумала Аша. Коли Тріс був хлопчиком, його обсідали прищі. Аша страждала від того ж лиха – можливо, саме воно звело їх разом.

– Я сумувала, коли почула про твого батька, – сказала вона йому.

– Я сумую за твоїм.

«Чого б це?» – мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав малого геть з Пайку на виховання в Баелора Чорноплива.

– Чи правда, що ти зараз князь Ботлик?

– Принаймні на слові. Гарен загинув у Калин-Копі – один з болотних чортів поцілив його отруйною стрілою. Та я ні над чим не владарюю. Коли мій батько заперечив право Воронячого Ока на Морекамінний Престол, той потопив його і змусив моїх дядьків принести собі присягу на вірність. Ба навіть тоді він віддав половину батькових земель Залізянцеві. Князь Витяг першим зігнув коліна і проголосив його королем.

Дім Витяг мав велику силу на Пайку. Аша спробувала не показати свого розпачу.

– Витяг ніколи не мав мужності твого батька.

– Твій дядько його купив, – відповів Тріс. – «Тиша» повернулася з повним черевом скарбів. Коштовні обладунки, перли, смарагди та рубіни, сафіри завбільшки з яйце, мішки монет такі важкі, що жодна людина не підніме… Вороняче Око купує собі друзів з обох рук. Князем Ботликом зараз кличе себе мій дядько Гермунд; він править у Княж-Пристані як вірний слуга твого дядька.

– Лише ти є законним князем Ботликом, – запевнила його Аша. – Щойно я всядуся на Морекамінний Престол, землі твого батька будуть тобі повернуті.

– Якщо хочеш. Мені воно байдуже. Ти така прегарна у місячному сяйві, Ашо. Прекрасна доросла жінка. А я ж пам’ятаю тебе кощавим дівчиськом з мармизою в прищах.

«Заколодило їх усіх на тих прищах, абощо?»

– Я теж усе пам’ятаю.

«Хоча і не з такою ніжністю, як ти.» З п’яти хлопчиків, яких мати привезла на Пайк для виховання після того, як Нед Старк забрав її останнього живого сина в заручники, Тріс був найближчий до Аші за віком. Він не був першим хлопчиськом, якого вона поцілувала, але першим, хто розплутав поворозки її шкірянки і просунув досередини спітнілу руку – помацати пуп’янки грудей.

«Я б йому дозволила і більше, якби він був сміливіший.» Перший жіночий розквіт застукав її на війні та розбурхав бажання, але і перед тим Аша мала цікавість до таких речей. «Він був під рукою, мого віку, охочий до розваг, оце і все… і ще місячна кров.» І все ж вона назвала ці дурощі коханням, і називала доти, доки Тріс не завів пісню про дітей, яких вона йому народить: щонайменше тузінь синів, а до них кілька дочок.

– Я не хочу тузінь синів! – відповіла вона з огидою. – Я хочу пригод!

А невдовзі за їхньою грою їх застукав маестер Квален, і юного Трістіфера Ботлика відіслали на Чорноплив.

– Я писав тобі листи, – сказав він, – та маестер Джозеран їх не надсилав. Якось я дав срібного оленя весляреві на торговельній галері, котра йшла до Княж-Пристані. Він обіцяв передати мого листа тобі просто в руки.

– Твій весляр тебе надурив і викинув листа в море.

– Я цього і боявся. Твоїх листів мені теж не передавали.

«Бо я жодного не написала.» Насправді Аші аж полегшало, коли Тріса відіслали – від його незграбного мацання на неї вже нападала нудьга. Та кому ж сподобається таке почути?

– Аерон Мокрочуб скликає король-віче. Ти прийдеш? Віддаси голос за мене?

– Я з тобою піду куди завгодно, але… князь Чорноплив каже, що це король-віче – небезпечна дурість. Вважає, що твій дядько просто нападе і уб’є всіх, як колись Уррон.