Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 60 страниц)

Була там і родичка жіночої статі – опецькувата вдовичка з цицьками завбільшки з диню, чоловік і батько якої померли у Штормоламі під час облоги. «Її батько був до мене добрий, – розказував дружині Роберт, – а з нею ми бавилися ще змалку.» На те, щоб поновити їхні забави, Робертові не знадобилося багато часу. Щойно Серсея заплющувала очі, як король прокрадався геть з опочивальні – розраджувати бідолашну самотню жінку. Однієї ночі Серсея послала услід йому Хайме, щоб справдити свої підозри. Коли брат повернувся, то спитав, чи не хоче вона Робертової смерті.

– Ні, – відповіла тоді вона, – я хочу наставити йому роги.

Їй подобалося думати, що саме тієї ночі вони з братом нагуляли Джофрі.

– Отже, Елдон Естермонт узяв собі дружину, на півстоліття молодшу за себе, – мовила Серсея до Кайбурна. – Чому це має мене цікавити?

Той здвигнув плечима.

– Не кажу, що має… проте Даемон Піщанець і дівчина з Сантагарів були близькі до доньки великого князя Дорана, Аріани. Або ж дорнійці хочуть, щоб ми так гадали. Можливо, тут нема про що казати, але мені здалося, що вашій милості варто знати.

– Ось я знаю. – Королева почала втрачати терпець. – Маєте щось іще?

– Лише одну невеличку справу. – Кайбурн запобігливо посміхнувся і розповів про лялькову виставу, яка нещодавно набула розголосу серед міського простолюду. В тій виставі королівством звірів правила зграя пихатих левів. – У зрадницькій казочці лялькові леви стали надто жадібними та гордовитими, аж почали жерти власних підданих. Коли шляхетний олень насмілився їм заперечити, леви зжерли і його, а тоді заходилися ревти, що це їхнє право як наймогутніших звірів.

– Оце і все? – перепитала Серсея.

Вистава її навіть розважила. Правильно висвітлена, вона могла стати повчальною.

– Не все, ваша милосте. Наприкінці з яйця налуплюється дракон і з’їдає усіх левів.

Несподіване закінчення перетворило лялькову виставу з простої насмішки на державну зраду.

– Йолопи дурноверхі! Лише недоумки поставлять власні голови на дерев’яного дракона. – Вона хвилинку поміркувала. – Надішліть своїх шепотинників на ті вистави. Хай запишуть, хто туди ходить. Якщо трапляться помітні у місті особи, я хочу знати імена.

– Дозволю собі зухвальство спитати: як ви з ними вчините?

– Помітних осіб покарають грішми. Щоб навчити їх суворої науки, але не розорювати ущент, стягнемо з кожного половину статків – заразом і скарбницю поповнимо. Бідарі, що не зможуть заплатити, втратять одне око за те, що бездіяльно спостерігали зраду. Лялькарям – сокира.

– Їх там четверо. Чи не дозволять ваша милість використати двох із них на мої потреби? Жінка була б особливо…

– Я віддала вам Сенелу! – мовила королева невдоволено.

– Прикро казати, але бідна дівчинка зовсім, е-е-е… виснажена.

Серсея не любила згадувати про неї. Дівчина з’явилася на виклик, нічого не підозрюючи – гадала, що подаватиме страви та напої. Навіть коли Кайбурн застібнув на її зап’ястку ланцюга, вона ще нічого не второпала. Від подальших спогадів королеві ставало млосно. «Ті цюпи холодні, як лід. Навіть смолоскипи там тремтять. А у пітьмі верещить бридке створіння…»

– Гаразд, беріть жінку. Беріть двох, якщо така ваша потреба. Та спершу дайте мені імена.

– Слухаю вашу волю, – вклонився Кайбурн і пішов собі.

Знадвору вже сідало сонце. Доркас приготувала купіль. Королева з насолодою занурилася у гарячу воду і заходилася міркувати, що скаже гостям, яки мали з’явитися до вечері. Раптом крізь двері увірвався Хайме і наказав Джоселин та Доркас забиратися геть. Брат виглядав зовсім не бездоганно білим і смердів кіньми. Разом з ним прибув Томен.

– Мила сестро, – почав Хайме, – король вимагає розмови.

Золоті кучері Серсеї плавали у гарячій воді; весь покій затягнуло парою. Щокою королеви стікала крапля поту.

– Томене? – перепитала вона загрозливо м’яким голосом. – Чого ще тобі треба?

Хлопчик знав, що означає такий голос – він зіщулився і відступив на крок.

– Його милість хоче назавтра засідлати свого білого румака, – відповів Хайме. – Вчитися кінного герцю.

Королева сіла у купільниці.

– Ніяких герців не буде.

– Будуть! – випнув нижню губу наперед Томен. – Я мушу виїжджати щодня!

– То й виїжджатимеш! – відповіла королева. – Щойно ми матимемо належного майстра-мечника, щоб наглядав за твоїм навчанням.

– Я не хочу якогось там майстра-мечника! Я хочу пана Лораса.

– Ти надто високої думки про нього. Знаю, це твоя дружина задурила тобі голову казками, наче він такий вправний та сміливий. Але, приміром, Озмунд Кіптюг подолає трьох таких лицарюжок, як оте хлопчисько.

Хайме зареготав.

– Той самий Озмунд Кіптюг, якого я знаю? Оце вже дзуськи!

Серсеї закортіло його придушити. «Наказати б панові Лорасу, щоб дав панові Озмунду збити себе з коня. Звитяжця зганьбити – що слимака посолити, зразу зіщулиться. А Томенові завзяття поменшає, хоч очима так не виграватиме.»

– Я пошлю по дорнійця, щоб тебе навчав, – відповіла вона. – Дорнійці – найкращі герцівники у королівствах.

– Зовсім ні! – мовив Томен. – Та й не хочу я ніякого дурного дорнійця. Я хочу пана Лораса. Така моя королівська воля!

Хайме зареготав. «Од нього геть ніякого зиску. Чого це він смішки справляє – гадає, тут йому вертеп?» Королева сердито ляснула долонею по воді.

– То я мушу послати по малого Баша? Ти не можеш наказувати мені королівською волею. Я – твоя мати, королева!

– Так, але я – король! Маргерія каже, що короля мають слухатися всі. Я бажаю, щоб назавтра зранку мені засідлали білого румака, і щоб пан Лорас учив мене кінного герцю. А ще я хочу кошеня і ніколи не їсти буряків!

І Томен рішуче схрестив руки на грудях.

Хайме не припиняв реготу. Королева вирішила не зважати.

– Ходи сюди, Томене. – Коли король, навпаки, відсахнувся, Серсея зітхнула. – Боїшся? Але ж король не може знати страху.

Хлопчик наблизився до купільниці, опустивши очі долу. Серсея простягла руку і попестила його золоті кучері.

– Хай ти король, але ж і маленький хлопчик теж. Доки ти не досягнеш віку, влада належить мені. Обіцяю, тебе навчатимуть кінного бою. Але не Лорас. Лицарі Королегвардії мають важливішу службу, ніж гратися з дітьми. Ось запитай пана Регіментаря Королегвардії. Хіба не так, пане Регіментарю?

– Надзвичайно важливу службу, – криво посміхнувся Хайме. – Ось приміром, їздити круг міста і вдесяте оглядати мури.

Томенові на очі мало не накотилися сльози.

– Можу я мати хоч кошеня?

– Можеш, – погодилася королева. – Якщо я більше не почую дурниць про кінний герць. Обіцяєш?

Король посовав ногами.

– Обіцяю.

– То й добре. Тепер біжи. В мене скоро будуть гості.

І Томен побіг, але спершу обернувся і виголосив наостанок:

– Коли стану королем у своєму праві, то забороню буряки! Оголошу поза законом!

Її брат зачинив за ним двері, штовхнувши пеньком руки.

– Ваша милосте, – запитав він Серсею, лишившись із нею наодинці, – я оце саме хотів спитати… ви п’яні чи геть здуріли?

Вона знову ляснула по воді, надіславши хвилю собі на ноги.

– Припни язика, бо я тобі…

– Бо ти мені що? Знову накажеш оглядати міські мури?

Хайме сів і схрестив ноги.

– Твої мури, хай би їх грім побив, стояли, стоять і стоятимуть. Я облазив кожен їхній вершок, роздивився усі сім брам. На Залізній Брамі поіржавіли завіси, Король-Браму та Грязючну Браму доведеться замінити, бо Станіс гатив у них стіноламами. Самі мури ніде не втратили міцності… але ваша милість часом не забули, що наші любі друзі з Вирію знаходяться всередині мурів, а не ззовні?

– Я ніколи нічого не забуваю, – відповіла вона йому, думаючи про таку собі золоту монету з долонею на одному боці та головою якогось забутого короля на іншому.

«Як той поганючий щур – наглядач в’язниці – примудрився сховати монету під горщиком з лайном? Як ота почвара – Руген – спромоглася добути старе золото з Вирію?»

– Я оце вперше почув про пошуки нового майстра-мечника. Але тобі доведеться шукати довго і далеко, якщо сподіваєшся знайти кращого за пана Лораса.

– Я знаю, що він уміє робити. Я не хочу, щоб він наближався до мого сина. Краще б ти нагадав йому про його обов’язки.

Купіль потроху вистужувалася, вода холоднішала.

– Обов’язки свої він знає добряче, а кращого герцівника немає у всьому…

– Ти був кращий, доки не втратив правицю! Пан Барістан замолоду. Артур Дейн теж був майстерніший, а принц Раегар рівнявся навіть з ним. Не треба мені тут просторікувати про непереможну Квіточку. Він сам іще мала дитина.

Серсея вже втомилася від непокори Хайме. Ніхто ніколи не зважувався на непокору її вельможному батечкові. Коли говорив Тайвин Ланістер, сказане хутко кидалися виконувати слуги та піддані. А коли говорила Серсея, люди дозволяли собі давати поради, сперечатися і навіть відмовлятися коритися наказові! «Все тому, що я жінка і не можу перемогти їх мечем. Навіть Роберта вони поважали більше за мене, а він був безголовий п’яниця.» Ні, цього вона далі не потерпить. Особливо від Хайме. «Треба позбавитися його, і то скоріше.» Колись вона мріяла, що вони удвох правитимуть Семицарством, але відтоді брат частіше ставав на заваді, ніж у пригоді.

Серсея підвелася з купільниці. Вода текла їй ногами, капотіла з волосся.

– Коли я захочу вашої поради, пане Регіментарю, то спитаю! Ходіть звідси, мушу вдягнутися.

– До вечері з гістьми, треба гадати? Що це за нова змова? Їх уже стільки, що я втрачаю лік.

Погляд його упав на крапельки води, що заплуталися у золотому волоссі між її ніг.

«Він досі мене жадає.»

– Мрієш про те, що втратив, братику?

Хайме поспіхом підняв очі.

– Я тебе теж люблю, мила сестро. Та все ж ти дурепа. Золота вродлива дурепа.

Його докір боляче ужалив. «На Зелен-Камені ти був ласкавіший. А надто тієї ночі, коли посадив мені в черево Джофа.»

– Забирайся!

Вона обернулася до брата спиною і почула, як він виходить, намацуючи двері пеньком.

Поки Джоселин клопоталася коло столу до вечері, Доркас допомагала королеві вдягти нову сукню. В ній смуги блискучого зеленого єдвабу чергувалися зі смугами м’якого чорного оксамиту, а станом збігало складно виплетене чорне мирійське мереживо. Мирійське мереживо коштувало чимало, та королева ж мусила завжди виглядати якнайкраще. Криворукі замкові пралі дозволили кільком її старим сукням так збігтися, що в них було вже годі влізти. Королева хотіла була наказати відшмагати їх за недбалість, але Таена закликала до милосердя.

– Простолюддя любить своїх панів за добрість, – казала вона, умовляючи Серсею зглянутися. Тоді королева знайшла вишуканіше рішення – наказала вирахувати вартість суконь з платні, належної дурепам за працю.

Доркас вклала їй до руки срібне люстерко. «Дуже гарно» – подумала королева, посміхаючись до свого віддзеркалення. Добре було нарешті зняти жалобу – чорне робило її надто блідою. «Шкода, що вечеряти доводиться не з пані Добромир» – несамохіть майнула думка. День був довгий, а Таена завжди додавала їй наснаги. Серсея не мала такої сердешної приятельки від часів Мелари Вичерпій – а Мелара виявилася жадібною змовницею, що прагнула стрибнути вище голови. «Але не треба погано про неї думати. Вона потонула багато років тому, а перед тим навчила мене не довіряти нікому, крім Хайме.»

Коли королева нарешті з’явилася у світлиці, гості вже добряче приклалися до трав’яної наливки. «Пані Фалиса не лише схожа на рибу, а й ковтає не гірше» – подумала королева, побачивши наполовину спорожнілий глек.

– Дорогенька моя Фалисо! – вигукнула Серсея, цілуючи шерепу в щоку. – Ще й відважний пан Балман тут! Яке горе мені було почути лихі вісті про вашу милостиву матінку. Благаю, розкажіть, що ж таке трапилося з нашою пані Тандою?

Пані Фалиса скривилася, наче ось заплаче.

– Ваша милість добрі, що спитали. Маестер Френкен каже, матінка розтрощили стегно, коли падали. Він зробив, що зумів, і ми молимося про її одужання, але…

«Молися не молися – ще й місяць не обернеться, як їй настане каюк.» Старі немічні баби на кшталт Танди Стокварт не переживали зламаного стегна.

– Я додам свої молитви до ваших, – мовила Серсея. – Князь Кайбурн сказав, що Танду скинув кінь.

– В пані тещі попруга луснула, коли вони їхали верхи, – мовив пан Балман Березняк. – Стайняр мав би помітити, що ремінь стерто. Його покарали.

– Сподіваюся, якнайсуворіше. – Королева сіла і вказала гостям, щоб теж сідали. – Чи не вип’єте ще наливочки, Фалисо? Пригадую, ви її дуже полюбляєте.

– Ваша милість не забули! Така честь для мене.

«Де ж забудеш, – подумала Серсея. – Хайме казав: диво, що ти тією наливкою не сциш.»

– Чи важкою була ваша дорога?

– Нелегкою, – поскаржилася Фалиса. – Майже всенький день лупив дощ. Ми хотіли зупинитися на ніч у Росбі, але молодий вихованець князя Гиліса відмовив нам у гостині.

Вона сердито пирхнула.

– От згадаєте мене – коли Гиліс помре, той ниций шмаркач накладе руки на всі його грошики. Може, навіть спробує заявити права на землю й титул, хоча насправді зі смертю Гиліса маєтності Росбі мають перейти до нас. Моя паніматка були тіткою його другій дружині й сестрою в третіх самому Гилісові.

«Чи не змінити вам герб, зацна пані, з ягняти на мавпу, що як учепиться, то вже не відпустить?» – подумалося Серсеї.

– Князеві Гилісу смерть у потилицю дихає, відколи я його знаю. Але він досі з нами, і сподіваюся, не залишить наше товариство ще багато років, – солодко посміхнулася королева. – А на додачу і багатьох з нас перекашляє.

– Може, й так, – погодився пан Балман. – Але, ваша милосте, нам дошкуляє не самий лише вихованець Росбі. На перехожих шляхах з’явилося чимало незвичних пройдисвітів – брудних неоковирних істот, озброєних сокирами та шкіряними щитами. Дехто нашиває собі на одяг зірки – священні семикутні зірки – але вигляд однак має лихий та розбійний.

– А воші по них аж зграями повзають, – додала Фалиса.

– Вони кличуть себе «горобцями», – мовила Серсея. – Заполонили країну, наче чумні пацюки. Новому верховному септонові одразу після вінчання доведеться вирішувати, що з ними робити. Інакше я сама дам їм ради.

– Хіба їхню святість верховного септона вже обрали? – запитала Фалиса.

– Ні, – мусила визнати королева. – Спершу були обрали септона Олідора, аж тут юрба горобців простежила за ним до будинку розпусти і витягла голим на вулицю. Тепер найвірогіднішим вибором здається Люцеон, але наші друзі на тому пагорбі шепочуть, що йому для обрання не вистачає чимало голосів.

– Хай Стариця наставить превелебних отців на праведний шлях золотою світильнею мудрості, – вкрай благочестиво пробелькотіла пані Фалиса.

Пан Балман посовався у кріслі.

– Ваша милосте, справа незручна, але… щоб не пролягли між нас лихі почуття… присягаюся: ані я, ані пані дружина, ані її паніматка не мали стосунку до імені цієї байстрюцької дитини. Лолиса – вбоге створіння, позбавлене розуму, а чоловік її – особа чорних намірів та вчинків. Я казав йому знайти хлопчикові пристойніше ім’я, а він лише сміявся.

Королева сьорбнула вина і роздивилася співрозмовника. Пан Балман свого часу був знаним переможцем кінних герців і одним із найвродливіших лицарів у Семицарстві. Але з плином літ від колишньої вроди збереглися хіба що пишні кущаві вуса; його колись біляве, рясне, кучеряве волосся майже зникло з голови, зате з-під жупана переможно випирало черево. «Таємний доручник з нього поганенький, – подумала королева, – та нехай, згодиться.»

– Тиріон – то було ім’я королів, поки не прийшли дракони. Біс його зганьбив, утоптав у багно. Але хтозна – може, дитина, котрій його подаровано, колись відновить шану славетного імені.

«Якщо байстрюцький виплодок доживе віку.»

– Я знаю, що вас винуватити не можна. Пані Танда мені як сестра, котрої я ніколи не мала, а ви… – Їй увірвався голос. – Даруйте мені. Я живу в невпинному жасі.

Фалиса розтулила і стулила пельку, від чого набула вигляду особливо тупої рибини.

– У… жасі, ваша милосте?

– Від дня смерті Джофрі я ще ані разу не спала повну ніч. – Серсея наповнила келиха наливкою. – Мої друзі… ви ж мої друзі, сподіваюся? І короля Томена?

– Нашого юного пана і володаря? – мовив пан Балман. – Звісно ж, ваша милосте. Адже гасло дому Стокварт: «Пишаємося вірністю».

– О, якби ж я мала більше таких друзів, як ви, добрий пане. Скажу вам відверто: мені дошкуляють болісні сумніви щодо пана Брона, лицаря Чорноводи.

Чоловік з дружиною перезирнулися.

– То підлий задрипанець, хай ваша милість мені пробачають, – мовила Фалиса. – Зухвалий чорноротий мугиряка!

– Геть негідний лицарського звання! – додав пан Балман.

– Авжеж, – чарівно посміхнулася до нього Серсея. – Бо кому ж, як не вам, знатися на справжніх лицарських чеснотах. Я ж пам’ятаю вас у турнірі… отому, де ви билися так вправно та відважно…

Лицар почепив на обличчя сумирну посмішку.

– В тій невеличкій забаві при Сутіндолі шість років тому? О, на жаль, вас там не було, інакше б я увінчав вас короною краси та кохання. А чи не при Ланіспорті після Повстання Грейджоя? Там я вибив із сідел чимало добрих воїнів…

– Так, саме там. – Її обличчя раптом потемніло. – Біс зник з очей тієї ж ночі, коли помер панотець, лишивши двох сумлінних наглядачів в’язниці у калюжі крові. Хтось каже, він утік за вузьке море, та я маю сумніви. Карлик – лукава істота. Може, він досі ховається поблизу, замисливши нове лиходійство? Можливо, його переховує хтось зі старих приятелів?

– Брон? – Пан Балман розгладив свої кущаві вуса.

– Адже той горлоріз завжди був Бісовим поплічником. Лише Морок знає, скільки людей він спровадив до пекла за Тиріоновим наказом.

– Хай ваша милість мені пробачають, але я мав би помітити карлика, якби він ховався десь у наших маєтностях, – відповів пан Балман.

– Мій брат малий на зріст. Йому долею написано ховатися так, щоб його не помітили. – Серсея дозволила своїй руці здригнутися. – Ім’я дитини – то дріб’язок… але непокаране нахабство родить бунти. А цей Брон, як мені казав Кайбурн, збирає навколо себе посіпак.

– Нещодавно він узяв до надвірної варти чотирьох лицарів, – пригадала Фалиса.

Пан Балман пирхнув.

– Моя добра дружина їм лестить, коли зве лицарями. То сердюки, що скочили вище власної голови. Жоден із чотирьох не має ані краплі шляхетства у крові або звичаях.

– Саме цього я і боялася. Брон збирає мечі для карлика. Хай боронить Седмиця мого маленького синочка! Біс уб’є його, як убив його братика. – Королева схлипнула. – Друзі мої, я ввіряю свою честь у ваші руки… та що таке честь королеви проти материних страхів за своє дитя?

– Кажіть, ваша милосте! – заохотив пан Балман. – Ваші слова не вийдуть з цієї кімнати.

Серсея простягла руку над столом і стиснула лицареві пальці.

– Я… спала б уночі міцніше, якби почула, що пана Брона спіткала… якась халепа… можливо, на полюванні…

Пан Балман хвилинку подумав.

– Треба гадати, халепа має скінчитися смертю?

«О ні, недоумку, хай він лише зламає пальчика на нозі!» Серсея мусила міцно закусити губу. «Мої вороги усюди, а друзі – жалюгідні телепні.»

– Благаю, добрий лицарю, – прошепотіла вона, – не змушуйте мене проказувати вголос…

– Я все розумію, – мовив пан Балман, вагомо здіймаючи палець.

«Качан ріпи зрозумів би швидше.»

– Ви й справді шляхетний лицар, пане. Боги відповіли на молитву наляканої матері. – Серсея поцілувала його. – Зробіть усе швидко, якщо буде змога. Брон зараз має навколо себе лише кілька людей, але хто його зна, скільки збере далі, якщо не діяти негайно.

Цього разу вона поцілувала Фалису.

– Ніколи не забуду вам цього, друзі мої. Справжні, чесні друзі з дідицтва Стокварт, які недарма пишаються вірністю. Маєте моє слово: коли все скінчиться, ми знайдемо Лолисі кращого чоловіка. – «Можливо, Кіптюга.» – Адже ми, Ланістери, завжди платимо борги.

Далі були наливки, буряки з маслом, гарячий хліб, щука у скоринці з пряних трав, вепрячі реберця… Серсея кохалася у вепрятині від самої смерті Роберта, і мати товариство за вечерею теж любила – хай Фалиса ламала з себе казна-що, а Балман бундючився без упину, від юшки і аж до солодощів. Здихатися їх вдалося лише добряче пополуночі. Пан Балман виявився швидким на «відкоркуймо ще глечик наливки, пані королево?», а королева вважала нерозумним відмовлятися. «За половину того, що я витратила на наливку, краще б винайняла Безликого вколошкати Брона» – подумала вона, коли нарешті випхала гостей геть.

Син цієї години вже міцно спав, але Серсея все ж зазирнула його відвідати, перш ніж піти до ліжка. На її подив, коло юного короля клубочками згорнулося трійко чорних кошенят.

– Звідки оце взялося? – запитала вона пана Мерина Транта, що стояв ззовні королівської опочивальні.

– Мала королева принесла. Хотіла подарувати одне, але король не міг вирішити, яке йому більше до вподоби.

«Все ж краще, ніж вирізувати кинджалом з материного черева.» Зусилля Маргерії звабити чоловіка були такі сміховинно відверті. «Замолодий для цицьок, то вона йому кицьок.» Щоправда, Серсеї не сподобалося, що вони чорні. Чорні коти притягали халепу – про що мала донька Раегара довідалася у цьому ж таки замку. «Вона могла бути моєю донькою, якби Навіжений Король не зіграв свого ницого жарту з батьком.» Певно ж, Аерисом володіло божевілля, коли він відмовляв доньці князя Тайвина, забираючи натомість його сина, а власного одружуючи з кволою дорнійською князівною, котрої все багатство складали чорні очі та пласкі груди.

Спогади про ту відмову й досі муляли душу, навіть по стількох роках. Скільки вечорів вона дивилася на принца Раегара у королівських палатах, слухала, як він грав на арфі зі срібними струнами своїми довгими витонченими пальцями. Невже бували на землі такі вродливі чоловіки? «Але ж він був не просто чоловік. У його жилах текла кров старої Валірії, кров богів та драконів.»

Коли Серсея була ще малим дівчиськом, батько пообіцяв видати її заміж за Раегара. Їй тоді було років шість чи сім.

– Нікому не кажи про це, дитино, – мовив він, посміхаючись тією таємною посмішкою, яку бачила сама лише Серсея. – Хай спершу його милість погодиться на заручини. А поки що зберігаймо нашу таємницю від усіх.

І Серсея зберігала, от лишень раз намалювала, як летить з Раегаром на драконі, міцно охопивши руками його груди. Коли Хайме знайшов малюнок, вона збрехала, що то королева Алісанна з королем Джаяхаерисом.

Їй було десять років, коли вона нарешті побачила свого принца живцем у плоті – на турнірі, влаштованому батьком привітати короля Аериса на заході. Попід мурами Ланіспорту вибудували помости для глядачів; галас простолюддя відлунював від Кастерлі-на-Скелі, неначе гуркіт грому. «Вони вітали батька удвічі гучніше, ніж короля, – згадала королева, – але удвічі тихіше, ніж принца Раегара.»

Сімнадцяти років, щойно висвячений на лицаря, Раегар Таргарієн влетів на бойовисько легким чвалом у чорному панцирному обладунку на визолоченій кольчузі. За шоломом його летіли довгі стрічки червоного, золотого, жовтогарячого шовку, схожі на язики полум’я. Двійко її дядьків упали під ударами його списа, а потім і десяток найкращих батькових бійців, цвіт заходу. Надвечір принц заграв на срібній арфі й примусив її плакати. Коли Серсею познайомили з принцом, вона трохи не потонула у безодні його сумних фіалкових очей. «Його боляче поранено, – пригадала вона свої тодішні думки, – але я його зцілю, коли ми одружимося.» Поруч із Раегаром навіть її прекрасний Хайме здавався незграбним телепнем.

«Принц буде мені чоловіком, – думала вона тоді, трохи не стрибаючи з захвату, – а коли помре старий король, я стану королевою.» Тітка втаємничила її перед турніром.

– Ти маєш бути особливо вродливою, – наказувала пані Генна, клопочучись коло її сукні, – бо на завершальному бенкеті буде оголошено про твоє з принцом Раегаром заручення.

Того дня Серсея почувалася такою щасливою… інакше нізащо б не зважилася відвідати намет Маггі-Жаби. Та й погодилася лише на те, щоб показати Джейні та Меларі, що левиця не боїться нічого. «Я мала стати королевою. З якого дива королеві боятися вбогої бридкої старої?» Але минуло ціле життя, а при згадці про те передбачення шкірою досі бігли мурашки. «Джейна втекла з намету з вереском жаху, – пригадала королева, – але Мелара лишилася, і я теж. Ми дали їй скуштувати нашої крові та посміялися з її божевільних пророцтв, що всі до одного здалися нам конче безглуздими.» Вона мала побратися з принцом Раегаром, хай що там белькотіла дурна стара. Адже їй пообіцяв батько, а слово Тайвина Ланістера – те саме, що золото.

Її сміх завмер наприкінці турніру. Не було завершального бенкету, ніхто не пив здравиці за її заручення з принцом Раегаром. Лише холодні погляди та крижана мовчанка між королем та батьком. Пізніше, коли Аерис із сином та всі його відважні лицарі вирушили до Король-Берега, дівчина прибігла до тітки у сльозах, нічого не розуміючи.

– Твій батько запропонував шлюб, – розказала тітка Генна, – та Аерис не схотів нічого чути. «Ти мій найздібніший слуга, Тайвине, – мовив король, – але спадкоємців дому не одружують з доньками надвірних слуг.» Висуши сльози, люба моя. Хіба леви плачуть? Твій батько знайде тобі іншого чоловіка – кращого за Раегара.

Але тітка їй збрехала, і батько не справдив надій – саме так, як останнім часом не справджував Хайме. «Батько не знайшов мені кращого чоловіка. Він віддав мене Робертові, і прокляття Маггі розквітло, як отруйна квітка.» Якби ж вона побралася з Раегаром, якби ж справдився замір богів… то він би й не глянув удруге на те дівчисько-вовчисько. «Раегар зараз був би нашим королем, а я – його королевою, матір’ю його синів.»

Вона так і не пробачила Робертові, що той убив її принца. Проте леви ніколи не славилися вмінням пробачати. І скоро про це дізнається пан Брон, лицар Чорноводи.