Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 60 страниц)

– Я став лицарем, – відповів Хайме, – а Серсея стала королевою.

Сльоза покотилася її щокою. Жінка знову підняла каптура на голову і обернулася спиною. Хайме покликав її, але вона вже йшла, шурхочучи спідницями на підлозі тихі колискові. «Не залишай мене!» – кортіло йому гукнути, але звісно, вона залишила їх багато років тому.

Хайме прокинувся у темряві, здригаючись. Опочивальня стояла холодна, мов лід. Він відкинув ковдри пеньком мечової руки. Вогонь у комині згас, вікно прочинило вітром. Він навпомацки перетнув темну опочивальню, але попід самим вікном вступив босими ногами у щось вогке і сахнувся, на мить перелякавшись. Перша думка його була про кров, але кров не буває такою холодною.

То був сніг, що налетів на підлогу з вікна.

Замість зачинити віконниці Хайме широко їх розчахнув. Дворище внизу було вкрите тонкою білою ковдрою, що товщала просто на очах. Зубці на мурах вдягли білі ковпаки. Сніжинки падали зовсім тихо; кілька залетіли до вікна і розтанули на обличчі. Хайме побачив у повітрі хмарку власного подиху.

«Сніг на Тризубі.» Якщо засніжило тут, то мало так само засніжити і в Ланіспорті, і в Король-Березі. «Зима простує на південь, а наші комори стоять напівпорожні.» Збіжжя, ще не зібране з ланів, було приречене. Сіяти більше ніхто не буде, сподівання на останній врожай марні. Хайме мимоволі подумав, що б зробив його батько, аби не дати королівствам вимерти з голоду… аж тут згадав, що Тайвина Ланістера нема серед живих.

Коли настав ранок, снігу лежало вже до литок, а в божегаї, попід деревами – ще й глибше. Зброєносці, стайниченки, джури шляхетних родів знову перетворилися його холодними білими чарами на малих дітей і вчинили справжню війну сніжками в усіх дворищах замку та на його бойових ходах. Хайме слухав їхній сміх і згадував часи – не такі вже й далекі – коли він теж ладен був ліпити сніжки з такими ж шибениками, як сам, а потім кидати їх у незграбного Тиріона чи засовувати за спину Серсеїної сукні. «Але ж щоб зробити пристойну сніжку, потрібні обидві руки.»

У двері затарабанили.

– Подивися, хто це, Пеку.

То був старий маестер Водоплину з листом, затисненим у зморшкуватій руці. Виманове обличчя було бліде, наче щойно впалий сніг.

– Знаю, – мовив Хайме. – З Цитаделі прилетів білий крук. Настала зима.

– Ні, мосьпане. Птах з Король-Берега. Я дозволив собі… я не знав…

Він простяг листа поперед себе. Хайме прочитав його на лаві коло вікна, омитий світлом холодного білого ранку. Слова Кайбурна були короткі, холодні, точні, Серсеїни – гарячкові й похапливі.

«Приїзди негайно, – казала вона. – Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!»

Виман мулявся коло дверей, чогось чекаючи. Хайме відчув, що Пек теж за ним спостерігає.

– Мосьпан бажають відповісти? – запитав маестер після довгої мовчанки.

На листа впала сніжинка, почала танути, чорнило під нею розпливлося. Хайме згорнув сувій так щільно, як зумів однією лівицею, і віддав Пекові.

– Ні, – мовив лицар. – Кинь у вогонь.

Семвел

Найбільші небезпеки подорож приготувала їм наостанок. Рожвинова протока юрмилася лодіями – саме так, як їх попереджали у Тироші. Головна потуга вертоградського флоту стояла на іншому березі Вестеросу, тому залізняки безперешкодно пограбували Риамову Пристань, забрали собі Вингород і Зіркову затоку, і тепер готувалися звідти полювати на кораблі, що прямували до Старограду.

Тричі з воронячого гнізда нагорі щогли помічали залізняцькі лодії. На щастя, двічі вони з’являлися добряче позаду, і «Коричний вітер» швидко від них відривався. Втретє вони з’явилися надвечір, майже перед заходом сонця, і замірилися відрізати їх від Шемріт-Саги. Побачивши, як здіймаються весла, як мідні води збурюються білими бурунами, Кодж’я Мо наказала своїм лучникам стати на високих корабельних чардаках; при собі вони мали довгі луки з золотодерева, що посилали стріли точно і далеко – навіть краще, ніж луки дорнійського тису. Вона почекала, доки лодії наблизяться на сотню сажнів, і наказала стріляти. Сем стріляв разом з усіма, і йому навіть здалося, що стріла досягла ворожого корабля. Одного пострілу всім гуртом вистачило – лодія повернула на південь у пошуках сумирнішої здобичі.

Коли вони увійшли до Шемріт-Саги, навколо вже панував блакитний присмерк. Йоля стояла на носі з дитиною, роздивляючись замок на скелях.

– То Трибашта, – мовив Сем, – стіл дому Костян.

Наче вирізьблений проти вечірнього зоряного неба, зі світлом смолоскипів у вікнах, замок виглядав чарівно. Але Семові стало сумно – адже подорож майже скінчилася.

– Такий високий, – зауважила Йоля.

– От почекай, побачиш Вишестраж.

Син Далли почав плакати. Йоля розсунула комір сорочки і дала малому пипку. Вона посміхалася, поки годувала, і пестила його м’якеньке брунатне волосся. «Вона полюбила цього так само, як того, що залишила» – усвідомив Сем. Він щиро сподівався, що божа ласка не омине обох діточок.

Скидалося, що залізняки пробралися навіть у захищені води Шемріт-Саги. На ранок, коли «Коричний вітер» продовжив шлях до Старограду, корабель почав стукати коробом у трупи, що пливли морем. Деякі з тіл везли на собі зграйки гайвороння, яке злітало у повітря і гучно скаржилося, коли корабель-лебідь тривожив їхні напухлі, спотворені плоти. Берегами подекуди виднілися випалені ниви, знищені села; мілини забиті були потрощеними кораблями і човнами. Найчастіше стрічалися торговельні суденця та рибальські лайби, але з лебедя побачили і покинуті лодії, і рештки двох великих дромонів; одного було спалено до води, а інший у боці мав пошматовану дірку – напевне, туди його вдарили дзьобом-тараном.

– Битва тут, – мовив Чжондо. – Не давня.

– Який божевільний нападає на береги так близько до Старограду?

Чжондо вказав на лодію на мілині, затоплену до середини облавків. Рештки прапора, пошматовані та поплямовані кіптявою, висіли на жердині над її стерном. Знак був такий, якого Сем ще не бачив: червоне око з чорною зіницею під чорною залізною короною, яку несли двійко гайворонів.

– Чий це такий прапор? – запитав Сем Чжондо. Але той лише здвигнув плечима.

Наступного дня було холодно і мрячно. Поки «Коричний вітер» пробирався повз іще одне сплюндроване рибальське селище, з туману виникла бойова галера і поволі рушила до них. На коробі було написано назву «Мисливиця»; на носі стояла подоба стрункої дівчини, вдягненої у листя і озброєної списом. За удар серця обабіч неї з’явилися дві менші галери, схожі на двійко хортів поруч із господарем. На Семове полегшення, над ними майорів прапор короля Томена з оленем та левом, а нижче – східчаста біла башта Старограду, увінчана полум’ям.

Капітан «Мисливиці» був високий чоловік у димно-сірому каптані, облямованому язиками полум’я з червоного єдвабу. Він поставив галеру поруч із «Коричним вітром», підняв весла сушитися і закричав, що зараз перейде до них. Поки його арбалетники та лучники Кодж’ї Мо роздивлялися один одного через вузьку смужку води, він переплив човном з півдесятком озброєних лицарів, привітав Кухуру Мо і запитав, чи не можна оглянути, що везе корабель. Батько з донькою швидко порадилися і дали згоду.

– Прошу дарувати за клопіт, – мовив капітан, коли скінчив оглядини. – Сум і сором набридати чесним людям, але краще так, ніж бачити залізняків у Старограді. Якісь два тижні тому кілька клятих вилупків захопили у протоці тирошійського купця. Жеглярів вони порізали й викинули у воду, самі нап’яли їхній одяг, ще й пофарбували вуса та бороди у півсотні кольорів знайденими на кораблі фарбами. Вони хотіли підпалити порт, щойно опиняться за мурами, і відчинити браму зсередини, поки б ми боролися з вогнем. У них майже вийшло, та вони, собі на лихо, проминали «Пані з Башти», а там веслярський старшина має дружину-тирошійку. Коли він побачив зелені й лілові бороди, то привітав їх тирошійською говіркою, але жоден із залізняків не зумів і слова сказати у відповідь.

Сем відчув крижаний переляк.

– Невже вони насміляться напасти на Староград?!

Капітан «Мисливиці» кинув на нього цікавий погляд.

– Це не прості наскочники. Залізняцькі напади для нас не новина. За часів минулих вони зненацька з’являлися з моря, хапали гроші та дівчат і тікали геть, зазвичай на одній чи двох лодіях, зрідка на півдесятку. Але зараз нас обсіло кількасот їхніх кораблів. Вони випливають зі Щитових островів, з дрібних острівців навколо Вертограду. Вже захопили Кам’яний Краб, Свинячий острів, Русалчин Палац, влаштували собі лігва на Скелі-Підкові та Байстрючій Колисці. Без кораблів князя Рожвина нам бракує сили зчепитися з ними у відкритій битві.

– А що робить князь Вишестраж? – стрілив Сем. – Батько завжди казали, що він багатством не поступається Ланістерам, а мечів може зібрати утричі більше, ніж будь-який значковий Вирію.

– Може, й більше, якщо вимете всі провулки, – відповів капітан, – але що ті мечі проти залізняків, коли не вмієш ходити водою?

– Але ж Вишестраж має робити бодай щось!

– Авжеж. Князь Лейтон зачинився нагорі своєї башти з Божевільною Дівою і запорпався у книжки заклять. Мабуть, викликає примарне військо з глибин. Або ні, хто його зна. Баелор будує галери, Гунтор обороняє гавань, Гарт навчає новачків, Гамфрей поїхав до Лису винаймати бойові кораблі. Якщо зуміє видурити добрячий флот у своєї хвойди-сестри, то ми почнемо платити залізнякам їхньою ж монетою. А дотоді все, що нам по силі – охороняти протоку і чекати, доки та сучка в короні, що сидить у Король-Березі, не відпустить князя Пакстера з налигача.

Гіркота у останніх капітанових словах вдарила Сема чи не болючіше, ніж самі слова. «Якщо Король-Берег втратить Староград і Вертоград, уся держава розповзеться на клапті» – подумав він, спостерігаючи, як віддаляються «Мисливиця» та її хорти.

Раптом його стривожила думка, чи безпечно тепер навіть у Рогошпилі. Маєтності Тарлі лежали у глибині суходолу серед порослих лісом пагорбів за кількасот верст на північний схід від Старограду, оддалік усіх узбереж. Туди залізняки на своїх лодіях аж ніяк не дотягнуться, хай навіть панотець воює у річковому краї, а замок обороняє лише купка людей. Але Молодий Вовк напевне думав те саме про Зимосіч аж до тієї ночі, коли Теон Перевертень подолав її мури. Сема невимовно мучила думка про те, що він завіз Йолю з дитиною в таку далечінь, прагнучи врятувати від біди, лише затим, щоб покинути посеред пекла війни.

Він борюкався зі своїми сумнівами решту подорожі, не здатний вирішити, що ж тепер робити. Напевне, можна якось прилаштувати Йолю в Старограді неподалік себе. Мури міста були значно міцніші та грізніші, ніж мури батькового замку, їх захищали тисячі вояків – а не жменя, яку залишив по собі князь Рандил, вирушаючи з Рогошпилю на заклик свого зверхника з Вирію. Але Йолю доведеться ховати, бо Цитадель не дозволяє послушникам тримати при собі дружин чи коханок – принаймні, не так відверто. «До того ж… якщо я побуду з Йолею ще трохи, де знайду сили залишити її?» А залишити таки доведеться – або утекти з чорного братства. «Я проказав обітниці, – нагадав собі Сем. – Якщо я втечу, то втрачу голову. І як це допоможе Йолі?»

Він подумав також, чи не попрохати Кодж’ю Мо та її батька узяти дичацьку дівчину з собою на Літні острови. Але цей шлях теж мав свої небезпеки. Коли «Коричний вітер» вирушить зі Старограду, то муситиме знову перетинати Рожвинову протоку. А щастя перемінливе. Раптом цього разу стишиться вітер, і остров’яни стануть легкою здобиччю? Якщо чуті ним оповіді про залізняків правдиві, Йолю заберуть у роби або дружини з солі, а малого, найпевніше, викинуть у море, мов якийсь непотріб.

«Рогошпиль, – нарешті вирішив Сем. – Ось дотягнемо до Старограду, винайму віз та пару коней і сам їх відвезу.» Там він сам огляне замок і залогу, і якщо побачене чи почуте йому не сподобається, вони зможуть просто повернутися до Старограду.

Коли корабель досягнув Старограду, стояв холодний вогкий ранок; туман був такий рясний, що з усього міста виднівся лише вогонь Вишестражу. Через гавань простяглася загорожа з двох десятків старих кораблів, скутих ланцюгами. Просто за нею стояла шерега бойових кораблів на чолі з трьома великими дромонами та значковим кораблем Вишестражів – велетенською, о чотирьох чардаках «Честю Старограду». Тут знову «Коричний вітер» піддали оглядові; цього разу на корабель піднявся син князя Лейтона Гунтор у альтембасовій делії та сірому лускатому полив’яному обладунку під нею. Пан Гунтор кілька років навчався у Цитаделі й умів говорити літньою мовою; вони з Кухуру Мо віддалилися до капітанового помешкання задля приватної розмови.

Сем, не гаючи часу, пояснив свій задум Йолі.

– Найперше – до Цитаделі, віддати Джонові листи і розповісти про смерть маестра Аемона. Сподіваюся, архімаестри вишлють воза по його тіло. Тоді я винайму коней з візком – доправити тебе до моєї матінки у Рогошпилі. Я повернуся так скоро, як зможу. Та мабуть, аж на ранок.

– На ранок, – повторила вона і поцілувала на щастя.

По довгім часі пан Гунтор нарешті виник назовні та махнув, щоб відчепили ланцюг і дозволили «Коричному вітрові» прослизнути крізь загорожу до пришибів. Поки корабель припинали линвами, Сем приєднався до Кодж’ї Мо та трьох її лучників коло містка на берег. Літньоостров’яни вдягли розкішні барвисті накидки з пір’я, котрі берегли тільки для відвідин суходолу. Сем почувався незграбним і неоковирним у мішкуватому чорному строї, вицвілому кобенякові та побитих сіллю чоботях.

– А чи надовго ви у порті?

– На два дні, десять днів, хто може сказати? Скільки треба буде, щоб випорожнити собі черево і набити його знову, – вишкірилася Кодж’я. – А батькові треба навідати маестрів – продати трохи книжок.

– Чи може Йоля побути на кораблі, доки я повернуся?

– Йоля може побути стільки, скільки схоче. – Вона тицьнула Сема у черево пальцем. – Вона не їсть так багато, як дехто.

– Я вже не такий гладкий, як був, – винувато похнюпився Сем.

Авжеж подорож на південь далася йому взнаки – безліч варт, безліч тяжкої праці, а з харчу лише плоди та риба. Літньоостров’яни кохалися у солодких плодах та морській рибі.

Сем спустився містком на берег разом з лучниками, та далі відділився від них і рушив у своїх справах. Він сподівався, що не забув шлях до Цитаделі – Староград був добрячою плутаниною вулиць, а кружляти ними бракувало часу.

День був вогкий, камені бруківки ковзали під ногами, провулки вбралися у туман і таємничість. Сем уникав незнайомих поворотів і тримався річкового шляху, що звивався берегом Медовухи крізь серце старого міста. Приємно було відчути під ногами тверду землю замість хитливого чардаку; і все ж він почувався на цих вулицях ніяково і бентежно. На нього дивилося безліч очей: з високих ґанків, з вікон, з темних прочинених дверей. На «Коричному вітрі» він знав кожне обличчя, а тут, лише обернися, всюди стрічалися самі незнайомці. «А чи ліпше, – майнула думка, – втрапити на очі тому, хто тебе знає?» Князя Рандила Тарлі у Старограді знали, але не надто любили. Сем не знав, що гірше: бути впізнаним одним з ворогів панотця чи одним з його друзів. Він підібрав полу кобеняка і прискорив крок.

Обабіч брами Цитаделі стояло двійко величезних зелених сфінксів з тілами левів, орлиними крилами та зміїними хвостами. Один мав чоловіче обличчя, інший – жіноче. Одразу за брамою розташувалася Писарня, куди староградці приходили до підмаєстрів написати заповіт чи прочитати листа. За столами кількох яток сиділо з тузінь знуджених писарів, чекаючи замовлень. На інших ятках продавалися та купувалися книжки. Сем спинився коло торгівлі мапами і поглянув на мальовану мапу Цитаделі, щоб знайти найкоротший шлях до Підстолієвого Подвір’я.

Стежка розділилася там, де кам’яний Даерон Перший сидів верхи на високому кам’яному коні, здійнявши меча в напрямку Дорну. На голові Юного Дракона сидів мартин, ще двоє – на клинку меча. Сем звернув ліворуч, на стежку, що бігла вздовж річки. Коло Пришибу Сліз він побачив, як два підмаестри допомагають старому чоловікові сісти у човен для недовгих відвідин Кривавого острова. За ним до човна ступила молода матір; на руках у неї квилила дитина, не надто старша за Йолину. Поза пришибом мілиною блукали хлопчаки-кухарчуки, збираючи жаб. Вервечка рожевощоких послушників поспішила повз Сема до септрію. «Я мав би прийти сюди в їхньому віці, – подумав Сем. – Якби я утік і взяв чуже ім’я, то зник би серед інших новаків. І батько міг би прикидатися, наче Дікон – єдиний його син. Він, певно, навіть не дав би собі клопоту мене шукати. Ну хіба що я вкрав би мула з його стайні – тоді б розшукав заради мула.»

Ззовні Підстолієвого Подвір’я наглядачі Цитаделі забивали старшого віком послушника у колодки.

– Крав харчі з кухні, – пояснив один підмаестрам, які вже чекали, щоб закидати небораку гнилою городиною.

Усі вони кинули на Сема цікаві погляди, поки той проминав збіговисько, розвіваючи надутим вітром кобеняком, наче чорним вітрилом.

За дверима була велика палата з кам’яною підлогою та високими вигнутими вікнами. На віддаленому її кінці, на помості, сидів вузьколиций чоловічок і щось шкрябав пером у великій книзі. Вдягнений він був у маестерську рясу, але ланцюга на шиї не мав.

Сем прокашлявся і мовив:

– Доброго ранку вам.

Чоловік зиркнув угору і, здавалося, не схвалив побачене.

– Кого це принесло? Чи не новаком засмерділо?

– Так, я сподіваюся скоро стати послушником. – Сем витяг листи, які йому з собою дав Джон Сніговій. – Я прибув зі Стіни разом з маестром Аемоном, та він помер дорогою. Якби я міг побачити великого підстолія…

– Ваше ім’я?

– Семвел. Семвел Тарлі.

Чоловік записав ім’я у книгу і махнув пером на лаву вздовж стіни.

– Сідайте. Вас покличуть у належний час.

Сем пішов і сів на лаву. Інші люди входили і виходили; дехто приносив листи і зразу йшов, інші розмовляли з чоловіком на помості, а тоді рушали до дверей за ним і вгору гвинтовими сходами. Ще хтось сідав поруч із Семом на лаву і чекав, коли його покличуть. Кілька з тих, що їх вже викликали, прийшли пізніше за Сема – це він пам’ятав майже напевне. Коли таке трапилося вчетверте чи вп’яте, Сем звівся на ноги і знову перетнув палату.

– Чи довго ще чекати?

– Великий підстолій – дуже поважна особа.

– А я примандрував аж зі Стіни.

– То помандруйте ще недалечко. – Він майнув пером. – Он на ту лаву попід вікном.

Сем повернувся до лави. Минула ще година. З’являлися нові люди, розмовляли з чоловіком на помості, чекали зовсім недовго і йшли вгору. За весь час одвірник не кинув на Сема жодного погляду. Туман надворі меншав і танув з плином дня; крізь вікна полилося бліде сонячне світло. Сем мимоволі задивився на танок часточок пилу в косих променях світла, позіхнув раз, потім вдруге, знічев’я поколупав репнутого пухиря на долоні, відкинувся до стінки і заплющив очі.

Напевне, він задрімав, бо наступної миті почув, як чоловік за столом вигукнув ім’я. Сем скочив на ноги, та сів, бо зрозумів, що ім’я знову було не його.

– Ти мусиш дати Лоркасові якусь монету, або чекатимеш тут три дні, – мовив позаду чийсь голос. – Що привело братчика Нічної Варти до Цитаделі?

Говорив стрункий, тендітний, показний вродою юнак, вдягнений у замшові штани та добре припасовану зелену камізелю з залізними нютами. Колір шкіри він мав світло-брунатний, схожий на добре пиво, а над великими чорними очима – шапку щільних чорних кучерів, що збігали на чоло вдовиним клином.

– Князь-воєвода поновлює покинуті замки, – пояснив Сем. – Нам потрібні маестри, порати круків… ти сказав, дати монету?

– Шеляга буде досить. За срібного оленя Лоркас віднесе тебе до великого підстолія на власній спині. Він п’ятдесят років ходить у підмаестрах і за це ненавидить усіх послушників, а надто шляхетних родів.

– Як ти дізнався, що я шляхетного роду?

– Так само, як ти знаєш, що я напівдорнієць. – Відповідь була проказана з усмішкою, м’якою та горловою дорнійською говіркою.

Сем пошукав при собі грошей.

– То ти послушник?

– Я вже підмаестер. Алерас, знаний багатьма як Сфінкс.

Сема аж підкинуло.

– Сфінкс не загадує загадок, він сам є загадка! – самі собою вигукнулися слова. – Чи не знаєш, що це означає?

– Ні. А це загадка?

– Якби ж я знав. Мене звати Семвел Тарлі. Сем.

– Красно вітаю. То яку справу має Семвел Тарлі до архімаестра Теобальда?

– Хіба він – великий підстолій? – збентежився Сем. – Бо маестер Аемон казав, що Норен…

– Вже два повороти місяця, як ні. Нового обирають щороку. Посаду завжди обіймає хтось із архімаестрів, а вони вважають, що це невдячний уряд, який відволікає їх від справжньої праці. Сього року чорний камінь витяг архімаестер Вальграв, але його розум блукає світами, і служити його строк зголосився Теобальд. Він буркотливий, але норовом не злий… стривай, ти сказав: маестер Аемон?

– Так.

– Аемон Таргарієн?!

– Колись був ним. Та ми звали його просто маестром Аемоном. Він помер дорогою на південь. Відки ти про нього знаєш?

– Як не знати? Він не лише найстаріший з живих маестрів, а й найстаріша людина Вестеросу. Він пережив більше історії, ніж архімаестер Перестан вичитав з книжок. Він міг би нам стільки розповісти про правління його батька та дядька. Скільки ж йому було років?

– Сто два.

– І що він робив у морі в такі літа?

Сем зважив запитання, міркуючи, скільки може відповісти. «Сфінкс не загадує загадок, він і є загадка.» Невже маестер Аемон мав на увазі оцього сфінкса? Та навряд.

– Князь-воєвода Сніговій відіслав його зі Стіни, щоб урятувати життя, – почав Сем, вагаючись.

Він сяк-так розказав незграбними словами про короля Станіса та Мелісандру з Асшаю і хотів на тім зупинитися… та слово за слово, і мимохіть полилася оповідь про Манса Розбишаку та його дичаків, про королівську кров і драконів… і не встиг він отямитися, як вивалив і решту: упирі на Кулаку Першолюдей, Інший на мертвій коняці, вбивство Старого Ведмедя у Крастеровому Дитинці, Йоля та її втеча, Білодріво і Малюк-Павлюк, Холоднорукий з круками, Джон стає князем-воєводою, «Кіс», Дареон, Браавос, бачені Чжондо у Карфі дракони, «Коричний вітер» і те, що прошепотів йому маестер Аемон наприкінці життя. Сем не виказав лише таємниць, які присягнувся берегти: про Брана Старка з супутниками і про підміну немовлят Джоном Сніговієм.

– Даянерис – єдина надія, – закінчив він. – Аемон казав, що Цитадель мусить негайно вислати їй маестра і привезти додому на Вестерос, поки ще не пізно.

Алерас уважно слухав, час від часу блимаючи, але не засміявся і не перервав ані разу. Коли Сем скінчив, він легенько торкнувся його руки тонкими брунатними пальцями і мовив:

– Не марнуй грошей, Семе. Теобальд не повірить і половині твоєї розповіді. Але є такі, що повірять. Ти підеш зі мною?

– Куди?

– На розмову з архімаестром.

«Ти мусиш розказати їм, Семе, – говорив Аемон. – Архімаестрам. »

– Гаразд, піду.

До великого підстолія, раптом що, можна повернутися і вранці, вже з монетою в руці.

– А чи далеко йти?

– Недалечко. На Острів Круків.

На Острів Круків не треба було пливти човном; зі східним берегом його з’єднував старий дерев’яний перекидний міст.

– Круківня – найстаріша будівля всієї Цитаделі, – розказав Алерас, поки вони перетинали повільну течію Медовухи. – Вважається, що за Віку Звитяжців тут сидів розбійний князь і грабував кораблі, які йшли униз течією.

Сем побачив, що стародавні стіни вкриває мох і повзучі лози, а замість лучників верхівками ходять круки. За живої людської пам’яті міст ніколи не підіймали.

Всередині замкових мурів було прохолодно і тінисто. Дворище заповнювало старезне оберіг-дерево, що мало пам’ятати перші камені тутешньої твердині. Різьблене на його стовбурі обличчя поросло тим самим ліловим мохом, що й бліде гілля, вкрите цілими важкими подушками. Половина гілок здавалася мертвою, та де-не-де шелестіло кілька червоних листків, і саме на таких полюбляли сидіти круки. На дереві їх було повно, а ще більше – у високих вікнах нагорі, навколо всього дворища. Землю вкривали цятки пташиного посліду. Поки вони перетинали двір, один пролетів над головою, а інші закрякали один до одного.

– Архімаестер Вальграв має помешкання у західній башті, під білою крукарнею, – пояснив Алерас. – Білі та чорні круки чубляться, наче дорнійці з порубіжниками, тому їх тримають окремо.

– А чи зрозуміє архімаестер Вальграв те, що я йому розкажу? – засумнівався Сем. – Ти ж кажеш, його розум блукає світами.

– Бувають у нього дні кращі й дні гірші, – відповів Алерас, – але ти йдеш не до Вальграва.

Він прочинив двері до північної башти і почав видиратися нагору. Сем рушив сходами за ним. Згори лунав плескіт крил, бурмотіння голосів, інколи сердитий вереск – то круки жалілися, що їх збудили.

Нагорі сходів перед дверми з дубу та заліза сидів блідий юнак приблизно Семового віку, зосереджено витріщившись на полум’я свічки правим оком. Ліве ховалося за кучериком попелясто-білявого волосся.

– Що видивляєшся? – запитав його Алерас. – Свою долю? Свою смерть?

Білявий відвернувся від свічки, змигнув.

– Голих жінок, – відповів він. – А це хто такий?

– Семвел. Новий послушник, прибув до Мага.

– Куди котиться Цитадель? – поскаржився білявий. – Нині приймають аби кого. Чорнопиких собак, дорнійців, свинопасів, калік, недоумків, а тепер ще й чорного кита. А я ж гадав, вони у морі сірі.

Одне плече молодика прикрашала коротка накидка з зеленими та золотими смугами. Він був вродливий собою, хоча очима лукавий, з хижими вустами. Сем знав його з дитинства.

– Лео Тирел. – Проказавши ім’я, він знову відчув себе семирічним хлопчиком, ладним напудити у штани. – Я Сем з Рогошпилю. Син князя Рандила Тарлі.

– Що, справді? – Лео кинув ще один погляд. – Наче так. А твій батько усім каже, що ти помер. Мабуть, аж так хоче бачити тебе живим.

Молодик вишкірився.

– То ти й досі такий боягуз, як колись?

– Ні, – збрехав Сем. Адже Джон суворо йому наказав… – Я ходив за Стіну і бився у битвах. Мене тепер кличуть Семом Смертяним.

Навіщо він це ляпнув, Сем не знав. Слова мовби самі вискочили з рота.

Лео зареготав, але не встиг відповісти, як двері позаду нього прочинилися.

– Ходи сюди, Смертяний, – загарчав чоловік, що стояв за ними. – І ти, Сфінксе. Хутко!

– Семе, – промовив Алерас, – перед тобою архімаестер Марвин.

Марвин мав на бичачій шиї ланцюга з багатьох металів, та за винятком його виглядав радше припортовим харцизякою, ніж маестром. Голова його була завелика для тіла і витикалася вперед з плечей, наче її володар на когось лютував і збирався скрутити йому в’язи; випнута брила щелепи додавала в цьому певності. Опецькуватий на зріст, Марвин мав дужі груди та дебелі плечі, кругле, але тверде черево, що розпирало шворки шкіряної камізелі, яку він носив замість належної маестрові ряси. Цупке біле волосся стирчало кущами з вух та ніздрів. Брови Марвин мав кошлаті, носа – кілька разів зламаного, а рота – заплямованого кислолистом. Що ж до його долонь, то більших Сем не бачив ні в кого на світі.

Поки Сем вагався, одна з тих долонь ухопила його за плече і смикнула крізь двері. Помешкання за нею було кругле й велике, ущент заповнене книжками та сувоями, розкиданими по столах чи складеними на підлозі стосами у чотири стопи заввишки. Кам’яні стіни вкривали вицвілі гобелени та зацвигані мапи. У комині під мідним казанком палав вогонь; те, що було в казанку, смерділо горілим. Окрім комина, єдине світло в кімнаті походило від високої чорної свічки посередині.

Свічка була неприємно яскрава, чудернацька, бентежна. Її полум’я зовсім не смикалося і не мерехтіло, навіть коли архімаестер Марвин захряснув двері так, що з найближчого столу здмухнуло папери. Світло свічки робило з кольорами щось дивне. Білий ставав яскравим, наче свіжий сніг, жовтий сяяв золотом, червоний обертався на вогонь, а тіні чорніли, мов дірки у тканині світу. Сем не міг очі відвести. Свічка була у три стопи заввишки, тонка, наче клинок меча, ребриста, скручена, чорно-лискуча.

– Невже це…

– …обсидіан, – скінчив за нього ще один чоловік у помешканні. То був блідий, наче мрець, м’якотілий, сутулий молодик з млявими руками, близько посадженими очицями та плямами жиру на рясі.

– Краще казати «драконоскло». – Архімаестер Марвин хвильку часу дивився на свічку, потім додав: – Вона палить, але не знищує.

– Чим живиться її полум’я? – запитав Сем.

– А чим живиться драконове полум’я? – Марвин улаштувався на ослоні. – Усе валірійське чародійство стояло на вогні та крові. За допомогою такої свічки химородники Вільноземства вміли бачити крізь гори, моря та пустелі. Могли входити у сни людини та дарувати їй видіння, розмовляти одне з одним за півсвіту, просто улаштувавшись перед свічками. Як гадаєш, Смертяний, нам би таке згодилося? Який був би зиск?

– Круки стали б непотрібні.

– Ну хіба що падло жерти після битв. – Архімаестер відірвав з великого жмута новий кислолист, запхав у рота і заходився жувати. – Розкажи мені все, що розказав нашому дорнійському сфінксові. Я вже чимало знаю. Але якісь подробиці могли пролетіти повз вуха.

Архімаестер був не з тих, кому відмовляють, і Сем, повагавшись, почав оповідь знову. Марвин, Алерас і ще один послушник уважно слухали.

– Маестер Аемон вірив, що Даянерис Таргарієн – це справдження пророцтва… саме вона, не Станіс, не принц Раегар і не той принцик, якому розтрощили голову об стіну.

– Народжена серед солі й диму, під скривавленою зіркою. Я знаю пророцтво. – Марвин обернувся і сплюнув грудку червоного слизу на підлогу. – Не те щоб я йому довіряв. Горган зі Старого Гісу колись написав, що пророцтво схоже на зрадливу жінку. Вона бере твого прутня собі до рота, і ти стогнеш з утіхи, і думаєш, як солодко, як гарно, як хороше… аж тут вона клацає зубами, і твій стогін обертається на вереск. Саме такою є природа пророцтва, каже Горган – ти й оком не змигнеш, як воно відкусить тобі пуцьку.

Він пожував ще трохи.

– І все ж…

Алерас підступив ближче до Сема.

– Аемон сам би поїхав до неї, якби мав силу. Він хотів, щоб ми послали до неї маестрів – радити, захищати, безпечно доправити додому.

– Та невже? – Архімаестер Марвин здвигнув плечима. – То може, воно й добре, що він помер, не діставшись Старограду. Інакше сірі вівці мусили б його убити, а потім, як добрі дідусі, побивалися б за ним, заламуючи зморшкуваті рученята.

– Убити? – вразився Сем. – За віщо?

– Якщо я тобі скажу, то вони й тебе уб’ють. – Марвин вишкірився зловісною посмішкою; між зубів у нього стікав червоний сік кислолисту. – Як гадаєш, хто закатрупив останніх драконів? Зацні й хоробрі драконоборці з мечами? – Архімаестер сплюнув. – У світі, який будує Цитадель, немає місця для чаклунства, пророцтв, скляних свічок… не кажучи вже про драконів. Запитай себе, чому Аемонові Таргарієну дозволили змарнувати життя на Стіні, хоча за правом його б мали піднести до архімаестра. З-за крові та родоводу – ось чому. Вони не могли йому довіряти. І я теж не можу.