Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 60 страниц)

«П’яниця, йолоп і боягуз. Князеві Вальдеру краще пережити цього бевзя, інакше Фреям край.»

– Вас відпущено, пане.

– Відпущено?!

– Ви мене чули. Забирайтеся.

– Але… куди мені подітися?

– Додому чи до пекла – на ваш смак. Коли зійде сонце, щоб вас у таборі не було. Свою королеву хвойд можете забрати, але її корону – ні.

Хайме обернувся від пана Римана до його сина.

– Едвине, віддаю вам провід над військом вашого батька. Сподіваюся, ви не перевершите його тупістю.

– Це, мосьпане, було б важкувато.

– Надішліть звістку князеві Вальдеру. Корона вимагає усіх бранців, яких він забрав у полон. – Хайме махнув золотою рукою. – Гей, пане Лайле! Приведіть його.

Едмур Таллі впав долілиць на помості просто там, де клинок пана Ілина розсік мотузку навпіл. Шмат її завдовшки у стопу ще теліпався з зашморгу на шиї. Дужий Вепр ухопив кінця і підсмикнув бранця на ноги.

– Де собака людям друг, а у мене – риба-пструг! – гигикнув він. – Бачили колись таку кумедію?

Фреї розступилися, дали дорогу. Попід помостом скупчилася юрба, серед якої виднілося з десяток табірних дівок різних ступенів розхристаності. Хайме помітив чоловічка з цимбалами.

– Гей, співцю! Ти. Ходи зі мною.

Чоловічок зняв шапку.

– Слухаю волю пана Регіментаря.

Жоден не зронив ані слова, поки товариство поверталося до порому. Співець пана Римана трусив слідом. Коли вони відштовхнулися від землі і пустилися водою до південного берега Перекату, Едмур Таллі схопив Хайме попід лікоть.

– Чому?

«Бо Ланістери завжди платять борги, – подумки відповів Хайме, – а в мене, крім тебе, інших монет не лишилося.»

– Вважайте це за весільний подарунок.

Едмур вирячив на нього сторожкі очі.

– Весільний… подарунок?

– Мені казали, ваша дружина гарненька на вроду. Та хіба може бути інакше? Бо чого б ви бавилися з нею в ліжку в ту саму хвилину, коли вашу сестру і вашого короля жорстоко вбивали?

– Я нічого не знав. – Едмур облизнув потріскані губи. – Ззовні опочивальні грали скрипки…

– Та й пані Рослін трохи відволікала увагу, еге ж?

– Вона… її примусили, князь Вальдер і решта… Рослін не хотіла, вона плакала, та я думав…

– Що вона плаче, побачивши ваше могутнє знаряддя у всій красі? О так, певен, кожна жінка заплакала б.

– Вона носить мою дитину.

«Ні, – подумав Хайме, – вона вирощує в череві твою смерть.» Діставшись шатра, він відпустив Дужого Вепра та пана Ілина, але співцеві наказав лишитися.

– Невдовзі мені знадобиться пісня, – мовив Хайме до чолов’яги. – Левку, приготуй гостеві води для купелі. Піє, знайди йому чистий одяг. Без жодного лева, якщо твоя ласка. Пеку, налий вина князеві Таллі. Ви голодні, мосьпане?

Едмур кивнув, досі сторожко нашорошений.

Поки Таллі мився у купелі, Хайме всівся на ослоні. Бруд сходив з бранця чорними хмарами.

– Щойно ви попоїсте, мої люди супроводять вас до Водоплину. Те, що станеться далі, залежить від вас.

– Тобто?

– Ваш дядько вже старий. Відважний воїн, так, але життя його на схилі літ. Він не має ані дружини, щоб за ним сумувала, ані дітей – плекати і захищати. Загинути, вкривши себе славою – про більше Чорноструг не мріє. Але ж вам, Едмуре, ще жити й жити. І саме ви – голова дому Таллі, не він. Ваш дядько служить з вашої ласки. Доля Водоплину – в ваших руках.

Едмур вирячив на нього очі.

– Доля Водоплину?…

– Здайте замок, і ніхто не загине. Ваші селяни зможуть піти з миром або лишитися служити князеві Емону. Панові Бріндену буде дозволено вдягти чорне, як і всім воякам залоги, хто забажає піти з ним. Вам також, якщо Стіна вам до смаку. Якщо ж ні, можете поїхати до Кастерлі-на-Скелі як мій бранець. Там вам нададуть усі вигоди та гостинність, що личить заручникові такого високого стану. Коли захочете, ваша дружина приєднається до вас. Якщо в неї народиться хлопчик, його виховають у Кастерлі-на-Скелі джурою і зброєносцем, а коли він вислужить лицарство, дадуть якусь землю в маєтність. Якщо ж Рослін подарує вам доньку, обіцяю подбати про належний посаг, коли їй настане час виходити заміж. Ви самі зможете отримати пробачення, коли війна скінчиться. Для цього вам досить лише здати замок.

Едмур вийняв руки з купелі й подивився, як вода біжить між пальцями.

– Що як я його не здам?

«Навіщо ти змушуєш мене казати вголос?» Пія стояла попід запоною шатра з повними руками одягу. Зброєносці також стояли і слухали, а з ними і співець. «Хай чують, – подумав Хайме. – Хай весь світ чує. Мені байдуже.» Він змусив себе до посмішки.

– Ви бачили, Едмуре, скільки ми маємо війська. Бачили драбини, гуляй-городи, метавки, стінолами. Варто мені віддати наказ – мій родич перекине моста через ваш рівчак і виламає браму. Загине багато сотень людей, переважно ваших. Першою хвилею на приступ підуть ваші колишні значкові – тож ви розпочнете битву з убивства братів та батьків тих людей, які гинули за вас у Близнюках. Другою хвилею підуть фреївці – цих у мене хоч греблю гати. Далі, коли ваші лучники вже не матимуть стріл, а лицарі з утоми не піднімуть мечів, на приступ ринуть мої західняки. Щойно замок впаде, усіх, кого в ньому знайдуть, покладуть під меч. Вашу худобу виріжуть, ваш божегай вирубають, ваші башти і палати спалять. Я накажу зруйнувати мури замку і пустити Перекат по руїнах. Коли я скінчу, ніхто й не знатиме, що тут колись стояв замок.

Хайме звівся на ноги.

– Ваша дружина дотоді може і розродитися. Гадаю, ви схочете побачити свою дитину. Я надішлю її до вас, щойно вона з’явиться на світ. Через стіну з метавки.

По його промові впала мертва тиша. Едмур мовчки сидів у купелі. Пія притискала оберемок одягу до грудей. Співець натягав струни на цимбалах. Малий Левко видлубував паляницю хліба, роблячи миску, і прикидався, що нічого не чув.

«З метавки» – подумки повторив Хайме. Якби його тітка була зараз тут, чи вважала б вона досі, що справжній син Тайвина – Тиріон?

Едмур Таллі нарешті віднайшов втрачений голос.

– Було б мені вилізти з купелі та вбити вас просто на місці, Крулерізе.

– А спробуйте, – відповів Хайме і зачекав трохи. Коли ж Едмур не зробив навіть спроби підвестися, то додав:

– Лишаю вас зі смачною стравою. Гей, співцю! Заграй нашому гостеві, поки він тамує голод. Гадаю, пісню ти знаєш.

– Ту, де рине дощ? Авжеж, мосьпане. Як не знати.

Едмур, здавалося, помітив співця уперше.

– Ні! Тільки не він! Приберіть його звідсіля.

– Що трапилося? Це ж лише пісня, – мовив Хайме. – Хіба може пересічний співець мати аж такий бридкий голос?

Серсея

Великий маестер Пицель був старий, скільки вона його знала, та за минулі три ночі, здавалося, постарішав ще років на сто. Щоб стати перед нею на своє скрипливе коліно, йому знадобилася вічність; а коли він нарешті став, то вже не зміг підвестися, доки пан Озмунд не підсмикнув його вгору.

Серсея роздивилася його невдоволеними очима.

– Пан Кайбурн доповідає нам, що князь Гиліс нарешті відкашляв своє.

– Саме так, ваша милосте. Я зробив, що міг, аби полегшити його смерть.

– Справді? – Королева обернулася до пані Добромир. – Але ж я казала, що Росбі потрібен мені живим, хіба ні?

– Ваша милість так і казали.

– Пане Озмунде, а що ви пригадуєте про нашу розмову?

– Ваша милість наказали великому маестрові Пицелю врятувати хворого. Ми всі чули.

Пицель розтулив і знову стулив рота.

– Ваша милість мають знати: я зробив усе можливе для бідолашного покійника.

– Так само, як для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був наймогутнішим, найдужішим воїном усього Семицарства, а ви не врятували його від жалюгідного поросяти. Ой, і не забути Джона Арина! Поза сумнівом, ви б занапастили і життя Неда Старка, якби я дозволила вам порати його трохи довше. Скажіть мені, маестре: невже вас у Цитаделі вчили лише ламати руки і вигадувати відмовки?

Почувши лють у голосі королеви, старий аж зіщулився.

– Ніхто б не зробив для хворого більше, ваша милосте! Я… завжди вірно і віддано служив…

– Коли ви порадили королю Аерису відчинити браму при наближенні війська мого батька – це ви так розуміли вірну службу?

– Тоді я… я помилився, я хибно вважав…

– То була корисна порада чи ні?

– Ваша милість мають, напевне, знати…

– Напевне я знаю лише те, що коли мого сина отруїли, з вас було стільки ж користі, як з Місячка! Напевне я знаю, що саме тоді, коли корона має відчайдушну потребу в золоті, ми втратили нашого скарбничого!

Старий дурень негайно вхопився за думку.

– Я… я складу список людей, гідних посісти місце князя Гиліса у раді…

– Список! – Серсею навіть розважило його нахабство. – Уявляю, що за список ви мені складете. Сиві старці, зажерливі йолопи і Гарт Гидкий.

Вона стиснула губи.

– Останнім часом ви забагато часу крутитеся коло пані Маргерії.

– Так, так. Я… королева Маргерія дуже побивається за паном Лорасом. Я даю її милості снодійні трунки і… деякі інші теж.

– Нехай так. То скажіть мені, чи не наша мала королева наказала вам убити князя Гиліса?

– Уб… убити? – Очі великого маестра Пицеля вилізли на лоба, схожі на варені яйця. – Ваша милість не можуть… це ж його кашель, богами святими, я ж… її милість ніколи б… вони не бажали зла князеві Гилісу, навіщо королеві Маргерії його…

– …вбивати? Ну хоча б затим, щоб посадити ще одну троянду в Томенову раду. Ви сліпі чи підкуплені? Росбі стояв їй на заваді, і вона вклала його в могилу. Вашими руками.

– Ваша милосте! Присягаюся всіма богами, князь Гиліс помер від свого кашлю! – Вуста великого маестра трусилися. – Моя вірність престолові завжди була непохитна, я беззаперечно відданий державі… домові Ланістер…

«Саме в такому порядку?» Пицелів страх можна було помацати на дотик. «Ну все, дозрів. Час видавити з цієї ягідки трохи соку.»

– Якщо ви такі вірні, як кажете, то чому мені брехали? Не смійте заперечувати! Ви почали витанцьовувати навколо Діви Маргерії ще перед тим, як пан Лорас поїхав на Дракон-Камінь. І годі вигадувати казочки, як ви хотіли розрадити горе нашої невістки. Навіщо ви так часто тягаєтеся до Дівосхрону? Авжеж не заради порожніх теревенів з Маргерією! Може, залицяєтеся до її побитої віспою септи? Чи мацаєте малу панну Булвер? А чи шпигуєте для малої королеви і розповідаєте про мої наміри, щоб допомогти у її лукавих задумах?

– Я… я лише корюся… маестер присягається служити…

– Великий маестер присягається служити престолові й державі.

– Ваша милосте, але ж вона… вона – королева…

– Я – королева!

– Даруйте, але… вона дружина короля, і…

– Я знаю, хто вона. І хочу знати, навіщо їй ви. Моя невістка хворіє?

– Хворіє? – Старий смикнув за те, що вважав бородою – кущавини рідкого білого волосся, що витикалися з вислої рожевої шкіри попід щелепою. – Н-ні, не хворіє… власне, не зовсім… ваша милосте, мої клятви забороняють мені…

– Ваші клятви погано зігріють вас у кам’яному мішку, – попередила Серсея. – Я почую від вас правду, або ви вдягнете кайдани.

Пицель упав на коліна.

– Благаю вас… я був відданий вашому батькові, а вам допоміг у справі з князем Арином. Я не переживу підземелля, якщо мене знову…

– Навіщо вас викликала Маргерія?

– Вона хотіла… просила… вона…

– Кажіть!

Старий перелякано зіщулився.

– Місячного узвару, – прошепотів він. – Місячного узвару для…

– Я знаю, навіщо потрібен місячний узвар. – «Ось воно!» – Гаразд. Підведіться зі своїх немічних колін і спробуйте згадати, як це – бути чоловіком.

Пицель спробував підвестися, та силувався так довго, що королева мусила наказати Озмундові Кіптюгу поставити його на ноги.

– Що ж до князя Гиліса… не маю сумніву, наш Батько Небесний судитиме його правим судом. Він не залишив дітей?

– Пагонів свого лона – ні, але є вихованець…

– …чужої йому крові. – Цю перешкоду Серсея відкинула одним помахом руки. – Гиліс знав про нашу нагальну потребу в золоті. Без сумніву, він казав вам, що хоче залишити усі землі та статки королю Томену.

Золото Росбі непогано поповнить скарбницю, а замок та землі Росбі можна буде жалувати комусь із вірних людей за віддану службу. «Можливо, князеві Буруну.» Ауран натякав про потребу у власному панському столі від самого початку; його княжий титул досі був порожньою шаною. Серсея знала, що він накидав оком на Дракон-Камінь, але та шапка була не по синкові – зависокий стіл для байстрюка. Росбі краще пасуватиме до його родоводу і становища.

– Князь Гиліс любив його милість усім серцем, – відповів Пицель, – але ж… його вихованець…

– …без сумніву, все зрозуміє, щойно ви розповісте йому про передсмертне бажання князя Гиліса. Ідіть і подбайте.

– Слухаю волю вашої милості.

Поспішаючи забратися геть, великий маестер Пицель трохи не заплутався ногами у власній рясі. Пані Добромир зачинила за ним двері.

– Місячний узвар, – мовила вона, обертаючись до королеви. – Як нерозважливо. Навіщо їй таке чинити, піддавати себе такій небезпеці?

– Мала королева має бажання і потреби, які Томен, з огляду на молодість, не здатен ще задовольнити.

Така небезпека завжди існує, коли доросла жінка одружується з дитиною. «А тим паче, коли вдовиця. Хай вона твердить, що Ренлі її не чіпав, та я ніколи не повірю.» Жінки пили місячний узвар лише з однієї причини; невинним дівчатам він був ні до чого.

– Мого сина зганьбили. Маргерія має коханця. А це державна зрада, карою за яку є смерть. – Серсея відчайдушно сподівалася, що бридка шкиринда, мамця Мейса Тирела, схожа на висохлу сливу, доживе до суду. Наполігши на негайному весіллі Томена і Маргерії, пані Олена прирекла свою коштовну трояндочку до катівського меча. – Але Хайме забрав з собою пана Ілина Пейна. Сподіваюся, ми знайдемо нового Королівського Правосуда, щоб вправно стяв їй голову.

– Та я можу! – запропонував Озмунд Кіптюг з широкою усмішкою. – Маргерія має таку гарненьку струнку шийку. Добрий гострий меч ураз її перерубає.

– Справді, – відповіла Таена, – але при Штормоламі стоїть тирелівське військо, а у Дівоставі – ще одне. Там теж є гострі мечі.

«Навколо мене – трояндовий потоп.» Це дратувало королеву. Мейс Тирел, на відміну від його доньки, був їй ще потрібен. «Принаймні, доки не здолаємо Станіса. Тоді мені з них буде ніхто не потрібен.» Але як позбавитися доньки, не втративши батька?

– Зрада зрадою, – мовила вона, – але треба знайти докази. Переконливіші, ніж місячний узвар. Якщо невірність Маргерії буде доведено, то навіть її власний пан батечко муситиме засудити зрадницю, бо й сам поділить її ганьбу.

Кіптюг пожував кінець одного вуса.

– То треба застукати їх на гарячому.

– Як? Кайбурн приставив до неї споглядачів пильнувати вдень і вночі. Її слуги беруть мої гроші, але приносять самі лише порожні плітки. Та й самого коханця ніхто не бачив. Вуха ззовні її дверей чують співи, сміх, теревені. Геть нічого корисного.

– Маргерія надто хитра, щоб її отак легко було заскочити, – мовила пані Добромир. – Її жіноцтво – то її фортечні мури. Вони сплять з нею, вдягають її, моляться разом, читають разом, шиють та вишивають. Коли вона не виїжджає з соколом чи на прогулянку, то грає у «запрошення до замку» з малою Алісанною Булвер. Якщо поруч є чоловіки, то там неодмінно крутиться її септа або сестри в перших.

– Але ж колись вона їх позбавляється! – наполягала королева. Раптом їй дещо спало на думку. – Якщо тільки її жіноцтво не в змові теж… коли не всі, то принаймні дехто…

– Сестрички? – Навіть у голосі Таени забринів сумнів. – Але усі три молодші від малої королеви, і невинніші.

– Розпуста часто вбирається у білі шати невинності. Це робить гріх лише гидкішим. Їхні імена вкриються ганьбою. – Раптом королева майже відчула смак перемоги. – Таено, ваш вельможний чоловік є моїм юстиціарієм. Ви удвох маєте повечеряти зі мною сьогодні ж надвечір.

Все мало робитися швидко, перш ніж Маргерія забере в свою крихітну капустину втекти до Вирію або попливти на Дракон-Камінь – сидіти при смертному ложі свого пораненого брата.

– Я накажу кухарям засмажити вепра. І звісно, заграти музики, щоб веселіше їлося і травилося.

Таена зрозуміла натяк дуже швидко.

– Музики. Таки-так.

– Ходіть перекажіть вашому вельможному чоловікові та домовтеся зі співцем, – заохотила Серсея. – Ви, пане Озмунде, лишіться. Нам треба чимало обговорити. Мені також знадобиться Кайбурн.

На жаль, на раптове замовлення королеви у кухні не знайшлося дикого вепра, а висилати мисливців бракувало часу. Тому кухарі забили одну зі свиней замкового господарства і спекли окіст, приправлений гвоздиками, медом та сушеними вишнями. Довелося Серсеї вдовольнитися, хай як їй кортіло іншого. Потім вони їли печені яблука з гострим білим сиром. Пані Таена проковтнула усе до шматочка – не те що Ортон Добромир, чиє кругле обличчя мінилося плямами, блідло та пітніло весь час від юшки до сиру. Він пив багато вина і крадькома кидав погляди на співця.

– Так шкода нашого князя Гиліса, – мовила нарешті Серсея. – Все ж смію сказати, ніхто з нас не сумуватиме за його кашлем.

– Авжеж не сумуватиме. Певна річ.

– Нам знадобиться новий скарбничий. Якби не заворушення у Долині, я б відкликала звідти Петира Баеліша, але… Маю на думці спробувати пана Гариса на новій посаді. Авжеж він упорається не гірше за Гиліса. Цей хоч не кашляє.

– Пан Гарис – Правиця Короля, – заперечила Таена.

«Пан Гарис – заручник, і то поганенький. Навіть із цим не впорався.»

– Час Томенові мати сильнішого та рішучішого Правицю.

Князь Ортон підняв очі з-над кухля з вином.

– Рішучого. Аякже. – Він завагався. – Кого ви…

– Вас, ясний пане. Це ж ваша кров. Ваш дід посів місце мого батька як Правиця Аериса.

З Овейна Добромира була така сама заміна Тайвинові Ланістеру, як з віслюка – лицарському огиреві. Щоправда, Овейн був уже старий і нікчемний, коли Аерис підніс його до високої честі – вдачею згідливий та привітний, але геть ні на що не здатний. Його онук був молодший, а ще… «Він має сильну та рішучу дружину.» Шкода, що Таена не могла служити Правицею – вона мала мужності втричі проти свого чоловіка, а ще вдосталь доброго гумору та розважливості. Але жінка, ба більше – народжена у Мирі – на високу посаду не годилася; доводилося терпіти Ортона і сподіватися на краще.

– Не маю сумніву, що ви впораєтеся ліпше за пана Гариса. – «Вміст мого нічного горщика впорається ліпше за пана Гариса.» – То ви згодні послужити престолові?

– Я… певно, що згодний. Ваша милість роблять мені велику честь.

«Більшу, ніж ти заслуговуєш.»

– Ви добре послужили мені юстиціарієм. І продовжите вірну службу… в тяжкі часи, що чекають попереду.

Побачивши, що Добромир зрозумів натяк, королева з посмішкою обернулася до співця.

– І вас теж варто винагородити за солодкі пісні, що ними ви присмачили нашу вечерю. Боги обдарували вас великим хистом.

Співець уклонився.

– Ваша милість дуже добрі.

– Не добра, – мовила Серсея, – лише правдива. Таена каже, вас кличуть Блакитним Бардом.

– Саме так, ваша милосте.

Співець мав на собі чоботи гарно вичиненого блакитного сап’яну, штани тонкої блакитної вовни. Каптан на ньому був світло-блакитного шовку з розрізами лискучого блакитного єдвабу. Він навіть волосся пофарбував блакитним, на кшталт тирошійців – довге і кучеряве, воно спадало на плечі й пахкотіло, наче скупане у трояндовій воді. «З блакитних троянд, без сумніву. Ну хоч зуби він має білі – і на тім дяка.» Зуби співець мав рівні та гарні, жодного кривого чи гнилого.

– Ви маєте інше ім’я?

На щоках співця з’явилася рожева барва.

– Хлопчиною я звався Гаком. Селянам-плугарям таке ім’я пасує, але співцеві…

Очі Блакитний Бард мав того самого кольору, що й Роберт. Вже за це вона його ненавиділа.

– Легко зрозуміти, чому ви є улюбленцем пані Маргерії.

– Її милість теж дуже добрі. Кажуть, я дарую їм велику насолоду.

– О, я цього певна. Можна подивитися вашу лютню?

– Коли ласка вашої милості.

За чемністю почулося легке занепокоєння, але лютню він віддав – королеві у проханні не відмовляють.

Серсея смикнула струну і посміхнулася, почувши її звук.

– Солодко і сумно. Наче у коханні. А скажіть-но мені, Гаку… ви вперше лягли з Маргерією в ліжко перед її весіллям з моїм сином чи вже після?

Якусь мить він нічого не розумів. А коли втямив, то вирячив очі.

– Вашу милість хтось обманює. Присягаюся, я ніколи…

– Брехня!

Серсея щосили загилила лютнею співцеві поперек обличчя. Фарбоване дерево вибухнуло дощем друзок і трісок.

– Князю Ортоне! Покличте мою сторожу і заберіть цю огидну істоту до підземелля!

Обличчя Ортона Добромира спітніло з жаху.

– Та це ж… небачена річ… він зважився спокусити королеву?!

– Боюся, чи не сталося навпаки. Так чи інакше, він є зрадником. Далі хай співає своїх пісень князеві Кайбурну.

Блакитний Бард пополотнів.

– Ні! – Кров капотіла з його губи, розсіченої лютнею. – Я ніколи…

Коли Добромир ухопив його за плече, співець заверещав:

– Мати, змилуйся, ні-і-і!

– Я тобі не мати, – відповіла йому Серсея.

Навіть у чорному підземеллі вони довго чули від нього лише заперечення, молитви та благання змилуватися. Невдовзі кров бігла йому підборіддям з вибитих і зламаних зубів; співець тричі змочив свої сині штани, але й далі брехливо наполягав, що ні в чому не винний.

– Чи можливо, що ми схопили не того співця? – запитала Серсея.

– Все можливо, ваша милосте. Але не бійтеся. Ця людина у всьому зізнається ще до ранку.

Внизу, в підземеллі, Кайбурн носив на собі вовну грубого плетіння і шкіряний фартух коваля. Блакитному Бардові він сказав лагідним, співчутливим голосом:

– Даруй сторожі за їхню грубість. Ніхто не навчив їх чемних звичаїв. Ми лише хочемо дізнатися від тебе правду.

– Я сказав вам усю правду, – схлипнув співець.

Залізні кайдани міцно тримали його на холодній кам’яній стіні.

– А ми певні іншого.

Кайбурн тримав у руці бритву, чиє лезо тьмяно блищало у світлі смолоскипів. Нею він почав зрізати з Блакитного Барда одяг, доки на голому тілі не лишилися самі високі блакитні чоботи. Серсея звеселилася, побачивши рясну брунатну кущавину між його ніг.

– Ну ж бо, розкажи, як ти розважав малу королеву! – наказала вона.

– Я ніколи… я співав, та й усе, співав і грав. Її панянки вам розкажуть. Вони завжди були з нами. Сестри у перших.

– Котру з них ти спізнав тілесно?

– Жодну! Я ж лише співець. Благаю вас!

Кайбурн мовив:

– Ваша милосте… можливо, цей бідолаха лише співав для Маргерії, поки вона бавилася з іншими коханцями?

– Ні! Благаю! Вона ніколи… я співав, лише співав…

Князь Кайбурн пробіг долонею по грудях Блакитного Барда.

– Чи брала вона твої соски до рота під час любощів?

Він узяв один із них великим і вказівним пальцями та добряче крутнув.

– Дехто з чоловіків таке полюбляє. Соски в них такі ж чутливі, як жіночі.

Зблиснула бритва, співець заверещав. На його грудях заплакало кров’ю мокре червоне око. Серсеї стало млосно. Якійсь частці душі закортіло відвернути очі, заплющити їх, припинити усе. Але вона була королевою, а перед нею висів зрадник. «Князь Тайвин очей би не відвернув.»

Зрештою Блакитний Бард розповів їм усе своє життя аж до перших іменин. Його батько був бондарем, і малого Гака вивчив своєму ремеслу, та коли хлопчина підростав, то знайшов у собі схильність робити лютні замість барил. Коли йому було дванадцять, він утік з дому разом з гуртом мандрівних музик, яких почув на ярмарку. Він об’їздив половину Обширу, а потім прибув до Король-Берега у сподіваннях вислужити милість при дворі.

– Милість? – засміявся Кайбурн. – Отак це тепер називають жінки? Боюся, друже, ти вислужив її забагато… і не в тої королеви. Бо справжня королева стоїть перед тобою.

«О так.» Серсея покладала всю вину на Маргерію Тирел. Якби не вона, Гак прожив би довге плідне життя, бринькав би собі пісеньки, тішився доньками рільників та свинопасів. «Лише її змови та зради змусили мене до цього жахіття. Вона заплямувала мене своїми гріхами.»

До світанку в високих чоботях співця хлюпала його кров. Зате вони дізналися, як Маргерія пестила себе, спостерігаючи, що її сестри роблять йому вустами. Іншим разом він співав їй, поки вона вдовольняла свою хіть з іншими коханцями.

– Хто вони були? – завимагала королева, і Гак-неборак назвав пана Таллада Високого, Ламберта Червонокрута, Джалабара Ксого, близнюків Рожвинів, Ознея Кіптюга, Гуго Стрімчака і Лицаря Квітів.

Серсея відчула незадоволення. Плямувати ім’я переможця Дракон-Каменя вона не зважувалася. Та й не повірить такій брехні жодна людина, що знає пана Лораса. Рожвинів замішувати теж не можна. Без Вертограду та його кораблів держава не мала надії здихатися того Еурона з його воронячим оком і клятими залізняками.

– Ти лише плюєш нам у обличчя імена чоловіків, які чув у її покоях. А нам потрібна правда!

– Правда…

Гак зиркнув на неї єдиним блакитним оком, яке йому лишив Кайбурн. Кров надималася пухирями у дірках, що лишилися замість передніх зубів.

– Я, напевне… щось не те пригадав…

– Горас і Гобер тут ні до чого, адже так?

– Ні до чого, – визнав він. – Їх там не було.

– Що ж до пана Лораса… я упевнена, Маргерія щосили намагалася приховати свої походеньки від чесного та відважного брата.

– Саме так. Я тепер згадав. Якось я мусив ховатися під ліжком, коли до неї приходив пан Лорас. «Він не повинен дізнатися» – так вона казала.

– Оця пісня мені більше до смаку.

Славне і могутнє панство у цій справі краще не згадувати. Щодо решти… Пан Таллад був заплотний лицар, Джалабар Ксого – вигнанець і жебрак, Стрімчак – лише один з охоронців малої королеви. «А Озней – вишенька на пирозі.»

– Я знаю, як тобі полегшало, коли ти сказав правду. Ліпше тобі міцно її пам’ятати, коли Маргерію приведуть до суду. Якщо ти там знову почнеш брехати…

– Не почну! Я скажу всю правду! А потім…

– Потім тобі дозволять вдягти чорне. Даю в тім своє слово. – Серсея обернулася до Кайбурна. – Подбайте про його рани. Вимийте, перев’яжіть, дайте макового молочка від болю.

– Ваша милість дуже добрі. – Кайбурн кинув скривавлене лезо у відерце з оцтом. – Але Маргерія може зацікавитися, куди подівся її бард.

– Співці з’являються і зникають. Такий вже їхній перемінливий норов. Це кожен знає.

Поки Серсея дерлася темними кам’яними сходами з темних кам’яних мішків, то геть засапалася. «Треба відпочити.» Добувати правду – тяжка праця. А що мало бути далі – того вона навіть страхалася. «Я маю бути сильною. Те, що я маю зробити – заради Томена і держави.» Шкода, що Маггі-Жаба вже померла. «Сцяти я хотіла на твоє пророцтво, стара курво. Хай мала королева і молодша за мене, але ніколи не була вродливіша, а скоро буде мертва.»

Пані Добромир чекала у опочивальні. Стояла глупа ніч; до світанку лишалося менше часу, ніж минуло від сутінок. Джоселин та Доркас спали, але Таена чекала нашорошена.

– Жахливо було, так? – спитала вона.

– Вам краще не знати. Я хочу спати, але боюся побачити сни.

Таена попестила їй волосся.

– Це все заради Томена.

– Я знаю. Тільки заради нього. – Серсея здригнулася. – Мені горлянка пересохла. Будьте ласкаві, сонечко, налийте трохи вина.

– Заради вашої ласки. Лише її я бажаю в усьому світі.

«Брешеш.» Королева знала, чого бажає Таена. Та не переймалася. Хай пускає на неї слину – вірніша буде, разом з чоловіком. У світі, повному зради, така вірність варта була кількох поцілунків. «Та й не гірша вона у ліжку за більшість чоловіків. Принаймні хоч черево мені не надме.»

Вино допомогло, хай і не досить.

– Почуваюся загидженою, – поскаржилася королева, стоячи біля вікна з келихом у руці.

– Купіль вас заспокоїть, моя мила.

Пані Добромир розбудила Доркас та Джоселин і послала по гарячу воду. Поки купільницю наповнювали, вона допомогла королеві роздягтися, розплутуючи шворки вправними пальцями і лагідно стягуючи сукню з плечей. Потім ковзнула геть з власної сукні й лишила її купою на підлозі.

Вони удвох з насолодою розділили купіль; Серсея відкинулася Таені у обійми.

– Томена слід позбавити найгіршого у цій справі, – сказала вона мирійці. – Маргерія досі тягає його щодня до септу просити богів про зцілення брата.

Лорас не припиняв відчайдушно чіплятися за життя, чим дуже дратував королеву.

– І сестри її теж йому до вподоби. Тяжко буде королю втратити їх усіх.

– А всі три, може, і не винні, – припустила пані Добромир. – Чого там, одна з них могла і не брати участі. Наприклад, якщо котрась соромилася і гидувала речами, які побачила…

– …то її можна переконати свідчити проти решти. Чудова думка, але ж котра з них невинна?

– Алла.

– Ота, що її не видно і не чутно?

– То так здається. Насправді не видно і не чутно її хитрощів і лукавства. Залиште її мені, солодка моя.

– Охоче залишаю.

Самих по собі зізнань Блакитного Барда було геть не досить. Зрештою, брехнею та плітками співці заробляють собі на життя. Алла Тирел, якщо Таена зможе з нею домовитися, дуже б допомогла справі. Пан Озней теж зізнається. Решті слід дати зрозуміти, що лише через спокуту гріхів вони зможуть вислужити пробачення короля і Стіну. Джалабар Ксого охоче розкаже всю правду, яку треба. Щодо решти вона не була така певна, але ж Кайбурн добре вміє переконувати…

Над Король-Берегом світало, коли вони вибралися з купелі. Шкіра королеви була біла і бігла зморшками від довгого сидіння у воді.

– Лишіться зі мною, – сказала вона Таені. – Не хочу спати на самоті.

Вона навіть проказала молитву, перш ніж вповзти під ковдри – благала Матір про солодкі сни.

Проте молитва виявилася марною; боги оглухли до її прохань. Серсея знову побачила себе у кам’яному мішку, лише тепер вона висіла на стіні замість співця. Вона була гола, а з кінчиків грудей капотіла кров – Біс відірвав їй соски зубами.

– Благаю! – скиглила вона. – Благаю, тільки не дітей! Не шкодь моїм дітям!

Але Тиріон лише вишкірявся. Він теж був голий, укритий цупкою шерстю і схожий радше на мавпу, ніж на людину.

– Ти побачиш їхнє вінчання на царство, – сказав він, – а потім їхню смерть.

Карлик схопив її скривавлену грудь до рота і почав смоктати. Біль прорізав її наскрізь, наче розпечений ніж.

Вона прокинулася, здригаючись у Таениних обіймах.

– Страшний сон, – кволо пробурмотіла королева. – Я кричала? Прошу вибачити.

– При світлі дня сни обертаються на порох. Знову карлик? Чому він так лякає вас, цей маленький недолугий чоловічок?

– Він мене вб’є. Це було провіщено, коли мені було десять років. Я хотіла знати, за кого вийду заміж, та вона мені сказала…

– Вона?

– Маегі.

І раптом слова полилися з неї водоспадом. У голові крутилася згадка, як Мелара Вичерпій наполягала, що коли не згадувати про пророцтво, то воно і не справдиться. «Та в колодязі вона чогось не мовчала. А волала і верещала.»

– Валонкар – це Тиріон, – мовила Серсея. – Ви знаєте таке слово у Мирі? Воно високовалірійське, означає «менший брат».

Про це вона дізналася в септи Саранели після того, як потонула Мелара.

Таена взяла її за руку і попестила.

– То була зла, негідна баба. Стара, хвора, бридка душею і тілом. А ви були юні, прекрасні, повні життя і гонору. Ви казали, вона жила у Ланіспорті. А отже, знала про карлика і смерть вашої паніматки. Істота не посміла відверто завдати вам удару з огляду на ваш стан і могутнє ім’я, тому спробувала поранити своїм гадючим язиком.