Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 60 страниц)

Брієнна

Забрати голови наполіг Гайл Добич.

– Хай Тарлі почепить їх на мури, – переконував він.

– Ми не маємо смоли, – заперечувала Брієнна. – Плоть зогниє. Облиште їх!

Її зовсім не вабило пробиратися зеленим мороком соснового лісу в товаристві голів убитих нею людей.

Але Добич нічого не слухав. Він сам прорубався крізь шиї покійників, зв’язав три голови за волосся докупи і підвісив до свого сідла. Брієнні лишалося тільки прикидатися, що вона їх не помічає; та інколи, надто уночі, вона відчувала на спині мертві очі, а одного разу їй наснилося, що голови шепочуться поміж себе.

Дорогою назад до Дівоставу на півострові Гостроклішня панувала волога холоднеча. Одного дня дощило, іншого – погрожувало задощити, а тепло не бувало ніколи. Стаючи табором, мандрівники ледве знаходили сухі дрова для вогнища.

Коли нарешті товариство дісталося Дівоставу, за ними услід летіли хмари мушви, гайворон виїв Пелехові очі, а Тімеон з Пацем юрмилися хробаками. Брієнна та Подрік узяли звичку їхати за півсотні сажнів попереду, щоб залишити сморід гниття якнайдалі за собою. Втім, пан Гайл твердив, що вже втратив рештки нюху, і пахощі його не турбують.

– Поховайте їх! – казала йому Брієнна щовечора, коли вони розкладали табір, але Гайлові було не позичати впертості. «Мабуть, хоче сказати князеві Рандилу, що сам їх уколошкав.»

Та на його честь, нічого подібного лицар на думці не мав.

– Гикавий зброєносець кидався каменюками, – розказав він, коли їх з Брієнною привели до Тарлі у дворище Мутонового замку. Голови віддали десятникові варти, наказавши вичистити, засмолити і виставити над брамою. – Панна мечниця зробила решту справи.

– Убила всіх трьох? – недовірливо перепитав князь Рандил.

– Бачили б ви, як вона билася! Дали б їй ще трьох – було б вам іще три голови.

– То ви знайшли дівчину Старк? – запитав Тарлі вже в неї.

– Ні, пане князю.

– Зате кілька щурів зарізали. Мабуть, пораділи?

– Ні, пане князю.

– Шкода. Гаразд, ви скуштували крові. Довели, що ви там хотіли довести. Тепер час зняти залізо і вдягтися, як личить панні. У порті є кораблі. Один зупиняється на Тарфі. Я дозволяю вам на нього сісти.

– Дякую за добрість, але мушу відмовитися.

На обличчі князя Тарлі відбилося палке бажання настромити її власну голову на шпичку понад брамою, поруч із головами Тімеона, Паця та Пелеха.

– То ви маєте намір правити своє? Далі чинити оце безглуздя?

– Я маю намір знайти пані Сансу.

– Коли ласка вашої вельможності, – мовив пан Гайл, – я бачив, як вона б’ється з Блазнями. Вона сильніша за більшість чоловіків, а швидка, що…

– То меч швидкий! – гарикнув Тарлі. – Валірійський булат швидкий, бо таким його зробили валірійці! Сильніша за чоловіків? Еге ж. Буває. Різні на світі є примхи природи. Стрічаються навіть покручі, не схожі на людей.

«У таких, як він, годі шукати любові та шани, – подумала Брієнна, – хоч ти вивернися навиворіт.»

– Пане князю… може статися, Сандор Клеган щось знає про дівчину. Якщо я зможу його знайти…

– Клеган подався у розбійники. Схоже, злигався з Беріком Дондаріоном. А може, й ні – різне кажуть. Покажіть мені, де вони ховаються – я радо випатраю їх, витягну тельбухи і спалю. Ми повісили кількадесят розбійників, але ватажки досі нас уникають. Клеган, Дондаріон, червоний жрець, тепер іще ця жінка Серце-Камінь… як ви зібралися відшукати їх там, де не можу я?

– Пане князю, я… – Вона не мала для нього переконливої відповіді. – Все, що я можу – лише спробувати.

– Ну то пробуйте. Ви маєте королівську грамоту, мого дозволу можете не питати. Та однак я його даю. Коли вам пощастить, здобудете собі лише болячки на дупі. Якщо ні – можливо, Клеган лишить вам життя, коли його набрід вами награється. Тоді поповзете назад на свій Тарф з собачим байстрюком у череві.

Брієнна пустила його слова повз вуха.

– З дозволу пана князя, скільки людей має Хорт?

– Шестеро, шість десятків чи шість сотень. Залежить, кого питати.

Вочевидь, Рандилові Тарлі розмова вже набридла. Він почав відвертатися, щоб піти геть.

– Якби ми зі зброєносцем могли прохати вас про гостинність, доки…

– Прохайте чи благайте – під своїм дахом я вас не потерплю.

Наперед виступив пан Гайл Добич.

– З ласки вельможного пана, цей дах досі належить князеві Мутону.

Тарлі кинув на лицаря нищівний погляд.

– Не смійте мені згадувати про Мутона! Мутон має мужність хробака! Щодо вас, панно… кажуть, ваш батько – гідна, шанована людина. Коли так, мені його шкода. Одних чоловіків доля благословляє синами, інших – доньками. Та жоден не заслуговує на кару такою дитиною, як ви. Живіть або помріть, панно Брієнно, але поки я сиджу в Дівоставі, не повертайтеся сюди ніколи.

«Слова – то вітер, – сказала собі Брієнна. – Вони тобі не зашкодять. Хай стікають, аби не прилипали.»

– Воля ваша, пане князю, – почала вона, але Тарлі пішов, не дослухавши.

Брієнна вийшла з дворища, наче сновида, не знаючи, куди прямує. Пан Гайл хутко її наздогнав.

– Тут є корчми, де заночувати.

Брієнна хитнула головою заперечливо. Їй зовсім не кортіло розмовляти з Гайлом Добичем.

– Пригадуєте «Смердючу гуску»?

Ще б пак – Брієннин кобеняк досі нею смердів.

– А що таке?

– Приходьте туди назавтра опівдні. Мій родич Алин – один з тих, кого посилали шукати Хорта. Я з ним перемовлюся.

– Навіщо це вам?

– Чому б ні? Зробіть те, чого не зміг Алин – і я багато років матиму чим його дражнити.

Пан Гайл не брехав – у Дівоставі таки були корчми і заїзди. Деякі спалили під час одного чи іншого погрому міста і досі не відбудували; ті, що вціліли, юрмилися вояками з залоги князя Тарлі. Брієнна з Подріком зазирнули до кожного, але в жодному не знайшли ані вільного ліжка.

– Пане? Пані? – звернувся до неї Подрік, коли сонце вже сідало. – Кораблі! На кораблях є ліжка. Ну такі, підвісні. Або лави.

Люди князя Тарлі юрмилися і в порті – так рясно, наче мухи навколо голів Кровоблазнів. Їхній очільник знав Брієнну на вид і пропустив. Місцеві рибалки саме припинали човни на ніч і закликали купити вилов. Але її цікавили великі кораблі, що долали буремні води вузького моря. У порті якраз стояло з півдесятка, хоча один – галеас «Велетова донька» – саме вибирав линви, готуючись відпливти з вечірньою водою. Брієнна з Подріком рушили обходити решту. Керманич «Красуні з Мартинова» завважив Брієнну за повію і сказав, що його корабель – не дім розпусти. Гаківник з ібенійського китобоя просив продати йому Подріка. На інших кораблях на них чекала краща доля. На «Морському блукальцеві» Брієнна купила Подрікові помаранч. Корабель був кочем зі Старограду, а прийшов через Тирош, Пентос і Сутіндол.

– Далі йдемо до Мартинова, – розказав капітан, – а відти навколо Пальців до Сестринова і Білої Гавані, коли шторми не завадять. «Блукалець» – добра посудина. Щурів менше, ніж усюди. Подаємо свіжі яйця і масло до сніданку. Ясна панна шукають перевозу на північ?

– Ні. – «Поки що ні.» Думка була спокуслива, але…

Дорогою до наступного пришибу Подрік посовав ногою і спитав:

– Пане? Пані? Що як пані таки поїхали додому? Ну тобто та пані, інша. Пане. Пані Санса.

– Її дім спалили.

– Але ж усе-таки. Там її боги. А боги не помирають.

«Боги не помирають, а дівчата – залюбки.»

– Тімеон був гицель і горлоріз, але навряд чи брехав про Хорта. Нам не можна на північ, доки ми не знатимемо, що сталося тут. Будуть інші кораблі.

На східному кінці гавані вони нарешті знайшли притулок на ніч – ушкоджену штормом торговельну галеру на ім’я «Мирійська панна». Побило її добряче: галера втратила щоглу та половину жеглярів. До того ж капітан не мав грошей, щоб усе полагодити, тому зрадів кільком монетам від Брієнни та Подріка і дозволив їм зайняти порожнє помешкання.

Ніч минула неспокійно, Брієнна тричі прокидалася. Вперше її розбудив дощ, удруге – рипіння дощок. Їй примарилося, що то Спритний Дик підповзає її вбити; прокинулася вона з ножем у руці, але нікого не побачила. У пітьмі крихітного помешкання їй знадобилося трохи часу пригадати, що Спритного Дика вже нема серед живих. Нарешті занурившись у сон, вона побачила людей, котрих убила. Вони танцювали навколо, кпинили з неї, щипалися, коли вона намагалася вдарити їх мечем – і таки поцілила, і навіть порубала на криваві клапті, але вони чомусь однак товпилися навкруги… Пелех, Тімеон, Паць, але не лише вони – ще Рандил Тарлі, і Варго Хап, і Рудий Ронет Конінгтон. Ронет тримав у пальцях троянду, але коли простягнув квітку їй, вона відрубала йому п’ясть.

Цього разу Брієнна прокинулася, спливаючи холодним потом, і решту ночі пролежала, згорнувшись під киреєю і слухаючи, як нагорі дощ стукотить по дошках чардаку. Ніч була буремна; час від часу чувся віддалений грім, а у голові проносилися думки про браавоський корабель, що відплив просто на її очах.

Наступного ранку вона знову знайшла «Смердючу гуску», розштовхала її хвойдовиту господарку і заплатила за кілька жирних ковбас, підсмажений хліб, пів-кухля вина, глек окропу та два чистих кухлі. Коли корчмарка ставила воду кип’ятитися, то скосила очі на Брієнну і спитала:

– Це ж ви пішли зі Спритним Диком. Таку здоровачку не сплутаєш. Я пам’ятаю. То що, він вас надурив?

– Ні.

– Примусив… ну, теє?

– Ні.

– Коня вкрав?

– Ні. Його вбили розбійники.

– Розбійники?! – Жінка радше здивувалася, ніж засмутилася. – Чогось гадала, що Дика як не повісять, то на Стіну запроторять. І от тобі раз!

Вони з’їли хліб і половину ковбаси. Подрік Пейн запив їжу водою, трохи присмаченою вином. Брієнна сиділа за кухлем розведеного водою вина і питала себе, навіщо прийшла. З Гайла Добича вірний лицар був такий, як із собачого хвоста сито. Його чесне обличчя було лише блазенською личиною. «Не треба мені його помочі, тим паче захисту. Мені він геть ні до чого, – казала вона собі. – Та може, і сам не прийде. Покликати мене сюди – то він, мабуть, так пожартував.»

Вона вже підводилася іти, коли нагодився пан Гайл.

– Вітаю, панно. Подріку. – Лицар зиркнув на кухлі, миски, недоїдені шматки ковбаси у калюжі сала і додав: – О боги! Сподіваюся, ви тут нічого не їли.

– Що ми їли – то не ваш клопіт, – відрізала Брієнна. – Ви знайшли свого родича? Що він вам сказав?

– Сандора Клегана востаннє бачили у Солепанві, у день погрому. Потім він поїхав на захід уздовж Тризуба.

Брієнна спохмурніла, почувши звістку.

– Тризуб – довга річка.

– Довга. Та я не думаю, що наш песик надто віддалиться від гирла. Схоже, Вестерос втрачає для нього свої чари. Адже у Солепанві Хорт шукав не що інше, як корабля.

Пан Гайл видобув із чобота згорток овечого пергамену, відштовхнув миску з ковбасою і розгорнув сувій. То виявилася мапа.

– Хорт зарізав трьох людей свого брата у старій корчмі на перехресті, отут. Потім очолив напад на Солепанву, отут. – Лицар постукав по Солепанві пальцем. – А дотепер опинився у пастці. Вгору річкою в Близнюках сидять Фреї, на південь за Тризубом стоять Даррі та Гаренгол, на заході б’ються між собою Чорноліси та Бракени. Тут, у Дівоставі, сидить князь Рандил. Високий гостинець на Долину засипало снігом – це навіть якщо проминути верховинні роди. То куди тепер песику податися?

– Якщо він із Дондаріоном…

– Ні. Алин цього певний. Люди Дондаріона теж його шукають. Розповсюдили звістку, що хочуть повісити його за скоєне у Солепанві. Самі вони там не були і участі не брали. Князь Рандил наполягає, що були і брали – сподівається відвернути посполитих від Беріка та його братства. Тарлі ніколи не спіймає князя-блискавку, поки його береже простолюддя. А є ж іще одна зграя – її очолює жінка на прізвисько Серце-Камінь… коханка князя Беріка, коли вірити одній побрехеньці. Казали, наче її повісили Фреї, а Дондаріон поцілував і повернув до життя, і тепер вона не помре ніколи – так само, як він.

Брієнна роздивилася мапу.

– Якщо Клегана востаннє бачили у Солепанві, то шукати його сліду треба саме там.

– У Солепанві нікого не лишилося. Тільки старий лицар, що ховається у своєму замку. Так каже Алин.

– І все ж почати варто саме звідти.

– Є одна людина, – мовив пан Гайл, помовчавши. – Септон. Минав мою браму напередодні вашої з’яви. Кличуть Мерібальдом. Народився на річках, тут виріс і всеньке життя прослужив богам. Назавтра вирушає у свої коломандри річковим краєм. Завжди зазирає до Солепанви. Нам варто піти з ним.

Брієнна різко підвела очі.

– Нам?!

– Я поїду з вами.

– Не поїдете.

– Ну, скажімо… я поїду з септоном Мерібальдом до Солепанви. А ви з Подріком їдьте хоч під сім чортів.

– Князь Рандил знову наказав шпигувати за мною?

– Він наказав до вас не наближатися. Князь Рандил тримається думки, що вам не завадить добряче зґвалтування купою мерзотників.

– То навіщо ви зі мною їдете?

– Бо або з вами, або знову браму сторожити.

– Якщо ваш пан наказав…

– Він мені більше не пан.

Брієнну огорнув подив.

– То ви пішли з його служби?

– Його вельможність повідомив, що не має подальшої потреби у моєму мечі та моєму нахабстві. Хоч так, хоч сяк, а виходить одне – віднині я насолоджуватимуся сповненим пригод життям заплотного лицаря… втім, можу помріяти і про добру нагороду на випадок, якщо ми знайдемо Сансу Старк.

«Золото і земля – ось чого він шукає у цій справі.»

– Я маю намір урятувати дівчину, а не продати її. Я склала обітницю.

– А я не пригадаю, щоб складав.

– Саме тому ви зі мною не їдете.

Вони вирушили наступного ранку, коли сонце тільки сходило. Чудернацький то був загін: пан Гайл на брунатному румаку, Брієнна на високій сірій кобилі, Подрік Пейн на своїй шкапі з провислою спиною, а поруч – септон Мерібальд на своїх двох, підпираючись дорожньою ковінькою, з невеличким віслючком та великим псом. Віслючка було накладено таким тягарем, що Брієнна боялася, чи не зламається йому спина.

– Це харчі для голодних та знедолених у річковому краї, – сказав їм септон Мерібальд біля брами Дівоставу. – Насіння, горіхи, всяка сушня, овес, борошно, ячмінні коржі, три кружала жовтого сиру з корчми при Блазенській брамі, солона тріска для мене, солона баранина для Пса… і ще сіль. Цибуля, морква, ріпа, два лантухи бобів, чотири – ячменю і дев’ять – помаранчів. Маю пристрасть до помаранчів, мушу зізнатися. Ці мені подарував один жегляр, і боюся, до весни я вже інших не скуштую.

Мерібальд був септон без септу – лише на один щабель вищий від жебрущого брата у ладі, заведеному Святою Вірою. Таких, як він, було багато сотень; убога безпритульна братія мандрувала від одного крихітного сельця до іншого, служила відправи, укладала шлюби та пробачала гріхи. Ті, кого Мерібальд відвідував, мали б годувати його та давати нічліг, але майже всі вони були такі ж убогі, як він сам – тому септон ніде не засиджувався надовго, щоб не об’їсти господарів. Незлі корчмарі дозволяли йому іноді спати у кухні чи стайні, а ще дорогою стрічалися септрії, городці й навіть замки, де його вітали гостинні господарі. Коли ж таких місць не траплялося, септон спав під деревами чи живими заплотами.

– У річковому краю багато добрячих заплотів, – казав Мерібальд. – Найкращі з них – найстаріші. Нема нічого ліпшого за столітню живу загорожу – всередині можна спати, наче в заїзді. Ба навіть краще: нема бліх і нікого боятися.

Септон не вмів ані читати, ані писати, про що весело зізнався дорогою. Зате він знав напам’ять сотню різних молитов і міг проказувати довгі уривки з «Семикутної зірки» – а селяни нічого кращого не бажали. Обличчя він мав обвітрене, помережане глибокими борознами, у кутиках очей пролягли курячі лапки зморщок, на голові кущавилося рясне сиве волосся. Чималий на зріст – шість стоп, або й вище – він трохи сутулився, крокуючи шляхом, а тому здавався коротшим. Руки в нього були великі, зашкарублі, з червоними кісточками та брудом під нігтями, а ступні – Брієнна ще таких величезних не бачила – голі, чорні та тверді, наче ріг.

– Я вже двадцять років не взувався, – розповів він Брієнні. – У перший рік мандрів я мав на ногах більше пухирів, ніж пальців, а п’яти кровили, наче заколота свиня, щойно я ступав на твердий камінь. Та я ретельно молився, і Вишній Швець вичинив мені шкіру на ногах, наче чоботи.

– Ніякого Вишнього Шевця немає! – заперечив Подрік.

– Є, хлопче… хоча ти, напевне, кличеш його іншим іменем. Скажи-но, котрого з семи богів ти любиш найбільше?

– Воїна! – відповів Подрік, ані миті не вагаючись.

Брієнна прочистила горлянку.

– Септон мого батька у Надвечір’ї завжди казав, що є лише один бог.

– Один бог о семи ликах. Саме так, панно, ви влучно зауважили. Але таємницю Седмиці, яка є водночас єдиною, важко збагнути простим людям, а я – чи не найпростіший з них, тому і кажу про сім богів.

Мерібальд обернувся до Подріка.

– Я ще не стрічав хлопчика, щоб не шанував Воїна. Але я вже старий, а в старості схиляються до Коваля. Бо без його трудів – що лишилося б захищати Воїнові? Коваль є у кожному містечку, в кожному замку. Ковалі кують плуги, якими ми зорюємо ріллю, щоб посіяти хліб. Роблять цвяхи, щоб ми будували кораблі. Підкови – взувати наших вірних коней. Мечі світлої криці для наших князів та лицарів. Хто скаже, що коваль не вартий дати ім’я одному з ликів Седмиці? Але так само ми б могли назвати його Рільником чи Рибалкою, Теслею або Шевцем. Не важить, до чого він докладає рук – важить сама його праця. Батько править, Воїн б’ється, Коваль працює, а разом вони роблять те, що личить чоловікові. Як Коваль є одним з ликів Божих, так само Швець – один з ликів Коваля. Саме він почув мої молитви і зцілив мені ноги.

– Боги мають ласку до людей, не сумніваюся, – сухо пробурчав пан Гайл, – та навіщо їм надокучати, коли можна вдягти чоботи?

– Ходити пішки – то була моя спокута. Навіть святі септони часто-густо не цураються гріха. Моя ж плоть була слабкіша за інші. Я був молодий, у розквіті снаги, а дівчата… іноді й септон здається хвацьким, наче лицар, якщо він єдиний чоловік, що бував від твого села далі, ніж за версту. Я читав їм із «Семикутної зірки». Найспокусливіше виходило з «Книгою Діви». О, я був лукавим чоловіком, перш ніж назавжди зняв чоботи. Сором навіть згадувати, скількох дівчат я звабив і зіпсував.

Брієнна незатишно посовалася у сідлі – згадала табір попід мурами Вирію, де пан Гайл побився об заклад з іншими лицарями, хто першим вкладе її до ліжка.

– Ми якраз і шукаємо діву, – довірився септонові Подрік Пейн. – Шляхетну дівчину тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям.

– Я гадав, ви шукаєте розбійників.

– Їх теж, – погодився Подрік.

– Зазвичай подорожні щосили уникають зустрічі з тим набродом, – мовив септон Мерібальд. – А ви навпаки – йдете просто до них.

– Ми шукаємо лише одного розбійника, – відповіла Брієнна. – Хорта.

– Саме так мені сказав пан Гайл. Хай рятує вас Седмиця, дитя моє. Кажуть, він лишає по собі низку замордованих дітей та спаплюжених жінок. Скажений Пес із Солепанви – так, я чув, кликали його міщани. Навіщо доброму людові шукати зустрічі з подібним створінням?

– Діва, про яку казав Подрік, може бути з ним.

– Справді? Тоді варто помолитися за бідолашну дівчинку.

«І за мене, – подумала Брієнна. – За мене теж помоліться. Попрохайте Старицю освітити мені лампадою дорогу до панни Санси, а Воїна – дати сили моїй правиці, щоб я її захистила.» Та вголос вона нічого не сказала – не хотіла, щоб її почув Гайл Добич і став кепкувати з жіночої слабкодухості.

З-за пішого септона Мерібальда та його обтяженого віслюка перший день походу минав повільно. Вони не рушили на захід великим гостинцем – тим, яким Брієнна колись в’їхала до Дівоставу разом із паном Хайме і знайшла місто пограбованим та заваленим трупами. Натомість вони помандрували спершу на північний захід уздовж берега Крабової затоки вузькою кривою стежкою – такою непомітною, що на жодній з безцінних пергаменових мап пана Гайла вона не позначалася. Крутих пагорбів, чорних драговин і соснових лісів Гостроклішні по цей бік Дівоставу не стрічалося; тут край був низький та вологий – пустка з піщаних кучугур та мокрої солоної береговини під велетенським синьо-сірим склепінням неба. Стежці коли-не-коли кортіло зникнути серед очерету і припливних ставків, щоб знову вигулькнути за версту чи дві. Без Мерібальда, розуміла Брієнна, вони б уже давно загубилися. Ґрунт подекуди ставав м’який та грузький, і тоді септон виходив наперед, намацуючи ковінькою шлях. На багато верст навколо не виднілося жодного дерева – лише море, небо та пісок.

Важко було уявити край, відмінніший від Тарфу з його горами та водоспадами, високими полонинами та тінистими долинами – і все ж Брієнна побачила у ньому своєрідну красу. Вони перетнули з тузінь повільних струмків, де навколо розливалося жаб’яче кумкання та сюрчання коників, дивилися, як високо в небі над затокою ширяють морські ластівки, чули куликів, що кричали з-поміж піщаних пагорбів. Якось дорогу їм перетнула лисиця, і Мерібальдів пес шалено на неї загавкався.

Стрічалися тут і люди теж. Деякі з них жили між заростей очерету в хатинах, вибудуваних з глини та соломи, інші рибалили у затоці зі шкіряних човників і ставили собі домівки на хитких дерев’яних палях високо над піском. Жити вони намагалися осібно, далеко від інших людських осель, та й самі здавалися відлюдькуватими. Втім, перед полуднем пес знову загавкав, і з очерету виникли три жінки, що подарували Мерібальдові плетений кошик скойок. Навзамін він дав кожній помаранча – не зважаючи, що в цьому світі скойок біля берега водилося, як бруду, а помаранчі коштували на вагу золота. Одна з жінок була дуже стара, інша – тяжка дитиною, а третя – гарненька юна дівчина, свіжа та соковита, наче квітка навесні. Коли Мерібальд відвів їх подалі висповідати гріхи, пан Гайл стиха реготнув і пожартував:

– Може, це до нас самі боги припожалували? Хай не всі, зате Діва, Мати і Стариця.

На це Подрік так вирячив очі, що Брієнна мусила його заспокоїти: ні, то не лики бога, а всього лише три болотяні мешканки.

Згодом, коли подорож поновилася, Брієнна обернулася до септона і мовила:

– Ці люди живуть менше як за день верхи від Дівоставу. Але війна їх не торкнулася.

– В них нема чого торкати, панно. Всі їхні скарби – скойки, каміння та шкіряні човники. Найліпша зброя – іржаві ножі. Вони народжуються, живуть, кохають, помирають. Вони знають, що в їхній землі господарює князь Мутон, але майже ніхто його ніколи не бачив. А Король-Берег для них і поготів – порожнє слово.

– Все ж вони знають богів, – зауважила Брієнна. – Гадаю, це ваша робота. Скільки часу ви блукаєте річковим краєм?

– Скоро сорок років, – відповів септон. Пес гучно гавкнув. – Коло моїх мандрів од Дівоставу до Дівоставу забирає півроку, а коли й більше. Все ж я не скажу, що добре знаю Тризуб. Я бачу замки панів та княжат лише здалеку, зате буваю у базарних містечках і острогах, селах таких малих, що не мають назви, блукаю вздовж заплотів та поміж пагорбів, перетинаю бурчаки, де спраглий може напитися, ночую в печерах, де можна сховатися. Шляхи, якими ходить простолюддя – то не княжі гостинці, а криві брудні стежки, яких нема на мапах з пергамену. Але вони є у мене в голові. – Він видав тихий смішок. – Як не бути? Кожну їх версту оцими ногами протоптав, і не один раз, а десять.

«Кривими стежками ходять не лише селяни, а й розбійники. І в печерах зручно ховатися тим, кого шукають.» Брієнна відчула холодок підозри і спитала себе, чи добре пан Гайл знає цього септона.

– Чи не самотньо вам живеться, септоне?

– Зі мною завжди Седмиця, – відповів Мерібальд, – а ще я маю вірного помічника і Пса.

– Ваш пес має ім’я? – запитав Подрік Пейн.

– Напевне, має, – відповів Мерібальд, – але він не МІЙ пес. Він не може належати мені.

Пес гавкнув і замахав хвостом. То була велика кошлата істота, трохи не чотири пуди на вагу, але норовом лагідна та дружня.

– Кому ж він належить? – запитав Подрік.

– Собі. Седмиці. Кому ж іще? А щодо імені… він мені його не казав. Тому я зву його просто Пес.

– А… – Подрік, вочевидь, не знав, що думати про пса на ймення Пес. Малий трохи поміркував, потім сказав: – Я колись мав пса, ще малий був. Звав його Зухом.

– А він був?

– Що «був»?

– Зухом?

– Та ні. Тихий був, лагідний. Помер давно.

– Пес береже мене на дорогах, навіть у такі тяжкі часи, що випали нам нині. Ані вовки, ані розбійники не зачіпають мене, коли Пес поруч. – Септон спохмурнів. – Вовки останнім часом стали жахливі. Є місцини, де людина мусить шукати дерево на нічліг, щоб дожити до ранку. За всі роки моїх мандрів я не бачив вовчої зграї більше як у десяток звірів. Але величезна зграя, що нині нишпорить уздовж Тризуба, має кількасот!

– Ви стрічали їх самі? – запитав пан Гайл.

– Слава Седмиці, вкрила од лиха… та чув їх уночі, і не раз. Стільки голосів водночас… аж кров у жилах вистигає. Навіть Пес тремтів, а він задушив з десяток вовків.

Септон скуйовдив собаці голову.

– Дехто каже: то гемони, не звірі. Буцімто зграю веде вовчиця-чудовисько – зловісна сіра тінь, неймовірна зростом. Ще кажуть, що вона сама-одна валить зубрів, що її не стримає жодна пастка, не лякає ані вогонь, ані залізо. Вона вбиває всіх самців, які пробують на неї лізти, і не хоче іншого м’яса, крім людського.

Пан Гайл Добич аж зареготався.

– Ну, септоне, ви свого домоглися! В бідного Подріка очі вже як варені яйця!

– От і ні! – обурено заперечив Подрік. Пес гавкнув.

Тієї ночі вони отаборилися у холодних піщаних кучугурах. Брієнна вислала Подріка берегом знайти плавнику для вогнища, але повернувся він з порожніми руками і в болоті аж до колін.

– Відплив, пане. Пані. Води нема, лише болото на березі.

– Не лізь у те болото, хлопче, – порадив септон Мерібальд. – Воно чужинців не любить. Ступиш не туди – розчахнеться і проковтне тебе.

– Та це ж лише грязюка, – не повірив Подрік.

– Коли наповнить тобі рота і заповзе до носа – тоді вже не грязюка, а смерть. – Він посміхнувся, щоб прогнати моторошний холодок зі своїх слів. – Ну ж бо, витри бруд, синку, і тримай скибку помаранча.

Наступний день минув так само. Поснідали вони солоною тріскою та ще кількома шматочками помаранча, потім рушили, щойно сонце визирнуло з-за виднокраю. Позаду лежало рожеве небо, попереду – лілове. Пес очолював загін – обнюхував кожну купину очерету, потім задирав на неї лапу. Дорогу він, схоже, знав незгірш Мерібальда. Почався приплив; солоне повітря забриніло пронизливим скиглінням морських ластівок.

Наступного полудня вони зупинилися у крихітному сільці – першому стріченому в дорозі. Воно складалося з восьми хат на палях над невеличким струмочком. Чоловіки рибалили у морі з невеличких човників, але жінки та малі хлоп’ята швидко полізли з хат додолу хиткими мотузяними драбинами і скупчилися навколо септона Мерібальда на молитву. Після молитви він відпустив їм гріхи і лишив трохи ріпи, лантух бобів та два зі своїх коштовних помаранчів.

Опинившись знову на шляху, септон мовив:

– Краще нам цієї ночі тримати варту, друзі. Селяни кажуть: у пагорбах при березі, західніше старої вартової вежі, тиняються троє втікачів.

– Лише троє? – всміхнувся пан Гайл. – Та це нашій панні мечниці на один зуб. Озброєний загін вони не зачеплять.

– Хіба що помиратимуть з голоду, – відповів септон. – У цих краях можна добути їжу, але треба мати очі, щоб її бачити. А ці люди тут чужинці – недобитки з якоїсь битви. Якщо ми з ними зіткнемося, пане, прошу залишити їх мені.

– Що ви з ними робитимете?

– Погодую. Припрошу сповідувати гріхи, щоб дарувати прощення. Покличу з нами до острова Упокій.

– Все одно, що запросити врізати нам горлянки уві сні, – пирхнув Гайл Добич. – Князь Рандил краще дає ради втікачам – сокирою і конопляним зашморгом.

– Пане? Пані? – спитав Подрік. – Оці втікачі – це те саме, що розбійники?

– Одного тіста книш, – відповіла Брієнна.

Але септон Мерібальд не погодився.

– Може, тісто і одне, та книші не ті самі, панно. Розбійники бувають різні, як різні бувають птахи. І кулик, і орел мають крила, але вони – не одне. Співці люблять співати про шляхетних воїнів, які мусили піти проти закону, щоб перемогти злого можновладця. Але більшість розбійників – радше скажені Хорти, ніж шляхетні князі-блискавки. То люті й недобрі люди, якими рухає жадоба та ненависть. Вони зневажають богів і дбають лише про себе. Утікачі з війни більше заслуговують на жалість, хоча теж бувають небезпечні. Майже всі вони – хамського роду, простолюдці, що ніколи не віддалялися й на дві версти від рідної хати, доки якийсь пан чи князь не зібрав їх докупи і не погнав на війну. Погано взуті та вбрані, вони крокують під його корогвами, а за зброю часто-густо не мають нічого ліпшого, ніж серп, вила чи довбню, яку самі зробили, прикрутивши ремінцями каменюку до кийка. Брати ідуть поруч з братами, сини – з батьками, приятелі – з приятелями. Вони чують пісні та байки, запалюються серцями, мріють побачити різні дива, здобути багатство та славу. Війна здається їм блискучою пригодою – найліпшою в їхньому житті.

– А тоді вони вперше куштують смак битви. Деяким цього досить, щоб зламатися. Інші витримують кілька років, втрачають лік битвам, у яких стояли. Але навіть людина, що пережила сто битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як гинуть їхні брати, батьки втрачають синів, приятелі дивляться, як їхні друзі тримають руками тельбухи, випущені ударом сокири.

– Вони бачать, як пана, що їх привів, убивають у бою, і якийсь інший пан кричить, що тепер вони належать йому. Їх ранять, і не встигає одна рана загоїтися, як їм завдають наступної. Харчів завжди бракує, взуття шматується просто на ногах, одяг лахмітиться і гниє… а половина ще й гидить у штани, бо п’є погану воду.

– Якщо їм треба нові чоботи, теплу свитину чи шоломця на голову, хоча б іржавого, то єдиний спосіб їх здобути – зняти з трупа. Скоро вони починають красти в живих – у простолюду тієї землі, де триває війна, хоча ті небораки не надто різняться від них самих. Вояки ріжуть чужих овець, крадуть чужих курей, а відти вже один крок до викрадення чужих доньок. Одного дня вони оглядаються і бачать, що всі їхні друзі та родичі зникли, що вони б’ються у чужій землі поряд з чужинцями та під корогвою, яку ледве упізнають. Вони не знають, де вони, як потрапити додому, а пан, який їх очолює, не знає навіть їхніх імен, але ж горлає, щоб шикувалися, виставляли вперед списи, коси та вила, щоб тримали оборону і не відступали. Коли на них налітають лицарі – безликі боввани у сталевій броні – грім копит їхніх коней наповнює цілий світ…

– …і людина ламається. Вона обертається і біжить, або прикидається мертвою і потім відповзає по трупах загиблих, або зникає під покровом ночі та шукає собі схованки. Думки про рідний дім давно покинули її, королі, пани та боги важать для неї менше, ніж підгнилий окіст, на якому можна перебитися ще день, чи міх поганючого вина, де можна потопити свій жах на кілька годин. Утікач живе від ранку до вечора, від обіду до обіду – радше звір, ніж чоловік. Тож панна Брієнна не помиляється. У такі часи, як зараз, подорожній мусить боятися втікачів з війська, берегти себе… але й жаліти їх.