Текст книги "Учта для гайвороння"

Автор книги: Джордж Мартін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 60 страниц)

– Жінку? – Хайме здавалося, що Біла Сарна мала навчити Мерета більше не потикатися туди, де можна стріти жінок-розбійниць. – У Братстві Королівської Пущі теж була жінка.

– Я про неї знаю.

«Як не знати, – проказував її голос, – вона ж на моєму чоловікові лишила свою позначку.»

– Але Біла Сарна, кажуть, була молода і вродлива. Ця ж у каптурі – ані те, ані інше. Селяни розповідають, що лице її пошматоване і в рубцях, а в очі жахливо дивитися. Твердять, що саме вона очолює розбійників.

– Очолює?! – В це Хайме було важко повірити. – Але ж Берік Дондаріон і червоний жрець…

– …там не з’являлися, – твердо і впевнено відповіла пані Марія.

– Та Дондаріон давно здох, – втрутився Дужий Вепр. – Гора йому кинджалом в око поцілив. Серед наших людей є такі, що самі бачили.

– Одні кажуть одне, інші – інше, – заперечив Аддам Марбранд. – Хтось твердить, що князя Беріка взагалі вбити не можна.

– Пан Гарвин каже, що ті оповідки – просто брехня. – Пані Амерея накрутила косу на палець. – Він пообіцяв мені голову князя Беріка. Він такий відважний та шляхетний.

Хайме пригадалася голова, яку він показував Пії. У вухах почувся смішок меншого брата: «Куди подівся старий звичай дарувати жінкам квіти?» Саме так запитав би Тиріон. І про Гарвина Бросквина кілька слів би добрав – от лишень «шляхетного» серед них не було б. Бросквинові брати були дебелі, опасисті чолов’яги: товстошиї, червонопикі, галасливі, спраглі до жіноцтва, швидкі на сміх та гнів, але так само швидкі й пробачати. Проте Гарвин, мабуть, упав з іншого бросквинового дерева: твердоокий, мовчазний, без краплі прощення… і смертельний для ворога з келепом у руці. Очолити залогу замку – кращого не знайти, але для кохання – навряд. «Утім… хтозна» – подумав Хайме, роздивляючись пані Амерею.

Челядь саме вносила рибну страву – річкову щуку, спечену в кірці з травами та подрібненими горіхами. Ланселева пані скушувала її, схвалила і наказала перший шмат подати Хайме. Поки йому ставили таріль, Амерея нахилилася через чоловікове крісло і попестила золоті пальці.

– А ви б могли убити князя Беріка, пане Хайме. Ви ж убили Усміхненого Лицаря. Благаю вас, мосьпане! Лишіться з нами і врятуйте нас від Беріка та Хорта!

Її білі пальці без упину гуляли його золотими.

«Невже вона гадає, я ними щось відчуваю?»

– Усміхненого Лицаря, мосьпані, вбив Вранішній Меч. Пан Артур Дейн – лицар, кращий за мене.

Хайме забрав свої золоті пальці й знову обернувся до пані Марії:

– Чи далеко Чорний Вальдер вистежив ту жінку в каптурі та її людей?

– Хорти знову взяли слід на північ од Відьминої Багви, – відповіла старша жінка. – Вальдер божиться, що відстав не більше як на пів-дня, коли вони зникли десь на Перешийку.

– Хай там і згниють! – весело вигукнув пан Кенос. – Якщо буде божа ласка, їх засмокчуть піски або зжеруть левоящери!

– Або сховають жабоїди, – додав пан Данвел Фрей. – Болотники можуть і прихистити ту наволоч у себе. Я б не відкидав таку можливість.

– Та якби ж лише вони, – мовила пані Марія. – Дехто з річкового панства теж злигався з горлорізами князя Беріка.

– Що вже казати про посполитих! – пирхнула її дочка. – Пан Гарвин каже: вони ховають розбійників, годують, а коли їх питаєш, куди ті пішли, то брешуть. Уявляєте? Брешуть власним панам і господарям!

– Вийняти їм язики! – закликав Дужий Вепр.

– Ну тоді відповіді зразу як з відра линуть, – криво всміхнувся Хайме. – Якщо хочете їхньої допомоги, здобудьте їхню любов. Саме так робив Артур Дейн у поході проти Братства Королівської Пущі. Він чесно платив селянам за харчі, переказував їхні скарги королю Аерису, дозволив розширити пасовиська навколо сіл, навіть здобув їм право валити скількісь дерев щороку, а восени брати кілька королівських оленів. Зазвичай лісовий люд по захист і поміч звертався до Тойна. Проте пан Артур зробив для них більше, ніж Братство могло мріяти, і тим перетягнув на свій бік. Решта справи вже не склала клопоту.

– Пан Регіментар мудро кажуть, – відповіла пані Марія. – Ми ніколи не здихаємося тих харцизяк, доки наші посполиті не полюблять Ланселя так само, як колись любили мого батька та діда.

Хайме зиркнув на порожнє крісло свого брата в перших. «Лансель ніколи не вислужить їхню любов молитвами.»

Тим часом пані Амерея закопилила губки.

– Благаю вас, пане Хайме, не кидайте нас! Мій пан чоловік має у вас потребу, і я теж. Нині такі страшні часи. Буває, вночі я з переляку зовсім не сплю.

– Моє місце – поруч з королем, ласкава пані.

– То давайте я приїду! – втрутився Дужий Вепр. – От як дамо ради Водоплинові, то в мене з нудьги руки свербітимуть за новою бійкою. Щоправда, не думаю, що Берік Дондаріон подарує мені гідну забаву. Пригадую його з минулих турнірів. Гарненький був хлопчина, в гарні шовки вбирався. Але сам тонкий та легкий, мало вітром не хитало.

– То було ще до його смерті, – заперечив молодий пан Арвуд Фрей. – Смерть його змінила, кажуть селюки. Тепер його вбивають, а він не помирає. Як з таким битися? А ще ж Хорт! Він убив два десятки людей у Солепанві…

Дужий Вепр гучно зареготав.

– Еге ж! Два десятки гладких корчмарів. Два десятки челядників, що перед смертю обісцялися. Два десятки жебрущих братів, озброєних мисками для милостині. Та не два десятки лицарів. І не мене.

– Лицар у Солепанві таки був, – не вгавав пан Арвуд. – Заховався за мурами замку і дивився, як Клеган зі своїми скаженими псами лютував у його місті. Ви, пане, не бачили, що він там накоїв. А я бачив. Коли звістка досягла Близнюків, я поїхав туди з Гарисом Стогом, його братом Донелом і півсотнею вояків – лучників та щитників. Ми гадали, то Берік вчинив, і сподівалися винюхати його слід. У Солепанві лишився самий замок, а старий пан Кінсей так налякався, що й брами відчинити не хотів – тільки горлав до нас зі стін. А поза стінами геть усе місто обернулося на попіл та кістки. Хорт віддав усі будівлі вогню, людей – мечу, і поїхав геть, регочучи. Жінкам… ви не повірите, що він заподіяв жінкам. Я не казатиму за столом, бо коли побачив на власні очі, мене знудило.

– А я сліз не могла втримати, коли почула, – додала пані Амерея.

Хайме сьорбнув вина.

– Чому ви певні, що то був Хорт?

Описане скидалося радше на справу рук Грегора, ніж Сандора. Так, Сандор мав важку, сувору, брутальну вдачу, але справжнім чудовиськом дому Клеган завжди був його величезний брат.

– Бо його бачили, – відповів пан Арвуд. – Його шолом важко не впізнати і ще важче забути. Чимало людей зуміло вижити і розповісти, що сталося. Зґвалтована дівчинка, кілька хлопців, що поховалися, жінка, яку ми витягли з-під горілого сволока, рибалки, що з човнів бачили тих різників за роботою…

– Не кажіть так, – тихо промовила пані Марія. – Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі.

«Часи зараз такі, звірячі, – подумав Хайме. – Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.»

– Зла справа, – хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. – Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають.

«А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення.

– Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті – як це шляхетно!

«Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» – сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця.

– Прошу ясну пані вибачити мені.

Пані Амерея зачудовано витріщила очі.

– То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами.

– Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших.

Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею.

У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні.

Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися.

– Куди це ласкавий пан поспішає? – запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою.

– Досередини.

– Там моляться їхня княжа вельможність.

– Їхня княжа вельможність є моїм родичем.

– Хай так, мосьпане, – мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. – Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою.

– Князь Лансель просять Вишнього Батька про пораду і напуття, – додав третій горобець, безбородий. Спершу Хайме сприйняв його за хлопчика, та потім розгледів жінку, вбрану в мішкувате ганчір’я та іржаву кольчугу. – Вони моляться за душу верховного септона та інших, кого нещодавно було позбавлено життя.

– До світанку жоден з них не оживе, – пообіцяв Хайме. – Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?

– Вельможа, – мовив здоровань з зіркою на оці.

– Каліка, – додав малий з великою бородою.

– Крулеріз, – проказала жінка, – та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.

Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.

І тут двері позаду них прочинилися.

– Хай мій родич заходить з миром, друзі, – тихо промовив Лансель. – Я на нього чекав.

Горобці розступилися, даючи дорогу.

Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла – тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.

– Братику, – мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, – ти, часом, з глузду не з’їхав?

– Ні. Я знайшов віру.

– Де твій батько?

– Поїхав. Ми посварилися. – Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. – Ти помолишся зі мною, Хайме?

– А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?

– Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль – сили, а Стариця – мудрості.

– А мені потрібна правиця. – Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. – То це ти тут і спиш?

– Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння.

«Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.»

– Чи давно ти вже не їси?

– Мене живить моя віра.

– Віра – вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом.

– Я бачив, що ти приїдеш. У видінні ти знав, що я накоїв. Як я грішив. І ти вбив мене за мої гріхи.

– Ти радше уб’єш себе своїм постуванням. Хіба Баелор Блаженний не довів себе голодом до могили?

– Наші життя – лише вогники свічок, так писано у «Семикутній зірці». Здмухнути їх може перший-ліпший подих вітру. Смерть у нашому світі завжди ходить поруч, а на нерозкаяних грішників чекають сім пеклів. Помолися зі мною, Хайме.

– А якщо помолюся, обіцяєш з’їсти хоч миску каші? – Коли родич не відповів, Хайме зітхнув. – Тобі б з дружиною спати, а не з Дівою. Якщо хочеш утримати цей замок, швидше народи собі сина крові Даррі.

– Утримати оцю купу холодного каміння? Я ніколи її не просив. І не хотів. Я лише хотів… – Лансель здригнувся. – Врятуй мене, Седмице… я хотів бути тобою.

Хайме не зумів стримати сміху.

– Краще вже я, ніж Блаженний Баелор! Замкові й маєтностям Даррі потрібен лев, братику. І твоїй малій Фрейці теж. Вона змокає між ніг щоразу, як хтось згадує Твердокаменя. Якщо вона ще не була з ним у ліжку, то скоро опиниться.

– Аби кохала. Зичу їм щастя й радощів у обіймах одне одного.

– Левові, братику, не пасують роги. Ти узяв цю дівчину за дружину.

– Я проказав якісь слова, накинув на неї червону кирею, але то все задля втіхи пана батька. Шлюб утворюється після здійснення на постелі. Короля Баелора змусили одружитися з сестрою Даеною, але вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і король розлучився з нею, щойно повінчався на царство.

– Королівству пішло б на користь, якби він заплющив очі й зробив свою справу з королевою. Навіть я знаю досить історії, щоб це розуміти. У кожному разі, тебе аж ніяк не сплутаєш з Баелором Блаженним.

– Не сплутаєш, – погодився Лансель. – То була рідкісна душа. Чиста, безстрашна, невинна, вільна від усього зла цього світу. Я ж є жалюгідним грішником, котрому ще каятися і каятися.

Хайме поклав руку на плече брата у перших.

– Що ти тямиш у гріху, братику? Я вбив свого короля.

– Хоробрий воїн убиває мечем, підступний боягуз – міхом вина. Ми так і парувані, брате лицарю: ти – крулеріз, я – крулетруйник.

– Роберт не був правдивим королем. Хтось навіть скаже, що олені – законна здобич левів. – Хайме відчув під шкірою брата тверді кістки… і ще дещо. Під сорочкою Лансель носив волосяну верету. – Що ж ти такого ще накоїв? За віщо мусиш стільки каятися? Ну ж бо, розкажи мені.

Брат у перших низько схилив голову. Щоками його текли сльози. Іншої відповіді Хайме не потребував.

– Ти вбив короля, – мовив він, – а тоді вграв королеву.

– Я ніколи…

– …не злягався з моєю милою сестрою?

«Ну скажи ж. Кажи!»

– Ніколи не проливав сім’я у її… в її…

– …ступку? – перепитав Хайме.

– …черево, – скінчив Лансель. – Якщо не проливаєшся усередину, то не є зрада. Я подарував королеві розраду по смерті короля. Ти сидів у полоні, твій батько воював у полі, а брат… вона його боялася, і то недарма. Він змусив мене зрадити її.

– Та невже? – «Лансель, і пан Озмунд, і скільки їх іще? Чи жартував Тиріон хоч про Місячка?» – А ти її примусив?

– Ні! Я кохав її. Хотів захистити понад усе в світі.

«Тобто хотів стати мною.» Примарні пальці засвербіли. Того дня, коли сестра прийшла до нього в Башту Білих Мечів, вона спершу благала його відкинути обітниці, а після відмови сміялася і зізналася, що брехала йому тисячу разів. Хайме тоді подумав, що то була незграбна спроба зробити йому боляче, як він робив їй. «Але то була, напевне, єдина правда, що я від неї чув.»

– Не думай погано про королеву! – благав його Лансель. – Адже плоть слабка, брате Хайме. Від нашого гріха не вродилося велике зло. Не вродилося жодного… байстрюка.

– Та вже ж. Байстрюків рідко нагулюють ззовні черева.

Йому стало цікаво, що скаже брат у перших, якщо він зізнається у власних гріхах – у тих трьох зрадах, які Серсея назвала Джофрі, Томеном та Мирцелою.

– Я сердився на її милість після битви, але верховний септон сказав, що я мушу їй пробачити.

– То ти сповідав свої гріхи його пресвятості, так?

– Пресвятий молився за мене, коли я лежав поранений. Він був доброю людиною.

«А став мертвою людиною. І не почув музику дзвонів, що вигравали за ним.» Хайме спитав себе, чи розуміє Лансель, які наслідки породив своїми зізнаннями.

– Ланселю… який же ти клятий йолоп, хай тобі грець.

– Ти не помиляєшся, – відповів Лансель, – але мої дурощі вже позаду, брате лицарю. Я просив Вишнього Батька вказати мені шлях, і він вказав. Я відмовляюся від господарства і від дружини. Якщо Твердокамінь хоче їх собі, хай забирає. Вранці я вирушаю до Король-Берега і присягаю на мечі новому верховному септонові та Седмиці. Я маю намір скласти обітниці й вступити до лав Синів Воїна.

Хайме здалося, що малий верзе якусь маячню.

– Але Синів Воїна заборонили і розігнали мало не триста років тому.

– Новий верховний септон відродив їх. Він вислав заклик до всіх гідних лицарів принести свої життя та мечі на службу Седмиці. Бідолахи також відновлюються в правах.

– Навіщо Залізному Престолові таке дозволяти?

Хайме пригадав, що один з перших королів Таргарієнів воював багато років, придушуючи непокору двох войовничих братств. Але не згадав, який саме. Напевне, Маегор. А може, перший Джаяхаерис. «Хто знав би напевне, то це Тиріон.»

– Його пресвятість пише, що король Томен дав свою згоду. Я покажу тобі листа, якщо хочеш.

– Навіть якщо це правда… все одно ти – лев зі Скелі, ти князь, можновладець! Ти маєш дружину, замок, обов’язок боронити землю й людей. З божої ласки ти скоро матимеш синів власної крові, спадкоємців нового дідицтва. Навіщо викидати все це геть… заради якихось обітниць?

– А навіщо так учинив ти? – запитав Лансель тихо.

«Заради честі, – хотів відповісти Хайме. – Заради слави.» Але не став брехати. Честь і слава теж зробили свій внесок, так, але головною причиною була Серсея. З вуст зірвався смішок.

– То ти тікаєш до верховного септона чи до моєї милої сестри? Помолися, брате, за правильний вибір. Добряче помолися.

– А ти помолишся зі мною, брате Хайме?

Хайме роззирнувся септом на подоби богів. Мати, добра й милосердна. Батько, суворий суддя. Воїн з рукою на руків’ї меча. Морок у тінях, напівлюдське обличчя сховане під каптуром. «Я гадав колись, що є Воїном, а Серсея – Дівою. Та насправді вона весь час лишалася Мороком. І ховала від моїх очей своє справжнє обличчя.»

– Помолися і за мене, коли ласка, – мовив він братові в перших. – Я давно забув усі молитви.

Хайме ступив назовні, у ніч, і побачив, що ґанком септу досі тиняються троє горобців.

– Дякую вам, – мовив він до них, – відчуваю, як мені святості додалося.

І він рішуче закрокував геть від септу, і скоро знайшов пана Ілина та два затуплені мечі. Замкове дворище повнилося очима та вухами, тому вони пішли, шукаючи усамітнення, до божегаю замку Даррі. Тут горобців не було, лише голі дерева, застиглі у роздумах; їхнє гілля здіймалося вгору, наче хотіло подряпати небеса. Під ногами хрускотів килим упалого листя.

– Бачиш оте вікно, лицарю мій добрий? – тицьнув Хайме вістрям меча. – Ото була опочивальня Раймуна Даррі. Там спав король Роберт, коли ми верталися з Зимосічі. Донька Неда Старка втекла, коли її вовчиця подерла Джофа – та ти й сам пам’ятаєш. Моя сестра хотіла, щоб мала втратила руку – це старовинне покарання тим, хто вдарив принца крові. Роберт сказав їй, що вона кровожерливе й навіжене стерво. І почалася сварка на пів-ночі… ну власне, сварилася лише Серсея, а Роберт пив. Глупої ночі королева покликала мене всередину. Король хропів на підлозі, на мирійському килимі. Я запитав сестру, чи вона хоче, щоб я відніс Роберта у ліжко. Вона відповіла, що до ліжка я маю віднести її, і хутко скинула одяг. Я узяв її на постелі Раймуна Даррі, переступивши через Роберта. Якби його милість тоді прокинувся, я б його там-таки і вбив – мав-бо вже досвід, як убивати королів… та ти й сам пам’ятаєш, адже так?

Хайме рубонув по гілці, зламавши її навпіл.

– Поки я гойдав Серсею, вона кричала «Хочу!» Я думав, то вона мене хоче, а виявилося, що каліцтва чи смерті Старкової малої. – «До чого змушує кохання.» – Якимось дивом дівча першими знайшли слуги самого Старка. Та якби на неї раніше натрапив я…

Цятки від віспи на обличчі пана Ілина здавалися при світлі смолоскипів чорними дірами, схожими на душу самого Хайме. Кат-лицар видав свій чудернацький горловий клекіт.

«Сміється з мене» – усвідомив Хайме Ланістер.

– Хто тебе зна, покидька дзьобаного – може, ти теж моїй сестрі ступку товк, – буркнув Хайме. – Ану стули пельку і ходи мене вбий, якщо зможеш!

Брієнна

Септрій стояв на острові, що стирчав угору посеред води майже за версту від берега – там, де гирло широкого Тризуба розливалося ще ширше, перш ніж поцілуватися з Крабовою затокою. Навіть з берега було помітно, що септрій квітне добробутом. Схили пагорба вкривали східчасті ниви та городи, внизу виднілася вервечка рибних ставків, нагорі повільно оберталися під легітом з затоки крила млина-вітряка, зроблені з напнутого на дерев’яний кістяк полотна. Брієнна побачила овець, що паслися попід пагорбом, і лелек, що блукали мілкими водами навколо пришибу поромної переправи.

– Солепанва звідси недалечко, просто за водою, – показав септон Мерібальд на північ через затоку. – Брати переправлять нас із вранішнім відпливом. Хоч мені й лячно думати, що ми там знайдемо. То давайте добряче попоїмо гарячого, перш ніж дивитися на тамтешні жахіття. Брати завжди мають для Пса солодку кісточку.

Пес гавкнув і заметляв хвостом.

Вода вже почала спадати, і вельми швидко; мінливе дзеркало, що відділяло острів від берега, меншало на очах, лишаючи по собі широку лискучу грязючну береговину, змережану відпливними ставками, що сяяли під полуденним сонцем, наче золоті монети. Брієнна почухала під потилицею, де її вкусила якась комаха. Волосся вона підняла вгору і заколола; тепер сонце зігрівало їй шкіру.

– Чому острів звуть Упокоєм? – запитав Подрік.

– Тут оселяються розкаяні душі, які шукають спокути за свої гріхи через сумирне споглядання, молитву та мовчазний спокій – так, наче тебе упокоєно навіки. Говорити дозволено лише Старшому Братові та його паламарям – і навіть паламарям лише протягом одного дня з кожних семи.

– Сестри-мовчальниці ніколи не говорять, – мовив Подрік. – Я чув, що й язиків не мають.

Септон Мерібальд посміхнувся.

– Матері лякали доньок цією казкою, ще коли я був твого віку. Та це й тоді не була правда, не є і зараз. Обітниця мовчання – це добровільне стримання себе, це жертва, якою ми доводимо нашу відданість Вишній Седмиці. Німому приймати на себе обітницю мовчання – це те саме, що безногому присягатися більше не танцювати.

Він повів віслюка униз схилом і майнув решті, щоб не відставали.

– Якщо бажаєте нині вночі спати під дахом, то мусите спішитися і перетнути багву разом зі мною. Ми називаємо цей шлях стежкою віри – бо тільки ревні віряни перейдуть на той бік безпечно, а злих і лукавих проковтнуть піски або потоплять припливні води. Маю надію, ніхто з вас не лукавий серцем. І все ж я б на вашому місці обережніше ставив ноги. Йдіть моїми слідами – і опинитеся там, де треба.

Брієнна не змогла не помітити, що стежка віри виявилася досить звивистою. Хоча острів стояв на північний схід від того місця, де вони зійшли з берега, септон Мерібальд не рушив до нього напрямки. Натомість він пішов просто на схід, до глибших вод затоки, що виблискували здалеку блакиттю та сріблом. Між пальцями ніг септона чвакала м’яка бура грязюка; час від часу він зупинявся і мацав ковінькою ґрунт попереду себе. Пес ішов по п’ятах, обнюхував кожну каменюку, мушлю та грудку водоростей; цього разу він не мав охоти ані кидатися уперед, ані блукати навколо.

Брієнна рушила слідом, намагаючись не віддалятися від вервечки відбитків, залишених собакою, віслюком і божим слугою. За нею пішов Подрік, а далі пан Гайл. За півсотні сажнів Мерібальд рвучко повернув на південь, майже спиною до септрію, і пройшов туди ще з півсотні сажнів, провівши маленький загін між двома мілкими відпливними ковтьобинами. Пес пхнув носа до однієї з них і верескнув, ущипнутий крабом. Зчинилася коротка запекла сутичка, з якої пес повернувся ристю, мокрий і заляпаний болотом, але з крабом у зубах.

– Хіба нам не туди? – вигукнув пан Гайл ззаду, тицяючи пальцем у бік септрію. – Чого ми гуляємо манівцями замість іти до острова?

– Зберігайте віру, – мовив септон Мерібальд. – Тримайтеся, не відступайте, і ми всі знайдемо той спочинок, якого шукаємо.

Навколо них мокро блищала береговина, забарвлена у півсотні відтінків. Грязюка була темно-брунатна, здавалася майже чорною; тут і там її мережили латки золотого піску, вгору витикалися сірі та червоні скелі, сплутаними купами лежали чорні й зелені водорості. Лелеки блукали навколо ставків, лишаючи усюди свої відбитки, краби мерехтіли поверхнею мілкої води. Повітря тхнуло сіллю та гниллям, ґрунт засмоктував ноги і не хотів пускати, гучно та вогко зітхаючи. Септон Мерібальд усе повертав і повертав, а потім повертав знову. Його сліди миттєво наповнювалися водою. Коли нарешті земля стала твердішою і почала підніматися під ногами, вони подолали вже щонайменше дві з половиною версти.

Поки мандрівники видиралися гострими каменями, що оточували берег острівця, на них чекало троє чоловіків, одягнених у брунатно-сірі ряси святих братів з широкими рукавами та гостроверхими каптурами. Двоє з них ще й огорнули низ обличчя вовняними шаликами, залишивши на видноті лише очі. Третій звернувся до прибульців.

– Септоне Мерібальде! – покликав він. – Мало не рік минув. Раді вас вітати. І ваших супутників теж.

Пес заметляв хвостом, а Мерібальд струсив грязюку з ніг.

– Чи не можна попросити вашої гостини на цю ніч?

– Авжеж можна. До вечері подадуть смачну рибну юшку. А вам, мабуть, на ранок знадобиться перевіз?

– Дуже просимо, якщо це не занадто. – Мерібальд обернувся до решти подорожніх. – Брат Нарберт – паламар у цьому братстві, йому дозволено говорити один день з кожних семи. Ці добрі люди, брате, допомогли мені в дорозі. Пан Гайл Добич – шляхетний воїн з Обширу. Хлопчину звати Подріком Пейном, він з західного краю. А це панна Брієнна, відома як Тарфійська Діва.

Брат Нарберт закопилив губи і напружився.

– Жінка?

– Так, брате. – Брієнна розпустила волосся і струснула ним. – Ви не маєте тут жінок?

– Зараз не маємо, – відповів Нарберт. – Хоча, буває, навідуються. Поранені, хворі, тяжкі дітьми. Седмиця поблагословила нашого Старшого Брата цілющими руками. Він повернув здоров’я багатьом людям, котрим не допомогли навіть маестри, і жінок серед них чимало.

– Я не хвора, не поранена і не тяжка дитиною.

– Панна Брієнна – діва-войовниця, – повідомив септон Мерібальд. – Вона шукає Хорта.

– Шукає? – широко розкрив очі Нарберт. – Навіщо він вам?

– Не мені, а йому, – відповіла Брієнна, виразно поклавши долоню на руків’я Вірноприсяжця.

Паламар уважно роздивився її з ніг до голови.

– Ви… досить міцні, як на жінку, ніде правди діти, але… напевне, краще відвести вас до Старшого Брата. Він мав бачити, як ви перетинаєте береговину. Ходімо.

Нарберт повів їх всипаною камінцями стежкою, потім крізь яблуневий садок до побіленої стайні з гострою солом’яною стріхою.

– Тварин можна лишити тут. Брат Гілам подбає про їхній харч та воду.

Стайня була на три чверті порожня. На одному її кінці стояло з півдесятка мулів; коло них порався невеличкий клишоногий брат, котрого Брієнна завважила за згаданого Гілама. На іншому кінці, якнайдалі від решти тварин, почувши їхні голоси, гучно заіржав і хвицьнув дверцята свого стійла величезний чорний огир.

Пан Гайл окинув великого коня захопленим поглядом, поки віддавав повід власного братові Гіламу.

– Пречудовий звір!

Брат Нарберт зітхнув.

– Седмиця нас благословляє, та вона ж і випробовує наші сили. Так, він пречудовий, але налупили його, напевне, в одному з семи пеклів. Ми звемо його Плавником. Щойно спробували запрягти його у плуг, як він хвицьнув брата Рівню – зламав йому сурелю в двох місцях. Ми сподівалися, що як вихолостити його, то він пом’якшає норовом, але… брате Гіламе, покажете?

Брат Гілам скинув з голови каптур. Під ним знайшлася шапка білявого волосся навколо виголеної маківки і заплямована кров’ю перев’язка там, де мало бути вухо.

Подрік аж зойкнув з несподіванки.

– Цей кінь відкусив вам вухо?!

Гілам кивнув і знову накинувся каптуром.

– Даруйте, брате, – мовив пан Гайл, – та я б вам теж вухо відкусив, якби ви лізли до моїх причиндалів з ножицями.

Брат Нарберт жарту не оцінив.

– Ви є лицарем, пане. А Плавник – тварина, яку Коваль дарував людині на поміч у всякій праці. – Він відвернувся в інший бік. – Ходімо, коли ласка. Старший Брат має вже чекати.

Пагорб був крутіший, ніж здавалося з того берега припливного болота. Щоб полегшити собі шлях, брати збудували дерев’яні сходи, що бігли туди й сюди схилом між будівлями. Після довгого дня у сідлі Брієнна раділа нагоді розім’яти ноги.

Дорогою вгору гості проминули з десяток братів тутешньої обителі в брунатно-сірих рясах з каптурами; вони кидали цікаві погляди, але не казали ані слова вітань. Один вів двійко молочних корів до низької повітки, вкритої дерниною; інший збивав масло. Нагорі схилу вони побачили трьох молодих хлопців, що гнали овець, а ще вище проминули цвинтар, де більший за Брієнну на зріст брат силувався копати могилу. З його рухів було ясно, що він кульгавий на одну ногу. Кинувши за плече заступ кам’янистого ґрунту, він трохи не влучив просто у них.

– Обережніше! – дорікнув йому брат Нарберт. – Бо нагодуєш септона Мерібальда землею.

Копач мовчки схилив голову. Пес пішов понюхати його; брат кинув заступа і почухав йому за вухом.

– Новий послушник, – пояснив Нарберт.

– А могила кому? – спитав пан Гайл, коли вони знову рушили сходами вгору.

– Братові Клименту, хай Батько дарує йому правий суд.

– Він був старий? – запитав Подрік Пейн.

– Якщо вважати сорок і вісім років старістю, то так. Але вбили його не роки. Брат помер від поранень, завданих йому в Солепанві. Возив туди зварений нами мед на базар. Того самого дня, коли на місто напали розбійники.

– Хорт? – запитала Брієнна.

– Хтось інший, та не менш лютий. Він вирізав Климентові язика, коли наш брат не схотів заговорити. Розбійник сказав, що як ти обітував мовчати, то й язик тобі ні до чого. Старший Брат знає більше. Найгірші новини він береже від братії, щоб не збурити спокій септрію. Багато наших братів приїхали сюди сховатися від жахіть світу замість запалюватися ними. Брат Климент був не єдиний тяжко поранений серед нас. Але деякі рани не видно ззовні.

Брат Нарберт махнув рукою праворуч.

– Отам наш літній виноградник. Ягоди малі й терпкі, але вино з них пити можна. Ще ми варимо власне пиво, а наші меди та сидри навіть здобули гучну славу.

– Невже сюди не дісталася війна? – запитала Брієнна.

– Ця війна – ні, дяка Седмиці. Нас захистили наші молитви.

– І ваші припливи, – додав Мерібальд. Пес гавкнув на знак згоди.

Верхівка пагорба була увінчана низьким муром з каменю без вапна чи глини, що оточував скупчення будівель: млин-вітряк, чиї крила рипіли, обертаючись, братську спочивальню, де спали усі мешканці септрію, трапезну, де вони їли, дерев’яний септ для молитов та побожних роздумів. Септ мав вікна олив’яного скла, широкі двері, прикрашені різьбленими подобами Батька і Матері, та семикутну дзвіницю з ходом навколо верхівки. Позаду розташувався город, де немолоді вже брати пололи бур’яни. Брат Нарберт провів гостей повз каштанове дерево до дверей, розташованих просто у схилі горбка.