Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 53 страниц)
Мартін Каннінгем вийшов з бічної алеї, провадячи поважну розмову.
Здається, правник. Знайоме обличчя. Ментон. Джон Генрі, правник, стверджує свідчення, дані під присягою. Дігнем працював був у нього в конторі. Колись давно в Мета Діллона. Чудові вечори веселуна Мета. Холодна дичина, сиґари, танталова шафка. Серце щирого золота. Розсердився того вечора, коли ми грали на моріжку в кеглі, бо я влучив у нього м’ячем. Чиста випадковість: схил. Чому він так не вподобав мене. Ненависть з першого погляду. Моллі і Флої Діллон, сміючись, обійнялися під бузком. Чоловіки завжди такі дражливі при жінках.
З одного боку циліндр продавився. Мабуть у кареті.
– Пробачте, сер, – сказав містер Блум, порівнявшися з ними.
Вони спинилися.
– Ваш циліндр трохи пом’явся, – сказав містер Блум, указуючи пальцем.
Джон Генрі Ментон стояв одну мить непорушно, втупившись у нього очима.
– Осьде, – прийшов на допомогу Мартін Каннінгем, показуючи й собі.
Джон Генрі Ментон скинув циліндр, вирівняв продавлене місце і дбайливо пригладив ворсу об рукав піджака. Він знову нап’яв циліндр.
– Тепер усе гаразд, – сказав Мартін Каннінгем.
Джон Генрі Ментон кивнув головою на знак подяки.
– Дякую, – сказав він коротко.
Вони рушили до брами. Містер Блум, пригнічений, подався слідом за ними, відставши на кілька кроків, щоб не підслухувати. Мартін заявляє безапеляційно. Мартін обведе такого бевзя навколо пальця, а той і не помітить.
Очі, як устриці. Нічого. Згодом, може, й сам пожалкує, коли збагне. Отож мій буде верх.
Дякую. Які ми сьогодні величні.
Епізод 7У серці ірландської столиці
Перед колоною Нельсона{234} трамваї збавляли швидкість, переїздили на іншу колію, переставляли дугу, вирушали іншим маршрутом, на Блекрок, Кінгстаун і Далкі, Клонскі, Ретгар і Тереньюр, Палмерстон-парк і Верхній Ретмайнс, Сендімаунт Ґрін, Ретмайнс, Рінгсенд і Сендімаунт Тауер, Геролдс-крос. Захриплий диспетчер Об’єднаної Дублінської трамвайної компанії горлав, закликаючи того чи того вагоновода:
– Ретгар і Тереньюр!
– Гайда, Сендімаунт Ґрін!
З брязкотом і ляскотом із відстою виїхали паралельними коліями два вагони – двоповерховий та одноповерховий, звернули на виїзну лінію і рушили паралельно.
– Рушай же, Пальмерстон-парк!
Вінценосець
Біля головного входу в поштамт сиділи й закликали клієнтів чистильники взуття. Ясно-червоні Його Величности поштові карети, що стояли на Північній Принс-стрит з королівськими вензелями E.R.{235}, завантажувалися мішками, які гупали, скинуті з поштамту, сповнені листами, листівками без конвертів і в конвертах, бандеролями простими і рекомендованими, що їх мали розіслати адресатам місцевим, у провінціях, у Британії і в заморських територіях.
Представники преси
Ломовики, взуті у грубі робочі черевики, викочували барила, що лунко при цьому бамкали, з підвалу на Принс-стрит і ставили їх на платформу хури броварні. На платформу хури броварні ставилися барила, які лунко бамкали, коли їх викочували ломовики, взуті в грубі робочі черевики, з підвалу на Принс-стрит.
– Ось воно, – сказав Рудий Меррі. – Александер Кейз – Алессандро Ключчі.
– Виріжте це місце, добре? – попросив містер Блум. – Я віднесу в редакцію «Телеграфа».
Двері кабінету Ратледжа знову зарипіли. Деві Стівенс, хлопчина у широчезному плащі й маленькому фетровому капелюсі, що вінчав його кучеряву чуприну, пройшов із сувоєм паперів під плащем, королівський посланець.
Довгі ножиці Рудого Меррі викраювали з газети оголошення, акуратно чикнувши чотири рази. Ножиці і клей.
– Зараз піду в друкарський цех, – сказав містер Блум, беручи квадратну вирізку.
– Звичайно, якщо він хоче ще й текстівку, ми можемо її дати, – запропонував Рудий Меррі з пером за вухом.
– Атож, – кивнув головою містер Блум. – Це я йому розтлумачу.
Ми.
Вільям Брейден, есквайр, Оуклендс, Сендімаунт
Рудий Меррі торкнув ножицями рукав містера Блума і прошепотів:
– Брейден{236}.
Містер Блум обернувся і побачив, як швейцар у лівреї підняв свого картуза з літерами, бо між дошками оголошень газет «Віклі фрімен енд нешнел прес» та «Фріменс джорнел енд нешнел прес» з’явилася статечна фігура. Барила від Гіннеса бамкали лунко. Фігура статечно ступала сходами, куди вказував її парасоль, з урочистим виразом облямованого бородою обличчя. З кожним її кроком спина, вбрана в тонке чорне сукно, підіймалася вище: спина. Саймон Дедал запевняє, що весь його мозок у потилиці. Позаду звисають верстви сала. На шиї жирні складки, жир, шия, жир, шия.
– Чи не здається вам, що з лиця він схожий на Спасителя? – пошепки запитав Рудий Меррі.
І двері кабінету Ратледжа прошепотіли: ри-и-п. Завжди встановлюють одні двері навпроти інших, щоб протяг. Дув сюди. Дув туди.
Спаситель: овал обличчя, облямований бородою, вечірня розмова, Марія з Мартою. За вказівкою парасоля-меча до рампи: Маріо, тенор{237}.
– Чи на Маріо, – зауважив містер Блум.
– Еге ж, – погодився Рудий Меррі. – Адже завжди казали, що Маріо з лиця викапаний Спаситель.
Ісус Маріо з нарум’яненими лицями, в камзолі, і тонкі, як у журавля, ноги. Приклав до серця руку. У «Марті»{238}.
Прийди-и-и до мене, втрачена,
Прийди-и-и до мене, любая.
Патериця і перо
– Його превелебність дзвонили цього ранку двічі, – шанобливо сказав Рудий Меррі.
Вони дивились, як зникають коліна, ноги, черевики. Шия.
Вскочив хлопець, розносить телеграми, кинув конверт на стойку, вискочив так само прожогом, кинувши одне слово:
– «Фрімен»!
Містер Блум повільно промовив:
– Адже він справді один із наших спасителів.
Сумирна усмішка супроводжувала його, коли він підіймав відкидну дошку стойки, і коли вийшов через бічні двері, й коли ступав нагору теплими темними сходами та йшов переходом, вимощеним дошками, які вже геть розхиталися. Та чи врятує ж він тираж газети? Стукіт-грюкіт друкарських машин.
Він штовхнув стулки скляних обертових дверей і зайшов, переступивши через купу пакувального паперу. Пройшовши поміж машинами, що ляскали-брязкали, він добувся до закутка, де за своїм столом сидів Наннетті{239}.
З глибоким сумом повідомляємо про відхід у вічність превелебного громадянина Дубліна
Гайнс теж тут: мабуть, із повідомленням про похорон. Стук-грюк. Сьогодні зранку останки покійного містера Патрика Дігнема. Машини. Перетруть людину на атоми, якщо туди втрапить. Сьогодні керують світом. Його машинерія теж працює. Як і ці, робить усе свавільно: іде процес бродіння. Пішло-поїхало, рвонули чимдуж. А той сірий старий щур рветься залізти всередину.
Як виходить солідна щоденна газета
Містер Блум стояв за спиною сухорлявого цехмейстера, захоплено споглядаючи його лискучу маківку.
Дивно, що він ніколи не бачив своєї справжньої батьківщини. Моя ж батьківщина – Ірландія. Член муніципалітету від Коледж Ґрін. Він із шкури ліз, виставляючи себе простим робочим хлопцем. Люди купують тижневик заради оголошень та різної пов’язаної з ними інформації, а не для того, щоб читати зачерствілі новини, вже опубліковані в офіційних газетах. Королева Анна померла. Урядове повідомлення тисяча такого-то року. Маєток міститься в окрузі Розеналліс, у баронських володіннях Тинначинч. Для всіх, кого це може цікавити, наводимо, у відповідності з правилами, дані про число мулів та коней іспанської породи, проданих на експорт із Балліни. Записки натураліста. Карикатури. Чергова оповідка Філа Блейка про Пета і бика. Сторінка дядечка Тобі – для малят. Селюк запитує. Пане шановний редактор, що краще приймати, коли здуває живіт? Із цього приводу мені б хотілося. Коли навчаєш, то й сам навчишся дечого. Приватні оголошення. М.Н.К. Милуйся нашою красою. Стрункі дівчата на золотому пляжі. Найбільша повітряна куля в світі. Дві сестри справляють разом своє весілля. Двоє женихів дивляться один на одного й регочуть. І Купрані, друкар, він теж. Більший ірландець, ніж уроджені ірландці.
Машини клацали за рахунком три-чотири. Лясь-лясь-брязь. А що, коли раптом його схопить грець, і ніхто не знає, як їх зупинити, то що, вони й далі клацатимуть і клацатимуть безперестану, друкуватимуть і друкуватимуть раз по раз? Як білка, що бігає в колесі. Тут треба добряче подумати.
– То поставте його у вечірній випуск, раднику, – попросив Гайнс.
Скоро стане йменувати його лордом-мером. Кажуть, Довгий Джон{240} тягне за нього руку.
Не відповідаючи, цехмейстер надряпав на кутику аркуша друкувати й дав знак складальнику. Потім мовчки простягнув аркуш через брудну скляну перегородку.
– Дуже вам вдячний, – сказав Гайнс і крутнувся йти.
Містер Блум став йому на дорозі.
– Якщо бажаєте отримати гроші, то касир саме збирається на обід, – попередив він, указуючи назад великим пальцем.
– А ви отримали? – поцікавився Гайнс.
– Мм, – муркнув містер Блум. – Не баріться, і ви його застанете.
– Дякую, друже, – сказав Гайнс. – Я теж спробую його подоїти.
І він рішуче рушив до контори «Фріменс джорнел».
Три шилінги я позичив йому в Мігера. Три тижні тому. І втретє натякаю.
Ми бачимо, як працює рекламний агент
Містер Блум поклав свою вирізку на стіл перед містером Наннетті.
– Прошу пробачення, раднику, – сказав він. – Ви ж пам’ятаєте цю рекламу. Для Кейза – Ключчі.
Містер Наннетті подивився і кивнув головою.
– Він хоче, щоб вона з’явилася в липні, – пояснив містер Блум.
Не чує. Наннан. Залізні нерви.
Цехмейстер націлив на вирізку свій олівець.
– Ні, постривайте, – спинив його містер Блум. – Він хотів би дещо змінити. Розумієте – Ключчі. Він хоче, щоб угорі два ключі.
Ну й гуркіт тут – просто скажений! Може, він розуміє, що я.
Цехмейстер повернувся, ладен терпляче вислухати, і, піднявши лікоть, став поволі чухати під пахвою свого альпакового піджака.
– Ось так, – пояснив містер Блум, схрестивши вгорі вказівні пальці.
Нехай спочатку він збагне ідею.
Містер Блум, глянувши збоку і вище від зробленого хреста, побачив обличчя цехмейстера землистого кольору й подумав, чи в нього не жовтяниця, а далі слухняні барабани, які пожирали один за одним здоровецькі рулони паперу. Клац. Клац. Якби їх розмотати, стрічка простяглася б на милі. А куди він дінеться потім? Та хоч куди: загортатимуть м’ясо, пакуватимуть усе, що завгодно: тисяча способів ужитку, чи й більше.
Прудко вимовляючи кілька слів у перервах між клацанням, він притьмом заходився креслити на подряпаному столі.
Дім ключів{241}
– Ось бачите як. Два схрещені ключі. Коло. Потім його ім’я, Александер Кейз – Алесандро Ключчі, торгує чаєм, вином та міцними напоями. Та й усе інше.
У цій справі його, вченого, краще не вчити.
– Та ви самі знаєте, раднику, чого йому треба. А потім на шпонах по колу: д і м к л ю ч і в. Розумієте? Як ви вважаєте, це добра ідея?
Цехмейстер опустив руку і заходився мовчки чухати нижні ребра.
– Ідея полягає в тому, – продовжив містер Блум, – що це дім ключів. Ви ж знаєте, раднику, що парламент острова Мен. Натяк на гомруль. Туристи, знаєте, з острова Мен. Розумієте, впадає в очі. Чи можете ви це зробити?
Мабуть, я міг би його запитати, як вимовляється це voglio. Але якщо він не знає, то таким чином поставлю його в скрутне становище. Краще не треба.
– Це ми можемо, – відповів цехмейстер. – Ескіз у вас є?
– Ескіз я знайду, – пообіцяв містер Блум. – Його вже публікувала газета в Кілкенні. У нього й там є торговельний заклад. Зараз я збігаю і попрошу у нього. А ви зробіть це і додайте невеликий текст, до відома читачів. Ви ж знаєте, як завжди. Ліцензія на продаж спиртних напоїв, високий клас. Давно вже була потреба. І таке інше.
Цехмейстер подумав хвилину.
– Це ми можемо, – повторив він. – Тільки хай він продовжить термін угоди на три місяці.
Складач приніс йому свіжу сторінку верстки, і він заходився мовчки її правити. Містер Блум стояв поруч, слухаючи, як лунко стукає машинерія, і дивлячись на складачів, що мовчки ворожили над шрифткасами.
Щодо орфографії
Правопис треба знати як свої п’ять пальців. Коректорська лихоманка. Мартін Каннінгем зранку забув продиктувати нам свій каверзний правописний диктант. Потішно було спостерігати за тим як збентеж далі е а не и ний вулич тут ч а не ш правда ж? ний торговець марно сил тут ку а не лу вався симетрично з одним ем а не з двома розполовинити очищену від шкурин а не скорин ки соковиту грушу. Здається, якась базгранина, хіба ні?
Міг же я щось сказати, коли він насаджував собі на голову свій циліндр. Дякую. Треба було сказати, що капелюх старий, чи ще щось подібне. Ні, міг би сказати. Тепер він наче новенький. От би було побачити його фізію.
Шурх. Нижній ярус фальцмашини висунув стіл із першим – шурх – стосиком сфальцьованих аркушів. Шурх. Чисто наче людина озивається, – шурхає, щоб привернути до себе увагу. Чимдуж силкується щось сказати. Й оті двері теж говорять – скриплять, просять, щоб їх зачинили. Все на світі говорить, кожне по-своєму. Шурх.
Відомий церковний достойник виступає як дописувач
Раптом цехмейстер простягнув аркуш верстки і сказав:
– Стривай-но. А де той лист архієпископа? Його треба надрукувати і в «Телеграфі». Де цей самий, як його?
Він озирнув свої гучні машини, які проте не відповіли на його запитання.
– Монкс, сер? – озвався голос із словолитні.
– Так. Де Монкс?
– Монксе!
Містер Блум узяв свою вирізку. Пора йти.
– То я принесу ескіз, містере Наннетті, – сказав він, – і я певен, ви помістите це оголошення на пристойному місці.
– Монксе!
– Слухаю, сер.
Продовження контракту на три місяці. Спочатку треба поміркувати без зайвих емоцій. Добре, спробую. Проблема з серпнем; стоп – непогана ідея: це місяць кінної виставки. Болсбридж{242}. На виставку приїдуть туристи.
Староста денної зміни
Він пройшов через складальний цех повз згорбленого дідугана у фартусі й окулярах. Старий Монкс, староста денної зміни, «батько дня». Скільки всяких дурниць-марниць перейшло через ці руки за його довготривалу службу: некрологи, пивничні оголошення, промови, шлюборозлучні процеси, знайдено потопельника. А це вже й сам він наближається до кінця відміряного йому. Непитущий, поважний і з непоганим, гадаю, рахуночком у банку. Дружина чудово куховарить і пере. Донька швачкою в ательє. Проста дівчина, без божевільних витребеньок.
І був то день Пасхи
Він зупинився на мить подивитись, як уміло складальник верстає текст. Спочатку читає його справа наліво. А як швидко! менгіД киртаП. Бідолашний тато читає мені, бувало, свою Хаггаду справа наліво, водить пальцем по рядках. Песах. Наступного року в Єрусалимі. О Боженьку, Боже! Вся ця довга бувальщина про те, як ми вийшли з єгипетської землі і попали в дім неволі алілуя. Шема Ісраел Адонаї Елоїм. Ні, це вже інша. Потім про дванадцятеро братів, про синів Якова. А потім про ягня, і кішку, й собаку, і дрючок, і воду, й різника; а потім ангел смерти убиває різника, а той убиває бика, а собака убиває кішку. Здається якась базгранина, аж доки розшолопаєш. Говориться начебто про справедливість, а насправді про те, що кожний поїдає когось іншого. Зрештою в житті так воно й буває. І як швидко він робить своє діло. От що таке практика. Так ніби його пальці бачать, мов зором наділені.
Містер Блум вийшов із цієї атмосфери, сповненої гуркоту й брязкоту, і рушив ґалереєю до сходів. А тепер що, їхати до нього аж ген-ген на трамваї і, може, його й дома не буде? Краще спочатку зателефонувати. Номер? Такий, як номер Цитронового будинку. Двадцятьвісім. Двадцятьвісім і дві четвірки.
Знову це мило
Він зійшов сходами вниз. І яка це бісова личина почиркала тут усі стіни сірниками? Наче об заклад побилися. В друкарнях завжди б’є в ніс дух мастила. А коли я працював у Тома, з сусідньої кімнати тхнуло завареним клеєм. Він витяг хусточку, щоб прикласти до носа. Цитроном-лимоном? Ага, я ж поклав туди мило. Може випасти звідти. Він поклав хусточку назад у кишеню, вийняв звідти мило, засунув його в кишеню штанів і защібнув її ґудзиком.
Якими духами душиться твоя дружина? Ще можу з’їздити додому, трамваєм: буцімто щось забув. Просто побачити, перш ніж вона прибереться. Ні. Тут. Ні.
Раптом із редакції «Івнінг телеграф» почувся верескливий регіт. Хто це – зрозуміло. Що там діється? Заскочу на мить, зателефоную. Це ніхто інший як Нед Ламберт.
Він зайшов тихенько.
Ерін, смарагдовий самоцвіт срібного моря
– Заходить привид, – тихенько промурмотів, наповнивши печивом рота і звертаючись до запиленої шибки, професор МакГ’ю.
Містер Дедал, переводячи погляд із порожнього каміна на усміхнене обличчя Неда Ламберта, запитав його з кислою міною:
– Боже милий, та невже ця каламуть не спричинила вам печії в дупі?
А Нед Ламберт, сидячи на столі, читав далі:
– Чи, знов-таки, зауважимо вигини дзюркотливого струмка, який, долаючи кам’янисті перепони на своєму шляху, невтомно біжить до вируючих вод Нептунового синього царства поміж порослих мохом берегів, освіжений ніжними зефірами, розцяцькований золотистими сонячними блискітками або покритий затінком лісових велетнів, які розпростерли свої руки над його замисленим лоном. То що ви скажете, Саймоне? – запитав він, позираючи з-над газети. – Як вам цей високий стиль?
– Суміш різних напоїв, – сказав містер Дедал.
Нед Ламберт зареготав і, ляснувши себе по коліну газетою, повторив:
– Покритий затінком, замислене лоно. Не можу, хлопці! Не можу!
– І Ксенофонт дивився на Марафон, – озвався містер Дедал, дивлячись на камін і переводячи погляд на вікно, – а Марафон дивився на море.
– Годі про це, – гукнув від вікна професор МакГ’ю. – Ані слова більше про цю дурну нісенітницю.
Він саме прикінчив серпик несолодкого печива, яке гриз безперестану, і, зголоднівши, ладен був узятися за ще один, який уже тримав напоготові в другій руці.
Пишномовне галу-балу. Плещуть знічев’я язиками. А Нед Ламберт, бачу, влаштував собі вихідний. Авжеж, після похорону чоловік цілий день наче сам не свій. Кажуть, у нього впливові родичі. Старий Четтертон{243}, віце-канцлер, доводиться йому двоюрідним чи то дідом, чи прадідом. Кажуть, йому під дев’яносто. В редакції уже давно, мабуть, лежить некролог для першої сторінки. А він на злість їм живе. Чого доброго, сам піде перший. Ану, Джоні, посунься для дідуся. Вельмишановного Геджеса Ейре Четтертона. Гадаю, раз на рік він виписує йому тремтячою рукою чек, а мо’ й два. Ото буде радощів, коли він уріже дуба. Алілуя.
– Ще один спазм, – сказав Нед Ламберт.
– А що це таке? – запитав містер Блум.
– Щойно віднайдений фрагмент Ціцерона, – урочисто оголосив професор МакГ’ю. – Наш милий край.
Коротко, проте влучно
– Чий край? – простодушно перепитав містер Блум.
– Дуже доречне запитання, – зауважив професор, хрумаючи печивом. – Наголошуючи чий.
– Край Дена Доусона, – озвався містер Дедал.
– Це в його вчорашній промові? – запитав містер Блум.
Нед Ламберт кивнув ствердно.
– Та послухайте-но, – сказав він.
Двері відчинилися, і ручка штовхнула містера Блума в поперек.
– Вибачте, – сказав, заходячи, Дж. Дж. О’Моллой.
Містер Блум враз відступив.
– Це ви мене вибачте, – відмовив він.
– Добридень, Джеку.
– Заходьте, заходьте.
– Добридень.
– Як життя, Дедале?
– Непогано. А у вас?
Дж. Дж. О’Моллой сумно похитав головою.
Жаль
Колись він був найздібніший з усіх молодих правників адвокатської колегії. Зійшов на пси, бідолаха. Он уже сухотний рум’янець, – видно, догоряє його свічка. Скоро йому капець. Що ж його сюди привело? Хоче грошей.
– А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися у піднебессі.
– Виглядаєте ви пречудово.
– А чи можна побачити редактора? – запитав Дж. Дж. О’Моллой, позираючи на двері кабінету.
– Авжеж можна, – озвався професор МакГ’ю. – І побачити його, і почути. Він у своєму святилищі спілкується з Ленеганом{244}.
Дж. Дж. О’Моллой підступив до конторки і став гортати підшивку газети, її рожеві сторінки.
Клієнтів кіт наплакав. Слава в минулому. Пустився берега. Програвся на перегонах. Заборгував під чесне слово. Пожинає бурю. А колись був адвокатом у Д. і Т. Фіцджеральдів і отримував чималі гроші. Перуки засвідчували наявність сірої речовини. Мозок, виставлений напоказ, як серце у тієї статуї в Гласневіні. Здається, він щось там пише літературного для Експресу удвох із Габрієлем Конроєм{245}. Начитаний хлопець. Майлс Кроуфорд починав у Індепенденті. Смішно спостерігати, як наші газетярі викручуються, коли відчувають, що вітер подув невтойбіч. Як флюгери. То туди, то сюди. Не знаєш, чому вірити. Одне тобі кажуть – наче й правда, почуєш друге – то вже й не віриш першому. Кидаються один на одного, мов скажені, на шпальтах своїх газет, а потім враз забувають про взаємні образи. Ще хвилина, і вони вже найліпші друзі.
– Та послухайте ж ви, заради Бога, – благав Нед Ламберт. – А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися в піднебессі…
– Пишномовний нуд! – роздратовано урвав його професор. – Годі нам лялякання цього балабона.
– В піднебессі, – провадив Нед Ламберт, – наче щоб обмити наші душі в горніх висотах…
– Хай би обмив свої губи, – докинув містер Дедал. – Господи, помилуй нас грішних! Га? А йому ще й гроші за це платять?
– У горніх висотах картиною незрівнянних красот Ірландії, які хоч і мають гучно прославлені аналоги в інших країнах, а проте мальовничістю своїх тінистих гаїв, хвилястими краєвидами, просторими пасовищами, порослими соковитими травами, які вечорами поринають у дивовижне світло наших оксамитних загадкових ірландських сутінків…
Його рідна говірка
– Місяць, – зауважив професор МакГ’ю. – Він забув «Гамлета».
– Які запинають своїм серпанком усю навколишню панораму, чекаючи, доки випливе на небосхил чарівне місячне коло й осяє наш край сріблястими променями…
– Ox! – вигукнув містер Дедал, застогнавши з безнадії. – Ця писанина пахтить як цибуля в нужнику. Годі вже її, Неде. Життя і так коротке.
Він скинув циліндр і, нетерпляче роздмухуючи пишні вуса, причесався так, як це роблять валлійці, – рукою, розчепіривши пальці.
Нед Ламберт кинув газету на стіл, задоволено хихочучи. І тут за мить неголене, в темних окулярах, обличчя професора МакГ’ю затрусилося від хрипкого сміху.
– Здобний-воздобний Доу! – вигукнув він.
Що казав Везерап{246}
Авжеж тепер зубоскалити можна коли штука вийшла з друку проте люд наш розхапує її як гарячі пиріжки. Та він же сам із пекарів, хіба ні? Бо чого ж його власне називають Здобним Доу? Чи так, чи інак, але гніздечко він звив собі м’якеньке. У дочки наречений працює в податковій управі, його возять в автомобілі. Вдало його заарканила. Влаштовує бучні прийоми. Гуляють на всі боки. Везерап завжди так і казав. Хапай їх за шлунок.
Двері кабінету враз розчинилися, і на порозі постало обличчя з червоним дзьобом, а над чолом пучок волосся, що стирчало, наче пір’я. Нахабні сині очі озирнули товариство, і рипучий голос запитав:
– Що це тут діється?
– А ось появився і наш удаваний поміщик{247}, – урочисто оголосив професор МакГ’ю.
– Ічоготобітутреба, вчена мавпо! – озвався редактор замість привітання.
– Ходімо, Неде, – сказав містер Дедал, надягаючи капелюха. – Після всього мені треба випити.
– Випити! – вигукнув редактор. – Спиртні напої дозволено тільки після служби Божої.
– Авжеж, це щира правда, – підтвердив, виходячи, містер Дедал. – Ходімо, Неде.
Нед Ламберт зсунувся зі стола. Роздивляючись навколо, сині очі редактора зупинилися на усміхненому обличчі містера Блума.
– Може, і ви теж із нами, Майлсе? – запропонував Нед Ламберт.
Спогади про вікопомні ратоборства
– Ополчення Північного Корку! – вигукнув редактор, прямуючи до каміна. – Ми завжди перемагали! Північний Корк й іспанські офіцери!
– А де ж воно було таке, Майлсе? – запитав Нед Ламберт, замислено споглядаючи носаки своїх черевиків.
– В Огайо! – гаркнув редактор.
– Авжеж, саме там воно й сталося, бий мене сила Божа, – погодився Нед Ламберт.
Виходячи, він пошепки сказав Дж. Дж. О’Моллою:
– У нього вже ум за розум починає заходити. Клінічний випадок.
– О-га-йо! – репетував редактор пронизливим дискантом, задерши догори бурякове обличчя. – Моє славне О-га-йо!
– Зразкова критська стопа{248}! – зауважив професор. – Довгий склад, короткий і знову довгий.
О, Еолова арфо
Він видобув із кишеньки жилета котушку, одірвав дещицю нитки, що чистити зуби, і вправно просилив між двома парами своїх жовтих лунких зубів.
– Бринь-брень. Бринь-брень.
Містер Блум побачив, що шлях до телефону вільний, і рушив до дверей кабінету.
– На хвилинку, містере Кроуфорде, – пояснив він. – Треба лиш зателефонувати щодо одного оголошення.
Він зайшов.
– А як там із передовою у вечірньому випуску? – запитав професор МакГ’ю, підійшовши до редактора і твердо поклавши йому на плече руку.
– Там усе гаразд, – відповів редактор уже погіднішим тоном. – Будь спокійний. Привіт, Джеку. З цим ділом усе гаразд.
– Добрий день, Майлсе, – привітався Дж. Дж. О’Моллой, випустивши сторінки газети, які тримав, та так, що вони шурхнули просто в підшивку. – А як ота справа з канадським шахер-махером, вона що, сьогодні?
В кабінеті заторохкотів телефон.
– Двадцять вісім… Ні, двадцять… Чотири чотири… Так.
Хто ж перший
Із внутрішньої канцелярії з’явився Ленеган із аркушами спортивного додатку газети.
– Хто хоче знати переможця на Золотий кубок? – запитав він. – Скіпетр, жокей О’Медден.
Він кинув аркуші на стіл.
Вигуки і тупотіння босих ніг хлопців-газетярів у холі залунали ближче, і двері враз розчинилися.
– Цитьте, – озвався Ленеган. – Я чую чиїсь ступи-кроки.
Професор МакГ’ю перейшов через кімнату і схопив за комір зіщуленого хлопця, а інші тим часом дременули з холу сходами вниз. Підхоплені протягом аркуші пурхнули по кімнаті, виписуючи сині закрути, і полягали під столом.
– Це не я, сер… Це той здоровий заштовхнув мене сюди, сер.
– Геть його і зачини двері, – скомандував редактор. – Справжній буревій налетів.
Ленеган нахилився і, крекчучи, став збирати з підлоги аркуші.
– Ми чекали випуску про перегони, – сказав хлопець. – Це Пет Фаррел заштовхнув мене, сер.
Він показав на дві хлоп’ячі пики, що визирали з-за одвірка.
– Он він, сер.
– Ану гайда звідси, – сердито буркнув професор МакГ’ю.
Він випхнув хлопця з кімнати і захряснув двері.
Дж. Дж. О’Моллой гортав із шелестом підшивку і бурмотів, щось шукаючи:
– Продовження на сторінці шість, четверта колонка.
– Так… Це з редакції «Івнінг Телеграф», – говорив містер Блум, дзвонячи з редакторського телефону. – А чи хазяїн?.. Так, «Телеграф»… Куди? Ага! Який аукціон, яка кімната? Ага! Розумію… Гаразд. Я його знайду.
Двоє зіткнулися
Коли він поклав слухавку, телефон заторохкотів знову. Він швидко вийшов і зіткнувся з Ленеганом, який саме тягнувся дістати ще один аркуш.
– Пардон, мсьє, – зойкнув Ленеган, учепившись за нього на мить і скорчивши болісну пику.
– Та це я маю вибачитися, – відповів містер Блум, терпляче чекаючи, поки той звільнить його із затиску своїх рук. – Чи я вас не вдарив? Мені треба бігти.
– Коліно, – простогнав Ленеган.
Він удавано скривився і заскімлив, потираючи коліно:
– Ой, дужчає наша ера з кожним роком.
– Вибачте, – сказав містер Блум.
Він підійшов до дверей і, розчинивши їх, затримався. Дж. Дж. О’Моллой згорнув докупи аркуші важкої підшивки. В порожньому вестибюлі лунко гучали голоси двох хлопців-газетярів, що сиділи на сходах і співали в супроводі губної гармоніки:
Ми з Вексфорда хлоп'ята
В бою нас не здолати{249}.
Блум виходить
– Я помчав на Бечелорс-вок, – повідомив містер Блум, – щодо цієї реклами для Кейза. Хочу вирішити цю справу. Мені сказали, що він там поряд, у Діллона.
Хвилину він дивився на них, вагаючись. Редактор, який стояв, прихилившися до полиці каміна, й підпирав голову рукою, раптом рвучко простягнув руку наче спонукаючи його до дії.
– Рушай! – закликав він. – Перед тобою весь світ.
– Я повернуся за мить, – запевнив містер Блум і вибіг.
Дж. Дж. О’Моллой узяв у Ленегана аркуші й став їх читати, легенько подмухуючи, щоб відокремити один від одного, і не коментуючи прочитаного.
– Він таки прилаштує цю свою рекламу, – озвався професор, визираючи поверх фіранок на вулицю крізь окуляри в чорній оправі. – Погляньте-но, як ці шибеники до нього причепилися!
– Покажіть! Де? – скрикнув Ленеган, підбігаючи до вікна.
Вулична процесія
Обидва посміялися, дивлячись з-над фіранок на хлопців-газетярів, які пританцьовували низкою за містером Блумом, а до цього останнього був прив’язаний паперовий змій, що зиґзаґами метлявся на вітрі з білими бантиками на хвості.
– Ну й штукарі вони, ці пацани, – сказав Ленеган. – Подивишся й пузо порвеш од сміху. Підмітили, як він чалапає своїми плоскостопими клешнями. Пронозисті хлопці. Такі, що у мишачу дірку пролізуть.
І враз він рушив вистрибом через кімнату, карикатурно танцюючи мазурку і прямуючи повз камін до Дж. Дж. О’Моллоя, а той поклав аркуші в його простягнені долоні.
– Що тут діється? – озвався раптово Майлс Кроуфорд. – А де інші двоє?
– Хто? – запитав, повертаючись до нього, професор і пояснив. – Подалися в «Овал», закортіло випити. Там уже Педді Гупер із Джеком Голлом{250}. Вони повернулися вчора увечері.
– Ну, тоді ходімо, – вирішив Майлс Кроуфорд. – Де мій капелюх?
І він подибав у кабінет, відхиляючи поли піджака й брязкаючи ключами в задній кишені. Потім ключі забряжчали в руці, тоді брязнули об дерево, коли він замикав шухляду.
– А він уже тепленький, – стиха промовив професор МакГ’ю.
– Здається, що так, – промимрив, розмірковуючи, Дж. Дж. О’Моллой і витяг свій портсигар. – Але ж те, що здається, не завжди є насправді таким. Хто багатий на сірники, признавайтеся.
Люлька миру
Він простягнув цигарки професорові і сам узяв одну. Ленеган зразу ж запалив сірник і дав їм прикурити по черзі. Дж. Дж. О’Моллой знову відкрив портсигар і запропонував йому.
– Мерсю, – подякував Ленеган і взяв цигарку.
Редактор вийшов з кабінету в солом’яному брилі набакир. Суворо тикаючи пальцем у професора МакГ’ю, він продекламував співучим голосом:
Тебе приваблює лиш слава та могуть,
І манить зір імперський блиск{251}.
Професор посміхнувся, не розтуляючи свої довгі губи.
– То як? Заодно зі своєю старою Римською Імперією? – шпигнув його Майлс Кроуфорд.
Він узяв цигарку з відкритого портсигара. Ленеган відразу ж послужливо підніс йому сірника й сказав:
– Увага! Послухайте мою найновішу загадку.
– Imperium Romanum, – стиха почав Дж. Дж. О’Моллой. – Назва звучить куди шляхетніше, ніж британська чи брикстонська{252}. Вона чимось нагадує оливу, яку підливають у вогонь.
Майлс Кроуфорд спрямував у стелю потужний перший струмінь диму.
– Так воно і є, – озвався він. – Ми – олива. Я і ви це – олива у вогні. І надії уціліти у нас не більше, ніж у грудки снігу в пеклі.
Велич, яка називалася Рим
– Постривайте-но хвилину, – озвався професор МакГ’ю, піднявши два пальці (два спокійні кігті). – Не слід зважати на слова, на те, як вони звучать. Ми думаємо про Рим імперський, імператорський, імперативний.
