Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 53 страниц)

Тут Панч Костелло, терпець утративши, ревнув: Etienne chanson[263]263
  Стівене, пісню (фр.).


[Закрыть], але той іще гучніше закликав їх, помилуйтеся який премудрість вибудувала собі дім^{704}, це просторе й величне древнє склепіння, цей кришталевий Творця палац, доладний, мов пиріг яблучний, і тому грошик, хто знайде горошок.

 
Дедаловмілий, що за дім звів Джек!
І солод там в мішку, й солідний чек —
В найіпотечнішій із іпотек.
 

Тут грізно грякнуло на вулиці, гур-гур! – і розкотилося. Зі своєї шуї гучно смальнув молотовержець Тор, ярим гнівом розпалившись. І накотилася буря, страхом переповнивши йому серце. І Лінч-магістр остеріг його, аби приборкав теревені свої вчені та словоблудія, понеже сам Бог розгнівився на поганськії зальоти його до пекла. І той, хто допіру так зарозуміло кидав виклик долі, враз зблід, і всі побачили, як увесь він скулився, і високомовна його бундючність зненацька впала долу до бурмотіння невиразного, а серце заколотилося в клітці його грудей, як уловив він смак тої грози прегрізної. І почали хто насміхатися, хто на глузи його брати, а Панч Костелло знову сильно наліг на пиво, а Ленеган-магістр і клявся й божився од нього не одстати; їй-богу, ніде правди діти: таки скорий він був на всякі витівки нікчемні. Але наш хвалько-гулько знову як заволає, мовляв, видно, Ніхтоотець сам якоїсь там браги налигався, то й начхати на нього, і чом би не позмагатися з самим тим стариганом, хто кого переп’є. Але оце так він похвалявся тільки на те, аби страх одчайдушний свій приховати, бо боявся й трусився він у хоромах Горнових. І справді вихилив він одним духом чару, аби збадьоритися, хоч якось дух занепалий піднести, адже довго-довго гуркотіло воно перекочувалося туди-сюди по небу, а Медден-магістр, схиляючись часами до побожности неабиякої, під цей удар небесний припасував і свій штурх сусідові хвальковитому під ребро, і магістр Блум, сидячи од чванька по праву руч та бажаючи страхи велії того втихомирити, зачав усілякі словеса заспокійливі промовляти, пояснюючи, що то, бачте, чується вам лише пустий-простий гамір з атмосфери, аби пролився під блискання дощ із хмарища, отож має місце сам лишень природний феномен.

Але ж чи розвіяли слова Утихомира страхи-ахи юного Дебошира? Аніжé! Адже загніздилася в його грудях шпичка, Гіркота рекомая, якої не вийняти звідтіля словами. То що ж, не мав він ні побожности одного сусіда, ні тихомирности іншого? Істинно так, нічого того не мав, хоча жадав і того, й сього причаститися. Невже ж не міг він зусилля зробити, аби заново віднайти посудину Святість, що була отроцтва його годувальниця? А таки не міг, бо не зійшла Благодать на нього, з якою тілько й можна однайти посудину тую. Що ж йому вчувалося в перекотах того гуркоту? Глас бога Плодорода? Чи, за Втихомировими словами, пустий гук Феномена? То вчував? Чи ні? Ну, як було б йому й не вчувати, ото хіба коли б законопатив трубу зорову, Розумінням іменовану (чого він таки не вкоїв). Бо в ту трубу він добачав, що пробуває у краю Феномену, де доведеться йому котрогось-то дня померти, понеже був він, яко і решта вся, видивом швидкоплинним. І що ж, не прияв він сієї долі-юдолі – померти, яко всі інші, й пощезнути з блеску світа? Ні ж бо, ні в якому разі не прияв би, а натомість заходився б і собі видива умножати, як ото вчиняють мужі з жонами, яко й повелів їм чинити Феномен – через книгу Закон. Отже, нічого не відав він і про інший край, званий Віруй-у-Мене, який є земля обітована, де владарює король Блаженний нині і прісно і повсякчас, і немає там ні смерти, ні народин, ані заміжжя чи материнства, і зберуться там усі, хто в теє вірує? Справді-бо, Благочестивий розповідав йому про край той, а Чеснотливий указував і шлях в оний, одначе сталося так, що напівдорозі він зійшовся з однією блудницею, милою з виду, а назвалася вона Синиця-в-Руці й лестощами своїми звела його з путі істинної, промовляючи: Гей, красунчику, а зверни-но сюди, я покажу тобі гарну місцину, й так підлещуючись заманила ж вона його до вертепу свого, назва якому Гніздечко-в-Кущах, а умудрені нарекли його Плотська Хіть.

Оцього ж і жадало все те збіговисько, що засіло в Чертозі Материнства, і коли б їм здибати оту блудницю, Синицю-в-Руці (а була ж вона вмістище всіх виразок і чудиськ і підступів диявольських), то вони б зі шкіри своєї повилузувалися, аби її запопасти й звідати. Що ж до Віруй-у-Мене, то проголошували вони, буцімто просто поняття таке умоглядне, і про нього вони й помислити не годні були досі, позаяк, по-перше, отеє Гніздечко-в-Кущах, куди вона всіх принаджувала, було така чудова місцинка, і встелено воно чотирма подушечками, а на подушечках тих чотири ж квиточки мов квіточки, й викарбовані на них оції слова: Рака, Перекидака, Вид-в-Стид і Лизогуз, і, по-друге, понеже та моровиця Сифілла й чудиська нітрохи їх не лякали, поза-як мали вони щит надійний – Презерватив із кишки бичачої, а по-третє, поза-як і підступи диявольські, сиріч зародження Нащадка, вони сподівалися відбити отим же самим щитом, званим іще Дітогуб. Тож усі вони перебували в засліпленні химерному, і містер Причепа, й містер Побожний-Коли-Треба, і містер Троглодит – Пивний Живіт, і містер Франклін-Фальш, і містер Діксон-Делікатесон, і юний Пиндюк-Бундюк, і містер Балансир-Утихомир. І як же ти, о нікчемне збіговисько, всеньке ошукалося, бо то ж воістину був глас Бога, бо Він, гніву сповнившись велікого, вже ладен був піднести десницю свою і розсипати душі їхні на порох за блюзнірства та за посипання їхні марнотратні сіменем, супротивні заповіді Його, которая палко закликає плодитися.

Отож четвер, червня дня шістнадцятого. Патрика Дігнема, померлого од удару апоплексичного, поховали в сирій землі, й після посухи жорстокої, слава Богові, нарешті задощило, баржовик привіз торф, пропливши миль п’ятдесят чи десь коло того, та й говорить: посіви не сходять, поля засохли, печальне видовище і сморід нестерпучий повсюди, чи то в долинах, чи то на пагорбах. Дихати тяжко, і всі свіжі вруна пов’яли геть чисто, бо ж так довго ані краплі дощу не випадало, що вже ніхто й не згадає, чи в літа проминулі було щось подібне. Пуп’янки руж усі зчорніли ще й спузирилися, а на горбах сама морхла трава й чагарі сухі, що спахнуть од першої ж іскри. І всі твердять водно, що той вітер страшний, який був переколошматив увесь край минулого лютого, то справжня марниця, коли порівняти з оцим-о спустошенням. Одначе ж нині, як уже згадували, мало-помалу по тому, як зайшло сонце, і з тим же самим незмінним вітром із заходу, завидніли, коли вже смеркало, великі набухлі хмари, і знавці погоди позадивлялися, мірявши їх поглядом, і спочатку заблискотіли зірниці, а ще перегодом, туди до ночі ближче, десь за годину десяту, розпанахала пітьму одна велика блискавиця й грякнув, розкотившись довгими перекотами, грім, і вмить усі кинулися хто куди, у найближчі двері, від димучої зливи, чоловіки захищаючи брилі свої солом’яні хустинками чи ганчірками якимись, а жінота застрибала, попідіймавши подолки чимвище, бо ж линуло воно враз і як із відра. Де досі сухо було, як у пустелі, по Ілі-плейс, Беггот-стрит, Дьюкс-лаун, а звідтіля по Міерріон-ґрин й аж до Голлс-стрит, мчала потоком вода, і хоч куди кинь оком, аніде жодного тобі портшеза, екіпажа там чи фіакра, одначе грім, після першого отого удару, так більше й не загримів. А навпроти дверей вельмишанованого містера судді Фіцгіббона (якому випадало засідати з містером Гілі, адвокатом, у справі стосовно земель коледжу) Мал. Мулліган, джентльмен над джентльменами, вийшовши від містера Мура, літерата (колишнього папіста, але наверненого, подейкують, у доброго вільяміта^{705}), випадково наскочив на Алек. Баннона, коротко підстриженого (так модно нині, у поєднанні з вечірніми плащами із зеленого твіду), котрий допіру повернувся до міста поштовою каретою з Муллінгара, де його кузен і брат Мал. М. пробудуть іще місяць, аж до святого Свитина^{706}, й питається, яким це його вітром сюди, та до себе додому чимчикую, а той до Ендрю Горна, його там ждуть не діждуться, щоб вихилив чарчину, так він доповів, але ж закортіло розповісти й про одну теличку-норовичку, форми ой розвинені, не по літах, смачнюща телятинка до самих п’ят, а дощ тим часом знай поливав їх, тож вони обоє і заскочили до Горна. А там Леоп. Блум із газетки Кроуфордової любенько засів із ватагою гультяїв, охочих погалакати й поскандалити, і були там Діксон Молодший, спудей із Матері Божої Скорбей, Вин. Лінч, колядин із Шотландських верховин, Віл. Медден, Т. Ленеган, глибоко опечалений, позаяк огир один підвів його під манастир, та Стівен Д. Леоп. Блум опинився там через утому апатичну, що його зморила, а це вже він і ліпше почувся, а тої ночі приверзлося йому щось геть химерне про його господиньку, місіс Молль, у червоних пантофлях та в шуримурах чи то пак шароварах турецьких, а це ж бо, як снотлумачі вважають, до переміни, і місіс Пюрфуа-Чистовір була там, потрапила туди, бо забаглося так утробі її, і тепер вона, бідолашечка, мучиться розпростерта, вже два дні перестрочені, й ніяк не розродиться, повитухи у відчаї, від рисової юшечки її нудить, а кандьор такий найкраще ж зневоднює, дихання тяжке, утруднене, але з того, як воно буцає-штовхається, видно: здоровенький буцман, нівроку, дав би тільки Бог хутчій обродитися. Чував я, це вже дев’яте в неї буде, а попередньому обкусала нігтики на Благовіщення, значить, йому тоді сповнився рочок, і, як і ті трійко, теж усі материнським молоком вигодовані, воно в неї померло й записане чудовими літерами в Біблії короля Якова^{707}. Мужу її вже за п’ятдесят, він методист, але на причастя ходить, а по неділях, за гарної години, його завжди бачать із двома синочками біля Буллокської гавані, він там ловить сайду й камбалу на вудочку з важкою котушкою, чи з берега, чи з човна плоскодонного, старається закидати легесенько, і, як доводилося мені чути, має таки нічогеньку ловитву. Одне слово, нескінченно велика злива, і все ожило, тож можна сподіватися кращого врожаю, хоча всякі мудрагелі передрікають, що після вітру й дощу прийде вогонь, позаяк за пророцтвом календаря Малахія^{708} (а ще ж дійшло до мене, що й містер Рассел скалапуцяв подібного штабу провіщення з гіндустанського наріччя для селянської своєї газетки) сії три стихії ходять завжди вкупі, одначе це просто сім мішків гречаної вовни і всі неповні, намелені для стареньких бабусь та дітей недорослих, геть без хоч би якого резону, хоча, буває, вони й поціляють своїми химородами в самісіньку істину, а як, того ніхто ж не відає.

Тут підвівся в кінці стола Ленеган, розповісти про листа у вечірній газеті, й він ну удавати, ніби ревно розшукує його в себе; і клявся, й божився, мовляв, той лист схвилював його незмірно, поки-то, піддавшись умовлянням Стівена, облишив пошуки й дуже жваво скористався запрошенням присісти поруч. Кручений, що й казати, був то панок, вічно корчив із себе блазня та дурня клеїв, а хай-но десь щось із жінками, кіньми чи свіжими скандальчиками, він тут і вродився. Коли по правді, то статки-манатки його були такі собі, а час він збавляв здебільшого по кав’ярнях, пивницях та забігайлівках, знай терся в компаніях вербувальників, кучерів, дармоїдів, побігаїв, підмайстрів, клерків із перегонів, дівиць вуличних та бордельних і всякої такої вишуканої публіки, а бувало ночі просиджував із нишпоркою чи судовим виконавцем, котрий трапиться напохваті, випитуючи в тих іще тепленькі плітки у проміжках між хилянням. Підживлявся він зазвичай у найдешевших зачучверілих харчевнях, одначе, хоча діставалося йому часом саме місиво з об’їдків чи тарілка тельбухів на останній рідний шестипенсовик, язик його ніколи не давав жодних шансів нудьзі, й від котрого-небудь міцненького слівця, підхопленого у шльондри чи ще хтозна від кого, всі за боки хапалися, регочучи, мов несамовиті. А інший із тих, що там перебінджувалися, Костелло себто, зачувши їхню розмову, поцікавився, а що то, вірші чи яка бувальщина. Не вгадав, Френк (так його звали) одповів, мова про ірландських корів, яких постановили забивати через чуму. Та й к дідьку з ними, додає він, підморгуючи, про мене, хай їх хоч перевішають із їхньою яловичиною сифілітичною. Ось у цій бляшанці маємо щонайкращу рибу, яку тільки виловлювали будь-коли з води, і з великою щедрістю подає їм якусь консервовану кільку, котру вже давно пожирав, та лиш самими очима, заради чого й затіяв весь свій хитромудрий маневр, позаяк живіт його наполегливо вимагав поживи. Mort aux vaches[264]264
  Смерть коровам (фр.).


[Закрыть]^{709}, проказує він потім французькою мовою, бо, прослуживши якийся час помічником у котрогось виноторгівця, що мав склад у Бордо, напрактикувався розмовляти по-французькому, як джентльмен, незгірш. Ізмалечку був сей Френк шелихвіст, і батько його, молодший констебль, натомившись ганяти синка до школи, аби вчився грамоти й користування картою-глобусом, увіпхнув того до університету, механіку вивчати, одначе тут нащадок зовсім закусив вудила мов молодий огир і зазнайомився в ті часи з судовими виконавцями та нічними сторожами куди краще, ніж із наукою своєю. Якийсь час його тягнуло в актори, потім у маркітанти, потім у шулери, а тоді, диви, уже пропадає на півнячих боях та ведмежих цькуваннях, а то забаглося йому на моря-океани або ще поневірятися по дорогах із циганами, які то панича в поміщика викрадуть, то білизну поцуплять, що служниця розвісила, а то сховаються за парканом та й скрутять курочці шию. Пускався він у походеньки стільки разів, скільки у кота життів, і щоразу вертався, як і леґіон йому подібних, до отця свого, молодшого констебля, а той щораз, за кожної такої оказії, проливав не менше пінти гірких сліз. Як! вигукує тут містер Леопольд, схрестивши руки на грудях, щиро стурбований такою сумною перспективою. Та невже вони всі підуть на забій? Я протестую, заявляє він, я бачив їх тільки сьогодні вранці, гнали їх на ліверпульські пароплави. Не можу повірити, що це настільки непоправно, ще заявляє він. А як на те, був він чоловік вельми досвідчений у цих справах, стосовно племінної худоби, телят, кнурів, баранчиків-ярочок, служивши кілька років тому в містера Джозефа, шанованого торгівця, що скуповував скотину по фермах і не в збиток собі торгував нею неподалік від подвір’я Гавіна Лоу на Праша-стрит. У цьому я готовий посперечатися з вами, заявляє він. Куди ймовірніше, що тут усе-таки не чума, а якесь бронхіальне захворювання або актиномікоз. Містер Стівен, зачеплений трохи за живе, але абсолютно чемно одказав йому, що сумнівів тут і бути не може, бо ж він має депеші од головного імператорського хвостокрута з вираженнями вдячности за гостинність, і той посилає сюди дохтура Скоточуміна, найславутнішого приборкувача корів у всій Московії, із парочкою бутлів зілля, аби взяти бугая за роги. Ну-ну, перестаньте, втрутився містер Вінсент, звичний прямо різати правду-матку. Та той сам хутко потрапить на роги дилеми, якщо зачепить бугая ірландського. Ірландського ім’ям і норовом, наголосив містер Стівен, розхлюпавши свій ель. Ірландський бугай у крамниці англійської порцеляни. Я впіймав вашу думку, обізвався містер Діксон. Це запевне той самий бугай зі смарагдовим кільцем у носі^{710}, якого був прислав на наш острів фермер Миколай, найзухіший зух із-поміж усіх скотарів. Твоя правда, відгукується через стіл містер Вінсент, і присягаюся бичачим вухом, каже він, ніколи ще не було гладкішого й показнішого бугая поміж усіх, що задристують трилисник. Роги – очей не одірвати, шкура масти золотої, з ніздрів іде тепла пара, так що на острові всі жінки покидали свої рублі й качалки та й пугнули за ним, і ну обчіплювати його бикородіє вінками зі стокроток. А яке з того пуття, обізвався містер Діксон, коли фермер Миколай, сам євнух, перш ніж одіслати бугая сюди, звелів і його вичистити найкращим чином – доручив виконати сю операцію колегії дохтурів, які в певному сенсі були з оним Миколаєм одного поля ягоди. Тож іди зараз, каже він, і роби все, що накаже тобі мій кузен, пан Кривий Гаррі, й ось тобі моє фермерське благословіння, і з цими словами він вельми гучно ляснув того по нижньозадній частині тіла. Одначе ж ляпас цей, укупі з благословінням, учинив йому добру службу, зауважив містер Вінсент, адже той, видно, на втіху навчив його дечого ліпшого за втрачене, позаяк досі ж і жона, й дівиця, і вдова, й черниця, усі водно скажуть, що їм куди бажаніш нашіптувати йому на вушко в темній оборі та діставати помазання в потилицю його довгим пресвятим язиком, аніж кохатися хоч би й з найфайнішим молодцем усіх чотирьох царств Ірландії. І ще один докидає й свої п’ять центів: І вбрали вони його, надягли сорочку мережану та нижню спідницю, а поверх того ще й палантин та мережані манжети, на лобі викрутили йому кучерик, умастили все тіло його амброю, а на кожному закруті дороги спорудили для нього стійла із годівницями золотими, повними найзапашнішого сіна, яке тільки можна було знайти на ринку, аби міг він і одіспатися, й одісратися, як тільки душа його бажала (але так, щоб ні в якому разі не дійти до стану крайньої просрації). Але на той час Батько Вірних (отак вони його прозвали) до того розпасся, що вже й на пасовисько ледве додибував. Аби зарадити цій біді, винахідливі наші дами й діви придумали носити йому харч у своїх пеленах, і коли він насичував своє черево, то зводився на задні ноги, розкриваючи вельможним дамам тайну свого хазяйства, і мукав та ревів бугаячою своєю мовою, а всі вони йому вторували. Свята правда, підхоплює ще один, і зробився він до того вередливий, що вже вимагав, аби ніде в країні більш нічого не росло, крім зеленої трави йому на корм (всі інші барви він просто терпіти не міг), і тому вивісили в самісінькій середині острова, на пагорбі, друковане оголошення, яке проголошувало: Волею пана Кривого Гаррі зеленою хай буде вся трава, що росте на цій землі! І хай-но він учує, підхоплює і містер Діксон, скотокрада в Роскоммоні чи в глушині Коннемари, а чи пронюхає, що котрийсь землероб у Слайго засіяв півгрядки рапсом чи гірчицею, як він тут-таки ладен у шаленій лютості мчати через весь острів, аби рогами повиривати з корінцями посіяне там неподобство, а все ж те волею нечистою пана Гаррі. Напочатку вони люто скузувалися, переймає містер Вінсент, пан Кривий Гаррі посилав фермера Миколая до всіх чортів, називав його господарем бурдею з сімома шльондрами й обіцяв, що ще розбереться з темними його справунками. Я примушу цю скотиняку, погрожував він, понюхати смаленого чорта, а допоможе мені в цьому ось цей добренний прутень, що мені від батька дістався. Але якось-то увечері, коли Кривий Гаррі шкріб свою царську шкуру^{711}, ладнаючись пообідати після перегонів веслярських, де він, звісно, всіх переміг (а правила були там такі, що він замість весел може гребти лопатами, а суперники його мусять веслувати вилами), несподівано він виявив у себе разючу схожість із бугаєм і, схопивши замацану книжчину з давніми казками, що зберігалася в його комірчині, з невідворотністю відкрив, що походить він, бічною лінією, від знаменитого призового бугая римлян – Bos Bovum[265]265
  Бугая Бугаїв (лат.).


[Закрыть]), що найчистішою нужниковою латиною означає бос усієї вистави. Після чого, провадить містер Вінсент, Кривий Гаррі занурює свою голову, в присутності всіх своїх двірських, у коров’ячий жолоб для пиття, а коли вийняв її звідтіль, оголосив їм усім своє нове ім’я. Потім, хоча з нього все ще стікає вода, вбирається у стареньку спідницю й кофту, які лишилися йому в спадок від бабусі, й незагайно купує самовчитель бугаячої мови. Але йому не поталанило вивчити з того підручника (чи то пак підножника) бодай одне слово, крім займенника першої особи, зате ж він його гарненько переписав і визубрив напам’ять, і відтоді, виходячи прогулятися, він щоразу напихав собі кишені крейдою, аби писати його скрізь, де тільки йому забажається, на камені, на столику в чайній, на багулах із бавовною чи на поплавках вудок. Одне слово, він і ірландський бугай хутко стали друзі – нерозлийвода, як ото срака й штани. Що ж із того, що вони стали, підхоплює містер Стівен, коли жони мужів шанувати перестали, отож дійшло до того, що чоловіки на острові, побачивши, що віднині ніхто їм більше не запоможе, бо невдячна жінота вся сповнилася одного неприязного духа, склепали здоровезний пліт, повантажилися на нього з усіма клунками й справунками, поставили щогли все не кривії, а прямії, набрали на снасті залогу, розгорнули передню шкаторину, лягли в дрейф, розгорнули три вітрила мов крила, поставили ніс між вітром і водою, вибрали якоря, поклали кермо ліво на облавок, підняли веселого Роджера чи то пак прапор-піратор, гаркнули потрійне гурра, запустили му-тора (чи то пак бика-торо), відштовхнули від берега свою шлюпку-хлюпку й поплинули в широке море перевідкривати Америку. А з такої нагоди, пришпандорив свою кінцівку містер Вінсент, їхній боцман склав хвацьку пісеньку:

 
А Папа Петя – запісюн,
А в мене молодець – брикун!
 

Не встигли наші студіозуси й вивершити наведену вище апологію, як на порозі з’явився наш достойний знайомець – містер Малакай (Малахій) Мулліган, у товаристві одного свого приятеля, якого допіру тільки зустрів. Ім’я цьому останньому було Алек Баннон, і прибув він до міста оцього ж вечора, мавши намір купити собі звання прапорщика чи корнета в ополченні та вписатися в якийсь реєстр десь на якусь війну. Містер Мулліган досить-таки чемно висловив тому своє схвалення, тим паче, що це узгоджувалося і з його власним прожектом, який він замислив ради викорінення того зла, яке було заторкнуте вище. Сказавши це, він передав на оглядини товариству набір карток із твердого картону, видрукованих, на його замовлення, того ж таки дня у містера Коннелла, друкаря, і був на них ось який напис, тиснений гарним курсивом: Містер Малахій Мулліган, Запліднювач і Інкубатор. О-в Ламбей^{712}. Його задум чи то прожект, як відкрив він їм, зводився до того, щоб відійти від порочного кола пустих веселощів, подібних тим, котрим невміру віддавалися як головній своїй справі сер Гопплиг Галалей та сер Соплесуп Скво-Вадиш, аби повністю віддатися щонайшляхетнішому заняттю, на яке переважно й розраховане облаштування нашого тіла. То що ж, друзяко, розкажіть нам про це, запросив містер Діксон. Поза всякими сумнівами, це смакує розпустою. Тож сідайте, ви обоє, в ногах правди немає. Прийнявши ці люб’язні запросини, містер Мулліган одразу й перейшов до витлумачення суті свого підприємства. Як повідав він аудиторії, оная ідея сяйнула йому вперше, коли він розмірковував про причини неплідности, які однаковою мірою походять від перешкод навмисних і ненавмисних, причому перші, своєю чергою, бувають спричинені родинними незлагодами або скупою розхрахунковістю, ну а останні можуть походити або від уроджених вад, або від набутих схильностей. За його признанням, душа його переповнювалася скорботою, коли бачив він, як позбавляють шлюбне ложе найціннішої його служби; а коли, до того ж, пригадати надмірне число ніжних створінь із кругленьким удовиним капітальчиком, що стає здобиччю лихих бонз, – створінь, які ховають світач свій під посудиною в котрій-небудь похмурій обителі а чи гублять свій жіночий цвіт в обіймах несосвітенного мугиря, володіючи, втім, ключами до невимовного щастя, а то ще жертвуючи неоціненною жіночою перлиною своєї статі, коли довкола без ліку ставних кавалерів, таких охочих до амурів, – від усього цього, запевнив він їх, серце його безнастанно плакало й ридало. Прагнучи приборкати цю докуку (а походила ж вона, як те з’ясувалося йому, від притлумлення внутрішнього палу), обговорив він цю справу з людьми в ній обізнаними та достойними, проникливо вглядівся в її суть і надумався: придбати у довічну власність ленне володіння, острів Ламбей, у нинішнього його власника, лорда Толбота де Малагайда, дворянина з партії Торі, якого не дуже шанувала правляча наша партія. А він планував улаштувати там національну запліднювальну ферму під назвою «Омфал», витесати й звести на ній обеліск на взір єгипетських і сумлінно надавати чоловічі послуги із запліднення будь-яким особам жіночої статі, без зважання на стани, котрі тільки прямуватимуть до нього, бажаючи доконати, що визначено їм природою. Справа засновується не заради прибутку, заявляв він, за труди пеніса він не братиме жодного пенса. І вбога куховарка, й розкішна леді однаковою мірою знайдуть у ньому свого мужчину, коли вже склад їхній і темперамент досить переконливо переконують схилитися до їхніх прохань. Що ж до свого харчування, то він показує, як дотримуватиметься раціону, що складатиметься винятково зі смаковитих коренеплодів, а також риби й кролів, позаяк у цих останніх, вельми плодючих гризунів, м’ясо як не треба краще підходить для його задуму, хай там тушковане чи смажене на рожні, надто коли до нього додати мускатного цвіту й дрібку кайєнського перцю. Виголосивши проповідь сію з натхненням і запалом, містер Мулліган хутко зняв зі свого капелюха хустину, якою намагався його захистити. Обох прихідьків, видно було, заскочив дощ, і хоч як прудко поспішили вони до прихистку, а проте встигли добряче намокнути, свідченням чого була нижня частина костюма містера Муллігана, де домоткана сіра матерія зробилася сорокатою, мовби в яблука. Його ж прожект тим часом був сприйнятий прихильно, здобувши невдавані похвали всіх слухачів, за винятком одного містера Діксона, що від Марії Скорботної, який із підступною люб’язністю поцікавився, чи не збирається містер Мулліган заодно ще й вугілля возити у Ньюкасл, і так цією копалиною багатий. Одначе тут шановний медик здобув прихильність освіченої частини аудиторії, навівши доречну цитату з класиків, позаяк у цитаті тій, як там вона вже збереглася в його пам’яті, сподівався він знайти вишукане й водночас вагоме підкріплення своїм задумам: Talis ас tanta depravatio hujus seculi, О Quirites, ut matres familiarum nostra lascivas cujuslibet semiviri libici titillationes testibus ponderosis atque excelsis erectionibus centurionum Romanorum magnopere anteponunt[266]266
  Така ж бо велика розбещеність віку нинішнього, О квіріти, що наші матрони залюбки віддають перевагу хтивим мацанням напівчоловіків-ґаллів перед могутніми ядрами й високою ерекцією центуріонів римських (лат.).


[Закрыть]^{713}, ну а в тупіші голови утовкмачив свою думку за допомогою уподібнень із тваринної царини, які їм легше було перетравити, про оленя з оленицею в дикій пущі та про качку з качуром у дворі ферми.

Мавши вельми високу думку про шляхетність манер своїх і про елеґантність убрання власного, та й насправді бувши молодцем хоч куди, наш щедрослов звернувся потому до огляду одіння свого, приперчуючи огляд отой буркотливими осудами нежданих-негаданих примх природи, тоді як шановане зібрання на всі лади розхвалювало оприлюднений тут допіру прожект. А юний джентльмен, друг його, ніжно розхвилювавшись пробіжкою піддощовою, котра йому щойно випала, тут уже не втерпів і незагайно почав викладати пригоду ту свою найближчому до нього сусіді. Ну а пан Мулліган, звернувши погляд свій на стіл, поцікавився, а для кого тут стільки хлібин та рибин; затим, укмітивши він незнайомця та вклонившись йому ґречно, мовив: Прошу вас, скажіте-но, сере, чи ж не привела вас сюди потреба в послугах ремества баблення-повивання, які ми могли б вам надати? На відповідь той останній подякував йому щиро, тримаючися, однак, із гідністю та без панібратства, й звістив їх усіх, що навідався він до закладу Горнового, потерпаючи за долю певної дами, котра тутечки нині перебуває, позаяк недоля жіноча (при цьому з грудей йому вирвалося глибоке зітхання), привела її в делікатне становище, і він бажав би знати, чи ж не розрішилася вже вона щасливо. Тоді містер Діксон, вирішивши відплатити супротивникові його ж монетою, заходився випитувати в містера Муллігана, чи його власна вентральна корпулентість^{714}, в якій той допіру звинуватив його, містера Діксона, не єсть наслідок овобластичної гестації в утрикулі простати, чи то в утробі чоловічій, або ж, як у містера Остина Мелдона, іменитого медика, симптом синдрому прогресуючої ендогенної філофагії? А містер Мулліган замість відповіді, вельми розвеселившись від споглядання своїх панталонів, молодцювато ляснув себе нижче грудночеревної перегородки і, зобразивши на обличчі препотішну міну матінки Гроган (премилої жіночки, але, на жаль, легесенької моралі), заволав: Ось черево, яке не спородило жодного байстрюка! Отакий дотепний жарт поновив цілу бурю захвату, тож ізнову всі в палаті віддалися буйним та розгульним веселощам. І так тривали їхні жваві пересварки та скоморошества, аж поки долинула сюди якась тривога з передпокою.

Тут слухач, ніхто інший, як отой студіозус зі Скотії, з чуприною, мов льон білявою, з великим запалом привітав молодого джентльмена та, уриваючи його оповідь на наймальовничішому місці, чемно звернувся до свого візаві, чи не був би той такий люб’язний, щоб передати йому посудину з сердечними краплями, й водночас, запитливим нахилом голови, за яким тут-таки здійснився рівновеликий нахил пляшки у зворотньому напрямі, – незрівнянного сього жесту не прищепить і цілий вік галантного виховання – красномовніш за слова зробив оповідачеві пропозицію пригостити його чарчиною. Mais bien sûr, шляхетний незнайомче, et mille compliments[267]267
  Звісно ж… і тисяча подяк (фр.).


[Закрыть]. Як не треба до речі. Саме цієї чарчини мені й бракувало вельми для повноти щастя. Але ж, милостиві небеса, коли б навіть тільки й лишилося мені у саквах, що шкуринка хліба й ковток води криничаної, і тоді, о мій Боже, серце повеліло б мені, прийнявши їх, уклякнути на коліна й подякувати вишнім силам за все щастя, дароване Подавачем благ. Мовивши це, він підніс чару свою до уст, із видимою втіхою одсьорбнув добрий ковток щиросердечного трунку, пригладив собі чуприну й видобув із пазухи медальйон на шовковій стрічечці: там, усередині, той самий образ, який він беріг, лелів, відколи її рука зробила на ньому напис. І з безмежною ніжністю задивившися на її риси, вигукнув, Ах, мсьє, коли б ви тільки бачили її, як привелося мені в ту приголомшливу мить, у тій її вишуканій блузці, в новенькому капелюшку й не без кокетства (подарунок їй до дня ангела, як вона зворушливо призналася мені), і в такому непідробному безладі, в пориві ніжности, до самозабуття, клянусь моєю душею! Навіть вас би, мсьє, ваша великодушна натура спонукала беззастережно здатися на милість отакого ворога – або залишити бойовисько назавжди. Ручуся вам, іще ніколи в житті не бував я такий розчулений. Хвала тобі, Боже, Творцю днів моїх! Троєкратно буде щасливий той, кому таке чудесне створіння подарує свою взаємність. Ніжне зітхання надало ще більшої красномовности його словам, і тоді він, ізнову сховавши медальйон назад, до себе на груди, утер сльози і вкотре зітхнув. О Всемогутній Сіячу, що засіваєш, наділяєш благами всі творіння Твої, яке ж велике та безмежне сіє найсолодше іго Твоє, що може тримати в путах і вільного, й раба, сільського пастушка й столичного фертика, юнака в пору буйних пристрастей та мужа, умудреного літами! Але, як по правді, пане, то я відхилився від свого предмета. Які ж непевні й тендітні оці підмісячні радощі наші! Прокляття! Чом не завгодно було Всевишньому, щоб передчуття шепнуло мені прихопити плаща? Ладен розридатися, думаючи про це. А з другого боку, хай би навіть і сім злив пролилося на нас у цій єдиній, і це не завдало б нам аніякісінької шкоди. Одначе хай йому всячина, вигукнув він, відчутно ляснувши себе по лобі, ранок вечора мудріший, і я знаю одного marchand de capotes[268]268
  Торгівця плащами (або презервативами). Далі в тексті ця двозначність доповнюється іншою: англійське umbrella «парасоля» має ще й жаргонне значення – «песарій».


[Закрыть], мсьє Пойнтца, у якого я за лівр можу купити найвигіднішого плаща по французькій моді, який тільки захищав хоч коли даму від вільгости. Ну-ну! гучно уриває його Іе Fécondateur[269]269
  Запліднювач (фр.).


[Закрыть], друже мій, мсьє Мур, сей найславутніший мандрівець (ми ж допіру прийняли півпляшчини avec lui[270]270
  Із ним (фр.).


[Закрыть] в колі вибраних дотепників сього міста), достовірно повідомив мене, що на мисі Горн, ventre biche[271]271
  Козине пузо (фр.).


[Закрыть], хлющать такі дощі, що промочать будь-якого, навіть найцупкішого плаща. Від таких несамовитих злив, примовляв він мені, sans blague[272]272
  Без жартів (фр.).


[Закрыть], не один сердега хутенько переставився на той світ. Тьху! Цілий лівр! закричав тут мсьє Лінч. Таж ці неоковирні напиначки не вартують навіть одного су. Одна-єдина парасолька, хай не більше крислатого гриба, краща цілого їх десятка. Та жодна розумна жінка не захоче подібних засобів. Моя мила Кітті сказала мені сьогодні, що краще танцюватиме під потопом, аніж погодиться на муки голоду в такому ковчезі порятунку, адже, як нагадала вона мені (мило зашарівшись і нашіптуючи мені на вухо, хоча й підслухувати нас було нікому, крім метеликів, що пурхали довкола), пані Природа, із призводу Божого, навіяла нам, і це вже й прислів’ям стало, що il у a deux choses[273]273
  Є дві речі (фр.).


[Закрыть], для яких невинність первоствореного нашого вбрання, яка за інших обставин порушує правила пристойности, виявляється найдоречнішим і навіть єдино підхожим одінням. Перша з них, сказала вона (і тут чарівна моя філософиня, поки я підсаджував її в тільбюрі, легесенько лизнула мені вушну варяницю язичком, аби краще збудити мою увагу), це ванна… Але цієї ж самої миті дзеленчання дзвоника у вітальні урвало його оповідь, що так багатонадійно обіцяла збагатити скарбницю наших знань.