Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 53 страниц)
– Що ж це за притичина така? – запитав бібліотекар-квакер. – Якесь небесне з’явисько?
– Вночі це зірка, – пояснив Стівен, – а вдень стовп хмар.
Яке ще може бути пояснення?
Стівен поглянув на свій капелюх, на ціпок, на свої черевики.
Стефанос – мій вінець. Мій меч. А ці його черевики тільки нівечать мені ноги. Купити собі нові. Шкарпетки вже з дірками. І носову хусточку теж.
– Ви непогано тлумачите його ім’я, – визнав Джон Еглінтон. – А ваше ім’я якесь дивне. Гадаю, воно пояснює, звідки ваш специфічний гумор.
Моє, Магі і Муллігана.
Класний штукар{479}, шугає в повітрі як сокіл. Ти літав. А куди? Ньюгейвен – Дьєпп, пасажиром третього класу. Париж і назад. Кулик. Ікар. Pater, ait[144]144
Тату, каже (лат.).
[Закрыть]{480}. Шубовснув у море. Борсається у хвилях. Ти і є кулик. Він теж кулик.
Містер Кращ у тихому запалі підняв свій записник і сказав:
– Це дуже цікавий момент, бо мотив брата, до вашого відома, ми знаходимо також і в давніх ірландських міфах. Саме те, про що ви оце балакаєте. Про трьох Шекспірових братів. Та й у Ґріммів теж саме, до вашого відома, у казках. Там третій брат жениться із сплячою красунею і хапає щастя в обидві жмені.
Найкращий з кращих братів. Хороший, кращий, найкращий.
Бібліотекар-квакер приплигав до нього і став поряд.
– Мені цікаво почути, – звернувся він, – котрого з братів ви… Я розумію, ви вважаєте, що один із братів учинив щось таке… А може, ви хочете сказати нам про це згодом?
Він сам себе вивів на чисту воду: подивився на всіх – і прикусив язика.
Помічник погукав у прочинені двері:
– Містере Лістере. Отець Дайнін{481} просить…
– Ах, отець Дайнін! Іду-йду!
Хутко-прудко шпарко-шустро з рипом-скрипом іде-йде він, іде-йде – й пішов.
На ринг вийшов Джон Еглінтон.
– Так от, – розпочав він, – послухаємо, що ви нам розкажете про Ричарда та Едмунда. Певно, ви залишили їх на закуску, га?
– Звичайно ж, я ніяк не міг сподіватися на те, що ви не забули про цих двох шляхетних родичів, дядечка Ричі й дядечка Едмунда, – відповів Стівен. – Братів забувають так само часто, як і парасолі.
Кулик.
Де твій брат? Сидить в аптеці. Моє точило{482}. Він, потім Кренлі, Мулліган, а тепер ось ці. Промови, промови. А треба діяти. От і дій, промовляючи. Вони пробують подражнити тебе, щоб випробувати, на що ти здатний. Тож дій. Дай відсіч їхнім діям.
Кулик.
Я втомився, слухаючи свій голос, голос Ісава. Півцарства за ковток{483}.
Вперед.
– Ви скажете, що ці імена він просто взяв із хронік, з яких запозичив усе потрібне для своїх драм. Чому ж він вибрав саме ці, а не якісь інші? Ричард, падлюка, горбань, байстрюк, женихається до вдовиці Енн (що там в імені?) зваблює, спокушає її, мерзотник, веселу вдову. Ричард-завойовник, третій брат, виходить на престол після Вільяма-переможеного. Й останні чотири дії драми повисли на дії першій. З усіх Шекспірових королів Ричард єдиний, до кого він ставиться без належної до вінценосців шаноби, сьогосвітнього ангела. Чому бічна інтрига в «Королі Лірі», де діє Едмунд, витягнена з «Аркадії» Сіднея і припасована до кельтської легенди з доісторичних часів?
– Так вирішив Вілл, – заступився за автора Джон Еглінтон. – Але нам грішним не слід отепер комбінувати скандинавську сагу з уривком роману Жорджа Мередіта. Que voulez-vous[145]145
А що ви хочете? (фр.).
[Закрыть]? – сказав би Мур. Він помістив Богемію на березі моря, а Одіссей у нього цитує Арістотеля{484}.
– А чому? – запитав Стівен самого себе. – Тому що тема брата-дурисвіта, чи зажерливого брата, чи брата-перелюбника, чи брата, де всі ці вади вкупі, була тим для Шекспіра, чим убогі не були, тим, що вони завжди з ним. Спогад про вигнання, вигнання з серця, вигнання з дому вчувається безперервно, починаючи з «Двох веронців» і далі аж до того, коли Просперо ламає своє берло, закопує його в землю і топить свої книги в морській глибині. В середині його життя він роздвоюється, віддзеркалюється в іншому, повторюється, протасис, епітасис, катастасис, катастрофа. Спогад виникає ще раз, коли у нього вже смерть за плечима, коли його заміжню доньку Сьюзен, – яблуко від яблуні далеко не котиться, – звинувачують у подружній невірності{485}. Та це й був той первісний гріх, який забив йому тяму, розслабив його волю і владно прихилив до лихого. Саме так висловилися з цього приводу мілорди єпископи Мейнутські: це первісний гріх, і як первісний гріх він був скоєний іншим, чий гріх він теж скоїв. Доказ цього знаходимо між рядками останніх його написаних слів, навічно викарбованих на його надгробному камені, під яким ніколи не спочиватимуть тлінні останки його дружини. Час не спромігся його стерти. Краса і злагода не затулили. Безліч разів він виникає у різних проявах у створеному ним світі, в «Багато галасу даремно», двічі в «Як вам це сподобається», в «Бурі», в «Гамлеті», в «Мірі за міру» та в усіх інших п’єсах, яких я не читав.
Він засміявся, щоб звільнити свій розум від кайданів свого розуму.
Суддя Еглінтон підсумував розгляд цієї справи.
– Істина посередині, – оголосив він. – Він і привид, він і принц. Він є все у всьому.
– Так воно і є, – погодився Стівен. – Хлопчина з першої дії, у п’ятій дії він уже зрілий муж. Все у всьому. У «Цимбеліні» і в «Отелло» він звідник і рогоносець. Він діє і на нього діють. Прагнучи до ідеалу чи до збочення, він, як Хозе, убиває живу-живісіньку Кармен. Його настирний розум – це Яго, який боїться стати рогоносцем і жадає, щоб мавр у ньому страждав безупинно.
– Ку-ку! Ку-ку! – сласно проспівав Рогасень Мулліган. – Тривожний гук[146]146
Англійське слово cuckold – «рогоносець», «чоловік, якого зраджує дружина», звучить подібно до cuckoo – ку-ку, голосу зозулі.
[Закрыть], несе мужам він стільки мук!
Темна стеля кімнати почула і відгукнулася луною.
– А Яго! Яка яскрава особа! – оголосив небоязкий Джон Егліртон. – Хай там що, а проте слід погодитися з Дюма-сином (чи з Дюма-батьком), що Шекспір найбільший творець, окрім Господа Бога{486}.
– До чоловіків йому байдуже і до жінок теж, – сказав Стівен. – Проживши все життя десь інде, він повертається у той закуток, де народився, де існував завжди і змалечку і дорослим, як мовчазний свідок, і тут закінчується його життєвий шлях, і тут, у цю землю, він саджає свою шовковицю{487}. І помирає. Та й уже по всьому. Гробарі закопують Гамлета-батька і Гамлета-сина. Нарешті він і король і принц – посмертно, із належною для такого випадку музикою. Та хоч він і вбитий і зраджений ними, усі ніжні чутливі серця його оплакують, бо ж для всякого жіноцтва, чи то данського чи дублінського, жаль за покійним це єдиний чоловік, з яким вони б ніколи не розлучилися. Якщо вам до вподоби епілог, повтішайтеся ним: прогресивний Просперо винагороджений за свої чесноти, Ліззі{488}, улюблена дідусева пестунка, і дядечко Ричі{489} – поганець, якого поетичне правосуддя запроторює в місця, призначені для поганих негрів. Завіса падає. У зовнішньому світі він виявив реально існуючі речі, які у своєму внутрішньому світі вважав тільки можливими. Метерлінк каже: Якщо Сократ вийде сьогодні із свого дому, він побачить, що на його порозі сидить той самий мудрець, що й він. Якщо Юда рушить у мандри, то примандрує до Юди{490}. Життя кожного з нас складається з низки днів, які минають один за одним. Ми чимчикуємо крізь самих себе, зустрічаючи бандитів, привидів, велетнів, старців, юнаків, жінок, удів, побратимів. Та щоразу зустрічаємо самих себе. Той драматург{491}, який написав фоліо цього світу, і написав його так-сяк (Він дав нам спочатку світло, а сонце аж через два дні по тому), володар усіх речей на світі, кого чи не більшість римо-католиків називають dio boia, бог-катюга, поза всяким сумнівом являє собою все у всьому в кожному з нас, він візник і він різник і міг би стати і звідником і рогоносцем, коли б не та обставина, що в небесному розпорядку, як застерігав Гамлет, немає шлюбів, і чоловік стає ангелом-андрогіном, поєднуючи в собі себе з дружиною.
– Еврика! – враз зарепетував Красень Мулліган. – Еврика!
Запашівши від радости, він підскочив і стриб до Еглінтонового столу.
– Дозвольте? – запитав він. – Господь заговорив до Малахії.
І він почав щось строчити на бібліотечному бланку.
Треба буде прихопити кілька бланків на виході.
– Ті, хто вже одружені, – заговорив містер Кращ, солодкомовний оповісник, – всі хай так і живуть у шлюбі, крім одного. А решта хай лишаються неодруженими.
Він засміявся, неодружений, дивлячись на Еглінтона Іоанна, мистецтв бакалавра-холостяка[147]147
Англійське слово bachelor означає і «бакалавр» і «старий парубок».
[Закрыть].
Живучи без жінки і не маючи любаски, пильнуючи, щоб якась не обкрутила його, кожен із них щовечора тішиться, вчитуючись у варіанти різних видань «Приборкання норовливої».
– Ви ввели нас в оману, – руба заявив, звертаючись до Стівена, Джон Еглінтон. – Ви довго водили нас довкільними стежками і зрештою привели до звичайного французького трикутника. А чи ви самі вірите у свою теорію?
– Ні, – зразу ж відмовив Стівен.
– То, може, ви викладете все це письмово? – запропонував містер Кращ. – Ліпше зробіть це у формі діалогу, розумієте, як зробив Вайльд у своїх платонічних діалогах{492}.
Джон Еклектик посміхнувся.
– У такому разі, – сказав він, – я не бачу, чому вам належить отримати якусь оплату за це, коли ви в нього не вірите. Дауден вважає, що «Гамлет» містить у собі якусь таємницю, проте більше нічого не каже. Гер Бляйбтрой{493}, якого Пайпер бачив у Берліні, розробляє теорію про авторство Ратленда, він гадає, що секрет захований у стратфордському пам’ятнику, і збирається зустрітися з теперішнім герцоґом, каже Пайпер, і довести, що п’єси написав його предок. Для його ясновельможности то буде справжній сюрприз. Але він вірить у свою теорію.
Я вірю, о Господи, допоможи моєму невірству. Тобто допоможи мені вірити або допоможи мені не вірити? Хто допомагає мені вірити? Egomen[148]148
Я сам собі (гр.).
[Закрыть]. А не вірити? Хтось інший.
– Ви єдиний з дописувачів «Дани», який просить срібняків за свої публікації. І я не певен, чи буде місце в наступному номері. Фред Раєн хоче, щоб ми помістили його статтю на тему економіки.
Фрайдрайн. Він мені позичив два срібняки. Щоб протрималася моя душа в тілі. Економіка.
– Давайте гінею, – сказав Стівен, – і можете опублікувати цю розмову.
Красень Мулліган припинив строчити, осміхаючись, й осміхаючись, підвівся і поважно повідомив із медовою ущипливістю:
– Я навідався був до барда Кінчика в його літній резиденції на Верхній Мекленбург-стрит і застав його над тим, що він поглиблено вивчав Summa contra Gentiles[149]149
Трактат на захист Христової віри від невіруючих (язичників) (лат.).
[Закрыть] у товаристві двох гонорейних леді, Неллі-Незайманої і Розалі, шльондри з вугільної пристані{494}.
Він урвав свою мову.
– Ходімо, Кінчику. Ходімо, Енгусе, що мандрує з птахами{495}.
Ходімо, Кінчику, ти вже доїв усі наші недоїдки. Не сумуй, матимеш іще вдосталь і недоїдків, і недопитків.
Стівен підвівся.
Життя триває багато днів. Цей скоро закінчиться.
– Побачимося ввечері, – сказав Джон Еглінтон. Notre ami[150]150
Наш приятель (фр.).
[Закрыть] Мур сподівається, що Малахій Мулліган прийде теж.
Красень Мулліган помахав на прощання бланком і панамою.
– Мсьє Мур, – нагадав він – знайомить ірландську молодь із французькою словесністю. Я прийду. Ходімо, Кінчику, бардам слід промочити горлянку. Ти можеш пройти прямо, не хитаючись?
Зубоскалить…
Дудлити до одинадцятої. Щовечірня розвага ірландців{496}.
Талалай…
Стівен ходив за талалаєм хвостиком…
Колись була у нас у Національній бібліотеці розмова. Шекс. А тоді. Коли рушив талалай, я також слідом давай. Наступаючи йому на п’яти.
Стівен попрощався з товариством і, почуваючись придавленим, як вичавлений лимон, рушив за талалаєм, гарно зачесаним, чисто поголеним, із келії під склепінням у жорстокий білий світ, що трощить усе живе бездумно. І що ж я дізнався? Про них? Про себе?
Тепер гуляй собі як Гейнс.
Зала для постійних читачів. У списку числиться Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл, який своїм химерним підписом закінчує свої полісиллабуси. Тема: чи був Гамлет божевільний? Квакерова головешка бесідує з абатиком на предмети теософічні:
– Авжеж, будь ласка, сер… Мені буде дуже приємно, якщо…
Потішений собою Красень Мулліган тішився приємною балачкою з собою ж і приязно самому собі кивав головою:
– Задоволена дупа.
Турнікет.
Та хіба?… Капелюшок із блакитною биндою… Абияк нашкрябано… Що? Позирнула?..
Заокруглена балюстрада; тихоплинний Мінцій{497}.
Пустун{498} Мулліган, ошоломлений своєю панамою, спускався, підстрибуючи, сходами і при тому наспівував, віршуючи:
Джоне Еглінтоне, друже, любий Джоне,
Чому тебе твоє серце до жінок не гоне? {499}
Потім прорік:
– А тут ще й цей китаєць без підборіддя! Чин Чон Ег Лін Тон{500}. Ми з Гейнсом зайшли в їхній балаган у тому домі, де збираються всі дублінські слюсарі. Наші лицедії творять там нове мистецтво для Європи, як давні греки{501} чи М. Метерлінк. Театр Абатства! Мені там тхнуло потом ченців.
І він зневажливо сплюнув.
Забув: що він зовсім не забув, як його відшмагав цей вошивий Люсі{502}. І також: він кинув femme de trente ans[151]151
Тридцятирічна жінка (фр.).
[Закрыть]{503}. Чом же не було більше дітей? І першою народилася дівчинка?
Мудрий по шкоді. То повернися.
Стійкий самітник усе ще там (він отримав свій шмат пирога) і молоденький мазунчик теж, кортить погладити Федонові шовкові кучері.
Ой… я хотів був… забув… сказати… що він…
– Лонгворт і МакКерді Аткінсон{504} теж там були…
Пустун Мулліган, скачучи вниз сходами, декламував:
Чи вчую я в провулку лайку,
А чи альфонса талалайку,
Як думка, мов дочка із лона,
Про Ф. МакКерді Аткінсона,
Що дерев‘янкой ся підпер,
А з ним – спідничка-флібустьєр,
Що вбить винцем не сміє спраги,
Без підборіддя себто Магі;
Женитись їм несила! Ет,
Весь виливсь в онанізм секрет. {505}
Викаблучуйся й далі. Пізнай сам себе.
Скалозуб зупинився сходинкою нижче і зирить на мене глумливо. Я теж зупинився.
– Дурник ти похоронний, – жалісливо мовив Красень Мулліган. – Сінг уже перестав одягатися в чорне, бо хоче виглядати по-людському. Чорні тільки ворони, попи та англійське вугілля.
І хихикнув.
– Лонгворта мало грець не побив, – повідомив він, – після того, як ти написав рецензію на писанину тієї старої плетухи Ґреґорі{506}. Ну й штукар же ти, жидоєзуїт на службі пресвятої інквізиції! Вона влаштувала тебе в ту газету, а ти називаєш її витвір базграниною. Хіба не можна було обережніше, як у Єйтса?
І він пострибав далі сходами, кривляючись і картинно вимахуючи руками. І проголосив:
– Найкраща з усіх книжок, які вийшли у нашій країні, відколи я живу. На рівні хіба що Гомера.
Він спинився на останній сходинці.
– Я замислив п’єсу для пантоміми, – урочисто оголосив він.
Колонна зала у мавританському стилі, тіні лягають одна на одну. Дев’ятеро танцівників у капелюхах, де позначено номер кожного, щойно протанцювали мавританський танець.
Змінюючи мелодію і тембр голосу, Красень Мулліган став читати написане на своїй скрижалі:
Кожен сам собі жінка,
або
Медовий місяць у жмені
(національна аморальність у трьох оргазмах)
витвір
Мудака Муллігана
Він самовдоволено оскалився до Стівена, кажучи:
– Може, я й не спромігся приховати своє я. Але послухай-но.
І читав далі marcato[152]152
Дуже виразно (іт.).
[Закрыть]:
– Дійові особи:
ТОБІ ДРОЧИНСЬКІ (поляк-імпотент)
МАНДАВОШИК (лісовик-розбишака)
МЕДИК-ПІСЮН
і
МЕДИК-ЛАМПА ДЕВІ (одного поля ягоди)
МАТІНКА ГРОГАН (водоносиця)
НОВЕНЬКА НЕЛЛІ
і
РОЗАЛІ (повія з вугільного причалу)
Він засміявся, похитуючи головою, і рушив далі, а Стівен подався слідом за ним; а він весело озивався до примар, до мертвих душ:
– О, та пам’ятна ніч у Кемден-холі, коли Еріновим дочкам{507} довелося задирати спідниці, щоб переступати через тебе, бо ти лежав у своїй блювотині, червонястій чи різнобарвній та калюжній!
– Найневинніший із усіх Ерінових синів, – заперечив Стівен, – заради якого вони будь-коли задирали спідниці.
На виході з бібліотеки він, відчуваючи, що хтось за ним позаду, відступив убік.
Розійтися. Якраз нагода. А тоді куди? Якщо Сократ вийде сьогодні із свого дому, якщо Юда рушить у мандри. То й що? Мене чекає простір, куди мені неодмінно судилося прийти.
Моя воля, і насупроти – його воля. Між ними неозоре море.
Між ними пройшов чоловік, уклонився, вітаючись.
– Ще раз добридень, – відповів Красень Мулліган.
Портик.
Тут я стежив за птахами, хотів за їхнім летом передбачити своє майбутнє. Енгус із птахами. Вони летять, тоді прилітають. Цієї ночі літав і я. Літав легко, як птах. Люди дивувалися. Потім квартал, де дівки. Він простягав мені скибку солодкої, як мед, дині. Зайди. Сам побачиш.
– Мандрівний жид, – прошепотів із удаваним жахом Красень Мулліган. – Ти бачив, як він глянув на тебе? Подивився на тебе хтивим оком. Я боюсь за тебе, старий мореплавцю{508}. Ой, Кінчику, ти в страшній небезпеці. Вживи застережних заходів. На штани надійний пояс.
Оксенфордські нахили{509}.
День. Тачка сонця над аркою мосту{510}.
Темна спина простувала попереду. Ступає як леопард, униз, до воріт, під гостряками ґрат.
Вони слідом за ним.
То глузуй із мене ще. Не мовчи.
При ясній погоді добре вирізнялися рельєфи стін будинків на Кілдер-стрит. Птахів немає. З димарів на будинках здіймалися два хирляві плюмажі диму, похитувалися, наче пір’їни, розпушувалися і стиха розвіювалися.
Годі опиратися. Мир Цимбелінових жерців-друїдів{511}, що володіють таємницями містерій: вівтар для всього світу.
Епізод 10
Всім богам
Хвала й подяка! З наших вівтарів
Нехай закучерявлені дими
Здіймаються врочисто до небес.
Очільник{512}, превелебний Джон Конмі, Т. І., зійшовши з ґанку своєї резиденції, засунув свій гладенький годинник назад у нагрудну кишеню. П’ять хвилин до третьої. Саме час прогулятися в Артейн. То як прізвище цього хлопця? Ага, Дігнем. Vere dignum et justum est[153]153
Воістину гідно і праведно є (лат.; слова із меси).
[Закрыть]. Цю справу треба віддати на розсуд братові Свану{513}. Лист містера Каннінгема. Так. Зробити йому таку послугу, якщо це можливо. Добрий католик, не проминає служби Божої, повсякчас допомагає збирати пожертви парафіян на потреби церкви.
Одноногий матрос, який простував вулицею, спроквола переставляючи свої милиці, щось прогарчав нерозбірливо. Біля монастиря черниць – сестер милосердя він зупинився і простягнув свій картуз, просячи милостині у превелебного Джона Конмі, Т. І. Отець Конмі поблагословив його на гарячому осонні, не забуваючи: в гаманці тільки одна срібна крона.
Отець Конмі повернув до Маунтджой-сквер. Мимохідь, на мить, він подумав про солдатів і матросів, які залишилися без ніг, скалічені гарматними ядрами, і доживають свого віку в бідняцьких притулках для інвалідів, а також про те, що сказав кардинал Волсі{514}: Якби я служив моєму Богові так само вірно, як служив моєму королю, Він би не кинув мене у дні старости. Він простував у тіні дерев, що вигравали полисками зелених листочків, а назустріч йому прямувала дружина містера Девіда Шігі, Члена Парламенту.
– Дякую, отче. Пречудово. А як ви, отче?
Отець Конмі почувався навдивовижу добре. Він збирався у Бакстон, мабуть, поп’є там водиці. А як її сини, чи добре їм ведеться у Бельведері? Все гаразд? Отець Конмі був дуже радий це чути. А як сам містер Шігі? Ще в Лондоні. Певна річ, бо ж сесія парламенту ще триває. Яка гарна погода, просто диво. Так, дуже можливо, що отець Бернард Воган знову виступить зі своїми проповідями. О так, величезний успіх. Дивовижний він проповідник.
Отець Конмі був дуже радий зустріти дружину містера Девіда Шігі, Ч. П., і побачити її при доброму здоров’ї, і він попросив переказати містерові Девіду Шігі, Ч. П., свої щирі вітання. Так, він неодмінно до них завітає.
– Бувайте здорові, місіс Шігі.
Отець Конмі підняв свій шовковий капелюх, прощаючися з блискітками її мантильї, які чорнильно яскріли на сонці. І ще раз усміхнувся, рушаючи далі. Він пам’ятав, що зуби почистив бетелем із додачею пальмової олії.
Отець Конмі йшов і, йдучи, усміхався, бо згадував кумедний вираз очей отця Бернарда Вогана і його простонародну лондонську вимову.
– Пілат! Та треба було йому розігнати цей базар утришия!
Може запалити людей своїм словом. Нічого не скажеш. Зробив багато чого доброго. Без сумніву. Казав, що любить Ірландію і любить ірландців. Сам із щасливої сім’ї, що досить незвично. Чи не з Вельсу?
О, щоб не забути. Лист до отця-провінціала{515}.
Отець Конмі зупинив трьох школяриків на розі Маунтджой-сквер. Так: вони з Бельведера. З підготовчого класу, ага. А чи добре вони поводяться в школі? О! Тоді все гаразд. А як звуть тебе? Джек Соген. А тебе? Джер. Галлагер. А цього хлопчину? Його звуть Бранні Лайнем. До чого ж симпатичне у нього ім’я.
Отець Конмі дістав лист із нагрудної кишені, дав його малому Бранні Лайнему і показав на червону поштову тумбу на розі Фіцгіббон-стрит.
– Та побережися, щоб ти сам не впав туди слідом за листом, хлопче, – сказав він жартома.
Хлоп’ята поглянули на отця Конмі своїми шістьма очима і засміялися:
– О, сер!
– Ану ж бо подивимося, чи ти вмієш укинути лист, – оголосив отець Конмі.
Малий Брайні Лайнем перебіг вулицю і вкинув лист отця Конмі до отця-провінціала в щілину ясно-червоної поштової скриньки. Отець Конмі усміхнувся, кивнув головою, знову усміхнувся і рушив далі східною стороною Маунтджой-сквер.
Містер Деніс Дж. Маджінні, учитель танців та ін., у циліндрі, у сіро-синьому сурдуті з шовковими вилогами й білою нагрудною хусткою, у вузьких бузкових штанях, у рукавичках канаркового кольору і лакованих гостроносих черевиках, виступаючи величаво, поштиво обійшов стороною леді Максвелл, випереджаючи її на розі Дігнем-корт.
А це, часом, чи не місіс МакГіннесс?
Місіс МакГіннесс, поважна, сивоволоса, поклонилася отцеві Конмі з того боку вулиці, де вона простувала усміхнена. І отець Конмі усміхнувся і привітав її. Як вона собі мається?
Статура у неї просто на диво. Як у Марії, королеви Шотландії[154]154
Ідеться про Марію Стюарт.
[Закрыть]. І подумати тільки, вона ж була лихваркою. От як воно складається! Така у неї… як би висловитися… така королівська позитура.
Отець Конмі простував по Грейт-Чарльз-стрит і позирнув ліворуч на зачинену нонконформістську церкву. Преподобний Т. Р. Грін, бакалавр мистецтв, казатиме (D. V.[155]155
Deo Volente – Божим волінням (лат.).
[Закрыть]) казання. У них це пастор, і, вважається, має бенефіцію, тобто, латиною, обов’язок благодіяти. Тож він і вирішив облагодіяти їх, сказавши кілька слів. А проте слід поставитися до них поблажливо. Закореніла омана{516}. Діють на рівні своєї просвіти.
Отець Конмі звернув на Велику Окружну і рушив далі. Дивно, що досі в такому важливому напрямі не проклали трамвайної лінії. Певна річ, вона тут потрібна.
З Річмонд-стрит вибіг гурт школярів із ранцями на плечах. Усі враз підняли свої поношені картузики. Отець Конмі приязно кивнув їм кілька разів. Вони зі школи Християнських братів.
І тут отець Конмі відчув – із правого боку війнуло пахощами ладану. Церква святого Йосифа на Портленд-роу. Для старих доброчесних жінок. Отець Конмі зняв капелюха, пошановуючи святе таїнство, яке там відбувається. Так, доброчесні, але часом бувають нестерпні.
Ось будинок Олдборо; отець Конмі подумав про цього марнотратного вельможу. А нині в ньому міститься якась установа чи канцелярія.
Отець Конмі пішов далі по Північній Стренд-роуд, там його привітав містер Вільям Галлагер, він стояв на порозі своєї крамниці. Отець Конмі привітав містера Вільяма Галлагера і відчув пахощі копченостей та охолодженого в барильцях масла. Він пройшов повз лавку тютюнника Грогана, поряд з якою стояли дошки з оголошеннями про жахливу катастрофу в Нью-Йорку. В Америці подібні випадки бувають постійно. Біда людям, що гинуть із нерозкаяною душею. Хоча можна враз щиро покаятися.
Отець Конмі проминув винну лавку Данієля Бергіна, під вікнами якої стояли, спершися об стіну, двоє чоловіків на дозвіллі. Вони привіталися з ним, і він із ними теж привітався.
Отець Конмі пройшов повз похоронну контору Г. Дж. О’Ніла, де Корні Келлегер, бухгалтер, жуючи стеблинку трави, робив записи в своєму журналі. Констебль, обходячи дозором свою дільницю, привітався з отцем Конмі, і отець Конмі привітав констебля. Ось крамниця Юкстеттера, торгівля свининою, отець Конмі побачив виставлені товари: ковбаси білі, кров’яні, червоні, доладно скручені кільцями.
Під деревами Чарлевілл-мола на причалі каналу отець Конмі побачив баржу, навантажену торфом, її тяглову конячину, що стояла, понуривши голову, і барочника в брудному брилі, який сидів на баржі, курячи, і зирив на гілку тополі над головою. Ідилічна картина, і отець Конмі поміркував про те, який передбачливий наш Творець: він-бо створив торф у болотах, щоб люди могли його викопувати та привозити і в місто і в села, і щоб бідняки опалювали ним свої оселі.
На Ньюкоменському мості превелебний Джон Конмі, Т. І., отець-настоятель церкви святого Френсіса Ксаверія, що на Горішній Гардинер-стрит, сів на трамвай, який ішов на околицю.
З трамваю, який ішов у центр, на Ньюкоменському мості зійшов велебний Ніколас Дадлі, вікарій церкви святої Агати, що на Північній Вільям-стрит.
На Ньюкоменському мості отець Конмі сів на трамвай, що йде на околицю тому, що він не любив ходити пішки по небрукованій дорозі повз Мад-айленд.
Отець Конмі сів у кутку вагона і дбайливо засунув синій квиток у вічко однієї із своїх пухких лайкових рукавичок, а чотири шилінги, шестипенсовик і п’ять пенсів висипав із долоні – а вона була в другій пухкій лайковій рукавичці – у гаманець. Проїжджаючи повз церкву, оповиту плющем, він міркував над тим, що контролер зазвичай заходить тоді, коли забудешся і загубиш свій квиток. Урочистий вираз на обличчі пасажирів здавався отцеві Конмі недоречним для такої короткої і дешевої подорожі. Отець Конмі хотів, щоб усі люди були просто в доброму гуморі.
День видався, як на диво. Джентльмен в окулярах, який сидів насупроти отця Конмі і щось був пояснював, замовк, опустивши погляд долу. Його дружина, – певно, дружина, подумав отець Конмі. Тож дружина джентльмена в окулярах позіхнула, ледь помітно розтуливши уста. Вона підвела свій кулачок у рукавичці, знову ледь позіхнула, поляпала кулачком по губах і усміхнулася так злегка, так мило.
Отець Конмі зауважив, що у вагоні чути пахощі її парфумів. Зауважив він також, що незграбний чолов’яга, її сусіда з другого боку, сидить на краєчку свого сидіння.
Отець Конмі, стоячи біля балюстради олтаря, насилу спромігся покласти гостію у рот незграбного старця, у якого тряслася голова.
Трамвай зупинився коло мосту Еннслей і вже був рушив, коли старенька жіночка раптом підвелася, щоб вийти. Кондуктор сіпнув шворку дзвінка, щоб зупинити трамвай. Вона вийшла з кошиком та сіткою в руках, і отець Конмі бачив, як кондуктор допоміг їй зійти з сіткою і кошиком, і отець Конмі подумав, що, мабуть, вона спохопилася, бо проїхала далі, ніж дозволяв її одноцентовий квиток, і що вона така собі добра душа, одна з тих, кому, відпустивши гріхи, доводиться двічі повторювати благословляю тебе, дитино моя, на знак того, що гріхи вже відпущено, молися за мене. Але ж у них було так багато тривог у житті, стільки клопоту, у сердешних бідолашок.
З рекламних афіш на отця Конмі дивився містер Юджин Стреттон, осміхався лапатими негритянськими губами.
Отець Конмі подумав про душі чорношкірих і брунатношкірих і жовтошкірих людей, і про свою проповідь щодо святого Петера Клавера, Т. І., і щодо африканської місії та поширення істинної віри і щодо мільйонів чорних, брунатних і жовтих душ, які не встигли охреститися водою, перш ніж їхня кончина настигла їх, яко злодія серед ночі. І книжка бельгійського єзуїта Le Nombre des Elus[156]156
«Число обраних» (фр.).
[Закрыть], на думку отця Конмі, раціонально трактує цю проблему. Бо ж мільйони й мільйони людських душ, створені Господом за його власною подобою, не змогли (D. V.) бути навернені в істинну віру. А втім, вони були Божі душі, самим Богом же й створені. Тож отцеві Конмі було шкода, що їх, чого доброго, доведеться викинути, наче непотріб, якщо можна так висловитися.
На зупинці Гаут-роуд отець Конмі вийшов із трамваю; кондуктор уклонився йому на прощання, і він теж уклонився кондукторові.
На Малагайд-роуд не було ні душі. Отцеві Конмі подобалася і ця вулиця, і її назва. І весільний передзвін Малагайд весь будить він{517}. Лорд Толбот де Малагайд, прямий спадкоємець лорда-адмірала Малагайда і приналежних морів. За весільним передзвоном відразу ж лунає заклик до зброї, і вона в один єдиний день стала і нареченою, і дружиною, і вдовою. Усе те діялося в давні часи, коли вірнопідданий люд по всіх весях жив у теплі та добрі, коли панувала давня баронська старовина.
Простуючи далі, отець Конмі думав про свою невеличку книжку «Баронська старовина»{518} і про ту книжку, яку можна було б написати про єзуїтські доми і про Мері Рочфорт, доньку лорда Моулсворта, першу графиню Бельведер.
Зажурена дама, не першої вже молодости, гуляла сама по березі озера Еннел, Мері, перша графиня Бельведер, журно гуляла увечері й не лякалася сплеску, коли у воду стрибала видра. Хто міг знати правду? Не лорд Бельведер, її ревнивий чоловік, і не її сповідник, чи вона вчинила перелюб до самого кінця, eiaculatio seminis inter vas naturale mulieris[157]157
Виверження сімені в природну посудину жінки (лат.).
[Закрыть], з чоловіковим братом? Вона сповідалася б тільки наполовину, коли б согрішила не до кінця, як те робило жіноцтво. І знали б тільки Господь, та вона, та він, чоловіків брат.
Отець Конмі думав про незборимий плотський потяг, який, проте, необхідний для того, щоб людський рід на землі тривав без перерви, і про шляхи Бога, які не є нашими шляхами.
Дон Джон Конмі простував вулицею і водночас линув думкою в минулі часи. Там він був людина своя і шанована. Він зберігав у своїй пам’яті довірені йому на сповідях таємниці й усміхався усміхненим шляхетним обличчям, гостюючи у вітальнях із навощеними до блиску паркетами. І руки нареченого й нареченої, шляхетного і шляхетної, зводив докупи долонями дон Джон Конмі.
День був пречудовий.
Крізь ворота отець Конмі побачив грядки капусти; усі капустяні головки привітали його, присівши, реверансом, розхиливши спідні листки. Небо привітало його, випустивши зграю білих хмаринок, які поволі пливли за вітром. Moutonner[158]158
Кучерявитися (фр.).
[Закрыть], кажуть французи. Домашнє і влучне слово.
Отець Конмі, промовляючи свою чергову молитву, стежив за кучерявими хмарками над Реткоффі. Його щиколотки ніг у тонких шкарпетках і досі відчували, як кололася стерня на полі в Клонгоузі. Він ходив там, гуляючи вечорами, проказував молитви і чув вигуки хлопців, що бавилися на моріжку, юні вигуки в тихому вечірньому просторі. Він був ректором школи і порядкував лагідно.
Отець Конмі зняв рукавички і витяг свій требник із червоними краями. Закладка кольору слонокости позначала сторінку.
Молитва на дев’яту. Її належало проказати ще до ланчу. Але саме нагодилася леді Максвелл.
Отець Конмі проказав подумки Отче наш та Аве Марія і перехрестився. Deus in adiutorium[159]159
Поможи, Господи (лат.).
[Закрыть].
Він спокійно прямував, проказуючи подумки молитву дев’ятої години, ішов і проказував, аж доки дійшов до Res у Bead immaculati: Principium verborum tuorum veritas: in eternum omnia indicia iusticiae iusticiae tuae[160]160
Блаженні непорочні: Правда – підвалина слова твого, а присуди правди твоєї – навіки (лат.).
[Закрыть].
