Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 53 страниц)
Крізь розчинене вікно з церкви долинув запашний дух ладану, а з ним запашні ймення тієї, що зачала без плями першородного гріха, посудино духу, молися за нас, посудино чести, молися за нас, посудино благочестя великого, молися за нас, містична трояндо. І згорьовані серця були там, і трударі, що добували свій хліб щоденний, і багато тих, котрі грішили й помилялися. Їхні очі, вологі від каяття, проте ясніли надією, бо велебний отець Х’юз розповів їм, що блаженний Бернард сказав своїй славетній молитві про Марію, про заступницьку силу Пресвятої Діви: ще зроду-віку не чувано, аби того, хто благав її всемогутнього захисту, вона залишила напризволяще.
Близнята знову гралися собі весело, бо дитячі сварки скороминущі, як літня злива. Сіссі бавила малого Бордмена, поки він загугукав з радощів, плескаючи немовлячими рученятами. «Агу!» гукнула вона з-за верху колиски, а Еді спитала, де ділася Сіссі, а тоді Сіссі вистромила голову й гукнула «Ку-ку!» і слово чести, маля тішилося з того незмірно! А потому вона загадала йому сказати «папа».
– Скажи «папа», дитино. Скажи па-па-па-па-па-па-па.
І дитя щосили намагалося сказати, бо воно було дуже розумне для одинадцяти місяців, усі це говорили, і велике, як на свій вік, і здоровеньке нівроку, любенький малий вузлик, і, певна річ, воно стане значною людиною, так усі казали.
– Гаджа-джа-джа-гаджа.
Сіссі витерла його маленький роток слинявчиком і хотіла посадити як слід, щоб воно сказало па-па-па, та коли вона розстебнула ремінець, то вигукнула, Мати Божа, що воно геть мокре і що треба скласти вдвоє ковдру і підстелити наспід. Звичайно, його немовляча величність енергійно запротестувала проти формальностей туалету і сповістила про це усім і кожному:
– Уа-а-а а-а-а-а-уа а-а-а-а.
І дві здорові великі-великі слізоньки побігли по його щічках. Надаремно було його втішати, кажучи ні, ні-ні, дитино, ні, і розповідаючи йому про тпру-тпру і де чих-пух, але завжди тямуща на вигадку Сісс ткнула йому до рота смочок пляшечки, і малий поганин ураз утихомирився.
Герті благала Бога, щоб вони забрали свого верескуна додому й не дратували їй нерви ніколи не можна спокійно погуляти, а також капосних близнюків. Вона глянула на далеке море. Воно скидалося на малюнки, які той чоловік малював на пішоході паличками кольорової крейди, так шкода їх залишати, щоб вичовгали ногами, вечір, находять хмари, і маяк Бейлі світиться на Гауті, і чути цю музику, і пахощі ладану, що ним кадили у церкві, здається, оповивають душу. Вона дивилася, а її серденько тріпотіло схвильовано. Так, він поглядав саме на неї, і то неспроста. Його очі пропікали її наскрізь, наче обшукували геть усю, читаючи навіть те, що в душі таїлося. Чудові то були очі, винятково виразні, та чи можна їм довіритися? Люди такі непевні. Вона зразу побачила з його темних очей і блідого інтелектуального обличчя, що він чужоземець, викапаний актор Мартін Гарві{673}, божок усіх дівчат, як він зображений у неї на фото, тільки з вусами, які вона воліла, бо не стратила глузду, бігаючи по театрах, як Вінні Ріпінгем, котра хотіла, щоб вони удвох убиралися завжди однаково через якусь п’єсу{674}, але з того місця їй було не видно, чи в нього орлиний ніс, чи трохи retroussé[237]237
Задертий, кирпатий (фр.).
[Закрыть]. Він був у глибокій жалобі, це вона бачила, і обличчя його красномовно свідчило про те, що його душу обложив тяжкий жаль. Аби дізнатися, за ким, вона віддала б усе на світі. Він придивлявся так пильно, так уважно, і він бачив, як вона стусонула м’яча, і, можливо, він би побачив блискучі сталеві пряжки черевиків, аби вона те передбачила й гойднула ними отак, носками донизу. Добре, що їй спало на думку про всяк випадок надягти прозорі панчохи: а може Реггі Вайлі вийшов би на вулицю. Та все те було у далекому минулому. Нарешті здійснилися її повсякденні мрії. Він важив над усе на світі, і її лице пашіло радістю, бо вона прагнула до нього, бо вона інстинктивно відчувала, що він зовсім не схожий на інших. Усім своїм дівочо-жіночим серцем вона потяглася до нього, до свого омріяного дружини, бо вмить збагнула, що це він. Якщо він страждав, або грішив більше за грішників, або навіть, навіть якщо він сам був грішник, лиха людина, їй те було байдуже. Навіть якщо він був протестант або методист, вона легко навернула б його на праведну віру, хай би він тільки любив її щиро. Є такі рани, які можна вигоїти лише серцем. Вона була жіночна жінка, не те що інші легковажні дівчата, котрих він знав, які знехтували жіночністю, оті велосипедистки, котрі показують те, що не годиться, а вона жадала знати все, пробачити все, коли їй пощастить закохати його в себе, примусити забути минуле. Тоді, може, він її ніжно обійме, як справжній мужчина, притиснувши до себе її слухняне тіло, і кохатиме її, свою найдорожчу дівчинку, заради неї самої.
Притулок грішників. Утіха страдників. Ora pro nobis[238]238
Молись за нас (лат.).
[Закрыть]. Доречно сказано, що той, хто молиться їй постійно і з вірою, ніколи не заблудиться і не буде знехтуваний: отож вона сама є теж захисний притулок для страдників, бо семеро печалей прохромили їй серце. Герті уявляла собі, як то воно діятиметься в церкві: осяяні кольорові шибки, свічки, квіти і сині корогви братства Благословенної Діви, й отець Конрой допомагає превелебному О’Генлону в олтарі, переносить начиння, потупивши очі. Він видавався майже святим, і його сповідальня була така тиха і чиста, і темна, і руки його були наче з білого воску, і якщо вона коли стане черницею-домініканкою у їхньому білому вбранні, то, може, він прийде у монастир на новену святому Домінікові. Коли вона розповіла йому про те, почервонівши по саме волосся з ляку, що він побачить, він заспокоїв її, бо то поклик природи, а ми всі у цьому житті коримося природним законам, він сказав, і то ніякий не гріх, бо випливає з жіночої природи, яку створив Бог, він сказав, і що навіть сама Благословенна Діва сказала архангелові Гавриїлу: хай здійсниться в мені те, що прорекло твоє слово. Він був такий добрий і праведний і часто-пречасто вона думала й думала чи зшити йому покрівець на чайник з рюшами і квітами вишиваний чи подарувати годинника проте в них був годинник вона зауважила на камінній полиці біло-золотий з канаркою що визирала з хатки сповіщаючи годину того дня коли вона приходила поговорити за квіти для сорокагодинного моління бо подарунок важко вибрати чи може альбом кольорових фотографій з видами Дубліна або ще якогось місця.
Капосні шибеники близнюки знову почали сваритися, а Джекі пошпурив м’яча до моря, і вони удвох за ним побігли. У них, як у поросят, ані стиду, ні бриду. От аби хтось узяв та й дав їм доброї хльости задля їхньої ж користі, щоб вони шанувалися, і той і другий. А Сіссі з Еді почали їх гукати, боячися, що приплив їх застане і вони потопляться.
– Джекі! Томмі!
Аякже! Так вони й послухали! Отож Сіссі сказала, що це востаннє бере їх з собою. Вона скочила на рівні ноги, гукнула їх і побігла вниз повз нього, струшуючи волосся, що майоріло позаду, на колір воно видавалося досить гарне, аби тільки його було більше, але вона безперестану втирала в нього оте своє зілля, і воно ніяк не росло довше, бо це річ протиприродна, отож краще б вона насунула брилика. Вона бігла довгими кроками наче гусак дивно як у неї не розпоролася збоку спідниця що була на неї дуже тісна бо Сіссі Кефрі любила хизуватися хлопчачими манірами і метка була нівроку коли на її думку випадала нагода собою похвастатися а що бігун з неї був добрий то вона й бігла таким робом аби він побачив поділ спідньої спідниці і якомога вище її худющі голінки. От якби вона зачепилася за що-небудь своїми високими кривими французькими кабаками які взула навмисно щоб здаватися вищою і з розгону беркицьнула. Tableau[239]239
Картина (фр.).
[Закрыть]! Гарно вона б себе показала та ще й при такому джентльмені.
Царице янголів, царице патріархів, царице пророків, усіх святих, вони молилися, царице найсвятіших молитов а по тому отець Конрой подав кадило превелебному О’Генлонові і він підклав ладану і покадив біля благословенного причастя і Сіссі Кефрі спіймала близнюків і їй руки свербіли одважити їм замашного ляпаса але вона стрималася бо гадала що може він за нею стежить проте вона ще зроду так глибоко не помилялася бо Герті не дивлячись бачила що він очей з неї не зводить а по тому превелебний О’Генлон знову віддав кадило отцеві Конрою і став навколішки підвівши погляд на благословенне причастя і хор завів Tantum ergo і вона злегка погойдувала ногою в такт коли мелодія пішла вгору і впала на Tantum ergo sacramentum[240]240
Заради причастя (лат.).
[Закрыть]. Три шилінги одинадцять пенсів заплатила вона за ці панчохи в крамниці Сперроу на Джордж-стрит у страсний вівторок, ні, у страсний понеділок, і вони були без жодної вади, і саме на них він дивився, на прозорі, а не на її нікудишні, що не мали ані вигляду, ані форми (і де в неї теє нахабство береться!), він-бо сам чудово бачив різницю.
Сіссі вернулася доріжкою ведучи близнят і несучи і м’яча а її брилик і досі сидів набакир після гонитви і вигляд у неї був прекумедний тягне хлопчаків а благенька блузка яку вона купила лише півмісяця тому пом’ялася ззаду на ганчірку і клапоть спідньої спідниці визирає ну чисто тобі потороча. Герті зняла на хвилину брилика, щоб опорядити собі волосся, і гарніших, розкішніших каштанових кучерів ще не мала жодна дівчина, відколи світ стоїть, воїстину променисте видіння, таке гарне, що аж боляче було на нього дивитися. Довгенько б вам довелося попоходити по всіх усюдах, доки б ви знайшли таке волосся. Вона майже напевно побачила, як блиснули захоплено його очі, і все її єство затріпотіло від збудження. Вона надягла брилика, аби поглядати з-під крисів, і почала швидше погойдувати черевичком із пряжкою, їй-бо дух забило, коли вона вгледіла вираз його очей. Він дивився на неї, як змія на здобич. Жіночий інстинкт підказав їй, що вона знуртувала йому душу, і при тій думці вона зайшлася ясним рум’янцем від шиї до лоба, так що личенько її стало, як троянда красна.
Еді Бордмен також те помічала, бо поглядала скоса на Герті, ледь посміхаючись, крізь окуляри, як стара дівка, а сама вдавала, що бавить дитину. Уїдлива вона була, як спасівська муха, така й довіку буде, тому-то ніхто з нею не може змиритися; завжди стромляє носа не до свого діла. І вона сказала Герті:
– Цікаво, про що ти замислилася.
– Що? – відповіла Герті з усмішкою, осяяною найбілішими зубами. Я лише міркувала, чи вже пізно.
Вона ж бо благала Бога, щоб вони забрали к лихій годині додому своїх сопливих близнюків і своє немовля, тому-то вона й натякнула, що вже пізно. І коли підійшла Сіссі, Еді спитала її, котра година, а гостроязика міс Сіссі відповіла: половина після цілування, час цілуватися знову. Та Еді хотіла-таки довідатися, бо їм наказували рано додому вернутися.
– Постривай, – сказала Сіссі. – Я спитаю свого дядечка Пітера, скільки на його дзиґарях нацокало.
І вона подалася до джентльмена, а коли він побачив, що Сіссі до нього прямує, Герті зауважила, як він вийняв руку з кишені, знервувався і почав гратися годинниковим ланцюжком, поглядаючи на церкву. Хоч яка пристрасна була в нього вдача, Герті зауважила, що він мав надзвичайну силу волі. Хвилину тому він сидів, зачарований красою і поринувши в споглядання, а зараз уже був спокійний серйозний джентльмен, і в кожній рисочці його видатної статури відчувалася сильна воля.
Сіссі попросила пробачення і чи не скаже він ласкаво, котра зараз година, і Герті побачила, що він витяг годинника, послухав його, подивився, відкашлявся і сказав, що, на превеликий жаль, годинник став, але, він гадає, зараз має бути початок дев’ятої, бо сонце вже сіло. З його вимови відчувалося, що він людина освічена, і хоч говорив він розміреним тоном, та в густому тембрі ледь угадувалося тремтіння. Сіссі сказала дякую, вернулася, вистромивши язика, і мовила; дядечко сказав, що його водогін вийшов з ладу.
По тому вони проспівали другу строфу Tantum ergo і превелебний О’Генлон знову встав і покадив біля святого причастя і знову вкляк навколішки і він сказав отцеві Конрою що одна свічка от-от підпалить квіти і отець Конрой устав і владнав усе і вона бачила як джентльмен накручує годинника і дослухається до механізму і вона почала гойдати дужче у ритм ногою і тоді він поклав його знову на місце і заклав руки знову в кишені. Нараз усе її тіло охопило своєрідне почуття і з того як защеміла шкіра на голові і замуляло під корсетом вона зрозуміла що напевно починається те бо минулого разу воно теж почалося коли вона підстригла собі волосся бо настав молодик. Його темні очі знову в неї втупилися, тішачися з кожної рисочки, буквально її обожнюючи, наче святиню. Якщо погляд мужчини може висловити неприхований захват, то він світився на лиці того джентльмена. Захват від тебе, Гертрудо Мак-Дауел, і ти це знаєш.
Еді почала збиратися та й пора їй було вже давно і Герті зауважила що той її натяк справив бажаний вплив бо треба було далеченько йти берегом до того місця від якого можна котити колиску а Сіссі зняла з близнюків шапочки й опорядила собі волосся звичайно щоб привабливо виглядати і превелебний О’Генлон устав і ряса стирчала йому біля шиї а отець Конрой подав йому картку і він прочитав Panem de coelo praestitisti eis[241]241
Ти їм хліба небесного дав (лат.).
[Закрыть] а Еді й Сіссі увесь час говорили що вже час іти і її запрошували але Герті могла відплатити їм тією ж монетою і відмовила Еді підкреслено ввічливим тоном коли та запитала чи у неї часом не розбилося серце через те що її кинув залицяльник. Герті аж здригнулася. Її очі спалахнули холодним полум’ям, що було незмірно промовистіше за сотні зневажливих слів. Їй допекло до живого. Так, Еді загнала гостру шпичку, вона-бо вміла якнайневиннішим тоном сказати лихе слівце, знаючи, як боляче воно дошкулить, а злости в неї було, що у тієї скаженої кішки. Герті враз розтулила рота, аби відповісти, однак стримала ридання, яке підступило до горла, такого делікатного, такого бездоганного, так прегарно вирізьбленого, що про подібне художник міг тільки мріяти. Вона його любила була так ніжно, а він про те навіть гадки не мав. Легковажний ошуканець і дурисвіт, як усе чоловіцтво, він ніколи не зрозуміє, що для неї важив, і на мить її сині очі підпливли гіркими сльозами. Вони роздивлялися її з безжальною посмішкою, але зібравши всі свої сили, вона теж відповіла насмішкуватим поглядом і перевела на нього очі, аби вони теж побачили її новий здобуток.
– Овва! – відмовила Герті, швидка, як блискавка, і гордо підвела голову. – Кого схочу, того й причарую, нині-бо рік високосний.
Слова її пролунали наче згук кришталевих дзвіночків, мелодійніше за туркотіння горлиці, та вони були холодні, як криця. В її юному голосі вчувалися нотки, котрі свідчили, що з нею краще не жартувати. А містера Реггі з його гонором і силою грошей вона може послати к вовку, бо він негідь нікчемна, і вже ніколи про нього навіть не здумає і пошматує його дурну листівку на дрібнії клапті. А коли він зважиться на зальоти, то вона гляне на нього так презирливо, що він спопеліє на місці. Міс хирлява Еді знітилась, як остуджена, й аж з лиця почорніла, тож Герті бачила, що вона кипить од люті, хоч те й приховує, ну справжнє тобі зінське щеня, бо її слова втрапили в самісіньке око, хай не буде така заздрісна, вони обоє знають, що вона їм не рівня, що голова голові, а хвіст хвостові, і хтось інший те знає і бачить, отож хай собі намотають на вуса.
Еді спорядила малого Бордмена, щоб уже вирушати додому, а Сіссі поклала м’яча і лопатки, і відерця, і вже був час, бо мастер Бордмен наймолодший ждав у гості Сонка, і Сіссі йому сказала, що до нього дрімки йдуть і що дитина буде спатоньки, а мале було таке гарнесеньке і сміялося веселими очицями, а Сіссі ткнула задля жарту пальцем його маленький товстенький животик, а воно, з вашого дозволу, привітало свій новенький слинявчик.
– А щоб ти велике росло, здорове було! – вигукнула Сісс. – Геть зіпсувало слинявчика.
Невеличка contretemps[242]242
Перешкода (фр.).
[Закрыть] вимагала її уваги, але вона владнала цю справу, як оком змигнути.
Герті ледь стримала вигук і знервовано кахикнула а Еді спитала в чім річ а вона хотіла була відповісти що треба чуть як груші товчуть але ж вона завжди дотримувалася приписів доброзвичайности і з притаманним їй тактом просто сказала що вона почула бенедиктус бо з дзвіниці яка височіла над безлюдним берегом саме задзвонив дзвін бо превелебний О’Генлон ступив на олтар з покривалом що отець Конрой накинув на нього на його плечі даючи благословення й тримаючи в руках святе причастя.
Яке зворушливе було те видовисько у вечірньому присмеркові: Ерін[243]243
Поетична назва Ірландії.
[Закрыть] от-от мав поринути у пітьму, журливо бамкали вечірні дзвони{675}, і водночас із обвитої плющем вежі вилетів кажан та й заходився шугати у сутінках, тоненько тужливо попискуючи. А вдалині вона бачила вогні маяків такі мальовничі що їй кортіло мати при собі скриньку з фарбами бо змалювати все це було легше аніж людину і скоро прийде робити своє діло ліхтарник він ітиме повз пресвітеріанську церкву і далі по тінистій Тритонвіл-авеню де гуляють пари і засвітить ліхтар біля її вікна де Реггі Вайлі повертав на велосипеді як вона читала у тій книжці «Ліхтарник» що її написала міс Каміне, авторка «Мебел Вон» та інших повістей. Бо Герті тішилася мріями про які ніхто не відав. Вона любила читати вірші й коли дістала на подарунок от Берти Сапл той гарненький альбом у коралово-рожевій палітурці записувати свої думки то поклала його у шухляді туалетного столика який хоч і не грішив розкошами, але був чепурненький і чистий. Саме там вона берегла свої дівочі скарби: черепахові гребінці, значок «дитина Діви Марії», пахощі «Біла троянда», око-бровелін, алебастрову мережану скриньку і стрічки на зміну, коли білизну приносили від пралі і там були пречудові думки записані фіолетовим чорнилом яке вона купила в крамниці Гелі на Дейм-стрит бо відчувала що теж може писати вірші аби тільки зуміла себе висловити як автор того віршу який так припав їй до душі що вона його переписала з газети котру знайшла якось увечері у неї загорнули городину. «Чи ти жиєш, моя мріє!» так він називався, а склав його Луїс Дж. Волш{676} з Магєрафелта, а далі було щось про «надвечір’є, чи ти прийдеш?» і часто краса поезії, така сумна у своїй скороминущій чарівливості, туманила їй очі мовчазними сльозами, бо ж роки спливали, один за одним, і якби не та вада, вона б не боялася жодної суперниці, і то сталося випадково, коли вона сходила узвозом Делкі, й вона завжди намагалася її приховати. Але вона відчувала, що тому настане край. Коли вона побачить у його очах магічний блиск, то ніщо не зможе її стримати. Серце на мур не вважає – свою волю має. Вона принесе велику жертву. Усіх зусиль вона докладе на те, щоб поліпшити його думки. Дорожча за весь світ вона буде для нього і позолотить його дні щастям. Було одне вельми важливе питання, і їй страшенно кортіло довідатися, чи він одружений, чи вдівець, що втратив дружину, чи якась трагедія сталася на зразок того випадку, коли вельможі з чужинським прізвищем, котрий прибув з країни пісень, довелося посадити її в божевільню, жорстоко він учинив, хоч і задля добра. Хай навіть так – ну то й що? Чи має це велике значення? Усього, що хоч трохи віддавало неподобністю, її витончена душа інстинктивно сахалася. Вона гидувала тими бридкими істотами, пропащими жінками з пішоходу біля Доддерової корчми, що гуляли з солдатами та грубими мужчинами, не шануючи дівочої чести, неславлячи жіночу стать і попадаючи в поліційний відділок. Ні, ні: тільки не це. Вони будуть просто добрі друзі, як дорослі брат і сестра, без усього того іншого, не зважаючи на умовності Товариства з великої літери. Може, він носив жалобу за давнім коханням, яке пережив за незапам’ятних часів. Вона гадала, що його розуміє, Вона спробує його зрозуміти, бо чоловіки створені інакше. Давнє кохання чекало, чекало, простягнувши білі руки, благаючи синіми очима. Серце моє! Вона йтиме слідом за мрією свого кохання, слухатиметься веління серця, яке сказало, що він належить їй тілом і душею, єдиний мужчина у всьому світі, бо кохання було її проводир. Усе інше нічого не важило, Хай там що, а вона буде свавільна, не знатиме ані меж, ані перепон.
Превелебний О’Генлон поклав святе причастя у дароносицю і хор заспівав «Laudate Dominum omnes gentes»[244]244
Хваліте Всевишнього люд весь (лат.).
[Закрыть], а потому він замкнув дверцята дароносиці бо бенедиктус скінчився й отець Конрой подав йому капелюха щоб він його надягнув і злючка Еді спитала чи вона думає йти але Джекі Кефрі вигукнув:
– Ой, Сіссі, глянь-но!
І вони всі поглянули, чи то не зірниця, але Томмі побачив, як воно знову сяйнуло над деревами біля церкви, синє, а тоді зелене й пурпурове.
– Це фейєрверк, – сказала Сіссі Кефрі.
І вони всі помчали берегом, щоб побачити, як воно засвітиться над будинками і церквою, побігли безладним гуртом, Еді з колискою і маленьким Бордменом у колисці, і Сіссі, що тримала за руку Томмі й Джекі, аби вони не попадали.
– Ходімо, Герті, гукнула Сіссі. Це фейєрверк на благодійницькому святі.
Та Герті була незворушна. Вона не збиралася бігати за ними, як той песик. Хай собі ганяють, висолопивши язика, вона посидить на місці, так вона сказала, їй і звідціля добре видно. Від отих очей, що втупились у неї невідривно, кров шумувала в жилах. Вона подивилася на нього хвилину, ззирнулася з ним очима, і все збагнула. Жагуча пристрасть палала на тому обличчі, пристрасть мовчазна, як могила, і вона і стала його. Нарешті вони лишилися на самоті, ніхто на них не вилупляв очей, ніхто не пащекував, вона знала, що на нього можна звіритися до могили, бо він надійна, вірна людина, людина незламної і бездоганної чесности. Його обличчя й руки трепетали, і її охопив дрож. Вона закинула назад голову, вдивляючись у височінь на фейєрверк, і обійняла руками коліно, аби не впасти, відхилившися, і ніхто не бачив, окрім нього і неї, як вона оголила свої гарні зграбні ноги, пружні й тендітно округлі, і їй здалося, що вона чує калатання його серця, його хрипке дихання, бо вона знала про пристрасті таких, як він, чоловіків, про їхню палку кров, бо Берта Сапл колись розповіла їй під великим секретом і примусила заприсягтися, що вона довіку нікому не скаже, про джентльмена який жив у них на квартирі й працював у Комісії для поліпшення житлових умов і який витинав з паперу фігурки танцюристок, що метляють спідницями, і тих, що задирають ноги, і вона сказала, що часом він робив у ліжку не дуже пристойні речі, які навіть уявити важко. Та це було зовсім інше, бо тут було все по-іншому, бо вона майже відчувала, як він прихиляє її обличчя до свого, і перший швидкий дотик його гарячих гарних уст. До того ж гріх цей відпуститься, якщо не робити до одруження того, іншого, і треба аби були жінки-священики, які зрозуміли б тебе без слів, і у Сіссі Кефрі теж часом буває ув очах мрійний замріяний вираз, отож вона теж, голубонька, а Вінкі Ріпінгем схибнулася на фотографіях акторів, а до того ж це пояснюється тим, що в неї саме та річ починається.
І Джекі Кефрі гукнув, щоб дивилися, ось іще одна, і вона відхилилася назад, і підв’язки були сині, щоб поєднувалися з прозорими, і вони всі побачили й закричали дивіться, дивіться, ось летить, і вона відхилилася докраю, щоб побачити фейєрверк, і щось чудернацьке крутилося в повітрі, гасало туди-сюди, нечітке й темне. І вона побачила довгу римську свічку, що злітала над деревами вгору, вгору, і в напруженій тиші вони затамували дух від захоплення, а вона летіла вище й вище, а їй доводилося відхилятися далі й далі, щоб стежити за нею, вона опинилася високо-високо, майже зникла з очей, і обличчя їй зашарілося від напруги божественним чарівливим рум’янцем, і йому видно було також інші одіння, нансукові панталони{677}, тканина, яка пестить шкіру, кращі ніж ті інші, вузенькі зелені, по чотири шилінги одинадцять пенсів, бо вони були білі, і вона показала йому і побачила що він побачив і свічка знялася так високо що на мить зникла з очей а вона тремтіла всім тілом бо так дуже відхилилася і йому добре видно було вище коліна де ще ніхто ані на гойдалці ані коли переходила вбрід і їй не було соромно і він теж не соромився дивитися так нескромно бо не міг стриматися від такого спокусливого чудового видовища напівофіри як оті танцюристки що метляють спідницями поводячись так нескромно перед джентльменами які дивляться а він дивився й дивився. Їй кортіло гукнути його здавленим од хвилювання голосом, простягнути йому назустріч свої білосніжні тендітні руки, відчути його губи на своєму білому чолі; той вигук дівочого кохання, тихий, приглушений вигук, вирваний з глибин душі, той вигук, що лунав крізь віки. А по тому в небо стрибнула ракета й спалахнула сліпучим світлом і О! по тому вибухнула римська свічка і то було наче зітхання О! і всі скрикнули О! О! у захваті і з неї линув потік золотих тоненьких ниточок і вони покапотіли додолу і ах! вони були всі зелені зорі що падали наче золотаві роси. О які гарні! О які ніжні, милі, ніжні!
По тому вони розтанули росяно у сірому небі; все затихло. Ах! Нахилившися швидко вперед, вона глянула на нього; то був зворушливий погляд, сповнений жалібного протесту, сором’язливого докору, і під тим поглядом він зашарівся, як дівчина. Він прихилився спиною до скелі. Леопольд Блум (бо це він) стоїть мовчки, потупивши голову перед цими юними простодушними очима. Яка він тварюка! Знову за своє? Його покликала світла чиста душа, а він, поганець, як їй відповів? Він повівся, як останній мерзотник. Зроду б собі не повірив! Але в очах тих було безмежнеє море прощення, і навіть для нього знайшлося вибачливе слово, хоч він помилявся і грішив, і впадав у облуду. Чи властиво дівчині про таке розповісти? Ні, тисячу разів ні. То була їхня таємниця, тільки їхня, самі вони лишилися під покровом присмерку, і ніхто не знав і не міг розповісти, крім маленького кажана, що тихенько шугав крізь вечірні сутінки, а маленькі кажани не вміють розповідати. Сіссі Кефрі свиснула, наслідуючи хлопців на футбольному полі, аби показати, що їй чорт не брат, а по тому вона крикнула:
– Герті! Герті! Ми йдемо. Ходімо з нами. Згори краще видно.
Герті сяйнула думка, і вона вдалася до невинних хитрощів, які підказує кохання. Вона засунула руку в кишеньку для носової хусточки, вийняла вату і помахала на відповідь, звичайно так, щоб він не бачив, а по тому поклала її назад. Гадаю, він з такої відстані не. Вона встала. Чи вони прощалися навіки? Ні. Вона мала йти, але вони зустрінуться знову там, і вона снитиме про те до зустрічі завтра, про свій передденний сон. Вона випросталася на повний зріст, їхні душі ззирнулися останнім тривалим поглядом, і очі, що сягнули її серця, сповнені дивовижним сяйвом, спинилися, мов заворожені, на її милому, наче квіточка, личеньку. Вона напівосміхнулася до нього стомлено, милою вибачливою усмішкою, усмішкою, що була на межі сліз, і вони розлучилися.
Поволі, не озираючись, вона подалася нерівним берегом до Сіссі, до Еді, до Джекі й Томмі Кефрі, до малого Бордмена. На той час запали густі сутінки, і на березі було каміння і деревиння, і слизькі водорості. Вона йшла з властивою їй спокійною гідністю, але обережно і дуже поволі, бо Герті МакДауел була…
Тісні черевики? Ні. Вона крива! О!
Містер Блум дивився вслід, як вона кульгала. Бідолашна дівчина! Ось чому вона залишилася на камені, коли інші гайнули геть. Я так і думав, що тут якась притичина. Оманлива красуня. У жінки та вада удесятеро вадливіша. Але поводяться вони поштиво. Добре, що я не знав, коли вона виставлялася. Все одно з перцем. Та то байдуже. Задля цікавости, як із черницею, чи негритянкою, чи дівчиною в окулярах. Ота косоока якась квола. Перед тим вони, мабуть, стають дражливі. Сьогодні страшенно болить голова. Куди я поклав листа? Ага, все гаразд. Всілякі чудні забаганки. Лижуть пенні. Дівчина в Транквільському монастирі, про яку розповідала мені черниця, любила нюхати нафту. Незаймані, мабуть, зрештою божеволіють. Сестра? У скількох дублінських жінок воно є сьогодні? Марта, вона. Щось у атмосфері. Тобто місяць. Але чому тоді не всі жінки водночас, разом з молодиком, я маю на увазі? Мабуть, залежить від того, коли вони народилися. Або всі починають гуртом, а тоді виходять із графіка. Інколи Моллі й Міллі в один час. У кожному разі на моє вийшло. Страшенно радий, що не зробив зранку в лазні над її дурненьким я покараю тебе листом. Винагорода за водія, що зранку в трамваї. Той ошуканець МакКой зупинив мене і так-таки нічого й не сказав. А його жінчин контракт у валізі, голос як у надбитого горщика. Вдячний за дрібні послуги. До того ж дешево. Варто тільки попросити. Бо вони самі хочуть. Жадають єством. Щовечора виходять із контор тічками. Вибирай кращих. Коли не хочеш, то нав’язуються. Шкода, що самі не бачать. Мрія тугого шланга. Де це було? Ага. Німа картина на Кепел-стрит: тільки для чоловіків. Цікавий Том. Бриль Віллі і що з ним дівчата зробили. Чи тих дівчат і справді фотографують, чи то все підроблено? Залежить од Lingerie[245]245
Білизна (фр.).
[Закрыть]. Намацував вигини тіла під її déshabillé[246]246
Ранкова домашня сукня (фр.).
[Закрыть]. Також їх збуджує, коли вони. Я вся чиста, прийди забрудни мене. І вони люблять прибирати одна одну задля офіри. Міллі у захваті від нової кофточки Моллі. Спочатку. Надягають усе, щоб усе зняти. Моллі. Чому я купив їй фіалкові підв’язки. Нас теж: краватка, що він саме вдяг, його прегарні шкарпетки й куці штани. Того вечора, коли ми вперше зустрілися, він був у гетрах. Його прегарна сорочка вилискувала під чим? агатового кольору. Кажуть, жінка втрачає чарівність з кожною шпилькою, що її виймає. Пришпилені докупи. О, Мейрі згубила шпильку своїх[247]247
Рядок з вуличної пісні.
[Закрыть]. Прибралась для когось, як лялечка. Фасон і їхні чари. Одразу ж змінюється, як тільки ви доходите його секретів. Крім сходу; Марія і Марта; тепер як і колись. Всяка розумна пропозиція приймається. Вона теж не поспішала. Завжди на той час шукає хлопця. Вони ніколи не забувають про побачення. Мабуть, сподіваються нагоди. Вони вірять у випадок, бо як і самі вони. А інші залюбки шпигають її час од часу. Подруги в школі, обіймаються за шию або сплітають пальці, цілуються і пошепки діляться нічого не вартими секретами в монастирському саду. Черниці з побіленими лицями, холодною завивкою, і їхні чотки бігають угору й униз, та ще й мстиві, бо їм самим до того зась. Колючий дріт. Не забудьте ж написати мені. А я напишу вам. Напишете? Моллі й Джозі Пауел. Поки приїде містер Райт, а тоді зустрічаються вряди-годи. Tableau! О, на бога, подивіться, хто це! Як тобі живеться? Що ти поробляєш? Цмок, страшенно рада, цмок, тебе бачити. Вдивляються одна в одну, вишукуючи вади. Вигляд у тебе чудовий. Посестри вищиряють зуби одна на одну. Скільки тобі залишилося? Одна одній посеред зими льоду не позичить.








