Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 53 страниц)

Ох! Геть утомився. Не ті вже літа. Чи вона прийде сюди зранку? Чекати на неї десь завжди. Повинна прийти. Убивці вертаються. А я?

Містер Блум легенько розворушив палицею товстий шар піску біля своїх ніг. Залишити їй записку. Може зостанеться. Що?

Я.

Який-небудь полісмен затопче зранку. Марно. Змиє. Приплив сюди доходить, калюжа біля її ніг. Нахилися, побачиш у ній моє лице, темне дзеркало, дихни на нього, ворушиться. Всі ці каменюки, помережані лініями і подряпинами, і літерами. О, ці прозорі! До того ж вони не знають. Що там той інший світ. Я назвала тебе негарним хлопчиськом, бо мені не подобається.

Є.

Не поміститься. Цур йому.

Містер Блум спроквола розрівняв літери черевиком. Пісок безнадійна річ. На ньому нічого не росте. Все в’яне. Великі судна навряд чи сюди підходять. Крім Гінесових барж. Навколо Кіша за вісімдесят день^{689}. Зроблено напівнавмисно.

Він пошпурив геть своє дерев’яне перо. Палиця впала в намул і застрягла одним кінцем. Якби спробував так зробити, то кидав би цілий тиждень безперестану, а не зміг би. Випадок. Ми вже ніколи не зустрінемося. Але то було чудово. Прощавай, голубонько. Дякую. Я почуваюся таким молодим.

От якби зараз подрімати трохи. Мабуть близько дев’ятої. Ліверпульський пароплав уже давно відчалив. Навіть диму не видно. А вона й інше може зробити. І робила. Белфаст. Я не поїду. Прожогом туди, прожогом назад до Енніса. Хай він. Заплющу на хвилинку очі. Але не спатиму. Напівсон. Ніколи не повторюється. Знову кажан. Нешкідлива тваринка. Лише кілька.

О люба всі твої маленькі жіночі я її брудну брейсгердл мене змусила кохатися липне ми двоє неслухняних Грейс голубонька вона його половина ліжко зустріла його панчохи гофровані спідниці для Рауля щоб парфуми які твоя дружина чорне волосся напружся під тілиста señorita юні очі Малві пампушки роки сни вернеться нижній кінець Агендат млосний любосний показала мені свої наступного року в панталонах повернеться наступного в своїх наступного.

Кажан гасав. Сюди. Туди. Сюди. Далеко в сірому задзвонили дзиґарі. Містер Блум похилився, дихав, роззявивши рота, його лівий черевик замазався збоку в пісок. Лише кілька.

 
Ку-ку
Ку-ку
Ку-ку
 

Закукукав годинник на камінній поличці у священиковому домі, де превелебний О’Генлон і отець Конрой і велебний Джон Г’юз. І. пили чай і содовий хліб з маслом і смажені баранячі котлети з грибною підливкою і розмовляли про

 
Ку-ку
Ку-ку
Ку-ку
 

Через те що маленька пташка вискочила зі своєї маленької хатки сповістити годину Герті Мак-Дауел зауважила годину вона була там бо і на була страх яка тямуща щодо подібних речей, атож, вона була така, Герті Мак-Дауел, і вона відразу зауважила, що той джентльмен-чужоземець, що сидів на каменюках позираючи був

 
Ку-ку
Ку-ку
Ку-ку
 

Епізод 14

Deshil Holies Eamus. Deshil Holies Eamus. Deshil Holies Eamus[253]253
  На Південь до Голлсу Рушаймо (суміш ірл., лат.).


[Закрыть]^{690}.

Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне^{691}, швидко розродитися і гойно розплодитися. Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне, швидко розродитися і гойно розплодитися. Дозволь нам, о сонцеликий яснозорий Горгорне, швидко розродитися і гойно розплодитися.

Гоп-гоп-гоп! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки! Зараз, хлопче, гопки, потім, хлопче, копки!

Чи не всім відомо що коли заходить мова про тямовитість того чи іншого чоловіка в різних справах які добре обізнані люди вважають найкориснішими для вивчення чого найученіші з них і найшановніші за високі осягнення їхнього розуму дотримувалися коли зграйно твердили що за однакових інших обставин розквіт держави найпереконливіше свідчиться не блиском і пишнотою а здебільшого тим як зростають датки для справи продовження і примноження роду яка зазнаючи втрат стає коренем лиха а за успішного свого здійснення може служити підтвердженням благодійної спроможности всевладної природи бо ж хто на світі є такий що маючи у мізку своєму бодай трохи клею не втямив би що блиск і пишнота можуть приховувати ниці й підлотні наміри або ж навпаки хто такий репаний та неосвічений що нездатний утямити що з усіх дарів природи ніщо не може зрівнятися з даром розмноження отож кожен доброзвичайний громадянин повинен роз’яснювати і проповідувати аби те що в державі було так досконало налагоджено надалі не виявилося впровадженим без колишньої досконалости а далі занепад високоморальних звичаїв успадкованих від предків може довести поспільство до такої деградації що потрібна буде неабияка відвага тому хто зможе осмілитися виступити і гучно оголосити що не може бути паскуднішого наміру ніж спроба відвернути увагу люду від постійного і підступного намагання зневажити і забути заповіт предків який попереджаючи про загрозу зубожіння й усезагального занепаду нагадував що найперший їхній обов’язок є безнастанне продовження роду.

Відтак нас ніщо не спонукає впадати в недомудрення коли як найнадійніші історики звістують у кельтів у яких не було звичаю вихваляти щось таке що по суті своїй похвали не вартує всіляко шанувалося мистецтво лікування. Не згадуючи вже про облаштування шпиталів, притулків для прокажених, лазень, чумних ям, найславетніші їхні зцілителі, що походять із відомих фамілій О’Шілів, О’Гіків, О’Лі^{692}, змудрували різні методи якими недужих а також тих що були схильні захворіти знову оздоровлювали надійно навіть коли вони слабували на «танець святого Віта» чи на хронічний пронос. Позаяк ми не маємо сумнівів що до кожної справи яка більше чи менше вагома є для загального добра треба підготуватися відповідно до її вагомости що було заплановано (важко сказати чи вирішено зробити це передбачливо заздалегідь чи вже маючи певний досвід бо судження пізніших дослідувачів між собою розрізняються і навіть досі анітрохи не з’ясовані є) у погодженні з цим планом материнство від усякої мінливости начебто забезпечено бо хоч який догляд був би потрібний у цей трудний для кожної жінки час пологів він був би негайно забезпечений за найпомірнішу плату до того ж не тільки тим які дуже грошовиті але також і тим хто не маючи достатків приречені на нужденну а часом і на гірше нужденної долю^{693}.

Віднині й надалі їм уже не загрожують ніякі прикрощі бо весь загал сукупно усвідомив і поклав собі що не може бути гаразду коли його немає у матерів дітородних і як боги мають привілей жити вічно так само і смертні мають право продовжувати свій рід і коли жінка перебувала при надії то її гляділи постійно а коли вона була при порі її відвозили до притулку. Ось він чин мудрої нації вражає він не тільки коли бачиш його на власні очі а й коли чуєш про нього і він захоплює тим що ця нація завбачливо шанувала свою матір яка відчувала що її плекають всіляко і бережуть.

Ще не народженим дитям уже опікуються. Воно ще в матерньому недрі а вже люблене-голублене. Усе що треба коли з’явиться воно на світ Божий уже наготовлене з пильністю трудолюбною. Ліжниці тут ладні і повитухи запопадливі і страви поживні і якнайчистіші сповитки нарихтовані і чекають доки дитя народиться є також ліки помічні цілющі які потрібні будуть для породіллі а ще є струменти хірургійні що бувають принагідні не забуто й про картини для усолоди зору з вабливими краєвидами з різних земних широт і також подобами Божими та людськими розважені кожна в самотині своєї кімнати і кров у них у жилах теплішає що сприяє легшому перебігу пологів у цих пологових теремах високих будівлях споруджених так що кімнати там завжди осяяні сонцем і нагріті його теплом і кожна жінка яка збирається народжувати там чекає свого часу з нетерпінням.

У пізню вечірню годину біля дверей пологового будинку спинився чоловік. Він, чоловік цей, належав до племені Ізраїлевого, яке по світу блукає й уже прибилося до сеї далекої землі. І от співчуття до чужої породіллі-страдниці привело його до пологового терему.

Господарем цього терему є чоловік на ім’я Горн. Сімдесят ліжниць він тримає в ньому для породіль, котрі в муках приведуть на цей світ здорових дітлахів як провістив колись ангел Господній Діві Марії. Сестри-жалібниці у білих шатах і вдень і вночі ходять по покоях пильнують супокою породіль. І догоджають кілько змога є тим которі слабують. За дванадесят місяців їх тут побувало три сотні. Добрі доглядальниці вони удвічі можливого в палатах роблять щоб підтримати славу їхнього господаря шановного Горна.

А охоронниця почувши що тут прийшов чоловік м’якосердий накинула на голову хустку й одчинила йому двері. Чи ба! В сю мить увесь небосхил на заході Ірландії спалахнув осяяний блискавками. І звомпила вона бо подумала що то Господь Воздаятель жадає водами згубити рід людський за гріхи його лютії. Отож служниця осінивши перси свої знаменням хресним запросила його боржій зайти до господи. І відавши муж сей воля її добра єсть уступив до хоромів Горнових.

Супокою порушувати не бажаючи в сю пізню пору прибулець став капелюха скинувши. Се ж бо достеменно в оселі тої охоронниці він мав постій колись із дружиною дорогою та донею любою а прошуміло відтоді понад землями й морями дев’ять літ. Якось-то її в міському порту здибавши не одповів він на уклін її, капелюха свого з чолопка не скинув. Теперечки заблагав він прощення її пославшися на вельми ймовірну ту причину що вздрів був лице її лиш на коротку мить а й не розпознав, аж надто юним оне йому видалося. Бистрим світлом очі їй спалахнули, квітом рум’янцю од слів його лиця їй запломеніли-заблуменіли.

Однако ж як розгледіла вона що він весь у чорному строї гейби в жалобі то злякалася жона чи не споткало його яке лихо. А як довідалася в чім річ то й проясніла, зраділа вельми, хоч яка перше налякана була. Спитавши ж він її чи доктор О’Гер^{694} подавав вісточку з берегів дальніх одповіла охоронниця з зітханням жалосним що О’Гер дохтур уже ж на небесі нині пробуває. І спечалився муж той сумну таку вістку вчувши і каменем важким серце вона йому придавила. А бесідниця його тільки й мовила: хоч як жаль утратити друга та ще й зовсім молодого а проте гріх був би у правоті присуду Божого сумняся. І додала що кончина йому випала мила й погідна адже милостю Божою сподобився він одпущення гріхів, причастя святого та мировання тіла його болящого. А муж тоді так щиро й поважно запитав якою ж то смертю спочив небіжчик і одповіла черниця йому що упокоївся той од раку утробного три літа тому на острові на Моні якраз на Ізбієніє Младенців і помолилася вона Богові Всеблагому аби дав притулок душі його любій у несмертельності Його. Зачувши муж оті вісті сумні так і вкляк капелюха з рук не випускаючи. Отак обоє вони й простояли добру хвилю поділивши на двох скорботу одну й ту саму.

Ото ж бо, всякий муже, хоч би хто ти був, узри та й з ока не випускай оту твою кончину остатнюю, то бо смерть твоя которая на порох обертає кожного з чересел жони рожденного бо ж як нагий прийшов із лона матернього так нагий і прийдеш до години своєї остатньої аби так одійти із світу сього як і явився на нього.

Далі муж у дім сей прибулий ізнову обізвався до доглядальниці та й спитався у неї як ведеться тій породіллі що ніяк не розродиться. Доглядальниця й одповіла йому і повідала що на ту жону перелоги впали і то вже три дні сердешна мучиться бо ой тяжкії та небезпечнії пологи-перелоги у неї але далебі ось-ось щось там та й знайдеться. А ще додала що на віку своєму перебачила вона багато народин але щоб такі тяжкі були перейми як у цієї жони то й не згадає. А тоді вона вилила словами йому яко давньому знайомцеві що довго мешкав біля оселі сієї скільки їй довелося пережити. І муж заслухався тої розповіді бо пойняв чудуючись як тяжко дається жонам материнство їхнє і задивився на лице її таке ще юне хоч би й хто на неї глянув і подивував що за стільки літ праці в цій хоромині пологовій вона так і позосталася простою служницею. Дев’ять по дванадесять кровотеч призвели ж бо її до бездітности.

І поки вони отак розмовляли розчахнулися двері хоромини і долинули до них гуки гейби товариства велієго за учтою бучною засілого. І нагодився до місцини де ті двоє стояли юний пошукач звання лицарського Діксон на ймення. І Леопольд мандрований виявився йому товаришем позаяк обидвоє мали справу в оселі милосердя сій де лікувався пошукач лицарства а причина тут такая що й Леопольд мандрований дошукувався зцілення адже мав груди пробиті сулицею которою вразив його зело страхітливий воістину жахливий змій летючий то ж бо й шукав страждущий де б йому виготовили зілля цілюще з соли нюхальної та масть і то стільки скільки стало б йому для зцілення повного. І тоді мовив той що гостеві слід зайти до палати де пирують і звеселитися укупі з тими хто пробуває там. А Леопольд мандрований прорік що має піти деінде понеже єсть він муж потайний і лукавий. Також і та пані з тим погодилася але дорікнула пошукачеві лицарства хоч і певна була мандрованець сам себе обмовляє щодо лукавства гаданого свого. Однако ж лицар будущий не бажав ані слухати її ані суперечити ані прияти супротивне жаданню його а тілько мовив яка то чудесна хоромина єсть. І Леопольд мандрований уступив до палати аби дати одпочинок членам своїм істомленим стілько набігавшися по краях різних а часами то й по поприщах полювання псового сиріч блуду страмного.

А посеред палати стояла стільниця з берези фінської витесана й тримали її на плечах своїх карлів четверо од краю того ж самого не годні й ворухнутися яко закляттям були зачаровані. А на стільниці на тій лежали страшні мечі й кинджали викувані у величезній гірській печері тролями з білого полум’я яке вони ховають у рогах зубрів та оленів що розмножуються там безнастанно дивовижним чином. Там же стояли і скляні посудини чарами Магонча сотвореним з піску морського магічним його подихом^{695}. І панували за стільницею тою щирі веселощі й непідробний братерства дух. А ще на ній стояла срібна посудина що одкривалася якимось хитромудрим робом а в посудині тій лежали чудернацькі рибки без голів хоча кожна людина при здоровому глузді усумняся би чи слід було одрубувати малим рибкам голови. А рибки ті лежали там в оливі привезеній із краю Лузитанського понеже вона тук уміщала яко сік од гніту оливкового. А ще дивно було видіти, як вони в хоромині тій чарами волхвують учиняя суміш із туку пшеничного плідного іже од Халдеї і напускають туди якихось духів сердитих чиїм старанням роздувається се предивно сливе гора великая. І поучають вони зміїв тут аби звивалися по довгих жердинах у землю встромлених і з луски зміїв сих питіє учиняють меду подібне.

І наповнив чару учень шляхетний отрокові Леопольду й спонукав того випити понеже всяк тут присутній випивав чару свою. А отрок Леопольд підняв чару ту аби догодити йому й пригубив дещицю себто дружби заради хоча сам він ніколи не споживав аніяких трунків медових тож невипите він вилив потай у сусідський келих гаразд що сусіда й не завважив лукавства оного. І всівся він у світлиці тій із товариством аби перепочити хвильку. Тож хай буде слава вічна Господу Всемогутньому.

У сей час доброзвичайна служниця прочинила двері й попросила пиворізів заради милости нашого Спасителя Ісуса Христа припинити сю гулянку, бо ж там нагорі лежить пані шляхетного роду, й ось-ось має вона привести на світ Божий дитину. Сер Леопольд чув зойки, що долинали з другого поверху, тільки не міг розчути, чиї вони, матері чи дитини. Дивуюся, зрік він, як то кінця-краю мукам її немає. Чи ж не задовго страждає сердешна? Сидів-бо він у світлиці тій задля спочинку. І яко чоловік розсудливий звернув він увагу на мужа щирого Ленегана, що сидів якраз навпроти і, найстаршим поміж товариства бувши, належав чи не до одного з ним полку витязів, то й обізвався до нього вельми чемно. Але ж, мовив він, уже б давно мала вона розрішитися милостю Божою і втішитися дитям своїм бо й дожидала ж вона його хтозна як довго. А той муж щирий, випивши чару, запевнив: усі сподіваються що вже наступної хвилини й сподіється воно. І той, ніколи не потребувавши спонуки до справи сеї молодецької, завважив, що кухлі стоять без діла, і сказав: То вип’ємо! – і випив за здоров’я обох, породіллі й новорожденного. І сер Леопольд, найпоштивіший з усіх бувши поміж учених гостей за столом, та найлагідніший з-поміж усіх господарів, що будь-коли лапали курку, чи з яйцем несучка, та найвірніший з усіх лицарів на світі в обходженні зі шляхетними паніями, підтримав того, й свою чару вихиливши. Чудуючись непомалу трудній долі жіночій.

А зараз поговорімо про те товариство, що явно намірилося там напитися по саме нікуди. По обидва боки стільниці засіли вчені, так би мовити, мужі: юний Діксон, що від святої Марії Милосердної, а з ним друзі його Лінч і Медден, світила медицини, а ще той муж щирий, що ім’я йому дано Ленеган, і такий собі Кротерс із Альби чи то пак Скотії, і юний Стівен, із виразом послушника на обличчі, посаджений во главі стола, і Костелло, кого прозивали ще Панч, себто П’ястук, бо знали: накостеляє хоч би й кому, а проте всіх їх перевершив тихий тишко Стівен: сей-бо вже геть сп’янів і знай вимагав, щоб йому долили ще «півскляночки меду», – і тут-таки благим мужем сидів добропристойний сер Леопольд. Одначе всі вони чекали, коли ж появиться молодий Малахій, а той-бо завжди намагався, якщо пообіцяв, будь-що дотримати обіцянки. Сер Леопольд сидів іще й тому, що його вабило товариство сера Саймона та Саймонового сина, юного Стівена, а ще тому, що мав нарешті, після стомливих та тривалих мандрів по світу, спочинок та ще й пошанівок від товариства щонайпочесніший. Жалість жалить його, пристрасть випирає в двері, аби помандрував далі й далі, одначе й покинути притулок сей йому ніяк не хочеться.

Учених мужів зібрався там гурт добірний. І йшлося цього разу між ними про те, чи доконче слід жертвувати життям матері, аби врятувати життя новорожденне. Кілька років тому в цьому ж таки притулку Горна саме так і сталося (тодішній лікар уже й переставився) і напередодні фатального кінця породіллі з Еблани були скликали всю місцеву медицину, од професорів, аптекарів до цілителів. І коли жінка померла, всі заявили, що їй слід було ще жити та й жити. А доти твердили, що жінці належить народжувати дітей у муках. Каяття знижує провину наполовину, сказав тоді юний Медден. Господь прощає грішникам. Не дозволено убивати живу істоту аби тільки тим самим урятувати іншу. І немало було таких а поміж них і юний Лінч хто засумнівався припустивши зло запанувало в світі як ніколи дарма що простолюд гадав інакше адже ні закон ні його судді так і не придумали як зла позбутися. Бог дарує воздаяніє. Щойно це проказано як усі водно заволали що ні ім’ям нашої Пренепорочної Матері хай жити лишиться чоловікова дружина а новорожденне хай помирає. І в цьому дусі розвели вони балаканину превеликую хто заради самої суперечки а хто задля все нової випивки понеже муж щирий Ленеган про теє добре дбав аби всім і щораз і всякчас було налито щоб принаймні веселія не бракувало. Тоді юний Медден усім показав як воно все єсть і коли він сказав що таке переставлення її та як заради святої віри та на пораду прочанина й ченця і заради обітниці которую він дав святому Ултанові Арбракканському^{696} доброчесний муж її не здолає дружини кончину перестраждати то скорбота велія пойняла їх усіх. І на теє юний Стівен такі слова возглаголив: Нарікання, панове, є річ частая поміж люду мирського. Обоє, мовляв, і дитя, і родительниця його, нині Творця свого прославляють, одне во тьмі утробній, а друге – в огні очисному. І за теє Йому од нас дяка велія. Але як це так, що ми тії душі їхні богоуможливлені унеможливлюємо отут нощно? Сим-бо ми гріх скоюємо супроти Духа Святого, Бога Самого, Господа й Життя Подателя. Позаяк, шановні, мовив він, уся усолода наша єсть коротка вельми. Ми ж бо засоби лише для існування істот крихітних усередині нас і природа має інші цілі, одмінні од тих, що ми їх плекаємо. І тоді юний Діксон, молодший за Панча Костелла, запитав, чи той відає, що ж то воно за цілі такії. Але цей останній, випивши забагато зілля хмільного, тільки й одповів: хай-но йому поталанить хоті своїй волю дати, так і збезчестить першу-ліпшу жону, хай вона буде чи заміжня, чи дівиця, чи хабалиця. На що Кротерс із Альби-Скотії проспівав хвалу звірові-однорогу которую склав юний Малахій: мовляв, звір той раз на тисячу літ доходить рогом своїм, а інші в той час йому глузами дошкуляють, прикликаючи в свідки святого Футина уд^{697}, здатний коїтус коїти, як теє всякому чоловіку властиво. І всі присутні ну сміятися так-то весело – всі, крім юного Стівена й сера Леопольда, що й не насмілювався ніколи сміятися надто одверто, а причиною тому був гумор його дивний, якого не хотілося йому виказувати, а ще ж даймо на те, що мав він жалость велію до тої, которая саме народжувала, і не впадав у розмисли, хто вона єсть і де пробуває. Тоді спогорда заговорив юний Стівен про Матір Церкву, що воліла одринути його од персів своїх, і про канони й догмати, й про Ліліт, покровительку абортів, про набухання, яке учиняє вітер сім’ям блискучим ясноти чи силою цілунку упирського устами в уста, чи, як говорить Вергілій, через заходу вплив, чи через сморід квіту місячного, чи коли вона зляжеться з жоною, яку допіру пойняв муж її, effectu secuto[254]254
  З наступним результатом (лат.).


[Закрыть], а чи з нагоди омовіння, на думку Аверроеса та Маймоніда Мойсея. А ще сказав він, як наприкінці другого місяця входить у плід душа та як у всіх і завсігди наша Свята Матір нагодовує душі во славу Божу, а мати земна учиняє воістину яко самиця, що приплід приносить по образу скотію, і канон велить їй згинути, так-бо рече й сей, хто рибалки печать має, сам Петро благословенний, на чийому камені Свята Церква воздвигнута єсть. Тоді всі яко старі парубки звернулися до сера Леопольда із запитанням, чи б він у випадку подібному волів піддати її отакій небезпеці – важити життям заради порятунку нового життя. Обачливо міркувавши, волів він відповісти так, щоб усім підійшло; отож, обхопивши підборіддя рукою, відповів, за звичаєм своїм, нещиро, мовляв, наскільки відомо йому, чоловікові мирському, завсігди більше схильному до пізнання природи, та припускаючи, зі свого досвіду, можливість настільки рідкісних випадків, Матері Церкві однаково вигідно єдиним ударом отримати і народини й смерть, і в такий-то спосіб хитромудрий уник від прямої відповіді на запитання їхнє. Правду мовиш, друже, погодився Діксон, сиріч, коли дозволенно так висловитися, слово, істиною вагітне. Се вчувши, юний Стівен звеселів дивоглядно і ствердив, що той, хто обкрадає вбогого, позичає тим самим Господові, понеже юнак сей, захмелівши, впадав у гумор нестриманий, що й потвердилося наразі сим випадом презухвалим.

Але сер Леопольд, навсупереч сим словам, зберігав вигляд поважний, бо співчував породіллям, що кричали, зойкали так жахливо, і думав про добру свою пані Меріон, що була породила йому єдиного хлопчика, який на одинадцятий день життя свого помер, і ніякі лікарі не спроможні були його врятувати, отака-бо випала йому чорна недоля. І лиха ся утрата сповнила серце їй тугою незглибною, а коли мали ховати дитя померле, виплела вона йому камізелечку з вовни од найгарнішого в отарі ягняти, аби Руді не замерз там, не згинув зовсім без сліду (бо ж була тоді саме середина зими), отож нині сер Леопольд, зоставшись без нащадка чоловічої стати, покладав сподівання на другового сина, замкнувшись у скорботі за втраченим щастям своїм, і, всякчас оплакуючи втраченого синочка такої тендітної хоробрости (адже все у немовляті свідчило про неабиякі справжні здібності), десь до такої самої міри жалкував за юним Стівеном, за життям його безладним, розтрачуваним на бенкети з пияками та на гульбища з повіями.

А тим часом юний Стівен наповнив усі чари, що порожні стояли, так що питія лишилося геть-то мало, хоча найрозважливіші з товариства й боронили йому доступ до келихів своїх, а він напирав на тверезіших із таким-то запалом, спонукаючи та за верховного понтифіка молячись, ба навіть вимагав випити за вікарія Христова, бо ж той, мовляв, єсть іще й вікарій Брейський^{698}. Ну ж бо підіймемо, закликав він, кубки наші та вип’ємо мед сей, який, сказати правду, єсть не тіла мого частина, а душі моєї втілення. Полишіте хліб розламувати тим, хто тілько хлібом єдиним жиє. І не бійтеся хоч би яких нестатків, бо сіє дужче втішить, ніж теє настрашить. Ось погляньте-но сюди. І він показав їм блискучі монети данини та грамоти золотарськії вартістю два фунти й дев’ятнадесять шилінгів, якими винагороджено його, так він глаголив, за пісню, хистом його складеную. І возрадувалися всі вельми, уздрівши багатства тії, бо досі панувала тут злиденність велія. І мовив він тоді достеменно ось які слова: Відайте, о мужі, така він прорік, що руїни часу воздвигають палаци вічности. Що се означає? Жадання вітер ламає терен колючий, але згодом процвіте з тернів ружа на древі хресному часу. Слухайте уважно. В жіночій утробі слово стає плоттю, але всяка плоть проминущая обертається в дусі Творця словом непроминущим. Се єсть післятворення. Omnis caro ad te veniet. Немає сумніву: могутнє імено тієї, що в утробі виносила тіло дорогеє нашого Вибавителя, Зцілителя й Пастиря, владущої матері нашої, матері всешанованої, і істинно Бернардус рече, що Вона вершить omnipotentiam deiparae supplicem[255]255
  Всемогутнє заступництво Богородиці (лат.).


[Закрыть], сиріч усемогутнє заступництво, понеже єсть Вона друга Єва, которая нас визволила, яко й Авґустин рече, а та, перша, доводиться нам бабусею, з якою в’яже нас вервечкою анастомозною пуповин наших, і тая запродала нас цілокупно, і сімено, й племено наше, за ябо, гроша ламаного не вартеє. Але тут єсть одна заковика. Чи пізнала вона Його, сиріч тая, другая, і достеменно була тілько творінням свого творіння, vergine madre figlia di tuo figlio[256]256
  Діва-мати, дочка сина твого (іт.).


[Закрыть], а чи вона Його не пізнала й тоді пребувала у зреченні або невіданні купно з Петром Риболовом, що мешкає в домі, якого збудував собі Джек, і з Йосипом-теслею, святим покровителем розривань щасливих усіх нещасливих шлюбів parce que М. Léo Taxil nous a dit que qui l’avait mise dans cette fichue position c’était le sacré pigeon, ventre de Dieu[257]257
  Адже п. Лео Таксіль повідомив нас, що той, хто призвів її до цього непевного становища, то був священний голуб, присягаюсь пузом Господнім! (фр.).


[Закрыть]! Entweder транссубстанційність, oder[258]258
  Або… або (нім.).


[Закрыть] консубстанційність, але тілько не субсубстанційність. І тут заволали всі, що то слово вельми лихеє. Зачаття без радости, провадив він, народини без переймів, тіло без ґанджу, утроба без роздуття. Нехай же розпусники поклоняються сьому з вірою і запалом. А ми воліємо вільною волею супротивитися сьому, промовляти супроти сього.

І тут Панч Костелло як костельне кулаком по стільниці та як загорлає сороміцької пісеньки «Стабу Стабелла»^{699} – про дівицю, котору очереватив один веселий молодець у Німеччині, як заведе: Три місяці перші хиріла-хворіла, Стабу… Коли це зненацька двері розчахнулися і сестра Квіглі з порога гнівно прокричала: Тихо! І не соромно вам? Чи ж не обіцяли ви мені поводитися добропорядно? А що як лорд Ендрю власною персоною зазирне сюди? І тоді через цей ваш гармидер доведеться мені постраждати, розпрощатися з такою почесною роботою… А була то старенька, сумовита бабуся, обличчя поважного й вдачі благочестиво-християнської, в ризах темних, які й пасували її зболеному та поморщеному виду, й умовляння її не пропали марно, бо все товариство почало отого Панча Костелла лаяти й усовіщати всіляко, хто зі стриманою грубістю, а хто й замахувався погрозливо, але всі вони його чистили на чім світ стоїть, чума б побрала цього пришелепка, та якого дідька йому треба, і ти негідник, і ти нікчема, і дурень заплішений, і лиходій триклятий, і рило свиняче, і вилупок бусурманський, і мати під тином тебе привела, викидня, аби та кара Божа перестала нарешті вивергати нісенітниці свої п’яні, а добрий сер Леопольд, кому відомий був квіт миру тихого, майоран лагідний^{700}, раяв та напучував, що ця нагода, ця хвилина найсвященніша єсть і найпаче заслуговує найсвященнішою бути. У Горновій бо хоромині супокій панувати має.

Сказати б коротко, щойно вщухла ця колотнеча, як магістр Діксон, що від Марії Екклзької^{701}, запитав, мило осміхаючись, юного Стівена, а яка то була причина чи притичина, що Стівен не прийняв обітниць чернецьких, на що цей останній відказав так: послушництво в утробі, цнота в гробі, а вбогість хоч і небажана, зате невідчепна на всі дні житія його. А Ленеган-магістр тут зауважив, що начувся він про декотрі діяння нечестивії, а ще, подейкують, згубив той лілею добропорядности особи дамської стати, що йому довірилася, і товариство, такую вість зачувши, вельми звеселилося та й ну підіймати чаші за майбутнє батьківство Стівенове. Але той відказав категорично, що правда цілком протилежна їхньому припущенню, бо ж він єсть вічний син і приречений на незайманість. А товариство од того розвеселилося ще дужче, й почали вони нагадувати йому про цікавий весільний обряд, про який сам він був повідав їм раніше: жерці начебто справляють його на Мадагаскарі, де наречену роздягають і позбавляють невинности, і вбрання у неї білої та шапранної барви, а в нареченого – білої та шарлахової, біля ложа шлюбного запалюють свічки й фіміам воскуряють, співають кіріє-елейсон а ще гімн Ut novetur sexus omnis corporis mysterium[259]259
  Хай пізнається тайна тіла всякої стати (спотвор. лат.).


[Закрыть], аж поки зрештою і позбавлять її незайманости. Він же на відповідь підніс їм захопливу хай і невеличку епіталаму з «Трагедії діви» автори якої два магістри вельми витончені поети Джон Флетчер і Френсіс Бомонт описують дуже подібну злуку двох закоханих. «У ліжко, в ліжко!» – такий був її приспів, що виконувати його належало під відповідний акомпанемент на віргіналах чи то спінетах. Пісня то була чудовна й милозвучна, сповнена невідпорної млости любосної для юних закоханців яким духмяні посвітачі осявають восшестя їхнє на чотириногий просценій шлюбного поєднання. Гарно ж їм там кохалося, мовив, звеселившись, Діксон-магістр, одначе послухайте-но мене, юний сере, чи не ліпше б тим авторам прозватися Фалос-чар і Бабонт, бо, як на мене, із такої злуки – не злюки – велика вийшла би приємність. Юний же Стівен одказав, що коли не зраджує його пам’ять, мали ті двоє спільно одну дівицю з оселі веселої і з тою оддавалися втіхам почергово, позаяк за тих часів життя ого як вирувало і звичай країни теє схвалював. Та немає ж більшої любови, додав він, як коли хто покладе жону свою на ложе з другом своїм. Тож іди й чини за прикладом сим. Так чи десь так заповів Заратустра додоцентувавшись до цента пропесором пранцузької люболотури в Оксбурдейському універзететі й ще не вродився на світі чоловік котрому рід людський був би стілько зубов’язаний. Уведи прибульця до вежі своєї й хоч не хоч а саме йому не тобі дістанеться на сю ніч найкраще ложе. Orate, fratres, pro memetipso[260]260
  Помоліться, братове, і за мене (лат.).


[Закрыть]. І відгукнуться, всім миром, амінь. Пригадай, Еріне, коліна твої та дні твої прадавнії, як зацурав ти мене й слово моє та одчинив прибульцеві ворота мої аби коїв той блуд на очах моїх і гладшав та ширився яко Єшурун[261]261
  Друга назва Ізраїля.


[Закрыть]. І тому согрішив ти супроти світла, а мене, володаря твого, примучив рабом слуг стати. Повернися, обернися, клане Міллі – не забудь мене, о сімено Мілезієве! Чому вчинив ти неподобство сіє перед моїми очима, чому відторг мене, а пригорнув торгівця ялапою, чому одрікся од мене заради римлянина й індуса темномовного, дозволивши йому лягти з дочками твоїми в любострасті? Воззри ж нині, народе мій, на землю обітованую од Хорива й до Нево, од Пісги й од Рогів Хеттеянських, на землю, що тече молоком і гидом. Але ж ти вигодував мене молоком гірким – місяць мій і сонце моє загасив ти навіки. І полишив ти мене самотою навіки на темних шляхах гіркоти моєї, й цілунком попелу поцілував ти уста мої. Сія ж моя тьма внутрішня, так провадив він річ свою, не стала просвітлена премудрістю тлумачів семидесяти чи спогадана бодай понеже Схід з висот своїх розбив браму пекла й загостив до тьми що предвічна була. Узвичаєння применшує лютощі (яко Туллій^{702} рече про стоїків своїх улюблених), і батько Гамлетів не показує ж синові-принцу опіків од полум’я чистця. Непрозорість у життя полудневу годину воїстину єсть кара єгипетська, которая і складає ночам передріздва й післяуспіння достеменне їхнє ubi й quomodo[262]262
  Де… яким чином (лат.).


[Закрыть]. І як завершення й кінці всього сущого одповідають, певною мірою та певним чином, витокам і початкам його, так подібна ж багатолика одповідність, що од роду рухає і спрямовує зростання наше, вивершуючись ретрогресивною метаморфозою, тим спаданням та убуванням до фіналу, яке приємне ладові природи, притаманне й нашому підсонному буттю. Три престарі сестриці^{703} втягують нас у життя, а ми верещимо, жиріємо, розважаємося, обіймаємося, сходимося, розлучаємось, хиріємо, помираємо – і знову схиляються вони над нами, вже померлими. Напочатку спасенний з вод старого Нілу, серед очеретів, у колисці зі сплетеної лози, а наприкінці – гірська печера, таємне поховання під спільне голосіння леопарда й орла. А що ніхто не відає ані місця, де буде викопано його могилу, ані процесів чи процесій, пов’язаних із нашим похованням, чи до Тофета нам, а чи в град Едем, достеменно так само буде закрите від нас, якщо нам забажається озирнутися назад, із яких країв оддалености щойність хтойности нашої узяла свою звідкість.