Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 53 страниц)
Пес біг до нього з гавкотом, зупинився, побіг назад. Пес мого ворога. А я стояв нерухомо, блідий, зацькований. Terribilia medians[53]53
Жахливе мислячи (лат.).
[Закрыть]. Жовтавий камзол{103}, ловець удачі{104}, посміювався над моїм страхом. Невже тебе вабить оце – гавкіт їхніх оплесків? Самозванці: прожити їхні життя. Брат Брюса, Томас Фіцджеральд, шовковий лицар, Перкін Ворбек йоркської династії в біло-рожевих шовкових штанях, одноденне диво, і Лемберт Сімнел із почтом карлів і маркітанток, коронований кухарчук{105}. Усі діти вінценосного батька. Рай для самозванців, тоді і тепер. Він рятував тонучих, а ти лякаєшся, коли на тебе гавкне якийсь собацюра. Але двораки, що глузували з Гвідо{106} Ор-сан-Мікеле, були у себе вдома. В домі… Не потрібна нам твоя середньовічна абракадабра. А ти б учинив так, як він? Поряд був би човен, рятівне коло. Natürlich[54]54
Звісно (нім.).
[Закрыть], саме для тебе. Вчинив би чи ні? Той чоловік, який дев’ять днів тому втопився під урвищем, що біля Мейден-Рок. Оце зараз чекають, що він випливе. То скажи відверто. От я б хотів. Я б спробував. Плаваю я не дуже. Вода холоднувата. Коли я занурив обличчя в таз у Клонгоузі. Нічого не бачу! Хто там позаду? Тікай же, швидше, швидше! Ти бачиш, як швидко обступає зусібіч вода припливу, як швидко заливає піщані низини кольору лушпиння какаового насіння? Коли б то я стояв на твердому ґрунті. Проте я хочу, щоб він жив своїм життям, а я – своїм. Потопельник. Його людські очі волають до мене з глибинного жаху його смерти. Я… Разом із ним у глибочінь… Врятувати її я б не зміг. Води: гірка смерть: пропав.
Жінка і чоловік. Я бачу її спіднички. Напевно ж, підтикала їх.
Їхній пес{107} гасав піщаним берегом, який дедалі затоплювали хвильки припливу, шастав, нюшачи все навколо. Наче шукав щось таке, що пропало в його минулому житті. І враз він помчав, мов заєць, вуха метлялися позаду, женучися за тінню чайки, що низько тут пролетіла. Пронизливий свист чоловіка насторожив його обвислі вуха. Він повернув і помчав назад, а коли наблизився, потюпав дрібними кроками. На червленому полі олень біжить, природного кольору, комолий. На краю отороченого шумом припливу він спинився, спершися на передні копита й нашорошивши вуха до моря. Підвів писок та й ну гавкати на гомінкі хвилі, на гурти моржів. А вони підповзали до його ніг, закручуючись і звиваючись, чимало здіймали запінений гребінь, кожна дев’ята, бурхали, розплескуючись, із далини, з далеких просторів, хвилі за хвилями.
Збирачі мушель. Вони зайшли у воду, нахилившись, занурили свої торби, витягли і вийшли на берег. Пес підбіг до них, гавкаючи, скочив на них передніми лапами, знову став на чотирьох, потім знову на них скочив, німотно, по-ведмежому, засвідчуючи їм свою відданість. Зрозумівши, що взаємности йому не дочекатися, він подався слідом за ними на сухий пісок, і його язик звисав із захеканої пащі, ніби червоний клапоть. Плямистий його тулуб випередив їх, тюпаючи розміреною ходою, а тоді враз помчав телячим вистрибом. Попереду лежав труп собаки. Він спинився, нюхнув, обійшов навколо, свій брат, принюхався ближче, ще раз обійшов, швидко обнюхав за собачим звичаєм усю брудну шкуру мертвого пса. Собачий череп, собачий нюх, втупився додолу, поспішає до однієї великої мети. Ох, бідолашний ти пес-трудяга. Тут лежить тіло бідолашного трудяги-пса.
– Дертий! Марш сюди, паршивцю.
Сердитий окрик змусив його покірно позадкувати до хазяїна, і той босою ногою відкинув його, зіщуленого, через купу піску. Він рушив ув обхід. Мене він не бачить. На краю дамби він потупцяв, затримався, понюхав каменюку, підняв задню ногу й пустив струмінь. Потюпав далі, задер ногу і швидко пирснув на каменюку, якої не обнюхав. Прості радощі злидарів. Потім його задні лапи стали розкидати пісок; потім передні – ну рити-копати. Щось він хоче поховати тут, свою бабусю. Він заглиблювався у пісок, рив-копав, зупинявся, до чогось дослухаючись, знову запально поглиблював яму гострими кігтями, та скоро охолов, леопард-дружок, пантера, плід перелюбу, живиться мерлятиною.
Після того, як він розбудив мене цієї ночі, той самий сон чи що то було? Постривай-но. Двері відчинені, заходь. Вулиця червоних ліхтарів. Згадай. Гарун-аль-Рашид. Я майже-майженько. Той чоловік повів мене, говорив. Я не боявся. Він ніс диню, підніс її мені до носа. Усміхнувся: пахне як фрукти з вершками. Це таке правило, сказав. Сюди. Заходь. Розстелено червоний килим. Побачиш, хто{108}.
Закинувши на плечі мішки, вони почвалали, червоношкірі єгиптяни-цигани{109}. Його посинілі ноги у підкачаних штанах тюпали по липкому піску, неголена шия туго замотана брунатним шарфом. Вона ступала слідом за ним жіночою ходою: бандит і його любаска. За спиною гойдається її здобуток. Її голі ноги обліплені піском і уламками мушель. Обвітрене обличчя, і навколо мають пасма волосся. За володарем його помічниця, пропаще створіння, прямує в наш Рим. Коли ніч приховає вади її тіла, вона напинає брунатну шаль і кличе з підворіття, де собачий послід. Її кавалір частує двох своїх друзів із Дублінського стрілецького полку в «О’Лохліна», що в Блекпітсі. А вона ж бо, як то кажуть злодійською говіркою, розгуляй малина. Білина чортиці під її смердючими лахами. Провулок Фамбелі-лейн тієї ночі: дух шкіряного заводу.
Ручки білі, ружа-пастка,
Пелюсток цмачнюща річ…
Нумо склєнчимось, любаско!
Дай в твою пірнути ніч {110} !
Безвідрадною втіхою{111} називає такі речі череватий Тома Аквінський, frate porcospino[55]55
Брат-дикобраз (іт.).
[Закрыть]. Адам безгрішний злягався, та не для плотської втіхи. Тож хай собі виспівує пелюсток цмачнющу річ. Мова анітрохи не гірша, ніж у нього. Балачка ченців, на поясах у них цокочуть чотки: злодійські слівця, у кишенях їхніх дзвякають зливки золота.
Проходять повз мене.
Зиркнули скоса на мій Гамлетів капелюх. А якби раптом я сидів тут голий? Та я ж не голий. Через піски{112} усього світу на захід прямують вони – у той край, де панує вечір, а за ними полум’яний меч сонця. Вона волочиться, плентається, плуганиться, тарабаниться, тарганить свою ношу. І приплив слідом за нею, на захід, тягне його місяць. У неї всередині припливи, міріади островів, кров не моя, ойнопа понтон. Виннобарвне море. Ось служниця місяця. Уві сні вологий знак будить її, каже: пора вставати. Шлюбна постіль, дитяча постіль, смертна постіль у примарному сяйві свічок. Omnis caro ad te veniet[56]56
Всяке тіло до Тебе приходить (лат. Пс. 65, 3).
[Закрыть]{113}. Ось він летить, блідий вампір, його очі прозирають крізь бурю, його кажанячі крила кривавлять море, уста до її уст у поцілунку.
Ну от. То як, може, пришиємо цього хлопа? Де мій записник{114}. Уста до її поцілунку. Ні. Треба, щоб були двоє. Добре їх склеїти. Уста до її уст у поцілунку.
Його губи жадібно припадали до безтілесних губ повітря: уста до її лона. Лоно-оно-оно-но, а від лона до могили ми прямуємо все ’дно. Його уста розтулилися, та з них ані звука, лиш дихають: ооііаа: планети падають одна за одною з гуркотом, кулясті, розжарені гуркочуть далідалідалі. Паперу. Паперові гроші – к бісу їх. Лист шановного Дізі. Оце воно. Дякую за можливість одірвати чистий клапоть. Повернувшися спиною до сонця, він нахилився до плаского каменя і став писати. Оце вже вдруге забув узяти в бібліотеці бланки замовлень.
Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський{115} видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац – і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого – щільніше й щільніше.
Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса{116}, шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto[57]57
Тут: краще (іт.).
[Закрыть]. Де твоя тяма?
Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.
Він простягнувся горілиць на гострих каменюках, засунувши в кишеню пописаний клапоть паперу та олівець і насунувши на очі капелюха. Саме так робить Кевін Іген, коли лягає покимарити у священний час, призначений для відпочинку. Et vidit Deus. Et erant valde bona[58]58
І побачив Бог… І ото – вельми добре воно! (лат. Буття, І, 31).
[Закрыть]. Алло! Bonjour[59]59
Добрий день (фр.).
[Закрыть], я вас вітаю, як квітку в маю{117}. Лежачи у своєму затінку, він дивився на південний плин сонця крізь вії, що смикалися, мов пір’їни у хвості павича. Я тут увесь у цьому палахтінні. Година Пана, опівденний спочинок фавна. Серед змієподібних рослин, що сочаться смолою, плодів, з яких точиться молоко, де на жовтавих водах колихається широке листя лілей. Біль десь далеко.
Не озирайтесь, киньте думи…
Він тужливо поглянув на свої черевики з широкими носаками, недоноски Красеня nebeneinander. Полічив складки на пожолобленій шкірі взувачки, в якій чиясь чужа нога почувалася зручно. Нога, що ступала визначені літургією три кроки, нога, що мені осоружна. Але ж ти радів, коли тобі підійшов черевичок Естер Освальт, знайомої дівчини в Парижі. Hens, quel petit pied[60]60
Ти диви, яка маленька нога! (фр.).
[Закрыть]! Щирий друг, братня душа: Вайльдове кохання, яке не зважувалося назвати себе{118}. Тепер він мене покине. А хто винен? Я такий, як є. Я такий, як є. Все або нічого{119}.
З озера Кок тече повноводий ручай, звиваючися широкими петлями і наповнюючи вщерть зелено-золоті, оторочені піском лагуни. Тож мій ціпок може попливти туди. Ну, почекаю. Ні, тече вбік, течія наражається на каменюки, вирує, і вбік. Та годі вже про це. Послухай-но: ось чотирислівна мова хвиль: сіісуу, грсс, рсіісс, уусс. Палкий подих вод звідти, де морські змії, здиблені коні та скелі. Вони хлюпотять у заглибинах скель: плесь, плюсь, плись: приплюснуті у бочках. І виснажившися, їхня мова змовкає. А вони шумлять, розпливаючися довкола, пирскаючи піною, що вибухає так, неначе то розпукуються пелюстки квітів.
Стежачи за рухом припливу, він бачив, як вихиляються водорослини, поволі підводячись і мляво розправляючи руки, піднімаючи подоли спідниць, і погойдуючись у шепотливому плині прибулої води, простягають догори свої боязкі сріблясті пагони. День у день, ніч у ніч: підводяться разом з водою, а потім знову хиляться. Боже, вони стомилися: і чуючи шепіт припливного плину, вони зітхають. Святий Амвросій{120} чув це, чув зітхання листя і хвиль, які чекають і не можуть дочекатися, коли настане їхня година, diebus ас noctibus iniurias patiens ingemiscit[61]61
Денно і нічно, терплячи кривди, нарікає (лат.).
[Закрыть]. Зібрані невідомо для чого, а потім невідомо чому розпущені, то нахиляються туди, то відхиляються сюди: ткацький верстат місяця. Він теж знеможений, як і вони, знемагає, мов оголена красуня у своїх осяйних палатах під ласими поглядами коханців, він-бо тягне вагу всіх вод.
Глибина там сажнів п’ять. Пірнув на сажнів п’ять, мабуть, твій батько. Сказали: о першій годині. Потопельника виявили. На Дублінській мілині саме пік припливу. Суне перед собою купи ріні, зграї риб, уламки черепашок. І тут із глибин виринає труп, аж білий від соли і, погойдуючись, рушає до берега, крок за кроком, скоком-боком. Ось він. Зачепи його швидше. І вже не сховатися йому під гладінню морських вод. Він у нашій обладі. Отепер поволі.
Лантух трупних газів, з якого плющить смердюча гноївка. Зграйка верховодок, що ласували досхочу розм’яклою плоттю, притьмом вихоплюється крізь щілини його защебнутої ширіньки. Бог стає людиною стає рибою стає гускою стає купою пір’я{121}, яким напихають перину. Подихом мертвих дихаю я живий, ступаю по порохах мертвих, поглинаю тельбухи, просочені сечею всіх мертвих. Ось його тіло перекинули через облавок, і воно поширює сморід своєї зеленої могили, а його провалена, наче проказою, дірка носа хрипить, звертаючись до сонця.
Морське диво: карі очі від соли посиніли. Морська смерть, найлегша з усіх смертей, доступних для людини{122}. Старезний батько Океан{123}. Prix de Paris[62]62
Паризький приз (фр.).
[Закрыть]: бережіться підробок. Перевірте, щоб без претензій. Задоволення ми отримали величезне.
Стривай. Я пити хочу. Нахмарилося{124}. Але ж хмар немає, правда? Гроза. І ось вона у всій своїй красі, горда блискавка розуму. Lucifer, dico, qui nescit occasum[63]63
Люцифер, кажу я, який не знає падіння (лат.).
[Закрыть]. Hi. Мій капелюх і ціпок, і його, а чи мої, взувачки. Тепер куди? Та у вечірній край. Там вечір знайде себе сам.
Він узяв ціпок за держак, ширнув ним злегка, як шпагою, ніби граючись. Атож, вечір знайде себе в мені, знайде без мене. Кожний день доходить свого кінця. До речі, як там цей день наступного тижня? Вівторок буде найдовшим днем року. З новим роком, мамо, щастя прийде{125} швидким кроком, скоком, боком. До Лаун-Теннісона, шляхетного поета. Già[64]64
Уже (іт.).
[Закрыть]. До старої відьми з жовтими зубами. І до мсьє Дрюмона, благородного журналіста. Già. А мої зуби – далі вже нікуди. Цікаво, чому? Помацати. І цей хитається. Шкаралупи. Чи можна сходити до дантиста з цими грішми? І цей. Беззубий Кінчик, надлюдина. Цікаво, чому це так, або, може, тут криється якась причинна причина-притичина?
Моя хустинка. Він її кинув. Пригадую. А чи я підібрав її?
Його рука марно обшукувала кишені. Ні, не підібрав. Краще куплю нову.
Він дбайливо поклав на прискалок суху козу, виколупану з носа. Хай дивляться, кому цікаво.
Позаду. Здається, там хтось стоїть.
Він озирнувся через плече, поглянув назад. Високо несучи рангоути своїх трьох щогл, із вітрилами на гітових салінга, у гавань проти течії безмовно плинучи додому, безмовний корабель.
Частина II
Епізод 4Містеру Леопольду Блумові смакували нутрощі тварин і птахів. Він любив густий суп з гусячих потрухів, пупки, що відгонили горіхами, тушковане смалене серце, нарізану скибочками печінку, спряжену з хлібними кришками, смажену тріскову ікру. А над усе він любив смажені баранячі нирки, які залишали в роті тонкий, ледь відчутний запах сечі.
Нирки не сходили йому з думки, коли він тихенько сновигав по кухні, збираючи їй снідання на тацю з нерівним дном. У кухні було холодне світло й повітря, а надворі – тихий літній ранок. І йому закортіло чого-небудь перехопити.
Вугілля шаріло.
Ще одну скибку з маслом; три, чотири: досить. Вона не любила, щоб тарілка з верхом. Досить. Він повернувся, зняв з камінної полиці чайник і поставив його збоку біля вогню. Чайник стояв, похмурий гладкий коротун, виставивши носика. Скоро буде чай. Добре. Пересохло в роті.
Кішка напружено кружляла навколо ніжки стола, задерши вгору хвоста.
– Няв!
– О, і ти тут, мовив містер Блум, повертаючись од вогню.
Кішка на відповідь нявкнула і знову напружено подибала, нявкаючи, навколо ніжки. Точнісінько так вона дибає по моєму письмовому столі. Мурр. Почухай мені голову. Мурр.
Містер Блум цікаво й доброзичливо споглядав гнучку чорну звірину. Чистенька, гладка, лискуче хутро, біла плямка під ріпицею, зелені іскристі очі. Він нахилився до неї, сперши руки на коліна.
– Кицьки хочуть молока, – мовив він.
– Мрняв! – заволала кішка.
А їх називають дурними. Вони краще розуміють нашу мову, аніж ми їхню. Вона розуміє все, що їй треба. До того ж і мстива. Цікаво, який я їй здаюся. Заввишки з вежу? Ні, вона може на мене стрибнути.
– Киця боїться курчаток, – мовив він жартівливо. – Боїться ціпоньок. Зроду ще не бачив такої дурненької кицьки.
Жорстока. Від природи. Дивно, що миші ніколи не пищать. Їм наче подобається.
– Мрняв! – нявкнула кішка.
Вона бликнула своїми жадібними безсоромними очима і жалібно протягло нявкнула, показавши свої молочно-білі зуби. Він спостеріг, як звузилися від жадоби темні зіниці й очі стали наче зелені камінці. Потому він підійшов до полиці, взяв кухоль, який щойно наповнив Генлонів молочар, налив у блюдце тепло-пінявого молока і поставив повагом на підлогу.
– Мр-рав! – заволала кішка, підбігаючи до блюдця.
Вона тричі ткнулася носом і лизнула молоко; він спостеріг, що її вуса блищать у напівсутінках, наче дротини. Чи правда, що коли їх обрізати, коти не можуть ловити мишей? Чому? Мабуть, вони світяться в темряві, кінчики. Або, може, правлять у темряві за мацаки.
Він слухав, як вона хлепче. Яєшню з шинкою, ні. У таку посуху немає добрих яєць. Потрібна чиста свіжа вода. Четвер; сьогодні баранячих нирок у Барклі навряд чи дістанеш. Засмажити на маслі, трохи перчиком потрусити. Краще свинячі нирки у Длугача. Поки закипить чайник. Вона хлебтала повільніше, потім начисто вилизала блюдце. Чому з них такі шорсткі язики? Щоб краще хлебтати, суцільно пористі. Вона нічого не з’їсть? Він озирнувся навколо. Ні.
Тихенько порипуючи черевиками, він побрався угору сходами в хол, спинився під дверима спочивальні. Може, вона схоче чогось смачного. Тоненькі скибочки хліба з маслом вона зранку любить. А проте хтозна; може, цього разу.
Він мовив тихо у порожньому холі:
– Я вискочу на хвилину. За мить вернуся, – і, почувши себе, додав:
– Може, купити тобі чогось на сніданок?
Сонний голос стиха мугикнув на відповідь:
– Мне.
Ні. Вона не хоче нічого. Потому він почув ще тихіше тепле важке зітхання; вона повернулася на ліжку, і поламані пружини задеренчали. Пора їх уже направити. Шкода. Аж з Ґібралтару. Забула й те, що знала з іспанської. Цікаво, скільки дав за нього її батько. Старосвітські манери. О так, звичайно. Купив його на аукціоні у губернатора. Узяв за безцінь. Коли йдеться про купівлю, старому Твіді пальця в рот не клади. Атож, сер. Це було під Плевною. Я вислужився з солдатів, сер, і тим пишаюся. Проте йому вистачило кебети задля гендлю купити ті марки. Завбачливий був чоловік.
Рука його зняла капелюха, що висів на кілочку над товстосуконним пальтом з ініціалами і плащем, який він придбав у бюро знахідок. Марки; клейкі картинки. Мабуть, багато офіцерів знаються на цьому ділі. Авжеж знаються. Розмитий від поту напис на денці капелюха промовив йому безгучно: найвищого ґатунку Пластові капе… Він швиденько позирнув за шкіряну бинду. Білий папірець. Схований безпечно.
Ступивши через поріг, він застромив руку в кишеню штанів, шукаючи ключа. Немає. У тих штанях, що я скинув. Треба його забрати. Картопля{126} є. Шафа скрипить. Не варто її турбувати. Вона перевернулася уві сні. Він тихо-тихенько причинив за собою двері, так що стулка зайшла за поріг, ледача ляда. Буцімто зачинені. Нічого, перебуде, доки я вернуся.
Він подався на сонячний бік, обійшовши нещільно прикритий люк біля сімдесят п’ятого номера. Сонце замалим не сягало шпиля церкви святого Ґеорга. Удень, мабуть, буде спека. А надто в чорному вбранні. Чорний колір править за провідника, рефлектора (чи то рефрактора?) тепла. Але ж не гоже з’явитись у тому світлому костюмі. Вирядився, наче на пікнік. Він ішов, раз по раз спроквола заплющуючи повіки, тішачися теплом. Хлібний фургон Боланда доправляє на лотках наш насущний, але вона віддає перевагу вчорашньому буханцю, пирогам з хрумкою гарячою скоринкою. Почуваєш себе молодим. Десь на сході, на світанку; вийти удосвіта, мандрувати навколо землі поперед сонця, випередити його на день. Так іти роками, не старіючи формально ні на день. Простувати понад берегом, чужим краєм, дійти до міської брами, там вартовий, теж старий вояка, з пишними вусами, як у старого Твіді, схилився на довгий спис. Блукати вулицями, де над вікнами понапинані тенти. Повз тебе обличчя в тюрбанах. Темні печери килимових крамниць, здоровань, лютий турок сидить по-турецькому і курить люльку зі скрученим цибухом. На вулицях волають торговці. Пити воду, засмачену солодким укропом, шербетом. Блукати цілісінький день. Може, стріну й одного-двох розбійників. Ну що ж, зустріну. Сонце схиляється до заходу. Між колонами тінь мечеті: мулли з сувоєм. Дрож дерев, сигнал, вечірній вітер. Я проходжу. Тьмяніє золоте небо. На порозі стоїть мати, дивиться. Гукає додому дітей незрозумілою мовою. Висока стіна; за нею бринькають струни. На нічному небі місяць, фіялковий, кольору нових підв’язок Моллі. Струни. Слухай. Дівчина грає на інструменті, як це він зветься: цимбали. Я йду далі.
А насправді, мабуть, зовсім інакше. На зразок того, що пишуть у книжках: слідом за сонцем. Променисте сонце на титульній сторінці. Він усміхнувся, тішачись. Артур Ґріфіт сказав про заставку до передової статті у «Фрімені»: сонце гомрулу встає на північному заході з провулка, що за Ірландським банком. Він затримав задоволену усмішку. Типова манера Айкі: сонце гомрулу сходить на північному заході.
Він підійшов до Леррі О’Руркової корчми. Із заґратованого льоху ледь пахнуло портером. Крізь розчинені двері бару долинає дух імбирового пива, чайного листя, кришеного печива. Проте корчма вигідна: якраз біля кінцевої зупинки. От корчма М’Олі в нікудишньому місці. Звичайно, якщо по Північній окружній проведуть трамвай од скотного ринку до набережної, їй тоді ціни не складеш.
Лиса голова з-над фіранки. Хитрий старий лис. На оголошення його не підіб’єш ніяким робом. Але діло своє знає таки-так. Звичайно це він, мій хоробрий Леррі, стоїть без піджака, спершися на ящики з-під цукру, і дивиться, як убраний у фартух служник миє шваброю підлогу. Саймон Дедалус чудово його передражнює, примруживши очі. Ви знаєте, що я вам скажу? А що, містере О’Рурку? Знаєте що? Росіяни – вони такі слабкі, що японцям їх і на один зуб не стане.
Спинитися й озватися: може, сказати про похорон, Сердешний Дігнем, містере О’Рурку; не повелося йому, бідоласі.
Звернувши на вулицю Дорсет, він бадьоро привітався, гукнувши в двері:
– Добрий день, містере О’Рурку!
– Добридень вам.
– Чудова погода, сер.
– Ваша правда.
Де в них беруться гроші? Приїздить такий собі рудий офіціант з якогось там Лейтрима, миє посуд, і виливиє недопитки у підвалі. А потім, не встигнеш огледітися, уже він багатий, як Адам Файндлейтер або Ден Телонс. Хоч конкурентів до біса. П’ють геть усі. Добра була б розвага: пройдіть через Дублін так, щоб обминути шинки. Багато не заощадиш. Може, з пияків. Вкладеш три, а прибутку п’ять. А що хіба? Шилінг тут, шилінг там, зрештою і накапає. Може, на оптових замовленнях? Шахери-махери з комівояжерами. Владнай з хазяїном, а гроші пополам, га?
Скільки всього за місяць можна заробити на портері? Скажімо, десять бочок. Скажімо, він отримає десять відсотків. Ні, більше. Десять, п’ятнадцать. Він минув Святого Йосифа, народну школу. Галасують шибеники. Вікна одчинені. Свіже повітря відживляє пам’ять. Або пісенька. Абеве гедеже коломене поросята уфеха цешаща юя. Чи вони хлопці? Так, Айніштерк, Айнішарк, Айнішбофін[65]65
Острови біля берегів Ірландії.
[Закрыть]. Мордуються. Мій. Гори Блум[66]66
Гірський кряж на півдні Ірландії.
[Закрыть]{127}.
Він спинився перед Длугачевою вітриною, видивляючись на в’язки сосисок, ковбас, чорних і білих, п’ятдесят помножити на. Цифри зблідли у голові, не даючи здобутку: невдоволений, він полишив їх блякнути. Блискучі сосиски, напхані фаршем, живили його погляд, і він заспокоєно вдихав теплуваті духмяні пахощі смаженої свинячої крови.
З нирки точилася кров на таріль, помережану вербовими гілочками: остання. Він стояв біля прилавка за сусідською служницею. Чи вона її купить, вичитавши зі списку на клаптикові паперу, який тримала у руці. Потріскалась: пральна сода. І півтора фунти сосисок Денні. Його очі спинилися на її міцних стегнах. Вудз його прізвище. Цікаво, що він витворяє. Жінка підстаркувата. Свіжа кров. Кавалерам туди зась. Дужі руки. Гамселить килим на шворці. Вона добряче його гамселить, чортова дівка. Як за кожним разом погойдується й закручується її спідниця.
Різник з тхорячими очима склав сосиски, що їх відірвав од в’язки брудними пальцями, сосисково-рожевими. Добре м’ясо, наче з вигодованої у стійлі телиці.
Він узяв аркуш з купи накраяного паперу. Зразкова ферма в Кіннереті на березі Тиверіадського озера. Може правити за ідеальний зимовий санаторій. Мойсей Монтефіоре{128}. Так я й думав. Будинок ферми, навколо стіни, невиразні обриси корів, що пасуться. Він одставив далі аркуш: цікаво; приставив ближче, невиразні обриси корів, шелестить аркуш. Молода біла телиця. Ранками на скотному ринку скот реве у загородах, тавровані вівці, ляпають, падаючи, кізяки, скотарі у цвяхованих чоботях походжають по соломі, поляскують долонею ситі зади, оце гарна, у руках необдерті, з корою лозини. Він терпляче тримав навскоси аркуш, стримуючи себе і свої почуття, його слухняний безвільний погляд спочивав. Спідниця погойдувалась, закручуючися, раз, раз, раз.
Різник схопив два аркуші з купи, загорнув її чудові сосиски й скривив червону пику.
– Ну, люба міс, – сказав він.
Вона подала монету, сміливо усміхаючись, показуючи товстий зап’ясток.
– Дякую, міс. Шилінг три пенси решти. Що вам, прошу?
Містер Блум швидко показав. Наздогнати і йти позад неї, вона ж дрібцюватиме поволі, за її рухливими стегнами. Приємно подивитися зранку. Швидше-бо, клята душа. Куй залізо, поки гаряче. Вона спинилася на сонці за порогом крамниці й неквапно подалася праворуч. Він зітхнув: вони ніколи не розуміють. Потріскані від соди руки. Та ще й загрубілі нігті на ногах. Брунатні наплічники подерлися, захищають її подвійно. Образа від зневаги трохи його потішила. До того ж, констебль після варти обіймав її на Еклз-лейн. Люблять, щоб здоровий. Гарна сосиска. Ой, містере полісмене, я заблудилася.
– Три пенси, прошу.
Рука його взяла вогку м’яку залозу і поклала її в кишеню при боці. Потому вона витягла з кишені штанів три монети й поклала їх на гумові колючки. Вони полежали, їх швидко полічили й одну по одній швидко вкинули в касу.
– Дякую, сер. Іншим разом.
Іскорка жадібного вогню з лисячих очей йому подякувала. За мить він одвів погляд. Ні, краще ні, іншим разом.
– Бувайте здорові, – сказав він, відходячи.
– Бувайте здорові, сер.
Нема й сліду. Зникла. То й нехай.
Він пішов назад по Дорсет-стрит, уважно читаючи. Агендат Нетаїм{129}; садівнича компанія. Закупити піщані обшири в турецького уряду й засадити евкаліптами. Дають чудову тінь, паливо й будівельний матеріал. Помаранчові гаї й неозорі баштани на північ од Яффи, Ви платите вісім марок, а вам засаджують дунам[67]67
Єврейська та арабська міра площі; близько 0,1 гектара.
[Закрыть] землі оливами, помаранчами, мигдалем або цитронами. Оливи дешевші; помаранчі потребують штучного зрошення. Щороку вам посилають урожай. Ви будете зареєстровані як довічний власник у спілчанській книзі. Можете сплатити десять відразу, а решту доплачувати щорічними внесками. Блайтрештрассе 34, Берлін, В. 15.
Нічого не вийде. А проте, ідея непогана.
Він подивився на худобу, що невиразно маячіла крізь срібне марево спеки. Припорошені сріблом оливи. Спокійні довгі дні: підтинання гілок, дозрівання. Оливки, мабуть, кладуть у банки? У мене кілька лишилося від Ендрюса. Моллі їх випльовувала. Тепер добрала смаку. Помаранчі в тоненькому папері запаковані в ящики. Цитрони теж. Цікаво, чи ще живий старий Цитрон з бульвару святого Кевіна. І Мастянський зі старою лірою. Приємно ми тоді збавляли вечори. Моллі в Цитроновому плетеному кріслі. Гарно тримати прохолодний восковий плід, тримати в руці, піднести до ніздрів і вдихнути пахощі. Отак, важкі, солодкі, п’янкі пахощі. Одні й ті ж, рік за роком. Мойзел{130} казав мені, що за них і ціну дають добру. Садиба «Арбутус»; Плезантс-стрит; любі давні часи. Мають бути без жодної вади, він казав. Привозять з такої далечини: Іспанія, Ґібралтар, Середземне море, Левант. Ящики виставлені вряд на набережній Яффи, чолов’яга відмічає їх у книзі, вантажники в засмальцьованих грубих штанях їх переносять. Ось, як це його в біса звати, виходить з. Як ся? Не бачить. Людина, що з нею тільки шапкусшея, трохи дратує. Спиною він схожий на того норвезького капітана{131}. Цікаво, чи стріну я його сьогодні. Цистерна поливати вулиці. Щоб викликати дощ. І на небі, і на землі.
Хмара почала закривати сонце завоєм, поволі, завоєм. Сіра. Далеко.
Ні, не так. Гола земля, гола, безплідна. Вулканічне озеро, мертве море: нема риби, без водоростів, глибоко запало в землю. Ніякий вітер не підніме тих хвиль, сірих, металевих, отруйні затуманені води. Сірчаний дощ вони його назвали; міста рівнини; Содом, Гоморра, Едом. Усе мертві імена. Мертве море на мертвій землі, сірій і старій. Старій тепер. Вона породила найстарішу, найпершу расу. Скоцюрблена стара баба перейшла од Кессіді вулицю, затиснувши в руці шийку пляшки. Найстаріший народ. Помандрували геть по всьому світі, з полону в полон, розмножуючись, помираючи, народжуючися скрізь і всюди. А вона там лежить. Тепер вона більше вже не може родити. Мертва: старої баби: сіра запала манда світу.
Порожнеча.
Сивий жах обпік його тіло. Поклавши аркуш у кишеню, він повернув на Еклз-стрит, поспішаючи додому. Холодна олія поповзла у жилах, заморожуючи кров: старість покрила його тіло соляним панцирем. Ну, ось я вже й дома. Зранку в роті гидкий присмак, лихі видіння. Не на ту ногу встав. Треба знову робити вправи за Сендоу{132}. На руках долілиць. Поцвілі цинамонові цегляні будинки. Восьмий номер ще й досі не винайнятий. Чому? Просять лише двадцять вісім. Тауерс Беттерсбай, Норт, Мак-Артур: вікна вітальні заліплені оголошеннями. Наліпка на хворе око. Вдихнути легенький дух чаю, чад підгорілого, пах масла, що шкварчить на пательні. Бути коло її розкішного нагрітого в постелі тіла. Так, так.
Швидкий теплий промінь сонця вибіг з Берклі-роуд, прудко, в легеньких сандалях по ясніючому пішоході. Біжить, вона біжить мені назустріч, дівчина з золотавим волоссям, що має на вітрі.
