Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 53 страниц)

– Палкі натури за цими дверима, – вставив тут Стівен, – палали пристрастю через десять шилінгів. Roberto ruba roba sua[419]419
  Роберто краде свій одяг (іт. скоромовка).


[Закрыть].

– Ваша правда, – луною підтвердив пан Блум.

– А ще, – провадив Стівен, утупившися в порожнечу й звертаючися до самого себе чи до якогось невидимого й хтозна де розташованого слухача, – є палкість Данте й рівнобедрений трикут, міс Портінарі, в яку він закохався, й Леонардо, й San Tommaso Mastino[420]420
  Святий Тома Мастіно (іт.).


[Закрыть].

– Це в крові, – негайно погодився пан Блум. – Усі скупані в крові сонця. Збіг обставин: саме сьогодні я побував у музеї на Кілдер-стрит, незадовго до нашої зустрічі, якщо дозволенно це так назвати, і просто подивився на тамтешні античні статуї. Чудові пропорції стегон, грудей. Таких жінок ви тут не здибаєте. Хіба вряди-годи, як виняток. Так, трапляються миленькі, по-своєму гарненькі, але те, про що я говорю, це сама жіночність фігури. Як на те, тутешні жінки мають так мало смаку до вбрання, чи не всі, а смак настільки підкреслює природну красу, хоч би що ви про це казали. Зіжмакані панчохи, в бганках – гаразд, хай тільки я схибнувся на цьому, але щось у цьому та є, що я просто не можу на таке дивитись.

Тим часом бесіда навколо них помітно вже втрачала жвавість, то й інші завели про морські катастрофи, про загублені в тумані кораблі, про зіткнення з айсбергами й таке інше. Звісно, і в нашого Полундри знайшлося чого понарозказувати. Він-бо не раз обплив мис Доброї Надії, боровся з мусонами, воно такі вітри, в китайських морях, і посеред усіх цих небезпек пучини-нурти одна штука, виголосив він, повсякчас вірно його рятувала, десь так він висловився, що святий образок завжди його спасав.

Потім вони подрейфували до тої катастрофи під Донтс-рок, яка спіткала оте нещасливе норвезьке суденце^{863} – і хто б пригадав його назву? Аж поки візник, отой, що так дуже на Генрі Кемпбелла схожий, згадав: «Пальме»! навпроти Бутерстауна. Тоді в місті тільки й говорили про це (Альберт Вільям Квіл склав на цю тему пречудові вірші найрідкісніших вартощів, справжній шедевр, і видрукував їх у «Айриш Таймс»; хвилі перекочувалися через палубу, а на березі тисячні юрби людей переживали-співчували, кам’яніючи з жаху. Далі хтось щось мовив про той випадок, коли в пароплав «Леді Керне» зі Свонсі врізалася «Мона», що йшла зустрічним курсом, а на морі стояла непроглядна імла, й він потонув з усією командою, що скупчилася на палубі. І ніхто ніяк не допоміг. А капітан «Мони» сказав потім, мовляв, він боявся, що його шпангоути не витримають зіткнення. А з’ясувалося, що в її трюм ані краплини води не просочилось.

На цьому етапі сталася невеличка подія. Відчувши, що в нього накопичилася потреба віддати рифи, моряк підвівся зі свого місця.

– А дай-но мені перетнути твій траверс, друже! – звернувся він до свого сусіди, що саме переходив у стан блаженної дрімоти.

Торуючи собі путь важкою, забарною, незграбною ходою до дверей, він важко ступив гуп! униз зі сходинки, єдиної при вході, й взяв курс ліворуч. Поки моряк орієнтувався на місцевості, пан Блум, укмітивши, ще як той підводився, що в нього з кожної кишені стирчить по пляшці здогадно матроського рому (для потреб охолодження палаючого нутра), тепер побачив, як той добув пляшку, відкоркував чи відкрутив затичку й, приклавши горлечком до уст, потягнув добрячий ковток, і чути було, як забулькотіло. Невиправний Блум, проникливо запідозривши, чи старий комедіант не проробляє обманного маневру, а сам насправді хоче поволочитися за геть антипатичною проявою жіночого роду, котра, одначе, щезла безслідно та безповоротно, все-таки зумів, напружившись, видивитись, як той, належно збадьорений своїм ромовим забезпеченням, витріщається на бики та балки Окружного моста трохи приголомшено, позаяк від моменту його останнього сюди візиту споруда ця, звісно, разюче змінилася, і то на краще, набагато. Якась невидима Блумові особа (чи особи?) спрямувала морського вовка до чоловічого пісуару, з числа споруджених довкола, з відомою метою, Очищувальною Комісією, але минуло в німотній тиші зовсім небагато часу, як моряк, передумавши йти в той рейс, справив малу потребу просто на місці, після чого трюмні його води ще якусь хвильку дзюркотіли по бруківці, чим, очевидячки, потурбували коняку біля конов’язі.

Так чи інак, а копито тупнуло, опустившись на нове місце. Брязнула збруя. Легенько потривожений у своїй халабуді біля жарівні з непогасним вугіллям сторож міських кругляків, хоч як він низько опустився і від найменшого шереху підскакував, виявився в суворій дійсності не ким іншим, як згаданим вище Гумлеєм, що перебивався нині на парафіяльній допомозі, а цю тимчасову роботу дав йому Пет Тобін, за всією людською вірогідністю з людського співчуття, та й знайомство ж давнє, – отож сторож заворушкався у своїй комірчині, перш ніж спокійно розпружитися у Морфеєвих обіймах. Воістину яскравий приклад того як тяжкі часи щонайсуворішим робом закрутили у своїй крутняві шаленій хлопця з добропристойної родини котрий усеньке дотеперішнє життя своє купався в достатку мов вареник у сметані якось-то йому навіть упало мов з неба сто фунтів прибутку на рік але ж у нього в найослішого осла все те втекло чи протекло мов вода крізь пальці. Й ось він сидить голий як бубон, і це після того як бувало заливав усе місто алкоголем а тепер як хоч так і скоч бо й найнещасніший жебрак за тебе багатший. П’є, коли гроші є, що й казати, і це лише ще один зайвий урок, адже міг би завиграшки штовхати якусь велику справу, якби – але тут, звісно, велике «якби» – спромігся дати раду злощасній своїй пристрасті.

А тим часом усі голосно оплакували занепад ірландського судноплавства, і далекого, й каботажного, бо це ж дві сторони однієї медалі. В бухті Александри зійшов зі стапелів корабель для Палгрейва Мерфі, єдиний спуск на воду за цей рік. Воно то правда, гавані ніде не поділись, але коли в них заходили кораблі?

Бувають, знаєте, катастрофи й ката строфи, прорік господар, який, певне, був au fait[421]421
  У курсі справи (фр.).


[Закрыть].

І ось що хотів би він з’ясувати: чому той корабель наскочив прямісінько на єдину скелю в усій Галвейській бухті, коли містер Вортінгтон (чи хтось із подібним прізвищем, як там його) просував проект Галвейського порту, га? Поспитайте капітана тієї посудини, порадив він публіці, скільки англійський уряд утихаря дав йому за таку послугу хабаря? Капітана Джона Лівера^{864} з Ліверського маршруту.

– Правду ж я кажу, шкіпере? – звернувся він до моряка, що пихкотів зворотним курсом після усамітненого узливання та інших своїх операцій.

Цей же достойник, на льоту підхопивши уривок фрази чи пісні, ревнув щось ніби музичне, зате дуже завзято: чи то матроський наспів, чи ще щось, чи то в секунду, чи в терцію. Чутке вухо пана Блума уловило потім, як він відхаркує, очевидячки, тютюнову жуйку (отож вона й була), тож він, як можна здогадатися, примоцював її в своєму кулаці, поки ото заливав та відливав, а вже тоді, після згаданої вогняної вологи, вона йому засмакувала надто кисло. Одне слово, після успішного свого заливання-відливання він уломився в двері, наганяючи на товариство атмосферу спиртних випарів і на відчай душі горланячи, мов щирий океансько-окаянський волоцюга, якому море по коліна:

 
Сухарі на шхуні – поламаєш зуби,
Солонина солоніш жони Лота дупи.
Ох, Джонні Лівере!
Джонні Лівере, ох!
 

Після отакого пісенного вступу цей застрашливий екземплярус упевнено посунув на авансцену й, щасливо допливши до свого місця, радше осів, ніж сів, передбаченою для оного частиною тіла.

Козолуп (якщо то був справді він) явно з якоюсь прихованою думкою виливав свої нарікання в силувано-слабенькій філіппіці стосовно природних багатств Ірландії чи чогось подібного і, замахнувшись на цілу дисертацію, змальовував її як найбагатшу країну в цілому Божому світі, всім незмірно вищу за Англію, бо й вугілля в неї – незліченні поклади^{865}, свинини вивозиться з неї на шість мільйонів фунтів щороку, яєць і масла – на десять мільйонів, і всі ті щедроти випомповує з неї Англія, давлячи вбивчими податками бідняків і загрібаючи щонайкраще м’ясо на ринку, й так далі в цьому дусі все піддавав та піддавав пари. Розмова на цю болючу тему захопила всіх присутніх, і кожен визнав, що саме такі з їхньою батьківщиною справи. Все, що тільки росте, все може виростати на ірландській землі, заявив він, бо он у Кавані полковник Еверард легко вирощує тютюн. А що зрівняється з ірландським беконом? Але день розплати, звістив він, накручуючи своє крещендо та без тіні сумніву, змонополізувавши чи не всю розмову, вже чигає на всесильну Англію, незважаючи на її золото, за всі її злочинства. Назріває крах, найґрандіозніший за всю історію. І німчики-япончики урвуть своє, запевнив він. Бури – то був лиш початок кінця. Карткова Британська імперія вже розвалюється, а довершить її падіння Ірландія, її, Британії, ахіллесова п’ята^{866}, у зв’язку з якою він і пояснив усім про вразливе місце грецького героя Ахілла – й цей момент слухачі втямили як не треба краще, бо ж оратор цілковито заволодів їхньою увагою, продемонструвавши належне сухожилля на своєму черевику. А ще він дав пораду кожному ірландцеві: не покидай своєї вітчизни, трудись для Ірландії і живи для Ірландії. Ірландія, як сказав Парнел, потребує кожного з синів своїх.

Це вивершення кінцевої частини його промови публіка привітала шанобливим мовчанням. Одначе непробивного мореплавця господарів суворий заповіт ніскілечки не похитнув.

– Ти б, начальнику, ліпше ділом своїм займався, – не без роздратування відказав цей необроблений алмаз у відповідь на наведені вище трюїзми.

Щодо краху та дечого іншого господар ладен був і прийняти холодний душ, проте в головному все так само твердо стояв на своєму.

– Хто найкращі війська в армії? – з гнівом поспитав сивий старий ветеран. – Хто найкращі бігуни й стрибуни? І хто у нас найкращі генерали та адмірали? Ось що ви мені скажіть.

– Найчастіше ірландці, – відповів візник, Кемпбелл за винятком деяких відмінностей на обличчі.

– Що й я кажу, – підхопив бувалий моряк. – Ірландський селянин католицької віри. Ось хто хребет нашої імперії. Знаєте Джема Маллінса?

Лишаючи і за ним, і за будь-ким право на власну думку, господар, однак, заперечив, що йому начхати на будь-яку імперію, нашу чи його, а того, хто їй служить, він нізащо не визнає за гідного зватися ірландцем. За цим посипався з обох боків град гнівних реплік, суперечка ставала все палкіша, й обидва сперечальники почали, звісно, апелювати до слухачів, а ті зацікавлено стежили за цим турніром, аби тільки сторони не перейшли до взаємних образ та побоїв.

Мавши конфіденційну інформацію за цілу низку літ, пан Блум схильний був відносити подібні пророцтва до царини чистісіньких нісенітниць, позаяк, зовсім незалежно від того, бажана та мета чи аж ніяк ні, він ясно усвідомлював, що їхні сусіди через протоку, якщо тільки вони не набагато дурніші, ніж він про них думав, радше приховували свої сили, а не навпаки. Це цілком варте було тих рожевих сподівань, плеканих у відомих колах, що, мовляв, коли-небудь десь мільйонів за сто років вугільні жили на братньому острові зовсім вичерпаються, а щодо цього, навіть якби, скажімо, з плином сторіч і вийшла така тарапата, він тільки й міг би сказати від себе, що за такий час могло б успішно виявитися без ліку й інших обставин, не менш важливих для остаточної розв’язки, отож поки те-се, найрозважливіше – це користатися благами обох країн, хай навіть вони будуть двома ворожими полюсами. Ще одна прикметна деталь – амури хвойд із бахурами, коли вдатися до вульґарного просторіччя, – нагадала йому про те, що ірландські воїни бились за Англію^{867} так само часто, як і проти неї, фактично навіть частіше. А тепер навіщо? Тож уся сцена між цією парочкою, господарем закладу, який чи то був чи то вважався чи тепер чи в четвер Фіцгаррісом, зі славетних непереможних, і його опонентом, вельми схожим на самозванця, дуже нагадувала чистісіньке ошуканство, от ніби все навмисне підлаштовано, дарма що це здавалося тільки йому, спостерігачеві, знавцеві людської душі, а решта нічого подібного й не завважувала. Що ж до орендаря чи власника, який, можливо, й не був зовсім тією знаменитістю, то в нього (Блума) було тверде відчуття, і то абсолютно виправдане, що від таких людей слід триматися чимдалі, якщо тільки ти не безмозкий віслюк, і ніколи не злигуватися ні з ними (покласти собі за правило на все життя), ні з їхньою злочинною братією, адже ж ніколи не може бути гарантії від донощика, й тоді тебе хутко до прокурора королеви себто наразі короля від котрого-небудь суб’єкта на взір Деніса чи Пітера Кері, хоча подібні думки він відкидав категорично. До того ж, не залежно ні від чого, йому взагалі осоружні були хоч би які злочини чи лихі вчинки. І все ж таки, хоча ніколи й ні під яким соусом у душі його не гніздилися лиходійські нахили, він нестеменно відчував, не заперечуючи цього (хоча внутрішньо й лишаючись самим собою), певне захоплення людиною, котра насправді, реально пустила в дію ніж, убивчу крицю, беручи відвагу в своїх політичних переконаннях (при тому, що сам він нізащо б не згодився брати участь у таких подвигах), адже це з тієї самої опери, що й їхні вендетти через любов у південних країнах, або вона моя, або хай мене повісять через неї, коли часто-густо муж, після короткої розмови з нею про її стосунки зі щасливим обранцем (а парочку він уже й вистежив), завдає своїй найдорожчій смертельні поранення за її позашлюбний зв’язок, угороджуючи їй в груди кинджал, аж поки раптом допетрає, що цей-бо Фіц, на прізвисько Козо-етцетера, всього-навсього тільки правив кіньми, вивозячи геть справжніх виконавців, а отже, якщо йому слушно казали, зовсім і не брав участи в самій засідці, на підставі чого якесь світило адвокатського світу й зуміло врятувати йому шкуру. Так чи інак, це давно було та й загуло, і що стосується нашого друга, гаданого Козо-ітакеін, то він явно пережив свою славу. Йому б годилося або зійти на ешафот, або вже померти своєю смертю. А то геть як у акторок ах, прощавайте навіки – достеменно остання вистава, а потім знову вигулькує з усмішкою. Атож, щедра до абсурду, темпераментна, навіть у думках не мелькає накопичити чи заощадити, й щохвилини ладна погнатись за журавлем у небі. Геть так само він дуже підозрював що містер Джонні Лівер позбувся певної кількости фунтів та шилінгів здійснюючи інспекцію ближчої округи доків у задушевній атмосфері «Старої Ірландії», таверни такої, вернися в Ерін і таке інше. Що ж до решти, то цих пісень він уже наслухався не так давно, про що й сповістив Стівена, признавшись, як убивчо просто він обеззброїв свого кривдника.

– Він образився через якусь дрібницю, – пояснив цей муж, що, попри численні кривди, зберігав урівноважену, мирну вдачу, – котра зірвалася у мене з уст. І він обізвав мене жидом, виступивши з великим запалом, дуже агресивно. То я йому на це, нітрохи не відхиляючись від простих фактів, нагадав, мовляв, Бог твій, я маю на увазі Христа, також був жидом, і вся його родина, достоту як і я, хоча насправді я не той. Оцим я його й переміг. Лагідне слово відвертає гнів. У нього не знайшлося жодного слова відповісти, всі це бачили. Чи я не правий?

Він спрямував на Стівена довгий марний погляд боязкої темної гордости за той свій покірливий осуд, але почасти й позирк благання, бо з нього мовби випромінювалося ніби щось тут не зовсім…

– Ex quibus, – не дуже виразно й без особливого виразу промурмотів Стівен, а тим часом двоє чи й четверо їхніх очей перемовлялися, – Christus чи Блум його ім’я чи врешті-решт яке завгодно, secundum carnem[422]422
  Від них… Христос… по плоті (лат. Римл. 9, 5).


[Закрыть].

– Авжеж, – знайшов пан Блум за потрібне застерегтися, – це питання слід розглядати з обох боків. Нелегко визначити якісь точні правила слушности й хибности, але все ж таки завжди є можливості для поліпшення, хоча, як кажуть, усяка країна, і багатостраждальна наша в цьому не виняток, має такий уряд, на який вона заслуговує. Але хай би було хоч трохи доброї волі у всіх-усіх. Це так приємно взаємно вихвалятися кожне своїми перевагами, але ж як усе-таки щодо взаємної рівности? Мене відштовхують насильство й нетерпимість у будь-якому їх вигляді. Цим нічого не зупинити й нічого не досягнути. Революція має відбуватись за належним планом-розпорядком, у розстрочку. Це ж цілковите безглуздя – ненавидіти людей лише за те, що вони, сказати б, мешкають не на нашій вулиці й розмовляють не нашою говіркою.

– Історична битва на Кривавому мосту, – погодився Стівен, – і семихвилинна війна між провулком Чинбарів та Ормондським ринком.

– Атож, – повністю погодився пан Блум, цілковито схваливши співрозмовникову заувагу, приголомшливо слушну, адже у всьому світі існувало приголомшливо багато подібних історій. – Ви просто перехопили мої слова, які я саме збирався сказати, – додав він. – Люди так люблять жонглювати суперечливими свідченнями, що, сказати щиро, неможливо, навіть віддалено…

Всі ці нікчемні сварки, як на його скромне розуміння, лише збуджують погану кров – стимулюють котрусь там ґулю чи залозу войовничости, й цілком помилково тлумачаться мотивами чести й прапора, тоді як насправді все зводилося частіше до грошового питання, що криється за всім, до жадібности й заздрости, бо люди ніколи не знають, де слід зупинитися.

– Звинувачують… – почав на повен голос, але тут-таки відвернувся від решти відвідувачів, які, ймовірно… і продовжив тихіше й ближче, аби інші… якщо вони раптом…

– …євреїв, – тихо мовив набік, Стівенові на вухо, – звинувачують у руйнуванні. Але в цьому, смію запевнити вас твердо, немає ані грана істини. Історія – чи не подивуєте ви, коли про це довідаєтесь? – неспростовно доводить, що Іспанія занепала після того, як інквізиція вигнала євреїв, а в Англії почалося процвітання, коли Кромвель, цей надзвичайно небезталанний розбійник, який в інших відношеннях набрався гріхів, мов пес реп’яхів, привіз їх туди. А чому? Та тому, що вони люди практичні, й вони це довели. Я не хочу дозволяти собі жодних… вам-бо й так відомі основні погляди на цю тему, а ще ж, позаяк ви ортодоксальний… Але в царині економіки, якщо облишимо релігійний бік, сказати «священик» – це те саме, що сказати «вбогість». А візьмімо знов Іспанію, ви ж могли переконатися в війну, та порівняймо з Америкою, яка повним ходом рухається вперед. Знов же турки: тут річ у догмі. Адже коли б вони не вірили, що після смерти потраплять прямісінько до раю, то постаралися б улаштувати собі чимкраще життя, принаймні так мені здається. Ось на цей гачок і ловлять усіх парафіяльні попи. Але я, – договорив він із драматичним піднесенням, – не гірший ірландець за того грубіяна, про якого я згадав вам напочатку, і хотілося б мені, аби всі люди, без розрізнення вір і класів, – наголосив він, – мали скромний, але пристойний прибуток, не щось жебрацьке, а, скажімо, фунтів триста на рік. Це життєво важливо й цілком досяжно, а ще це неабияк сприяло б кращій приязні між людьми. Принаймні таке у мене уявлення про найвартісніше в житті. Оце я називаю патріотизмом. Ubi patria^{868}, як нас трішки навчили у нашій альма-матер, vita bene[423]423
  Де батьківщина… життя добре (лат.).


[Закрыть]. Себто сенс тут такий: де ти зможеш добре жити, якщо працюватимеш.

Сидячи над своєю нескуштовною пародією на каву й слухаючи цей синопсис загальників про все на світі, Стівен зирив собі в пустку. Звісно, до нього таки доходили всі ці слова, такі різні, що змінювали відтінки, немов ті краби вранці у Рингсенді, коли вони квапливо ховаються у всі барви й відтінки одного й того самого піску, в якому вони десь там начебто гніздяться. Ось він підвів голову й стрівся з очима, що сказали, а може, й ні, слова, які вимовив почутий ним голос: якщо працюватимеш.

– Мене викресліть, – спромігся видавити він, маючи на увазі з праці.

Очі виразили подив, позаяк він, їхній pro. tem. чи тим. час. власник зазначив чи, точніше, голос його проголошуючий: Усі повинні працювати, зобов’язані, спільно.

– Звісно, я маю на увазі, – поквапився запевнити той, – працю в щонайширшому розумінні. У тому числі й літературний труд, не заради самих тільки лаврів. Писати для газет – це нині найгарячіший канал. І це також праця. Важлива робота. Врешті-решт, судячи з тої дещиці, що я про вас знаю, коли стільки грошей пішло на вашу освіту, ви маєте повне право їх відшкодувати, назвавши свою ціну. Ви маєте стільки ж права добувати хліб свій щоденний своїм пером, розробляючи вашу філософію, як і будь-котрий селянин плугом. Хіба ж це не правда? Обидва ви належите Ірландії, ви її голова й руки. І те й інше однаково важливі.

– Ви припускаєте, – заперечив Стівен із тихим ніби смішком, – що я набуваю ваги тим, що належу faubourg Saint Patrice[424]424
  Передмістя Святого Патрика (фр.).


[Закрыть] чи то, одним словом, Ірландії?

– Я пішов би ще далі… – почав був пан Блум.

– А я припускаю, – урвав співрозмовника Стівен, – що то Ірландія набуває ваги тим, що вона належить мені.

– Що-що належить? – перепитав пан Блум, нахиляючись, бо вирішив, що він чогось недовтямив. – Вибачте, я, на лихо, не розчув кінця фрази. Що саме ви?..

Стівен, явно розсердившись, повторив і, відсунувши свого кухля з кавою чи бозна з чим, додав, не надто чемно:

– Ми не годні поміняти батьківщину. То поміняймо хоч тему.

Пропозиція була доречна, тож пан Блум, аби поміняти тему, опустив погляд, але у певному сум’ятті, бо ніяк не міг зміркувати, до якого мовного звороту належало те належить, бо звучало воно йому геть неналежно. От докір був куди зрозуміліший за решту речення. Тут, слід гадати, подіяли випари його недавньої оргії, дивним чином викликавши у молодика жовчну різкість, непритаманну його тверезому станові. Можливо, домашнє життя, якому пан Блум надавав найбільшу вагу, десь чомусь не було всім, що потрібно, або ж йому бракувало друзів із підхожого кола. Непокоячись за свого молодого сусіду, якого він покрадьки й не без остраху роздивлявся, пам’ятаючи, що він-бо допіру з Парижа, надто ж очі разюче нагадували його батька й сестру, одначе, не спромігшись сягнути ясноти в заторкнутому питанні, він заходився пригадувати всякі приклади, коли висококультурні юнаки, що подавали чудові надії, вже на зорі своїй піддавалися розкладанню, причому звинувачувати в цьому було нікого, крім тільки їх самих. Таким, до прикладу, був випадок О’Каллагана, трохи схибнутого химерника, із пристойної, хоч і небагатої родини, з його божевільними витівками, й одним з його жартів, коли захмеліє і стане геть-то нестерпним, була звичка з’являтися перед публікою, вирядившись напоказ у костюм із пакувального паперу (достеменний факт). А коли у своїх розвагах він пересягнув уже за край, настала і звичайна dénouement[425]425
  Розв’язка (фр.).


[Закрыть], сіп-сіп – та в окріп, отож довелося кільком друзям хутко сплавити його чимдалі після того, як Джон Маллон із Центрального поліційного управління дуже прозоро натякнув, що коли б йому не загриміти у відповідності до другого розділу Додатків до Карного кодексу (а імена частини осіб, яких викликали в цій справі, не розголошуються з причин, зрозумілих для кожного, в кого голова на плечах. Сказати б коротко: підбиваючи підсумки, шість до шістнадцяти, про що він і слухати не бажав, Антоніо й К^о, жокеї, та естети, та татуювання, що були зойком моди в сімдесятих чи десь коло того, навіть у Палаті лордів, позаяк у ранні свої літа правлячий монарх, тоді ще престолонаступник, а що вже найвища знать і решта аристократії ті просто слід у слід за главою держави, він розмірковував про переступи сильних світу цього та коронованих осіб коли теє впоперек моралі як скажімо Корнуолова справа кілька років тому за полиском фасаду те що навряд чи передбачено природою, отакеє забороняє закон а добра суспільна мораль із жахом засуджує хоча ймовірно і не з тих причин як гадають хоч би які там вони були окрім переважно жінок котрі завжди раденькі бодай у чомусь підвести одна одну під монастир, здебільшого у справі вбраннів та всього з цим пов’язаного. Дами зі смаком до чогось оригінальненького у найспідніших спідницях і всі гарно обшивані чоловіки мусять усілякими способами-засобами намагатися підкреслити безодню між статями вносячи чимбільше гостроти в ті непристойності які проробляються коли ото вдвох вона йому розщібає а він потім їй розшнуровує обережно шпилька-пришпилька а всякі там дикуни де-небудь на каннібалових о-вах де сорок градусів у холодку їм на такі континентальні витребеньки начхати з найвищої їхньої пальми. Хоча, повертаючись до вихідної точки, звідки всі повиходили, траплялися й такі зухи, котрі з найнижчої сходинки самими тільки власними зусиллями пробивалися аж на найвищий верх. Тут сам тобі природжений геній. Плюс праця головою, пане-сере.

З цієї ж ото причини, а також з інших, йому й здавалося що його інтереси і навіть почасти обов’язок радять йому постривати й скористатися з цієї непередбаченої випадковости хоча він і не міг би впевнено сказати навіщо це коли й так декілька шилінгів пущено на вітер чому фактично сам він і став виною. Але все ж таки зміцнити знайомство з чоловіком такого непересічного калібру який міг би підкинути тобі щедру поживу для твоїх розмислів це запевне окупило б якісь невеличкі… Подібна інтелектуальна стимуляція час від часу була для розуму, як йому гадалося, чудовим збадьорливим засобом. А ще ж тут наклалися одне на одне зустріч, бесіда, танці, бійка, старий солоноводий екземплярчик, і все це в дусі того, що діється ось сьогодні і зразу ж стає вчора, було й загуло, нічні волоцюги, ціла галактика подій та облич склавшись усе разом ніби в мініатюрну камею світу де ми живем і як тут не врахувати особливо що життя нужденних низів на взір водолазів, вуглекопів, сміттярів і т. ін. опинилося останнім часом під великим мікроскоповим збільшенням. А щоб година золота ще краща стала він ну гадати чи й йому як ото містеру Філіпу Бофуа-Гарновіру не усміхнувся б талан коли б він розбуркав у собі письменницький талант! Припустімо описав би щось незвичайне, незаяложене (а саме так він і збирався вчинити) зі ставкою гінея за колонку, скажімо: «Пережите в „Притулку візника“».

А ще примха випадку підсунула йому просто під лікоть екстрено-спортивний випуск «Телеграфу», рожевий, хоча й навіщо паперові червоніти хоч би скільки брехав, і він знову, нітрішки не заспокоївшись, узявся міркувати наздогад належної йому батьківщини а також стосовно попереднього ребусу корабель прибув із Бриджвотера листівку адресовано А. Будену довідайтесь коли народився капітан а очі його безметно шастали по заголовках що відносилися до його сфери діяльности о всеосяжний пресу щоденну дай нам сьогодні. Спочатку аж сахнувся та з’ясувалося то просто щось про когось на ім’я Г. дю Бойс, агент із продажу друкарських машинок чи щось таке. Велика битва Токіо. Любов по-ірландському, збитки на 200 фунтів. Гордон Беннет. Афера з емігрантами. Лист Його Преосвященства архієпископа Вільяма †. Аскот Реклама згадує про Дербі-92, коли Сер Г’юґо, темна конячка капітана Маршалла, здобув блакитну стрічку головного призу всупереч усім прогнозам. Катастрофа у Нью-Йорку, тисяча загиблих. Ящур. Похорон містера Патрика Дігнема.

Отож, аби поміняти тему, почав він читати про спочилого Дігнема, розмірковуючи, що це прощання було аж ніяк не з числа веселих подій.

Сьогодні вранці (це, звісно, Гайнс утулив) відбулося винесення тіла покійного містера Патрика Дігнема з його дому в Сендимаунті (Ньюбридж Авеню, 9) для поховання на Гласневінському цвинтарі. Покійний пан був людиною рідкісного чару, заслужено тішився в нашому місті любов’ю і славою, тож його кончина після нетривалої хвороби викликала глибоку скорботу в громадян найрізноманітніших станів. Улаштування похорону (це вже Корні Гайнса ліктем під ребро), на якому були присутні численні друзі небіжчика, взяла на себе фірма «Г. Дж. О’Ніл і Син», Північна Стренд-роуд, 164. В числі тих, що прийшли провести небіжчика в останню путь, були: Патк. Дігнем (син), Бернард Корріган (шуряк), Джон Генрі Ментон, пов., Мартін Каннінгем, Джон Пауер ітондрфіл 1/8 адор дорадор дурадора (це він тут, певне, погукав Монкса старосту щодо реклами для «Кейза-Ключчі»), Томас Кернан, Саймон Дедал, Стівен Дедал, бак. гум. н.^{869}, Едвард Дж. Ламберт, Корнеліус Келлегер, Джозеф Мак Гайнс, Л. Бум, Ч. П. М'Кой, а також Мак Інтош та інші.

Непомалу розгнівавшись за Л. Бума (така помилка надрукувалася) та за розсипаний у наборі рядок, зате заразом щиро потішившись Ч. П. М’Коєм і Стівеном Дедалом, бак. гум. н., які відзначились, і хто про це не знає, саме своєю відсутністю (що й казати про Мак Інтоша), Л. Бум указав на це своєму товаришеві, бак. гум. н., що завзято боровся з черговим позіхом, почасти нервового плану, не забувши докинути й про неодмінну дозу кричущо щонайдурніших друкарських помилок.

– І Перше послання до євреїв^{870}, – запитав бак. гум. н., щойно його спідня щелепа дозволила йому це здійснити, – також туди втулили? Текст: відкрий рота, як ворота.

– Еге ж, – підтакнув пан Блум (був подумав спершу той наздогад архієпископа натякає та коли вчув про рота й ворота розпереконався), втішений що може заспокоїти молодшого супутника й трохи приголомшений тим що Майлс Кроуфорд зрештою таки втнув оте, отакої.

Поки Стівен дочитував останні рядки на другій сторінці, Бум (скористаймося тимчасово цим його помилково-газетним псевдо) збавив кілька вільних хвилин пробігши очима на своєму боці, себто на третій сторінці, репортаж про треті перегони в Аскоті. Приз 1000 соверенів і додатково 3000 соверенів золотом для молодих невичищених огирів та кобилиць. Реклама, містера Ф. Александера, гнід. коб., від Рекрута, п’ятилітка, вага 130 фунтів, жокей В. Лейн. І. Зінфандель, Лорда Говарда де Вальдена, жокей М. Кеннон; II. Корона, містера В. Басса; III. Ставки: 5 до 4 на Зінфанделя, 20 до 1 на Рекламу (аутсайдера). Реклама й Зінфандель ішли ніздря в ніздрю. Перегони відбувалися без лідера, але згодом Реклама вийшла вперед, далеко відірвалася від основної групи й побила буланого жеребця лорда Говарда де Вальдена й руду кобилу містера В. Басса на дистанції 2,5 милі. Виїжджав Рекламу Брейн, тож Ленеганова версія подій була чистісінька нісенітниця. Фініш був беззаперечний, прийшла поперед усіх, на корпус. 1000 соверенів і додатково 3000 золотом. Також брали участь: Максим Другий Ж. де Бремона (французька конячка, за яку так схвильовано допитувався Бентам Лайонс, досі ще не прийшла, але за якусь мить доскаче). Всілякі поради, як доскочити успіху. Збитки від любови. А з яким запалом цей недороблений Лайонс поривався на бій, квапився пошитися в дурні. Хоча звісно в грі завжди є ризик так воно вже обернулося що бідолашному телепню не було з чим себе привітати бо його сподівання розвіялись. Узагалі все це виродилося в якесь пустопорожнє гадання.