Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 53 страниц)

– Амінь! – пролунав вигук із порога.

Ось ти знайшов мене, вороже мій!

Антракт.

Видовжена пика і кислий вираз, як у благочинного. Красень Мулліган у строкатому блазенському вбранні зайшов у кімнату, стрінутий вітальними усмішками присутніх. Моя телеграма.

– Якщо не помиляюся, ти тут завів балачку про газоподібне хребетне, – звернувся він до Стівена.

У своїй ясножовтій камізельці він гойно вітав усіх, вимахуючи панамою, як циркач чарівничою паличкою.

Вони йому раді. Was Du verlachst wirst Du noch dienen[124]124
  Те, що ти висміюєш, ти йому й послужиш (нім.).


[Закрыть].

Гурт сміхунів – знай шкірять зуби: Фотій, псевдомалахія, Йоганн Мост^{426}.

Той, Хто зачав Сам Себе за поміччю Святого Духа і Сам послав Себе Збавителем між Собою та іншими, Хто, захоплений ворогами Своїми, був оголений, мордований ними, батожений, був прибитий цвяхами, мов кажан до дверей клуні, і сконав на хресті, Хто Сам поклав Себе у гріб і повстав із нього, приборкав пекло і подався на небеса, і там засідає ось уже дев’ятнадцять століть по праву руч від Самого Себе, але ще повернеться в останній день судити живих і мертвих коли всі живі вже стануть мертвими.

Glo—о—ri—a in ех—cel—sis De—о[125]125
  Слава в вишніх Богові (лат.).


[Закрыть]

Він підводить руки. Завіса падає. О, квіти! Дзвони на дзвонах їдуть і дзвонами поганяють.

– Так, безперечно, – озвався бібліотекар-квакер. – Вельми повчальні дебати. Без сумніву, містер Мулліган теж має свою точку зору на п’єсу і на Шекспіра. Треба брати до уваги всі сторони життя.

Він усміхнувся, обводячи очима всіх і кожного.

Красень Мулліган подумав і сказав спантеличено:

– Шекспір? Здається, я чував про такого чоловіка.

І враз по його широкому обличчі промайнула радісна усмішка.

– Ну звичайно ж, – оголосив він, згадавши. – Це той хлоп, що пише, наслідуючи Сінга^{427}.

Містер Кращ обернувся до нього.

– Вас шукав Гейнс, – повідомив він. – Ви, часом, не здибалися? Він гадав, що ви потім побачитеся в Д.П.К. Тепер він пішов до Ґілла купити Гайдові «Любовні пісні Коннахту».

– Я йшов через музей, – пояснив Красень Мулліган. – Що, він був тут?

Співвітчизникам британського барда, певно, геть набридли наші спроби творити нові теорії щодо його творчости. Мені казали, що вчора одна акторка в Дубліні виступила у ролі Гамлета в чотириста восьмий раз. Вайнінг гадав, що принц насправді був жінкою. Невже ніхто ще не спробував зробити його ірландцем? Здається, суддя Бартон^{428} робить кроки в цьому напрямі. Він присягається (маю на увазі, присягається його високість, а не його ясновельможність) святим Патриком.

– Але найпримітніше з усіх є міркування Вайльда, – озвався містер Кращ, піднімаючи свій примітний блокнот. – У його «Портреті містера В. Г.», де він доводить, що автор сонетів – якийсь Віллі Г’юз, що володіє всіми барвами.

– Тобто, вони присвячені Віллі Г’юзу? – перепитав бібліотекар-квакер.

Або Гіллі В’юзу. Або Вільяму Гіперпоету. Або В. Г.: угадай-но, хто він.

– Авжеж, присвячені Віллі Г’юзу, – поправився містер Кращ, охоче коригуючи свій глосарій. – Звичайно, тут іде цілий ряд парадоксальних зіставлень: чим володіє Г’юз – барвами чи фарбами? Характерні спроби зіставити їх, типово вайльдівська, розумієте, манера. Легенький дотик пензля.

Він усміхнувся – білявий ефеб – і його погляд легенько торкнувся до їхніх облич. Потамований Вайльд.

А ти, виявляється, з біса дотепний хлопець. Вихиливши три чарочки за дукати містера Дізі.

Скільки ж я витратив? Та всього лиш кілька шилінгів.

На чималий гурт газетярів. Гумор п’яний і тверезий.

Дотепність. Ти охоче віддав би всі п’ять різновидів спроможности свого розуму за молодецьке вбрання, в якому він оце викаблучується. Ознака потамованого жадання^{429}.

Їх буде ще куди біль… Візьми її для мене. У шлюбний час. Юпітере, коли настане пора паруватися, остуди їхню пристрасть. Нехай воркує він своїй коханій у прохолоді.

Єва. Гріх, скоєний у пшеничній ниві. Змій обіймає її своїми звивинами, цілує і водночас жалить своїм отруйним зубом.

– То ви вважаєте, що це лиш парадокс? – запитав бібліотекар-квакер. – Адже сміхуна ми ніколи не сприймаємо серйозно, навіть тоді, коли він не жартує.

І вони серйозно стали розмовляти про серйозність сміхуна.

Тим часом Красень Мулліган знову втупився у Стівена своїм важким поглядом. Тоді, похитуючи головою, він підступив ближче, витяг із кишені згорнений бланк телеграми. Став читати, і його жваві губи завсміхалися, смакуючи заздалегідь утіху від прочитаного.

– Телеграма! – оголосив він. – Витвір дивного натхнення! Телеграма! Папська булла!

Він сів на край того стола, де не було лампи, і гучно й весело прочитав:

– Комплексами не може бути обтяжений той, хто, зробивши своє діло, ладен тішитися тим і не думати про його ймовірні наслідки. Підпис: Дедал. Звідки ти її послав? Із бурдею? От же ні. Коледж Ґрін. А свої чотири червінці вже, певно, пропив? Ось тітонька збирається поговорити з твоїм непутящим татком. Телеграма! Малахію Муллігану. «Корабель». Нижня Еббі-стрит. О, неперевершений блазню! О, пастеризований кінчиканцю!

Хвацько він застромив у кишеню телеграму разом із конвертом і враз забалакав простацькою сільською мовою:

– Оце я й розкажу тобі^{430}, чоловіче добрий, як воно було у нас із Гейнсом, коли ми сиділи у Коннері, і так нудно нам і що далі, то гірше та ще й у животі бурчить, і хотілося, щоб стояло, як у шибеника, та ніяк не виходить. Отак ми нудили світом, годину, другу, третю, мо’, хтось прийде, полікує, поставить хоч по кухлю пива.

І він розійшовся:

– І нам уже й несила, а тут іще й ти ні сіло ні впало забиваєш нам баки своїми каляками, аж у нас язики висолопилися на цілий аршин, як у того попа, коли йому горло треба промочити доброю чаркою після молебня.

Стівен засміявся.

А Красень Мулліган враз нахилився до нього і стиха застеріг:

– Наш блудяга Сінг шукає тебе, хоче уколошкати. Хтось йому сказав, буцімто ти насцяв на його двері в Гластулі. Тож він гасає по місту в постолах, хоче тебе уколошкати.

– Мене! – скрикнув Стівен. – Це твій вклад у літературу.

Красень Мулліган на радощах відхилився назад і засміявся, вдивляючись у темну стелю, що слухала його уважно.

– Та тебе ж! – реготав він.

Незугарне обличчя, схоже на писок потвор, зображених на середньовічних соборах, що супилося на мене, коли ми сперечалися, снідаючи хляками на вулиці Сент-Андре-дез-Ар. Словами із слів задля слів, palabras[126]126
  Слова (ісп.).


[Закрыть]. Ойсин із Патриком. Під Кламаром у лісі він здибав фавна, який вимахував пляшкою вина. C’est vendredi saint[127]127
  Сьогодні Страсна п’ятниця! (фр.).


[Закрыть]! Калічить ірландську мову. Мандруючи, він стрів свою подобу. Я теж – свою. Я щойно стрів у лісі блазня.

– Містере Лістере! – погукав помічник, відчинивши двері.

– …в якому кожен може вгледіти щось своє. Наприклад, суддя Медден у своїх «Записках магістра Вільяма Сайленса» знайшов там чимало мисливських термінів… Слухаю. Що там?

– Прийшов один джентльмен, сер, – пояснив помічник, підступаючи і простягаючи візитну картку. – З «Фрімена». Хоче подивитися підшивку «Кілкенні Піпл» за минулий рік.

– Авжеж, авжеж, авжеж. А цей джентльмен?..

Він узяв картку, глянув, не роздивився, поклав, не подивився, поглянув знову, запитав, кахикнув, запитав:

– А він..? Он там!

Пританцьовуючи, бібліотекар прожогом вискочив у коридор. Там, при денному світлі, він заговорив промовисто, запопадливо, усвідомлюючи свій службовий обов’язок, найсправедливіший, найдобросердіший, найчесніший з усіх квакерів.

– Це той джентльмен? «Фріменс Джорнел»? «Кілкенні Піпл»? Аякже. Добрий день, сер. «Кілкенні…» Звичайно ж, маємо…

Терпляча постать чекала, слухаючи.

– Усі провідні місцеві… «Норзерн Віг», «Корк Екземінер», «Енніскорті Ґардіан», 1903… Будь ласка, хочете? Івенсе, проведіть джентльмена… Будь ласка, за цим служн… Або, прошу, дозвольте мені… Сюди… Прошу, сюди, сер…

Запопадливий і промовистий, він вів перед туди, де зберігалися всі місцеві газети, а темна сутулувата постать поспішала за його швидкою ходою.

Двері зачинилися.

– Та це ж той жид! – вигукнув Красень Мулліган.

Він скочив зі стола й схопив картку.

– Як його звати? Іцик Мойша^{431}? Ага, Блум.

І знову сів на свого коника.

– Єгови, збирача крайньої плоті, шукати вже годі. А його я уздрів у музеї, коли зайшов туди привітати щойно народжену з піни Афродіту. Грецькі уста, які ще ніколи не вимовляли слів молитви. Щодня нам слід славити її велич. Від слів із уст твоїх життя полум’яніє.

І враз він обернувся до Стівена.

– А він тебе знає. І знає твого батька. Здається мені, він такий грек, що й самим грекам до нього далеко^{432}. Він, блідий галілеянин, не зводив очей з її проміжної заглибини. Венера Калліпіга. Лунає грім гучний, неначе поклик лона. Тож німфі ніяк не вдалося сховатись від бога у гаї.

– Ми б залюбки послухали, чим нас порадують дальші досліди, – оголосив Джон Еглінтон, отримавши на те схвалення містера Краща. – Нас зацікавила місіс Ш. Досі ми думали про неї (якщо взагалі думали), уявляючи її такою собі вірною Грізельдою^{433}, Пенелопою, яка береже хатнє вогнище.

– Антисфен, учень Горгія, – став пояснювати Стівен, – забрав пальму першости в красі у самиці Володаря Аргоса Менелая, аргів’янки Єлени, що стала дерев’яною троянською кобилою, в якій замешкав чималий гурт героїв, і передав її простенькій Пенелопі. У Лондоні він прожив цілих двадцять років і, бувало, отримував платню таку саму, як лорд-канцлер Ірландії. Жив на широку ногу. Його мистецтво було чимсь іншим, ніж мистецтвом феодалізму, як його називав Волт Вітмен, а швидше мистецтвом переситу. Пироги з рибним паштетом, зелені келехи з хересом, медова підлива, цукати з пелюсток троянди, марципани, голуби начинені аґрусом, цукровані корінці. Сер Волтер Ралей^{434}, коли його заарештували, був убраний у шати, варті аж півмільйона франків разом із найновомоднішим корсетом. Лихварка Еліза Тюдор колекцією своєї білизни могла б позмагатися з самою царицею Савською. Двадцять років він розривався між шлюбним ложем із його непорочними втіхами і грішною любов’ю з її продажними любощами. Ви ж знаєте цю історію від Меннінгема, як одна лондонська молодичка побачила Діка Бербеджа у ролі в «Ричарді III» й запросила його до себе в ліжко і як Шекспір, підслухавши, не став зчиняти багато галасу дармено, а взяв корову за роги, і коли Бербедж приходить і стукає у ворота, Шекспір відповідає, лежачи під ковдрою чоловіка-рогоносця тієї молодички: Вільгельм Завойовник є перший, а Ричард уже потім, Третій. І потішна місіс Фіттон, яка сяде верхи й рохне, і його люба пташечка леді Пенелопа Рич^{435}, високородна випещена дама, годяться для актора, і шльондри з набережної, що дають за пенні.

Кур-ля-Рен. Encore vingt sous. Nous ferons de petites cochonneries. Minette? Tu veux[128]128
  Дай іще двадцять су. Ми влаштуємо невеличку оргію. Мінет? Хочеш? (фр.).


[Закрыть]?

– Вершки бонтону. І матінка сера Вільяма Девенанта Оксфордського^{436}, яка ладна була додати будь-кому з гостей до склянки винця ще й свого песця.

Красень Мулліган підвів очі д’горі і благально заквилив:

– О, блаженна Маргарито Маріє Песцедатна!

– І дочка Гаррі, того, що шість разів брав нову жінку^{437}, і її друзі, вельможні леді, що жили по сусідству^{438}, яких уславляє поет-джентльмен Лоун Теннісон. Проте що, на вашу думку, робила всі ці двадцять років бідолашна Пенелопа у Стратфорді, сидячи біля вікна, шибами поділеного на ромби.

Зроблю, таки зроблю. Зробивши діло. У розарії ботаніка Джерарда^{439} на Феттер-лейн походжає він, чоловік із сивиною в рудуватому чубі. Ось дзвіночок, що синіший за її жилки. А пелюстки фіалок – вони шовковіші за повіки Юнони. Він походжає. Нам дали лиш одне-єдине життя. Одне тіло. Зроблю. Таки зроблю. Далі кишло, де бруд і сласна хіть, масні руки тягнуться до білої лілеї.

Красень Мулліган стукнув кулаком по столу Джона Еглінтона.

– І кого ви маєте на оці? – вигукнув він.

– Скажімо, в сонетах він зневажений коханець. Раз зневажений, і вдруге теж. А двірська шалапутка зневажила його заради лорда, його милогомоголюбчика.

Любов, яка не зважується назвати себе коханням.

– Тобто ви маєте на увазі, – докинув Джон, запеклий Еглінтон, – що він, як щирий англієць, полюбляв лордів.

На старій стіні шастають меткі ящірки. У Шарентоні я бачив їх часто.

– Здається, так воно й було, – погодився Стівен, – якщо він ладен зробити і йому, і всім іншим, зокрема тим, у кого ще незаймана цілина, святу послугу, яку стайничий робить жеребцеві. Можливо він, подібно до Сократа, мав не тільки норовливу жінку, а й матір бабу-повитуху. Але ж та гуляща шалапутка не порушувала шлюбної обітниці. Привид мучиться двома гризотами: порушеною обітницею і тим, що свою руку й серце його колишня дружина віддала благуватому мугиреві, братові покійного чоловіка. Наша славна Енн, я гадаю, була палкої вдачі. Звабила одного, звабить і другого.

Стівен крутнувся на стільці.

– Тягар доведення на вас, а не на мені, – сказав він, насупившись. – Якщо ви заперечуєте, що в п’ятій дії «Гамлета» він затаврував її ганьбою, то розтлумачте мені, чому за всі тридцять чотири роки від дня їхнього одруження і до того дня, коли вона його поховала, про неї немає жодної згадки. Усі ці жінки провели в могилу своїх чоловіків: Мері свого чоловіченька Джона, Енн свого бідолашного любого Вілла, коли він з’явився, щоб померти вдома, з досадою, що помре перший, Джоан – своїх чотирьох братів, Джудіт – чоловіка і всіх синів, Сьюзен – теж чоловіка, а дочка Сьюзен Елізабет, якщо скористатися словами її діда, одружилася з другим, позбувшися першого^{440}.

Щоправда, так, одна згадка є. У ті роки, коли він жив і розкошував у столичному Лондоні, їй, щоб сплатити борг, довелося позичити у батькового пастуха цілих сорок шилінгів. То, прошу, поясніть це. І також поясніть ту лебедину пісню, в якій він явив її вікам потомним.

Він подивився на них. Вони мовчали.

І Еглінтон на це одвітив:

 
                                          Ви маєте на оці заповіт.
Його уже юристи роз ’яснили.
Вдовина частка їй належала по праву,
Отож вона отримала її. Усі закони знав він пречудово,
Так кажуть судді нам.
                                                А Сатана сміється,
Єхидствує лукавий:
                                     І тому він не згадав про неї
В своєму заповіті зразу, хоч і не забув обдарувати щедро
Онуку та й коханих-любих дочок,
І сестру, й друзів давніх тут, у Стратфорді,
Та й тих, що в Лондоні лишились. І коли на нього напосілись
Відписати щось і їй задля годиться,
Він дописав у заповіті:
Залишаю їй у спадок
Своє ліжко
Запасне.
                              Punkt[129]129
  Крапка (нім.).


[Закрыть]
Залишаю їй
Успа
Своєліж
Козап
Аснедок.
 

Тпру!

– У ті часи меблів у хатах наших милих селян було з біса мало, – зауважив Джон Еглінтон, – як, мабуть, і тепер, якщо покладатися на сучасні п’єси, де бачимо селянський побут.

– Він був багатий поміщик, – пояснив Стівен. – Мав свій герб, був у нього маєток і земля була у Стратфорді, і будинок у Лондоні в Ірландському дворищі, вкладав гроші у фінансові оборудки, допомагав провести закони у парламенті, визначав розміри церковної десятини. То чом він не міг залишити їй своє краще ліжко, якщо бажав, щоб вона прохропіла в мирі й спокої решту дарованих їй долею ночей?

– У них там були, певно, два ліжка, одне краще, а друге не дуже, – висловив свій тонкий здогад містер Недуже Кращ.

– Separatio a mensa et a thalamo[130]130
  Відлучення від стола і від ліжка (лат.).


[Закрыть]. – Довершив Красень Мулліган, і всі йому посміхнулися.

– Античні автори згадують^{441} прославлені ліжка, – наморщив лоба, ліжково посміхаючись, Недуже Еглінтон. – Спробую пригадати.

– Античні автори згадують, що Стагірит, школяр-розбишака і лисий язичницький любомудр, – випередив його Стівен, – умираючи у вигнанні, відпустив на волю своїх рабів, наділив їх дарами, пошанував предків, заповів, щоб його поховали поряд із тліном його покійної дружини і попросив друзів, щоб вони подбали про його давню коханку (згадаймо про новочасну Герпіллу, про Нелл Ґвінн), хай вона живе в його віллі.

– То ви вважаєте, що він помер саме так? – запитав містер Кращ занепокоєним тоном. – Я маю на увазі…

– Він помер із перепою^{442}, – довершив тему Красень Мулліган. – Кварта елю – королівська страва. Ось слухайте, розкажу вам, що повідає Дауден^{443}!

– А що? – поцікавився Кращеглінтон.

Вільям Шекспір і К^о{444}, акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Всенародний Вільям. Для довідок звертатися: Е. Дауден, Гайфілдгаус…

– Чудово! – вдоволено зітхнув Красень Мулліган. – Я запитав його, як він дивиться на те, що поета звинувачують у педерастії. Він підняв д’горі руки і відповів: Ми можемо сказати лиш одне: життя у ті часи буяло вповні. Чудово!

Педофілія.

– Потяг до краси часом заводить нас на непевну путь, – вирік сумнопрекрасний Кращ, звертаючись до глиняного Еглінтона.

Стійкий Джон відповів насуплено:

– Що означають ці слова, може пояснити нам доктор. Такого не буває, щоб і кози ситі, й сіно ціле.

Ви так речете? Чи ж зможуть вони змагатися з нами, зі мною, претендуючи на право присудити пальму першости в красі?

– І почуття власности теж, – додав Стівен. – Він видобув Шейлока із власної глибокої кишені. Син торгівця солодом і лихваря, він і сам був торгівцем збіжжям та лихварем, під час голодних бунтів приховав вісім пудів зерна. Четтл^{445} Фальстаф згадує про осіб різної віри, які засвідчили, що він чесно веде свої справи; проте ці особи були не інакше як його боржниками. Якось він позивав свого ж таки товариша-актора – той купив у нього кілька мішків солоду і не заплатив. За позичений гріш він міг вимагати в заставу у боржника фунт його м’яса^{446}. Та як би міг інакше машталір і прислужник суфлера – про це пишеться у Обрі^{447} – так швидко забагатіти? Хай там що діється навколо, а він має свій зиск. Образ Шейлока породжений хвилею юдофобії, що накотилася після того, як Лопеса^{448}, лікаря королеви, повісили й четвертували, і його юдейське серце вирвали з грудей, коли юдей був іще живий; у «Гамлеті» й «Макбеті» чути відлуння іншої події – тренування шотландського мудрагеля^{449}, що полюбляв підсмажувати відьом. У «Марних зусиллях кохання» він зубоскалив із приводу загибелі Великої Армади. У його хроніках події англійської історії плинуть плавко наче на вітрилах показного тріумфу, який ми бачимо і сьогодні з приводу Мафекінга^{450}. Судили було єзуїтів з Ворикширу, і в п’єсі воротар засуджує теорію двозначности. Ось повернувся був із Бермудів «Відважний мореплавець»^{451}, і зразу ж була написана п’єса, якою захоплювався Ренан, і в ній явився Петсі Калібан, наш американський родич. Цукеркові сонети появилися слідом за сонетами Сіднея. Що ж до феї Елізабет, інакше кажучи, рудокосої Бесс^{452}, вульґарної дівулі, яка спричинила появу «Віндзорських жартівниць», то нехай якийсь майн-гер з Германії увесь свій вік докопується до глибинних значень, які ховаються на дні кошика з брудною білизною.

Ну от, язик у тебе підвішений непогано. Та варто ще підкинути чого-небудь теологологікофілологічного. Mingo, minxi, mictum, mingere[131]131
  Мочусь, помочився, сечопускальний, мочитися (лат.).


[Закрыть].

– Доведіть, що він був єврей, – зважився запропонувати Джон Еглінтон. – Ваш декан вважає, що він був католик.

Sufflaminandus sum[132]132
  Треба себе угамувати (лат.).


[Закрыть]^{453}.

– У Німеччині, – відповів Стівен, – з нього зробили видатного французького глянсувальника італійських оповідок.

– Незчисленномислий чоловік^{454}, – помислив містер Кращ. – Кольридж назвав його незчисленномислим.

Amplius. In societate humana hoc est maxime necessarium ut sit amicitia inter multos[133]133
  Ще одне. Людській громаді вкрай потрібно, щоб якомога більше її громадян були пов’язані між собою дружніми стосунками (лат.).


[Закрыть].

– Святий Хома, – розпочав був Стівен…

– Ora pro nobis[134]134
  Молися за нас (лат.).


[Закрыть], – простогнав чернець Мулліган, сідаючи на стілець.

Потім залементував, квилячи, наче по покійнику.

– Pogua mahone! Acushla machree[135]135
  Поцілуй мене в сраку! Биття мого серця! (ірл.).


[Закрыть]! Тепер нас чекає скорий кінець! І ніхто вже нас не порятує!

Кожен із присутніх посміхнувся.

– Святий Хома, – продовжив, посміхаючись, Стівен, – чиї твори я залюбки читаю в оригіналі, гортаючи товстелезні фоліанти, розглядає інцест з іншої точки зору, ніж та нова віденська школа, про яку говорив містер Магі, уподібнюючи його, у своїй мудрій і своєрідній манері, до скупости емоцій. Містер Магі вважає, що коли всю любов віддають своєму родичеві, близькому кревнякові, то її не вистачає для когось віддаленішого, який, можливо, вкрай її потребує. Євреї, яких християни картають за скупість, вони більше, ніж усі інші народи, практикують однокровні шлюби. Проте картають за це спересердя. Ті християнські закони, які дали євреям змогу нагромадити їхні статки^{455} (бо ж їм, як і лоллардам, захистком ставали бурі), обкували всю сферу їхніх уподобань сталевими обручами. Грішний це був чин, а чи доброчесний, ми дізнаємося хіба-що на Страшному Суді від татуся Ніхто^{456}. Проте людина, яка так міцно тримається за те, що вона називає своїм правом на те, що називає своїм обов’язком, така людина буде також триматися міцно за те, що вона називає своїм правом на ту, яку називає своєю дружиною. І нехай жоден сусідський сер Смайл не побажає ані вола його, ані дружини його, ані його раба, ані його рабині, ані його віслюка.

– Ані його ослиці, – доповнив антифоном Красень Мулліган.

– Доброго Вілла потрактували не дуже добре, – доброзичливо зауважив добрий містер Кращ.

– Чия вілла? – удавано недочув Красень Мулліган. – Не розумію, про що ви.

– Воля до життя, – почав філософувати Джон Еглінтон, – була для бідолашної Енн, удови Вілла, волею до смерти.

– Requiescat[136]136
  Хай спочиває! (лат.).


[Закрыть]!– проголосив Стівен.

 
Та хіба у нас є воля?
То не воля, то недоля.
 

– І ось вона лежить, мертвісінька, заклякла, на тому запасному ліжку, цариця у вереті, навіть якби ви довели, що ліжко в ті часи було такою самою дивиною, як тепер автомобіль, і що різьблення на ньому захоплювало дух люду усіх навколишніх сіл. Уже в похилому віці вона спізналася з проповідниками-євангелістами (один із них квартирував у Нью-Плейс і коштом міста отримав кварту хересу, проте в якому ліжку він спав, нам допитатися неможливо) і довідалася, що в неї є душа. Вона прочитала, або ж їй прочитали, його книжечки, куди цікавіші для неї, ніж «Жартівниці», й, одливаючи в нічний горщик, міркувала над «Гачками й Петлями для Штанів Чоловіків Віруючих» та над «Найдушоспаснішою Табакеркою, яка Примушує Чхати Найблагочестивіші Душі»^{457}. Уста Венери ворушаться в молитві. Докори сумління. Гризоти совісти. Це саме той вік, коли блудство вичерпало свої спроможності й ну вишукувати собі Бога.

– Історія підпирає це фактами, – inquit Eglintonus Chronolologos[137]137
  Мовив Еглінтон Літописець (лат.).


[Закрыть]. – Один вік нашого життя змінюється іншим. Проте найвища влада каже нам, що найгірші вороги людини є його домашні й родичі. Гадаю, що Рассел має слушність. Що нам до його дружини чи до батька? Я схильний вважати, що тільки поети, які обожнюють домашнє вогнище, знають, що таке сімейне життя. Фальстаф до них не належав. Гадаю, що череватий лицар – це його найдосконаліший витвір.

Худючий, він відкинувся на спинку стільця. Несмілий, зречися своїх родичів, немилосердих преподобників^{458}. Несмілий, за трапезою з нечестивими він силкується, щоб його проминула чаша. Це так звелів його отець, що з Ольстера, з графства Антрим^{459}. Провідує його щоквартально тут у бібліотеці. Містере Магі, сер, вас там хоче побачити якийсь джентльмен. Мене? Каже, він ваш батько, сер. Дайте-но мені мого Вордсворта. Заходить Магі Мор^{460} Метью, ірландський патлатий селюк у суконній опанчі, штанці з ширінькою на ґудзиках, панчохи забризкані болотом десятьох лісів, а в руці галузка яблуні-дички^{461}.

Це твій? Він знає твого татуся. Удівця.

Поспішаючи з веселого Парижа до її смертельної постелі в бідняцькому домі, на пристані я торкнувся його руки. Почув несподівано теплий голос. Її лікує доктор Боб Кенні. Зичливий блиск очей. Хоча вони мене не знають.

– Батько, – сказав Стівен, силкуючись подолати свою безнадію, – це неминуче зло. Він написав цю п’єсу^{462} через кілька місяців по батьковій смерті. І якщо ви вважаєте, буцімто він, сивуватий чоловік із двома дочками, які вже на порі до шлюбу, проживши на світі тридцять п’ять літ, nel mezzo del cammin di nostra vita[138]138
  Життєвий шлях пройшов до половини (іт.).


[Закрыть], а життєвого досвіду мав на цілих п’ятдесят, що це саме він і є юний студентик із Віттенберґа, тоді вам доведеться вважати, що його стара мати, якій уже років сімдесят, що вона – це хтива королева. Ні. Мертве тіло Джона Шекспіра не блукає ночами. З години на годину воно тліє і тліє. Сам він спочиває, позбувшись своїх обов’язків батька і передавши ці містичні обов’язки синові. Каландріно^{463}, персонаж із твору Боккаччо, був перший і останній чоловік, який вважав, що має народити дитину. Почуття батьківства, себто усвідомлення того, що він виношує в собі свого спадкоємця, чоловікові невідоме. Це містичні обов’язки, апостольське наступництво від єдиного батька до єдиного сина. Саме на цих містичних зв’язках, а не на мадонні, образ якої хитра італійська ментальність накинула європейському загалові, вивищилася церква і стоїть вона незворушно, бо стоїть, як увесь світ, як макро– і мікрокосм – на порожнечі. На непевному, на неймовірному. Amor matris[139]139
  Материнська любов або любов до матері (лат.).


[Закрыть], родовий відмінок (любов до чи любов кого) – можливо, єдине, що є справжнього у цім світі. Можливо, що батьківство це юридична фікція. Чи завжди у будь-якого сина є такий батько, котрого будь-який син буде завжди любити, і чи сам батько буде любити цього будь-якого сина?

Ну чого ти на цьому зациклився, хай йому всячина?

Знаю. Помовч. Не мороч голову. Маю причину.

Amplius. Adhuc. Iterum. Postea[140]140
  Далі. Досі. Знову. Потім (лат.), терміни етапів у схоластичній арґументації.


[Закрыть].

Хіба тобі конче треба це робити?

– Соромота за тілесний гріх роз’єднують їх так твердо, що світовий запис усіх інцестів та інших гріховних переступів такого кшталту майже не засвідчує випадків навпаки. Сини з матерями, батьки з дочками, лесбіянки-сестри, любов, яка не зважується назвати себе коханням, небожі з бабусями, в’язні з замковими дірками, цариці з породистими бугаями^{464}. Ненароджений син псує матері поставу, народжуючись, завдає їй мук, потім – кому більше уваги, нові клопоти. А він, як і належить дитині чоловічого роду: сам зростає, а батько старішає, синова юність батькові як сіль на рану, його друг – батькові суперник і ворог.

Я це збагнув на паризькій вулиці Мсьє-ле-Пренс^{465}.

– Що пов’язує їх у природі? Мить сліпої жаги.

А я батько? А якби був?

Зморшкувата невпевнена рука.

– Савеллій, він африканець і єресіарх хитріший над усіх польових звірин, доводив, що Батько є водночас Своїм Власним Сином. Бульдог Аквінський^{466}, який не зважав на будь-яке твердження, суперечить йому. Гаразд: якщо батько, у якого немає сина, не може бути батьком, то чи може син, у якого немає батька, бути сином? Коли Ратлендбеконсаутгемптоншекспір^{467} чи якийсь інший поет під тим самим ім’ям у цій самій комедії помилок^{468} написав «Гамлета», він був не тільки батьком свого сина, але, вже не бувши сином, він був і усвідомлював себе батьком усього свого роду, батьком свого діда, батьком свого ненародженого онука, який, відповідно, так і не народився, бо ж природа, як пояснює містер Магі, не сприяє довершеності^{469}.

Еглінтонові очі втішено блиснули з несмілою подякою. Зрадів він, бадьорий пуританин, бо має глини цілу тонну.

Улестити. Інколи. Але улестити.

– Сам собі батько, – промимрив сам до себе Синмулліган. – Постривайте-но. Я завагітнів. У мене в голові ненароджена дитина. Атена-Паллада! П’єса! Має народитися п’єса! Допоможіть мені розродитися!

Він стиснув долонями своє чоло, як акушерка стискає живіт породіллі.

– Що ж до його родини, – провадив Стівен, – то ймення його матері живе в Арденському лісі^{470}. На її смерть він відгукнувся сценою з Волумнією в «Коріолані»^{471}. Про смерть його малого сина нагадує смерть юного Артура в «Королі Іоанні». Гамлет, чорний принц, це Гамнет Шекспір. З кого писалися дівчата у «Бурі», в «Періклі» та в «Зимовій казці», ми знаємо. Хто така Клеопатра, звідки єгипетські казани з м’ясом, хто Крессіда й Венера^{472}, ми здогадуємося. Проте там є ще один його сім’янин.

– Сюжет розгортається, – озвався Джон Еглінтон.

Бібліотекар-квакер придибав навшпиньки дрібушечки, диб-диб дрібними крочками, і лице тремтить-здригається у поспіху раз у раз.

Двері зачинилися. Келія. Позирни.

Вони слухають. Троє. Вони.

Я ти він вони.

Тож призволяйтеся.

СТІВЕН: У нього було троє братів, Гілберт, Едмунд, Ричард. Гілберт уже на схилі віку розказував якимсь джентльменам про те, як Містар Касієр дав йому задурно білет у теятер і він побачив там свого братуху Містара Віля що пише пієси у Лондоні і в тій пієсі про борців він виносив чоловіка на спині. Запам’яталася йому ковбаса, яку продавали в партері і яка втішила його до глибини душі. Імени його не знайдемо ніде, але імена Едмунда і Ричарда наявні у творах їхнього любого братика Вільяма.

МАГІЕГЛІНДЖОН: Імена! Що там в імені^{473}?

КРАЩ: Це ж моє ім’я – Ричард, розумієте. Сподіваюся, ви зможете сказати добре слово про Ричарда, ну, хоч заради мене.

(Сміх)

КРАСЕНЬ МУЛЛІГАН: (piano. Diminuendo)

 
Наразі озвався медик Дік,
Заперечив колезі Деві…
 

СТІВЕН: У його трійці чорних Віллів, запеклих лиходіїв, Яго, Ричард-горбань^{474}, Едмунд у «Королі Лірі», двоє мають імена лихих дядьків. До речі, цю останню п’єсу написано, чи він її писав, саме в той час, коли його брат помирав у Саутворку.

КРАЩ: Сподіваюся, що всі лиходійства поставлять на карб Едмундові. Я не хочу, щоб Ричард, мій тезко…

(Сміх)

КВАКЕРЛІСТЕР: (a tempo) Але той, хто хоче вкрасти у мене моє чесне ймення…

СТІВЕН: (stringendo) Він заховав своє ймення, гарне ймення, Вільям^{475}, у своїх п’єсах, надавав його то статистові, то блазневі, як то робили колись італійські майстри – зображали себе на своїх полотнах десь у куточку. А от у своїх сонетах він уживав його при кожній нагоді, Віллів там є подостатком. Як у Джона О’Гонта^{476}, його ймення любе йому, так само любе, як і герб, заради якого він був ладен підлещуватися до будь-кого: на чорному поясі золотий спис із срібним вістрям, Honorificabilitudinitatibus[141]141
  Виглядав так, наче його гойно вшанували почестями (лат.).


[Закрыть], і навіть любіше, ніж його слава найбільшого в країні потрясальника сцени. Що там в імені? Це ми всі запитуємо себе у дитинстві, коли пишемо ім’я, що, як пояснюють, належить нам. Зірка, яка сяє і вдень^{477}, вогнедишний змій, що появився на небі, коли він народився. Вона одна яскріла на небесах навіть серед білого дня, яскравіше, ніж Венера вночі, а ночами променіла над зіркою дельти Кассіопеї, сузір’я, яке простяглося у формі, що нагадує ініціал його імени. Його очі дивилися на неї, схиленої до обрію на схід від Ведмедиці, коли він простував улітку опівночі сонними полями, вертаючись із Шоттері^{478}, де млів у її обіймах.

Обидва задоволені. Я теж.

Не кажи їм, що йому було дев’ять років, коли вона згасла.

І не було ніяких обіймів.

Чекай, доки тебе причарують і зваблять. Ти ж нюня. Кому ти потрібен, щоб тебе звабити?

Читай знаки на небі. Autontimerumenos. Bous Stephanoumenos[142]142
  Самокатувальник. Жертовний бик (гр.). – Прізвиська Стівена в школі.


[Закрыть]. Яка ж твоя конфігурація небесних світил? Стівене, Стівен, заспівай, як півень. S.D.: sua donna. Già: di lui. Gelindo risolve di non amar S. D[143]143
  С. Д.: свою даму. Атож, його. Збайдужнівши, вирішує не кохати С. Д. (іт.).


[Закрыть].