Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 53 страниц)

– Все свідчило про те, що до цього вони й прийдуть, – мовив пан Блум.

– Хто? – поцікавився його співрозмовник, у якого, до речі, досі боліла рука.

Одного чудового ранку, заявив візник, ми розгорнемо газету й прочитаємо: Парнелл повернувся! Він ладен був битися об заклад на що завгодно. Ось тутечки, в «Притулку», сидів нещодавно ввечері солдат із Дублінських стрільців, так він казав, що бачив його у Південній Африці. Гординя – ось що його погубило. Він мав би або накласти на себе руки, або тихо пересидіти якийсь час після того засідання у кімнаті п’ятнадцять^{871}, аж поки став би знову колишньою людиною і ніхто не смів би показувати на нього пальцем. І тоді б вони всі до одного повзали перед ним навкарачки, аби він повернувся, коли б знову прийшов до тями. А померти він не помер. Просто десь переховується. Та труна, яку вони привезли, вона була наповнена кругляками. Він змінив своє ім’я, зветься тепер Де Вет і в бурів ходить у генералах. Тільки даремно він пішов супроти священиків. І так далі й таке інше.

І все одно Блум (таке його правильне прізвище) був трохи подивований їхніми спогадами, оскільки в дев’ятьох випадках із десяти його ладні були спалити живцем, прикотивши для цього не одну діжку з дьогтем, а цілі тисячі, а потім цілковите забуття, адже проминуло, як не крути, понад двадцять років. Авжеж, у всіх цих оповідях запевне не було й тіні правди, але, навіть коли припустити, то, враховуючи всі обставини, вважав він таке повернення абсолютно небажаним. Либонь, щось не влаштовувало їх у його смерті. Чи то він занадто прозаїчно спочив від гострого запалення легенів саме тоді, коли всілякі політичні комбінації наближалися в нього до завершення чи то поширилось як він помер через те що не спромігся поміняти одежу та взуття коли промок через це застудився але лікаря не викликав а просто вилежувався у себе в кімнаті поки зрештою і помер оплакуваний усіма швидше ніж за два тижні або ще цілком можливо шкодували що не склалося допомогти йому чимшвидше піти з життя. Звісно, він навіть до того нікому не повідомляв про свої маршрути тож ніколи не було відомо де він перебуває достоту як у пісеньці «Алісо, де ти сховалась?» іще навіть до того періоду коли він почав удаватися до різних прізвищ Фокс чи Стюарт тому по суті гіпотеза друга-кучера містилася все-таки в межах можливого. І, зрозуміло, вся та атмосфера травмувала його свідомість природженого вождя яким він безперечно був, та ще з такою вражаючою зовнішністю, шести футів чи принаймні п’яти плюс десять чи одинадцять дюймів, це без взуття, а всі ці панове Як-там-їх, дарма що не годні і в слід йому ступити, лишилися всім керувати хоча ділових якостей у них скупенько було та й ті коли порівнювати з ним вельми куці. Тут виразно напрошувалася мораль – порівняння з колосом на глиняних ногах. А ще ж сімдесят двоє його соратників повстали проти нього, не забуваючи при цьому ще й поливати брудом одне одного. Точно те саме і з убивцями. Ти повинен повернутися на те місце. От ніби щось тебе непереборно тягне туди. Показати дублерові головного героя як слід. Той бачив його якось-то завдяки щасливій випадковості, коли розбивали набір «Інсапресибла» чи «Юнайтед Айрленд», і дуже цінував цей дарунок долі йому, а ще, це достеменний факт, подав йому циліндра, коли з нього збили, а він мовив: «Дякую», звісно, був схвильований, але зберігав незворушний вираз, попри цю дрібничкову прикрість із розряду всяке буває, то вже було у нього вроджене. І все ж таки стосовно повернення вам дуже й дуже поталанить якщо на вас першої ж миті не нацькують зграї собак. Щоразу буває непевність: хтось за а хтось проти. Але головне, коли ти з’являєшся, а хтось уже посів твоє місце, і треба знову доводити свої права, як тому претендентові у справі Тічборна. Роджер Чарльз Тічборн, а корабель, коли пам’ять не зраджує, називався «Белла», на котрому він, спадкоємець себто, потонув, як з’ясував суд, і до речі в нього було татуювання тушшю, лорд Белью, чи не так? Адже він міг легко вивідати всі подробиці у якого-небудь приятеля на облавку, а потім, змінивши зовнішність за описом, недбало відрекомендуватися: «Даруйте, панове, я містер Такий-і-такий» чи якось так. Куди розважливіше було б, як сказав пан Блум вельми стриманому чоловікові поруч себе, справді схожому на ту обговорювану славетну особистість, спочатку промацати ґрунт під ногами.

– Це все та сука, та хвойда англійська йому підлаштувала! – упевнено висловився власник забігайлівки. – Вона вбила першого цвяха в його труну.

– А все-таки файна кобіта, – зауважив двійник секретаря міської управи Генрі Кемпбелла, – візьмеш в руки – маєш вещ. Бачив я її портрет у перукаря. А муж у неї був капітан чи то офіцер.

– Еге ж, – жартуючи, докинув Козолуп, – із бавовняними яйцями.

Цей щедротно-дармовий внесок гумору викликав вибух сміху серед його антуражу. Що ж до Блума, то він без хоч би якої подоби усмішки дивився у напрямі дверей, розмірковуючи про ту історичну бувальщину, котра свого часу була викликала такий жадібний інтерес, коли, аби підкинути дровець у вогонь, оприлюднили всі факти, а заразом і любовні листи цілком звичайного штибу з усякими ніжними дрібничками. Спочатку все було чисто платонічно, аж поки до справи втрутилася природа, й поміж них спалахнула пристрасть, розгорівшись мало-помалу до апогею, і про них почали пліткувати в місті, поки нарешті завдано фатальний удар, що стало солодкою вістю для цілої армії недоброзичливців, які прагнули прискорити його падіння, дарма що вся та історія давно вже була секретом полішинеля, хоча, можливо, і не в таких сенсаційних масштабах, до яких її роздмухали згодом. Хоча, коли вже їхні імена й так називалися разом, коли вже він був її визнаним фаворитом, навіщо ще кричати на всіх розпуттях саме про цей факт, що він ділив із нею ложе, а це ж сказано під присягою на свідковому місці, й вся переповнена зала здригнулася мов від удару струмом, коли свідки присягли, що бачили його такого-от числа, як він у нічному одінні вилазив із горішнього помешкання по драбині, попередньо таким самим способом туди проникнувши, – факт, на якому ласі до полунички газети гребли гроші лопатою. А суть справи тут була в простому факті що просто все сталося через чоловіка який виявився не на висоті так що поміж них не було нічого спільного крім прізвища і тут на сцені з’являється справжній сильний чоловік у якого навіть слабощі сильні, падає жертвою її чарів сирени й забуває свої родинні узи^{872}. Як воно й буває, упивається усмішками коханої. Само собою, тут ізнову постає вічне питання подружнього життя. Чи може зберегтися у подружжя справжня любов, коли тут замішаний хтось третій? Хоча їх це зовсім не стосувалось, якщо він, захоплений хвилею пристрасти, її обожнював. Воістину він був чудовий взірець чоловіка, щедро, до того ж, наділений талантами, і яке могло бути порівняння з тією сірою посередністю в мундирі, нудним буденним мотивом «Прощай, хоробрий капітане» – з легких драгунів, задля точности, а ще точніш з 18-го гусарського; звісно, палкий, поривчастий (себто повержений вождь, а не той, інший), і вона, жінка, швидко зметикувала, що такий чоловік прокладе собі шлях до слави, причому все до того начебто і вело, поки попи й взагалі слуги Євангелія, колишні його завзяті прихильники, разом із любими йому зігнаними скіпщиками, за яких він невтомно воював у сільських районах, відстоюючи їхні права, так що про ліпше вони й мріяти не могли, не зруйнували його шлюбних планів, тим самим накидавши йому на голову розпеченого вугілля, достоту відома байка про удар віслюка. Якщо озирнутися назад із певним ретроспективним упорядкуванням, то все це уже здається якимсь сном. І повернутись – це найгірше з усього, що ти можеш вигадати, позаяк, без найменших сумнівів, ти почуватимешся п’ятим колесом до воза, якщо справді все неминуче змінюється з часом. От, скажімо, чому Айриштаун-странд, район, куди він не потикався вже кілька років, має якийсь інший вигляд, відколи так склалося, що він став жити на північній стороні? Одначе південь чи північ, а тут була бурхлива пристрасть у своєму найчистішому вигляді, здатна все змести на своєму шляху, достеменне потвердження тому, що він і говорив, адже вона іспанка чи то напів, а такі не зупиняються на півдорозі, ця південна пристрасна нестримність ладна пустити за вітром останнє клоччя пристойности.

– Якраз потверджує те, що я казав, – мовив він Стівенові, відчуваючи палання в грудях. – І вона теж була іспанка, якщо я не дуже помиляюсь.

– Дочка іспанського короля^{873}, – відказав Стівен, додавши щось невиразне, чи не прощавайте, іспанські цибульки, і перша земля називалася Мертвяк, а від Рамгеда до Сціллі було стільки… стільки…

– Справді вона була?.. – вирвався вигук подиву в Блума, втім, ніскілечки не приголомшеного. – Такі чутки ще не доходили до мене. Але могло бути, коли зважити, що вона ж там проживала. Отже, Іспанія.

Обережно, щоб не випали «Принади…» (вони ж, спасибі їм, нагадали йому про прострочену книжку з бібліотеки на Кейпел-стрит), він видобув із кишені гаманця і, швидко проглянувши вміст, нарешті…

– Між іншим, як ви вважаєте, – запитав він, вибравши після хвилинного вагання одну побляклу фотографію та поклавши її на стіл, – ось це іспанський тип?

Стівен, оскільки звертались явно до нього, зиркнув на фотографію, де дама солідних габаритів досить відверто демонструвала, як те веліла мода відкритости, свої пишні принади у вечірній сукні з викотом нарочито низьким, аби неприховано й щедротно, а не якимось туманним натяком, показати всі чари корсажу, з награною поважністю, ледь розтуливши повні уста, так що ледь проглядали перлини зубів; вона стояла біля рояля, на якому лежали ноти «В старому Мадриді», чудової по-своєму балади, незвичайно модної в ті дні. Очі її (тої дами), темні й великі, дивилися на Стівена, неначе готові були усміхнутися чомусь гідному захоплення, ну а творцем цього чуда естетики виступив Лафайєт із Вестморленд-стрит, найкращий майстер художньої фотографії в цілому Дубліні.

– Це місіс Блум, моя дружина і примадонна, мадам Меріон Твіді, – поінформував Блум. – Знято кілька років тому. Десь у дев’яносто шостому році. Схоплено вельми схоже на те, якою вона тоді була.

Разом із молодиком він і собі дивився на фото тої пані, нині його законної дружини, що, як він довірчо повідомив, була освіченою дочкою майора Брайєна Твіді й досить рано появила дивовижний талант до співу, уперше розкланявшись зі сцени, коли їй ледве минуло ніжних шістнадцять. Обличчя відтворено з разючою схожістю, а от фігурі тут не пощастило віддати належне, хоча на неї завжди оберталися, але ж чомусь оце вбрання обернулося якимсь невиграшним. Вона легко могла б, сказав він, позувати для зображення на повен зріст, не кажучи вже про гармонійну округлість пишних… Бувши трохи митцем у вільний час, він порозводився ще про форми жіночого тіла під кутом розвитку мистецького його відтворення, бо ж якраз сьогодні, такий збіг, він бачив ці грецькі статуї з їх довершеною розвинутістю, шедеври мистецтва, у Національному музеї. Звісно, мармур здатен відтворити оригінал, плечі, спину, симетрію. А все інше, так, пуританство. Хоча насправді святий Йосип владно… тоді як жодна фотографія не змогла б, адже це, сказати коротко, ніяке не мистецтво.

Захоплений своєю темою, він дуже хотів би наслідувати приклад старого морського вовка й на лише кілька хвилин покинути тут це зображення, аби воно промовляло само за себе, під тим приводом, що йому… аби інший міг безперешкодно повпиватися її вродою, адже її виступ на сцені був, сказати щиро, такою втіхою, якому фотокамера безсила була віддати належне. Але це навряд чи відповідало б професійному етикетові. Хоча ніч стояла тепла, приємна і з чудесною, як на цю пору року, прохолодою, мов сонце після грози… А він справді відчував певну потребу незагайно піти моряковим слідом, от ніби внутрішній голос велів, і справити можливу потребу, зрушивши з місця. Але все-таки лишився сидіти й просто дивився на знімок, ледь заяложений і трохи зім’ятий, де пишноти, які, втім, не стали гірші від того, а тоді замислено відвернувся, аби не побільшувати гаданої ніяковости в співрозмовника, поки той оцінював вишукану симетрію її піднесених опуклин. Фактично ж та легка заяложеність лише додає пікантности, от ніби коли білизна тільки позбудеться крохмалю, то вона ніскільки не гірша, а навіть краща. А раптом її не буде вдома, коли він?.. Шукав я лампу про яку вона казала мені вчора майнуло йому в голові але тільки на мить мов мимобіжна примха бо він тут-таки згадав ранкову неприбрану постіль тощо й книжку про Рубі з тим метем бзик ос (sic) у ній якій надало впасти впритул до родинного нічного горщика з нашими перепрошеннями Шурею-Мурею шкільнограматею.

Він безперечно тішився сусідством цього молодика, такого освіченого, distingué[426]426
  Вишуканий (фр.).


[Закрыть] та ще й з характером, на голову вищого за звичайну-пересічну публіку хоча либонь про нього й не подумаєш що він… ні все-таки подумаєш. А ще ж він сказав фотка симпатична і це таки правда хоч ви що кажіть дарма що наразі вона помітно розповніла. А чом би й ні? Довкола цих речей всякчас маса нещирости й лицемір’я пляма на все життя бульварні газетки із шкіри вилузуються роздзвонюють про подружні драми людського роду яким нема переводу приписують таврують позазаконний зв’язок із професійним гравцем у гольф чи там із модним актором улюбленцем публіки замість подивитися на всі ці теми прямо й чесно. Як вони були просто приречені зустрітись та як між ними спалахнула пристрасть і їхні імена спарувалися у публічній свідомості про все це говорили на судових засіданнях де зачитували листи сповнені звичайних ніжних і тим самим компрометуючих виразів так що не лишалося жодних сумнівів у тому що вони відкрито співмешкали по два чи три рази на тиждень у якомусь добре відомому приморському готелі і стосунки їхні скоряючись звичайному розвитку подібних справ стали в належний час інтимними. Потім суд ухвалює умовну постанову, окружний прокурор може вимагати нового розгляду, а позаяк він не домігся скасування, то умовне стає остаточним. Але ті двоє порушників, переважно поглинені своєю пристрастю, цілком могли дозволити собі все це ігнорувати, як вони переважно й чинили, аж поки справа потрапила до адвоката, і той надав їй законного порядку, подавши позовну заяву від імени потерпілої сторони. Він, Блум, мав честь бути поруч некоронованого живого короля Еріну коли коївся той історичний fracas[427]427
  Галас (фр.).


[Закрыть], коли поваленого вождя, котрий до останку відстоював свої позиції, навіть коли вже був ошельмований як перелюбник, (вождя) вірні соратники десять чи дванадцять числом а можливо навіть і більше проникли в друкарню «Інсапресибла» чи ні «Юнайтед Айрленд» (яке до речі абсолютно неоковирне найменування «Єдина Ірландія») і потовкли там набірні каси молотками чи чимсь таким помщаючись за огидні інсинуації писак О’Брайєнітів^{874} котрі зробили своєю професією очорнення особистого життя трибуна проминулих днів. Дарма що вже відчувалося він разюче змінився але ще височів над усіма повелителем хоча все так само був недбало одягнений та з цим своїм виглядом непереборної рішучости чим довго уводив в оману воловодів аж поки ті відкрили геть-то спантеличившись що їхній колос стояв на глиняних ногах після того як самі й звели його на п’єдестал хоча перша відкрила це жінка. Спекотні то були деньки, і в загальній там штовханині Блум дістав невеличке ушкодження від лиховмисного удару ліктем явно націленого під груди але на щастя обійшлося без тяжких наслідків. Йому (Парнеллові) з необачности збили капелюха, а точніше циліндра, й це історичний факт, що саме Блум, укмітивши, що сталося, підняв той головний убір серед тисняви, бажаючи повернути власникові (і він таки повернув його йому без найменшої загайки), а той, стоячи з непокритою головою, надсадно дихаючи й менше всього пам’ятаючи про циліндри, воднораз був природжений джентльмен, що вболівав за долю країни, хай і став на цей шлях насамперед заради лаврів, але це було у нього в крові, засвоєне ще з пуп’янка з молоком матері, знання звичаю та добрих манер, і це незагайно проявилося, бо він одразу обернувся до подавача і з незворушним апломбом подякував, мовивши: «Дякую, сер», хоча куди шляхетнішим тоном, ніж оте світило юриспруденції, чий головний убір Блум сьогодні вранці допоміг повернути на належне місце: історія повторилася, тільки з деякою відмінністю, після похорону спільного друга, коли вони залишили його зі славою своєю наодинці, виконавши сумний обов’язок – доручивши його останки могилі.

А з іншого боку, найдужче його обурювали глузливі жартики візників і їм подібних, які обернули все це в балаган, непомірно регочучи й удаючи, ніби чудово розібралися в усіх чому та навіщо, хоча насправді не тямили нічогісінько навіть у себе під носом, а вся справа нікого й не стосувалася б, окрім двох зацікавлених осіб, коли б не склалося так, що законний муж і сам зробився зацікавленою стороною завдяки анонімному листові, як і годиться, від невідомого доброзичливця, котрий став свідком їхньої зустрічі в найсакраментальніший момент, заставши їх в обіймах одне в одного, та й привернув увагу до їхніх протизаконних дій, і по цьому відбулася родинна сцена, коли прекрасна грішниця на колінах благала свого пана й повелителя простити її, клятвенно обіцяючи розірвати цей зв’язок, а коханцеві назавжди заборонивши доступ до дому, аби тільки ображений муж згодився подивитися крізь пальці на сподіяне та й забути це; вона проливала сльози, можливо, й крокодилячі, позаяк цілком можливо, що й ще когось мала в запасі. Особисто ж він, бувши природженим скептиком, мав цілковиту впевненість і прямо заявляв, що у всякої жінки завжди є в запасі інший чоловік чи й чоловіки у списку кандидатів, хай навіть вона найкраща в світі дружина й між ними пречудові стосунки, на той випадок, коли вона, знудившись родинним життям, зважиться занехаяти свій обов’язок і скуштувати трішечки розпусти, й тоді вона починає приваблювати їх, плекаючи нечисті мрії та переносячи свої сердечні почуття на іншого, бо саме так і зав’язуються численні liaisons[428]428
  Зв’язок (фр.).


[Закрыть] у цікавих сорокалітніх дам із молодшими чоловіками, тут немає жодних сумнівів, і скільки завгодно відомих випадків, коли жінки закохувалися, цілковито це потверджують.

Тисячу разів було б шкода, якби молодий чоловік, оцей ось його сусіда, котрому доля щедро вділила розуму, та розтратив свій дорогий час на гулящих жінок, від яких коли б іще не підхопив подаруночка на все життя. Сама природа парубоцького розкошування дозволить йому одного чудового дня одружитися, коли на його сцену вийде міс Суджена, однак до тієї пори дамське товариство – це conditio sine qua non[429]429
  Доконечна умова (лат.).


[Закрыть], хоча тут-таки й щонайсерйозніші сумніви чигають, і річ не в тім, що пан Блум хотів би випитати у Стівена стосовно міс Фергусон, зовсім ні! Хоча цілком можливо, що саме ця провідна зоря й привела була його в Айриштаун так рано вранці. І чи в радість буде йому роль скромного залицяльника, два а то й три рази на тиждень компанія сміхотливих дівиць, а ти без пенса в кишені, й мають бути всі належні прелюдії у вигляді компліментів, ніжних прогуляночок, квіточок та шоколадок? Уявити лишень, як його, бездомного, безпритульного, обдирає яка-небудь господиня, гірша за мачуху, ні, в його віці це занадто жахливо. Чудні вислови, що часом несподівано виривалися з його уст, приваблювали чоловіка, старшого від нього на кілька років, а може, й настільки, що годився б йому в батьки. Але йому неодмінно треба підкріпитися чимось істотним, ну хоча б яйцем, збитим на незбираному материнському харчуванні, або ж, коли такого катма, то просте некруто зварене яєчко, хитун-бовтун.

– А о котрій годині ви обідали? – запитав він худющу постать і зморене, хоч і без зморщок, обличчя.

– Десь так учора, – відказав Стівен.

– Учора! – вигукнув Блум, але враз пригадав, що вже ж настало завтра, п’ятниця. – Ах так, ви хочете сказати, що вже повернуло за дванадцяту ночі.

– Значить, позавчора, – сам себе уточнив Стівен.

Буквально ошелешений цим повідомленням, Блум задумався. Хоча вони двоє не завжди сходилися поглядами, але все-таки існувала у них певна схожість, от ніби думки їхні текли, сказати б, в одному напрямі. Коли він Блум у Стівеновому віці спробував був поткнутися в політику десь років двадцять тому коли він виступив квазі-претендентом на лаври парламентарія у дні Фостера-Картечі^{875} то й він як пригадувалося в ретроспективі (й це само собою правило за джерело найвищого вдоволення) плекав непоясненну повагу до подібних крайніх ідей. Наприклад, коли питання про зігнаних скіпщиків, яке тоді ще тільки зароджувалося, починало хвилювати уми, він, хоча, звісно, не жертвуючи ані пенса й не беручи сліпо на віру всіх гасел, з яких чимало не витримували критики, від самого початку принаймні в теорії цілковито підтримував права селян, піддаючись тодішнім віянням (слабинка, від якої, одначе, збагнувши свою помилку, він згодом майже зцілився) і навіть заслужив докір у тому, що нібито заходить іще далі, ніж Майкл Девіт, у своїх радикальних теоріях; він якось-то проповідував загальне повернення до землі, тож зокрема ще й тому такі неприємні були йому інсинуації, настільки нахабно висунуті на його адресу на зборах кланів у Барні Кірнана, тож він, кого часто-густо розуміли перекручено і хто був, слід на цьому наголосити, найневойовничішим з усіх смертних, відійшов від своїх звичок і дав йому (метафорично) прямим у щелепу, хоча стосовно політики як такої він чудово тямив, до яких жертв завжди призводять пропаганда й роздмухування взаємної ворожнечі, фатально прирікаючи на вбогість і страждання передовсім найкращий цвіт молоді й забезпечуючи, так би мовити, винищення найудатніших.

Хай там як, а, зваживши усі за і проти й врахувавши, що ніч наближається до першої, пора вже було й на боковеньку відійти. Однак була заковика, й полягала вона в тому, що ризиковано вести його до себе додому, бо коли б не виникли випадковості (з таким характерцем, як у неї буває), котрі зіпсували б усю музику, як тієї ночі, коли він, не поміркувавши добре, привів додому собаку (невідомої породи) з пораненою лапою (обидва ці випадки були, либонь, не зовсім однакові, але й не надто відмінні адже й Стівен поранив собі руку) на Онтаріо-терас, про що відтоді він ніколи не забував, пройшовши все це, так би мовити. З іншого боку було вже запевне надто пізно, щоб вести мову про Сендімаунт чи там Сендікоув, тож пан Блум розгублено зважував, котру з двох альтернатив… Принаймні все вказувало на факт, що слід повністю й до кінця використати нагоду, яка йому випала. Спочатку пан Блум мав враження, ніби той почасти зарозумілий і надто стриманий, але це йому навіть якось імпонувало. Але, по-перше, той міг, що називається, зовсім і не вхопитись за таку ідею, якщо йому сказати, а потім, найдужче його непокоїло, що він навіть не уявляв собі, як до цього підійти і якими словами виразити, коли б той, припустімо, прийняв пропозицію, що йому принесло б величезну особисту втіху, та ще коли б той дозволив допомогти йому фінансово або чимось з одежі, аби тільки підійшло на нього. Так чи інак, зупинився він на наступному рішенні, вилучивши тимчасово з уваги приблудний прецедент: чашка Еппсового какао й імпровізоване ложе з використанням одного-двох килимків і скрученого пальта замість подушки. Буде він принаймні в надійному місці та в теплі, мов цвіркун у запічку. Нічого тут йому начебто не загрожувало, але за однієї умови: що не зчиниться яка шамотня. Треба було діяти, бо той старий веселун, удівець солом’яний, наче прилип до свого місця, ніби й не гадаючи поквапитися до свого любого Квінстауна, і швидше всього найближчими днями випадало б шукати слідів цього підозрілого суб’єкта в котромусь веселому домі ближче до Нижньої Шериф-стрит поміж підстаркуватих красунь, а він би терзав їм (русалкам) почуття бувальщинами, що кояться в тропіках і що від них кров холоне в жилах: усе про шестизарядні револьвери, а сам тимчасом привільно лапав би їхні об’ємисті принади, приливаючи все те щедрими порціями самогону та хвалькувато прибріхуючи про самого себе, позаяк наздогад того, хто він такий насправді, зазначмо мою адресу й моє справжнє прізвище через два ікси, як висловлюється мадам Алгебра passim[430]430
  Всюди (лат.).


[Закрыть]. Заразом пан Блум і досі вдоволено посміювався в душі своїй делікатній відсічі тому лицареві крови й ран щодо того що його Бог єврей. Людина змириться, коли її покусає вовк, та коли молодця вкусить вівця – це вже смертельна кривда. Саме це було найвразливішим місцем і в тендітного Ахілла. Ваш Бог був єврей. Адже вони чи не гадали він походить із Каррика-на-Шанноні чи там звідкілясь із графства Слайго.

– Ось що я пропоную, – заговорив нарешті наш герой, ґрунтовно помізкувавши й розважливо ховаючи дружинине фото, – позаяк тут жахлива задуха, ходімо до мене й там про все договоримо. Моя хижа зовсім недалеко звідсіля. Це пійло неможливо пити. Тільки стривайте, хай я розплачусь.

– Ясно було: найліпший план – це відчалити, а там уже лишалося просто пливти за вітром, і він зробив знак, розважливо ховаючи те фото, господареві халупи, який начебто й не…

– Так, це буде найкраще, – запевнив він Стівена, якому по суті було хоч до «Бронзової голови», хоч до пана Блума, чи хоч іще куди-небудь більш чи менш…

Рої утопічних планів металися в його (Блума) невгамовному мізку. Освіта (справдешнього високого рівня), література, журналістика, оповідання на конкурси, сучасна реклама, гідроконцертні тури по англійських курортах і водах, де повно театрів, із загрібанням грошей, дуети італійською мовою з бездоганною вимовою і безліч інших варіантів, про які, звісно, не варто кричати цілому світові (й власній дружині), ну, й крапелька талану-удачі. Все, що треба, це відкриття. Бо він, Блум, був майже певен, що той успадкував і голос від батька, на це ж він сподівався, цим світилися всі карти-шанси, тож непогано було б і ніскільки не зашкодило б підвести розмову під цю тему, аби просто…

Кебмен саме вичитав із газети, якою заволодів, що колишній віце-король, граф Кадоган, головував на офіційному обіді Асоціації кебменів десь у Лондоні. Цю потрясну звістку зустріли мовчанкою і парою позіхів. Потім той прадавній тип у кутку, зберігши, очевидячки, іскру життєвої сили, прочитав що сер Ентоні МакДоннел вирушив з Юстона до резиденції головного секретаря чи щось там такого. Чого? Відгукнулася луна на таке захопливе повідомлення.

– А дай і нам, діду, заглянути в ту лепелетуру, – кинув бувалий мореплавець і свої штани в жлукто, виказуючи невеличку природну нетерплячку.

– Чого ж, прошу, – чемно відповів стариган.

Моряк видобув зі шкатули, що виявилася при ньому, пару зеленкуватих окулярів і лельом-полельом нацупив їх собі на носа та зачепив дужками за обидва вуха.

– А що, очі підводять? – співчутливо поцікавився персонаж, схожий на секретаря міської управи.

– Та бачиш, – пояснив мореплавець із бородою шотландських барв, не позбавлений, як видно було, скромних літературних інтересів, прозираючи крізь ті свої зелені ілюмінатори, як із повним правом можна б їх назвати, – доводиться читати в окулярах. А все через піски Червоного моря. Колись я міг, так би мовити, і поночі читати. Найдужче ж любив «Забави тисячі й однієї ночі» та «Червона вона, як троянда»^{876}.

Поділившись сокровенним, він ухопив газету в свої лаписька й занурився в один Господь Бог знає що: знайдено потопельника або подвиги Короля Крикету, Лютогнів заробив сто з чимось очків, другі ворітця, ще в грі, за Ноттингем, а тим часом господар, нуль уваги на гнів і нгем (чи гнем), люто вовтузився зі своїм лівим черевиком, чи то новим, чи допіру перепроданим з рук, хотів зробити його просторішим, бо тис немилосердно, і бурчав, а щоб йому хто таке продає, а всі хто ще не зовсім закимарив, як прочитувалося з їхніх фізіономій, або понуро витріщалися мовчки, або підкидали нікудишні поради.

Ну а пан Блум, щоб урвати цей предовгий сум, іще раз оцінив ситуацію та й перший звівся на рівні, побоюючись перенапружити їхню гостинність, і насамперед мудро й ненабридливо, перш ніж безпосередньо звернутися до нашого господаря (наздогад виконання обіцянки розплатитись), натякнув на розлуку легким кивком голови непомітним для решти й промовистим щодо готовности належної суми до видачі в підсумковому обсязі чотирьох пенсів (що їх він ненабридливо й виклав чотирма монетами буквально останніми з могікан) позаяк він заздалегідь зібрав недвозначні дані з друкованого прейскуранту для всіх прагнучих прочитати навпроти нього кава 2 п, кондвироби – а якби на любителя то дав би і вдвічі, як висловлюється система Чимбільш.

– Ходімо ж, – переконливо порадив він. – Пора закінчити цей сеанс.

Переконавшись, що хитрість спрацювала і берег чистий, обидва покинули цей притулок чи то примулок разом із добірним товариством в особі бушлата й К^о, яких нічого, окрім хіба землетрусу, не змогло б вивести з їхнього dolce far niente[431]431
  Розкішне неробство (іт.).


[Закрыть]. Стівен, признавшись, що він усе ще дуже стомлений і слабкий, затримався під, на мить… двері… під… 1

– Одного ніяк не збагну, – сказав він, надумавшись, бо моментом надихнувшись, видати щось оригінальненьке, – навіщо вони перевертають столи на ніч, себто я хотів сказати стільці перевертають на столи у кав’ярнях?

На цю імпровізацію Блум, той, хто за словом до кишені не полізе, відчикрижив, оком не моргнувши:

– Аби вранці підмести підлогу.

І, це кажучи, він круть спритний маневр, вибачившись, але й не приховуючи наміру опинитися по праву руч від товариша, за притаманною йому звичкою, оскільки правий бік був його, сказати б класичним виразом, Ахіллесовою п’ятою. Яка насолода була вдихнути свіжого нічного повітря! Хоча Стівен досі ще не зовсім твердо тримався на ногах.

– Воно, це повітря, вмить вас зміцнить, – запевнив Блум, маючи на увазі й прогулянку. – Треба тільки прогулятись, і тоді ви почуєтеся зовсім іншою людиною. Це недалечко. Зіпріться на мене.

Відповідно він узяв Стівена під правицю своєю лівою і відповідно повів вулицею.

– Авжеж, – відгукнувся той не надто впевнено, бо йому здалося, він відчуває, як його торкається якась дивна плоть іншої людини, щось без м’язів, колихливе і все таке.

Так чи інак, а вони проминули сторожову вартівню з кургляками, жарівнею та всім іншим, де тимчасовий працівник міських служб, екс-Гумлей, все так само на свій страх і ризик перебував у Морфеєвих обіймах, мріючи уві сні, за відомим виразом, про ліс зелений, пасовиська свіжі. Що ж до труни, напханої кругляками, то, до речі, й геть непогана аналогія, адже ж його, по суті, якраз і забили камінням оці сімдесят двоє з вісімдесяти, з чимсь там, вибірників, котрі переметнулися в час розколу, й то, переважно, хвалений селянський клас, либонь, ті самі вигнані скіпщики, яким він повернув їхні наділи.