Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 53 страниц)

Я посміхнувся йому. Америка, я сказав йому спокійним тоном, як годиться, що це, власне, таке? Це сміття, виметене з усіх країн, у тім числі й з нашої. Хіба це не правда? Щирий факт.

Підкуп, мій любий сер. Авжеж, скрізь, де панують гроші, завше знайдеться той, хто схоче ними поживитися.

Зауважив, як він дивиться на мій сурдут. Одяганка – це те, чим оцінюють кожного. Коли чоловік убраний, як картинка, його всі люблять. Убиває з одного маху.

– Привіт, Саймоне! – гукнув отець Каулі. – Як там справи?

– Привіт, Бобе, привіт, друже! – озвався, зупиняючись, містер Дедал.

Містер Кернан затримався біля перукарні Пітера Кеннеді й схвально озирнув себе в похилому дзеркалі. Класна штука, нічого не скажеш. Витвір Скотта з Доусон-стрит. Цілком вартий півсоверена, якого я віддав за нього Нірі. Пошити такий обійдеться не менше, ніж три гінеї. А він геть як на мене зшитий. Можливо, шили його для якогось денді з клубу на Кілдер-стрит. Учора на мосту Карлайл Джон Мулліган, менеджер Гібернійського банку, пильно придивлявся до мене, наче силкувався пригадати, хто я такий.

Так-так! Перед цими панами треба являтися фертом. Лицар великої дороги. Джентльмен. А тепер, містере Кріммінсе, з вашого дозволу, сер, дозвольте ще раз скористатися з послуг вашого закладу. Чаша, яка бадьорить, але не п’янить, як то каже давня приказка.

Повз Північну стіну й набережну сера Джона Роджерсона, де стоять судна і звисають якірні ланцюги, прямуючи на захід, плив човник, зіжмаканий аркуш паперу, погойдуючися на хвилі від порону. Ілля іде.

Містер Кернан кинув прощальний погляд на свій відбиток у дзеркалі. На обличчі засмага, є. Сивуваті вуса. Відставний офіцер, повернувся з Індії. І він бадьоро рушив уперед, розпроставши плечі, ноги у гетрах пружно ступали під вагою кремезного тіла. Це часом не брат Ламберта, Сем? Ну? Схоже, що він. З біса схожий. Аж ні. Переднє скло автомобіля сяйнуло на сонці. Сліпучий спалах. З біса, наче він..

Так-так! Гарячий дух ялівцевої настоянки грів його нутрощі й подих. Джин чудово пішов йому на душу. Поли його сурдута вимахували в такт важкої ходи.

Там, далі, Еммета повісили, випатрали й четвертували^{530}. Засмальцьована чорна мотузка. Собаки злизували кров на тому місці, коли дружина намісника проїздила у своїй колясі.

Постривай-но. Де його поховали? Чи не у святого Мічена? Хоча ні, ховали в Гласневіні опівночі. Тіло внесли через потаємний отвір у мурі. Тепер там і Дігнем. Раз – і не стало чоловіка. Гай-гай. Краще поверну вбік. Обійду.

Містер Кернан повернув і рушив униз по Вотлінг-стрит, де на розі міститься приймальня для клієнтів Гіннеса. Біля складів Дублінської гуральні стояла бричка без пасажира і без візника, віжки прив’язані до колеса. Це ж із біса небезпечно. Якийсь селюк із Типерарі наражає на небезпеку життя міського люду. А раптом кінь понесе з ляку.

Деніс Брін зі своїми томами судових документів, утомившися після доброї години чекання в конторі Джона Генрі Ментона, повів свою дружину через міст О’Коннелла до контори містерів Колліса і Ворда.

Містер Кернан підійшов до Айленд-стрит.

Часи чварів^{531}. Треба попросити Неда Ламберта, хай дасть мені почитати спогади сера Йони Баррінгтона^{532}. Коли тепер дивишся на те, що діялося колись, представлене у ретроспективній формі. Картярство у Делі. У карти тоді не шахрували. Одному тоді прибили руку до столу кинджалом. Десь тут лорд Едвард Фіцджеральд спромігся вислизнути з рук майора Серра. Стайня за будинком Мойри.

З біса добрий був джин.

Молодий аристократ, завзятий і відважний. Звичайно, далася взнаки і його шляхетна порода. А той мерзотник, буцімто сквайр, у бузкових рукавичках, його виказав. Певна річ, вони боролися за кривеє діло. Та то був темний час і вік лихий^{533}. Добре сказано – це вірш Інграма. Вони були справжні джентльмени. Бен Доллард так гарно співає цю баладу. Майстерність – аж за серце бере.

 
Під мурами Росса мій батько поліг^{534}.
 

Кавалькада дріботіла клусом набережною Пембрук, супровід підстрибстрибував на своїх, на своїх, на сідлах. Сурдути. Кремові парасолі.

Містер Кернан наддав ходи, аж захекався.

Його Ясновельможність! Така невдача! Спізнився на півхвилини. Отуди к бісу! Тож треба!

* * *

Стівен Дедал стежив крізь запилюжену шибку вітрини, як пальці ювеліра обмацують позеленілий од віку ланцюжок. Курява запилюжила шибку і ятки з товарами. Курява затемнила працьовиті пальці з гострими як у яструба кігтями. Курява вляглася у закрутках бронзових і срібних витворів, на ромбиках цинобри, на рубінах, на темно-червоних каменях із білими краплинами.

Все це народжено в темних глибинах землі, де звиваються черви, де спалахують холодні іскри ватри зла, яка жаріє у підземній пітьмі. Де упалі архангели зривали зорі із свого чола. Брудні свинячі рила, руки, риють і риють, хапають їх і тягнуть.

Вона танцює у смердючих сутінках, які сповнені духом киплячої смоли і пахом часнику. Матрос із червонястою бородою, сьорбаючи з кухлика ром, не зводить із неї очей. Витримана, підживлена морем мовчазна хіть. Вона танцює, підстрибує, трясе своїми клубами, на пухлому пузі метляється рубін завбільшки з яйце.

Старий Рассел іще раз потер камінець старим клаптем замші, повернув його і підніс до краю своєї Мойсеєвої бороди. Мавп’ячий дідусь милується вкраденою забавкою.

А ти хіба не відкопуєш давніх образів, захованих у кладовищах землі! Безтямна балаканина софістів: Антисфен. Уміння приспати розум. Східна безсмертна пшениця існує од віку й до віку.

Дві старенькі жіночки, надихавшися вдосталь морського бризу, чвалали через Айриштаун по Лондон-бридж-роуд, одна з виваляною в піску парасолею, друга із сумкою повитухи, в якій перекочувалися одинадцять мушель.

Шурхіт шкіряних пасів і хурчання динамомашин кликали Стівена йти далі. Істоти, що не існують. Постривай! А вічний трепет поза тобою і вічний трепет у тобі? Ти знай оспівуєш своє серце. Я між ними. Де? Між двома ревучими світами, де вони поєднуються у круговерть, я. Стерти їх на порох, і одного й обох. Та удар звалить з ніг і мене. Що ж, хай спробує стерти мене на порох той, хто зможе. Звідник і різник, як я вже казав. Послухай-но! Постривай хвилину.

Так, цілком правильно. Превеликий, чудовий, і показує точний час. Ваша правда, сер. Зранку в понеділок, саме так, авжеж.

Стівен ішов по Бедфорд-роу, руків’ям ясенового ціпка ляскаючи себе по лопатці. У вітрині книгарні Клогіссі його увагу привернула вицвіла гравюра 1860 року, що зображала бій між боксерами Гіненом і Сейєрсом. Навколо рингу тіснилися глядачі в звичних тоді квадратових капелюхах, що поставили на переможця. Ваговики у легких пов’язках на стегнах дружньо простягали один до одного круглясті кулаки. Вони теж тріпочуть – серця героїв.

За рогом він зупинився біля нахиленої розкладки з книжками.

– Кожна за два пенси, – сказав продавець. – За шість пенсів чотири.

Пошарпані сторінки. «Ірландський бджоляр». «Життя і чудеса кюре з Арса^{535}». «Кишеньковий путівник по Кілларні».

Я міг би знайти тут і ті книжки, які я отримав у винагороду за успіхи в школі і які потім віддали в заклад. Stephano Dedalo, alumno optimo, palmam ferenti[171]171
  Стефанові Дедалу, найкращому учневі, що став звитяжцем (лат.).


[Закрыть].

Отець Конмі, проказавши свої належні малі години, простував через хутір Доннікарні, читаючи впівголоса вечірні молитви.

Занадто гарна оправа, що ж це таке? Восьма і дев’ята книги Мойсея. Таємниця всіх таємниць. Печать царя Давида. Замацані сторінки, книжка десятка разів читана. Хто її тримав у руках до мене? Як пом’якшити шкіру на руках. Рецепт приготувати оцет із білого вина. Як полонити серце коханої жінки. Ось саме те, що мені треба. Склавши докупи руки, прокажи тричі таке закляття:

– Se el yilo nebrakada femininum! Amor me solo! Sanktus! Amen[172]172
  Моє небесне створіння в жіночій подобі. Кохай тільки одного мене. Свят! Амінь (лат., ісп., араб.).


[Закрыть].

Хто це написав? Закляття і примови найблаженнішого абата Пітера Саланки, повідомлені для всього вірного люду. Не гірші, ніж такі самі інших абатів, ніж базгранина Йоахіма. Спинися, лисий дядьку, бо інакше ми вискубаємо рештки твоєї чуприни.

– Що ти тут робиш, Стівене?

Діллі, її високі плечі й убога сукенка.

Швидше згорни книжку. Щоб не побачила.

– А ти що робиш? – відмовив Стівен.

Обличчя Стюарта, красунчика Чарльза^{536}, облямоване прямими пасмами волосся. Воно шарілося, коли, сидячи біля каміна, вона підсовувала палива своїми розтоптаними черевиками. Я розказував їй про Париж. Зранку любила полежати, вкрившися старими одежинами, крутячи в руках свій позолочений браслет, подарунок Дена Келлі. Nebrakada femininum.

– Що це в тебе? – запитав Стівен.

– Це я купила на іншій розкладці за пенні, – пояснила Діллі, ніяково осміхаючись. – Чи вона придатна?

Кажуть, у неї мої очі. Чи таким самим бачать мене інші? Спритним, здібним і сміливим. Тінь мого розуму.

Він узяв у неї з рук книжку без обкладинки. Шарденаль. Французька мова для початківців.

– Навіщо ти її купила? – запитав він. – Вивчати французьку?

Вона кивнула, почервонівши і зціпивши губи.

Не показуй, що ти здивований. Цілком природна річ.

– Тримай, – сказав Стівен. – Авжеж, придатна. Пильнуй, щоб Меггі не прихопила її у тебе і не віднесла в заставу. Гадаю, всі мої книжки пішли туди.

– Деякі, – відповіла Діллі. – Нам довелося.

Вона потопає. Докори. Врятувати її. Докори. Все проти нас. Вона й мене потягне з собою на дно, очі й волосся. Довгі коси водоростей сповивають мене, моє серце, мою душу. Солона зелена смерть.

Ми.

Докори сумління. Сумління докори.

Злидні! Злидні!

* * *

– Привіт, Саймоне! – окликнув його отець Каулі. – Як твої справи?

– Привіт, Бобе, привіт, старий, – одізвався, зупиняючись, містер Дедал.

Потискаючи один одному руки біля антикварного магазину Редді і дочка, вони гучно ляснули долонями. Отець Каулі кілька разів пригладив складеними докупи пальцями свої звислі вуса.

– Що там у тебе хорошого? – запитав містер Дедал.

– Та хорошого мало, – відповів отець Каулі. – Двері мого будинку забарикадовані, Саймоне, і двоє чолов’яг никають навколо нього, прагнучи зайти всередину.

– Як весело, – сказав містер Дедал. – І хто ж таке придумав?

– Ох, – зітхнув отець Каулі. – Один дряпіжник, який і вам знайомий.

– Той, у кого горбата спина? – запитав містер Дедал.

– Саме він, Саймоне, – відповів отець Каулі. – Рувим із роду Рувимового. Я тут саме чекаю Бена Долларда. Він має піти до Довгого Джона, щоб той усунув тих двох. Мені треба лиш трохи часу.

Плекаючи слабеньку надію, він позирнув на набережну туди й сюди, і його великий борлак щоразу випинався на шиї.

– Та я знаю, – сказав, киваючи головою, містер Дедал. – Старий горопаха Бен! Завжди за кого-небудь клопочеться. Постривай же!

Він надягнув пенсне і позирнув у бік залізного мосту.

– Он він чухрає, бий мене сила Божа! – оголосив він. – Гепа така, що в одну кишеню не сховаєш.

Простора синя візитка і квадратовий капелюх, а нижче просторі матроські штани Бена Долларда щодуху наближалися до них по набережній від залізного мосту. Він чимчикував ступою, чухмарячись під полами візитки. Коли підходив, містер Дедал привітав його, гукнувши:

– Подайте мені он того в смішних штанях.

– То подайте, подайте, – озвався Бен Доллард.

Містер Дедал озирнув фігуру Бена Долларда, з холодним презирством розглядаючи всі предмети його одягу. Потім, повернувшися до отця Каулі, кивнув і ущипливо зауважив:

– То треба було вдягнутися в такі лахи теплого літнього дня, га?

– Та бодай мені очі повилазили, – люто загримів Бен Доллард, – я, відколи живу на світі, стільки зносив одежин, скільки ви ніколи ніде їх не бачили.

Він стояв поряд із ними, радісно усміхався до них і до своєї просторої одежини, з якої містер Дедал збивав пушинки, кажучи:

– А проте, Бене, її зшили на чоловіка у розквіті сил.

– Ні, не позаздриш тому єврею, який її пошив, – сказав Бен Доллард. – Слава Богу, йому ще не заплачено.

– А як там ваш basso profondo, Бенджаміне? – запитав отець Каулі.

Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісдел Фаррелл, омонокливши око й щось бурмочучи, пройшов повз клуб на Кілдер-стрит.

Бен Доллард насупився і, раптом округливши губи, як то роблять співаки, видав низький звук.

– О-о! – проревів він.

– Оце то голос, – озвався містер Дедал, схвально киваючи головою.

– То як? – запитав Бен Доллард. – Ще не припав порохом? Га?

Він питально поглянув на одного й на другого.

– Годиться, – відповів отець Каулі і теж кивнув.

Преподобний Г’ю К. Лав ішов від будинку, де колись містився капітул абатства Святої Марії, повз гуральню Джеймса і Чарльза Кеннеді, прямуючи до Толсела^{537} – за тим місцем, де в давні часи був брід для худоби, і його супроводжували Джералдайни, красені, гінкі й ставні молодці.

Бена Долларда тягло до вітрин крамниць, та він вів своїх друзів уперед, весело вимахуючи рукою з розчепіреними пальцями.

– Ходімо зі мною в контору шерифа, – говорив він. – Я покажу вам, якого красеня залучив Рок до себе на посаду судового виконавця. Це щось на взір гібрида вождя зулусів Лобенгули із нашим кримінальним злочинцем. Запевняю вас, варто його побачити. Ходімо. Я оце щойно здибав випадково Джона Генрі Ментона в Бодезі^{538}, і матиму чимало клопоту, якщо не… Постривайте-но… Наша справа певна, Бобе, можете мені повірити.

– Ви йому скажіть, хай дасть мені кілька днів, – озвався отець Каулі з тривожною надією.

Бен Доллард ураз зупинився і уп’явся в нього очима, широко роззявивши свій гучномовний рот, одірваний ґудзик його візитки загойдався, поблискуючи, на ниточці, а він сам став витирати сльозливі очі, щоб краще чути.

– Які там кілька днів? – заревів він. – Хіба ваш хазяїн не наклав арешт на ваше майно?

– Наклав, – відповів отець Каулі.

– Тоді виконавчий лист нашого друга не вартий і того паперу, на якому він написаний, – повідомив Бен Доллард. – Домовласник завжди має право першого позову. Я дав йому всі дані. Віндзор-авеню номер 29. Його прізвище Лав?

– Правильно, – підтвердив отець Каулі. – Його превелебність містер Лав. Він парох десь у провінції. Але ви знаєте напевно?

– Можете переказати від мене Варавві, – сказав Бен Доллард, – хай устромить цей лист туди, куди мавпочки ховають горіхи.

І він твердою рукою повів за собою отця Каулі, що йшов, наче припнутий до гладуна.

– Гадаю, йдеться про горіхи ліскові, – промимрив містер Дедал, рушаючи слідом за ними й опускаючи пенсне на вилогу куртки.

* * *

– З хлопцем усе влаштовано, – сказав Мартін Каннінгем, коли вони вийшли з воріт Касл-ярда.

Полісмен приклав пальці до кашкета.

– Боже поможи, – вдячно відповів Мартін Каннінгем.

Він подав знак візникові, який чекав пасажирів, той сіпнув віжки й рушив до Лорд-Едвард-стрит.

За бронзою золото, за голівкою міс Кеннеді голівка міс Дус, вони виникли над фіранкою готелю «Ормонд».

– Авжеж, – сказав Мартін Каннінгем, мацаючи бороду. – Я написав отцеві Конмі й виклав усі підстави.

– Можна було б спробувати нашого друга, – несміливо запропонував містер Пауер.

– Бойда? Категорично ні, – коротко відмовив Мартін Каннінгем.

– Джон Вайз Нолан – він затримався, читаючи список, – поспішив наздогнати їх на Корк-гілл.

На сходах ратуші радник Наннетті, сходячи вниз, привітався з олдерменом Каулі та з радником Абрагамом Лайоном, які йшли нагору.

Порожній вагон трамвая повернув на Верхню Ексчейндж-стрит.

– Погляньте-но, Мартіне, – сказав Джон Вайз Нолан, коли наздогнав їх біля редакції «Мейл». – Я ось тут у списку бачу, що Блум обіцяє внести п’ять шилінгів.

– Правильно, – погодився Мартін Каннінгем, беручи лист. – І до того ж він відразу вніс їх.

– Без довгих балачок, – докинув містер Пауер.

Джон Вайз Нолан здивовано розплющив очі.

– Всім скажу, що жид ласкавий вельми, – влучно процитував він.

Вони звернули на Парламент-стрит.

– А ось і Джиммі Генрі, – озвався містер Пауер, – якраз прямує до Кавани.

– Чудово, – сказав Мартін Каннінгем. – То й ми теж туди.

Біля входу в la Maison Claire О’Кріп О’Шпар запопав горбатого шуряка Джека Муні, п’яненького, який зібрався погуляти в Лібертіз[173]173
  Злачний закуток Дубліна.


[Закрыть].

Джон Вайз Нолан ішов тепер позаду з містером Пауером, а Мартін Каннінгем вів під руку чепуристо вбраного чоловічка в сірому костюмі з іскрами, який ішов був, накульгуючи, швидкою ходою повз годинникову крамницю Міккі Андерсона.

– Здається, у помічника секретаря міської ради проблеми з мозолями, – зауважив Джон Вайз Нолан, звертаючись до містера Пауера.

Вони звернули за ріг до пивниці Джеймса Кавани. Порожній трамвайний вагон стояв перед ними, спинившися на Ессекс-гейт. Мартін Каннінгем безперестану говорив, раз по раз показуючи підписний аркуш Джиммі Генрі, на який той навіть не глянув.

– І Довгий Джон Феннінг теж тут, – повідомив Джон Вайз Нолан, – доготелесий, як верства.

Височезна постать Довгого Джона Феннінга затуляла двері – не пройдеш.

– Добридень, містере шерифе, – привітався Мартін Каннінгем, і всі зупинилися, стали вітатися.

Довгий Джон Феннінг не відступив з порога. Швидким рухом він вийняв з рота велику сиґару, і його широко розплющені очі озирнули їхні обличчя пильним суворим поглядом.

– Це що, римські сенатори продовжують свої мирні розмови? – промовив він, звертаючись підкреслено з посміхом до помічника секретаря міської ради.

– Влаштували на засіданні пекельний шарварок, – почав роздратовано Джиммі Генрі, – щодо їхньої клятої ірландської мови. Хотілось би знати, куди подівся доглядач, коли треба навести лад у залі засідань. А старий Барлоу, жезлоносець, має халепу із своєю астмою, жезла на столі немає, порядку ніякого, немає навіть кворуму, і сам лорд-мер Гатчинсон у Лландудно, а маленький Лоркан Шерлок грає роль його locum tenens[174]174
  Виконуючий обов’язки (лат.).


[Закрыть]. Та будь вона проклята, ця мова наших предків.

Довгий Джон Феннінг випустив з рота струмінь диму.

Покручуючи кінчик бороди, Мартін Каннінгем заговорив, звертаючись то до помічника секретаря міської ради, то до шерифа, а Джон Вайз Нолан сумирно мовчав.

– А хто він був, той Дігнем? – запитав Довгий Джон Феннінг.

Джиммі Генрі скривився і помахав лівою ногою.

– Ох, біда з моїми мозолями! – застогнав він. – Бога ради, ходімо нагору, щоб я міг де-небудь сісти. Ох! Ой! Дозвольте!

Збуджений, він протиснувся повз бік Довгого Джона Феннінга до сходів.

– Авжеж, ходімо нагору, – сказав Мартін Каннінгем шерифу. – Ви, мабуть, його не знали, а може, й знали.

Містер Пауер і Джон Вайз Нолан пішли слідом.

– Він був пристойний чесний чоловічок, – розказував Джек Пауер масивній спині Довгого Джона Феннінга, яка йшла вгору сходами назустріч Довгому Джонові Феннінгу в дзеркалі.

– Невисокий був, Дігнем із контори Ментона, – докинув Мартін Каннінгем.

Довгий Джон Феннінг не зміг його пригадати.

Знадвору долинув цокіт кінських копит.

– Що там таке? – запитав Мартін Каннінгем.

Кожен повернувся, де стояв; Джон Вайз Нолан знову зійшов униз. Стоячи в прохолоді вхідних дверей, він побачив, як дріботять коні по Парламент-стрит, як вилискує на сонці збруя і бабки. Бадьоро вони прошпацирували, не поспішаючи, під його холодним неприязним поглядом. Попереду трюхикали, попереду на сідлах гопцювали форейтори.

– Так що воно там? – запитав Мартін Каннінгем, коли вони знову рушили нагору сходами.

– Лорд-намісник і генерал-губернатор Ірландії, – відповів Джон Вайз Нолан із нижньої сходинки.

* * *

Коли вони ступили на товстий килим, Красень Мулліган прошепотів Гейнсові, прикриваючися своєю панамою:

– Парнеллів брат. Он там, у кутку.

Вони вибрали столик біля вікна, проти чоловіка з довгастим обличчям, чия борода нависала над шаховою дошкою, а зосереджений погляд був до неї прикутий.

– Оце він? – запитав Гейнс, повертаючись на своєму стільці.

– Так, – відповів Мулліган. – Це Джон Говард, його брат, наш міський церемоніймейстер.

Джон Говард Парнелл спокійно походив білою турою і знову приклав свій сірий ніготь до лоба, де він і завмер нерухомо.

За хвилину, наче із схованки, його очі кинули на супротивника зникомий, як миттєва ява привида, погляд і знову зосередилися на тому краї дошки, де створилася критична ситуація.

– Мені каву з підбитими вершками, – сказав Гейнс офіціантці.

– Дві кави з підбитими вершками, – сказав Красень Мулліган. – І принесіть нам масла, булочок та ще яких-небудь тістечок.

Коли жінка пішла, він засміявся:

– Ми називаємо це місце ДЧБ, скорочено: Дуже Черстві Булочки. Але ви нічого не сказали, яка ваша думка про Дедалове потрактування «Гамлета».

Гейнс розгорнув свою щойно придбану книжку.

– На превеликий мій жаль, – сказав він, – Шекспір завжди приваблює до себе ті голови, що втратили рівновагу.

Одноногий матрос, проходячи повз Нельсон-стрит, 14, ревнув:

– Англія чекає…

Камізелька Красеня Муллігана лимонного кольору весело затряслася від його сміху.

– Слід би вам подивитися на нього, – сказав він, – тоді, коли тіло його втрачає свою рівновагу. Я називаю його Мандрівний Енгус.

– Я певен, у нього є якась idée fixe, – зауважив замислено Гейнс, щипаючи підборіддя великим і вказівним пальцями. – І я міркую, в чому вона може заховуватися. У таких, як він, вона завжди є.

Красень Мулліган із поважною міною нахилився до нього через стіл.

– Йому задурманили голову, – запевнив він, – картинами пекельної кари. І тепер він ніколи не почує аттичної ноти. Тієї ноти, яка з усіх наших поетів звучала тільки у Свінберна: і біла смерть, і породіллі кров^{539}. Саме в цьому його трагедія. Він ніколи не стане поетом. Радість творчости…

– Вічна мука, – докинув, киваючи, Гейнс. – Розумію. Оце зранку я спробував завести з ним мову про віру. І побачив: у нього щось є на думці таке. Досить цікавий симптом, бо у Відні професор Покорний^{540} з цього приводу робить цікаві висновки.

Пильне око Красеня Муллігана помітило наближення офіціантки, і він відразу ж допоміг їй спорожнити тацю.

– В давньоірландському міфі він не зможе знайти навіть згадки про пекло, – сказав Гейнс, який опинився між двома чашами з підбадьорливим трунком. – Там, власне, відсутня етична ідея, немає почуття долі, відплати. Досить дивно, що його посіла саме така невідчепна ідея. Чи пише він що-небудь для вашого літературного напряму?

Він управно проштовхнув один за одним крізь підбиті вершки два кубики цукру. Красень Мулліган розкраяв навпіл ще гарячу булочку й намастив маслом паруючу м’якушку. Потім жадібно відкусив чималий шмат.

– Десять років, – промовив він, жуючи і сміючись. – Він збирається написати щось через десять років.

– Чекати доведеться довгенько, – сказав Гейнс, замислено піднімаючи ложечку. – А проте я не здивуюся, якщо він це зрештою зробить.

Він скуштував підбитих вершків на своїй чашці, знявши вершину їх ложечкою.

– Сподіваюся, це справжні ірландські вершки, – сказав він поблажливо. – Не люблю, коли мене дурять.

Ілля, маленький човник, зіжмаканий папірець, плив на схід, минаючи великі пароплави і малі траулери, крізь архіпелаги корків, повз нову Воппінг-стрит, Бенсонів порон та трищоглову шхуну «Роузвін», яка щойно прибула з Бриджвотера, привізши партію цегли.

* * *

Альмідано Артифоні проминув Голлс-стрит і за нею двір Сьювелла. Слідом за ним Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл із парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки, обійшов стороною ліхтарний стовп перед будинком містера Лоу Сміта і, перейшовши вулицю, рушив по Мерріон-сквер. Далі позаду сліпий хлопець простував, стукаючи своєю паличкою, уздовж огорожі університетського парку.

Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тісделл Фаррелл дійшов аж до гостинних вітрин містера Льюїса Вернера, окуліста, а тоді крутнувся і подався назад по Мерріон-сквер з парасольноціпковимплащем, який звисав із його руки.

На розі, біля будинку Вайльда^{541}, він спинився, насупився на ім’я Іллі, яке красувалося на стіні Метрополітен-холу, насупився на дальший моріжок герцозької резиденції. Його монокль насуплено блимнув на сонце. Ощиривши свої пацючі зуби, він промимрив:

– Coactus volui[175]175
  Мене примусили, але я стою на своєму (лат.).


[Закрыть].

І рушив далі він, простуючи до Клер-стрит і смакуючи свої сміливі слова.

Коли він проходив повз вікна містера Блума, дантиста, його плащ, метляючись, зрушив убік паличку сліпого й потягся далі, шмагнувши кволе тіло. Сліпий хлопець повернув своє хворобливе обличчя слідом за тим, хто його потривожив.

– Кара Божа на тебе, хто ти там є! – вигукнув він у нестямі. – Це ти сліпий, а не я, підла твоя душа!

* * *

Проти бару Раггі О’Доногоу юний Патрик Алоїзій Дігнем, несучи півтора фунти свинячих котлет, по які його послали в м’ясну лавку Мангана, колись вона була Ференбахова, чимчикував собі по Віклоу-стрит, радіючи теплій днині. З біса нудно було сидіти у хаті вкупі з місіс Стор і місіс Квіглі, й місіс МакДауел, завіси на вікнах опущені, а вони знай хлюпають носом і сьорбають цей херес, винятковий, темний, який дядечко приніс від Танні. Доїдають фруктовий пиріг, балакають про одне і те саме. І з біса часто зітхають.

За Віклоу-лейн його увагу привернула вітрина мадам Дойл, придворної кравчині. Він спинився, дивлячись на двох оголених до пояса боксерів, які вже виставили свої кулаки. З бічних дзеркал мовчки визирали двоє юних Дігнемів у жалобних убраннях. Майлер Кео, улюбленець дублінської публіки, зітнеться з сержантом Беннеттом^{542}, портобельським кулачником, приз п’ятдесят соверенів. Цікаво було б подивитися, як ці бісові хлопці гамселять один одного, Майлер Кео покаже себе, а в того зелений пояс. Вхід коштує два шилінги, солдати платять половину. Мамі я заб’ю баки без усяких. Лівий юний Дігнем обернувся відразу, коли обернувся і він. А, то це ж я в жалобі. Коли це буде? Двадцять другого травня. З біса шкода, проґавив. Він крутнувся праворуч, і праворуч від нього юний Дігнем крутнувся теж, картуз у нього скособочився, комірець вистромився. Защібаючи його, він підняв підборіддя і побачив біля двох боксерів картинку з зображенням Марії Кендалл, чарівної субретки. Такі кралі часто красуються на пачках цигарок. Стор їх покурює а татко якось заскочив його і всипав такої хльости що чорта з два забуде.

Юний Дігнем застромив свій комірець і почимчикував далі. З усіх боксерів найдужче гатить кулаками Фіцсімонс^{543}. Він як дасть тобі під дих, то ти, хлопче, очуняєш хіба що через тиждень. А от технікою найкраще володів Джем Корбет – до того дня, коли Фіцсімонс збив із нього пиху, а також усі його штучки-дрючки.

На Графтон-стрит юний Дігнем побачив дженджуристого ферта – в зубах червона квітка, на ногах шикарні шузи, і йому якийсь п’яничка щось лопоче, а він слухає і тільки осміхається.

А трамваю до Сендимаунту нема й нема.

Юний Дігнем рушив по Нассау-стрит, переклав свинячі котлети в другу руку. Комірець у нього знову випростався, і він його запхнув. Бісова зашпінка замала для петельки сорочки. Назустріч ішли школярі з ранцями. Завтра знову не піду, залишуся вдома до понеділка. Назустріч іще школярі. Чи вони помітили, що я в жалобі? Дядько Барні сказав, що помістить сьогодні повідомлення про це в газету. Тоді всі побачать у газеті й прочитають моє ім’я надруковане, і татове теж.

Обличчя його геть посіріло, а завжди ж було червоне, і по ньому повзла муха вгору до ока. А коли закручували гвинти в труну, вони так скреготіли, коли ж її зносили сходами, вона так бумкала.

Татко лежав усередині, а мамка плакала у вітальні, а дядько Барні показував, як пронести на повороті. Труна була здоровезна, висока і важезна на вигляд. Як же воно було? Останнього вечора, коли татко напився, він стояв на сходовому майданчику, горлаючи, щоб йому дали його черевики, і він піде до Танні та й нап’ється ще дужче, і він здавався гладким і опецькуватим у сорочці. Не побачу його вже ніколи. Оце вона і є смерть. Татко помер. Мій батько помер. Він сказав мені, щоб я був для мами хорошим сином. Я не міг зрозуміти, що він ще говорить, але бачив, що язик і зуби його намагаються вимовити щось виразніше. Бідолашний татко. Це був містер Дігнем, мій батько. Сподіваюся, зараз він у чистилищі, бо в суботу ввечері він ходив до отця Конроя, сповідався у нього.

* * *

Вільям Гамбл, граф Дадлі^{544}, і леді Дадлі у супроводі підполковника Гесселтайна після ланчу виїхали з резиденції віце-короля. У другій кареті їхали шановна місіс Педжет, міс де Курсі і шановний Джеральд Ворд, черговий ад’ютант.

Кавалькада виїхала через нижні ворота Фенікс-парку, де їй догідливо відсалютували полісмени, і повз Королівський міст рушила Північними набережними. У міру проходження кавалькади вулицями столиці її мешканці зустрічали віце-короля найщирішим виявом своїх вдячних почуттів. Біля Кривавого моста містер Томас Кернан на тому боці річки марно посилав здаля свої вітання. Між мостом Королеви і мостом Вітворда віце-королівські карети лорда Дадлі проїхали, не отримавши привітання від містера Дадлі Вайта, бакалавра права і магістра мистецтв, який стояв на набережній Арран біля будинку лихварки місіс М. Е. Вайт, на розі Західної Арран-стрит і потирав великим пальцем свого носа, міркуючи, як йому швидше дістатися до Фібсборо: чи трамваєм із трьома пересадками, чи візником, чи пішки через Смітфілд і горб Конституції та вокзал Бродстоун. Біля під’їзду Судової палати Ричі Гулдинг з фірмовою текою Гулдинг Колліс Ворд витріщився на неї здивовано. За мостом Річмонд, біля під’їзду контори Рувима Додда, присяжного адвоката, агента Патріотичної страхової компанії, підстаркувата жінка, яка збиралася була зайти, передумала і рушила назад туди, звідки прийшла, і під вікнами контори Юнга довірливо усміхнулася намісникові Його Величности. Із свого витоку в стіні на Лісовій набережній під конторою Тома Девана^{545} ручай Поддл виявляв свої вірнопіддані почуття струменем смердючих стічних вод. Над фіранкою готелю «Ормонд» за бронзою золото, за голівкою міс Кеннеді голівка міс Дус спостерігали і захоплювались. На набережній Ормонд містер Саймон Дедал, прямуючи з вуличного туалету в контору шерифа, завмер посеред вулиці й низько схилив капелюха. Його Ясновельможність милостиво відповів на привітання містера Саймона Дедала. На розі, біля друкарні Кагілла, преподобний Г’ю К. Лав, магістр мистецтв, поринувши в міркування про світських можновладців, які в давні часи на власний розсуд дарували церковним очільникам пожиточні привілеї, віддав наміснику поклін, який лишився непоміченим. На мосту Граттана Ленеган і МакКой, прощаючись, дивилися, як проїжджають карети з високоповажними особами. Минаючи контору Роджера Ґріна і великий червоний будинок друкарні Долларда, Герті Макдавелл, яка несла своєму хворому батькові листи і зразки лінолеуму Кетсбі, побачивши пишний виїзд, зрозуміла, що це сам лорд-намісник із дружиною, але не спромоглася роздивитися, в якому убранні була Її Ясновельможність, бо якраз між ними зупинилися трамвай і великий жовтий мебльовий фургон Спрінга – саме через проїзд лорда-намісника й зупинилися. За будинком фірми Ланді і Фута, стоячи на темному порозі винарні Кавани, Джон Вайз Нолан посміхнувся холодною непоміченою посмішкою до лорда-намісника і генерал-губернатора Ірландії. Високошановний Вільям Гамбл, граф Дадлі, кавалер Великого Хреста ордена Вікторії, минув годинник Міккі Андерсона, який безперестану цокає, і воскові манекени Генрі та Джеймса, Генрі джентльмен, а Джеймс dernier cri[176]176
  Останній крик [моди] (фр.).


[Закрыть]. Стоячи під Дейм-гейт, Том Рочфорд і Довгоносий Флінн дивилися, як наближається кавалькада. Том Рочфорд, помітивши, що леді Дадлі позирнула на нього, висмикнув великі пальці з кишеньок темно-червоної камізельки і скинув картуз. Чарівна субретка, велика Марія Кендалл, з намазюканими щоками й задертою спідничкою, намазюкано усміхалася із своєї афіші до Вільяма Гамбла, графа Дадлі й до підполковника Г. Дж. Гессельтайна, а також до шановного Джеральда Ворда, чергового ад’ютанта. З вікна ДХК віце-королівську кавалькаду спостерігали Красень Мулліган – посміюючись, і Гейнс – поважно; він дивився на процесію з-за спин розхвильованих відвідувачів, що затулили світло шаховій дошці, в яку пильно вдивлявся Джон Говард Парнелл. На Фаунс-стрит Діллі Дедал, підвівши погляд від підручника французької мови Шарденаля, побачила натягнений тент від сонця та спиці коліс, які прудко крутилися, вилискуючи на сонці. Джон Генрі Ментон, який стовбичив на порозі Торгової палати, вирячив набряклі від непомірного споживання вина очі-устриці, тримаючи свій здоровецький золотий мисливський годинник у здоровецькій лівій руці, не дивлячись на нього і його не відчуваючи. Там, де піднімалася вгору передня нога скакуна, що на ньому сидів король Біллі^{546}, місіс Брін вихопила свого поспішливого чоловіченька з-під копит форейторів. Закричала йому на вухо, пояснюючи, що тут діється. До нього дійшло, він притиснув свої книженції під лівою пахвою і привітав другу карету. Шановний Джеральд Ворд, черговий ад’ютант, приємно здивований, поспішив відповісти на привітання. На розі біля Понсонбі зупинилася втомлена біла літера Н., і зразу ж за нею зупинилися чотири інші білі літери в циліндрах, E.L.Y.’S., а форейтори й карети промчали повз них далі. Проти магазину музичних інструментів Піготта урочисто виступав у своїх мальовничих шатах містер Деніс Дж. Маджінні, професор танців і т. п., – його віце-король перегнав, не помітивши. Водночас біля ректорського будинку виникла самовдоволена фігура О’Кропа О’Шпара у жовтих черевиках і шкарпетках із небесно-блакитною стрілкою, які ступали в такт популярної пісеньки «Моя йоркширська дівчинка».