Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 53 страниц)

Серед представників духівництва^{631} були превелебний Вільям Делані, О. І., Д. П.; його преосвященство Джеральд Моллой, доктор богослів’я; велебний П. Дж. Каванах, Громади Святого Духа; велебний Т. Вотерс, священик; велебний Дж. М. Айверс, парафіяльний священик; велебний П. Дж. Клірі, ордену францисканців; велебний Л. Дж. Гіккі, ордену домініканців; превелебний Фр. Ніколас, ордену францисканців-капуцинів; превелебний Б. Горман, ордену босоногих кармелітів; велебний Т. Магер, О. І.; превелебний Джеймс Мерфі, О. І.; велебний Джон Лейвері, парафіяльний священик; превелебний Вільям Догерті, доктор богослів’я; превелебний Пітер Фейган, ордену маріанців; велебний Т. Бренган, ордену авґустинців; велебний Дж. Флавін, священик; велебний М. А. Гаккетт, священик; велебний В. Герлі, священик; превелебний монсеньйор Макманус, генеральний вікарій; велебний Б. Р. Слеттері, ордену Непорочного Зачаття Діви Марії; превелебний М. Д. Скеллі, парафіяльний священик; велебний Ф. Т. Перселл, ордену проповідників-домініканців; превелебний Тімоті канонік Горман, парафіяльний священик; велебний Дж. Фланаган, священик. Мирян там теж було чимало, були там П. Фей, Т. Кверк і багато-багато інших.

– А щодо трудних фізичних вправ, – каже Елф, – ви були на цьому матчі Кео – Беннетт?

– Ні, – відповідає Джо.

– Я чув, що за цим матчем один відомий хват змикитив покласти собі в кишеню цілу сотню фунтів.

– А хто? Чи не О’Кріп? – питає Джо.

А Блум ну своєї:

– От візьмімо теніс: у цій грі важлива моторність і пильне око.

– Авжеж, О’Кріп, – каже Елф. – Пустив між людей чутку, що Майлер кружеляє щодня пиво і ставити на нього ризиковано, а той насправді тренувався щоденно, як проклятий, умивався потом.

– Та ми його знаємо, – озивається Громадянин. – Син зрадника. Знаємо, хто йому кладе в кишеню англійське золото.

– Свята правда, – підтверджує Джо.

А Блум знову своєї про лаун-теніс та про кровообіг і питає Елфа:

– А ви як, Бергене, так не вважаєте?

– Майлер витер об нього ноги, – продовжує своє Елф. – Поєдинок Гінена з Сейєрсом був дитячою розвагою порівняно з цим матчем. Дав йому такого бобу, що вік не забуде. Цікаве було видовище, один коротун, насилу до пупа тому другому, а той довгий, як верства, махає кулаками. Наостанок гахнув йому під дих. Від такого стусана виблюєш і те, чого й не куштував. Але все за правилами Квінсбері.

То був вікопомний і трудний бій: Майлер і Персі вийшли на ринг, змагаючись за приз у п’ятдесят соверенів. Позаяк улюбленець дублінців своєю вагою не міг зрівнятися з англійцем, він спромігся перекрити цей гандикап високим тактичним умінням. Блискуча кульмінація останнього раунду заледве не стала фатальною для обох змагальників. У попередньому раунді старший сержант, боксер середньої ваги, пустив із нашого улюбленця трохи червоного міцного, діставшися до його носа, так що Кео, отримавши досить і справа і зліва, виглядав наче напідпитку. Служивий знову взявся за свою справу сильним ударом зліва, на що ірландський гладіатор відповів прямим, цілячись Беннету в щелепу. Солдат «пірнув», але дублінець дістав його лівим хуком, чудовим стусаном по ребрах. Супротивники стали стусати один одного зблизька. Майлер брав гору над суперником і тіснив його, тож наприкінці раунду здоровань був притиснутий до канатів і добряче побитий. У англійця праве око геть запухло, і він пішов у свій куток, де жадібно став глитати воду, і коли пролунав гонг був знову бадьорий і ладен битися, певний того, що боксера з Еблани він пошле у нокаут умить. Це був бій до самого фінішу, і на фініші перемога чекала дужчого. Обидва билися, як тигри, і хвилювання публіки сягнуло краю. Суддя зробив Персі два попередження за захвати, але улюбленець був спритний і дуже вправно підстрибував – на це було варто подивитися. Після побіжного обміну вітаннями, під час якого бравий вояк спромігся почастувати ірландця чудовим аперкотом, аж кров у того пирснула з рота, і він раптом перейшов у наступ і завдав Беннеттові в живіт страшної сили лівий. Беннет як стояв так і гепнув додолу. То був нокаут чистої води. Всі напружено застигли, дивлячись на лежачого портобелльського боксера, суддя почав рахувати секунди. Аж тут Беннеттів секундант Оле Пфоттс Веттстейн виставив напоказ рушник, і хлопця з Сентрі оголосили переможцем під овації глядачів, які ринули на ринг і, несамовиті від радости, мало його не затоптали.

– Він свого не промине, – каже Елф. – Я чув, він налаштовує концертне турне по півночі.

– Чув і я, – озивається Джо. – Хіба ні?

– Хто? – перепитує Блум. – А, так. Це правда. Щось наче літні гастролі, розумієте. Просто для відпочинку.

– Місіс Б., вона яскрава центральна зірка^{632} для турне, хіба ні? – питає Джо.

– Моя дружина? – питає Блум. – Так, вона співатиме. Гадаю, успіх забезпечено. Він чудово вміє організовувати. Чудово.

– Хо-хо, так ось у чому справа, – кажу я собі, кажу я^{633}. – Ось звідки вітер віє. О’Кріп посвистить на флейті. Концертне турне. Дряпіжник Ден, синок старого симулянта з Айленд-бриджу, який під час війни з бурами продавав уряду тих самих коней двічі. Містер Чого-чого. Я прийшов щодо податків на воду і на бідних, містере О’Шпаре. Щодо чого? Щодо податку на воду, містере О’Шпаре. Чого-чого? Авжеж, цей мартопляс її напевно зорганізує, будь спок. Хай це залишиться між нами, дорогенька.

Гордість славетної гори Кальпи^{634}, красуня з косами чорнішими, ніж воронячі крила, дочка Твіді. Там росла вона, плекала свою вроду, де мушмула і мигдаль квітнуть і пахнуть скрізь довкола. Сади Аламеди^{635} чували легку ходу її ніг, оливкові гаї знали її і кланялися їй. То благовірна жона Леопольдова, Меріон пишногруда.

І ось, чи ба! Сюди прямує один із коліна О’Моллойового, вродливий витязь білолиций і рум’янощокий, радник його величности, знавець усіх законів, і з ним іде принц і наслідник шляхетного роду Ламбертів.

– Здоров, Неде.

– Здоров, Елфе.

– Здоров, Джеку.

– Здоров, Джо.

– Спаси вас Бог, – каже Громадянин.

– Спаси Він і вас по милості Своїй, – каже Дж. Дж. – Що будете ви, Неде?

– Половину, – каже Нед.

Тож Дж. Дж. замовляє відповідно.

– Ви, мабуть, із суду? – питає Джо.

– Так, – відповідає Дж. Дж. – Він усе влаштує, Неде, – каже він.

– Будемо сподіватися, – відказує Нед.

То на що вони намірилися, ці двоє? Дж. Дж. домагається, щоб його викреслили з реєстру присяжних, а той допоможе йому сяк-так перебутися. Бо його ім’я вже опубліковане у Стаббса. Карти та гулі із світськими жевжиками, що шикують моноклями, обпиваються шампанським, а сам він ущерть завалений повістками в суд і борговими зобов’язаннями. Заставляв свій золотий годинник у Каммінса на Френсіс-стрит, де ніхто його не знає, а я саме зайшов туди випадково з Пісюном, той чоботи свої викуповував із застави. Як ваше прізвище, сер? Він відповідає: Денні. Я подумав: видно, що справи у тебе ЗлиДенні, а ці хитрощі твої, я певен, вилізуть тобі колись боком.

– А ви, часом, не бачили там цього дурила, Бріна? – питає Елф. – К. п.: капут.

– Бачили, – відказує Дж. Дж. – Шукав приватного детектива.

– Еге ж, – докидає Нед, – він уже зібрався був іти прямісінько до судді, та Корні Келлегер завернув його, сказав, що треба спочатку зробити експертизу письма.

– Десять тисяч фунтів, – кепкує Елф. – Господи, та я б усе на світі віддав би, щоб почути, як він це скаже перед суддею і присяжними.

– Чи не в цьому полягає твоя робота, Елфе? – питає Джо. – Говоріть правду, всю правду і нічого крім правди, і хай допоможе вам Джиммі Джонсон^{636}.

– Моя? – обурюється Елф. – Будь ласка, не пробуй очорнити мою бездоганну репутацію.

– Будь-що сказане вами, – цитує Джо, – може бути використане як свідчення проти вас.

– Звичайно ж, позов його повинні прийняти, – каже Дж. Дж. – Бо з нього не випливає, що позивач не compos mentis[211]211
  Несповна розуму (лат.).


[Закрыть]. К. п.: капут.

– Що позивач не компост, це ми самі знаємо, – сміється Елф. – Хіба ти не знаєш, що він несповна розуму? Поглянь на його голову. Чи відомо тобі, що зранку, надягаючи капелюх, він послуговується ріжком для взуття?

– Хай навіть так, – відказує Дж. Дж., – але з точки зору закону правдивість розголошеного не захищає від відповідальности за його розголошення.

– Ха-ха, Елфе, – посміюється Джо.

– А проте, – озивається Блум, – варто подумати про бідолашну жінку. Тобто про його дружину.

– Авжеж, її жалько, – погоджується Громадянин. – Як і будь-яку іншу жінку, що вийшла заміж за ні се, ні те.

– Як ні се, ні те? – питає Блум. – Ви хочете сказати, що він…

– Я хочу сказати: ні се, ні те, – повторює Громадянин. – Такий, що ні риба, ні м’ясо.

– А щось наче гриб, – докидає Джо.

– Ось це я й хотів сказати, – погоджується Громадянин. – Pishogue[212]212
  Нікчема (ірл.).


[Закрыть], якщо ви знаєте значення цього слова.

А я вже відчуваю: скоро тут може і до роздраю дійтися. Блум знай пояснює: він, бачите, мав на увазі, що то біда, коли жінці доводиться тягатися по місту слідом за своїм чоловіком бевзем-недорікою. Воістину це можна вважати жорстоким поводженням із твариною, коли, скажімо, вивести цього пришелепуватого злидня Бріна надвір на пашу з бородою навипуск, щоб небо побачило його і заплакало від жалю. А вона, коли вийшла за нього заміж, ще й носа задирала, бо якийсь його родич прислужував у Римі в церкві самому папі. Портрет його у них на стіні з підкрученими догори вусами. Синьйор Бріні з Саммергілла^{637}, гіталієць, папський зуав при Найсвятійшому Отці, полишив набережну і переселився на Мосс-стрит. А хто він, скажіть нам, власне, такий? Та ніхто, дві кімнатки вікнами у двір, сім шилінгів на тиждень, і ходив, навісивши собі на груди всілякі брязкальця на знак зневаги до всього світу.

– Навіть більше, – продовжує своє Дж. Дж. – поштова листівка вважається розголосом. У прецедентній справі Седгроува проти Гоула^{638} її визнали вагомим доказом лихого наміру. Я вважаю, позов можуть прийняти.

Знову за рибу гроші! Кому цікаво, що ти вважаєш? Дай нам спокійно випити кухоль пива. Господи, невже нам і цього не дозволять?

– За ваше здоров’я, Джеку, – каже Нед.

– І за ваше, Неде, – каже Дж. Дж.

– А ось і він знову, – каже Джо.

– Де? – питає Елф.

І справді, бий мене сила Божа, він знову тюпає повз двері, під пахвою у нього ті самі два здоровецькі томи, поряд жінка і Корні Келлегер, той, проходячи, позирнув каламутним поглядом у вікно і щось йому по-батьківському роз’яснює, силкується умовити його купити труну, що вже була у вжитку.

– А як там просувається справа щодо канадського шахрайства? – питає Джо.

– Відкладена, – відповідає Дж. Дж.

Річ у тім, що один із пляшконосої братії на ймення Джеймс Воут, він же Шапіро, він же Спарк, він же Спіро, помістив у газетах оголошення, ніби може за двадцять шилінгів забезпечити в’їзд у Канаду. Що? Ви вважаєте, я зсунувся з глузду? Та ні, то була просто мана. Ну, що скажете? Усіх обморочив, обвів кругом пальця, не тільки служниць і двірників, прибулих із графства Міт, а навіть своїх одноплемінців. Дж. Дж. розповідав нам, як один старий єврей, Зарецький, чи як його там, подає свідчення в суді, не скинувши капелюха, і плачеться, присягаючися святим Мойсеєм, що його обкрутили на два фунти.

– А хто слухав справу? – питає Джо.

– Головний суддя, – відповідає Нед.

– Бідолашний старий сер Фредерік, – каже Елф. – Та його тільки заплішений дурень не обдурить.

– У нього велике серце, – додає Нед, – більше, ніж у лева. Варто розказати йому зворушливу казку про борги за квартплату, про хвору жінку і цілий виводок дітлахів, і, будьте певні, він зразу ж заллється сльозами у своєму кріслі.

– Атож, – підтверджує Елф. – Рувиму Дж. з біса пощастило, бо йому світила тюряга за те, що довів до злиднів бідолашного Гумлея, який тепер змушений стерегти купу брукового каміння біля Баттського мосту.

І починає мавпувати старого суддю, як той квилить:

– До чого ми дожилися! Цей бідолашний роботяга! Скільки у вас дітей? Ви кажете, десятеро?

– Так, ваша честь. А у жінки черевний тиф.

– І дружина лежить хвора на тиф! Дожилися! Прошу негайно покинути приміщення суду, сер. Ні, сер, постанови про стягнення грошей не буде. І як ви зважились, сер, подати мені такий позов! Бідолашний трудівник, працелюб! Я закриваю справу.

На шістнадцятий день місяця волоокої богині і на третій тиждень після світлого свята Святої і Неподільної Трійці, а білолиций місяць, небесне світило, саме був у своїй першій квадрі, сталося так, що велемудрі судді зібралися в палатах закону. І там магістр Кортеней, судячи в своїй палаті, дав своє тлумачення, а суддя, магістр Ендрюс, який без присяжних розглядав справу про спадок, обмірковано зважив права першого позивача на майно, зазначене в заповіті, який треба підтвердити, і в остаточному заповітному розпорядженні щодо рухомого і нерухомого майна покійного Джекоба Геллідея, виноторговця, супроти прав Лівінгстона, неповнолітнього, душевнохворого та іншого. І тоді під склепіння славетного будинку суду на Ґрін-стрит ступив сер Фредерік, Сокільничий^{639}. І посів він там своє місце близько п’ятої години, щоб чинити суд правий за законом брехонів^{640} у комісії, створеної для всієї тієї округи і її околиці і для графства та міста Дублін. І сидів разом із ним великий синедріон від дванадцяти колін Іарових^{641}, по одному мужу від кожного коліна, від коліна Патрикова і від коліна Гюґова і від коліна Овенова і від коліна Коннова і від коліна Оскарова і від коліна Фергюсова і від коліна Фіннова і від коліна Дермотова і від коліна Кормакова і від коліна Кевінова і від коліна Каольтова і від коліна Оссіанова, і всього їх було дванадцять мужів, здібних і чесних. І він заклинав їх ім’ям Того, Хто помер на хресті, щоб вони правильно судили і ухвалювали справедливі вироки у справах їхнього державця короля проти підсудного відповідно до всіх доказів, тож у цьому хай допоможе їм Господь, і цілуйте Святе Письмо. І вони підвелися на своїх стільцях, ці дванадцять Іарових, і присягнулися ім’ям Предковічного, що правитимуть Його правий суд. І негайно доглядачі закону привели із казематів замку того, кого нишпорки правосуддя зловили, отримавши потрібні відомості. І вони скували йому руки й ноги і не відпускали ні під заставу, ні на поруки, та вирішили віддати його на суд, адже був він лиходій.

– Якась воно чортівня виходить, – каже Громадянин. – Лізуть до нас ув Ірландію і розплоджують тут блошиць.

Ну, Блум прикидається, буцімто нічого не чув, і заговорює з Джо, каже, що відносно того дріб’язку хай не тривожиться до першого числа, проте добре якби він принагідно замовив слово містерові Кроуфорду. А Джо присягається усім святим та Божим, що задля нього ладен із шкури вилізти.

– Тому що, розумієте, – каже Блум, – для реклами основне – повторювати. У цьому полягає її секрет.

– Можете на мене покластися, – обіцяє Джо.

– Дурять селян, – виступає Громадянин, – і визискують ірландську бідноту. Годі нам терпіти чужинців у нашому краї.

– Я певен, що цього вистачить, Гайнсе, – каже Блум. – Річ у тім, що цей Кейз-Ключчі, розумієте.

– Вважайте, що діло зроблено, – запевняє Джо.

– Дуже вам зобов’язаний, – дякує Блум.

– Чужинці, – продовжує Громадянин. – А винні ми самі. Це ми їх сюди впустили. Ми їх покликали. Перелюбниця зі своїм коханцем^{642} викликали сюди банду розбійників саксів.

– Справу вирішили умовно, – повідомляє Дж. Дж.

Тим часом Блум прикидається, буцімто з великою цікавістю розглядає щось у кутку, можливо, павутину за барилом, а Громадянин втупився в нього пекучим поглядом, і пес його біля ніг насторожився, дивиться, на кого кидатися і коли.

– Зрадлива дружина, – оголошує Громадянин, – ось причина усіх наших лих.

– А ось якраз і вона, – озивається Елф, вони удвох із Террі хихотіли над «Поліс газетт», розкладеній на шинквасі, – при всьому її параді.

– То дай і нам позирнути, – кажу йому.

А це, виявляється, одна з тих сороміцьких американських картинок, які Террі бере у Корні Келлегера. Способи збільшити ваші статеві органи. Пустощі світської красуні. Норман В. Таппер, заможний чиказький підрядник, застає свою гарненьку, але зрадливу дружину в обіймах поліційного інспектора Тейлора. Красуня в панталонах пустує з залицяльником, а він її мацає повсюди, коли в кімнату з пукавкою в руці вскакує Норман В. Таппер зразу після того, як вона з інспектором Тейлором пограла в хрестик і нулик.

– Холодно бідній Дженні нині, – сміється Джо. – Зосталася лиш в сорочині.

– Для тебе, Джо, надія є, – кажу йому. – Ти б, мабуть, залюбки запопав огузок цієї телиці?

Отак ми сидимо, а небавом заходить Джон Вайз Нолан і з ним Ленеган, і обличчя в нього видовжилося так, наче він ще й досі не снідав.

– Ану ж бо, – питає Громадянин, – які там новини з театру подій? Що там ці барани з муніципалітету на своєму зборищі, на галай-балай вирішили щодо ірландської мови?

О’Нолан, красуючись у своєму блискучому риштунку, низьким поклоном пошанував могутнього вельможного й несхитного володаря всього Еріну й довів до його відома те, що відбулося, а саме, як достойні зверхники найпокірнішого з усіх міст того царства і другого міста з його найбільших, зустрілися з ними в Домі Ради і там, укупі помолившися богам-уседержителям, що мешкають у надземних висотах, радили урочисту раду, міркуючи, чи буде яка спромога знову піднести серед смертних крилату мову кельтів, розполовинених морями.

– Це крок уперед, – каже Громадянин. – К бісовому батькові брудних свиней саксів із їхньою гидкою говіркою.

Аж тут озивається Дж. Дж., викаблучуючись під джентльмена, демонструє розважливість: кожне, мовляв, повідомлення можна тлумачити і так і інакше, і факти бувають оманливі, а Нельсон, знаєте, дивився в прозірну трубу сліпим своїм оком^{643} і вийшло на краще, і чи можна звинуватити сукупно геть усю націю, і Блум теж до нього підпрягається, проповідує миритись, бо не треба сваритись, бо у них колонії, у них цивілізація.

– У них, скажемо точніше, сифілітизація, – кепкує Громадянин. – Хай собі йдуть під три чорти. І хай кара Божа спостигне цих сучих синів. Нічого вони не створили вартого уваги ні в музиці, ні в живопису, ні в літературі. Коли є у них щось від цивілізації, то воно вкрадене у нас. Тільки й того, що харамаркають своєю кривою мовою.

– Родина європейських народів… – заводить Дж. Дж.

– А вони не європейці, – заперечує Громадянин. – Я був у Європі з Кевіном Ігеном Паризьким. Там їх не видно і сліду, і мови їхньої теж у Європі, хіба що окрім у cabinet d’aisance[213]213
  Убиральня (фр).


[Закрыть].

Джон Вайз цитує:

– І в’януть красні квіти небачені ніким.

А Ленеган, який трохи тямить францужчину, проголошує:

– Conspuez les Anglais! Perfide Albion[214]214
  Зневажайте англійців! Зрадливий Апьбіон! (фр.).


[Закрыть]!

Промовив він ці слова і підняв у своїх міцних великих могутніх долонях великий келих міцного темного пінявого елю і, видавши бойовий поклик свого клану Лам Дерг Абу[215]215
  Перемога Червоній Руці (ірл.).


[Закрыть]^{644}, осушив його за перемогу над ворогом, над плем’ям могутніх відважних героїв, що правлять морями і сидять на алебастрових тронах^{645} безмовні, наче безсмертні боги.

– Що там з тобою сталося? – питаю я Ленегана. – У тебе такий вигляд, наче ти ходив пішком і вернувся з порожнім мішком.

– Золотий кубок, – відповідає він.

– А хто виграв, містере Ленеган? – питає Террі.

– Кобила Реклама, – каже він. – Двадцять до одного. Звичайнісінький аутсайдер. Решта по нулях.

– А Бассова кобила? – питає Террі.

– Вона ще скаче, – каже він. – Ми всі ухопили шилом патоки. О’Шпар поставив два фунти за моєю підказкою на Скіпетра, за себе і за свою знайому.

– Я теж поставив півкрони, – признається Террі, – за порадою містера Флінна, на Зінфанделя. Це коник лорда Говарда де Вальдена.

– Двадцять до одного, – скрушно повторює Ленеган. – Живемо як у смердючому нужнику. Реклама, – повторює він. – Захапала перше місце. То треба ж таке. Скіпетре, твоє ім’я – зрадливість.

І він хапає бляшанку, що залишив Боб Дорен, і дивиться, чи не зостався там який недоїдок, щоб підживитися надурняк, а те собаче стерво ходить за ним, зирить, чи йому пощастить щось знайти у бляшанці, піднявши свій слинявий писок. Марно бабця скрізь шукає, кістки песику немає.

– Чого нема, того нема, хлопче, – вибачається він.

– Ти на нас не ображайся, – втішає собаку Джо. – От якби виграла наша конячка, то все було б інакше. А так – поживився інший пес.

А Дж. Дж. із Громадянином сперечаються щодо законів та історії, а Блум і собі докидає туди свого п’ятака.

– Дехто, – каже Блум, – у чужому оці помічає порошину, а в своєму не бачить і колоди.

– Raimeis[216]216
  Дурниці (ірл.).


[Закрыть] – заперечує Громадянин. – Сліпий по-справжньому це той, хто не хоче бачити, до вашого відома. Куди щезли наші двадцять мільйонів ірландців, которих тепер лишилося тут тільки чотири мільйони, наші втрачені коліна? А наші гончарні вироби, наші тканини, найкращі в усьому світі! А наша вовна продавалася в Римі ще за часів Ювенала, і наш льон і наша камка, яку тчуть в Антримі, і мережива з Лімерика, наші чинені шкіри і наше біле скло з-під Баллібоу, і гугенотський поплін, який ткали у нас від часів Жаккара з Ліона, наші ткані шовки і наш фоксфордський твід, і ручна вишивка гарусом у кармелітському монастирі в Нью-Россі? Та нічого такого не було створено ніде в цілім світі! Де ті грецькі купці, які пливли повз Геркулесові Стовпи? Тепер це Ґібралтар, захоплений ворогом людського роду, і прямували вони у Вексфорд на Карменський ярмарок, і везли на продаж золото і Тирську пурпурову фарбу. Почитайте Таціта із Птолемеєм або принаймні Гіральда Камбрійського^{646}. Вино, хутро, мармур із Коннемари, срібло з Типперарі, кращого не знайти, наші коні, вони й досі відомі скрізь як ірландські коники, а король іспанський Філіп за право ловити рибу в нашому морі платив чимале мито. Тож яку купу грошей повинен сплатити нам підступний Джон Буль за нашу пропащу торгівлю, за наші розорені оселі? І за те, що не схотів поглибити річища Берроу і Шаннона, і залишив мільйони акрів боліт і мокви, щоб ми гинули від сухот.

– Скоро ми тут зостанемося без лісів, як Португалія, – озивається Джон Вайз, – або як Гельголанд, де на весь острів росте одне єдине дерево, якщо ми не почнемо культивувати лісівництво. Модрина, ялина, всі дерева родини хвойних швидко зникають. Оце я читав доповідь лорда Каслтауна…

– Нумо їх рятувати, – уриває його Громадянин, – і велетенського ясена в Галвеї, і береста вождя у Кілдері на сорок футів обіймища і крона на цілий акр. Рятувати дерева Ірландії для потомних поколінь ірландців на мальовничих пагорбах Ейре, О!

– Європа дивиться на вас, – каже Ленеган.

Цвіт вищого світу всієї Європи і не тільки зібрався сьогодні, щоб привітати з вінчанням молодих шевальє Жана Вайза де Нолана, верховного головного доглядача Ірландських Національних Лісів з міс Ялинкою Шпильковою зі Шпилькової Долини. Леді Густа Гаїна, місіс Барбара Березняк, місіс Рубай Зруб, місіс Кора Козулля, міс Дороті Дровинна, місіс Клайд Копайм, місіс Ровен Роздрай, місіс Гелен Голіссіма, міс Вірджінія Веріпуп, міс Гледіс Гай, міс Олива Ловиос, міс Бланш Байрак, місіс Мод Мордикамін, міс Міра Моридуб, міс Прісцілла Прикотилло, міс Бі Даллебі, міс Грейс Гуляйполлі, міс О’Мімоза-сан^{647}, міс Ретчел Роз-Кар’яка, нерозлучні подруги міс Ліліан Люпин і міс Віола Вербена, міс Таміла Тополія, місіс Кітті Кедрина, міс Мей Макітра, місіс Глоріана Глиця, місіс Ліана Лиз-О’Губ, місіс Арабелла Зумазвела і місіс Норма Ярок із Ярка, маєтку, отриманого від короля указом його величности, прикрашали церемонію своєю присутністю. Модель весільного вбрання нареченої вражала своєю довершеністю, воно було з зеленого мерсеризованого шовку на чохлі кольору сірого смерку з широким смарагдовим поясом і трьома воланами темнішого кольору, а для контрасту бретельками і виточками на стегнах барви жолудевої бронзи. Дружки нареченої, міс Модринка і міс Кедринка, обидві також із родини Шпилькових, сестри нареченої, явилися у вбраннях подібних барв, які їм дуже личили, вишуканий мотив рожевого кольору повторювався в смужках плісе і химерно виникав на нефритного кольору токах у формі блідо-коралових пір’їн чаплі. Сеньйор Енріке Флор, який сидів за органом, підтвердив свою прославлену майстерність і на додаток до музичних творів, передбачених весільним каноном, наприкінці церемонії заграв на органі мелодію відомої пісні «Лісники і лісничихи бережіть ліси від лиха» в цікавому новому аранжуванні. Коли щасливе молоде подружжя, отримавши з Ватикану благословення Святого Отця, виходило з церкви святого Фіакра у гаю, їх грайливо обсипали горіхами лісковими, буковими, лавровим листям, вербовими котиками, листям плюща, ягодами різака, гілочками омели і пагонами ялівцю. Містер і Місіс Вайз Нолан затишно проведуть свій медовий місяць у Чорному Лісі.

– І ми дивимося на Європу, – каже Громадянин. – Ми торгували з Іспанією, французами, фламандцями ще тоді, коли ці покручі були щенятами^{648}, іспанські судна з барилами іспанського трунку пливли в Галвей, везли винний товар по винночервоному морю.

– І знову попливуть, – докидає Джо.

– За поміччю Пречистої Діви Марії попливуть знову, – проголошує Громадянин, ляскаючи себе по стегні. – Наші порожні порти знову заповняться суднами, Квінстаун, Кінсейл, Галвей, Блексод-бей, Вентрі, що в домені Керрі, Кіллібегс, третій завбільшки з усіх портів світу, цілий ліс щогл, судна фамілії Лінчів з Галвею, і Кавана О’Рейлі, і дублінських О’Кеннеді, а з графом Десмондом укладав угоду сам імператор Карл П’ятий. Авжеж попливуть, – запевняє він, – коли в море вийде перший ірландський лінкор під нашим прапором не з цією ненависною арфою Генріха Тюдора, а з нашим найстародавнішим прапором, прапором провінцій Десмонд і Томонд, з трьома золотими коронами на блакитному полі, що символізують трьох синів Мілезія.

І спорожняє свій кухоль до дна. Моуа[217]217
  Овва (ірл.).


[Закрыть]. Хвальби повні торби. От ми, так ми! Хвалиться, хвалиться, аж поки й звалиться. В Коннахті корови мають довгі роги. Хай би він спробував із своєю балаканиною вийти перед людьми у Шейнаголдені, де не зважується й носа свого показати, бо там уже давно на нього чигають Моллі Магвайри, щоб поквитатися за те, що він прибрав до своїх рук земельку орендаря, який попав у скруту.

– Чудово сказано, – озивається Джон Вайз. – Що питимеш?

– Те, що королівські кіннотники вихиляють перед атакою, – відповідає Ленеган.

– Половину, Террі, і пиво, – гукає Джон Вайз. – Чуєш, Террі! Ти що, заснув?

– Слухаю, сер, – відповідає Террі. – Мале віскі і пляшка пива. Зараз, сер.

Прикипів із Елфом до тієї нікчемної газети, шукає там щось сласне замість того, щоб дбати про відвідувачів. На картинці змагання: двоє б’ються головами, кожен намагається торохнути своїм черепом череп супротивника, кидається на нього, нахиливши голову, як бугай на ворота. Ще одна картинка: Ось так спалили в Омасі, Джорджія, чорну тварюку^{649}. Юрма одчайдухів у ковбойських капелюхах з широкими крисами смалять у повішеного негра з рушниць, у нього вже висолопився язик, а під ним горить багаття. Їй-богу, їм би ще утопити його у морі, посадити на електричний стілець і розіп’ясти, і тоді їхня душенька буде спокійна.

– А як же без могутнього флоту, – питає Нед, – що захищає нас від ворогів?

– Щодо флоту я розповім вам дещо, – каже Громадянин. – Там справжнісіньке пекло на землі. Почитайте, що друкують у газетах про ті жахи, які творяться на навчальних суднах у Портсмуті, як там лупцюють новобранців. Пише хтось, підписуючись «Обурений».

Та й ну розповідати нам про тілесну екзекуцію, про те, як шикується команда й офіцери, і адмірали приходять теж у трикутних капелюхах, з’являється і пастор із своєю протестантською біблією, йому належить бути присутнім на екзекуції, виводять хлопця, той переляканий репетує, кличе рідну маму, а його прив’язують до лафета гармати.

– Бита котлета і дванадцять пива, – продовжує Громадянин, – саме так назвав цю екзекуцію старий цинік сер Джон Бересфорд^{650}, а сучасні британці називають її лупкою на лафеті.

А Джон Вайз додає:

– Звичай, який легше скасувати, аніж зберегти.

Ну, а той розповідає далі, як виходить на палубу майстер цього діла з довгим прутом і ну полосувати спину бідолахи, аж поки йому стане сили лементувати, благаючи пощади.

– Оце вам такий є насправді славетний британський флот, – каже Громадянин, – який порядкує на всій планеті. Оцей люд, що «ніколи не буде рабами»^{651}, у нього єдина в усьому Божому світі спадкова палата парламенту, і вся країна перебуває в обладі у десятка свиноподібних баронів. А він ще й ладен пишатися своєю великою імперією, де всім доводиться щодень гнути свою спину під канчуками, як упослідженим рабам.

– Над якою ніколи не сходить сонце, – докидає Джо.

– І вся трагедія полягає в тому, – продовжує Громадянин, – що вони самі в це вірять. Бідолашні єгу в це вірять.

Вони вірують у канчука-вседержителя шкуролупа, творця пекла на землі, і в Джека Матроса, сина родженого перш усіх віків від гультяя перехожого Марією-курвою для могутнього британського флоту. Він скуштував і битої котлети з дванадцятьма пива, репетував на пуп аж до печінок, і підвівся з койки на третій день по писаннях, і придибав у порт, і чекає наказу, куди йому йти, щоб знову гарувати до синього поту задля шматка хліба.

– Слухайте, але ж, – устряє в розмову Блум, – хіба тільки тут уживають заходів щодо порушників дисципліни? Тобто чи не природно, що у вас проти сили вдаються до сили?

То що я вам казав? Хай би мені не допити цього портеру, якщо він до останнього свого подиху не буде доводити, що біле це чорне і навпаки.

– Ми виставимо силу проти сили, – оголошує Громадянин. – Ми маємо нашу велику Ірландію за океаном^{652}. Чорного сорок сьомого року наш люд поспіль виганяли з рідного дому і з рідного краю. Їхні халупи-мазанки і навіть придорожні халабуди були розвалені, і газета «Таймс» радісно потирала руки, повідомляючи полохливих саксів, що скоро в Ірландії позостанеться стільки ж ірландців, скільки в Америці лишилося червоношкірих. Якесь велике турецьке цабе і те прислало нам скількись там своїх піастрів. Проте сакси силкувалися заморити нашу націю тут голодом. Хоча земля віддячила нам щедрим урожаєм, британські гієни скупили геть усе збіжжя і продали його в Рио-де-Жанейро. Наших селян вони видаляли звідціля юрмами. Двадцять тисяч їх віддали Богу душу дорогою через океан у плавучих трунах. Але ті, що їм пощастило дістатися до землі свободи, вони не забули землі їхньої неволі. Вони ще повернуться, їх не залякаєш, вони помстяться, сини Грануйле, захисники Катлін-ні-Гуліган.

– Усе це правда, – веде своє Блум, – але я мав на увазі…

– Ми давно вже чекаємо цього дня, Громадянине, – каже Нед. – Ще відколи бідна старенька казала нам, що французи наближаються з моря, що вони висаджуються в Кіллалі^{653}.

– Атож, – підтверджує Джон Вайз. – Ми билися за Стюартів, а вони нас кинули напризволяще, коли рушила навала вільямітів. А пригадайте Лімерик і порушену угоду на камені. Найкращі наші люди проливали кров у війнах, захищаючи інтереси Франції та Іспанії, відомі дикі гуси. Про битву при Фонтенуа чули? А Сарсфілд, а О’Доннелл, герцоґ Тетуанський у Іспанії, а Улісс Браун із Камюса, який став фельдмаршалом у війську Марії Терезії. Але яка була з того користь нам?