Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 53 страниц)

Фізіономія у Дж. Дж. О’Моллоя витягнулася, і він простував мовчки. Вони наздогнали інших і пішли поряд із ними.

– Коли вони з’їли холодець із хлібом і витерли свої двадцять пальців папером, у який був загорнений хліб, то підступили ближче до поручнів.

– Тут дещо для вас, – звернувся професор до Майлса Кроуфорда. – Дві дублінські бабусі вийшли на вершину Нельсонової колони.

Оце то колона! – так висловилася перша з двох шкандиб

– Це дещо нове, – схвалив Майлс Кроуфорд. – Може зацікавити читачів. Потрапили на гулянку чистильників взуття на березі Даргла. Дві старі пройди. То й що?

– Але вони бояться, що колона повалиться, – провадив Стівен. – Вони бачать дахи і сперечаються, яка то церква: блакитна баня Ратмайнської, Адама і Єви, чи святого Лаврентія О’Тула. Та дивлячися з висоти, їм паморочиться в голові, тож вони піднімають спідниці…

Ці жіночки, вони трохи без царя в голові

– Легше на поворотах, – застеріг Майлс Кроуфорд. – Ніяких поетичних вільностей. Ми тут у резиденції архієпископа.

– …і сідають на свої смугасті нижні спідниці, та, задерши голови, споглядають статую однорукого перелюбника^{299}.

– Однорукий перелюбник! – вигукнув професор. – Мені це подобається. Цікава думка. Розумію, що ви маєте на увазі.

Можна подумати, що дами дарують громадянам Дубліна піґулки негайної дії і швидкісні метеорити

– І від цього у них німіє шия, – пояснив Стівен, – і вони такі стомлені, що не можуть дивитися ні вгору, ні вниз, ні навіть розмовляти. То вони поставили між собою кульок із сливами і ну їх наминати, беручи по черзі, витираючи хусточками сливовий сік із підборіддя і спроквола випльовуючи кісточки між поручні.

Завершуючи свою оповідь, він раптом зареготав гучним молодечим сміхом. Почувши його, Ленеган і містер О’Медден Берк озирнулися, помахали рукою і рушили через вулицю, прямуючи до Муні.

– Кінець? – запитав Майлс Кроуфорд. – То й добре, а то вони могли б укоїти щось гірше.

Софіст затопив задаваці Єлені прямісінько в кирпу. Спартанці скрегочуть кутніми. Ітакійці проголошують їхню Пен звитяжницею

– Ви нагадуєте мені Антисфена^{300}, – сказав професор. – Учня софіста Горгія. Про нього кажуть, що ніяк не можна було збагнути, кого він більше гудив, інших чи самого себе. Він був син аристократа і рабині. То він написав трактат, в якому одібрав у аргів’янки Єлени пальму першости з вроди і від дав її бідолашній Пенелопі.

Бідна Пенелопа. Пенелопа Багачка^{301}.

Вони приготувалися перейти О’Коннел-стрит.

Алло, центральна!

Десь по різних місцях усіх восьми маршрутів застигли на коліях із непорушними дугами трамваї, які прямували в Ратмайнс, Ратфарнгем, Блекрок, Кінгстаун і Далкі, Сендимаунт Ґрін, Рінгсенд і Сендимаунт Тауер, Доннібрук, Пальмерстон Парк і Аппер Ратмайнс чи поверталися звідти, знерухомлені внаслідок короткого замикання. Візники, кеби, вантажні хури, поштові повози, карети, ящики з пляшками газованої мінеральної води, що торохтіли у візках на кінській тязі, чимдуж поспішаючи.

Як? – і відповідно – Де?

– А як ви це назвете? – запитав Майлс Кроуфорд. – І де вони взяли сливи?

З Верґілія, каже педагог. А другокурсник приписує сливи старозавітному Мойсею

– Назвіть це… постривайте-но, – озвався професор і, розмірковуючи, широко розкрив свої довгі губи. – Назвіть це… хвилинку. Назвіть це так: deus nobis haec otia fecit[105]105
  Нам бог надав ці дозвілля (лат. Верґілій, Буколіки. Еклога 1, 6).


[Закрыть].

– Hi, – заперечив Стівен. – Я називаю це Погляд на Палестину з гори Пісґи або Притча про сливи.

– Розумію, – сказав професор.

І лунко засміявся.

– Розумію, – повторив він із щирою втіхою. – Мойсей і край обітований. Це ж ми підказали йому цю ідею, – додав він, звертаючись до Дж. Дж. О’Моллоя.

Цього чудового червневого дня за провідну зірку править Гораціо

Дж. Дж. О’Моллой утомлено позирнув скоса на статую і промовчав.

– Розумію, – знову повторив професор.

Він зупинився під пам’ятником серу Джонові Ґрею і поглянув угору на Нельсона крізь мереживо зморщок своєї кривої посмішки.

Відтяті кінцівки чоловіка виявляються великою спокусою для ласолюбних бабусь. Енн совається, Фло вигинається, а проте чи можемо ми їх ганити?

– Однорукий перелюбник, – повторив він, насупившись. – Це мене, по правді, забавляє.

– Та й бабусь це теж забавляло, – зауважив Майлс Кроуфорд, – якби ми знали все, що відомо лиш Господу Богу.

Епізод 8

Ананасні льодяники, лимонний цукат, іриси. Медоволипка дівчина совок за совком насипає цукерки учителю із школи Християнських братів^{302}. Щось вони там святкують. А потім у дітей заболять животи. Постачальник цукерок та зацукрованих фруктів Його Величности Короля. Боже. Спаси. Нашого. Сидить собі на троні, смокче червоні пастилки до білого осередку.

Насуплений парубійко з АМХ[106]106
  Асоціація Молодих Християн.


[Закрыть], що чатував у кондитерській Ґрема Лемона серед теплих солодких випарів, ткнув у руку містерові Блуму якусь листівку.

Серце із серцем розмову веде.

Блу… Це я? Ні.

І чинила ти блуд… Кров агнця.

Повільна хода повела його, заглибленого в читання, до річки. Чи ти здобув спасіння? Усі ми обмиті кровію агнця. Господь жадає кривавої жертви. Народження, одруження, мученик, війна, закласти будівлю, пожертва, спалення нирки, олтарі друїдів. Ілія уже йде. Доктор Джон Александер Доуві^{303}, який відновив храм у Сионі, – він уже йде.

 
Вже іде! Вже іде!! Вже іде!!!
Просимо всіх ласкаво.
 

Прибуткова справа. Минулого року Торрі й Александер^{304}. Полігамія^{305}. Його жінка покладе цьому край. Де це я бачив таку рекламу якась бірмінґемська фірма розп’яття, що саме світиться? Наш Спас. Прокидаєшся посеред ночі і бачиш його на стіні висить. Пеппер теж утілив цю ідею^{306}. І прибили його цвяхами.

Це, мабуть, роблять фосфором. Ось, наприклад, якщо у вас залишиться шмат тріски. Я сам бачив, як вона світиться сріблясто-синім кольором. Тієї ночі я пішов у кухонну комірку. Неприємно, коли відчиниш дверцята, а в ніс б’ють запахи. Чого їй тоді закортіло? Родзинок із Малаги. Думала про Іспанію. Перед тим, як народився Руді. Фосфоресценція така блакитнувато-зеленкувата. Дуже корисно для мозку.

На розі поряд із пам’ятником біля будинку Батлера він подивився в перспективу Бечелорз-вок. Дедалова дочка й досі там, стоїть на порозі Діллонового аукціону. Мабуть, продає якісь старі меблі. Відразу впізнав її по очах, чисто такі, як у батька. Чекає його. Коли мати помирає, родина не держиться купи. А в нього п’ятнадцятеро дітей. Нова народжувалася чи не щороку. Цього вимагає їхнє віросповідання, бо інакше панотець не розгрішить бідолашну жінку і не допустить її до причастя. Плодіться й розмножуйтеся. Чи ви чули таке коли-небудь? Дітлашня об’їсть тебе дощенту. А у них самих немає сім’ї, нема кого годувати. І вони розкошують, споживаючи ситість землі. Їхні повні льохи і комори. Хай би спробували постувати по чорному, як на Йом Кіппур^{307}. Хрестові пампушки у Страсну п’ятницю. За цілий день тільки обідають та ще легка перекуска, щоб, часом, не впав знеможений на олтар. Економка цих добродіїв спробуй-но що-небудь у неї вивідати. Та нізащо не вивідаєш. Так само як не витягнеш із нього навіть ламаного гроша. Живе собі, як сир у маслі купається. Гості не ходять. Все тільки для себе коханого. Стежить, як дзюрить сеча. Приходьте із своїм хлібом і маслом. Його велебність. Тримай язика за зубами.

Боже милий, бідолашна дівчинка геть у дранті. Та ще й худюща. Картопля з маргарином, маргарин із картоплею. Потім це дається взнаки. Пудинг треба з’їсти, щоб. Згубно впливає на організм.

Він ступив на міст О’Коннела, і в цей мент над парапетом пихнув клубок диму. Баржа броварні з портером на експорт. Ув Англію. Кажуть, від морського повітря він кисне. Цікаво було б через Генкока коли-небудь отримати перепустку й оглянути цю броварню. Окремий світ, сам по собі. Чани з портером, ото диво. А щури добираються і туди. Напиваються, роздимаються завбільшки з вівчарку і плавають на поверхні. Упилися портером як хлющ. Лигають, а потім ригають, як люди. Тільки уявити, щоб таке пити! У кожній бочці плавають щури, наче потопельники в ополонці. Якби ж то ми про це знали.

Подивившися вниз, він побачив, як, гучно лопочучи крилами, кружляють між хмурими стінами набережної чайки. На морі вітер. А що якби я стрибнув із мосту? Синок Рувима Дж., мабуть, наковтався по саме нікуди всякої гидоти. Передав один шилінг вісім пенсів. Сміха! Дотепно він уміє подати кожну свою історію. Та й розповідати їх справжній мастак.

Тепер кружляють над самою водою. Шукають поживи. Ану ловіть.

Він кинув їм зіжмакану паперову кульку. Ілія з швидкістю тридцять два фути на секунду вже йде. Аж ні. До неї їм байдуже, і вона, погойдуючись, попливла повз бики моста. Нема дурних. А коли, було таке, я викинув з облавку «Короля Еріна» шмат черствого пирога, вони враз роздзьобали його за п’ятдесят ярдів за кормою. Мають тяму. Кружляють, лопочучи крильми.

 
Чого чаєчка кигиче?
Бо вечеря її кличе.
 

Оце так віршують поети, щоб однакові звуки. А от у Шекспіра без рим: білий вірш. Тобто плин мови. Думки. Урочисто.

 
Гамлете, твого я батька дух,
Приречений на певний строк блукати…
 

Купуйте яблука! Двійко за пенні! Двійко за пенні!

Його погляд ковзнув по лискучих яблуках, що лежали на її лотку, укладені щільними рядами. У цю пору року вони, певно, з Австралії. Шкуринка сяє: мабуть, протирає їх клаптями чи хусточкою.

Постривай-но. Ще ж бідолашні птахи.

Він знову спинився, купив у бабці з яблуками два кекси за пенні, розкришив їх і кинув у річку. От бачите! Чайки відразу ж гайнули вниз безгучно, дві, потім решта, кинулись на поживу. І вже нема. До крихти.

Думаючи про їхню жадібність і прудкість, він струсив крихти кекса з долонь. Такого вони не чекали. Манна небесна. Живляться рибою геть усі вони, усе морське птаство, чайки, баклани. Лебеді з Анни Ліффі^{308} часом запливають сюди, щоб похизуватися. У кожного свій смак. Цікаво, як смакує лебедине м’ясо. Робінзонові Крузо довелося ним харчуватися.

Вони кружляли, ледь помахуючи крильми. Більше я їм нічого не кину. Витратив пенні – й годі. Навіть не подякували. Хоч би кигикнули. А ще вони розповсюджують ящур. Коли відгодувати індика, скажімо, каштанами, то й смак у нього буде такий же. Їси свинину, то й дух у тебе свинячий. А чому тоді солоновода риба сама не солона? Як це так?

Його очі пошукали відповідь у річки й побачили баркас, що стояв на якорі, ліниво погойдуючи на густих, як меляса, хвилях свій обклеєний оголошеннями облавок.

 
У Кайно
11 шилінгів
Штани.
 

Непогана ідея. Цікаво, чи платить він муніципалітету за рекламу. Чи можна взагалі володіти водою? Вона ж бо завжди тече безнастанно, постійно інакша, і ми постійно бачимо її такою в плині життя. Бо життя – це плин. Рекламу можна розмістити де хоч.

Не так давно якийсь лікар-шарлатан поналіплював у всіх сортирах, лікує від триперу. Тепер уже немає. Таємниця гарантована. Доктор Гай Френкс. Не коштувало йому ні гроша, як і Маджінні^{309}, вчителеві танців, той сам себе рекламує. Найняв хлопців наліплювати чи й сам наліплював потайки, коли забігав туди за потребою. Коли мало люду. Якраз таке місце. НЕ КЛЕЇТИ ОГОЛОШЕНЬ. ГОНОРЕЇ КІНЕЦЬ ЛИШЕНЬ. Якийсь дивак, раденький, що пронесло.

Чи й у нього…?

Ой!

Га?

Ні… Ні…

Ні, ні. Не вірю. Хіба б він зважився?

Ні, ні.

І містер Блум рушив далі, одвівши від річки погляд своїх стурбованих очей. Годі про це думати. Вже початок другої. На будинку портових служб куля внизу. Час за Дансінком. А ця книжчина сера Роберта Болла^{310} просто захоплива. Параллакс. Я так і не спромігся втямити по суті. Ось іде священик. Можна спитати його. Пар це з грецької: паралель, параллакс. Метем бзик ос – так вона вимовляла метемпсихоз, доки я пояснив про переселення душ. Ото кумедія!

Містер Блум послав свою посмішку і «ото кумедія» двом вікнам у будинку портових служб. Зрештою вона має слушність. Для простих речей винаходять гучні слова заради їхнього звучання. Дотепність їй не властива. Часом вона буває груба. Може вибовкати, що я думаю насправді. А проте не певен. Вона, наприклад, висловилася, що у Бена Долларда голос – «бас-барилотон». Бо у нього стегна товсті, як барила, і співає він так, що, здається, гуде в барило. То хіба це не дотепно? Його вже прозвали були Біг Бен, Великий Бен. Зовсім не так дотепно, як бас-барилотон. Глитає все підряд, як альбатрос. Вмить упорався був із величезним біфштексом. А пиво, відоме під маркою «бас», він кружеляв хіба ж так. Барило басу. Бачите? Все збігається.

Понад риштаком назустріч йому повільно наближалася процесія – чоловіки, вбрані у біле, на кожному рекламний щит із ясно-червоною поперечною смугою. Розпродаж. Вони наче той священик цього ранку: ми грішили, ми страждали. Він побачив ясно-червоні літери на їхніх п’яти білих капелюхах з високими наголовками: H.E.L.Y.'S. Віздом Гелі. «Y» відстав на крок, витяг шмат хліба з-під свого щита, відкусив і ну жувати на ходу. Наш постійний харч. За три шилінги на день дибай понад риштаками, чалапай по вулиці за вулицею, щоб було що кусати і душа в тілі трималася. Вони не від Бойла, ні, вони від МакГлейда. Такими штуками попит на товар не підвищиш. Я пропонував йому такий рекламний хід: у засклений візок посадити двох привабливих дівчат і хай там пишуть листи, і щоб там усе було – блокноти, конверти, промокальний папір. Оце, я певен, привернуло б увагу. Привабливі дівчата, які щось пишуть, відразу впадуть ув око. Кожному страшенно закортить довідатися, що вона там пише. Буває, зупинишся і дивишся перед собою в порожній простір, і зразу до тебе долучаються двадцять чоловік. Хочуть і собі те побачити. І жінки теж. Цікаво їм. Соляний стовп. Звичайно ж, він не погодився, бо не він, бачте, придумав. Або ідея – я запропонував слоїк для чорнила з імітацією з чорного целулоїду. А його рекламні задуми в дусі того оголошення про м’ясні консерви з чорносливом зразу під некрологами, розділ холодного м’яса. Вам не доведеться їх лизати. Кого? Наші конверти. Привіт, Джонсе. Куди це ти біжиш? Не затримуй мене, Робінсоне. Я поспішаю купити єдину в світі надійну ґумку «Канселл», яку продають у Гілі і К^о на Дейм-стрит, 85^{311}. Дяка Богові, що розпрощався з цими телепнями. З біса важко було правити борги в жіночих монастирях. Монастир Транквілла. Там була симпатична черниця, на диво милолиця. Чернече покривало ну дуже пасувало до її невеличкої голівки. Сестра? Сестра? Певен, що призвело її туди нещасливе кохання – по очах видно. Дуже важко про гроші з такою жінкою. Того ранку я перепинив її молитви. Проте рада була поспілкуватися із навколишнім світом. Сьогодні у нас велике свято^{312}, сказала вона. Відзначаємо день Богородиці Кармельської. І назва цього свята солодка: карамель. Вона знала, гадаю, знала, зважаючи на те, як вона. Якби вийшла заміж, у неї все б склалося по-іншому. Гадаю, у них справді було сутужно з грошима. Але ж незмінно смажили геть усе на найкращому маслі. Смальцю не вживали ніколи. Смалець їм був не до шмиги. Коли страва жирна, у мене завжди печія. Вони люблять підмаслювати себе і ззовні і зсередини. Моллі куштувала його, піднявши вуаль. Сестра? Пет Клеффі, лихварева донька. Кажуть, колючий дріт придумала якась черниця.

Він перейшов Вестморленд-стрит, коли повз нього прошкандибав «S» із апострофом. Продаж велосипедів «Ровер». Сьогодні змагання велосипедистів. Скільки років минуло відтоді? Того року, коли помер Філ Гілліган^{313}. Ми жили на західній Ломбард-стрит. Стривай-но, працював у Тома. А до Віздома Гелі пішов того року, коли ми одружилися. Шість років. Десять літ тому: він помер у дев’яносто четвертому, так, правильно, велика пожежа у Арнотта. Лорд-мером саме був Вел Діллон^{314}. Обід у Гленкрі^{315}. Муніципальний радник Роберт О’Рейлі відразу ж вилив портвейн у свій суп. Та й ну плям-плям-плям хлебтати його, підживляючи свого внутрішнього радника. Аж не чути було, що там грає оркестр. За те, чого ми вже сподобились, хай Господь нам. Міллі тоді була ще зовсім маленька. А Моллі надягнула ту слоново-сірого кольору сукню з вишитими на ній жабками. Чоловічого крою з обтягненими на ній матерією ґудзиками. Вона її не любила бо я розтягнув кісточку першого дня коли вона надягнула на пікнік хору біля Цукрової гори. Наче це через неї. Циліндр старого Гудвіна замазався чимось липким. Мухам теж пікнік. Відтоді вона таких суконь не надягала ні разу. А ця сиділа на ній як рукавичка на руці і в плечах і в стегнах. Саме починала трохи гладшати. Їли пиріг із кролятиною. Всі не зводили з неї очей.

Безжурний був час. Не те що тепер. Затишна кімнатчина з червоними шпалерами. Купили в Докрелла, шилінг і дев’ять пенсів за тузінь. Увечері купали Міллі. Я купив американське мило, бузинове. Вода у балії пахла так приємно. А вона така смішна вся в піні. І тільце у неї гарне поставою. Тепер фотографія. У бідолашного тата він казав мені було ательє дагеротипів^{316}. Спадкова схильність.

Він простував по бордюру хідника.

Потік життя. Як звали того схожого на священика молодика, що, проходячи, завжди позирав скоса на наші вікна? Підсліпуватий, жінка. Тимчасово мешкали у Цитрона на Сент-Кевінс-перейд. Якось на пен. Пенденніс^{317}? Пам’ять нікудишня. Пен..? Та вже ж стільки років минуло. Може, гуркіт трамваю заважає. Ну якщо він не міг пригадати як звати цехмейстра якого бачить щодня…

А тенора звали Бартелл д’Арсі^{318}, він тоді ще тільки виходив у люди. Проводив її додому після практичних занять. Гонористий чолов’яга з нафабреними вусами. Від нього у неї пісня «Віють вітри південнії».

Ну й вітер був того вечора коли я прийшов забрати її а там збори ложі щодо лотерейних квитків після концерту Гудвіна в ратуші чи то в банкетній чи в дубовій залі. Він а я слідом за ним. Аркуш її нот вихопило з моїх рук поривом вітру і прибило до огорожі гімназії. На щастя його не. Така пригода може зіпсувати їй настрій після виступу. Професор Гудвін під руку з нею попереду. Насилу дибає бідолашний старий випивака. Його прощальні концерти. Певна річ, остання поява на будь-якій сцені. Може, на кілька місяців, а може й назавжди. Пригадую, вона реготала, коли рвоне вітер, піднявши комір. А пригадуєш, яка веремія закрутилася на розі Гаркорт-роуд? Брр! Здійняла усі її спідниці, а її боа метнулося просто в обличчя старого Гудвіна, мало не задушило його. Вона зарум’янилась од вітру. Пригадуєш, коли ми прийшли додому, то розворушили присок у печі й засмажили на вечерю скибки баранячого сідельця з її улюбленою кисло-солодкою овочевою приправою. Нагріли ром. Стоячи біля пічки, бачив, як вона в спочивальні розщібає корсет. Білий.

Шелеснувши, корсет м’яко упав на ліжко. Завжди зберігав тепло її тіла. Вона ж завжди була рада його скинути. Сиділа там мало не до другої, виймала шпильки з волосся. Дбайливо закутана Міллі солодко спала в ліжечку. Безжурний час, безжурний. Казкова ніч.

– О, містере Блуме, як ся маєте?

– О, як ся маєте ви, місіс Брін?

– Скаргами біді не зарадиш. Як там поживає Моллі? Не бачила її вже сто років.

– Пречудово, – бадьоро відповів містер Блум. – А Міллі, щоб ви знали, взялася за діло в Муллінгарі.

– Невже! То це ж для неї дуже вдала нагода, правда?

– Атож, вона там працює у фотографа. І в неї все ладиться. А як там усі ваші?

– Вони всі живуть і не журяться, – відповіла місіс Брін.

Скільки ж у неї їх? Крім нього.

– Бачу, ви в жалобі. Часом, у вас не…

– Та ні, – відмовив містер Блум. – Це я був на похороні.

Тепер, звичайно ж, усі питатимуть те саме цілий день. Хто помер, коли і від чого помер? Просто напасть якась.

– Не дай, Господи! – вигукнула місіс Брін. – Сподіваюся, не хтось із близьких родичів.

Що ж, можна її трохи розчулити.

– Дігнем, – пояснив містер Блум. – Давній мій приятель. Помер раптово бідолаха. Мабуть, відмовило серце. Поховали оце зранку.

 
Поховають тебе завтра,
Хоч сьогодні ти гуляєш
Там, де жито колоситься.
Та-ра-ра-ра па-ра-ра-ра
Трим-пам прим-пам ту-ру-ру…^{319}
 

– Смерть давніх друзів то тяжка втрата, – меланхолійно промовив жіночний погляд очей місіс Брін.

То й годі про це. Тепер спокійно – про чоловіка.

– А як ваш володар і господар?

Місіс Брін підвела догори свої великі очі. Принаймні вони такі ще й досі в неї зосталися.

– Ой, про це краще не треба, – попросила вона. – Гримучі змії і ті побоялися б до нього наблизитися. Він зараз сидить удома над усякими статутами, вишукує, як карається наклеп. Я вимучилася з ним уже геть до краю. Ось я вам покажу.

З харчівні Гаррісона долинали гарячі випари телячої юшки, солодкі запахи тістечок із джемом та свіжоспечених пудингів із варенням. Густий полудневий дух залоскотав горлянку містера Блума. Хочуть випекти партію добірної здоби, масло, борошно найвищого ґатунку, тростинний цукор, чи, може, вже споживають її, запиваючи гарячим чаєм. А, може, пахне від неї? Босоногий хлопець-вуркаган стояв над решіткою, вдихаючи пахощі. Прагне потамувати дошкульний голод. Це йому приємно чи болісно? Обід за пенні. Ніж із виделкою прикуті ланцюжком до столу.

Відкриває свою сумочку, порепана шкіра, шпилька в капелюшку: з такими речами треба обачно. Хтось може наразитися оком у трамваї. Порпається. Все відкрито. Гроші. Бери, будь ласка. Страх Божий, якщо вони загублять шість пенсів. Тоді скандал. Чоловік бушує. Де ті десять шилінгів, що я дав тобі у понеділок? Ти, певно, підгодовуєш свого братика з усією його родиною, га? Заяложена хусточка, слоїк із ліками. Щось випало, пігулка. Чого вона там?..

– Саме зараз, певно, місяць-молодик, – сказала вона. – У цей час його завжди тіпає. Знаєте, що з ним діялося цієї ночі?

Рука її перестала порпатися. Її очі вдивлялися в нього, широко розплющені в тривозі й водночас усміхнені.

– Що? – запитав містер Блум.

Нехай говорить. Дивись їй просто в очі. Я тобі вірю. Довірся мені.

– Розбудив мене серед ночі, – сказала вона. – Йому приснилося страхіття.

– Бідолаха.

– Сказав, що сходами йде сюди піковий туз.

– Піковий туз! – вражено повторив містер Блум.

Вона видобула з сумочки згорнену поштову листівку.

– Ось, прочитайте, – сказала вона. – Він отримав її оце зранку.

– І що в ній? – запитав містер Блум, беручи листівку. – К. П.?

– К. П.: капут, – пояснила вона. – Хтось хотів насміятися з нього: мовляв, тобі вже кінець. Не знаю, хто це, але нехай йому буде дуже соромно.

– Так, авжеж, – погодився містер Блум.

Зітхнувши, вона забрала у нього листівку.

– А тепер він ладнається йти до контори містера Ментона. Каже, що хоче подати позов на десять тисяч фунтів.

Вона згорнула листівку, поклала її в свою потерту сумочку і заклацнула защібку.

Те саме вбрання із синьої саржі, яке носила два роки тому, тільки ворс уже вицвів. Його кращі часи лишилися ген позаду. Над вухами стирчать пасма волосся. І той самий, уже немодний, капелюшок без крис, і трійко старих виноградних грон, щоб трохи його причепурити. Зубожіла шляхетність. А колись була модниця. Зморшки від куточків рота. Старша за Моллі хіба що на рік або два.

Ось пройшла жінка, і видно було, як та на неї подивилася. Жорстко. Безжальна стать.

Він дивився на неї, намагаючись не виявити своєї відрази. Гостра теляча юшка з бичачих хвостів, приправлена прянощами. А я хочу їсти. У неї на обшлагах крихти від пудинга, на щоці цукрова пудра. Сліди ревеневого пудингу з фруктовою, з різних фруктів начинкою. І була вона колись Джозі Пауелл. Давно, тоді, у Люка Дойла. Долфінс-барн, шаради. К. П.: капець.

Змінити тему.

– А ви давно бачили місіс Бофуа-Гарновір? – запитав містер Блум.

– Майну Пюрфуа-Чистовір? – перепитала вона.

Сплутав із Філіпом Бофуа-Гарновіром. Клуб театральних завсідників. Метчем часто згадує свій спритний хід. Чи ж я спустив воду? Так. Останній акт.

– Так.

– Оце щойно, дорогою сюди, я заходила довідатися, чи вона вже розродилася. Майна в пологовому будинку на Голлс-стрит. Це доктор Горн^{320} допровадив її туди. Третій день у неї перейми.

– Он як, – сказав містер Блум. – Дуже жаль її, бідолаху.

– Атож, – погодилася місіс Брін. – А вдома повна хата дітей. Ці пологи у неї дуже важкі, так мені сестра сказала.

– Он як, – повторив містер Блум.

Його промовистий жалісливий погляд всотував нею сказане. Язик співчутливо поцмакав. Ц! Ц!

– Дуже жаль її, бідолаху, – сказав він. – Так страждає! Третій день! Страх та й годі.

Місіс Брін кивнула головою.

– Перейми почалися у вівторок…

Містер Блум легенько торкнув її за лікоть, попереджуючи.

– Трохи одступіть! Дайте пройти цьому чоловіку.

Від річки по хіднику простувала сухорлява постать, утупившись крізь монокль на грубій поворозці в осяяну сонцем блакить. На голові у чоловіка сидів капелюшок, так щільно натягнений, наче вріс у череп. На руці звисав згорнений плащ, ціпок і парасоля, які ритмічно погойдувалися за кожним його кроком.

– Ось подивіться, – сказав містер Блум. – Він завжди обминає ліхтарні стовпи, сходячи з хідника на бруківку. Бачите!

– Якщо ваша ласка, поясніть, хто це, власне, такий? – запитала місіс Брін. – Він що, несповна розуму?

– Звати його Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл, – повідомив, посміхаючись, містер Блум. – Бачите!

– Імен він має задосить, – зауважила вона. – Скоро Деніс теж стане таким, як він.

Раптом вона урвала мову.

– А ось і він, – сказала вона. – Треба йти до нього. Бувайте. Привіт від мене Моллі, добре?

– Авжеж, – запевнив містер Блум.

Він дивився вслід, як вона, обминаючи перехожих, прямує до торгового ряду. Деніс Брін у благенькому сурдуті й парусинових туфлях видибав, човгаючи ногами, з Гаррісонової харчевні, обіруч притискаючи до грудей два тяжезні фоліанти. Ні сіло, ні впало. Фігура з давніх часів. Несподівану появу дружини він сприйняв як щось само собою зрозуміле і, спрямувавши на неї свою тьмяно-сіру борідку, став завзято щось їй доводити, а його звисла щелепа при цьому рухалася.

Мешігене. Геть з’їхав із глузду.

Містер Блум рушив собі далі і, ступаючи легким кроком, бачив попереду осяяний сонцем тісний капелюх і ціпок, парасолю та плащ, які ритмічно погойдувалися. Два дні на ногах. Бачите! Знову зійшов на бруківку. Ще один спосіб долати життєві перепони. А той інший вар’ят у лахах. Мабуть, їй із ним непереливки.

К. П.: капут. Хай мене лиха година візьме, якщо це не Елф Берґан^{321} або Річі Гулдинг. Заприсягнуся чим завгодно, це вони для сміху написали за чаркою в Скоч-гаузі. Ладнається до контори Ментона. А той вибалушить свої баньки на листівку. Ото буде потіха.

Він пройшов повз редакцію «Айриш таймс». Може, там уже надійшли нові відповіді. Хотілось би відповісти на всі. Зручна штука для злочинців. Шифр. Зараз у них перерва на обід. Тепер там клерк в окулярах, він мене не знає. Та нехай полежать – вони краще влежаться. Досить мороки з тими, що є, аж сорок чотири. Потрібна вправна друкарка на поміч джентльменові в літературній праці. Я назвала тебе поганим хлопчиком, мій любчику, бо мені не подобається той світ. Будь ласка, поясни мені, що це означає. Будь ласка, напиши, якими духами душиться твоя дружина. Скажи мені, хто створив цей світ. Цікава у них поведенція докучати тобі запитаннями. А ота інша, Ліззі Твіґґ^{322}. Моїм літературним спробам пощастило в тому, що їх схвально оцінив видатний поет А. Е. (містер Джо. Расселл). Сидить розкуйовджена, бо їй, бач, ніколи причесатися, і попиває водянистий чай, зазираючи в книжку віршів.

Коли йдеться про короткі оголошення, то для них кращої газети, ніж оця, годі й шукати. Стає популярна вже й на периферії. Куховарка і служн. на все, чудов. стіл, є покоївка. Потрібен меткий хлоп., торг, спирт, напоями. Порядна дівч. (катол.) шукає роб. в овоч. або м’яс. лавці. І створив її Джеймс Карлайл. Дивіденди шість із половиною відсотків. Дістав чималий зиск на акціях Коутсів. Не ворухнувши й пальцем. Оце такі вони, метиковані шотландські скнари. У пресі тільки облесливі словеса. Наша милостива віце-королева, улюблениця всього люду. Тепер купив ще й «Айриш філд». Леді Маунткешел зовсім одужала після пологів і вчора в Ретоуті взяла участь у полюванні з хортами на лисиць, яке організувало місцеве товариство мисливців. М’ясо лисиць не їдять. А є й такі, що полюють заради м’яса. Від ляку виділяються соки, м’ясо стає ніжне для споживання. Їхати верхи. В сідлі по-чоловічому. М’язиста мисливиця. Жіноче сідло чи подушка їй, вважай, до одного місця. Перша на зборі, і перша б’є лисицю. Потужні, як племінні кобилиці, ці жінки-кіннотниці. Походжає собі під стайнею поважно, наче пава. Вихилить чарку коньяку враз, як за себе кине. Ось ця вранці біля Гровенора. З нею б у кеб: побалакаймо. Стіну або чималий бар’єр зможе подолати верхи хіба ж так. Мабуть цей кирпатий шофер зробив так навмисно. На когось вона таки схожа. Ага! На місіс Меріем Дендрейд, яка виставила на продаж свої старі покривала і спідню білизну в готелі Шелборн. Розлучена з Латинської Америки. Навіть оком не моргнула, дивлячись, як я перебираю її сподні. Наче хочу розвішувати їх після прання. Потім бачив її на вечорі в палаці віце-короля, тоді Стаббс, доглядач парку, провів мене туди разом із Віленом, що з «Експресу». Доїдали недоїдки, що залишилися після великого панства. Добрячий обід. Сливи я помилково полив майонезом, думав, що то заварний крем. Якби так учинила вона, у неї б вуха тижнів зо два пашіли. Хочеш бути її биком. Природжена куртизанка. Морочитися з писклятами – красно дякую!

Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір! Чоловік методист. Метода в його божевіллі. В обідню перерву булочка і молоко з содовою в шкільному буфеті, їсть із секундоміром, за хвилину жуйне рівно тридцять два рази. А проте спромігся відростити нічогенькі бачки. Кажуть, має впливових родичів. Теодорів кузен працює в Дублінському замку^{323}. У кожної сім’ї є свій впливовий свояк. Щороку вона має від чоловіка один і той же гостинець. Бачив його колись біля «Трьох веселих пиворізів», чимчикує голомозий, а за ним його старший синаш тарганить у плетінці малого. Верескуни. Бідолашна жінка. Потім доводиться годувати груддю рік за роком ночами в будь-яку годину. Себелюбці вони, ці непитущі. І сам не гам. Прошу, в чай цукру мені тільки один шматочок.

Він зупинився на перехресті Фліт-стрит. Обідня перерва шість пенсів у Роу? Треба ще в національну бібліотеку, подивитися цю рекламу. Вісім пенсів у Бертона. Краще там. По дорозі.

Він рушив повз крамницю Болтона «Вестморленд Гауз». Чай. Чай. Чай. Я забув побалакати з Томом Кернаном.

От лихо. Ц-ц-ц! Уявити собі: три дні лежить і стогне, на чолі примочки з оцтом, живіт у неї набубнявів! Ой! Жах та й годі! Голівка немовляти завелика: щипці. Воно скрутилося там усередині, силкується наосліп пробитися назовні навпомацки. Я мабуть би здох. Моллі пощастило, у неї пройшло легко. Треба придумати якийсь спосіб, щоб запобігати такому. Життя через тяжкі муки породіллі. Задум знеболювати пологи: застосовували для королеви Вікторії. Народила дев’ятеро. Плідна матка. Як у віршику: старенька в черевику жила, стільки-то діток вона нажила. Гадають, у нього були сухоти^{324}. Пора вже подумати про це, а не розбалакувати про якесь замислене лоно сріблистого сяйва. Забивають баки дурникам. А можна було б легко налагодити путящу справу. Відбувається зовсім безболісно і з податкового фонду кожному новонародженому належить п’ять фунтів під складні відсотки до двадцять одного року п’ять відсотків це складе сто шилінгів плюс ті п’ять фунтів помножимо на двадцять за десятковою системою, і це заохотить людей відкладати гроші сто десять і з лишком до двадцять одного року треба порахувати на папері там буде чимала цифра, більша, ніж можна подумати.