Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 53 страниц)
Джеймс Джойс
Улісс
Частина I
Епізод 1Статечний{1}, огрядний Красень Мулліган вийшов сходами на горішній майданчик вежі. В руках у нього була мисочка з мильною піною, а на ній лежали навхрест люстерко і бритва. Його жовтий, не підперезаний халат злегка надувався позаду від подихів ранкового вітерця. Він підніс догори мисочку і загугнявив{2}:
– Introibo ad altare Dei[1]1
І підійду до жертовника Божого (лат., тут і далі прим. ред.).
[Закрыть].
Спинившися, зазирнув униз у темний колодязь із гвинтовими сходами і погукав грубим голосом:
– Виходь же, Кінчику! Виходь, богобоязливий єзуїте!
Урочисто він рушив до круглої гарматної платформи і ступив на неї. Потім озирнувся навколо і поважно тричі благословив вежу, весь навколишній обшир і гори, що прокидалися від сну. Тоді, угледівши Стівена Дедала, нахилився до нього і став швидко хрестити повітря, харчачи і хитаючи головою. Стівен Дедал, невдоволений та заспаний, сперся ліктями на верхній східець і холодно дивився на довге коняче обличчя, що, благословляючи його, хиталося і харчало, на білявий без тонзури чуб, наче пофарбований під колір світлого дуба.
Красень Мулліган зазирнув під люстерко і зразу ж прикрив ним мисочку.
– Марш у казарму! – скомандував він.
І додав голосом пастора:
– Тому що се, любі мої, є достеменна христина, тіло і душа, і кров, і все інше. Музику, прошу, повільніше. Заплющте очі, панове. Хвилинку. Щось там не так із білими кров’яними тільцями. Всім помовчати.
Він позирнув скоса вгору і заклично засвистів тривалим свистом, тоді завмер, пильно дослухаючись, а його рівні білі зуби яскріли золотими блискітками. Златоуст. І в тиші на відповідь йому пролунали два пронизливі свистки.
– Дякую, друзяко, – зразу ж озвався він. – Все вийшло, як треба. Вимикай струм.
Він скочив із платформи й поважно подивився на свого глядача, збираючи біля ніг складки широкого халата. Пухке затінене обличчя і масивне овальне підборіддя робили його схожим на середньовічного прелата{3} – з тих, що опікуються мистецтвами. Губи його вигнулися в задоволеній усмішці.
– Смішна штуковина, – сказав він весело. – Твоє нісенітне прізвище, наче у давнього грека.
Грайливим жестом тицьнув у того пальцем і, посміюючись, пішов до парапету. Стівен Дедал піднявся зі сходів на майданчик і стомлено рушив слідом за ним, та не дійшов – сів на край платформи і став спостерігати, як той прилаштовує на парапеті люстерко, намочує в піні помазок і намилює щоки та шию.
А Красень Мулліган вів своєї веселим голосом.
– Моє ім’я теж нісенітне – Мáлакай Мýлліган, два дактилі. Але звучить воно як еллінське, хіба ні? Щось стрімке і веселе, як біг красеня бика. Нам із тобою конче треба побувати в Атенах. Поїдеш, якщо я вимантачу в тітоньки двадцять фунтів?
Він поклав помазок і захоплено вигукнув:
– Та хіба він поїде? Кволий єзуїт.
І урвавши свою мову, став старанно голитися.
– Послухай-но, Муллігане, – стиха промовив Стівен.
– Слухаю, мій любий друже?
– Чи довго ще Гейнс житиме в цій нашій вежі?
Красень Мулліган повернув голову, показуючи над правим плечем свіжовиголену щоку.
– Господи, до чого занудний тип, правда? – озвався він імпульсивно. – Природний занудний сакс. Він вважає, що ти не джентльмен. Господи, до чого вони кляті, ці англійці! У кожного повна кишеня грошей і нестравлення шлунку. Він, куди твоє діло, з Оксфорда! А до твого відома, Дедале, справжнє оксфордське мислення саме у тебе. Він не може тебе розчолопати. Та найкраще ймення для тебе придумав я: Кінчик, – гостряк, кінець ножа.
Він старанно голив підборіддя.
– Цілу ніч Гейнс марив про якусь чорну пантеру, – сказав Стівен. – Де тут у нього рушниця?
– Хлопець зсунувся з глузду, – завважив Мулліган. – А ти, мабуть, нажахався?
– Авжеж, – відповів Стівен, запалюючись пережитим страхом. – Лежати тут у темряві поряд із незнайомцем, який стогне і марить, що треба застрелити чорну пантеру. Ти рятував потопельників{4}. А от я не герой. Якщо він залишиться, мене тут не буде.
Красень Мулліган насуплено розглядав бритву, вкриту мильною піною. Тоді скочив з підвищення і став квапливо порпатися в кишенях штанів.
– Щез! – зрештою буркнув він.
Підступивши до платформи, він застромив руку в Стівенову верхню кишеню і сказав:
– Дозвольте нам позичити ваш носовик, щоб витерти мою бритву.
Стівен не заперечував, і Мулліган витягнув та й розгорнув, тримаючи за ріжок, зіжмакану несвіжу носову хустку. Він ретельно витер лезо. По тому, розглядаючи хустку, сказав:
– Ось носовик барда. Він додає нової барви в кольори нашої ірландської поезії, сопливо-зеленої. Здається, можна відчути її на смак, хіба ні?
Він знову став на приступку парапету й обвів поглядом затоку. Його русявий, під колір світлого дуба, чуб ледь ворушився від подиху вітерця.
– Господи! – озвався він стиха. – Адже море саме таке, як його влучно назвав Алджі: лагідна сива мати. Хіба ні? Сопливо-зелене море. Мошонко-підтягуюче море. Епі ойнопа понтон[2]2
По виннобарвному морю (гр.).
[Закрыть]{5}. Греки це греки, Дедале. Треба мені тебе просвітити. Слід тобі прочитати їх в оригіналі. Талатта! Талатта[3]3
Море! Море! (гр.).
[Закрыть]{6}! Наша велика лагідна мати{7}. Ось підійди поглянь.
Стівен підвівся й підійшов до парапету. Сперся на нього і подивився вниз на воду і на пакетбот, що виходив з гавані Кінгстауна.
– Наша могутня мати, – сказав Красень Мулліган.
Він ураз одвів свій зосереджений погляд від моря і допитливо подивився в очі Стівенові.
– Моя тітка вважає, що ти вбив свою матір, – сказав він. – І тому вона не хоче, щоб я з тобою знався будь-яким чином.
– Хтось її та вбив, – похмуро відмовив Стівен{8}.
– Невже ти, бісової віри Кінчику, не міг стати навколішки, коли просить твоя умируща мати? – дорікнув Красень Мулліган. – Я теж гіпербореєць{9}, такий самий, як і ти. Та подумати тільки: твоя мати, конаючи, благає тебе стати навколішки{10} і помолитися за неї. А ти відмовляєшся. От же є в тобі щось лиховісне…
Він урвав мову і ще раз злегка намилив іншу щоку. Губи його вигнулися у поблажливій посмішці.
– Але який чудовий лицедій, – промимрив він сам до себе. – Кінчик – найчудовіший з усіх лицедіїв.
Він голився зосереджено й мовчки, водячи бритву розміреними обережними рухами.
А Стівен, поставивши лікоть на нерівний граніт парапету, підпер долонею чоло і дивився на обстріпані лискучі краї рукава свого чорного піджака. Його серце щеміло від болю, який, проте, не був болем любови. Безмовна, вона була з’явилася йому вві сні після смерти, її змарніле тіло в просторому брунатному погребному вбранні пахтіло воском і палісандровим деревом, а коли вона, німотно йому докоряючи, схилилася над ним, то дихнула на нього вологим подихом могильної ями. З-поза потертої манжети він бачив море, яке поруч славив, називаючи великою ласкавою матір’ю, угодований голос. Кільце затоки й обрію заповнила зеленкувата рідина. Вазу білої порцеляни коло її смертельної постелі заповнювала зелена густа жовч, що вивергалася з її гнилої печінки в блювотних нападах, супроводжуваних гучними стогонами.
Красень Мулліган знову витер бритву.
– Ох, бідолашний ти трудівнику, – співчутливо промовив він. – Треба подарувати тобі якусь сорочину та кілька носовичків. А як ті штанці, що ми купили на руках?
– Наче якраз, – відповів Стівен.
Красень Мулліган підчистив видолинок під спідньою губою.
– Ну просто сміховина, – сказав він задоволено. – Сказати точніше – на чиїхось ногах. Один Господь знає, який заразний урка їх носив. У мене є чудова пара сірих із тонкою смужкою. Виглядатимеш ти в них – ляля. Я не жартую, Кінчику. Коли ти вберешся пристойно, на тебе задивлятимуться.
– Дякую, – відмовив Стівен. – Якщо вони сірі, носити їх я не можу{11}.
– Він, бач, не може їх носити, – сказав Красень Мулліган своєму відображенню в люстерку. – Етикет це етикет. Він убив свою матір, а от носити сірі штани – то нізащо.
Дбайливо склав свою бритву і пучками пальців помацав гладенько виголену шкіру обличчя.
Стівен перевів свій погляд із моря на пухке обличчя з синьо-вибляклими очима, що бігали.
– Той хлопець, з яким я сидів учора в «Кораблі», – сказав Красень Мулліган, – він вважає, що у тебе п.п.н. Працює в дурдомі з Коннолі Норманом. Прогресуючий параліч з недоумкуватістю.
Він махнув люстерком, описавши півколо, і послав цю звістку в широкий світ на сонячних променях, які вже грали на морі. Його вигнуті поголені губи сміялися разом із кінчиками білих блискучих зубів. Усе його дуже, міцно збите тіло трусилося од сміху.
– Поглянь-но на себе, – сказав він, – заклятий поете.
Стівен нахилився і поглянув у простягнуте люстерко з кривою тріщиною: чуб стирчить. Отак бачить мене він, і бачать інші{12}. Хто вибрав для мене це обличчя? Собачий писок, щоб вишкрібати з нього паразитів. І воно ж мене ще й питає.
– Я його поцупив із кімнати нашої служниці, – пояснив Красень Мулліган. – Воно якраз для неї. Моя тітонька завжди наймає негарних для Малахія. Не введи у спокусу. І звати її ж бо Урсула{13}.
І знову засміявшися, він забрав з очей Стівена люстерко, в яке той пильно вдивлявся.
– Лють Калібана{14}, який не побачив у люстерку свого відображення, – зауважив він. – От якби Оскар Вайлд дожив і побачив тебе!
Стівен відступив і, показуючи на люстерко, сказав з гіркотою:
– Оце і є символ ірландського мистецтва. Тріснуте люстерко{15} служниці.
Красень Мулліган рвучко схопив Стівена під руку і повів навколо майданчика, а бритва та люстерко бряжчали в його кишені, куди він їх поклав.
– Негарно так тебе дражнити, Кінчику, правда ж? – мовив він лагідно. – Бог відає, у тебе більше клею в голові, ніж у будь-кого з них.
Знову позадкував. Він боїться мого митецького ланцета так само, як я його леза, лікарського. Холодної криці пера.
– Тріснуте люстерко служниці. Скажи ж бо це нашому гостю, оксфордському мудрагелю, і хай розколеться на гінею. Грошей у нього по саму зав’язку, і він, бач, вважає, що ти не джентльмен. Його татусь, не бійсь, загріб тисячі, продаючи африканським тубільцям проносне, або ще на якихось оборудках. Повір мені, Кінчику, якби ми з тобою взялись за це діло гуртом, то спромоглися б дещо зробити для нашого острова. Ми б його еллінізували{16}.
Рука Кренлі{17}. Його рука.
– І подумати тільки, тобі доводиться просити милостиню у цієї свиноти. Лише я один знаю, яка ти людина. Чом ти мені так не довіряєш? Щось затаїв у душі? Може, це від Гейнса? Хай він скаже хоч півслова, я зразу гукну Сеймура, і ми дамо йому такого гарту, якого не дісталося Клайву Кемпторпу.
Ревище грошовитих молодиків у помешканні Клайва Кемпторпа. Блідолиці: вони беруться за боки, знемагаючи від реготу, хапаються один за одного. Ой, не можу! Обрі, сповісти її делікатно! З пацьорками покраяної сорочки, які метляються в повітрі, він плигає навколо столу, штани у нього спустилися до самого долу, а за ним ганяється з кравецькими ножицями Ейдс із коледжу Магдалини. Писок переляканого теляти, позолочений джемом. Не треба здирати з мене штани! Годі вам казитися!{18}
Крики з відчиненого вікна лякають вечірню тишу в дворі коледжу. Глухий садівник у фартуху, достеменний Метью Арнольд із лиця, стриже темний газон косаркою, пильно стежачи, як танцюють гуртом скошені травинки.
Тільки нам… нове язичництво… омфал[4]4
Пуп; пуп землі (гр.).
[Закрыть]{19}.
– Та хай залишається, – сказав Стівен. – Нічого лихого в ньому немає – ото хіба що вночі.
– То в чім тоді річ? – нетерпляче доскіпувався Мулліган. – Вихаркай із нутра! Я ж бо цілком відверто з тобою. Щось ти там затаїв у душі проти мене?
Вони зупинилися, задивившись туди, де тупий носяра мису Брей-Гед спочивав на воді, мов морда заснулого кита. Стівен обережно вивільнив руку.
– Ти справді хочеш, щоб я сказав тобі? – запитав він.
– Авжеж! Що там таке? – не відступався Мулліган. – Бо я нічогісінько не пригадую.
Кажучи це, він пильно дивився в обличчя Стівенові. Легіт пройшовся по його обличчю, лагідно куйовдячи йому світлу непричесану чуприну й роздмухуючи срібні цяточки стурбованости в очах.
Стівен, бридячись власним голосом, видавив:
– Чи ти пригадуєш той перший день, коли я прийшов до тебе додому, якраз після материної смерти?
Красень Мулліган умить набурмосився й заторохтів скоромовкою:
– Що-що? Де? Ну нічогісінько не згадаю! В пам’яті у мене самі лишень ідеї та відчуття. То й що? Що там такого бозна-чого скоїлося?
– Ти готував чай, – провадив Стівен, – а я вийшов до кухні – принести ще окропу. Із вітальні вийшли твоя мати й хтось із гостей. Вона спитала, хто то прийшов до тебе.
– Ну? – вимогливо нукнув Мулліган. – І що ж я сказав? Убий – не згадаю!
– Ось що ти сказав, – відчикрижив Стівен: – «О, та це просто Дедал, у якого мати здохла, мов скотина!»
Красень Мулліган спаленів, від чого здався молодшим і привабливішим.
– Я таке бовкнув? – перепитав він. – Ну то й що? Що кривдного у цих словах?
І нервовим посмиком струснув збентеження з себе.
– І що ж воно таке смерть? – поспитав він. – Твоєї матері, чи твоя, чи й, скажімо, моя смерть? Ти бачив тільки смерть твоєї матері. А я набачився, як що день Божий вони спускають дух і в Скорботній Матері, і в Ричмонді та як їх потім кришать на тельбушки-потрошки в анатомічці. Оце й називається скотство, коли здихаєш скотина скотиною, тільки це, а більш – нічого. Просто все воно пусте-пустісіньке. Ось ти не зволив упасти на колінця й помолитись за свою матінку, як вона на смертельній постелі тебе просила. І чого б то? А того, що в тобі пульсує отой клятий єзуїтський струмінь, тільки впорснуто його тобі не так, як слід. А для мене все це – чистісіньке знущання і скотство. От не функціонують лобні частки її мозку. Вона називає лікаря «сер Пітер Тізл{20}» і хапається нарвати жовтецю на своїй ковдрі. То ти вже потурай їй, бо все ось-ось і скінчиться. Ти сам перекреслив останнє її передсмертне бажання і все-таки дмешся на мене, бо я, бач, не поскиглив, мов найманий голосільник-німак від Лалуета. Безглуздя! Припустімо, я й справді так висловився тоді. Але я зовсім не хотів спаплюжити пам’ять по твоїй матері.
Отак розбалакавшись, він осмілів. А Стівен, аби захистити розверсті рани, пороблені йому в серці тими Муллігановими словами, зронив вельми холодно:
– Я думаю не про кривду, завдану моїй матері.
– А про що ж тоді? – поцікавився Красень Мулліган.
– Про кривду, завдану мені, – відказав Стівен.
Красень Мулліган аж обкрутнувся на п’ятах.
– От неможлива людина! – вигукнув він.
І шпарко закрокував геть, огинаючи парапет. Стівен лишився на місці, задивившись на тихе плесо затоки в напрямку мису. Ось море й мис затягло серпанком. В очах пульсувала кров, затуманюючи Стівенові зір, і він відчував, як пашать щоки.
Хтось на весь голос загукав із вежі:
– Муллігане! Ви там, нагорі?
– Я вже йду, – відгукнувся Красень Мулліган.
А тоді ще обернувся до Стівена й сказав:
– Он глянь на море. Що йому до всіх кривд? Зацурай Лойолу{21}, Кінчику, та рухайся вниз, до нас. Наш сакс уже бажає свого ранкового бекону.
Голова його затрималася на мить над східцями, якраз на рівні з дахом.
– І не кисни цілий день у цій зажурі, – ще порадив він. – Я такий розсмиканий. Начхай на ті скорботні думи.
Голова його щезла, але голос, хоч скільки опускався, знай бумкав, вибухаючи зі сходового отвору:
Тіні лісів безшелесно пропливали крізь мирний ранковий супокій, від сходів до моря – туди, куди він задивився. Біля берега й далі гладеньке плесо біліло слідами взутих у світло легких квапливих ніг. Білі груди моря млистого. Попарні сплети наголосів. Рука, торкаючи струни арфи, породжує сплети акордів. Білопінних поєднаних слів мерехтіння в припливі імлавому.
Хмара поволі наповзала на сонце, тінню затоку в темнішу зелень занурюючи. Вона лежала за спиною в нього, чаша гірких вод. Фергусова пісня. Я співав її самотою в домі, притлумлюючи довгі темні акорди. Двері до неї були відчинені, вона хотіла слухати мій спів. Безмовно, шанобливо і з болем у серці, я підступив до її ложа. Вона плакала на своєму злиденному ліжку. Над цими словами, Стівене: про гірку таємницю любови.
А де тепер?
Її секрети{22}: в замкненій шухляді старі пір’ясті віяла, напахчені мускусом блокнотики з китичками для запису черги партнерів на танцях, бурштинове намисто. Змалечку на вікні у неї на осонні висіла клітка з пташкою. Вона ходила на різдвяні вистави пантоміми «Лютий турок» за участю старого Ройса і разом з усіма сміялася, коли він співав:
Радий я, що народився
Невидимим невидимцем!
От так я!
Примарні радощі, складені стосами, напахчені мускусом.
Не озирайтесь, киньте думи {23} …
Складені стосами в пам’яті природи{24} разом із її іграшками. Його пам’ять обтяжена сумними спогадами. Її склянка води з крану в кухні, коли вона збиралася йти причащатися. Яблуко з вирізаним осердям, начинене брунатним цукром-сирцем, печеться для неї на поличці в каміні, а надворі темний осінній вечір. Її гарні нігті закривавлені від роздушених вошей із дитячих сорочок.
Уві сні привиділася вона йому безмовна, її висхле тіло в просторих погребних шатах пахтіло воском і червоною деревиною, в її подиху, коли вона схилилася над ним, нечутно вимовляючи якісь потаємні слова, вчувався вогкий дух могильної ями.
Її осклілі очі вдивлялися з-за порога смерті, щоб уразити й пригнобити мою душу. Саме на мене. Примарна свічка висвічує її передсмертні муки. Примарне світло падає на спотворене судомою обличчя. Хрипіння умирущої жахає, всі стали навколішки і моляться. Її погляд на мені, хоче мене вразити в саме серце. Liliata rutilantium te confessorum turma circumdet: iubilantium te virginum chorus excipiat[6]6
Хай оточить тебе лілеями вінчаний тлум осяйних сповідників віри, і хор радісних дів тебе хай зустріне (лат.; із католицької молитви за вмирущих).
[Закрыть].
– Вампір! Трупожер{25}!
– Hi, мамо. He займай мене і дай мені жити.
– Агов, Кінчику!
Співучий голос Красеня Муллігана долинув із долу вежі. Потім пролунав ближче, зі сходів. Стівен, усе ще з тремтінням слухаючи поклик своєї душі, відчув теплий промінь сонячного світла, і в повітрі позаду дружні слова.
– Дедале, ходи-но до хати, любий хлопчику. Сніданок на столі. Гейнс вибачається за те, що будив нас уночі. Все гаразд.
– Іду, – озвався Стівен, повертаючись.
– То йди ж, ради Христа, – спонукав Красень Мулліган. – Заради мене і заради всіх нас.
Його голова щезла і знову вигулькнула.
– Я йому розповів про твій символ ірландського мистецтва. Він каже, що дуже влучно. Натякни, хай би розщедрився на фунт, га? Тобто на гінею.
– Сьогодні у мене зарплата, – сказав Стівен.
– У шкільній конторі? – запитав Мулліган. – І скільки дадуть? Чотири фунти? Позич нам один.
– Ну, якщо хочеш, – погодився Стівен.
– Чотири золоті соверени! – захоплено вигукнув Красень Мулліган. – Ото вже погуляємо, набражимося так, що всі друїди будуть дивом дивуватися. Чотири потужні соверени.
Він підняв догори руки і потупотів униз кам’яними сходами, фальшиво виспівуючи з лондонсько-кокнійською вимовою:
Ото гульнемо, та-на-на.
Як вип’єм пива та вина
До дна
В день коронації!
Ото гульнемо, та-на-на,
В день коронації!
Промені сонця вигравали над морем. Забута нікелева мисочка для гоління блищала на парапеті. Чому я маю її забирати? Може, залишити її тут до вечора, на знак забутої дружби?
Він підступив до мисочки, потримав хвилину в руках, відчуваючи її прохолоду, вдихаючи запах клейкої піни, в якій стирчав помазок. Саме так я носив тоді у Клонгоусі курильницю. Тепер я вже інший, а проте той самий. Знову служка. Прислужник слуги{26}.
У похмурій склепінчастій житловій кімнаті вежі постать Красеня Муллігана у халаті шастала біля печі, то затуляючи, то відкриваючи її жовті спалахи. З високих вікон на вимощену плитами підлогу падали два стовпи блідого денного світла; і, заходячи в них, плавали, перекидаючись, клуби диму від вугілля та паленого жиру.
– Ми можемо учадіти, – озвався Красень Мулліган. – Гейнсе, відчиніть-но, прошу, оті двері.
Стівен поставив мисочку для гоління на шафку. Довготелесий хлопець, що сидів на підвісній койці, пішов до порога і відчинив внутрішні двері.
– Ключ у вас є? – пролунав голос.
– Він у Дедала, – відповів Красень Мулліган. – Ой гину, я задихаюся. – І, не відводячи погляду від печі, заволав:
– Кінчику!
– Він у дверях, – відгукнувся, підходячи, Стівен.
Ключ заскрипів, повертаючися двічі, масивні двері розчинилися навстіж, і в кімнату ринули сподівані світло і свіже повітря. Гейнс стояв на порозі, визираючи надвір. Стівен підсунув до столу свою валізу, поставлену сторч, і сів, чекаючи. Красень Мулліган кинув смаженю на таріль біля себе. Тоді поніс таріль і великий чайник на стіл, гупнув ними, ставлячи, й зітхнув полегшено.
– Я тану, – мовив він, – як сказала свічка, коли… Та годі. Далі про це ані слова. Кінчику, прокинься. Хліб, масло, мед. Гейнсе, просимо. Харч на столі. Благослови нас, о Господи, і ці твої дари. А де цукор? Отуди к бісу! Немає ж молока!
Стівен приніс із шафки булку, горнятко з медом і масло. Красень Мулліган сів і враз скипів з раптової досади.
– Хіба це не чортзна-що? – вигукнув він. – Я ж їй сказав прийти зразу після восьмої.
– Чай можна і без молока, – обізвався Стівен. – У шафці є лимон.
– Іди ти, знаєш куди, зі своїми паризькими забаганками, – одрізав Красень Мулліган. – Я хочу нашого молока з Сендікоува.
Гейнс підійшов від порога і спокійно повідомив:
– Вона вже йде з молоком.
– Хай Бог благословить вас, – вигукнув Красень Мулліган, скочивши із стільця. – Сідайте. Наливайте чай. Цукор у кульку. І мені вже набридло морочитися з цією клятою яєшнею.
Він розшматував смаженю на тарелі й розкидав шматки по тарілках, проголошуючи:
– In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti[7]7
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа (лат.).
[Закрыть].
Гейнс сів і заходився розливати чай.
– Кладу кожному по дві грудки, – повідомив він. – Знаєте, Муллігане, чай ви робите дуже міцний. Правда ж?
Красень Мулліган, батуючи булку на великі скиби, запищав улесливим баб’ячим голосом:
– Коли я роблю чай, то це таки чай, як казала стара матінка Гроган{27}. А коли відливаю воду, то це таки вода.
– Та ні, це таки чай, – запевнив Гейнс.
Красень Мулліган, батуючи булку, продовжив тим самим пискучим голосом:
– Отак я роблю, місіс Кагілл, – каже вона. А місіс Кагілл на те їй відказує: Добре, пані. Але боронь Боже, щоб ви робили і те, й те в одну посудину.
Кожному з присутніх за столом він простягнув на кінці ножа товсту скибку.
– Це ж народна творчість, – сказав він дуже поважно. – Якраз для вашої книжки, Гейнсе. П’ять рядків тексту і десять сторінок коментарів щодо фольклору та рибоподібних богів Дандрама. Видано віщими сестрами в рік великого буревію{28}.
Він повернувся до Стівена і, підвівши брови, запитав тоном людини, спантеличеної складним питанням:
– Чи не можете нагадати мені, колего, де саме згадується посудина матінки Гроган для чаю і води, в «Мабіногіоні» чи в «Упанішадах»{29}?
– Сумніваюся, що там чи там, – серйозно відповів Стівен.
– Та невже? – запитав Красень Мулліган таким самим тоном. – А на якій підставі, якщо ваша ласка?
– Я гадаю, – відповів Стівен, жуючи, – її не згадано ні в «Мабіногіоні», ні в будь-яких інших джерелах. Матінка Гроган, можна вважати, родичка Мері Енн.
Красень Мулліган радісно засяяв.
– Пречудово, – сказав він манірно солоденьким голоском, виставляючи напоказ свої білі зуби й задоволено мружачи очі. – Ви такої думки? Просто пречудово.
Потім, ураз суворо насупившися, він знову заходився щосили батувати скибки й заголосив хрипким голосом:
Бо ж Мері Енн старенька
Начха на витребеньки:
Спідницю задере…
Потім, набравши повен рот яєчні, лише жував і мурчав.
На порозі, затуливши світло, постала новоприбула постать.
– Молоко, сер.
– Заходьте, пані, – озвався Мулліган. – Кінчику, дістань кухля.
Старенька жінка зайшла і спинилася поруч із Стівеном.
– Гарний сьогодні ранок, – сказала вона. – Слава Богу.
– Кому? – запитав Мулліган, позирнувши на неї. – А так, авжеж.
Стівен потягнувся до шафки позаду й дістав звідтіля кухоль на молоко.
– Наші остров’яни, – зауважив, ніби між іншим, Мулліган Гейнсові, – часто споминають збирача крайньої плоті{30}.
– Скільки, сер? – запитала старенька.
– Кварту, – відповів Стівен.
Він спостерігав, як вона наливає в мірку, а звідти в кухоль густе біле молоко, не своє власне. Старі зморхлі груди. Потім налила ще одну мірку й ще трохи, з походом. Прадавня і потаємна, вона з’явилася з ранкового світу, можливо, як вісниця. Виливаючи молоко в кухоль, вона його вихваляла. Рано вранці на зеленому лузі вона присіла була біля терплячої корови, відьма на мухоморі, її зморщені пальці вправно стали видоювати повне коров’яче вим’я. Весь гурт корів, шовковистих і в росі, стрічав її привітним муканням. Шовковиста корівка і бідолашна бабуня{31} – так її називали здавна. Бездомна старчиха, найнижчий різновид безсмертних, що прислужується своєму завойовнику і своєму розвеселому ошуканцеві, зраджена обома, провісниця таємниці ранку. Служити їй? Чи засуджувати її? Він не знав, проте вважав принизливим для себе шукати її приязні.
– Воно й справді чудове, пані, – схвалив молоко Красень Мулліган, наливаючи його в чашки.
– А ви скуштуйте, сер, – запропонувала вона.
На її прохання він сьорбнув.
– От якби ми могли споживати такі здорові продукти, як цей, – проголосив він гучно, – у нашій країні не було б стільки гнилих зубів і гнилих нутрощів. Бо живемо на болотах, їмо дешевий харч, а вулиці вимощені брудом, кінським гноєм і плювками сухотників.
– А ви, сер, студент медицини?
– Так, пані.
Стівен сидів мовчки, зневажливо слухав. Звернений до неї гучний голос сповнює її пошаною до свого костоправа, цілителя; я ж для неї ніщо. Голос того, хто відпустить їй гріхи, помаже миром її мертве тіло, крім її жіночих нечистих частин, створених з чоловічого тіла не за подобою Божою, а на поживу змію. І гучний голос, чуючи який, вона замовкає, і слухає, не розуміючи, кліпаючи очима.
– Ви розумієте, що він каже? – звернувся до неї Стівен.
– Це ви французькою, сер? – запитала старенька Гейнса.
Гейнс озвався до неї ще довшою фразою, без запинки.
– Ірландською, – пояснив Красень Мулліган. – А ви гельську розумієте?
– Я так і думала, що це ірландська, – за її звучанням. А ви, мабуть, із заходу{32}, сер?
– Я англієць, – відповів Гейнс.
– Він англієць, – підтвердив Красень Мулліган, – і він вважає, що ми в Ірландії повинні розмовляти ірландською мовою.
– Авжеж, повинні, – погодилася старенька, – мені самій соромно, що я не вмію по-нашому. Знаючі люди кажуть, що мова велика.
– Велика це не те слово, – зауважив Красень Мулліган. – Вона вся пречудова. Налий нам іще чайку, Кінчику. Пані, може, ви теж вип’єте чашечку?
– Ні, дякую, сер, – відповіла старенька, чіпляючи на руку дужку бідона і збираючись іти.
Гейнс запитав її:
– У вас є розрахунки? Муллігане, мабуть, треба заплатити, правда ж?
Стівен знову налив повні чашки.
– Розрахунки, сер? – перепитала вона невпевнено. – То це так: сім днів щоранку по пінті за два пенси, значить, два на сім буде шилінг і два пенси, та ці три дні щоранку по кварті за чотири пенси буде три кварти, тобто шилінг, та ще той шилінг, і буде два, всього два і два, сер.
Красень Мулліган зітхнув і, поклавши в рот окраєць, густо намащений маслом з обох боків, простягнув ноги і став копатися в кишенях штанів.
– Борги платити слід із привітним виразом обличчя, – сказав, усміхаючись, Гейнс.
Стівен наповнив третю чашку, і ложечка чаю трохи забарвила густе жирне молоко. Красень Мулліган видобув флорин, покрутив його в пальцях і вигукнув:
– Ну й диво!
Він посунув його по столу до старенької, оголошуючи:
– Щастя моє, нічого більше не проси. Що маю я, то все тобі віддав.
Стівен поклав монету в її невимогливу руку.
– За нами два пенси, – нагадав він.
– Нічого, сер, устигнеться, – сказала вона, беручи монету. – Ще встигнеться. Доброго дня вам, сер.
Вона зробила реверанс і вийшла, а Красень Мулліган промовляв їй услід ніжні слова:
Серденько, мав би я більше —
Більше б до ніг тобі склав{33}.
Він обернувся до Стівена і сказав:
– Без жартів, Дедале. У мене порожньо в кишені. Збігай у ту свою шкільну контору і принеси нам хоч трохи грошей. Сьогодні бардам належить пити й гуляти. Ірландія чекає{34}, що цього дня кожен виконає свій обов’язок.
– До речі, – озвався Гейнс, підводячись, – я згадав, що сьогодні маю відвідати вашу Національну бібліотеку.
– Спочатку поплаваємо, – застеріг Красень Мулліган.
Він обернувся до Стівена й запитав його поштивим тоном:
– Чи не сьогодні саме той день, Кінчику, коли ти раз на місяць миєшся?
І пояснив Гейнсові:
– Цей нечистий бард узяв собі за правило митися щомісячно один раз.
– Вся Ірландія обмивається Гольфстрімом, – зауважив Стівен, поливаючи скибку цівкою меду.
Гейнс звернувся до Стівена з кутка, де пов’язував під відкритий комірець своєї теніски нашийну хустку. Він сказав:
– Я хочу зібрати ваші вислови, якщо ви дозволите.
Сказано мені. Вони миються, купаються і відшкрібаються. Докори сумління. Совість. А пляма лишається.
– Дуже влучний той ваш про тріснуте люстерко служниці як символ ірландського мистецтва.
Красень Мулліган штовхнув Стівена ногою під столом і мовив підвищеним тоном:
– Пождіть, Гейнсе, от ви ще почуєте, що він каже про Гамлета.
– Так, справді хочу, – запевнив Гейнс, звертаючися до Стівена. – Я саме думав про це, коли прийшло те старе Боже створіння.
– А гроші мені з цього будуть? – запитав Стівен.
Гейнс засміявся і, знімаючи свого м’якого сірого капелюха з гачка, на якому висіла койка, відповів:
– Сказати чесно, не знаю.
Звільна він рушив до дверей. Красень Мулліган перехилився до Стівена і засичав із грубим запалом:
– Знову ти лізеш не в своє діло. Навіщо ти йому таке кажеш?
– Ну й що? – відказав Стівен. – Нам же треба розжитися на гроші. У кого? У молочниці чи в нього. Хочеш, кинемо жеребок.
– Я стільки наговорив йому про тебе, – вів своєї Красень Мулліган, – а ти приходиш і ну хизуватися, пускаючи свої єхидні кпини і демонструючи зразки пласких єзуїтських дотепів.
– По-моєму, немає чого сподіватися – хоч від нього, хоч від неї, – сказав Стівен.
Красень Мулліган зітхнув трагічно і поклав руку йому на плече.
– Тільки від мене, Кінчику, – запевнив він.
І, враз змінивши тон, додав:
– Сказати щиру правду, я вважаю – ти маєш слушність. До біса все інше, чим вони славляться. Чом ти не забиваєш їм баків так, як я? Під три чорти їх усіх. Нумо тікати з цього закамарка.
Він підвівся, поважно розв’язав поясок, скинув халат і мовив приречено:
– І зняли з Муллігана його одяг…
Тоді спорожнив кишені й виклав усе на стіл.
– Ось твій шмаркальник, – сказав він Стівенові.
І надягаючи жорсткий комірець та неслухняну краватку, він звертався до них, докоряючи їм, а також і ланцюжкові годинника, який метлявся туди-сюди. Його руки поринули в глибини валізи і порпалися там, а він вимагав чистої носової хусточки. Докори сумління. Господи, ми просто зобов’язані причепуритися. Я хочу рукавички вишневого кольору й зелені черевики. Суперечність. Я сам собі суперечу? Нічого не вдієш, значить, я сам собі суперечу. Мінливий Малахій. Його красномовні руки викинули щось чорне, м’яке.
