Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 53 страниц)

– Французи! – бурчить Громадянин. – Повсюдні вчителі танців. Хіба ви самі не знаєте? Для Ірландії добра від них, як від козла молока. А тепер вони заходилися створювати entente cordiale[218]218
  Щиру згоду (фр.).


[Закрыть] з підступним Альбіоном на обідах Тей Пея. Баламутники Європи, і баламутили її завжди.

– Conspuez les Français[219]219
  Зневажайте французів (фр).


[Закрыть] – каже Ленеган, отримуючи свій кухоль пива.

– А якщо згадаємо про прусаків та гановерців, – додає Джо, – то чи не задосить ми терпіли цих покручів-ковбасників на троні від курфюрста Ґеорґа до цього німецького дилда і старої сучки з обдутим черевом, яка оце віддала Богові душу?

І, прости Господи, я мало не вмер зо сміху, коли він став показувати стару Вік в окулярах, як вона щовечора упивається в своєму королівському палаці, спорожняючи при цьому цілу сулію шотландського самогону, а тоді машталір хапає її в оберемок і відвозить на грабарці в спочивальню, кидає в ліжко, а вона сіпає його за баки і заводить давніх пісень про Егрен на Рейні та «Прийди туди, де випивка дешевша».

– Що ж, – озивається Дж. Дж. – Зате нині ми маємо Едварда-миротворця.

– Скажіть це комусь іншому, – відмовляє Громадянин. – Цей гультяй не до миру шукає дороги, а до жінок, слабких на передок. Словом, він не миролюб, а баболюб. Едвард Гвельф-Веттін!

– А як ви ставитесь, – допитується Джо, – до цих святих та Божих ірландських попиків і єпископів, які розмалювали його покої в Мануті біговими клейнодами його Сатанинської, тобто Британської, Величности й зображеннями усіх коней, на яких їздили на перегонах його жокеї? Адже він граф Дублінський.

– Треба було б зобразити там усіх шльондр, на яких він сам поїздив, – зауважує малий Елф.

А Дж. Дж. переконливо пояснює:

– Їхня превелебність була змушена відмовитися від цієї ідеї за браком місця.

– Може, подужаєш іще ’дну, Громадянине? – питає Джо.

– Так, сер, – відповідає той. – Подужаю.

– А ти? – питає він.

– Дуже вдячний тобі, Джо, – кажу я. – Бодай тобі добра година та грошей торбина.

– Повторити всю дозу, – загадує Джо.

А Блум знай торочить і торочить своє у балачці з Джоном Вайзом, не скидаючи свого сіробуробруднобрунатного кольору капелюха і вилупивши здорові, як сливи, баньки.

– Гоніння чужих, – каже він. – Уся всесвітня історія свідчить, що воно було повсюди і завжди. Розпалює ворожнечу між націями.

– Чи ви знаєте, що воно таке, нація? – питає Джон Вайз.

– Знаю, – відповідає Блум.

– І що ж воно? – допитується той.

– Нація? – каже Блум. – Нація – це люд, який живе в одному місці.

– Ну, тоді, – сміється Нед, – виявляється, що нація це я, бо я вже цілих п’ять років живу в одному місці.

Звичайно ж, усі ну потішатися з Блума, а він хоче якось викрутитися:

– Чи, може, живе у різних місцях.

– До таких належу і я, – каже Джо.

– Дозвольте мені поцікавитися, якої ж ви нації? – питає Громадянин.

– Ірландської, – відказує Блум. – Я народився тут. В Ірландії.

Громадянин нічого на це не сказав, тільки вихаркнув з горла аж у далекий куток плювок, такий великий, що скидався на устрицю з Червоної банки.

– Ну, що ж, уперед, Джо, – каже він і виймає хусточку, щоб витертися.

– Рушаймо, Громадянине, – той йому. – Візьміть оце в праву руку і повторюйте такі слова.

Прадавня ірландська хустка^{654}, якій тепер немає ціни, помережана вишуканими узорами і за переказами пов’язана з Соломоном із Дроми та з Манусом Томалтаха-ог-Мак-Донохою, авторами Книги Баллімот, була з максимальною точністю відтворена і викликала загальне захоплення. Навряд чи потрібно детально описувати казкову красу зображення на кожному з чотирьох кутків хустки, де робота майстрів сягнула вершини своєї досконалости, скажемо тільки, що на них можна легко розрізнити чотирьох євангелістів, які демонструють кожному майстру свій євангельський клейнод: скіпетр із мореного дуба, північно-американську пуму (між іншим, цей цар звірів куди шляхетніший, ніж той, який фігурує в британському гербі), тельця із Керрі й золотого орла з Каррантуогілла. А на сякальному полі хустки зображені наші прародавні твердині, вежі, кромлехи, дольмени й інші споруди, а також освітні заклади й складені з каменів пам’ятки про злигодні, які нам довелося пережити, і зображені вони на диво художньо, і барви їхні такі ж яскраві, як і тоді, коли художники Слайго дали волю своїй творчій уяві давним давно, ще за часів Бармакідів. Глендалох, чарівні озера Кілларні, руїни Клонмакноїса, абатство Конг, Глен Іна і Дванадцять Шпичок, Ірландське Око, Зелені Горби Таллата, Кроа Патрик, броварня фірми Артур Гіннесс, Син і Компанія (з обмеженою відповідальністю), береги Лох-Ней, долина Овоки, вежа Ізольди, обеліск Мейпаса, лікарня сера Патрика Дана, мис Клір, долина Агерлоу, замок Лінча, Шотландський Двір, нічліжний дім Ретдаун у Локлінстауні, в’язниця в Тулламорі, Каслконнельські пороги, Кілбаллімакшонакілл, хрест у Монастербойсі, готель Присяжних, Чистилище святого Патрика, Плиг Лосося, трапезна Майнутського коледжу, купальня Керлі, три місця, де, гадають, народився герцоґ Веллінгтонський, Кешелів бескид, Алленова лука, крамниці на Генрі-стрит, Фінгалова печера, – зображення цих місць, які хвилюють душу кожного, тепер доступні для нашого загалу і стали ще гарніші, бо постійно обмивалися сльозами смутку та обновлялися інкрустаціями, які додавав їм час.

– Розстав наші кухлі, – прошу я Джо. – Де є чий?

– Ось це мій, – каже Джо, – як сказав диявол, показуючи на мертвого поліцейського.

– І я теж належу до народу, – повідомляє Блум, – якого ненавидять і гонять. Навіть тепер. Цього ж таки дня. Цієї хвилини.

Їй-богу, недопалок сиґари вже обпікає йому пальці.

– Грабують, – каже він. – Обкрадають. Принижують. Гонять. Присвоюють те, що належить нам по праву. Цієї самої хвилини, – говорить він і піднімає кулак, – продають на торгах як рабів чи скот.

– Ви говорите про новий Єрусалим^{655} чи про що? – питає Громадянин.

– Я говорю про справедливість, – відповідає Блум.

– Чудово, – озивається Джон Вайз. – У такому разі вставайте й бороніть своє, як належить чоловікам, силою.

Ото буде справжня хрестоматійна картинка. Хоч стріляй у неї, як у ціль, розривними кулями. Стара сита пика перед жерлами гармат. А щітка йому б личила, якби на ньому був фартух прибиральниці. Та потім він може враз скиснути, підібгати хвіст і позадкувати, хитливий, як мокра ганчірка.

– Та це нічого не дасть, – каже він. – Сила, ненависть, історія і все тому подібне. З ними жити не зможе ні чоловік, ні жінка – з образами і ненавистю. І кожен знає, що справжнє життя – це щось цілком протилежне.

– Що саме? – запитав Елф.

– Любов, – відповів Блум. – Я маю на увазі те, що протилежне ненависті. А зараз мені треба йти, – звернувся він до Джона Вайза. – Зазирнути поряд у суд, глянути, чи немає там Мартіна. Якщо він зайде сюди, скажіть йому, я буду за мить. Я на хвилину.

Іди собі, куди хоч. Хіба ми тебе тримаємо? І він вискочив, як добре змащена блискавка.

– Новий апостол з’явився, – повідомляє Громадянин. – Проповідує всесвітню любов.

– То й що ж, – каже Джон Вайз, – хіба це не те саме, що ми постійно чуємо? Возлюби ближнього свого.

– Хто? Цей один? – Громадянин до Вайза. – Та в нього принцип інший: визискуй ближнього свого. Любов, овва! Достоту як у Ромео та Джульєтти.

Любов любить любити любов^{656}. Медсестра любить нового аптекаря. Констебль № 14А любить Мері Келлі. Герті Макдауелл любить хлопця з велосипедом. М. Б. любить білявого джентльмена. Лі Чі Хань любе цілувати Ча Пу Чжо. Слон Джамбо любить слониху Алісу. Старенький містер Верчойл із слуховим ріжком любить стареньку місіс Верчойл зі вставним оком. Чоловік у брунатному макінтоші любить жінку, яка вже померла. Його величність король любить її величність королеву. Місіс Норман В. Таппер любить інспектора поліції Тейлора. Ви любите когось. А цей хтось теж любить когось, бо кожен любить кого-небудь, і тільки Бог любить усіх.

– Гаразд, Джо, – кажу я. – Здоров’я тобі, і живи приспівуючи. А ти, Громадянине, тримайся твердо.

– Слава! – вигукує Джо.

– Благослови вас Господь, діва Марія і святий Патрик, – каже Громадянин.

І він спорожняє свій кухоль до останньої краплини, щоб промочити горлянку.

– Ми знаємо цих святенників, – каже він. – Вони читають нам мораль, повчають, як праведно жити, а самі сунуть руку в нашу кишеню. Хіба не так само повівся святобожний Кромвель і його залізнобокі^{657}, що замордували геть усіх жінок і дітей у Дрогеді, а на жерлах їхніх гармат було написано речення з Біблії: «Бог це любов»? Біблія! Ви читали сьогодні в «Юнайтед Айришмен» прикольну статейку про візит зулуського вождя в Англію?

– А що в ній? – питає Джо.

Громадянин витягає з паки своїх паперів номер газети і починає читати:

– Делегація найбільших бавовняних магнатів Манчестера вчора була представлена Його Величності Алакі Абеакутському черговим Керівником Протоколу лордом Процедуром із Процедури-на-Яйцях, щоб висловити Його Величності палку вдячність британських комерсантів за пільги, які він надав їм у його володіннях. Члени делегації взяли участь у сніданку, наостанку якого темношкірий володар виголосив яскраву промову, яку вільно перекладав британський капелан преподобний Ананій Богослов Барбон^{658}. У своїй промові він висловив щиру подяку мосьпанові Процедурові й наголосив на тому, що між Абеакутою і Британською імперією існують сердечні стосунки, зазначивши, що найдорогоціннішим надбанням для нього є ілюстрована Біблія, книга, яка, зібравши в собі слова Божі, свідчить водночас про могутність Англії, милостиво подарована йому повелителькою білих людей, великою скво Вікторією з дарчим написом Авґустійшої Дарувальниці. По тому Алакі вихилив цілу чашу, наповнену вщерть шотландським віскі, проголосивши тост «За Чорне з Білим». Чаша ця зроблена з черепа його попередника на троні династії Какачакачаків, якого прозивали Сорок Чиряків. Після сніданку Алакі оглянув найбільшу з фабрик Бавовнограда, поставив свій хрестик у книзі відвідувачів і при тому виконав давній абеакутський бойовий танець, проковтнувши в процесі виконання кілька ножів та виделок, заохочений до того оплесками молоденьких робітниць фабрики.

– Удова на престолі, – каже Нед. – Я не схильний ставити під сумнів її благопристойність. Проте цікаво, чи не використовував він цієї Біблії так, як зробив би я на його місці.

– Так само, тільки ще краще, – запевнив Ленеган. – Тому що потім на тій родючій земельці виросло розкішне крислате дерево і стало щедро плодоносити.

– А хто написав? Гриффіт? – питає Джон Вайз.

– Ні, не він, – відказує Громадянин. – Немає його підпису «Шангана». Тільки один ініціал: П.

– Ініціал дуже промовистий, – каже Джо.

– Роблять вони обмірковано, – зауважує Громадянин. – Торгівля йде слідом за прапором.

– Авжеж, – погоджується Дж. Дж., – проте слід поводитися не так, як бельгійці в Конґо, там вони нарубали дров. Ви, мабуть, читали цю доповідь, її написав… Хто?

– Кейсмент, – підказує Громадянин. – Він, між іншим, ірландець.

– Атож, саме він, – продовжує Дж. Дж. – Ґвалтували жінок і дівчат, шмагали тубільців по животах, щоб вичавити з них червоний каучук, скільки можливо.

– Я знаю, куди він подався, – раптом каже Ленеган, клацаючи пальцями.

– Хто? – питаю я.

– Блум, – відказує він. – Це він бреше, що йде до суду. Він поставив на Рекламу кілька шилінгів і зараз поспішає забрати свій виграш.

– Хто? – зневажливо пирхає Громадянин. – Цей білоокий кафр, який ніколи не поставить на коника ні копієчки, навіть спересердя?

– Та ні, він пішов по виграш, – уперто править своєї Ленеган. – Я щойно зустрів Бентама Лайонса, він збирався був ставити на цю конячину, та я його відмовив, і він сказав мені, що це Блум нараяв йому її. Як собі хочете, а я вас запевняю: він зараз сипле собі в гаманець сто шилінгів за свої п’ять. Один-єдиний у Дубліні, що зірвав банк. Темна конячка.

– Це він сам і є гаспидська темна конячка, – каже Джо.

– Чуєш, Джо, – я до нього. – Де тут двері надвір?

– Ось туди, – показує Террі.

Прощавай, Ірландіє, я їду в Горт. Отож виходжу я у двір, у закутку знаходжу нужник попісяти, і, їй-богу (сто шилінгів за п’ять), поки одливав свою (Реклама взяла двадцять до) одливав свою водичку їй-богу кажу я собі я помічав що (два кухлі від Джо і один у Слеттері) він усе поривається кудись бігти (сто шилінгів це аж п’ять фунтів) а коли вони жили в (темна конячка) Пісюн Берк розповідав мені бувало грають гуртом у карти і враз вони починають бідкатися буцімто дитина їхня захворіла (їй-богу, з мене витекло, мабуть, не менше галона) і ця його товстозада подружниця телефонує з їхнього номера й каже: їй краще, або їй (ой!), словом, це задум щоб він міг ушитися коли йому дістався виграш (Господи, полегшало) торгує без патента (ой!) Ірландія каже моя нація (квак! пррррр!) за ними ніяк не вженешся (це вже крапає залишок) за цими єрусалимськими (ха!) рогачами.

Тож вертаюсь я, а вони лялякають про те ж саме, і Джон Вайз запевняє, що це Блум подав ідею Шінн Фейну, щоб Гриффіт у своїй газеті повідомляв про всякі фальсифікації, спроби ввести до складу присяжних своїх людей, шахрувати з податками тощо, і щоб вони посилали в різні країни своїх представників, які просуватимуть ірландські вироби. Хоч верть-круть, хоч круть-верть. Їй-богу, як на мене, ставте здоровецький хрест на тому ділі, в яке втрутиться ця бісової віри мордаста мармиза. Дайте нам вийти з цієї тарапати власними силами. Боже спаси Ірландію від цього вгодованого котяри і подібних до нього. А перед ним його батечко, старий Мафусаїл Блум, ошукував наш довірливий люд, крамар, що отруївся синильною кислотою після того, як завалив усю країну своїми брязкальцями, копійчаними брильянтами, позички поштою майже без процентів. Гроші, незалежно від суми, тобі вишлють на підставі листа з твоїм підписом. На будь-яку відстань. Без жодних застережень. Точнісінько як песик Ленті Макгейла, що лащиться до кожного, хто його покличе.

– Саме так воно і є, – каже Джон Вайз. – А ось прийшов чоловік, який розповість нам усе про ці справи, Мартін Каннінгем.

І справді, під’їхав кеб із Мартіном, а в ньому й Джек Пауер і ще один хлоп, Крофтер чи Крофтон, пенсію він отримав у податковому відомстві, оранжист, працює у Блекберна і має платню за те, – чи не Кроуфорд він, часом? – що шастає по країні державним коштом.

Наші подорожні доїхали до заїзду й зіскочили із своїх румаків.

– Агов, слуги! – заволав один із прибульців, який, судячи з його поводження, був ватажок цього гурту. – Поснули, ледацюги! Ану, бігом усі сюди!

І кажучи це, він став щосили гатити руків’ям меча по заґратованому віконці.

Почувши цей поклик, появився хазяїн заїзду, підперезуючи свою опанчу.

– Добрий вам вечір, ласкаве панство! – мовив він, низенько кланяючись.

– Чого стоїш, лобуряко! – ревнув той, хто тарабанив у віконце. – Біжи подбай про наших коників. А нам неси найпоживніше, що є у твоїй господі, бо нам, присягаюся, не гріх підживитися.

– Та ба, шановні панове, – відмовив йому на те хазяїн, – у моєму бідному домі, і в комірчині, і будь-де, нічого їстівного не залишилося. Не маю чого запропонувати шановному панству.

– Чому ти, дурисвіте, заговорюєш нам зуби? – обізвався другий прибулець, чоловік із досить приємним виразом обличчя. – Невже ти хочеш обманути королівських гінців, череватий йолопе?

Обличчя хазяїна враз змінилося.

– Благаю, даруйте мені, недотепі грішному, – пролепетав він. – Раз ви гінці нашого милостивого короля (хай Господь захистить Його Величність!), то вам ні в чому не буде потреби. Друзям короля (хай Господь благословить Його Величність!), присягаюся, не доведеться постувати в моєму домі.

– То гайда! – вигукнув прибулець, який досі мовчав і був, за всіма ознаками, ласий до їжі. – А чим ти нас почастуєш?

Хазяїн знову низько вклонився і відповів:

– Чи не погодитесь ви, милостиві гості, скуштувати мій особливий паштет із відгодованих голубів, а також смажену оленину, а ще теляче сідельце і качку пряжену із свинячим беконом, кабанячу голову з фісташками, ну й заварний крем і пудинг із ягодами, і карафка доброго рейнського.

– А щоб ти скис! – вигукнув той, хто питав. – Мені такі потрави до смаку. Ще й фісташки!

– Ага! – засміявся той, що з приємним виразом. – А казав, що й дім у нього бідний і комірчина порожня. Дотепний він жартівник, цей крутихвіст.

Отож заходить Мартін і питає, де Блум.

– А де він може бути? – відповідає Ленеган. – Обдирає удів і сиріт.

– Чи правда те, – питає Джон Вайз, – що я розповідав Громадянину про Блума і його зв’язки з Шінн Фейном?

– Атож, правда, – відказує Мартін. – Або, принаймні, так запевняють.

– А хто ці принаймні, що запевняють? – питає Елф.

– Я, – відповідає Джо. – Я теж, буває, працюю при наймі.

– Та зрештою, – каже Джон Вайз, – питається, чому єврей не може любити свою батьківщину так само, як і кожен інший?

– А чом би й ні? – озивається Дж. Дж. – Якщо він тільки певен, що це справді його батьківщина.

– То, власне, хто він: єврей чи неєврей, чи католик, чи методист, чи хто там іще у бісового батька? – питає Нед. – Хто він такий? Кажу це, не ображаючи вас, Крофтоне.

– Нам він не потрібен, – каже Крофтер, оранжист чи пресвітеріанець.

– Хто він, цей Джуніус^{659}? – питає Дж. Дж.

– Він відступник єврей, – відказує Мартін, – з якогось закутка в Угорщині, і саме він розробив ці плани, спираючись на угорську систему. Наш муніципалітет це знає.

– А він, часом, не родич дантистові Блуму? – питає Джек Пауер.

– Ніякий не родич, – відказує Мартін. – Просто однофамілець. Його прізвище було Віраг. Тобто прізвище батька, який отруївся. Він отримав дозвіл змінити своє прізвище, власне, не він, а ще його батько.

– Ти ба, знайшовся новий месія для Ірландії! – пробурчав Громадянин. – Для острова святих і мудреців!

– Що ж, вони ще чекають свого Спасителя, – каже Мартін. – У цьому розумінні ми теж.

– Авжеж, – додає Дж. Дж. – і про кожного новонародженого хлопчика вони думають: а цей, можливо, і є месія. Отож, я гадаю, кожен єврей, чоловік чи жінка, поки дитина народиться, аж тремтить від сподівання, що стане його батьком чи матір’ю.

– Чекає, що буде ще один йому спадкоємець, – каже Ленеган.

– Люди добрі, – озивається Нед, – якби ви бачили Блума перед тим, як народився його син, той, що потім помер. Я зустрів був його тоді на південному ринку, він купував там Нівове дитяче харчування, бляшанку, а до народження дитини було ще цілих шість тижнів.

– Еп ventre de sa mere[220]220
  У череві матері (фр.).


[Закрыть], – каже Дж. Дж.

– І як, по-вашому, чи це чоловік? – питає Громадянин.

– А чи він зміг хоч раз устромити? – питає Джо.

– Хоч як там є, а в нього народилося двоє дітей, – зауважує Джек Пауер.

– А кого він підозрює? – питає Громадянин. Їй-богу, в кожному жарті є частка правди. Якийсь він недотепа, ні бе, ні ме, ні кукуріку. Пісюн розказував мені, що він щомісяця, живучи у цьому готелі, лягав у ліжко з головними болями, точнісінько наче жінка зі своїми місячними. Знаєте, що я скажу, поклавши руку на серце? Чи не простив би нас Господь, якби ми схопили за комір такого непотребного паразита, як цей, і пошпурили його якомога далі в глибоке море і к бісовому батьку? Гадаю, це вважалося б виправданим засобом самозахисту. Бо хіба ж так годиться по-людському: отримати п’ять фунтів, що наче з неба впали, і не поставити гурту хоч по кухлю пива. Господи, благослови нас грішних. Навіть блохи не втопиш.

– Треба ставитися милосердно до свого ближнього, – каже Мартін. – Але де ж він є? Чекати нам ніколи.

– Це вовк у овечій шкурі, – докидає Громадянин. – Ось хто він такий. Віраг із Угорщини! Я б його назвав Агасфер. Проклятий Богом.

– Чи є у вас хвилина для короткого узливання, Мартіне? – питає Нед.

– Тільки одна, – відповідає він. – Ми біжимо. Дж. Дж. і С^{660}.

– А ви, Джеку? А Крофтон? Террі, неси три половинки.

– Святому Патрику слід би знову висадитися в Баллікінларі і ще раз навернути нас у християнство, – оголошує Громадянин, – після того, як ми дозволили всяким людцям геть суспіль загидити наш острів.

– Так-так, – каже Мартін, нетерпляче чекаючи своєї половинки. – Боже поможи всім тим нині сутнім, які сподіваються на Його милість.

– Амінь, – озивається Громадянин.

– Я певен, що поможе, – згоджується Джо.

І під дзенькіт освяченого дзвіночка, який ніс попереду священик із розп’яттям, за ним ішли псаломники, кадильники, ковчегоносці, читальники, брамники, диякони та іподиякони, і сунув хресний хід митрофорних абатів, пріорів, ігуменів, ченців і жебрущих ченців, бенедиктинців, картезіанців, камальдулів, цистерцианців, олівертанців, ораторіанців, валломбросанців, братів авґустинців, бригіттинців, премонстратесіанців, сервітів, тринітаріанців і дітей святого Петра Ноланського, а ще йшли з гори Кармел діти пророка Ілії, очолювані єпископом Альбертом і Терезою Авільською, узуті, а також і босі, і братове брунатні та сірі, сини злидаря Франциска, капуцини, кордельєри, мініми й обсерванти і Кларині дочки; і сини Домініка, брати-проповідники і сини Вінсента; і ченці святого Волстана; і Ігнатія діти; і спільнота Християнських братів, очолюваних велебним братом Едмундом Ігнатієм Райсом. А слідом за ними простували усі святі і мученики, діви і сповідники: святий Кирик і святий Ісидор Плугатар і святий Яків брат Господень і святий Фока Синопський і святий Юліан Гостинний і святий Фелікс Канталійський і святий Симеон Стовпник і святий Стефан Першомученик і святий Іоанн Божий і святий Феррол і святий Легард і святий Феодот і святий Вулмар і святий Ричард і святий Вінсент де Поль і святий Мартін із Тоді і святий Мартін із Тура і святий Альфред і святий Йосиф і святий Денис і святий Корнелій і святий Леопольд і святий Бернард і святий Терентій і святий Едуард і святий Оуен Канікулюс і святий Анонім і святий Епонім і святий Псевдонім і святий Омонім і святий Паронім і святий Синонім і святий Лаврентій О’Тул і святий Яків Дінгльський і Компостельський і святий Коллумціллій і святий Колумба і святий Целестин і святий Колман і святий Кевін і святий Брендан і святий Фрігідіан і святий Сенан і святий Фахтна і святий Колумбан і святий Гелл і святий Фурсі і святий Фінтан і святий Фіакр і святий Іоанн Непомук і святий Фома Аквінський і святий Ів Бретонський і святий Мічан і святий Герман-Йосиф і троє святих заступників підлітків і святий Алоїзій Гонзага і святий Станіслав Костка і святий Іоанн Берхманс і святі Гервасій, Сервасій і Боніфацій і святий Брайд і святий Кєрнан і святий Каніс Кілкеннійський і святий Джарлат Туамський і святий Фінбарр і святий Паппін Балліманський і брат Алоїзій Миротворець і брат Луї Лютоборець і святі Роза Лімська і Роза Вітербська і свята Марта Віфанійська і свята Марія Єгипетська і свята Люція і свята Брігіда і свята Аттракта і свята Димпна і свята Іта і свята Маріон Ґібралтарська і преподобна сестра Тереза Немовляти Ісуса і свята Варвара і свята Схоластика і свята Урсула з одинадцятьма тисячами дів. І простували вони окриті німбами, ореолами і славами і несли пальмові галузки, арфи, мечі та вінки з олив у своїх шатах, на яких були виткані священні символи їхніх осягнень: каламарі, стріли, хліби, глеки, кайдани, сокири, дерева, мости, дитя в купелі, мушлі, кошики, ножиці, ключі, дракони, лілеї, картеч, бороди, кнурі, світильники, ковальські міхи, вулики, ополоники, зірки, змії, ковадла, слоїки з вазеліном, дзвіночки, милиці, щипці, оленячі роги, гумові чоботи, яструби, жорна, очі на тарелі, воскові свічки, кропило, однороги. І поки вони прямували своєю дорогою повз колону Нельсона і по Генрі-стрит, Мері-стрит, Кейпел-стрит, Малій Бритен-стрит, співаючи вступний антифон меси Epiphania Domini[221]221
  Богоявлення (лат.).


[Закрыть], який починається Surge, illuminare[222]222
  Повстань, світися (лат.).


[Закрыть], а потім антифон найсолодший статечний, Omnes, що оголошує de Saba venient[223]223
  Всі… із Сави прийдуть (лат.).


[Закрыть], творили вони різні дива, виганяли духів нечистих, воскрешали небіжчиків, помножували риб, зцілювали сліпих і розслаблених, відшукували різні речі, що пропали були невідомо куди, тлумачачи і водночас виконуючи сказане у Святому Письмі, благословляючи і пророкуючи. І останнім завершував цей похід превелебний отець О’Флінн у гаптованих золотом шатах, а супроводили його Малахія і Патрик. І коли святі отці досягнули призначеного місця, дому Бернарда Кєрнана і К^о з обмеженою відповідальністю, Мала Бритен-стрит, 8, 9, 10, гуртова торгівля бакалією, постачальники вин та коньяків з ліцензією на продаж пива вина та міцних напоїв чарками, священик благословив дім і обкадив ладаном вікна і шибки і рами і склепіння і капітелі і карнизи і арки й одвірки і окропив їх святою водою і звернувся до Господа з молитвою, щоб Він благословив цей дім так само, як благословив колись дім Авраама, Ісаака і Якова і послав янголів Свого світла, щоб вони в ньому мешкали. І зайшовши, благословив наїдки і напої, і весь лик преподобних вторував його молитвам.

– Adiutorium nostrum in nomine Domini.

– Que fecit coelum et terram.

– Dominus vobiscum.

– Et cum spiritu tuo[224]224
  – Наша поміч це ім’я Господа.
  – Що створив небо і землю.
  – Господь з вами.
  – Із духом твоїм (лат.).


[Закрыть].

І поклав він руки на преподобних і подякував і молився, і всі вони з ним молилися:

– Deus, cuius verbo sanctificantur omnia, benedictionem tuam effunde supercreaturas istas: et praesta ut quisquis eis secundum legem et voluntatem Tuam cum gratiarum actione usus fuerit per invocationem sanctissimi nominis Tui corporis sanitatem et animae tutelam Те auctore percipiat per Christum Dominum nostrum[225]225
  – Господи, чиїм словом освячується все, пролий благословення Твоє на оце, яке Ти створив. Даруй, щоби кожен, хто, подякувавши Тобі, вжив його відповідно до закону Твого і волі Твоєї, прикликанням найсвятішого Твого імени сподобився б із Твоєю допомогою тілесного здоров’я і душевного піклування, через Христа Господа нашого (лат.).


[Закрыть].

– Ми всі такої ж думки, – каже Джо.

– За те, щоб ви, Ламберте, отримували щороку не менше тисячі, – каже цей Крофтон чи Кроуфорд.

– Хай буде по-вашому, – йому на те Нед, піднімаючи свою скляночку віскі. – Аби було за що їсти й пити.

Я роззираюся навколо, чи не здогадається хто висловити розумну думку, коли знову появляється він, клята душа, із таким виглядом, наче засапався від поспіху.

– А я оце бігав у суд, – каже він, – вас шукав. Сподіваюся, я не…

– Ні, – йому Мартін. – Ми готові.

Чорта з два ти був у суді, брехуняко, певно, вернувся з кишенями повними срібла-золота. І то ж треба, щоб у людини була така підла душа. Хоч би по кухлю пива поставив. І в кого такий жмикрут уродився! Та вони всі такі, євреї. Їм тільки аби своя вигода. Гидотні як пацюки у нужнику. Сто на п’ять.

– Нікому не кажи, – озивається Громадянин.

– Перепрошую? – питає його Блум.

– Ходімо, хлопці, – підганяє Мартін, відчуваючи, що тут назріває буча. – Швидше, бо нам пора.

– Нікому не кажи, – повторює Громадянин і починає горлати: – Тримай у секреті.

А тут прокидається собацюра і починає гарчати.

– Бувайте здорові, а ми пішли, – каже Мартін.

І виводить їх усіх поспішно, Джека Пауера і Крофтона, чи як його там, і цього ж таки поміж ними, а він прикидається буцімто не розуміє, що тут діється, і вони всі сідають у цей бісів їхній кеб.

– Рушаймо, – каже Мартін візникові.

Мчить по хвилях дельфін білосніжний, розвіявши гриву на вітрі, і стерничий став на кормі золотій, направляє вітрило по вітру. І кличе наш човен морська далечінь, і вітрила всі напнуті вітром. А німфи зринають з безодень морських із правого й лівого облавку, чудової вроди ті німфи оточують славний наш човен наче коралове намисто, що прикрашає шию красуні, або діють як майстерний колісник, що припасовує навколо осі колеса рівновіддалені спиці, схожі на сестри-близнючки, закріплює їх ободом і тим самим надає швидкости мужам, які поспішають чи то на бій кривавий, чи змагаються заради усмішки вродливиці. Отак вони з’являлися і супроводили нас, ці приязні німфи, безсмертні сестри. І сміялися, збиваючи купи шуму, й пустували, а човен наш тим часом линув уперед, ріжучи хвилі.

Щойно я допив своє пиво і поставив на стіл кухоль, дивлюся: а Громадянин підводиться і суне, шкандибаючи, до дверей, і сопе й надувся, наче в нього водянка, і честить того самого на чім світ стоїть, і накликає на нього прокляття Кромвеля^{661} й анатему ірландською мовою, і плюється, а Джо і малий Елф за нього вчепилися і зацитькують, силкуються утихомирити.

– Пустіть мене! – репетує він.

І, їй-богу, він таки додибав до дверей, хоч вони його й міцно тримають, і враз як загорлає щосили:

– Тричі слава Ізраїлю!

Arrah, краще б ти сидів на парламентській одній своїй сідниці заради Господа Бога і не виставляв би себе на посміх усім добрим людям. Завжди знайдеться якесь чортзна-шо, якому треба тільки одне – знайти якусь притичину для сварки будь із ким про виїдене яйце і тішитися нею. Їй-богу, в такому товаристві і портер здасться тобі кислим як оцет.

А там під дверима вже зібралися всі голодранці й шльондри з усього Дубліна, і Мартін гукає візникові, рушай; Громадянин знай горлає своє, Елф і Джо його укоськують; а той осідлав свого коника про утиски євреїв, публіка вимагає, розкажи ще, Джек Пауер намагається затягнути його в кеб, щоб він сів і заткнув свою пельку, а один із публіки, кривий, із пов’язкою на оці, заводить популярну пісеньку «Якби до місяця дострибнув наш єврей-рей-рей»^{662}, а якась шльондра гукає:

– Агов, містере! У тебе ширінька розщебнена, містере!

А той просторікує:

– Мендельсон був єврей, і Карл Маркс теж, і Меркаданте^{663}, і Спіноза. І Спаситель був єврей, і його батько був єврей. Ваш Бог.

– У нього не було батька, – каже Мартін. – А тепер досить. Поїхали.

– Чий Бог? – питає Громадянин.

– Ну, принаймні то його дядько був єврей, – пояснює він. – Ваш Бог був єврей. Христос був єврей, як і я.

Почувши це, Громадянин чимдуж назад у бар.

– Присягаюся Христом-Богом, – горлає він, – я розтрощу головешку цьому свинюку жидку за те, що він паплюжить святе ім’я. Присягаюся Христом-Богом, я йому влаштую розп’яття. Ану дайте мені ту бляшанку з-під печива.

– Стривай! Стривай! – кричить Джо.

Широке і показне товариство, що складалося з кількох тисяч друзів та знайомих із Дубліна та його околиць, зібралося, щоб попрощатися з Nagiasago suram Lipóti Virag[226]226
  Його екселенція шановний пан Леопольд Квітка (угор.).


[Закрыть], колишнім співробітником пп. Александер Том і К^о, друкарів Його Величности з приводу його від'їзду в далекий край Szazharminczbrojuguluas-Dugulas[227]227
  Зупинка пастуха ста тридцяти телят (угор.).


[Закрыть] (Куди Макар телят не ганяв). Прощальна церемонія, проведена з великим пожвавленням, була позначена теплотою і сердечною щирістю. Сувій стародавнього ірландського пергамену ілюстрований мініатюрами ірландських художників був презентований видатному феноменологу від чималого гурту присутніх разом із іншим дарунком, срібною скринькою, прикрашеною стародавніми кельтськими візерунками, яка робить високу честь її творцям, пп. Джекоб agus[228]228
  і (ірл.).


[Закрыть] Джекоб. Гостя, що від’їжджав, дружно вітали овацією, а коли оркестр із наших найуміліших дударів заграв знайому мелодію «Вернися в Ерін»^{664}, багато хто з присутніх розчулився настільки, що змушений був витягти хусточку, а оркестр зразу ж по тому виконав угорський Ракоці-марш. Ватри, а також бочки з дьогтем на відзначення цієї події були запалені повсюди на берегах усіх чотирьох морів і на вершинах горба Гаут, гори Трирок і гори Шугарлоуф та мису Брей-Гед, на горах Морн, Голті, Окс, на піках Донегалу та Сперрина, Негл і Богра, на горбах Коннемари, на горах Макгіллікадді, на вершинах Огті, Берна і Блум. Захоплені громові вигуки, здавалося, струснули навіть саме небесне склепіння і породили гучний відгук тисяч і тисяч шанувальників гостя, які зібралися ген-ген на далеких горбах Кембрії і Каледонії^{665}. І тут од пристані величаво відчалив велетенський прогулянковий корабель, і натовп жіноцтва, що зібрався на березі, став кидати услід йому оберемки барвистих дарів нашої флори. А корабель рушив річкою униз до моря у супроводі цілої флотилії барж, і йому салютували, приспустивши свої прапори, Портове управління справами баласту і Митниця, до яких приєдналася електростанція на Голубнику. Visszontlátásra, kedvés baráton! Visszontlátásra[229]229
  До побачення, любий друже! До побачення! (угор.).


[Закрыть]! Він помандрував, але пам’ять про нього житиме з нами вічно.