Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 53 страниц)

Звичайно, без мертвонароджених. Їх навіть не реєструють. Не варті уваги.

Цікаво було подивитися на них поряд, обидві череваті. Моллі і місіс Мойзел. Двійко матерів. Сухота трохи відступає, а тоді знову. І зразу після цього вони раптом здаються пласкими як дошки. В очах мир і спокій. Наче камінь упав із душі. Старенька місіс Торнтон – ото була щиросерда жіночка. Геть усі вони – то мої діточки, казала вона. Коли годує їх, спершу бере ложку каші й собі в рот. О-о, це ж просто ням-ням. Синок старого Тіма Волла скалічив їй руку. Його перший вихід на світ Божий. Голова, як здоровецький гарбуз. Надутий доктор Меррен. Люди стукають їм у двері і вдень і вночі. Лікарю, прошу заради Бога. У дружини перейми. А потім їм доводиться чекати місяцями, доки заплатять. За те, що лікарі вирятували вашу дружину. Люди не знають, що таке вдячність. А от лікарі обходяться з нами людяно, мало не всі.

Перед величезними високими дверима ірландського парламенту злетіла зграя голубів. Поживилися, тепер можна розважитися. То на кого капнемо? Я он на того, що в чорному. От і спробую. От і вийшло. Мабуть, цікаво отак, коли з висоти. Епджон та я з Оуеном Голдберґом на деревах біля Гус Ґріна, коли гралися в мавп. Вони прозвали мене скумбрія.

З Коледж-стрит вийшов гурт полісменів колоною по одному. Гусячим кроком. Наїджений вираз облич, з-під шоломів піт, хляпають приторочені збоку кийки. Всмак попоїли, заправилися тарілкою доброго супу. Щастить же тим, хто служить у поліції. Розділилися по кілька і, відсалютувавши, рушили на свій дозор. Хай живуть і пасуться. Якщо нападати на них, то найкраще зразу після пудингу. Кулаком гати прямісінько в обід. А ось іще один гурт, тюпають купою, огинають огорожу Триніті-коледжу, прямуючи до поліційної дільниці. Поспішають до корита. Нас кличе поклик до бою. Нас кличе поклик до супу.

Він перейшов вулицю, до чого його пустотливо спонукував, указуючи пальцем, Томмі Мур^{325}. Вдале рішення: пам’ятник йому спорудили саме над пісуаром, де докупи стікаються води. Такі вигоди треба створити і для жінок. Бо ж їм доводиться в кафе. Хочу поправити капелюшок. Такої долини більш немає ніде в цілім світі. Найвідоміша пісня Джулії Моркен^{326}. Свій голос зберегла до кінця. Вона учениця Майкла Балфа, чи не так?

Він подивився вслід широкій накидці останнього полісмена. Цих субчиків краще обминати десятою дорогою. Джек Пауер міг би розказати багато чого потаємного: батько у нього там слідчим. Якщо хлопець випендрюється при затриманні, то потім у буцегарні йому дають хіба ж так прикурити. Хоч зрештою їх теж можна зрозуміти, робота у них з біса морочлива, а надто для молодих. Того дня коли Джо Чемберлен^{327} отримував свій диплом у Триніті, той кінний полісмен відпрацював усю свою законну платню. Цього вже ніхто не заперечить! Його кінь слідом за нами цокотів копитами по Еббі-стрит. Мені повезло, я змикитив ускочити до Меннінга, а то була б велика біда. А той гепнувся дуже потужно, слово чести. Мабуть, розчерепив собі голову об бруківку. Не треба було мені водитися з цією медичною братією. І з студентиками Триніті в їхніх академічних головних уборах. Самі ж почали. А проте спізнався з цим хлопцем, із Діксоном^{328}, він потім у Скорботній Матері зав’язав мені вавку, а тепер він на Голлс-стріт, де місіс Пюрфуа-Чистовір. Колеса в колесах. Я й досі чую ті поліційні сюрчки. Враз усі дременули. Тому він мене й запам’ятав. Передати мене в руки поліції. Саме тут і розпочалося.

– Слава бурам!

– Слава Де Вету^{329}!

– Чемберлена на гілляку!

Дундуки: зграя щенят, що дзявкають до нестями. Вінегар Гілл^{330}. Оркестр цеху маслоробів. А за кілька років половина з них уже стануть суддями або урядовцями в державних установах. Розпочнеться війна, і всі бігом до війська – ті самі, що ладні були хоч і на смерть заради^{331}.

Ніколи не знаєш, з ким ти говориш. Корні Келлегера манить приклад Гарві Даффа^{332}. Як і того Пітера чи Деніса чи Джеймса Кері, який виказав непереможних. Член муніципалітету. Підбивав молодь, щоб вони прилучалися до справи. І весь цей час отримував у лапу від таємної поліції. Потім його кинули як непотріб. Зрозуміло чому ці нишпорки в цивільному завжди заграють із служницями. Того, хто постійно ходить в уніформі, розпізнати не штука. Спочатку полялякати з нею біля чорного ходу. Трохи полапати. Тоді наступний крок. А хто він такий той чоловік, що знай навідується до вашої хати? А хазяйський хлопець, що він каже? Піддивляється в замкову шпарину. Підсадна качка. Розпалений юний студент блазнює, крутячись біля її пухких рук, а вона прасує білизну.

– Це ж твої, Мері?

– Та не ношу я такого… Одчепіться, а то розкажу про вас вашій мамі. Вернулися додому аж під ранок.

– Грядуть великі переміни^{333}, Мері. От скоро сама побачиш.

– То й тіштеся собі з вашими великими перемінами.

Так само вони і з барменшами. І з продавщицями в тютюновій лавці.

Джеймс Стівенс придумав найкраще. Він їх добре знав. Осередки з десяти членів, кожен може виказати тільки своїх. Шінн Фейн. Позадкуєш – тебе заріжуть. Невидима рука^{334}. А залишишся – розстріляють. Дочка тюремного ключара допомогла йому драпонути з Ричмонда, потім у Ласк і гайда далі. Зупинився в готелі «Букінгемський палац», під самим їхнім носом. Ґарібальді.

Треба щоб він усіх приваблював. Парнелл. Артур Гриффіт хлопець хоч куди, а от люд його не сприйме. Йому любо слухати балаканину про наш рідний милий край. Коли всяку бридню верзякають. Як у буфеті дублінської хлібопекарні. Дискусійні клуби. Що республіканський лад це найкраща форма правління. Що мовне питання треба вирішити перш, ніж усі економічні проблеми. Нехай ваші дочки приваблюють їх до вашого дому. Гойно частуйте їх наїдками і напоями. На Михайла смажену гуску. Ось вам ласий кусень м’ясця з приправами. Полийте його гусячим жиром, поки він не охолов. Ненаїджені ентузіасти. Скибка хліба на пенні^{335} і марш за оркестром. Тому, хто краяв хліб, ані крихти. Думка, що найсмачніша підлива дістанеться комусь іншому. Почуваються зовсім як удома. Дайте-но оті абрикоси, чи то пак персики. Цього дня вже не довго чекати. Сонце гомруля встає на північному заході.

Він ішов, і за кожним кроком усмішка зникала з його обличчя, а тим часом на сонце насувалася темна хмара, затінюючи строгий фасад Триніті. Один за одним під’їздили трамваї і від’їздили, подзвонюючи. Слова ні до чого. Усе йде своїм звичаєм, день за днем: поліцейські крокують туди й сюди, трамваї котяться до нас і від нас. Ті двоє психів швендяють вулицями. Дігнем врізав дуба. Майна Пюрфуа-Чистовір із набухлим черевом стогне на ліжку, щоб із неї витягли дитя. Щосекунди хтось десь народжується. Щосекунди хтось інший помирає. Відколи я годував птахів, минуло п’ять хвилин. Ґиґнуло їх аж три сотні. Інші три сотні народилися, з них змивають кров, усі вони обмиті кровію агнця, репетують уа-а-а-а.

Люду щезне сила-силенна, натомість прибуде сила-силенна іншого, щезне і цей: потім інший прибуде і щезне теж. Будинки, ряди будинків, вулиці, милі й милі бруківки, купи цегли, каміння. Переходять із рук у руки. Цей господар, інший. Як то кажуть, домовласник вічно живий. Одного звільнили, і враз його заступає інший. Купують майно за золото, а все золото лишається у них. Щось вони тут шахрують. Згуртувалися в містах і вичікують віками. Піраміди в пісках. Будували на хлібі й цибулі. Раби. Китайську стіну. Вавилон. Лишилися здорові каменюки. Круглі вежі. Решта це сміття, розлогі передмістя, поспіхом споруджені хати. Будинки Кервана^{336} із шлакобетону. Хіба що переночувати.

Кожен із нас це ніщо. Настала найгірша пора дня. Життєва снага. Хмуро, смутно: ненавиджу цей час. Почуваюся так, наче мене розжували й виплюнули.

Будинок ректора. Високоповажний доктор Лоссос: консервований лосось. Добре він там законсервований. Не жив би я в такому будинку, хоч би мені й приплатили. Сподіваюся, у них сьогодні є печінка з беконом. Природа не терпить порожнечі.

Сонце поволі виповзло з-під хмари й засяяло на срібних виробах, виставлених на тім боці вулиці у вітрині крамниці Волтера Секстона, повз яку саме проходив Джон Говард Парнелл^{337}, засліплений яскравим сонячним світлом.

Оце він і є: рідний брат того. Схожий на нього, як викапаний. Його обличчя ввижається постійно. Саме зараз випадковий збіг. Сто разів буває, що ти думаєш про людину, а її не зустрічаєш. Простує, як уві сні. Ніхто його не впізнає. Напевно, сьогодні засідання муніципалітету. Кажуть, що, відколи став церемоніймейстером, він ні разу не надягав своєї уніформи. А Чарлі Булджер завжди бундючився, появлявся в трикутному капелюсі, напудрений і поголений. Подивіться, який у нього пригнічений вигляд. Видно, не на ту ногу встав. Під очима мішки як у привида. У мене досада. Брат великої людини: брат свого брата. На коні магістрату він би виглядав як картинка. Піде у клуб, може, вип’є кави, пограє в шахи. Для його брата люди були пішаками. Використав і хай ідуть к бісу. Боялися сказати хоч півслова супроти. Заморожував їх усіх своїм холодним поглядом. Безвідмовно діяло одне: його ім’я. Всі вони трохи не при собі. Несповна розуму Фанні й друга сестра^{338}, місіс Дікінсон, у якої виїзд із червоною упряжжю. Фігура струнка, як у хірурга М’Ардла. А проте Девід Шігі^{339} переважив його на виборах у Південному Міті. Відмовитися від парламентської кар’єри і взятися за громадські справи. Бенкет патріота. Їдять помаранчеві шкуринки^{340} в парку. Коли його вибрали в парламент, Саймон Дедал сказав, що Парнелл устане з могили і виведе його за руку з палати громад.

– … про двоголового восьминога, у якого на одній голові кінці світу забули зустрітися, а друга розмовляє з шотландським акцентом. А мацаки…

Вони обійшли містера Блума краєм пішохода. Борода і велосипед. Молода жінка.

І цей теж тут. То це таки збіг: уже вдруге. Майбутні події^{341} попереджають про себе загодя, відкидаючи наперед свої тіні. Схвально оцінив видатний поет містер Джо. Расселл. Може, це з ним Ліззі Твіґґ. А. Е.: що це може означати? Мабуть, ініціали. Альберт Едвард, Артур Едмунд^{342}, Альфонс Еб Ед Ель Есквайр. Що він там балакав? Кінці світу з шотландским акцентом. Мацаки: восьминіг. Щось оккультне: символізм. Розбалакує. А вона жадібно слухає. Не кажучи ані слова. На поміч джентльменові в літературній праці.

Він дивився вслід високій постаті у домотканій одежі, з бородою і велосипедом, а поряд жінка його слухає. Ідуть із вегетаріанської їдальні. Там тільки зелень та фрукти. Біфштекса і не питай. Бо якщо з’їси його, то очі тієї корови стежитимуть за тобою довіку і віку. Кажуть, краще для здоров’я. Насправді ж гази в кишковику і вода. Спробував. Бігаєш, куди треба, цілий день. Живіт, як барабан, здутий. Цілу ніч щось верзеться. Чому вони назвали ту котлету, яку мені подали, горштексом? Горіховики. Фруктовики. Щоб мені здалося, наче я смакую ромштекс. Нісенітниця. Та ще й соли надміру. І додають соди. Цілу ніч сидиш біля крана.

Панчохи у неї над щиколоткою у складках. Негоже так, неприємно бачити. Ці літератори, вони всі десь там, у висотах. Замріяні захмарені символісти. Ну, естети. Не подивуюся, якщо виявиться: саме така їжа навіює в уяві подібні хвилі, поетичні. От, наприклад, якщо взяти будь-кого з тих полісменів, які заправилися порцією ірландського рагу, то з нього не видобудеш ані жодного поетичного рядка. Він бо не знає, що таке поезія взагалі. Для цього треба перебувати в певному настрої.

 
Чого чаєчка сідає,
Бо літати сил немає.
 

Він перейшов вулицю на розі Нассау-стрит і зупинився проти вітрини крамниці «Єйтс і син», прицінюючись до біноклів. А може зазирнути до Гарріса і побалакати з юним Синклером? Ґречний хлопець. Певно, обідає. Треба полагодити мої старі окуляри. Лінзи фірми Герц, шість гіней. Німці лізуть у кожну шпарину. Продають дешевше, щоб захопити ринок. І збивають ціни. Може, пощастить знайти пару в бюро знахідок на вокзалі. Ото чудасія: чого тільки не забувають люди в потягах і гардеробах. Про що вони думають? Жінки теж. Неймовірно. Торік, їдучи в Енніс, довелося прихопити сумку, яку забула дочка того фермера, передав її під час пересадки в Лимерику. І по загублені гроші не приходять. Он там на даху банку маленький годинник, щоб випробовувати ці біноклі.

Приплющити повіки до спіднього краю райдужної оболонки. Не бачу. Якщо уявити, що він там, то майже напевно побачиш. Ні, не бачу.

Він повернувся і, стоячи між вітринними маркізами, простягнув до сонця праву руку. Давно вже хотілося спробувати. І справді: точно. Кінчик його мізинця зовсім затулив сонячний диск. Певно, що тут фокус, де сходяться промені. От якби ще й темні окуляри. Цікаво. Коли ми жили на Ломбард-стрит, то там стільки мови було про плями на сонці. Вони, ці плями, це страшенні вибухи. Цього року відбудеться повне затемнення сонця: десь восени.

Та ось, щойно я про це подумав, як куля впала, позначивши час по Грінвічу. Цей годинник керується електричними дротами з Дансинку^{343}. Хотілося б навідатися туди у першу суботу місяця. Якби я мав рекомендацію до професора Джолі або знав дещо про його родину. Це посприяло б нашому спілкуванню: кожен любить почути про себе щось приємне. Лестощі діють, коли вони несподівані. Аристократ пишається тим, що походить від королевої коханки. Його праматір. Улещуй без усяких вагань. З ласкавим словом можна весь світ обійти. І боронь тебе Боже, щоб ти зайшов і відразу бовкнув те, чого, сам знаєш, не спромігся збагнути: а що таке параллакс? Покажіть цьому джентльменові, де тут двері.

Ох.

Його рука безсило впала обік.

Ніколи про це нічого не знатимуть. Не марнуватимуть часу. Газові кулі обертаються, злітаються, розлітаються. І так триває без кінця й краю. Газ, потім твердь, потім світобудова, потім холод, потім літає мертва оболонка, льодяна брила, наче ананасовий льодяник. Місяць. Вона сказала, що зараз молодий місяць. Гадаю, так воно і є.

Він проминув «La Maison Claire».

Постривай-но. Повний місяць був того вечора коли ми в неділю два тижні тому отож зараз певно молодий місяць. Ішли берегом Толки. Непогано для місячного вечора у Ферв’ю. Вона наспівувала: В небі місяць молодий, він травневий такий і віщує любов^{344}. Він поряд із нею, по той бік. Лікоть, рука. Він. Світлячок засвітився в траві, і любов. Торкнулися. Пальці. Запит. Відповідь. Так.

Зупинись. Постривай. Якщо було, то було. Бо треба.

Містер Блум, подих його почастішав, крок сповільнився, пройшов повз Адам-корт.

Заспокоював себе годі тобі погамуйся нарешті а його очі повідомили: це вулиця серед білого дня похилі плечі Боба Дорена. У своїй щорічній гулянці, як сказав МакКой. Вони пиячать, щоб розважити душу балачками, витівками або cherchez la femme[107]107
  Шукати жінку (фр.).


[Закрыть]. Зберуться в Кумі всією компахою і з дівками, а потім до кінця року і в рот не беруть.

Атож. Так думав. Намилився в «Імперію». Пішов. Краще йому б склянку газованої. Там де колись був театр «Арфа» Пета Кінселли до того як Вітбред очолив «Квінз». Славний хлоп. Комік у тому ж стилі, що й Дайон Бусіко, обличчя кругле як колобок, на голові старенький шотландський беретик. Три Юні Кралі^{345} з «Шкільного Дзвоника». Як плине час, правда? У спідниці, а ноги у довгих червоних споднях. Пияки пили, реготали, пирскали слиною, похлиналися. Шквар іще, Пете. Червоні пики, пияцькі розваги, гоготіння і диму хоч сокиру вішай. Зніми ту білу шапчину. Очі в нього такі, наче він захмелений. Де ж він тепер? Десь жебрає. Арфа, яка колись доводила нас усіх до нестями.

Тоді я був щасливіший. Та чи був це я? І чи зараз я це я? Мені було двадцять вісім. Їй двадцять три коли ми переїхали з Західної Ломбард-стрит щось змінилося. Після Руді вона відчула до цього діла стійку відразу. Що було, того вже не вернеш. Як не втримаєш води в долоні. А ти хотів би повернутися до того? Саме коли починалося. Хотів би? Ти ж бо нещасливий у своєму домашньому житті, мій бідолашний вредний хлопчику? Прагне мені ґудзики пришивати. Треба відповісти. Напишу в бібліотеці.

Графтон-стрит збуджувала його почуття своїми барвистими маркізами. Вибивний муслін, шовки, пані, вельможні дами, брязкіт збруї і тупіт-копіт копит по розпеченій бруківці. У тієї жінки у білих панчохах товстелезні ножиська. От якби пішов дощ та заляпав їх грязюкою. Вчорашні селюки, вже обросли салом, м’яса теж вистачає. У такої жінки ноги завжди дебелі. У Моллі вони теж не дуже зграбні.

Чимчикуючи бадьорим кроком, він пройшов повз вітрини Брауна Томаса, шовкові вироби. Каскади стрічок. Найтонші китайські шовки. Нахилена урна вивергала з отвору потік криваво-червоного попліну: яскрава кров. Це привезли сюди гугеноти^{346}. La causa è santa[108]108
  Ця справа священна! (іт.).


[Закрыть]^{347}! Тара-тара. Чудовий хор. Тара. Прати слід у дощовій воді. Меєрбер. Тара: бум-бум-бум.

Подушечки для шпильок. Уже давно я застерігав її, що куплю таку. Стромляє їх повсюди по кімнатах. Голки у фіранках на кухні.

Він ледь підняв лівий рукав. Подряпина: майже загоїлася. Проте не сьогодні. Бо ж треба повернутися по той лосьйон. Червень-липень-серпень-вересень восьме. Ще майже три місяці. А може їй це й не сподобається. Жінки уникають піднімати шпильки. Кажуть кінець кох.

Атласні шовки, нижні спідниці на металевих дужках, розкладені променями шовкові панчохи.

Повертатися немає сенсу. Треба, щоб було. Скажи мені все.

Дзвінкі голоси. Жовтогарячий шовк. Брязкіт збруї. Все для жінки, оселя й апартаменти, найтонші шовки, срібло, заморські фрукти, добірні з Яффи. Агендат Нетаїм. Багатство світу.

Тепла пухкість людського тіла налягла на його свідомість. І свідомість розніжилась. Він весь поринув у пахощі обіймів. У тьмяному трансі його зголодніла плоть німо жадала кохати.

Дюк-стрит. Нарешті. Отут поїмо. У Бертона. Тоді все стане на свої місця.

Він звернув за ріг біля Кембриджа все ще у тому ж трансі. Брязкіт збруї, цокіт-стукіт копит. Пахощі тіл, теплих, м’яких. Всі обціловані, податливі: у широких літніх лугах, у закошланій зім’ятій траві, у вестибюлях прибуткових будинків, на канапах, на пружинистих ліжках.

– Джеку, любов моя!

– Дорогенька!

– Поцілуй мене, Реггі!

– Хлопчику мій!

– Кохана!

Тамуючи своє збуджене серце, він підступив до харчевні Бертона і штовхнув двері. І зразу ж густий сморід забив йому дух: гострі пахощі м’ясної підливи, овочевого місива. Звірі харчуються.

Люди, люди, люди.

Вмостившися на високих стільцях біля шинквасу, відкинувши капелюхи на потилицю, за столами, гукають іще хліба, дармового, сьорбають, по-вовчому глитають здоровецькі соковиті кусні, вирячивши очі витирають мокрі вуса. Блідий парубійко з лиснючим обличчям тре серветкою свою склянку, ножа, виделку і ложку. Новий гурт мікробів. Чолов’яга заткнув за комір дитячу серветку з плямами від підливи і знай посилає собі в пельку юшку ложку за ложкою, буркочучи за кожним разом. Інший же випльовує назад на тарілку нерозжовані хрящі: немає зубів, щоб їх розгризти. Бараняча відбивна підсмажена на грилі. Хоче швидше доїсти. Очі сумного випивайла. Відкусив більше, ніж здатний розжувати. Може і я такий? Побачити себе очима інших. Коли чоловік голодний, він завжди сердитий. Зуби і щелепи працюють справно. Стоп! Ой! Кістка! У шкільній читанці вірш про Кормака^{348}, останнього язичницького короля Ірландії, як він подавився у Слетті на південь від Бойна. Цікаво, що він там їв. Мабуть, щось смачне. Святий Патрик навернув його в християнство. А проте так і не спромігся все проковтнути.

– Ростбіф із капустою.

– Порцію рагу.

Людський дух. Його занудило. Запльована тирса, солодкавий і теплуватий дим цигарок, сморід тютюнової жуйки, дух розлитого пива, людської пивної сечі й пивних недопитків.

Ні, тут не проковтнеш і кусника. Он хлопчина гострить столового ножа об виделку, готується ум’яти все, що стоїть перед ним, а ветхий дідок колупається в тому, що залишилося від його зубів. Кашлянув, наїджений, жує жуйку. До і після. Дякує Господу після трапези. Погляньте-бо на цей портрет, і цей. А той вимочує підливу кришениками хліба. Агов, чоловіче, вилизуй просто тарілку! То краще мені звідси тікати.

Він озирнув весь обідній кагал – і тих, хто за шинквасом, і хто за столами, – силкуючись не дихати носом.

– Сюди два портери.

– Порцію солонини з капустою.

Он хлопець підпихає ножем капусту в рот собі так завзято, наче для нього це питання життя чи смерти. Чудовий хід. Аж моторошно дивитися. Щоб безпечніше їсти, йому треба три руки. Одривати по шматочках. Для нього друга натура. Щастить йому. Напевно, народився він не тільки в сорочці, а й із ножем у зубах. Начебто дотепно. Та ні. Не зовсім: чому з ножем? Ніхто не втямить.

Служник у фартусі, а поворозки теліпаються, збирав посуд, брязкотів липкими тарілками. Рок, судовий пристав, стоячи біля шинквасу, здував корону піни зі свого кухля пива. І вдало здув: вона лягла жовтою купкою біля його чобота. А один із тих, що обідали сидячи, сперся ліктями на стіл, підняв ніж та виделку і чекає другої страви, зирячи понад заплямованою газетою на підіймач із кухні. Сусіда щось йому розказує, жуючи з повним ротом. А той співчутливо слухає. Застільна балачка. Я плямкав із ним у плямстерському плямку у плямницю. Хіба? Та невже?

Містер Блум нерішуче підніс два пальці до губів. Очі йому підказали:

– Не тут. Ти його не бачиш.

Гайда звідси. Тут бридота, як у свинарні.

Він позадкував до дверей. Перехоплю чого-небудь у Деві Берна. Підживлюся. Якось перебуду. Поснідав же добряче.

– Дайте ростбіф із пюре.

– Пінту портеру.

Кожен дбає тут лиш за свій апетит і домагається жаданого з усіх сил. Ковтай. Глитай. Ковтай. Що лізе в пельку.

Блум вийшов на свіже повітря і рушив назад, до Графтон-стрит. Жери сам, або тебе зжеруть людожери. Ріж! Ріж!

Уявімо, що коли-небудь запровадять це громадське харчування. Усі марширують із мисками і каструлями по поживу. Те, що їм насипали, наминають тут же, на вулиці. Джон Говард Парнелл наприклад ректор Триніті кожна жива душа не кажучи про інших ректорів^{349} і про ректора Триніті про жінок і дітей, візників, священиків, пасторів, фельдмаршалів, архієпископів. З Ейлсбері-роуд, з Клайд-роуд, з ремісничих околиць, з північного Дубліна, лорд-мер у своїй пишній кареті, стара королева у кріслі на коліщатах. Я з порожньою тарілкою. Буду за вами, у мене чашка спільного користування. Така, як біля фонтану сера Філіпа Кремптона. Зметіть мікробів хусточкою. Той, хто після вас, намете своєю цілу купу нових. Отець О’Флінн посміється з нас усіх він. Однаково всі сваряться. Кожен прагне отримати дещо краще. Дітвора чубиться за те, хто буде вишкрібати казан. Для супу казан має бути завбільшки такий, як Фенікс-парк. І видобувати з нього свинячі боки та огузки туш яловичини доведеться гарпуном. Кожен ненавидить усіх, хто поряд. У готелі «Міський герб» вона назвала це табльдотом. Суп, печеня і десерт. Ніколи не знаєш, чиї думки ти жуєш. А хто потім митиме всі тарілки й виделки? Можливо, о тій порі весь люд стане харчуватися таблетками. Зуби псуватимуться ще швидше.

Зрештою вегетаріанці недалекі від істини твердячи що виросло з землі воно й пахне гарно хоча часник, авжеж, пахтить італійцями-катеринщиками, хрумка цибуля й гриби трюфелі. А ще як мучаться тварини. А птицю треба обскубти й випатрати. Бідолашна худоба на ринку чекає, поки їй молотом розтрощать голову. Му-у. А як тремтять бідні телята. Ме-е. Смаковита телятина. Чудова з неї печеня з капустою й картоплею. У відрах різників погойдуються легені. Дайте-но мені он ту груднину на гачку. Ляп. Фе! Криваве м’ясиво. Оббіловані вівці з осклілими очима висять підвішені за задні ноги, морди їм загорнені в закривавлений папір, з носів на тирсу скрапують криваві шмарклі. Серце й тельбухи розкуповують швидко. Та не шарпай тих вирізок, хлопче.

Коли сухоти, радять пити свіжу, ще теплу кров. Кров завжди потрібна. Її жадають. Лижуть її, вона ще тепла, парує, густа й солодка. Зголоднілі душі.

Ох, як їсти хочеться.

Він зайшов до Деві Бернса. Нічого не скажеш, порядний заклад. Сам Деві не балакучий. Часом почастує і чаркою. Та це буває раз на чотири роки, коли рік високосний. Одного разу поміняв мені чек на готівку.

Що ж його взяти в такий час? Він витяг годинника. Треба поміркувати. Склянку пива з лимонадом?

– Здоров, Блуме! – озвався зі свого закутка Носатий Флінн^{350}.

– Здоров був, Флінне.

– Як життя?

– Пречудово… Поміркую. Візьму склянку бурґундського і… поміркую.

На полицях стоять сардини. Подивишся і вже наче відчуваєш смак. Сендвіч? Шиночка з хлібцем та помазати гірчичкою, м’ясні консерви. Без м’ясних консервів із сливами радощі в домі стають неможливими. Яка ідіотська реклама! І помістили просто під некрологами. Наче на сливі. Консерви з Дігнема. Людожери споживають з лимоном і рисом. М’ясо білих місіонерів надто солоне. Як маринована свинина. Мабуть, вождеві приділяють особливі частини їхнього тіла. Вони, певно, жилаві од посиленого вжитку. Його дружини всі зібралися тут гуртом, дивляться, що з того вийде. Як консервів повна хата, тоді й радощів багато. Скільки там усякої всячини. Лою тельбуху і фляків і подрібнених борлаків. Малюнок-загадка: знайдіть м’ясо. Кошер. М’ясо окремо, молоко окремо. Тепер це називають гігієною. Піст перед Йом Кіпуром, – він, власне, весняна чистка нутрощів^{351}. Мир і війна у світі залежать од травлення якогось чолов’яги. Релігії. Різдвяні індики та гуси. Побиття немовлят. Їжте, пийте й веселітесь. А потім черга до лікаря. Голови перев’язані. Сир перетравлює все крім себе. Сир це сила.

– У вас є сендвічі з сиром?

– Є, сер.

Бажано ще кілька оливок, якщо вони є у них. На мій смак, краще б італійські. І добру склянку бурґундського, щоб запити. Непогане мастило. Є у них один салат вартий уваги. Том Кернан готує його хіба ж так. Душу вкладає. Олію ллє чисту, оливкову. Міллі подала мені котлету із стебельцем петрушки. Додати іспанську цибулину. Бог створив їжу, а диявол кухарів^{352}. Краба можуть зготувати «по-диявольськи».

– Дружина здорова?

– Цілком, дякую… То давайте сендвіч із сиром. А горгонзола є?

– Є, сер.

Носатий Флінн сьорбав свій ґроґ.

– Як вона тепер, чи виступає з концертами?

Варто поглянути на його губи. Міг би посвистувати собі у вухо. Ще й вуха до того ж розлогі. Музика. Знається на ній, як моя праля. Та краще розказати йому. Шкоди від того не буде. Дармова реклама.

– Цього місяця у неї планується велике турне. Може, ви чули про нього.

– Ні, не чув. Та це здорово. А хто влаштовує?

Помічник бармена приніс сендвіч.

– Скільки з мене?

– Сім пенсів, сер… Дякую, сер.

Містер Блум порізав сендвіч на тонкі кусники. Містер Мак Тріггер. Далі щось кисло-солодке. Треба краще. Що деякі частки тіла спеченого місіонера Мак Тріггера активно підвищили чоловічу потенцію негритянського вождя, який їх спожив. І враз пораділа дружин ціла сотня. І гучно прославила волю Господню.

– Може, гірчиці, сер?

– Так, прошу.

Кожен кусник він поцяткував жовтими краплинками. Патик у повелителя вже… О, ідея: вже твердий як горіх. Сили Мак Тріггера стане на всіх.

– Влаштовує? – перепитав він. – Розумієте, справа задумана як гуртове підприємство. Спільні видатки і спільні прибутки.

– Ага, тепер я пригадую, – сказав Носатий Флінн, стромляючи руку в кишеню і чухмарячи у паху. – Хто ж мені це казав? Чи не доклав до цього своїх рук О’Кріп О’Шпар?

Пекуча гірчиця боляче кольнула містера Блума в серце. Він підвів погляд і побачив, що на нього супиться циферблат годинника. Друга. У пабах на п’ять хвилин уперед. Час не стоїть на місці. Стрілки посуваються. Друга. Ще не час.

Його душа запросилася на волю, піднялася до горла, потім упала і знову запросилася жалісніше, жалібніше.

Вина.

Він скуштував життєдайний напій, тішачись його смаком і пахощами, потім звелів горлянці пустити його в утробу і поставив склянку на шинквас зваженим рухом.

– Атож, – сказав він. – Організовує її саме він.

Хай знає. Бо мізків не має.

Носатий Флінн сопів і чухмарився. Добре й смачно обідає блоха.

– Я чув від Джека Муні, він добряче заробив на боксерському матчі, коли Майлер Кео подолав того солдата в Портобельській казармі. Він свого хлопа сховав у графстві Карлоу, їй-богу, Джек сказав мені…

Сподіваюся, його капка з носа не впаде просто в його склянку. Аж ні, він її втягнув носом.

– Майже місяць тримав його там, до самого матчу. І щоб він харчувався тільки сирими качиними яйцями, єй-єй, доки будуть нові вказівки. І щоб не пив ані краплини спиртного, уявляєте собі? Знаєте, О’Шпар, їй-же-богу, чоловік метикований.

З дверей, що за баром, вийшов Деві Берн у сорочці з закасанами рукавами, витираючи губи серветкою. Рожевий оселедець. І усміхом яскріють очі^{353} і… і щось там іще яскріє. А сам він такий солодкий, що аж нудно від нього стає.

– А ось і він, свіженький як огірочок, – озвався Носатий Флінн. – Може, підкажете нам, кому там світить Золотий Кубок?

– У цьому я ні в зуб ногою, містере Флінне, – відмовив Деві Берн. – Ніколи не ставлю ані шага.

– То й правильно робите, – схвалив Носатий Флінн.

Містер Блум жував кусник за кусником сендвіч, свіжий, добре випечений хліб, тішився тим, що долає відразу до пекучої гірчиці та зеленого сиру, який тхнув потом ніг. І з кожним ковтком у роті відчувався добродійний смак справжнього вина. Ніяких посторонніх присмаків від підробок. У таку погоду, коли не холодно, воно смакує краще.

Гарний затишний бар. Дерев’яний шинквас споряджений непогано. І вигляд у нього пристойний. Мені подобається його вигин.

– Ні за що в світі я б не спокусився на цю гру, – запевнив Деві Берн. – Скільки людей уже програлися на кониках до нитки.

У власника пабу теж своя гра. Отримує ліцензію на розлив пива, вина й міцних напоїв. А потім як випаде: виграв чи програв.

– Щира правда, – погодився Носатий Флінн. – Якщо без підказки, хто має виграти. Тепер уже чесних перегонів не буває. Ленеган часом називає ту або іншу конячку. Сьогодні він радить на Скіпетра. А фаворит Рубін, лорда Говарда де Вальдена, переміг в Епсомі. Жокей у нього Морні Кеннон. Два тижні тому я міг би виграти сім до одного, якби поставив на Сент-Аманту.

– Справді? – запитав Деві Берн.

Він одступив до вікна, узяв касову книгу і став гортати її сторінки.

– Слово чести, – запевнив, сопучи, Носатий Флінн. – Таку кобилку тільки пошукати. Вона від Сент-Фраскіна. Прийшла перша під час грози, її хазяїн Ротшильд, вуха їй заткнули. У синій куртці і жовтій кепці. І тут на біду припхався здоровань Бен Доллард зі своїм Джоном О’Гонтом. Він мене й відмовив. І накрилося.

Він скрушно сьорбнув ґроґу і провів пальцями по гранях своєї склянки.

– Накрилося, – повторив він, зітхаючи.

Містер Блум жував і дивився, як той зітхає. Носатий недотепа. Може, сказати йому, на яку конячину Ленеган? Та він уже знає. Краще хай би забув. Піде, ще більше просадить грошей. Від дурня гроші тікають відразу. Знову з носа капка. Як би він цілував жінку, коли тече з носа. А може їм це подобається. Їм же подобається, коли колюча борода. У собак мокрі носи. У старої місіс Ріордан у готелі «Міський герб» був скай-тер’єр, у нього завжди бурчало в животі. Моллі гладила його у себе на колінах. Ой, ти мій любенький гавкунчику!