Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 53 страниц)
– Крапка, – скомандував містер Дізі клавішам. – Проте негайне обговорення цієї важливої справи…
Куди Кренлі привів мене, щоб загріб купу грошей, вишукуючи можливих переможців, лазячи поміж заляпаних грязюкою станків, де підковують коней, букмекерів, які горлали щодуху за своїми стойками, та запахів харчівні, місячи багнюку. На Бунтівного Красеня – рівні ставки, на інших коней – десять до одного. Повз азартних гравців і шулерів ми поспішали слідом за кіньми, за картузами та куртками і повз м’ясолику даму, різникову любку, яка жадібно висмоктувала дольку помаранча.
З поля долинули пронизливі крики і сюрчок судді.
Ще один гол. Я серед них, борюкаюся разом із ними, змагаюся в турнірі за життя (за місце під сонцем). Ви маєте на увазі того матусиного синка, у якого вигляд такий, наче у нього трохи негаразд із кендюхом? Турніри. Час б’є рикошетом, б’є раз за разом. Турніри, багнюка і ревище битв, захолола передсмертна блювотина вбитих, зойк списів, на які настромились закривавлені людські кишки.
– Ну все, – промовив, підводячись, містер Дізі.
Він підступив до столу, скріплюючи аркуші надрукованого тексту. Стівен підвівся.
– Суть цієї справи я виклав дуже стисло, – пояснив містер Дізі. – Йдеться про ящур. Ось прогляньте-но, як я написав. Тут не може бути ніяких сумнівів.
Дозвольте мені втрутитися в сторінки вашої шановної праці. Ця доктрина необмеженої свободи підприємництва, яка так часто в нашій історії… Ось наша торгівля скотом. Те ж саме сталося з усіми нашими давніми промислами. Ліверпульська шатія, яка зірвала задум створити порт{60} у Галвеї. Вибухова ситуація в Європі. Перевіз зерна через вузькі місця протоки. Незворушність департаменту сільського господарства. Можна вдатися і до класичних алюзій. Касандра. Від жінки, що не вирізнялася чеснотою{61}. Перейти до суті справи.
– Я все сказав прямо, правда ж? – запитав містер Дізі Стівена, що пробігав очима написане.
Лікувати ящур. Відомий як препарат Коха. Сироватка і вірус. Відсоток вакцинованих коней. Коров’яча чума. Імператорські стайні в Мюрцтегу в нижній Австрії. Дипломовані ветеринари. Містер Генрі Блеквуд Прайс. З ласкавої згоди чесно перевірити наслідки. Веління здорового глузду. Вкрай важливе питання. Взяти бика за роги і в буквальному значенні. Дякую за те, що люб’язно дозволили опублікувати.
– Я хочу, щоб цей лист надрукували й прочитали, – зазначив містер Дізі. – От побачите: коли знову спалахне епідемія, вони накладуть ембарго на ірландський скот. А хворобу можна вилікувати. Її лікують. Мій кузен, Блеквуд Прайс, пише мені, що в Австрії тамтешні ветеринари постійно борються з цією хворобою і вміють її долати. Вони згодні приїхати сюди. Я намагаюся вийти на впливових людей у департаменті. Тепер хочу звернутися до громадськости через пресу. Хоч куди кинь, скрізь суцільні перепони… скрізь інтриги… закулісні підступи… скрізь…
Він підняв указівний палець і, перш ніж продовжити свою промову, помахав ним застережливо за старечим звичаєм.
– Запам’ятайте мої слова, містере Дедале, – сказав він. – Англія опинилася в полоні у євреїв. Вони на всіх найвищих посадах: володіють фінансами, пресою. І це свідчить про занепад нації. Скрізь, де вони скупчуються, там вони глушать життєву силу нації. Я не раз пересвідчився в цьому за останні роки. Та це ж і сліпий бачить, що єврейські торгівці вже взялися робити свою руїнницьку справу. Споконвічна Англія гине.
Містер Дізі враз відступив на крок, на нього впав промінь сонця, і його очі заяскріли синім кольором. Він озирнувся навколо і знову подивився на Стівена.
– Гине, – повторив він, – а, може, вже й загинула.
Із краю в край цей крик повій {62}
Тче саван Англії старій.
Очі його широко розплющилися, прозираючи твердим поглядом видіння майбутнього крізь сонячний промінь, у якому він стояв.
– Але ж кожен торгівець прагне купити дешево і продати дорого, – зауважив Стівен, – чи то єврей, чи не єврей, хіба ні?
– Вони согрішили супроти світла, – проголосив містер Дізі. – І ви можете побачити темряву в їхніх очах. І саме тому вони блукають по цій землі, як неприкаяні.
На сходах паризької біржі золотошкірі чоловіки показують курс на пальцях, прикрашених коштовними перснями. Ґелґіт гусячий. Галасливі, нечепурні, юрмилися вони біля свого храму, і в їхніх головах під недоладними шовковими циліндрами замислювалися хитрі оборудки. Запозичене в них усе – їхні одіж, мова, жести. Млявий погляд цього волоокого люду не пов’язувався з манерою балакати, жести жваві, але не войовничі, хоч вони й знали, що ставлення до них вороже, і знали, що їхні зусилля марні. Назбирувати багатство – то марна річ. Із часом воно все розвіється на порох. Багатство, сховане при дорозі, – його розкрадуть, і піде воно бозна куди. Їхні очі знали роки мандрів і знали, смиренні, про безчестя їхньої плоті.
– А хто ні? – запитав Стівен.
– Що ви маєте на увазі? – запитав у свою чергу містер Дізі.
Він ступив крок і став біля столу. Його рот спантеличено перекривився. То це і є мудрість старості? Він чекає, щоб я йому пояснив.
– Історія, – відмовив Стівен, – це нічне страхіття{63}, з якого я силкуюся прокинутись.
На полі знову зарепетували хлопці. Ось пролунав і сюрчок – гол. А що, коли це страхіття візьме та й заб’є тобі гол відплатний?
– Дороги Господа для нас незбагненні, – сказав містер Дізі. – Вся історія рухається до однієї великої мети – явити Бога.
Стівен показав пальцем у вікно і промовив:
– Ось він, Бог.
Ура! Ага! Давай-давай!
– Тобто? – не зрозумів містер Дізі.
– Крики на вулиці{64}, – пояснив Стівен, знизавши плечима.
Містер Дізі опустив погляд і хвилину стискав двома пальцями свій ніс. Потім підвів очі й відпустив ніс.
– Я щасливіший вас, – мовив він. – Ми припустилися багатьох помилок, скоїли чимало гріхів. Гріх у цей світ принесла жінка. Через жінку, яка знехтувала приписи доброчесности, через Єлену, зрадливу дружину Менелая, греки воювали з троянцями аж десять років. Уперше привела чужинців на наш берег жінка, віроломна дружина МакМурровга і її коханець О’Рурк, принц Брефнійський{65}. Та й Парнелла{66} занапастила жінка. Багато помилок, багато прорахунків, крім одного єдиного гріха. На схилі літ своїх я все ще стою на полі бою. І за правду я буду боротися до останнього подиху.
Бо Ольстер на бій іде,
Й за Ольстером правда будé.
Стівен підняв руку з аркушами листа.
– То що ж, сер… – почав він.
– На мою думку, – урвав його містер Дізі, – тут у нас ви не затримаєтеся надовго. Гадаю, ви не вродились учителем. Хоч, може, я й помиляюся.
– Я швидше учень, – відповів на те Стівен.
А чого ще ти міг би навчитися тут?
Містер Дізі похитав головою.
– Хто знає? – сказав він із сумнівом. – Учень має бути покірним. Але життя, воно великий учитель.
Стівен знову зашелестів аркушами.
– Що ж до цього… – почав він.
– Авжеж, – урвав його містер Дізі. – Маєте два примірники. Постарайтеся, щоб їх надрукували негайно.
Телеграф, Айриш Гоумстед.
– Спробую, – відповів Стівен, – і повідомлю вас завтра. Я трохи знайомий із двома редакторами.
– От і чудово, – жваво погодився містер Дізі. – Учора ввечері я написав містерові Філду, Ч. П[14]14
Членові парламенту.
[Закрыть]. Сьогодні в готелі «Сіті Армс» відбуваються збори Асоціації скотопромисловців. Я попросив його ознайомити учасників із моїм листом. Добре, якби ви помістили його у ваші дві газети. А які?
– Івнінг Телеграф…
– От і чудово, – погодився містер Дізі. – Тож не будемо марнувати часу. Тепер мені треба відписати моєму родичу.
– До побачення, сер, – сказав Стівен, ховаючи в кишеню аркуші. – Дякую.
– Немає за що, – відповів містер Дізі, порпаючися в паперах на своєму столі. – Хоч я й старий, та мені подобається заводити з вами словесні баталії.
– До побачення, сер, – повторив Стівен, кланяючися його зігнутій спині.
Він вийшов на ґанок і рушив попід деревами доріжкою, посипаною ґравієм, а до нього долинали з поля гучні голоси і стукіт ключок. Він пройшов у ворота, обабіч на постаментах лежать леви – беззубі страховидла. Хай уже, посприяю йому в цій його кампанії. А Мулліган нагородить мене новим прізвиськом: бард-биколюб.
– Містере Дедале!
Біжить за мною. Невже з іще одним листом!
– Одну хвилинку.
– Так, сер, – одізвався Стівен, повертаючися до воріт.
Містер Дізі спинився, тяжко дихаючи і відсапуючись.
– Я тільки хотів сказати ось що, – пояснив він. – Запевняють, буцімто Ірландія може пишатися тим, що вона – єдина країна, де ніколи не переслідували євреїв. Ви це знаєте? Ні. А знаєте, чому?
Він невдоволено примружився від яскравого світла.
– І чому ж, сер? – запитав Стівен із посмішкою.
– А тому, що їх ніколи сюди не пускали{67}, – урочисто повідомив містер Дізі.
Він хрипко закашлявся від сміху, і з горла йому пирснув тягучий струмінь мокротиння. І зразу ж він рушив назад, кашляючи, сміючися, піднявши руки та вимахуючи ними.
– Їх ніколи сюди не пускали, – знову вигукнув він крізь сміх, крокуючи по ґравію доріжки ногами в гетрах. – Ось чому.
Крізь плетиво листя сонце сипало на його премудрі плечі золоті блискітки і монетки, що весело там танцювали.
Епізод 3Неодмінна модальність видимого: принаймні її, якщо не дещо більше, прозирають мої очі. Признаки всіх речей я тут читаю, – морських мальків, морських водорослин, припливу й он того іржавого черевика. Сопливо-зелений, синьо-сріблястий, іржавий: кольорові ознаки. Межі прозорости. Але він додає: у тілах. Отож те, що тіла, він збагнув раніше, ніж що кольорові. Яким чином? Та, звичайно ж, тим, що торохнувся об них своєю головешкою. Треба бути обережнішим. Лисий він був і мільйонер, maestro di color che sanno[15]15
Учителя премудрих я побачив (іт. Данте. Пекло, IV, 131).
[Закрыть]. Межа. Прозорости у. Чому у? Прозоре, непрозоре. Якщо можна просунути всі п’ять пальців, це ворота, якщо ж ні – це двері{68}. Заплющ же очі і дивись.
Стівен заплющив очі і слухав, як хрускають під його ногами крихкі водорослини і мушлі. То що ж, доводиться йти. І я іду, ступаючи крок за кроком. За дуже короткий час, дуже коротка відстань. П’ять, шість: це nacheinander[16]16
Один за одним (нім.).
[Закрыть]. Саме так, і в цьому полягає неодмінна модальність чутного. Розплющ же очі. Ні. О, Боже! Якщо я впаду з кручі, що височить над морем, то неодмінно впаду крізь nebeneinander[17]17
Одне біля одного (нім.).
[Закрыть]{69}. Я непогано орієнтуюся в темряві. Ясенова шпага висить при боці. Постукуй нею: так вони роблять. Мої ноги в його черевиках і в його ногавицях, nebeneinander. Звучить солідно: викуваний молотом Los Demiurgos[18]18
Деміургів (ісп.).
[Закрыть]{70}. Чи не у вічність{71} іду я берегом Сендімаунта? Хрусь-хрясь-трісь-трісь. У південних морях це гроші. Домінус Дізі на них добре знається.
Чи прийдеш ти в Сендімаунт,
Маделен-кобилко?
Як бачите, тут є ритм. Я чую. Усічений тетраметр, ямби йдуть маршем. Ні, скачуть галопом: делен-кобилко.
Тепер розплющ очі. Розплющу. Але постривай хвильку. Чи не зникло все відтоді, як я їх заплющив? Що, коли я розплющу й опинюся назавжди в непрозорому мороку? Та ні! Очі бачать – я й побачу.
То дивися. Воно там увесь час і без тебе, і буде завжди, на віки віків, скільки стоятиме світ.
Вони, обережно ступаючи, зійшли сходинами з тераси Ліхі, Frauenzimmer[19]19
Жіночої кімнати (нім.).
[Закрыть], і пішли схилом до берега, незграбно човгаючи ногами по засміченому піску. Як я, як Елджі, прагнули до нашої могутньої матері. Та, що під номером один, помахувала лурдно акушерською сумкою, друга тикала в пісок великим парасолем. Зробили собі вихідний день, подихати свіжим повітрям. Місіс Флоренс Маккейб, удовиця покійного Патка Маккейба з Брайд-стрит, за яким тужить безутішно. Одна з її посестер витягла мене на світ Божий, хоч я й репетував щосили. Творення з нічого. Що там у неї в сумці? Викидень із пуповиною, загорнений у руду шматину. Пуповини всіх нас тягнуться в минуле, водночас сповиваючи і скріплюючи всю плоть. Ось чому містики стають ченцями{72}. Чи будете ви як боги{73}? Вдивляйся у свій пуп. Алло. Це говорить Кінчик. Сполучіть мене з Райгородом. Алеф, альфа: нуль, нуль, один{74}.
Дружина і підсобниця Адама Кадмона{75}: Гева, оголена Єва. Пупа у неї не було. Вдивляйся. Живіт чистенький, без жодних вад, випнутий, пружний, критий пергаменом щит, ні, купа білого борошна з пшениці{76} східної, безсмертної, родить від віку й до віку. Лоно гріха.
Я теж перебував там, у темряві гріховного лона, створений, але не народжений{77}. Ними, чоловіком із моїм голосом та моїми очима і привидом жінки з віддихом, що тхне могилою. Вони притискалися і розтискалися за велінням того, хто творить поєднання. З давніх давен Він побажав мене, і нині не може побажати, щоб мене не було ніколи. З ним лишається lex eterna[20]20
Вічний закон (лат.).
[Закрыть]. То чи це і є та сама божественна сутність, в якій Отець і Син суть єдиносутні? Де ж бідолашний розумаха Арій, який міг би висловити свої резони з цього приводу? Все життя провоював він із трансмагніфікантноєврейськостукгрюксутністю. Невдатний єресіарх. Кінець свій він спіткав у грецькому нужнику{78}: евтаназія. В оздобленій самоцвітами митрі і з єпископською патерицею сидів на престолі, вдовець удової єпархії, задерши омофор, із непідтертим задом.
Навколо заграв вітерець, свіжий, кусючий. Ось і вони, хвилі. Білогриві морські коні, гризуть удила, мчать, осідлані вітром румаки.
Хоч би не забути про його лист до газет. А тоді? У «Корабель» о пів на першу. До речі, з грошима – не попускай собі віжок, наче юний вітрогон. Таки не треба.
Він пішов повільніше. Ось. Може, зайти до тітоньки Сари, чи ні? Голос мого єдиносутнього отця. Чи не стрічався тобі, часом, твій брат, художник Стівен? Ні? А чи він, часом, не у своєї тітоньки Саллі на Страсбурґ-террас? То що, невже не міг злетіти хоч трохи вище? А ще, а ще, а ще, Стівене, скажи нам, як там дядечко Сай? О, Боже милий у сльозах: із ким же це я поріднився! Хлопці качаються в сіні. Він же клацає на рахівниці та знай зазирає в чарку, а брат його грає на трубі. Вельмишановні гондольєри{79}. А косоокий Волтер іменує свого батька не інакше як сером. Сер. Так, сер. Ні, сер. І закапали сльози Ісусові. Та й не дивно, присягаюся Христом-Богом.
Я сіпаю деренчливий дзвінок на дверях їхнього будинку з зачиненими віконницями. Чекаю. Вони ж бояться, що це кредитор, дивляться у щілину.
– Це Стівен, сер.
– То впусти його. Впусти Стівена.
Засув відсовують, і Волтер мене вітає гостинно.
– А ми думали, що це хтось чужий.
На просторому ліжку дядечко Ричі{80}, на подушках і під ковдрою, виставляє над горбом колін свої дужі рамена. Груди чисті. Помився вище пояса.
– Здоров був, небоже.
Він знімає з колін дощечку, на якій підраховував свої витрати для містера Підрахуй і містера Швидкуй-денді, складає позови, протести, пише повістки Duces Tecum[21]21
«Візьмеш із собою» (лат.) – повістка до суду.
[Закрыть]. Над його лисою головою в рамці з мореного дуба Requiescat[22]22
«Хай спочине» (лат.).
[Закрыть] Оскара Вайльда. Дає оманливий сигнал свистком, і Волтер повертається до кімнати.
– Слухаю, сер?
– Нашої домашньої для Ричі й Стівена, скажи матері. Де вона там?
– Купає Кріссі, сер.
Мала весь день товчеться у татусевому ліжку. Він же її так любить.
– Не треба, дядечку Ричі…
– Кажи на мене просто Ричі. К бісу твою зельтерську. Пити її – це ж ганьба. В’їскі!
– Дядечку Ричі, розумієте…
– Та сядь же ти, ради Бога. Бо я стусону тебе так, що ти ляжеш.
Волтер марно роззирається і не бачить стільця.
– Йому немає на що сісти, сер.
– Йому немає змоги вмоститися, дурню. Неси сюди наш чіпендейлівський стілець. Хочеш перекусити? Тут у нас тобі нема чого маніжитися. Може, добрий шмат бекону, підсмажений з оселедцем? Ти певен, що ні? Ну, тим краще. В хаті саме ані крихти, тільки піґулки від прострілу.
All’erta [23]23
Будь насторожі! (іт.).
[Закрыть] {81} !
Він мугикає мелодію aria di sortita[24]24
Вступна арія (іт.).
[Закрыть] Феррандо. Це най-най арія всієї опери, Стівене. Ось послухай.
Знову та ж сама мелодія, він її насвистує уміло, змінюючи тональність, час від часу видихаючи повітря, а п’ястуки відбивають ритм на прикритих ковдрою колінах.
Тепер вітер приємніший.
У домівках розлад, у моїй, у його, у всіх. У Клонгоузі ти розказував однокласникам – панським синкам, що в тебе один дядько суддя, а другий генерал. Цур їм, Стівене. Краса не там. І не в стоячому затоні бібліотеки Марша, де ти читав пожовклі сторінки пророцтва абата Йоахима. Для кого? Стоголова юрба простолюду в соборі поряд. Ненависник людського роду тікав від нього, щоб сховатися в гущавині божевілля, його грива у місячному сяйві здіймалася, мов піна, а очі світилися, як зорі. Гуїгнгнм із конячими ніздрями. Видовжені кінські обличчя. Темпл, Красень Мулліган, Кемпбел-Лис. Вилицюватий. Панотець, несамовитий декан, яка ураза? Ox! Descende, calve, ut ne nimium decalveris[25]25
Спустися, лисий, щоб не лисів більше (лат.).
[Закрыть]. Віночок сивого волосся на його голові, над якою нависла анатема, я бачу, коли він, коли я спускаюся (descende) крутими сходами, стискаючи в руках дароносицю, а очі як у василиска. Злізай, лиса довбешко! Хор повторює луною загрозу, проголошену біля наріжного кута жертівника хрипкою латиною попиками, які величаються у своїх стихарях при своїх тонзурах, помащені й вихолощені, поживлені такою поживною пшеницею, як лій на нирках.
А може, саме зараз поблизу священик підіймає дароносицю. Дзень-дзень! А за дві вулиці далі інший замикає її в дарохоронильниці. Дзень-дзінь! А ще інший у вівтарі Богородиці споживає причастя сам один. Дзень-дзень! Вниз, угору, вперед, назад. Високоповажний Оккам{82} міркував над цим, непереможний доктор. Туманного англійського ранку грайливі бісики полоскотали його розум. Опускаючи тіло Христове і стаючи навколішки, він чув, як другий дзвоник його дзвіночка зливається з першим дзвоником у нефі (він підносить угору свою гостію) і, підводячись, чув (тепер я підношу вгору свою), як обидва їхні дзвоники звучать дифтонгом.
Кузене Стівене, ви ніколи не станете святим. Острів святих{83}. Ви ж були таким святенником, що далі нікуди, хіба ні? Ви молилися Пресвятій Діві, щоб ніс не червонів так дуже. Ви молилися дияволу, йдучи по Серпентайн-авеню, щоб повненька удовиця, яка простувала попереду, підняла ще вище поділ сукні, переступаючи калюжі. О si, certo[26]26
О так, звісно! (іт.).
[Закрыть]! Продай за це свою душу, продай за фарбовані ганчірки, в які завинулася ця жіночка. Розкажи мені ще, розкажи більше! На майданчику трамвая, що йде в Гаут, надворі дощ, а він горлає: голі жінки! Ну, що про це скажеш, га?
А власне, про що? Хіба їх вигадали для чогось іншого?
Читав же щовечора по дві сторінки із семи книжок, хіба ні? Я був юний. Ти кланявся самому собі в дзеркалі, щиро вважав, що заслуговуєш на оплески, бо такий ти чудовий хлопець. Слава заплішеному дурню! Слава! Ніхто не бачив – нікому не кажи. Збирався написати книжки і кожну з них назвати якоюсь літерою. А ви читали його «Ф»? Авжеж, але я вважаю, що «К» краща. Так, але «В» просто чудова. О, «В» без сумніву. Пам’ятаєш свої епіфанії на зелених овальних аркушах, глибокі-преглибокі, а на той випадок, коли ти помреш, копії послати в усі визначні бібліотеки світу, ну, і в Александрійську? Хтось мав би прочитати їх там через кілька тисяч років, наприкінці магаманвантари{84}. Так само, як Піко делла Мірандола{85}. Так, достеменно, як риба-кит. Коли читаєш сторінку за сторінкою цього дивного витвору, автор якого вже давно пішов у інший світ, відчуваєш, що ти заодно з тим, хто разом із тим спіткався з тим, що колись…
Ось уже він ступає не по крупному піску. Черевики знову топчуть вогкі хрумкі водорослини, скойки, слизьку рінь, що простягається купами й купами, уламки дерева, поточені шашелем, залишки Армади{86}. Болотяні калюжки в піску прагнули просочити підошви його черевиків і тхнули затхлим сопухом. Він обходив їх обережно. У мокрому піщаному місиві, загрузнувши по пояс, стирчала пивна пляшка. Вартовий: острів нестерпної спраги{87}. На самому березі поламані обручі; далі від води купа рибальських сіток, потемнілих, безнадійно заплутаних-переплутаних, ще далі задні двері, на яких крейдою виведено якісь кривулі, а вище мотузка білизняна з двома розіп’ятими на ній сорочками. Рінгсенд: вігвами засмаглих стерничих та шкіперів. Людські черепашки.
Він зупинився. Я вже минув доріжку до тітки Сари. То, значить, до неї не йду? Виходить, ні. Навколо нікого. Він повернув на північний захід і по твердішому там піску рушив до Голубника{88}.
– Qui vous a mis dans cette fichue position?
– C’est le pigeon, Joseph[27]27
– Хто призвів тебе до цього пропащого становища?
– Це голуб, Йосипе (фр.).
[Закрыть]{89}.
Патріс, коли прибув на відпустку з війська, хлебтав разом зі мною тепле молоко у барі Мак Магона. Син дикого гусака{90}, Кевіна Ігена Паризького. Мій батько був птахом, хлебтав lait chaud[28]28
Тепле молоко (фр.).
[Закрыть] рожевим молодим язичком, писок пухкий, як у трусика. Хлебчи, lapin[29]29
Кролик (фр.).
[Закрыть]. Сподівається зірвати куш у gros lot[30]30
Великому лоті (фр.).
[Закрыть]. Про жіночу натуру він читав у Мішле. Та хай пришле мені La vie de Jesus[31]31
«Життя Ісуса» (фр.).
[Закрыть]. Лео Таксіля. Позичив якомусь знайомому.
– C’est tordant, vous savez. Mois, je suis socialiste. Je ne crois pas en l’existence de Dieu. Faut pas le dire à mon père.
– Il croit?
– Mon père, oui[32]32
– Знаєте, помреш зі сміху. Але я соціаліст. Я не вірю в існування Бога. Не треба казати це моєму батькові.
– Він вірує?
– Мій батько – так. (фр.).
[Закрыть].
Schluss[33]33
Кінець (нім.).
[Закрыть]. Хлепче.
Мій капелюх з латинського кварталу. Господи, адже одяг має відповідати нашому статусу. От мені треба брунатні рукавички. Ти ж навчався в університеті, правда? А що ти там, з бісового батька, вивчав? Ф.Х.П. Тобто фізику, хімію і природничі науки. Ага! Обідав за гріш, сьорбав mou en civet[34]34
Юшка з легенів (фр.).
[Закрыть], казани, як ото колись у Єгипті, повні м’яса{91}, поруч із візниками, що гучно ригали. Скажи-но недбалим тоном: коли я був у Парижі, знаєте, буль. Міш.{92}, то частенько це робив. Так, частенько зберігав закомпостований квиток, щоб засвідчити своє алібі на той випадок, коли б мене звинуватили в якомусь убивстві. Правочинність. Вночі сімнадцятого лютого 1904 року звинуваченого бачили два свідки. Це зробив хтось інший. Інший я. Капелюх, краватка, пальто, ніс. Lui, с’est moi[35]35
Він – це я (фр.).
[Закрыть]. Здається, тобі велося непогано.
Гордовито ступаючи. Кого ж ти наслідував, отак ступаючи? Забудь: злидень. Мати переказала гроші, вісім шилінгів, а служник захряснув двері пошти перед самим твоїм носом. Голодний, аж шкіра болить. Encore deux minutes[36]36
Ще дві хвилини (фр.).
[Закрыть]. Гляньте на годинник. Треба отримати. Fermé[37]37
Зачинено (фр.).
[Закрыть]. От собака! Взяти б дробовик та шарахнути, щоб його криваві клоччя розмазалися по стіні разом з його блискучими мідними ґудзиками. Потім усі клоччя – пурррх! – і назад на місце. Не болить? Та ні, все гаразд. Потиснули руки. Ти зрозумів, до чого це я, зрозумів? Так, усе гаразд. Знову тиснули-потиснули. Та все, ну, все гаразд.
Ти ж начебто збирався творити чудеса? Місіонером у Європу за прикладом полум’яного Колумбана. Та Фіакр із Скотом{93} на небесах, сидячи на ослонах, розлягалися від гучнолатинного сміху так, що розплескали з кухлів те, що було в них налито: Euge! Euge[38]38
Славно! Славно! (гр.).
[Закрыть]! Розмовляючи ламаною англійською мовою, сам пер свою валізу, носій три пенси, по слизькому причалу в Нью-гейвені. Comment[39]39
Ну як? (фр.).
[Закрыть]? Нівроку, привіз чимало цінних здобутків: Le Tutu[40]40
«Балетна пачка» (фр.).
[Закрыть], п’ять пошарпаних чисел Pantalon Blanc et Culotte Rouge[41]41
«Білі панталони й червоні рейтузи» (фр.).
[Закрыть], синя французька телеграма, показати для інтересу:
«Мати помирає повертайся додому батько».
Тітка вважає, що ти вбив свою матір. І тому вона не бажає.
Тож за здоров'я тітки Муллігана!
Чому? Я поясню:
Вона втручалась бездоганно
У Ганіган сім’ю{94}.
Несподівано його ноги пішли по піщаних улоговинах, у гордому ритмі уздовж південної стіни, складеної з валунів. Він дивився на них згорда, на сторчаки каменюк, що скидалися на черепи мамонтів. Золотом світиться море, пісок, світяться валуни. Тут і сонце, й стрункі деревця, і лимонні хатки.
Париж прокидається неохоче; його лимонні вулиці заливає сліпуче сонце. В повітрі витає вогкий дух вівсяних коржиків, жаб’ячо-зеленої полинівки, пахощі ладану від заутрені у поблизькій церкві. Гульвіса встає з ліжка дружини коханця своєї дружини, уже на ногах домогосподарка, запнулася хустинкою, і в руках у неї блюдце з оцтовою кислотою. У Родо Івонна з Мадленою наводять марафет на свої прив’ялі принади, трощачи золотими зубами chaussons[42]42
Листкові пиріжки (фр.).
[Закрыть], роти у них пожовкли від pus de flan breton[43]43
Гною бретонського тістечка (фр.).
[Закрыть]. А за вікном мелькають обличчя паризьких чоловіків, так добре обласкавлених пошуковувачів їхньої ласки, завитих конкістадорів.
Опівденна дрімота. Кевін Іген скручує начинені порохом цигарки, сьорбаючи своє зелене питво, як Патріс своє біле; пальці в нього вимазані друкарською фарбою. Навколо нас любителі попоїсти завзято глитають наперчену квасолю. Un demi setier[44]44
Півчашечки! (фр.).
[Закрыть]! З блискучої кавоварки струменіє пара. Він показує на мене, і вона підходить. Il est irlandais. Hollandais? Non fromage. Deux irlandais, nous, Irlande, vous savez? Ah oui[45]45
Він ірландський. Голландський? Та ні, не сир. Двоє ірландців ми, знаєте? Ах, так (фр.).
[Закрыть]! Вона думала, ти хочеш сиру hollandais, голландського. Пообідньої закуски, ти знаєш це слово? Пообідній. Я знав одного хлопця в Барселоні, чудного, з дивацтвами, то він називав сир своєю пообідньою закускою. Ну що ж, slainte[46]46
Будьмо здорові! (ірл.).
[Закрыть]! Над мармуровими столами винний дух, до якого долучаються гучні утробні бурчання. Його дихання шириться над нашими тарілками, вимазаними підливою, виходячи з його уст, зеленуватих від полинівки. Про Ірландію, про далькассіїв{95}, про сподівання, змовників і про теперішню позицію Артура Гріффіта. Аби впрягти мене в один із ним запряг, наших кримінальних дій, нашої спільної справи. Ти ж бо син свого батька. Я впізнаю голос. Його фланелева сорочка, прикрашена багряно червоними квітами, її іспанські китиці тремтять, чуючи його таємниці. Мсьє Дрюмон, славетний журналіст, так от ти знаєш, як цей Дрюмон назвав королеву Вікторію? Старою жовтозубою відьмою. Vieille ogresse із dents jaunes[47]47
Стара відьма [із] жовтими зубами (зіпс. фр.).
[Закрыть]. Мод Гонн, жінка дивовижної вроди, La Patrie[48]48
Батьківщина (фр.).
[Закрыть], мсьє Мільвуа, Фелікс Фор, знаєш, як він помер? Ласолюби – вони є. Фрокен, bonne à tout fairer[49]49
Служниця на всі послуги (фр.).
[Закрыть], яка тре-мне голизну чоловікам у лазні в Упсалі. Moi faire, каже вона. Tous les messieurs[50]50
Моя робити. Всі панове (фр.).
[Закрыть]. Але не цьому чоловіку, кажу я. Вкрай соромітний звичай. Митися – справа приватна. Я не дозволив би брату, навіть рідному братові, розпуста – далі вже нікуди. Зелені очі, бачу вас. Абсент-полинівка, його я відчуваю. Розпусники.
Гніт горить смертоносним синім вогником між долонями і горить ясно. Спалахують розпушені волокна тютюну: наш куток осяяний полум’ям і їдким димом. Під його картузом ольстерського волонтера круті вилиці. Як утікав із в’язниці головний центр, ось достеменна версія. Перебрався нареченою, фата, флердоранж, і каретою в Малагайд. Саме так і втік, чесно. Про вождів, що пішли в небуття, про тих, кого зрадили, про відважні втечі. Вони перевдягалися, їх ловили, вони щезали, і вони вже не з нами.
Знехтуваний закоханець. У той час я був здоровий молодий селюк, можете повірити, принагідно покажу фотографію. Кажу чесно. Закоханий, щоб здобути її прихильність, він з полковником Річардом Берком, таном свого клану, пробрався до мурів Кленкервельської в’язниці і, притиснувшись до землі, побачив у тумані, як полум’я відплати рвонуло їх і висадило дощенту. Скалки скла і купа розтрощеного каміння. У веселому місті Парижі ховається він, Іген Паризький, якого не розшукує ніхто, крім мене. Його денні квартири – це задрипана друкарня, три його забігайлівки та хата на Монмартрі, де він досипає короткі ночі, на вулиці Гутт-д’Ор, стіни якої прикрашені мухозасидженими фотографіями тих, кого вже немає на світі. Без любови, без рідної землі, без дружини. А вона живе-поживає собі в теплі та добрі без свого чоловіка-вигнанця, живе мадама на вулиці Жі-ле-Кер з канаркою і двома красенями квартирантами. Щічки як персик, смугаста спідниця, моторна, як дівчисько. Зневажений і безжурний. Скажи Петові, що ти мене бачив, добре? Я пробував був підшукати йому, бідоласі, роботу. Mon fils[51]51
Мій син (фр.).
[Закрыть], солдат Франції. Я навчав його співати. Ой ви, хлопці-кілкеннійці – ревучі ножі! Знаєш цю давню пісню? Я навчив Патріса співати її. Давній Кілкенні: святий Каніс{96}, замок Стронгбоу на річці Норі. Співається так: Ой ви… І Неппер Тенді бере мене за руку{97}.
Ой ви, хлопці-
Кілкеннійці…
Слабенька худенька рука на моїй руці. Вони забули Кевіна Ігена, але він їх ні. Пам’ятаю про тебе, о Сіоне.
Він підступив ближче до води, і черевики вгрузли у вогкий пісок. Його привітав свіжий подув пружного вітру, загравши на напружених, як струни, нервах; вітру, насиченого сонячними променями. Стривай-но, хіба я збирався брьохати аж до маяка Кіша? Він ураз спинився, і його ноги стали поринати у мокву. Вертайся.
Вертаючись, він озирнув берег до південного рогу, і ноги знову стали поринати в нові западини. А у вежі під склепіннями холодна кімната чекає. З вежі безнастанно рухаються промені світла, рухаються безнастанно і повільно, як грузнуть мої ноги; повзуть, спрямовуючись на сутінки по циферблату підлоги. Сині сутінки – то вечір, а темно-сині – це ніч. У темряві склепіння вони чекають, їхні відсунуті стільці з моєю валізою-обеліском навколо столу з неприбраними тарілками. Хто їх помиє? Ключ у нього. Я не спатиму там цієї ночі. За зачиненими дверима мовчазної вежі спочивають їхні сліпі тіла – мисливця на пантер та його пойнтера. Гукнеш – відповіді не буде. Він вивільнив засмоктані моквою ноги і рушив назад понад дамбою з валунів. Усе бери й нічого не віддавай. Моя душа іде зі мною поряд, форма форм. На чатах на нічних край скель сріблясто-чорних я крокую і чую Ельсинора спокусливий приплив.
Приплив іде за мною слідом. Чудово можу його бачити звідціля. Тож повернися по Пулбег-роуд до тамтешнього пляжу. Він рушив угору схилом по слизьких водорослинах та через зарості осоки й сів на прискалок, устромивши свій ціпок у щілину між каменями.
На морській траві лежав роздутий труп собаки. Попереду планшир човна, що поринув у пісок. Un coche ensablé[52]52
Віз у піску (фр.).
[Закрыть], так Луї Вейо{98} назвав прозу Ґотьє. Ці піщані кучугури – то мова, яку приніс сюди приплив разом із вітром. А там купи каміння, що їх залишили колись давно вже мертві будівельники, там поробили собі нори ласки. Ховайте там золото. Спробуйте-но. У вас воно ж є. Піски і каміння. Тягар минулого. Цяцьки сера Лаута. Дивись мені, а то затоплю у вухо. Я лютий велетень, здорові валуни валяю і по них, як по кістках, ступаю. Фі-фай-фо-фут. Щось ірландцем пахне тут.
Цятка, бачу, більшає, то живий пес, мчить щодуху по піщаному березі. Боже, це він на мене? Шануй його свободу. Не станеш ані чиїмсь паном, ані чиїмсь рабом. У мене ціпок. Сиди, не рухайся. Ген там двоє, простують, брьохають до берега із хвиль припливу. Дві марії{99}. Надійно заховали його в очереті. Ку-ку. Я тебе бачу. Ні, пса. Він біжить назад, до них. Хто ж то?
Тут приставали до берега човни лохланнів{100}, прагнучи грабунку, їхні криваводзьобі прови низько поринали в прибій кольору розтопленого олива. А у вікінгів з Данії на грудях висіли топірці з блискучої криці, тоді коли Малахій повісив собі на шию золоту гривню{101}. У розпалі літа опівдні сюди приплив косяк китів{102} і опинився на мілкому, пускаючи струмені й силкуючись вибратися на глибоке. І тоді з голодного міста юрба карликів у шкіряних куртках, мої краяни з шкуродерськими ножаками, прибігла та й ну краяти шматки зеленого жирного китового м’яса. Голод, чума і різанина. Їхня кров струменіє у мені, їхні пристрасті на мене хвилями. Я ходив серед них по замерзлій Ліффі, підмінений, поміж вогнищ, які плювалися смолою. Не розмовляв ні з ким, і ніхто зі мною.
