Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 53 страниц)
Він зробив ораторський жест, простягнув руки, вистромивши їх із обстріпаних брудних манжетів, і провадив:
– Яка була їхня цивілізація? Розкішна, згоден; але й грішна. Cloacae: стічні канави. Євреї десь у пустелі чи на вершині гори казали: Яке чудове місце. Поставмо тут жертівник Єгові. А от римлянин, як і англієць, що йшов слідом за ним, приносив на кожний новий берег, на який ступала його нога, (на наш берег вона ніколи не ступала{253}) тільки одне: одержимість клоакою{254}. Вбраний у свою тогу, він озирався навколо і казав: Яке чудове місце. Спорудимо тут ватерклозет.
– І його неодмінно споруджували, – докинув Ленеган. – Наші давні предки, як ми знаємо з першого розділу книги Гіннеса, полюбляли струмені вологи.
– Вони були вірними паладинами природи, – стиха додав Дж. Дж. О’Моллой. – Але ж ми отримали також римське право.
– Разом із його пророком Понтієм Пілатом, – озвався професор МакГ’ю.
– А ви знаєте історію з Пеллесом, головою суду при Державній скарбниці? – запитав Дж. Дж. О’Моллой. – Це сталося під час обіду в королівському університеті. Все йшло як по маслу.
– Спочатку відгадайте мою загадку, – урвав його Ленеган. – Ви готові?
І тут із вестибуля зайшов містер О’Медден Берк{255}, високий чолов’яга в просторому сірому костюмі з донегальського твіду. А слідом за ним Стівен Дедал, скидаючи капелюха.
– Entrez, mez enfants[95]95
Входьте, діти мої! (фр.).
[Закрыть]! – вигукнув Ленеган.
– Я привів суплікатора, – милозвучно повідомив містер О’Медден Берк. – Юність проваджена Досвідом хоче зустрітися з Розголосом.
– Вітаю вас, – сказав редактор, простягаючи руку. – Заходьте. Ваш батечко щойно пішов.
? ? ?
Ленеган гукнув до всіх:
– Тихо! Яка опера твердить, що дуру настав кінець? Думайте, міркуйте, гадайте, і кажіть.
Стівен простягнув аркуші, надруковані на друкарській машинці, і показав на заголовок та підпис.
– Хто? – запитав редактор.
А край аркуша одірвано.
– Містер Гаррет Дізі, – пояснив Стівен.
– Той старий котолуп, – сказав редактор. – А хто одірвав? Що, йому раптом закортіло в одне місце?
З вогню вітрил,
Із бурі-згуби
Блідий вампір
В мої вп'явсь губи.
– Добрий день, Стівене, – привітався професор, підходячи і зазираючи через плече. – Ящур? Невже ви стали..?
Бардом-биколюбом.
Буча в добропристойному ресторані
– Добрий день, сер, – відповів Стівен, паленіючи. – Ні, це не мій лист. Це мене попросив містер Гаррет Дізі…
– Та я його знаю, – перебив його Майлс Кроуфорд. – Знав і його дружину. Такої відьми, як вона, ще не бачив білий світ. У кого-кого, а у неї, присягаюся Христом-Богом, ящур був напевно! Хто не пам’ятає, як одного вечора вона виплеснула суп просто в обличчя офіціантові в «Зірці й підв’язці». Отак-о!
Гріх у цей світ приніс не хто інший, як жінка. Це ж Єлена, яка втекла від Менелая, примусила греків десять років… О’Рурк, принц Бреффні.
– То він удовець? – запитав Стівен.
– Еге ж. Солом’яний, – відповів Майлс Кроуфорд, продивляючись машинописний текст. – Імператорські стайні. Габсбурґ. Ірландець урятував йому життя{256} на міському валу Відня. Не треба про це забувати! Максиміліан Карл О’Доннелл, граф фон Тирконнелл ув Ірландії. Тепер він послав свого спадкоємця, і той привіз нашому королю титул австрійського фельдмаршала. Там можна чекати яких завгодно неладів. Дикі Гуси. Авжеж, постійно. Не забувайте цього!
– Питається, чи не забув цього він сам? – озвався стиха Дж. Дж. О’Моллой, крутячи в руках прес-пап’є у вигляді підкови. – Врятувати царську особу це послуга, за яку навряд чи подякують.
Професор МакГ’ю обернувся до нього.
– А що, коли ні? – запитав він.
– Я розкажу, як усе це було, – почав Майлс Кроуфорд. – Сталося так, що один угорець{257}…
Діла пропащі. Згадка про шляхетного маркіза
– Ми завжди шанували діла пропащі, – сказав професор. – Успіх для нас віщує смерть інтелекту і паралізує уяву. Ми ніколи не шанували успішних. Ми їм служили. Я викладаю набридливу латину. Я розмовляю мовою нації, вершина ментальности якої є прописна істина: час це гроші. Домінанта матеріального. Dominus! Латиною це володар – лорд або Господь. А де ж духовність? Господь Ісус! Лорд Солсбері. Канапа в клубі у Вест-енді. А от греки!
Кіріє елейсон!{258}
Світла усмішка заграла в його очах у темній оправі, ще дужче розтягнула губи.
– А греки! – повторив він. – Кіріос! Променисте слово! Голосівки, яких не знають ні семіти, ні сакси{259}. Кіріє! Сяйво інтелекту. Мені слід би було викладати грецьку, мову розуму. Кіріє елейсон! Будівельники клозетів і клоак ніколи не будуть володарями нашого духу. Ми вірні паладини католицького лицарства Європи, яке згинуло в день Трафальгарської битви, та імперії духу (imperium – то зовсім інша річ), яка пішла на дно разом з атенським флотом у Егоспотамській битві. Так, так. Вони пішли на дно. Пірр, якого ввів в оману оракул, зробив останню спробу змінити долю Греції. Вірний справі, приреченій на загибель.
І він одійшов до вікна.
– На прю вони йшли без вагань, – промовив сумовито містер О’Медден Берк. – Але їх чекала загибель{260}.
– Ой-ой-ой, – тихенько запхикав Ленеган. – Наприкінці вистави його гахнули цеглиною по голові. Бідний, бідний, бідний Пірр!
Потім він прошепотів Стівенові на вухо:
Лимерик Ленегана
В окулярах професор МакГ’ю
Чи впізнає хоч неньку свою?
Все подвійне й потрійне!
Краще хай він їх здійме!
Бо в погибелі він на краю!
Поминає Саллюстія{261}, як висловлюється Мулліган. У кого мати здохла, як скотина.
Майлс Кроуфорд сховав аркуші в кишеню.
– Годиться, – сказав він. – Решту прочитаю потім. Годиться.
Ленеган невдоволено розвів руками.
– А моя загадка! – запротестував він. – Яка опера твердить, що дуру настав край?
– Опера? – сфінксоподібне обличчя містера О’Медден Берка спантеличилося.
Ленеган розтлумачив йому задоволено:
– «Трубадур». Розумієте, в чому суть? Тут два слова: труба і дур. От як!
І він жартівливо ткнув містера О’Медден Берка пальцем під ребра. Містер О’Медден Берн картинно відхилився назад, спираючися на свій ціпок і вдаючи, що йому забило дух.
– Рятуйте! – насилу видавив він. – Я не можу.
Ленеган, ставши навшпиньки, одразу заходився обмахувати йому, з шелестом, обличчя аркушами спортивного випуску.
Професор, повертаючись од вікна повз підшивки, провів рукою по розв’язаних краватках Стівена та містера О’Медден Берка.
– Париж колись і тепер. Вигляд у вас ну чисто як у комунарів.
– Як у тих хлопців, що висадили в повітря Бастилію, – уточнив із легким посміхом Дж. Дж. О’Моллой. – А чи не ви, часом, застрелили царського намісника у Фінляндії? Скидається на те, що саме ви удвох це зробили. Генерала Бобрикова{262}.
Усякої тварі по парі
– Ми тільки збиралися, – відказав Стівен.
– Маємо тут усі таланти, – зауважив Майлс Кроуфорд. – Юриспруденція, класичні мови.
– Знавці коней, – докинув Ленеган.
– Література, журналістика.
– А якби тут був ще й Блум, – додав професор, – тоді й делікатне мистецтво реклами.
– І мадам Блум, – озвався містер О’Медден Берк. – Муза співу. Від неї в захваті весь Дублін.
Ленеган гучно кашлянув{263}.
– Гм-гм! – кахикнув він уже тихше. – Так хотілося подихати свіжим повітрям! І застудився в парку. Ворота були відчинені.
Ви зможете!
Редактор поклав на плече Стівену свою знервовану руку.
– Хочу, щоб ви написали для мене щось колюче. Ви зможете. Це по вашому обличчю бачу. В лексиконі юности…{264}
По вашому обличчю бачу. По ваших очах бачу. Нікчема, а хоче тебе запопасти.
– Ящур! – вигукнув редактор із викличною інвективою. – Ось щойно в Боррис-ін-Оссорі{265} відбулося велике збіговисько націоналістів. Суцільна бридня! Забивають людям баки. А треба їх уколоти. І нас усіх покажіть, які ми є, трясця їхній матері. Отця і Сина і Святого Духа і задрипанця МакКарті{266}.
– Ми всі можемо постачити поживу для розуму, – озвався містер О’Медден Берк.
Стівен підвів очі й зустрів сміливий, беззастережний погляд.
– Він хоче затягнути вас у гурт журналістської шатії-братії, – сказав Дж. Дж. О’Моллой.
Великий Галлагер
– Ви зможете, – повторив Майлс Кроуфорд, демонстративно стискаючи пальці в кулак. – Постривайте-но. Ми ще паралізуємо Європу, як казав був Ігнатій Галлагер, коли він перебивався з хліба на воду і гибів, працюючи маркером у більярдній готелю «Кларенс». Галлагер – оце то був журналіст! Ото було перо! Знаєте, як він показав свій клас? Ось послухайте. Такого вмілого репортерського витвору ще не знала історія журналістики. Діялося це року вісімдесят першого{267}, шостого травня, коли почалася справа «непереможних» і сталося вбивство у парку Фенікс; та вас тоді, мабуть, ще й на світі не було. Ось я вам покажу.
І він кинувся повз них до підшивок.
– Погляньте-но, – сказав він, повертаючись. – «Нью-Йорк Ворлд» прислав телеграму, попросив зробити матеріал про це спеціально для них. Пам’ятаєте?
Професор МакГ’ю ствердно кивнув головою.
– Так от «Нью-Йорк Ворлд», – провадив редактор, збуджено зсовуючи на потилицю свого солом’яного бриля. – Де це все відбувалося. Тім Келлі, тобто Каванаг, Джо Брейді та всі інші. Де Козолуп віз їх у своєму візку. Весь маршрут, розумієте?
– Козолуп, – повторив містер О’Медден Берк. – Фіцгарріс. Кажуть, він тепер тримає заїзд для візників біля Баттського мосту. Це я чув від Гологана. Ви Гологана знаєте?
– Це той, що його прозвали Хап-лап? – поцікавився Майлс Кроуфорд.
– І бідолаха Гумлей теж там по сусідству, повідомив він мені, стереже міську бруківку. Нічний сторож.
Стівен здивовано повернувся.
– Гумлей? – перепитав він. – Та невже? Той, що дружить із моїм батьком?
– Та годі вам про Гумлея, – сердито вигукнув Майлс Кроуфорд. – Хай Гумлей стереже бруківку, щоб вона не втекла. Погляньте-но сюди. Що ж зробив Ігнатій Галлахер? Скажу вам що. Геніальна ідея. Відразу послав туди телеграму. У вас є «Віклі Фрімен» за сімнадцяте березня? Чудово. А ось це бачите?
Він перегорнув підшивку і показав пальцем.
– Ось четверта сторінка, на ній, наприклад, реклама кави «Бренсом». Бачите? Чудово.
Заторохтів телефон.
Далекий голос
– Я візьму слухавку, – сказав професор, рушаючи до кабінету.
– В – це ворота парку. Добре.
Його палець підскакував і дрижав, указуючи пункт за пунктом.
– Т – резиденція віце-короля. С – місце, де їх убили. К – це Кнокмарунські ворота.
Драглиста складка на його шиї колихалася як борідка у півня. Недокрохмалена манишка вистромилася з-під жилета, і він рвучко засунув її назад.
– Алло? Це «Івнінгтелеграф»… Алло?… Хто це?… Так… Так…
– Від Ф до П це пункти, що позначають дорогу, якою їхав Козолуп, щоб забезпечити алібі. Інчікор, Раундтаун, Вінді Арбор, Пальмерстон-парк, Ранелаг. Ф. А. В. П. Зрозуміли? X – це шинок Деві на Верхній Ліссон-стрит.
Професор постав на порозі кабінета.
– Це телефонує Блум, – повідомив він.
– Скажіть, хай іде під три чорти, – враз відказав редактор. – X – це шинок Берка. Утямили?
Добре придумано, дуже
– Добре придумано, – зауважив Ленеган. – Дуже.
– Розжував і в рот їм поклав, – сказав редактор. – Усе про цю жахливу історію.
Страхіття, з якого ти ніколи не прокинешся.
– Я бачив усе це на власні очі, – з гордістю заявив редактор. – Я був присутній при цьому. Дік Адамс{268}, щира душа, найдостойніший з усіх тих, хай їм біс, хто, за велінням Господа, народився в місті Корку, і я.
Ленеган уклонився якійсь уявній появі і звернувся до неї:
– Мадам, я Адам. Зараз тут ого-го баб.
– Про історію! – вигукнув Майлс Кроуфорд. – Першою там з’явилася бабця з Принс-стрит{269}. Був там плач і скрегіт зубів. Через одне рекламне оголошення. Ескіз для нього зробив Ґреґор Ґрей. І зразу привернув до себе увагу. Потім Педді Гупер почав давити на Тей Пея{270}, і той узяв його в свій «Стар». Тепер він працює у Блюменфельда{271}. Ось як часом буває в пресі. Ось як часом ведеться талантові. Пайєтт{272}! Він усім їм був як рідний тато.
– Батько сенсаційної журналістики, – підтвердив Ленеган. – І шуряк Кріса Каллінана{273}.
– Алло?.. Ви слухаєте?.. Так, він іще тут. Приходьте, поговоріть самі.
– Де ви знайдете тепер такого газетяра, га? – вигукнув редактор. І згорнув підшивку.
– Мельви правнов, – зауважив, звертаючись до містера О’Медден Берка, Ленеган.
– Дуже вправно, – погодився містер О’Медден Берк.
Професор МакГ’ю вийшов з кабінету.
– Раз ми заговорили про непереможних, – розпочав він, – то чи знаєте ви, що кількох вуличних торговців притягнули до відповідальности…
– Авжеж, так, – жваво озвався Дж. Дж. О’Моллой. – Леді Дадлі{274} поверталася додому, пішла через парк подивитися, як там дерева, повалені торішнім циклоном, і вирішила купити листівку з видом Дубліна. І виявилося, що ця листівка присвячена пам’яті чи то Джо Брейді, чи Найпершого, чи Козолупа. Біля самої резиденції намісника, можете собі уявити!
– А теперішні годні хіба що ґудзиками та гапликами торгувати, – провадив Майлс Кроуфорд. – Пхе! І преса, і суд. Чи знайдете ви де-небудь тепер такого адвоката, як ті хлопці, як Вайтсайд, як Айзек Батт, як срібноустий О’Гейган{275}? Га? Ет, чорта з два! Хіба що бозна де.
Він замовк, а його губи все ще кривилися, здригаючись у нервовій зневажливій посмішці.
А чи зажадала б яка жінка поцілувати ції губи? Як ти можеш довідатися? То чому ти про це написав?
Рими і резони
Губи, згуби. Чи губи якось ведуть до згуби? Чи згуби до губ? Певно, можуть якимсь чином. Зуби, куби, труби, зруби, клуби, крупи, груби. Рими: двоє людей одягнених однаково, виглядають однаково, два на два.
Він бачив, як вони, дівчата, наближаються по троє{276}, в зеленому, в рожевому, в брунатному, сплітаючись, per l’aer perso[97]97
…крізь темні… простори (Пекло, V, 89).
[Закрыть], у фіолетовому, у пурпуровому, quella pacifica oriafiamma[98]98
Так мирна орифлама (Рай, XXXI, 127).
[Закрыть], в золоті орифлами, di rimirar fe piu ardenti[99]99
І зір мій теж сильніше спломенів (Рай, XXXI, 142).
[Закрыть]. А я старець, каюся, ноги як оливом налиті, у темрятині ночі; губи згуби; яма мама.
– Говоріть тільки за себе, – застеріг містер О’Медден Берк.
І досить дневі…
Дж. Дж. О’Моллой, посміхаючись блідою посмішкою, прийняв виклик.
– Любий мій Майлсе, – почав він, кинувши цигарку, – ви неправильно витлумачили мої слова. Поки-що мене ніхто не уповноважував захищати права третьої професії qua професії{277}, проте хочу сказати, що ваш коркський темперамент{278} породжує у вас надмірну категоричність. Чом ми не беремо до уваги ані Генрі Граттана, ані Флада, ані Демосфена, ані Едмунда Берка{279}? Ми всі знаємо Ігнатія Галлагера і його шефа з Чейплізода, Гармсворта{280}, який видавав копійчані газети, і його американського кузена, редактора жовтого журнальчика в стилі Бауері, не кажучи вже про «Новини від Педді Келлі{281}», «Що бачив П’ю» і нашого невсипущого друга «Скіберинського орла». То ж навіщо тягнути сюди такого майстра судового красномовства, як Вайтсайд? І досить дневі газети своєї.
Згадаймо давні дні
– Граттан із Фладом дописували до цієї ж таки газети, – вигукнув редактор йому в обличчя. – Ірландські добровольці. Де ви є тепер? Заснована 1763 року. Доктор Лукас{282}. А чи є у вас тепер такий дописувач, якого можна порівняти з Джоном Філпотом Карреном{283}? А дзуськи!
– Ну, чому ж, – відмовив Дж. Дж. О’Моллой. – От, наприклад, королівський адвокат Буш{284}.
– Буш? – перепитав редактор. – Що ж, згоден. Буш, я згоден. У нього в жилах це є. Кендал Буш, чи, тобто, я хотів сказати Сеймур Буш.
– Він уже давно мав би засідати у верховному суді, – озвався професор, – якби не… Та про це не будемо.
Дж. Дж. О’Моллой повернувся до Стівена і сказав тихо й водночас виразно: 1 2 3
– Гадаю, один із найдовершеніших риторичних періодів, які мені довелося чути, прозвучав із уст Сеймура Буша. Розглядалася справа про братовбивство, відома всім справа Чайлдса. Буш виступав як його захисник.
До речі, як він про це довідався? Він же помер уві сні. Чи тут інша історія, про звіра з двома спинами?
– То який він був? – запитав професор.
Italia, Magistra Artium[101]101
Італія, наставниця мистецтв (лат.).
[Закрыть]
– Він говорив про принцип свідчення, – сказав Дж. Дж. О’Моллой, – про те, як його витлумачено у римському праві на відміну від давнішого Мойсеевого закону, lex talionis[102]102
Закон помсти (лат.).
[Закрыть].
І принагідно згадав Мойсея Мікеланджелового у Ватикані{285}.
– Ага.
– Кілька вдало підібраних слів, – попередив Ленеган. – Тихо!
Пауза. Дж. Дж. О’Моллой видобув свій портсигар. Чекаємо марно. Якийсь пшик.
Оповісник замислено видобув сірники й закурив сиґару.
Згодом я часто думав, згадуючи минуле і ті дивні дні, чи, бува, не оця дріб’язкова дія, тривіальна сама по собі, це чиркання сірником визначило подальший напрям обох наших життєвих доріг.
Досконалий період
Дж. Дж. О’Моллой знову заговорив, виразно вимовляючи кожне слово:
Він сказав про нього так: це кам’яна фігура, рогата і грізна, це музика, що застигла в мармурі, це вічний символ мудрости і ясновидіння, божественне в образі людини, гідне жити, якщо гідний жити витвір уяви або рук скульптора у мармурі, духовно перетвореного чи здатного духовно перетворювати.
Його зграбна рука хвилястими помахами позначала повтори і спад.
– Чудово! – відразу озвався Майлс Кроуфорд.
– Плід божественного натхнення, – сказав містер О’Медден Берн.
– Вам подобається? – запитав Стівена Дж. Дж. О’Моллой.
Стівен, його душа в полоні краси мови і жесту, спромігся тільки почервоніти. Він узяв цигарку з портсигара, і Дж. Дж. О’Моллой простягнув портсигар Майлсу Кроуфорду. Ленеган, знову ж таки, дав їм прикурити і, скориставшися нагодою, висловився по-своєму:
– Красненькус дякуємс.
Високоморальний чоловік
– Професор Мадженніс{286} говорив мені про вас, – сказав Стівену Дж. Дж. О’Моллой. – То щиро скажіть, яка ваша думка про цей гурт герметистів{287}, поетів опалової мовчанки з їхнім містичним маестро А. Е.? Усе це розпочала відома дама Блаватська. Вона чудово вміла дурити людям голову. Даючи інтерв’ю якомусь янкі, А. Е. сказав, що ви завітали до нього мало не серед ночі, щоб запитати його думку про плани свідомости. Мадженніс вважає, що ви, певно, зробили це жартома, аби посміятися з А. Е. Він, Мадженніс, людина дуже високої моралі.
Говорив про мене. Що ж він сказав? Що ж він сказав? Що ж він сказав про мене? Ні, не спитаю.
– Ні, дякую, – сказав професор МакГ’ю, порухом руки відхиляючи запропонований портсигар. – Постривайте хвильку. Хочу сказати одну річ. Найкращий зразок красномовства, який мені довелося чути, була промова Джона Ф. Тейлора{288} на засіданні історичного товариства нашого університету. Перший там виступив містер Фіцгіббон{289}, теперішній голова апеляційного суду, а обговорювали вони нове на ті часи питання, есей, який обстоював відродження ірландської мови.
Він обернувся до Майлса Кроуфорда і сказав:
– Ви ж знаєте Джералда Фіцгіббона. То можете уявити собі стиль його промови.
– Кажуть, він засідає разом із Тімом Гілі{290}, – озвався Дж. Дж. О’Моллой, – в господарській комісії коледжу Триніті.
– Він засідає разом із дитинкою в сорочечці, – сказав Майлс Кроуфорд.
– Ну, далі. То й що?
– Це була промова, – продовжував професор, – зважте, досвідченого оратора, сповнена поштивої гордовитости, яка з досконалою дикцією виливала, не скажу чашу гніву, але зверхнє презирство до нового руху. Тоді це був новий рух. Ми були слабкі і, відтак, неспроможні.
На мить він зціпив свої тонкі довгі губи, та, прагнучи продовжити розповідь, підніс розчепірені пальці до окулярів і торкнув великим та підмізинним оправу, щоб трохи підправити фокус.
Експромт
Потім він звернувся до Дж. Дж. О’Моллоя зумисно тоном побутової балачки:
– А Тейлор, скажу я вам, прийшов туди геть хворий, устав із ліжка. Що він приготував свою промову заздалегідь, я не вірю, бо в залі не було жодної стенографістки. Обличчя змарніле, аж темне, обросло кошлатою бородою. Шия пов’язана хусткою, і, як подивишся, скидався він на умирущого (хоча, насправді, про смерть і не йшлося).
Відразу, хоч і повільно, його погляд звернувся від Дж. Дж. О’Моллоя до Стівенового обличчя, а потім відразу ж ковзнув донизу, наче щось шукаючи. На схиленій шиї відкрився ненакрохмалений комірець білої сорочки, засмальцьований пасмами рідкого чуба. Все ще шукаючи, він провадив:
– Коли Фіцгіббон закінчив свою промову, Джон Ф. Тейлор підвівся, щоб висловити свою думку. І ось коротко те, що я пригадую з його відповіді.
Він твердо випростав голову. В його очах знову світилося прагнення відтворити минуле. Бездумні молюски плавали в товстих лінзах туди й сюди, шукаючи виходу.
Він розпочав:
– Пане голово, леді і джентльмени! З великим захопленням я слухав зауваги, з якими мій учений друг щойно звернувся до ірландської молоді. Мені здалося, що я перемістився в чужоземну країну, далеку від нашої, і в добу далеку від сучасної, що буцімто я в стародавньому Єгипті і що слухаю мову котрогось із первосвящеників тієї землі, звернену до юного Мойсея.
Його слухачі стояли непорушно, тримаючи цигарки і слухаючи, а дим цигарок здіймався вгору тонкими стеблами, які розквітали наче разом із тривалістю розповіді. Нехай закучерявлені дими{291}. Почуємо шляхетні слова. Готуймося. Чи, може, й собі спробувати?
– І здалося мені, що в голосі цього єгипетського первосвященика я чую пиху і погорду. Почув я слова його, і мені відкрилося значення їхнє.
Від Отців
Відкрилося мені, що добрим буває лиш те, що може стати поганим{292}, а не може стати поганим лиш те, що є абсолютно добрим, або ж те, що не є добрим узагалі. Ет, хай йому абищо! Це ж із святого Авґустина…
– Чому це ви, євреї, не бажаєте прийняти нашої культури, нашої віри і нашої мови? Ви ж бо пастухи, кочове плем’я, а ми могутній народ. У вас немає міст і немає багатства, а наші міста заповнені товпищами люду, і наші галери, триреми й квадриреми, завантажені силою товарів, прямують в усі кінці відомого нам світу. Ви щойно виникли з первісного стану, а у нас є література, священики, тисячолітня історія і свій державний лад.
Ніл.
Дитина, чоловік, монумент.
На березі Ніла служниці стали навколішки, папірусова скринька: муж, удатний до бою; кам’янорогий, кам’янобородий, серце з каменю.
– Ви молитеся своєму, нікому невідомому ідолу, а в наших храмах, величних і таємничих, мешкають Ізіда й Озіріс, Гор і Амон Ра. Вам судилося жити в рабстві, страху та покорі, нам же судилося володіти громами і морями. Ізраїль слабкий, і синів має обмаль, а Єгипет – це полчище воїв, і страшна його збройна сила. Нетягами й батраками називають вас, а чуючи наше ім’я, тремтить увесь світ.
Урвавши свою мову, він безгучно відригнув повітря з голодного шлунку. І підвищивши голос, сміливо провадив:
– Проте, леді й джентльмени, якби молодик Мойсей послухався цієї мови і погодився з цим поглядом на життя, якби він схилив свою голову, схилив свою волю і схилив свій дух перед цією зверхньою настановою, то ніколи б не вивів обраного народу з дому рабства, не пішов би вдень за стовпом хмарним. Ніколи не розмовляв би він із Предковічним поміж блискавиць на вершині Синаю і не зійшов би з неї з обличчям, осяяним світлом натхнення, несучи скрижалі закону з письменами, вирізьбленими мовою голодранців.
Він замовк і поглянув на них, тішачися їхнім мовчанням.
Зловісна провість – для нього!
Дж. Дж. О’Моллой озвався з жалем у голосі:
– А проте він помер, так і не ввійшовши в землю обітовану.
– Раптове – в – ту – мить – хоч – і – від – тривалої – недуги – часто – заздалегідь – припущене – сконання, – вирік Ленеган. – А з минулого його чекало велике майбутнє{293}.
З вестибюля почувся тупіт босих ніг, які мчали вгору сходами.
– От що таке красномовство, – виголосив професор, і ніхто йому не спромігся заперечити.
Розвіяне вітром. Юрмища людей у Муллагмасті і в королівській Тарі. На цілі милі – суцільні вуха. Слова трибуна лунають, і враз вони розвіяні на чотири вітри. Народ прагнув сховатися в його голосі. Мертві звуки. Акаша – зібрання зображень геть усіх подій, що відбулися де-небудь і коли-небудь у цілім світі. Любіть його і хваліть, а мені вже годі.
У мене є гроші.
– Джентльмени, – озвався Стівен. – Наступним пунктом нашого порядку денного пропоную питання про те, щоб перенести збори в інше місце.
– Мені аж дух перехопило. Сподіваюся, це не просто пропозиція задля люб'язности, як то часто ведеться у французів? – запитав містер О’Медден Берк. – Здається мені, настав той час, коли, метафорично кажучи, кварта вельми доречна у вашій старовинній корчмі.
– Тож хай буде так, і вирішимо справу цю найрішучішим чином. Усі ми за, от і повна краса, – оголосив Ленеган. – Проти нема. Оголошую пропозицію прийнятою. В яку ж саме наливайку?.. Я голосую за Муні!
Він рушив перший, напучуючи:
– Ми категорично відмовляємося вживати міцні напої, хіба ні? Так, ми ні. Що ви! Ні в якому разі.
Містер О’Медден Берк, який рушив зразу за ним, замахнувся на знак солідарности парасолею і вигукнув:
– Макдуфе, починай!
– Який батько, такий син! – гучно озвався редактор, поплескавши по плечі Стівена. – Ходімо. Де в біса мої ключі?
Він попорпався у кишені й витяг зіжмакані аркуші.
– Ящур. Це я пам’ятаю. Все буде гаразд. Надрукуємо. Де ж вони? Буде гаразд.
Він знову запхнув аркуші в кишеню і зайшов у кабінет.
Будемо сподіватися
Дж. Дж. О’Моллой, перш ніж зайти слідом за ним, тихо сказав Стівену:
– Сподіваюся, ви доживете, доки їх надрукують. Майлсе, на хвилину.
Він зайшов у кабінет і зачинив за собою двері.
– Ходімо, Стівене, – сказав професор. – Чудове те, що ми чули, правда? По суті, пророче видіння. Fuit Ilium[103]103
Проминув Іліон! (лат. Верґілій, Енеїда. II, 325).
[Закрыть]. Грабунок вітряної Трої{294}. Царства світу. Володарі Середземного моря тепер стали феллахами.
Перший хлопець-газетяр збіг повз них сходами і вискочив на вулицю, репетуючи:
– Перегони, спеціальний випуск!
Дублін. Мені ще треба багато, багато чого навчитися.
Вони повернули ліворуч, пішли по Еббі-стрит.
– Я теж бачив видіння, – озвався Стівен.
– Ага, – сказав професор, широко ступаючи, щоб піти з ним у ногу. – Кроуфорд знає, куди ми.
Повз них промчав іще один хлопець, репетуючи на бігу:
– Перегони, спеціальний випуск!
Дорогий драний Дублін{295}
Дублінці.
– Дві дублінські весталки{296}, – почав свою оповідь Стівен, – похилого віку й богомільні, прожили п’ятдесят і п’ятдесят три роки на Фамболлі-лейн.
– А де це воно? – поцікавився професор.
– У районі Блекпіттса.
Мокра ніч і голодний дух пекарняного тіста. Під стіною. Сальне обличчя блищить із-під її фланелевої хустки. Серця калатають несамовито. Акаша-хроніка. Швидше, любчику!
Ануж бо. Спробуй. Нехай буде життя.
– Їм закортіло побачити Дублін із вершечка Нельсонової колони. Наскладали вони три шилінги десять пенсів у червону бляшану скарбничку, подобу поштової скриньки. Тож вони витрусили звідти трипенсовики й один шестипенсовик, а монетки-пенсовики вишкрябали за допомогою ножа. Два шилінги три пенси сріблом, один шилінг сім пенсів міддю. Надягнули капелюшки та святкові сукні й взяли парасолі на випадок дощу.
– Мудрі діви, – зауважив професор МакГ’ю.
Життя як воно є
– За шилінг і чотири пенси вони купили свинячого холодцю й чотири скибки грінок у міс Кейт Коллінз, яка тримає їдальні в північному Дубліні, на Мальборо-стрит… Потім вони купили двадцять чотири стиглі сливи у дівчиська, що торгує під Нельсоновою колоною, щоб потамувати спрагу після холодцю. Потім заплатили дві трипенсові монети джентльменові біля турнікету і почали повільно тюпати вгору гвинтовими сходами, охаючи, спонукуючи одна одну, жахаючись у темряві, відсапуючись, перепитуючи одна одну, чи в тебе холодець, славлячи Господа і Пречисту Діву, наміряючись повернутися униз і визираючи у вентиляційні отвори. Ну, дяка Богові! Ми не могли уявити навіть, що це так високо.
Звати їх Енн Кірнс і Флоренс МакКейб. У Енн Кірнс простріл, і вона лікується, натираючи поперек водою з Лурду, бере її в одної жінки, що дістала пляшечку від ченця-пасіоніста{297}. А у Флоренс МакКейб щосуботи на вечерю свинячі ратиці, тушковані з капустою, і пляшка подвійного пива.
– Антитеза, – зауважив професор, кивнувши двічі. – Діви-весталки. Бачу їх, наче перед собою. Що ж це наш приятель так забарився?
Він озирнувся.
Хлопці-газетярі притьмом вискакували на вулицю і розбігалися на всі боки, репетуючи, розмахуючи білими аркушами газет. Зразу за ними на порозі з’явився Майлс Кроуфорд, розмовляючи з Дж. Дж. О’Моллоєм, його капелюх над обличчям цегляного кольору здавався німбом.
– Та йдіть уже, – гукнув професор і помахав рукою.
І знову рушив поряд із Стівеном.
Повернення Блума
– Так, – сказав він. – Я їх бачу.
Містер Блум, задиханий, закручений виром несамовитих хлопців-газетярів під редакціями «Айриш католик» і «Дублін пенні джорнел», заволав:
– Містере Кроуфорде! Хвилинку!
– «Телеграф»! Перегони, спеціальний випуск!
– Ну що там таке? – озвався Майлс Кроуфорд, сповільнюючи ходу. Хлопець крикнув в обличчя містерові Блуму:
– Жахлива трагедія в Ратмайнсі! Дитину придавили ковальські міхи!
Інтерв’ю з редактором
– Я щодо цієї реклами, – почав пояснювати містер Блум, проштовхуючись крізь тисняву хлопців, відсапуючись і витягаючи з кишені вирізку. – Я щойно переговорив із містером Кейзом. Він згоден продовжити рекламу на два місяці. А там буде видно. Але він хоче, щоб в одному з суботніх номерів, на рожевих сторінках, ви опублікували замітку, яка привернула б увагу і читачів «Телеграфа». І він хоче таку, яка була в «Кілкенні піпл», якщо ще не пізно, я казав про це радникові Наннетті. Я можу взяти її в національній бібліотеці. Будинок ключів, розумієте? Його прізвище Кейз. То це буде гра слів. Він же, власне кажучи, пообіцяв, що продовжить замовлення. Та йому кортить іще й трохи порекламувати себе. Що я маю йому переказати, містере Кроуфорде?
П. М. С.
– Перекажіть йому, що він може поцілувати мене в сраку, – відповів Майлс Кроуфорд, показавши рукою, куди саме. – Дослівно так і перекажіть.
Він трохи не в собі. Треба обачно. Вони йдуть, щоб по чарці. Дружним гуртом. І Ленеган у своїй кепці члена яхтклубу теж, щоб випити надурняк. Підлизався за своїм звичаєм. Чи не молодий Дедал – застрільник цього заходу? Сьогодні на ньому добрі черевики. Минулого разу, коли я бачив його, ті просили каші. Десь він місив грязюку. Безтурботний хлопець. Чого його понесло в Айриштаун?
– Ну що ж, – сказав містер Блум, переводячи погляд на редактора. – Якщо я дістану ескіз, тоді варто буде дати коротку замітку. Гадаю, він погодиться на оголошення. Я йому перекажу…
П. М. Я. І. С.
– Він може поцілувати мою ясновельможну ірландську сраку{298}, – гучно повідомив через плече Майлс Кроуфорд. – Коли завгодно, якщо йому заманеться, – так йому й перекажіть.
І, поки містер Блум стояв ні в сих, ні в тих, пробуючи посміхнутися, той рушив далі рвучкою ходою.
Розжитися на гроші
– Nulla bona[104]104
Ніякого майна (лат.).
[Закрыть], Джеку, – пояснив він, черкнувши п’ятірнею по горлянці. – Мені самому отак треба. Сиджу на мілині. Оце щойно, минулого тижня, шукав кого-небудь, хто погодився б гарантувати мій вексель. На жаль, я можу тільки поспівчувати тобі. Якби мені пощастило розжитися на якусь копійчину, то я б із дорогою душею.
