Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 53 страниц)
– Але тоді нам на поміч прийшов наш приятель Блум, – докинув містер Дедал. – До речі, де моя люлька?
І подався назад до бару в пошуках люльки і втраченого акорду. Лисий Пет приніс випивку для Ричі й Польді. А отець Каулі засміявся знову.
– Здається, врятував становище тоді я, Бене.
– Таки ви, – визнав Бен Доллард. – Я чудово пригадую ті вузенькі штанці. Вам, Бобе, спала на думку блискуча ідея.
Отець Каулі почервонів аж до лискучих мочок вух. Він урятував стано. Вузенькі штан. Блискуча іде.
– Я знав, що він у скруті, – пояснив превелебний. – Дружина його грала по суботах на піаніно в кав’ярні за мізерну плату, і я від когось прочув, що вона має ще й такий підробіток. Пригадуєте? Цей їхній заклад ми шукали по всій Голлс-стрит, аж доки продавець у Кео дав нам номер будинку. Пригадуєте?
Бен пригадував, і його пласке обличчя оживилося від споминів.
– Боже милий, там були якісь барвисті оперні мантії і ще сила-силенна всякої всячини.
Містер Дедал обернувся з люлькою в руці.
– Все це в стилі Мерріон-сквер{557}. Боже милий, бальні вбрання і вбрання для урочистих церемоній. І він ще й не хотів брати грошей. Чуєте? Бозна скільки трикутних капелюхів, болеро і коротких шароварів. Чуєте?
– Так-так, – підтвердив, киваючи, містер Дедал. – З місіс Меріон Блум яких тільки вбраннів не знімали.
Кабріолет котився по набережних. О’Кріп вивернувся на тугих гумових шинах.
Печінка з беконом. Біфштекс і запечені нирки. Добре, сер. Добре, Пете.
Місіс Меріон МЕТЕМ БЗИК ОС метем психоз. Дух горілого Поль де Кока. Гарне ймення у.
– А яке у неї дівоче прізвище? Повногруда була дівка. Меріон…
– Твіді.
– Ага. Чи жива вона?
– Ще б пак.
– Вона ж була дочка…
– Дочка полку{558}.
– Саме так і не інак. Я пам’ятаю старого тамбур-мажора.
Містер Дедал черкнув, викресав, припалив, і зрештою пихнув клубком пахучого диму.
– Чи ірландка? От цього, чесно кажучи, не знаю. Як ви вважаєте, Саймоне?
Ще один клубок міцного пахучого диму з потріскуванням.
– Щічний м’яз це… Що?… Трохи застаріло… О, вона звичайно ж… О, Моллі, ірландська дівчино, ти моя красуне.
І пихнув пухнастою хмарою запашного диму.
– З Ґібралтарської скелі… прямо сюди.
Вони скніли у сутінках океанської глибини, золото біля помпи, що помпує пиво, бронза біля пляшок із вишневим лікером «мараскін», обидві замислені, Майна Кеннеді, Лісмор-террас, 4, Драмкондра, з Айдолорес, королевою, Долорес, мовчазна.
Пет приніс страви на непокритих тарілках, Леопольд порізав печінку на кришеники. Як про це вже згадувано, він полюбляв тельбухи, курячі пупки з горіхами, смажену ікру тріски, в той час як Ричі Гулдинг, Колліс, Ворд замовляли біфштекс і нирки, то біфштекс, то нирки, кус за кусом він їв Блум їв вони їли.
Блум із Гулдингом мовчали об’єднано і їли. Бенкетували як принци.
По Бечелорз-вок[181]181
Парубоцький проїзд (англ.).
[Закрыть] котився, подзвонюючи, кабріолет, де сидів холостяк О’Кріп О’Шпар, на осонні, у спеку, вилискували крижі кобили, над ними ляскав батіг, на тугих шинах: розсівся на теплому сидінні, нетерпеливиться, щоб швидше, жде. Припекло. Чого тобі? Припекло. Чого тобі? При-пек-пек-ло.
Зверх їхніх голосів навально ревнув ревучий бас Долларда, навально загримів зверх барабанних акордів рояля:
– Коли кохання жде моя душа стражденна…
Рокіт Бендушебенджамінового вокалу прокотився аж до стелі й струсонув її і потряс силою свого кохання.
– Війна! Війна! – вигукнув отець Каулі. – Ви і є воїн.
– Авжеж, авжеж, – засміявся Бен Воїн. – Я саме думав про вашого домовласника. З ним або згода або війна.
Він помовчав. І помахав великою бородою і великою головою, визнаючи, що припустився великої хиби.
– Чоловіче, ви б напевно порвали їй слухову перетинку в вусі, – озвався містер Дедал крізь заслону тютюнового диму, – діючи таким своїм органом.
Щирий регіт струсонув усе бородате тіло Долларда, і він щосили забарабанив по клавішах. Таки порвав би.
– Не згадуючи про іншу перетинку, – додав отець Каулі. – Легше, Бене. Amoroso ma non troppo[182]182
Закохано, але не надміру (іт.).
[Закрыть]. Пустіть-но мене.
Міс Кеннеді принесла двом джентльменам холодного портеру два кухлі. Сказала про погоду. Перший джентльмен погодився, погода пречудова. Вони попивали холодний портер. А цікаво, куди це вирядився віце-король, чи не знає вона часом? Чули крицевий брязк копит, дзенькокопитний дзенькіт. Е ні, вона цього не знає. Але ж про це має бути в газетах. Та ні, шукати там це морока. Ніякої мороки. Узявши «Індепендент», вона швидко почала гортати сторінки, віце-король, її висока зачіска погойдувалась, віце-кор… Забагато мороки, сказав перший джентльмен. Та ні, анітрохи. І кажучи, він так значливо подивився. Віце-король. Слідом за бронзою золото обидві чули залізну крицю.
– …душа стражденна,
Не милийлийлий нам світ.
Блум товк товчену картоплю з печінковою підливою. Кохання і війну когось із кимсь. Бен Доллард постійно виконує. Того вечора прибіг до нас, треба був йому парадний костюм для виступу на концерті. Штани вузькі й тугі як барабан. Співець кабанюга. Моллі зайшлася реготом, коли він пішов. Упала впоперек ліжка й аж верещить зо сміху, дригаючи ногами. Усе ж його причандалля, кричить, на виду! Рятуйте мене, святі угодники, бо я не можу! А як воно жіноцтву у першому ряду! Ой, ніколи я ще так не сміялась! Та вже ж, саме з цього кореня і виріс його бас-барилотон. Порівняймо з євнухами. А хто це грає? Добре туше. Напевно, Каулі. Він музичний. Коли граєш, назве кожну ноту. Але тхне у нього з рота, бідолахи. Припинив.
Міс Дус, чарівна Лідія Дус, привітно кивнула головою Джорджу Лідвеллу, ґалантному адвокату, джентльменові, який зайшов у бар. Добрий день. Вона подала свою вологу руку леді, і він її твердо потиснув. День добрий. Так, уже знову тут. Тягтиму лямку далі.
– Ваші друзі в салоні, містере Лідвелле.
Джордж Лідвелл ґалантно потримав лідолоньку у своїй руці.
Блум їв печ, як уже казалося. Тут, принаймні, чисто. У Бертона бачив, як чолов’яга напихається хрящами. А тут ні душі, тільки я та Гулдинг. Чисті столики, квіти, акуратно складені серветки. Пет мотається туди-сюди, лисий Пет. Тихо та любо. Найкраще місце в Дублі. Знову рояль. Певно, Каулі. Коли він сідає за рояль, вони стають наче одним цілим, між ними повне взаєморозуміння. Скрипалі завзято цигикають на своїх струментах, наче пилярі, що пиляють дошки, очі втупивши на кінець смичків, а ті, які пильгучать віолончель, від їхньої гри слухачам болять зуби. Тривалий час подовгу хропіла. Одного вечора ми сиділи в ложі. Тромбон під нами рипів немилосердно, а в антракті один із духовиків розгвинтив свою дудку та й ну витрушувати слину. У диригента ж штанини звисають мішкуваті, метляються туди-сюди. Правильно, що оркестр ховають у ямі.
Дзень-дзелень квапляться дзвонять дзвіночки.
Хіба що арфа. Гаряче сяйво золоте. Дівчина торкнула струни. Корма наче з щирого. Підлива ця непогано підходить до. Золотого корабля. Ерін. Арфа, яка раз або двічі. Холодні руки. Бен Гаут[183]183
Гора на мисі Гоут – пагорб, гора (шотл.).
[Закрыть], рододендрони. Ми їхні арфи[184]184
Гра слів: англійською harp – арфа; ірландець (арфа – геральдичний символ Ірландії).
[Закрыть]. Я. Він. Старий. Молодий.
– Та не зможу я, повірте мені, – опирався містер Дедал ніяково і негучно.
Затято.
– Давайте ж, хай вам абищо, – ревнув Бен Доллард. – Як-небудь та вийде.
– M'appari{559}, Саймоне, – попросив отець Каулі.
Він ступив кілька кроків до краю сцени з виразом страдника, який мужньо зносить нещастя, і простягнув свої довгі руки. Хрипота в його борлаку захрипіла стиха. І стиха він заспівав, звертаючись до запиленого морського краєвиду, «Останнє прощання». Мис, корабель, вітрило над бурхливими хвилями. Прощання. Гарна дівчина, її хустка майорить на вітрі, на мисі вітряно, вона стоїть на вітрі.
Каулі співав:
Вона, не чуючи Каулі, махала хусткою тому, хто поплив, своєму коханому, вітрові, коханню, вітрилу, яке лине ген далі, вернись.
– Давайте, Саймоне.
– Ет, минулися вже ті часи, коли я міг викаблучуватися, Бене… Що ж…
Містер Дедал поклав свою люльку поряд із камертоном і, сівши, торкнув слухняні клавіші.
– Ні, Саймоне, – обернувся до нього отець Каулі. – Грайте, як в оригіналі. У до-бемолі.
Клавіші, вони слухняні, пішли вище, озвалися, завагалися, призналися, збентежилися.
Отець Каулі одійшов від краю сцени.
– Слухайте, Саймоне, – сказав він. – Мабуть, акомпанувати вам буду я. Вставайте.
Кабріолет котився повз ананасні льодяники Грема Лемона, повз слона на вивісці крамниці Елвері. Біфштекс, нирки, печінка, пюре, – всі ці наїдки, гідні того, щоб ними ласували на своїх бенкетах принци, тепер стояли на столі перед принцами Блумом і Гулдингом. Ці принци, бенкетуючи, піднімали келихи з віскі й сидром.
Наймелодійніша арія для тенора з усіх створених донині опер, заявив Ричі, вона у «Сомнамбулі»{560}. Колись йому пощастило почути її у виконанні Джо Мааса{561}. Ох, цей МакГаккін! Так. По-своєму. Голосок у нього, як у хлопчика хориста. Проте Маас був супер і тоді, коли співав у месі. Ліричний тенор, якщо ви згодні з таким визначенням. Ніколи цього не забуду. Ніколи.
Роздивляючись навколо, Блум угледів себе[186]186
Очевидно, Блум угледів себе в дзеркалі на стіні ресторану (прим. перекладача).
[Закрыть] над тарілкою бекону без печінки і розчулився, побачивши своє змарніле напружене обличчя. Болить поперек. Блищать очі. Значить, запалення нирок. Далі все по програмі. Потанцював – плати лабуху. Піґулки, топтаний хліб по гінеї за коробочку. Щоб трохи відтягнути. І наспівуєш «До покійників лягай»{562}. Доречно. Їстимеш пиріг із нирками. Нирки до нирок. Та не дуже воно допоможе. Кращого немає у. Для нього це властиво. Віскі. Щодо напоїв він перебірливий. І коли склянка пощерблена, і щодо води з нового водогону. Сірники з шинквасу він прихопить, згодяться. А потім соверен витратить на якісь дурнички. Коли ж доводиться платити, у нього ані ламаного шеляга. Якось напідпитку в трамваї відмовився платити за проїзд. Чудернацька публіка.
Того вечора Ричі не забуде ніколи. Доки житиме на світі, ніколи. На гальорці старого «Ройялу» з куцим Піком. І коли перша нота.
І тут Ричі занімів.
Зараз почне городити теревені. Намеле сім мішків усякої всячини. Зрештою сам повірить у свої брехні. Справді повірить. Брехун, яких мало. Але пам’ять у нього хороша.
– Яка ж це арія? – запитав Леопольд Блум.
– «Усе вже пропало»{563}.
Ричі випнув губи. Першу ноту русалка банші вимовляє ніжно і стиха: усе. Дрізд. Білий дрізд. У його ніжному подиху співочого птаха крізь міцні зуби, якими він пишається, чується журлива безнадія. Втрачено. Лункий звук. Уже не одна нота. Колись я чув чорного дрозда, співав у кущах глоду. Він чув мої мотиви і переспівував їх, поєднуючи. Найновіший поклик втрачений поміж усіх попередніх. Луна. І милозвучний відгук{564}. Як це пояснити? Усе втрачено. Посвистів він тужливо. Пропало, віддано, втрачено.
Блум смикнув Леопольда за вухо, заправив краєчок серветки під вазу. Лад. Так, я пам’ятаю. Чудова арія. Вона зайшла до нього уві сні. Невинність від місячного світла. Проте слід її стримати. Хоробрі нехтують небезпекою. Покликати на ім’я. Хай доторкнеться до води. Кабріолет котиться. Запізно. А сама ж хотіла піти. Саме тому. Жінка. Легше спинити море. Так: усе втрачено.
– Чудова арія, – сказав Блум утрачений Леопольд. – Я її добре знаю.
Ричі Гулдинг ще ніколи скільки живе на світі.
Він теж її добре знає. Або відчуває. Весь час силкується про дочку. Мудра дитина, що зможе впізнати свого батька, як висловився Дедал. Я?
Блум скоса спостерігав над безпечінковим. Вираз обличчя, такий як, коли все пропало. Ричі ж, він веселун давноминулих часів. Його старі жарти тепер викликають оскому. Ворушить вухами. Кільце від серветки вставляє собі в око. Сина свого посилає з листами допомогти йому Христа ради. Косоокого Волтера: сер я зробив усе можливе сер. Вибачте завдав вам клопоту проте я чекав що одержу чималу суму грошей. Даруйте мені.
Знову рояль. Звучить краще, ніж минулого разу. Мабуть, настроїли. Знову замовк.
Доллард і Каулі все ще спонукали впертого співака, ну ж бо давайте.
– Давайте, Саймоне.
– Ну ж бо, Саймоне.
– Леді та джентльмени, я щиро зворушений вашими наполегливими проханнями.
– Ну ж бо, Саймоне.
– Я небагатий чоловік, але якщо ви вділите мені трохи своєї уваги, я спробую заспівати вам пісню про розбите серце.
Біля прозорої кришки, що прикривала сандвічі, прикрита тінню Лідія свою бронзу і троянду дарувала і забирала, роблячи це витончено, як то належить справжній леді, подібно до того, як Майна двом кухлям свою золоту корону в зелено-блакитній прохолоді eau de Nil.
Пролунали закличні вступні акорди. Потім перший акорд прозвучав тривало, і зразу полинув голос співця:
– Коли побачив я твоє чарівне личко…
Ричі повернувся до Блума.
– Це Сай Дедал співає, – пояснив він.
Збуджені, зашарілі від хвилювання, вони слухали, відчуваючи, як плине живлющий потік, розливається по шкірі кінцівках заливає тобі серце душу хребет. Блум подав знак Петові, лисому офіціантові, він недочуває, щоб розчинив двері бару. Двері бару. Отак. Добре. Пет допетрав, хоч недочуває, став біля дверей, дослухається. – Журби у серці враз не стало.
У повній навколишній тиші негучний голос співця долинав до них не як тихий шепіт дощу, не як шелест листя, не як брязкіт струн чи спів сопілки чи звуків якїхтамзвуть цимбалів, а доходив до їхнього оспалого слуху словами, до їхнього оспалого серця, викликаючи спомини про переживання, у кожного свої. Потрібно, потрібно слухати: журба, своя у кожного, щезла у них обох, як тільки вони почули. Як тільки вони побачили, усі, що втратили, Ричі, Польді, милосердя краси, почули слово розради від того, від кого найменше сподіваєшся почути її милосердне ніжнолюбовне любодійне слово.
Це співає любов: та ж сама давня солодка пісня кохання. Блум поволі зняв гумку з пакуночка. Давнє солодке правило кохання sonnez la золото. Блум натягнув на виделку, що виставила свої чотири зубці, зняв, обмотав на дві власні чуло-тривожні четвертні, згорнув удвоє, учетверо, увосьмеро і міцно зав’язав.
– П’яний від щастя і надій…
Тенорам жінки на шию чіпляються гронами. Тоді тенори краще володіють своїм голосом. Жіночка пише йому записку і ховає у квіти. І на сцену кида ті квіти: «Я без вас не можу з житттям моїм квити». У голові моїй усе просто. Котить і дзенькає сповнений надій. Не буде він співати для світської публіки. Просто пішло обертасом. Для нього напахтилася. Якими парфумами твоя дружина? Я хочу знати. Дзень. Стоп. Стук-стук. Коли в двері стукають, зразу треба подивитися в люстро, а тоді до дверей, неодмінно. Передпокій. Прибули? Як справи? Все гаразд. Куди пройти? Як тут? Чи може? У сумочці в неї піґулки освіжити дихання, льодяники. Ну то як? Руки стали пестити її пухкі форми.
Та ба! Голос посилився, піднявся, змінився, став гучніший, яскравий, гордий.
– Та мрії плин був нетривалий…
Атож, голос його й досі зберігає свою дивовижну тональність. У Корку і дихається легше і мова милозвучніша. От дурило! А міг би по шию в золоті. Слова від себе інші. Дружину свою довів до згуби, а тепер співає. Проте нам судити важко. Що там між ними двома. Нехай би тільки й далі тримався. Зараз він іще держить марку, привселюдно приндиться. Руки й ноги у нього співають. Зазирає в чарку. Рознервований. Щоб співати, треба з питвом зав’язати. Дієтична юшка за рецептом Дженні Лінд{565}, бульйон, шавлія, сирі яйця, півпінти вершків. Юшка – супер.
Ніжність ніжить слух: повільно, повально. І вже тріпоче і дрижить. Оце воно. То давай! Бери! Пульс пружно тук-тук.
Слова? Музика? Ні, це те, що за ними.
Блум зав’язував вузли і розв’язував їх, сплітав петлі й розплітав їх.
Блум. Потік пекучого нестерпного жадання прагне злитися з музикою, з пристрастю, цей темний настирливий потік. Крити її, брити її, шпарити її, харити її. Шпок. Пори розширюються, щоб розширити. Шпок. Радість відчути тепло. Шпок. Щоб струмінь ринув, відкриваючи шлюзи. Потік, струмінь, течія, струмінь радощів, шпокотроп. Ну ж бо! Мова кохання.
– …промінь надії…
Сяє. У манері справжньої леді Лідія дає зрозуміти Лідвеллові, що ладна дарувати йому промінь надії.
Все це Марта. Збіг. Саме збирався писати. Арія Ліонеля. Твоє гарне ім’я. Не можу писати. Прийми від мене невеличкий подар. Зіграти на струнах жіночого серця, що зав’язані на гаманці. Вона ж. Я назвала тебе вредним хлопчиськом. Але ім’я те ж саме: Марта. Дуже дивно! І саме сьогодні.
Голос Ліонеля знову зазвучав, тихіший, але дужий. Знову він заспівав для Ричі Польді Лідії Лідвелла, заспівав для Пета-офіціанта, який слухав, роззявивши рота. Про те, як побачив чарівне личко, як не стало у серці журби, як погляд, вигляд, слово заворожили його, Гулда Лідвелла, скорили Пета Блумове серце.
Хоча хотілося б ще й бачити його обличчя. Повніше враження. Перукар у Дрейго, коли я звертаюся до нього в дзеркалі, завжди дивиться мені в обличчя. Але чути тут краще, ніж у барі, хоча й далі.
– І дивний блиск її очей…
Уперше я побачив її на вечірці у Мета Діллона в Теренвюрі{566}. Була в жовтому з чорним мереживом. Грали в музичні стільці. Ми з нею останні. Доля. Я і вона. Доля. Крутилися повільно. Потім швидко. Ми удвох. Усі дивилися. І стоп. Вона сіла. Всі, які вийшли, дивилися. Губи сміялися. Коліна жовті.
– Мене заворожив…
Співи. Вона співала «Чекання»{567}. Я перегортав ноти. Повний голос пахощів якими парфумами твої бузкові кущі. Побачив я груди, обидві повні, горло, що творить трелі. Побачив уперше. Вона мені подякувала. Чому вона мені? Доля. Очі іспанічні. У цю годину в старому Мадриді{568} у своєму патіо під старою грушею наполовину в затінку Долорес вонадолорес. Манить мене. Заманює.
– Марто! О, Марто!
Забувши про свою млість, Ліонель розпачливо заволав від нестерпної муки жадання, що породжувала гармонійні сплески звуків, то вищих тоном, то нижчих, які закликали кохану вернутися. Болісний гук самотнього Ліонеля, щоб Марта знала, щоб вона відчула. Бо він жадає тільки її. Де? Тут чи там там чи тут спробуй-но знайти те місце. Де завгодно.
– Ве-е-ернись, моя заблукана!
Ве-е-ернись, моя кохана!
Один. Одне кохання. Одна надія. Одна мені втіха. Марта, грудний звук, повернись.
– Вернись!
Вона ширяла в небі, пташка, злітала вище, швидкий чистий гук, срібляста повітряна куля злетіла впевнено і пішла вгору, ще вище, не треба, годі, у нього довге дихання, витаючи у високості, яскріти й полум’яніти, вінець, променистий символ, з ефірних глибин, сяйво скрізь і всюди все гасає над усіма і навколо-коло-коло-коло-коло…
– До мене!
Саймопольд!
Усе.
Вернись. Проспівав чудово. Всі аплодували. Вона повинна. Вернутися. До мене, до нього, до неї і до тебе теж, до мене, до нас.
Браво! Ляп-ляп. Молодець, Саймоне. Ляп-ляп-ляп. Біс! Ляп-ляп-ляп. Пречудовий голос. Браво, Саймоне! Ляп-ляп-ляп. Біс, говорили, кричали, плескали всі, Бен Доллард, Лідія Дус, Джордж Лідвелл, Пет, Майна, двоє джентльменів з двома кухлями, Каулі, перший джент із своїм кух і бронзова міс Дус та золота міс Майна.
Модні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору протупотіли, поскрипуючи, підлогою бару, як про це сказано вище. Кабріолет подзенькував повз пам’ятники серу Джонові Грею, Гораціо однорукому Нельсону, високошановному отцю Теобальдові Метью, як оце щойно ми теж сказали вище. У спеку, з нагрітим сонцем сидінням. Cloche. Sonnez la. Cloche. Sonnez la. Виїжджаючи на горб, біля Ротунди, Ратленд-сквер, кобила закопотіла повільніше. Не до шмиги О’Шпару, О’Кропу О’Шпару, О’Шпаровій нетерплячці, чого вона так дляється.
Відлунали вже акорди Каулі, зникли з повітря, і повітря поширилося.
І Ричі Гулдинг приклався до свого віскі, а Леопольд Блум до свого сидру, а Лідвелл до свого гіннесу, а другий джентльмен повідомив: вони залюбки б випили ще по кухлю, якщо вона не заперечує. Міс Кеннеді знехотя осміхнулася кораловими губками спочатку одному, потім другому. Ні, не заперечує.
– Тиждень у буцегарні, – сказав Бен Доллард, – на хлібі й на воді. Отоді б ви, Саймоне, заспівали, як дрізд у садочку.
Ліонель Саймон, співак, засміявся. Отець Боб Коулі знову торкнувся клавішів. Майна Кеннеді подала пиво. Другий джентльмен розплатився. Том Кернан рушив до шинквасу; Лідія, якою захоплювалися, захопилася. А от Блум співав мовчки.
Захоплюючись.
Ричі, захоплюючись, щось базікав про пречудовий голос цього чоловіка. І згадав, що діялося одного вечора колись у давні роки. Таке, мовляв, ніколи не забувається. Сай співав «Слава та могуть» у Неда Ламберта. Милий Боже, зроду йому не доводилося чути такого звучання голосу, ніколи так чисто не лунало «Зрадливице, прощатись нам пора»{569} і, Господи, так твердо проголошене «коханню вже край». Ламберт чув це і може підтвердити.
Гулдинг, на блідих щоках його проступив рум’янець, розповів містерові Блуму, обличчя у нього, мов нічний морок, як Сай Дедал у домі Неда Ламберта співав «Слава та могуть».
Він, містер Блум, слухав, як він, Ричі Гулдинг, розповідає йому, містерові Блуму, про той вечір, коли він, Сай Дедал, співав «Славу та могуть» у домі у нього, Неда Ламберта.
Вони ж свояки, родичі. Зустрівшись, минаємо, не кажучи ні слова. Зуб за зуб стялися, гадаю. Не терплять один одного. А бачиш. Тим більше ним захоплюється. Ті вечори, коли співав Сай. Людський голос, дві тоненькі шовкові ниточки. Найдивніше диво з усіх див.
У тому голосі був суцільний плач. Тепер спокійніше. Лиш у тиші відчуєш те, що почув. Вібрації. Тепер повітря затихло.
Блум розтиснув свої склеплені руки, і розправлені пальці посмикали напружену струну. Він тягнув її і сіпав. Вона тенькала і бренькала. Доки Гулдинг балакав про гаму голосу Барраклоу, доки Том Кернан вдавався у спогади, як колись щось улаштовували, і розповідав про те отцеві Каулі, а той, слухаючи, імпровізував, а той кивав головою, імпровізуючи. Доки великий Бен Доллард розмовляв із Саймоном Дедалом, а той закурював люльку, а той кивав головою, закурюючи, а той курив.
Моя заблукана{570}. Усі співочі твори на цю тему. І Блум дужче натягнув свою струну. Чи не занадто жорстко. Хай би люди здружилися: приманити їх докупи. Потім роздрай. Смерть. Капець. Торох по довбешці. Ікбісовомубатьку. Життя людини. Дігнем. Ой, як той пацюк крутив хвостом! Я пожертвував п’ять шилінгів. Corpus paradisum[187]187
Тіло… рай (лат.; слова з поминальної молитви).
[Закрыть]. Деркач дерчить: пузо, як у дохлого цуценяти. Сконав. Одспівали. Забули. І мене теж. І одного дня вона з. Залишиш її – з біса набридне. Трохи постраждає. Попхикає. Великі іспанічні очі втупились у нікуди. Її хвилястелястелюстелюстелістелісте волосся не-чес-не-он-нечесане.
Хоча забагато щастя породжує нуд. Він натягував іще дужче й дужче. То ти нещасливий у? Трісь. Вона луснула.
Кабріолет подзенькує вже по Дорсет-стрит.
Міс Дус забрала свою шовковисту рученьку з виразом і докірливим і вдоволеним.
– Ви поводитеся надто зухвало, – дорікнула вона, – ми з вами ще не досить близько знайомі.
Джордж Лідвелл запевнив її, що він щиро і насправжки; проте вона не повірила.
Перший джентльмен запевнив Майну, що все буває саме так. Вона запитала його, чи так усе буває. І другий кухоль запевнив, що так. Що буває саме так.
Міс Дус, міс Лідія, не повірила; міс Кеннеді, Майна, не повірила; Джордж Лідвелл – ні; Міс Ду – ні; перший, перший; джент із кух – повірив, ні – ні; ні ж, міс Кенн – Лідлідіявелл – кух.
Краще написати тут. На пошті всі пера погризені й скособочені.
Лисий Пет наблизився, побачивши, що його кличуть. Перо і чорнило. Рушив. Бювар. Рушив. Преспап’є, щоб промокнути. Таки почув, глушман Пет.
– Атож, – сказав містер Блум, мацаючи скручену струну. – Безперечно. Вистачить і кількох рядків. Мій подарунок. Уся ця кучерява італійська музика. Хто це написав? Коли знаєш хто, краще розумієш. То виймай аркуш паперу, конверт із незворушним виглядом. Наче так і треба.
– Кульмінація всієї опери, – сказав Гулдинг.
– Авжеж, – погодився Блум.
У музиці все номери – числа, якщо поміркувати. Два помножити на два і поділити навпіл, то буде двічі по одному. Вібрація – вона породжується, власне, акордами. Один плюс два плюс шість буде сім. Числами можна робити які завгодно фокуси. Завжди вийде якийсь результат, якась симетрія, – сім метрів до кладовища. Він не помічає, що я в жалобі. Черства душа, дбає тільки про себе. Музматематика. Здається, що він про щось високе. А скажи-но щось на кшталт: Марта плюс сім помножити на дев’ять мінус ікс буде тридцять п’ять тисяч. Це ж дурість та й годі. Маємо чистий пустодзвін.
От, наприклад, те, що він грає зараз. Імпровізує. Для вас воно може означати, що завгодно, поки не чуєте слів. Треба дуже дослухатися. Якомога. Спочатку все чітко, а потім ви чуєте, що лад дедалі порушується і сяк і так. І пішло й поїхало. Чого доброго може дійти і до балачки, де краще тримати товар: у мішках чи діжках, і чи можна подолати таку перепону, як паркан із колючим дротом. Яка створиться пісня, залежить від часу. Від того, в якому ти саме настрої. Але слухати її приємно завжди. Окрім гам, що їх опановують панночки. Двоє таких живуть по сусідству. Для них треба б вигадати безгучне фортеп’яно. Для неї я придбав Blumenlied[188]188
Пісня квітів (нім.).
[Закрыть]{571}. Заради назви. Її грала повільно дівчина, коли я йшов додому ввечері, дівчина. Там де ворота стайні за рогом Цецилія-стрит. Міллі до цього байдуже. Дивно, ми ж бо обоє.
Лисий глушман Пет приніс чорнило і пласке прес-пап’є. Поряд із чорнилом і пером Пет поклав пласке прес-пап’є. Пет забрав із столу тарілку таріль ніж і виделку. І Пет пішов.
Ця мова єдина з усіх, оголосив, звертаючись до Бена, містер Дедал. Він чув їх у Рингабеллі, там, де Кроссгейвен, у Рингабеллі ще хлопцем, співали там вони свої баркароли. У гавані Квінстауна повно італійських суден. І гуляли вони, чуєте Бене, місячними ночами у своїх чудернацьких капелюхах. І їхні голоси спліталися зграйно. Які мелодійні пісні, Бене. Слухав їх хлопцем. Над гаванню Рингабелли лунали місяцероли.
Відклавши обридлу люльку, він затулив долонею свої уста, які проворкували нічний поклик місячного сяйва, ясно чутний зблизька, і відгук на нього здаля.
Скручене у рурку число «Фрімена» Блум озирав по краю, шукав: де ж я це бачив. Каллан, Коулмен, Дігнем Патрик. Не те! Не те! Кран. Ага! Саме те, що мені треба…
Чи не піддивляється він часом, бо ж пильний, як пацюк. Розгорнув свій «Фрімен». Тепер не побачить. Не забути: е пишу по-грецькому. Блум умочив перо. Блу промимр: шановний сер. Шановний Генрі написав: шановна Мейді. Отримав ваш лис і квіт. Овва, а куди дів? У якійсь киш або в. Цілко неможл. Підкреслити неможл. Написати сьогодні.
От нудота. Знуджений Блум потарабанив стиха я просто міркую пальцями на пласкому прес-пап’є, що його приніс Пет.
Далі. Я певен ти знаєш, до чого це я. Ні, це е замінити. Прийми мій невеличкий подару який я вкла. Попросити хай не відпов. Постривай-но. Отож п’ять для Діг. Тут біля двох. Пенні чайкам. Ілля вже йде. Сім у Деві Берна. Всього біля восьми. Тоді можна півкрони. Маленький подар: пошт. перек. два з половиною. Напиши мені довгого. Ти не зневажаєш? Чи є у тебе які-небудь прикраси, дзеньки-бреньки? Вони збуджують людину. Чому ти називаєш мене вредним? Може, ти вредна сама? Ох, бідолаха Мері, випала у неї з панталонів шпилька. А сьогодні бувай. Так-так, я тобі розкажу. Самому охота. Щоб підтримати. Нагадай мені той інший. Той світ, що у неї в листі. Моєму терпінню вже край. Щоб підтримати. Ти мусиш вірити. Вірити. Той із кух. Це. Є. Правда.
Невже я пишу дурниці? Одружені чоловіки такого не пишуть. Примушує їх шлюб, їхні дружини. Тому що я з своєю не. А що коли б. Але як? Їй треба. Зберегти молодість. А якщо вона довідається. Карточка в моєму капел. Сказати, але не все. Без зайвого болю. Якщо не побачили на власні очі. Жінка. Кожному своє.
Кабріолет номер триста і двадцять чотири, візник Бартон Джеймс, адреса Гармоні-авеню, номер один, Доннібрук, а в ньому пасажир, молодий джентльмен у новенькому костюмі з синього саржа від Джорджа Роберта Месайеса, кравця й закрійника, адреса Набережна Ідей, номер п’ять, і в хвацькому брилі, придбаному в Джона Плестоу, капелюшника, адреса Грейт Брансвік-стрит, номер один. Зрозуміло? Це і є ті самі дзвіночки, що квапляться і дзвонять дзень-дзелень. Повз різницьку лавку Длугача і яскраві оголошення Агендат бігла клусом кобилка з пишним задом.
– Пропонують роботу? – поцікавилися пильні очі Ричі.
– Атож, – підтвердив Блум. – Комівояжером по місту. Гадаю, це справа даремна.
Блум бурм: найкращі рекомендації. Хоча Генрі писав: це варте уваги. Тепер ти знаєш. Поспішаю. Генрі. Грецька літера е. Краще додати постскриптум. Що він оце грає? Імпровізує інтермеццо. P.S. Трам-там-там. А як ти там? Думаєш, як мене покарати? Та й ну вихилятися, спідниця круть-верть. Скажи мені, бо цікаво. Знати. От. Авжеж, якби ні, то не питав би. Ля-ля-ля-ре-е. Остання нота сумно звучить у мінорі. Чому мінор сумний? Підпишись Г. їм подобається, коли кінець сумний. P.P.S. Ля-ля-ля-ре-е. Сьогодні мені так сумно. Ля-ре-е. Так самотньо. До-о.
Він швидко промокнув лист, приклавши його до Петового прес-пап’є. Конв. Адреса. Просто переписати з газети. Промимрив: мсьє Каллан, Коулмен і Ко. А Генрі написав:
Міс Марші Кліффорд
До вимоги
Долфінс барн-лейн
Дублін.
Промокни це тим самим місцем, щоб не можна було прочитати. Авжеж. Конкурс був на оповідання з таким сюжетом. Що когось викрили, прочитавши з промокашки. Премія – гінея за шпальту тексту. Метчем часто згадує реготуху відьмочку. Бідолашна місіс Пюрфуа-Чистовір. К.п.: капут.
А щодо сумного, здебільшого воно створюється поетичним настроєм. Музикою. Музика нас зачаровує{572}, каже Шекспір. На кожен день року маємо по цитаті. Бути чи не бути. Щодня щось мудре.
Рудоволосий із сивиною він походжає по розарію Джерарда на Феттер-лейн. Життя у чоловіка одне. І одне тіло. Роби. Роби ж но.
Хоч сяк-так, а зроблено. Марку і гроші. Пошта близько. Рушай. Годі. Обіцяв зустрітися з ними у Барні Кірнана. Неприємна справа. Дім скорботи. Рушай. Пете! Не чує. Глуха тетеря.
Кеб уже під'їжджає. Говори. Говори. Пете! Не чує. Розкладає серветки. За день, мабуть, натупається так, що й ніг під собою не чує. Намалювати йому на потилиці обличчя, тоді їх працюватиме двоє. От якби ті ще щось заспівали. Відвернули б мою увагу від.
Лисий Пет усе морочився із своїми серветками. Пет офіціант, але він недочуває. Клієнт питає Пета, а Пет нічого не петра. Хе-хе-хе-хе. Питає Пета, а Пет не петра. Хе-хе. Він офіціант. Хе-хе-хе-хе. Клієнт питає, а він не петра. Коли він питає якщо він питає він не петра коли він питає. Хе-хе-хе-хе. Хо-хо. Хай він питає, доки Пет допетра.
А ось Дус. Дус Лідія. Бронза й троянда. Вона відпочила розкішно, ну просто розкішно. І подивіться, яку гарну мушлю вона привезла.
І вона легенько посунула до нього на кінець шинквасу зазубрений і закручений морський ріжок, щоб він, Джордж Лідвелл, адвокат, почув його звуки.
– Ось послухайте, – сказала вона.
Слухаючи, як просторікує розігрітий джином Том Кернан, акомпаніатор повільно бринькав, сплітаючи якусь мелодію. Незаперечний факт. Як Волтер Бепті{573} втратив свій голос. Отож, сер, її чоловік хапає його за горлянку. Ну, мерзотнику, – каже він, – більше ви вже ніколи не будете співати своїх любовних співаночок. Отак воно було насправді, сер Том. Боб Каулі підтвердить. Тенори завжди приваблюють жіноцтво. Каулі відхилився на спинку стільця.
