Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 53 страниц)
Мартін Каннінгем перший устромив голову з нап’ятим циліндром у скрипучу карету і, спритно вскочивши, сів. Містер Пауер ступив слідом за ним, обережно зігнувши своє довготелесе тіло.
– Сідайте, Саймоне.
– Прошу, я за вами, – сказав містер Блум.
Містер Дедалус швиденько насадив циліндр і скочив у карету, мовивши:
– Гаразд, гаразд.
– Ну що, всі вже? – спитав Мартін Каннінгем. – Сідайте, Блуме.
Містер Блум зайшов і вмостився на вільному місці. Він потягнув за собою дверцята, щоб вони причинилися щільно. Потім засунув руку в ремінну петлю і поважно визирнув у відчинене вікно карети на спущені штори авеню. Одну відхилено: якась стара визирає. Приплюснула до шибки носа. Дякує долі, що не її черга… Аж дивно, як вони мертвяками цікавляться. Радіють, що ми йдемо з цього світу адже, з’являючись, ми їм таких мук завдаємо. Мабуть, люблять це діло. Тишкуються по кутках. Тихо тупцяють у виступцях, аби він не прокинувся. Потому беруться до покійника. Споряджають його. Моллі з місіс Флемінг прибирають постіль{171}. Потягни трохи до себе. Наш саван. Навіть гадки не маєш, хто тебе мертвого торкатиметься. І скупають, і голову змиють. Мабуть, зрізають нігті й стрижуть. Щось кладуть у конверт на згадку. Все одно потім виросте. Нечиста робота.
Всі чекали. Ні пари з уст. Мабуть, виносять вінки. Я сиджу на чомусь твердому. Ага, це мило в задній кишені. Краще його вийняти. Почекаю нагоди.
Всі чекали. Аж ось попереду зарипіли колеса; потім ближче; потім копита зацокали. Сіпнуло. Карета зрушила з місця, порипуючи й погойдуючись. Позаду зацокали інші копита, заскрипіли колеса. За вікном попливли штори і номер дев’ять, молоток завинений у креп, двері прочинені. Їхали ступою.
Вони все ще чекали, їхні коліна підскакували, аж поки карета звернула і поїхала трамвайною лінією. Трайтонвіл-роуд. Швидше. Колеса застукотіли по брукові, у дверях несамовито забряжчали шибки.
– Кудою він нас везе? – спитав містер Пауер, визираючи на обидва боки.
– Через Айріштаун, – відповів Мартін Каннінгем. Рінгсенд. Брунсвік-стрит.
Містер Дедалус хитнув головою, дивлячись у вікно.
– Чудовий давній звичай{172}, – сказав він. – Приємно, що він ще існує.
Деякий час усі дивилися крізь вікна, як перехожі знімають шапки й капелюхи. Шана. Карета звернула з трамвайної лінії на рівнішу дорогу за Уотері-лейн. Містер Блум здивовано побачив юнака гнучкої статури, вбраного у жалобний стрій, капелюх з широкими крисами.
– Он ми проминули вашого приятеля, Дедалусе, – сказав він.
– Якого?
– Вашого сина і спадкоємця.
– Де він? – спитав містер Дедалус, перехиляючись через сидіння.
Карета, проїхавши повз розриті труби й насипи перекопаної дороги перед житловими будинками, нахилилася, повертаючи за ріг, знову звернула на трамвайну колію й покотилася далі, стукочучи колесами. Містер Дедалус ізнову відкинувся, питаючи:
– А цей поганець Мулліген теж був з ним? Його fidus Achates[80]80
Вірний Ахат (лат.) – (У Вергілієвій «Енеїді» Ахат – вірний Енеїв друг).
[Закрыть]{173}?
– Ні, – відповів містер Блум. – Він був сам.
– Мабуть, живе на околиці у своєї тітоньки Селлі, – сказав містер Дедалус, – Гулдінгівське поріддя, п’яний куций рахівник і Кріссі, таткова улюблена бурулька, мудра дитина, що знає свого батька.
Містер Блум усміхнувся безрадісно до Рінгсєнд-роуд. Брати Уоллес, завод скляної тари. Доддерський міст.
Річі Гулдінг і правничий фах. Гулдінг, Колліс і Уорд, так він називає свою фірму. Від його жартів уже трохи цвіллю тхне. А був хлопець зух. У неділю вранці вальсував було на Стеймер-стрит з Ігнаціусом Галлахером{174}, нап’явши на голову два капелюшки своєї господині. Гуляє, бувало, по місту до самого світа. Мабуть, тепер починає взнаки даватися: отой його біль у спині. Дружина прасує йому спину. Думає, що вилікується піґулками. Всі вони з хлібної м’якушки. Відсотків шістсот зиску.
– Він з усяким непотребом знається, – бурчав містер Дедалус. – Той гаспидський Мулліген, з усього висновуючи, геть зіпсований запеклий негідник. Його ймення смердить на весь Дублін. Та з поміччю Всевишнього і його пресвятої матері я докладу рук до цього діла і напишу коли-небудь такого листа його матері чи тітці, чи ким вона йому там доводиться, що їй очі рогом повилазять. Я доведу його до згуби, можете мені повірити.
Він підвищив голос, силкуючись перекричати торохкотіння коліс.
– Я не дозволю, щоб її племінник-виродок звів з пуття мого сина. Прикажчиків синок. Продавав тасьму у мого кузена Пітера Поля МакСвайні{175}. Ні в якому разі.
Він змовк. Містер Блум перевів погляд з його сердитих вусів на лагідне обличчя містера Пауера і на очі Мартіна Каннінгема та його бороду, що поважно погойдувалася. Галасливий самодур. За сином світа не бачить. Він має слушність. Є що залишити після себе. От якби маленький Рубі вижив. Побачити, як він росте. Почути його голос у домі. Іде поруч Моллі в ітонському костюмчику[81]81
Костюм того покрою, що його носили учні аристократичної школи в Ітоні.
[Закрыть]. Мій син. Я в його очах. Мабуть, дивне почуття. Від мене. Чистий випадок. Очевидячки, того ранку на Реймонд-террас, коли вона стояла біля вікна, дивлячись на пару собак, що робили це діло під стіною, годі грішити. А поліційний сержант вищирив зуби. Вона була в тому кремовому халаті з діркою, яку ніяк не могла залатати. Давай побавимося, Полді. Боже милий, мені кортить до смерти. Як зароджується життя.
Потому завагітніла. Довелося відмовитись од Грейстоунського концерту. Мій син усередині. Я допоміг би йому вийти в люди. Допоміг би. Поставив би його на ноги. І німецької б навчився.
– Ми не запізнюємося? – спитав містер Пауер.
– На десять хвилин, – відповів Мартін Каннінгем, позирнувши на годинника.
Моллі. Міллі. Те ж саме, тільки водою розбавлене. Лається, як той хлопчисько. Юхтовий Юпітер! Боги й боженята! Проте любе дівча. Скоро буде жінка. Маллінгар. Любенький татусику. Молодий студент. Так, так: теж жінка. Життя. Життя.
Карета гойднулася туди й назад, їхні чотири тулуби хитнулись.
– Корні міг би дати нам просторіший повіз, – мовив містер Пауер.
– Міг би, – сказав містер Дедалус, та його косі очі не туди дивилися. – Розумієте мене?
Він заплющив ліве око. Мартін Каннінгем заходився вимітати з-під литок сухі крихти.
– Боже милостивий, що воно таке? Крихти?
– Хтось, мабуть, пікнік тут улаштовував, – сказав містер Пауер.
Усі попіднімали ноги й невдоволено оглянули цвілу з пообриваними ґудзиками шкіру сидінь. Містер Дедалус зморщив носа, насуплено подивився вниз і сказав:
– Навряд, чи я дуже помиляюся. Як ви гадаєте, Мартіне?
– Я й сам так вважаю, – сказав Мартін Каннінгем.
Містер Блум знову опустив свою литку. Добре, що я скупався. Ноги, відчувається, зовсім чисті. От якби ще місіс Флемінг ці шкарпетки краще зацерувала.
Містер Дедалус покірно зітхнув.
– Зрештою, – мовив він, – це найприродніша річ у світі.
– Чи Том Кернан прийшов? – спитав Мартін Каннінгем, легенько покручуючи кінчик бороди.
– Так, – відповів містер Блум. Він позаду з Недом Лембертом і Гайнзом{176}.
– А сам Корні Келлегер? – спитав містер Пауер.
– На цвинтарі, – відповів Мартін Каннінгем.
– Зранку я стрів МакКоя, – мовив містер Блум. – Він сказав, що прийде, коли буде змога.
Карета враз спинилася.
– Що там таке?
– Ми стали.
– Де ми?
Містер Блум вистромив у вікно голову.
– Великий канал, – повідомив він.
Газовий завод. Кажуть, що лікує кашлюк. Міллі добре повелося – так і не захворіла. Бідолашні діти! Корчить їх так, що вони згинаються вдвоє і аж на лиці чорніють. Сором та й годі. Щодо хвороб, то вона відбулася порівняно легко. Тільки кір. Вариво з лляного сім’я. Епідемії скарлатини, інфлюенци. Реклама смерти. Не проминути цієї нагоди. Онде собачий притулок. Бідолашний старий Атос! Поводься добре з Атосом, Леопольде, це моє останнє бажання. Хай здійсниться твоя воля. Ми коримося їм, коли вони в могилі, Передсмертні закарлючки. Він узяв це до серця і сконав од туги. Спокійний пес. У старих людей собаки завжди спокійні.
На циліндр йому впала крапля дощу. Він сховав голову і побачив, як за мить покрилися крапками сірі плити. Навсібіч. Дивно. Наче крізь сито. Я так і думав, що піде дощ. Пригадую, у мене рипіли черевики.
– Погода змінюється, – мовив він спокійно.
– Шкода, що вона не потрималася, – озвався Мартін Каннінгем.
– Потрібний для села, – сказав містер Пауер. – Ось ізнову визирає сонце.
Містер Дедалус подивився на захмарене сонце крізь окуляри і кинув небесам німе прокляття.
– Погода непевна, як шлунок у дитини, – сказав він.
– Рушаймо.
Карета посунула на тугих колесах, і їхні тулуби легенько гойднулися. Мартін Каннінгем покрутив кінчик бороди.
– Том Кернан був учора ввечері просто розкішний, – сказав він. – А Педді Леонард{177} передражнював його прямісінько в лице.
– Ну ж бо, Мартіне, скопіюйте його, – жваво мовив містер Пауер. – Ось послухайте, Саймоне, як він просторікує з приводу «Стриженого хлопця»{178} у виконанні Бена Долларда.
– Розкішний, – пишномовно сказав Мартін Каннінгем. – «Виконуючи цю просту баладу, Мартіне, він дає їй таке барвисте тлумачення, якого я ще ніколи не чував за все своє свідоме життя».
– Барвисте, – повторив, сміючись, містер Пауер. – Вельми він полюбляє це слово. І ще ретроспективне аранжування.
– Ви читали промову Дена Доусона{179}? – спитав Мартін Каннінгем.
– Ні, – сказав містер Дедалус. – А де вона?
– У вранішній газеті.
Містер Блум витяг газету з внутрішньої кишені. Книжка, що я повинен для неї поміняти.
– Ні, ні, – квапливо докинув містер Дедалус. – Згодом, будь ласка.
Погляд містера Блума помандрував краєм газети вниз, вивчаючи імена небіжчиків. Келлен, Коулмен, Дігнем, Фосет, Лоурі, Номен, Пік, який це Пік? чи це той, що був у Кросбі й Еллейна? ні, Секстон, Ербрайт. Друковані літери вмить вицвітають на висхлому ламкому папері. Спасибі Маленькій Квіточці{180}. Сумуємо за. На невимовний смуток його. У віці 88 років після тривалої важкої хвороби. Місячна панахида по Квінланові. Хай змилується солодкий Ісус над його душею.
Вже місяць, як любий наш Генрі пішов
на той світ, в домівку свою,
залишив нещасну сім’ю,
їй тільки й утіхи, – що з ним вона стрінеться знов.
Я порвав конверт? Так. Де я дів її листа потому, як прочитав його у лазні? Він помацав кишеню жилета. Тут, усе гаразд. Любий Генрі. Доки мені стає терпіння.
Народна школа. Мідове подвір’я. Ризик. Тільки двоє лишилися. Куняють. Тлусті, як кліщі. Занадто неповороткі. Інші ганяють по місту з пасажирами. Годину тому я тут проходив. Візники попіднімали свої капелюхи.
Спина стрілочника випросталась ураз проти трамвайного роз'їзду біля вікна містера Блума. Невже не можна винайти якийсь автоматичний пристрій так, щоб колеса самі набагато зручніше? Але ж той чоловік залишиться тоді без роботи? Але ж тоді інший чоловік дістане роботу, виробляючи новий пристрій?
Антьєнтська концертна зала. Концерту немає. Чоловік у костюмі кольору буйволової шкури з креповим паском. Не дуже сумує. Неповна жалоба. Мабуть, жінчин родич.
Вони поминули непривітну катедру Святого Марка, під залізничним мостом, повз Театр Королеви: мовчки. Дошки з оголошеннями. Юджин Стреттон{181}. Місіс Бендмен Палмер. Чи зможу я піти сьогодні ввечері на «Лію»? Я сказав, що я. Або на «Кілларнейську лілею{182}»? Оперна трупа Елстера Граймза. Повна зміна програми. Вогкі яскраві афіші на наступний тиждень. «Бристольські забави{183}». Мартін Каннінгем міг би дістати контрамарку в Гейті. Доведеться поставити йому випивку разів зо два. Вийде одне на одне.
Він прийде вдень. Її пісні.
Плестоу. Меморіальний фонтан сера Філіпа Кремптона з його погруддям. Хто він був такий?
– Як ся маєте? – мовив Мартін Каннінгем, підносячи до чола долоню на знак привітання.
– Він нас не бачить, – сказав містер Пауер. – Так, бачить. Як ся маєте?
– Хто? – спитав містер Дедалус.
– Блейзес Бойлен, – відповів містер Пауер. – Он він вийшов свіжим повітрям подихати.
Саме ту мить я думав.
Містер Дедалус нахилився до вікна привітатися. З порогу «Червоного банку» майнув на відповідь білий диск солом’яного бриля: минули.
Містер Блум роздивлявся нігті на лівій руці, потім на правій. Нігті – так. А що в ньому вони вона бачить іще? Принада. Найгірший мужчина в Дубліні. З того й живе. Часом вони відчувають, що за людина. Інстинкт. Але людину такого кшталту. Мої нігті. Я саме дивлюся на них: гарно підстрижені. А потім: подумати тільки. Тіло трохи м’якшає. Я помітив би це пригадуючи. Причина, гадаю, та, що шкіра не встигає скорочуватися, коли тіло спадає. Але форма залишається. Форма ще є й досі. Плечі. Рамена. Округлі. Увечері перед балом. Сорочка застряла між сідницями.
Він затиснув руки між колінами і, задоволений, обвів відсутнім поглядом їхні обличчя.
Містер Пауер спитав:
– Як справи з концертним турне, Блуме?
– О, дуже добре, – відповів містер Блум. – Я чую надзвичайно схвальні відгуки. Адже ідея чудова…
– А ви самі їдете?
– Та ні, – сказав містер Блум. – Річ у тім, що я маю поїхати в графство Клер в одній приватній справі. Вони, бачите, збираються виступати по головних містах. Якщо зазнають збитків у одному, то надолужать в іншому.
– Атож, – сказав Мартін Каннінгем. – Мері Андерсон{184} зараз там.
– Маєте гарних артистів?
– Її імпресаріо Луїс Вернер, – відповів містер Блум. – О так, у нас будуть усі провідні. Дж. С. Дойл і, сподіваюся, Джон МакКормак{185} і. Словом, найкращі.
– І Мадам, – докинув, усміхаючись, містер Пауер. – Аж ніяк не остання.
Містер Блум розвів руками на знак увічливого протесту і знову їх затиснув. Сміт О’Браєн. Хтось поклав квіти. Жінка. Мабуть, день його смерти. Вітаю з днем. Об’їжджаючи статую Феррела{186}, карета безшумно зіткнула їхні розслаблені коліна.
Ки: убого вбраний старий край хідника пропонував свій товар, роззявивши рота: ки.
– Чотири шнурки за пені.
Цікаво, чому його викинули з адвокатської колегії. Мав власну контору на Г’юм-стрит. У тому ж самому будинку, що й тезко Моллі. Твіді, Уотерфордський присяжний повірений. Циліндр у нього ще з тих часів. Залишки колишньої доброзвичайности. Теж у жалобі. Пустився берега бідолаха! Як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не живе О’Келеген{187} тільки дні тре.
А Мадам. Двадцять на дванадцяту. Встала. Місіс Флемінг прийшла прибирати. Чеше коси, мугикає: voglio е non vorrei. Ні: vorrei е non[82]82
Хотіла б і я не (іт.).
[Закрыть]. Дивиться на кінчики волосся, чи не січеться. Mi trema un poco il[83]83
Тріпоче моє (іт.) – далі «серце»: із дуету «Руку подай, красуне».
[Закрыть]. Гарно виходить у неї оте те: ридаючий тон. Дрізд. Слово «дрізд» – воно чудово це передає.
Його очі мимохідь озирнули гоже лице містера пера. Скроні сивіють. Мадам; усміхаючись. Я теж усміхнувся на відповідь. Усмішку можна по-різному тлумачити. Може, звичайна ввічливість. Гарна людина. Чи правда, що він утримує якусь жінку? Не дуже приємно для дружини. Проте кажуть, хто воно мені розповідав, що у них невинні стосунки. Така гра, бачиться, навряд чи довго тривала б. Так, це Крофтон{188} зустрів його якось увечері, він ніс їй фунт вирізки. Хто вона була? Офіціантка у Джурі? Чи, може, у «Мойрі»?
Вони проїхали під статуєю Визволителя{189} у широчезному плащі.
Мартін Каннінгем штовхнув ліктем містера Пауера.
– З коліна Рувимового, – сказав він.
Високий чорнобородий чоловік, спираючись на палицю, кульгав, повертаючи за ріг слонового будинку Елвері{190}; його покручена рука була закладена за спину долонею догори.
– У всій своїй первісній красі, – мовив містер Пауер.
Містер Дедалус подивився услід кульгавій фігурі й сказав тихим голосом:
– Бодай тобі дідько в’язи звернув!
Містер Пауер, знемагаючи від сміху, затулив од вікна лице, коли карета минала пам’ятник Греєві.
– Всі ми там були, – толерантно мовив Мартін Каннінгем.
І стрівся очима з містером Блумом. Погладивши бороду, він додав:
– Або майже всі.
Містер Блум ураз забалакав жвавим тоном, розглядаючи обличчя своїх подорожніх.
– Люди розповідають пречудовий анекдот про Рувима Дж. та його сина.
– Про човняра? – запитав містер Пауер.
– Атож. Правда ж пречудовий?
– Що за анекдот? – спитав містер Дедалус. – Я його не чув.
– Він зв’язався з однією дівчиною, – почав містер Блум, – і батько вирішив послати його на острів Мен, далі від спокуси, та коли вони удвох…
– Що? – спитав містер Дедалус. – Ота тютя з полив’яним носом?
– Атож, – підтвердив містер Блум, – ішли вони удвох до пароплава, і він вирішив утопити…
– Утопити Вараву{191}! – вигукнув містер Дедалус. – Їй-богу, хай би він його втопив!
Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.
– Ні, – сказав містер Блум, – син себе…
Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.
– Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.
– Мати божа! – скрикнув злякано містер Дедалус. – І втопився?
– Втопився! – вигукнув Мартін Каннінгем. – Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.
– Так, – мовив містер Блум. – Але найсмішніше те…
– А Рувим Дж., – сказав Мартін Каннінгем, – дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.
З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.
– Таки дав, – підтвердив Мартін Каннінгем. – Як справжній герой. Срібний флорин.
– Правда ж чудово? – запитав жваво містер Блум.
– Передав один шилінг вісім пенсів, – сухо сказав містер Дедалус.
У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.
Нельсонова колона.
– Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!
– Приберімо-но краще серйознішого вигляду, – мовив Мартін Каннінгем.
Містер Дедалус зітхнув.
– Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.
– Прости мене, Господи! – сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. – Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, – а він був при доброму здоров’ї, – що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.
– Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, – мовив містер Дедалус. Нагло він помер.
– Розрив серця, – сказав Мартін Каннінгем.
Він сумно постукав по грудях.
Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.
Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.
– Помер наглою смертю, неборака, – сказав він.
– Найкраща смерть, – озвався містер Блум. – Вони витріщилися на нього.
– Без страждань, – пояснив він. – Раз і вже. Наче смерть уві сні.
Ніхто нічого не сказав.
Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью{192}. Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.
Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.
– Шкода, – сказав Мартін Каннінгем. – Дитина.
Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.
– Бідолашне маля, – сказав містер Дедалус. – Одстраждалося.
Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.
Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака{193}.
– У розквіті сил, – сказав Мартін Каннінген.
– Але найстрашніше, – мовив містер Пауер, – коли людина накладає на себе руки.
Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.
– Для родичів це найбільша ганьба, – додав містер Пауер.
– Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, – рішуче сказав Мартін Каннінгем. – Треба до таких людей милосердя мати.
– Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, – озвався містер Дедалус.
– Не нам про це судити, – мовив містер Каннінгем.
Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не має жалю ані до них, ані до дітовбивць. Не дають ховати за християнським звичаєм. Колись, бувало, простромляли кілком серце в могилі. Наче воно й так не розбите. Та часом вони каються, коли вже пізно. Знаходять у річці, вчепився за очерет. Він глянув на мене. А жінка в нього страшенна п’яниця. Купує їй нову обставу в дім раз по раз, а вона чи не щосуботи закладає меблі під його ймення. Довела до такого життя, що й у пеклі гірше не буде. Та тут і святий не витримає. У понеділок зранку починай знову. Впрягайся у лямку. Мати Божа, ну й видовище було, мабуть, того вечора, коли Дедалус, казав мені, заходив. Упилася й пішла у Скоки з Мартіновою парасолькою:
Он яка оказія,
Я Перлина Азії,
Ґейша{194}.
Він одвів погляд. Він зна. Могила чека.
День, коли йшло слідство. Пляшка з червоною наліпкою на столі. Номер у готелі, картини зі сценами полювання. Задуха була. Сонце крізь щілини жалюзі. Вуха слідчого, здорові й волохаті. Бутс виступав із свідченням. Спочатку думав, що він спить. Потім побачив наче жовті смужки на обличчі. Сповз із ліжка. Висновок: надмірна доза. Нещасливий випадок. Лист. Моєму синові Леопольдові.
Вже ніякого болю. Не прокинешся. Кістки бідака.
Карета швиденько покотилася до Блессінгтон-стрит. Дорога важка.
– Здається, помчали алюром, – сказав Мартін Каннінгем.
– Ще, чого доброго, перекине нас посеред дороги, – озвався містер Пауер.
– Сподіваюся, що ні, – сказав Мартін Каннінгем. – Завтра в Німеччині будуть великі перегони. Гордон Беннет{195}.
– Щира правда, – сказав містер Дедалус. – Цікаво було б подивитися.
Коли вони повернули на Берклі-стрит, шарманка біля басейну послала їм навздогін скрипучу хвацьку пісеньку. Чи бачив хто-небудь Келлі{196}? Ка є два ел і. Похоронний марш із «Саула»{197}. Він не кращий за старого Антоніо{198}. Покинув мене безгріш-ноніо. Пірует! Mater Misericordiae[84]84
Милосердна Богоматір – лікарня в Дубліні (лат.).
[Закрыть]. Еклз-стрит. Там мій дім. Велика лікарня. Є відділ для невиліковно хворих. Дуже втішно. Шпиталь Божої Матері для вмираючих. Трупарня тут же внизу. Де померла стара місіс Райорден{199}. У жінок страшний вигляд. Її годувальна чашка, і пхають у рот ложку. Потім заставляють ліжко ширмою, щоб помирала. Приємний хлопчина, той студент, що перев’язував мене, коли бджола вкусила. Кажуть, він перейшов у пологовий будинок. З одної крайности в іншу.
Карета завернула на повній швидкості за ріг; спинилася.
– Що там знову?
Поділений гурт клеймованої худоби сунув повз вікна, мукаючи, незграбно ступаючи розбитими копитами, поволі обмахуючи хвостами зашкарублі від гною, кістляві крупи. Збоку й поміж ними бігли рудаві вівці, бекаючи від страху.
– Еміґранти, – сказав містер Пауер.
– Гей! – лунав голос погонича, пуга цьвохала скотину по боках. – Гей! Куди пішла!
Ага, сьогодні ж четвер. Завтра ріжуть скот. Сьогорічні телята. Кафф продав їх фунтів по двадцять сім за голову. Мабуть, до Ліверпуля. Ростбіф для старої Англії{200}. Скуповують усіх тлустих. А рештки пропадають: уся ця сировина, шкура, шерсть, роги. За рік це склало б великі гроші. Торгівля м’ясними залишками. Відходи різниць для чинбарень, на мило, маргарин. Цікаво, чи й досі гендлюють несвіжим м’ясом, скуповуючи його просто з поїзда в Клонсиллі.
Карета рушила крізь стадо.
– Не можу збагнути, чому муніципалітет не проведе трамвайної лінії від обори до пристані, – сказав містер Блум. – Можна було б перевозити худобу на платформах простісінько до пароплавів.
– Замість того, щоб загачувати вулиці, – додав Мартін Каннінгем. Ваша правда. Треба так і зробити.
– Атож, – сказав містер Блум, – а ще я часто думаю, що слід би завести муніципальні похоронні трамваї, знаєте, як у Мілані. Прокласти рейки до воріт цвинтаря і завести спеціальні трамваї, катафалк, карету і все таке інше. Ви мене розумієте!
– Це ви таке придумали, що й на голову не налазить, – озвався містер Дедалус. – Спальний вагон і вагон-ресторан.
– Сумна перспектива для Корні, – докинув містер Пауер.
– Чому? – запитав містер Блум, повертаючись до містера Дедалуса. – Адже це пристойніше, аніж гнатися вулицями в два ряди.
– Може, ви й маєте деяку слушність, – погодився містер Дедалус.
– До того ж, – озвався Мартін Каннінгем, – ми були б забезпечені від таких випадків, як той, коли катафалк перекинувся біля шинку Данфі і труна покотилася на брук.
– То був жах, – мовило шоковане обличчя містера Пауера, – і мрець випав на дорогу. Жах!
– Перший прийшов до шинку Данфі, – сказав, кивнувши, містер Дедалус. – Кубок Гордона Беннета.
– Слава тобі Господи! – побожно мовив Мартін Каннінгем.
Гах! Перекинувся. Труна хряснула на бруківку, Віко одлетіло. Педді Дігнем випав з труни і покотився задубілий у пилюку в завеликому для нього брунатному костюмі. Червоне лице: тепер сіре. Рот роззявився. Питає, що сталося. Правильно, що підв’язують щелепу. Страшно, коли роззявлений. До того ж нутрощі швидко розкладаються. Краще закрити всі отвори. Також і той. Воском. Відхідник розкривається. Запечатати все.
– Шинок Данфі, – оголосив містер Пауер, коли карета повернула праворуч.
Куток Данфі. Жалобні карети вишикувалися, топлять своє горе. Спочинок дорогою. Чудове місце для шинку. Сподіваюся, заїдемо сюди, вертаючи назад, щоб випити за його здоров’я. Гуртом утішитися. Еліксир життя.
А що, якби це й справді сталося. Чи потекла б кров, якби, скажімо, забиваючи труну, його штрикнули гвіздком? Може, потекла б, а може, й ні. Залежить від того, куди саме. Кровообіг припиняється. Проте з артерії, можливо, трохи плющатиме. Краще ховати їх у червоному: темно-червоному.
Мовчки їхали по Фібсборо-роуд, Повз них промчав порожній катафалк, вертаючися з цвинтаря: наче йому полегшало.
Кросганський міст: Королівський канал.
Вода шугала з ревом крізь ворота шлюзів. Чоловік стояв серед стосів торфу на своїй баржі, що осідала. На стежці уздовж каналу коняка на ослабленій кодолі. На облавку «Бугабу»{201}.
Їхні очі стежили за ним. Повільним, зарослим водяним путівцем він проплив на своєму плоту через Ірландію аж до моря, кодола тягла його повз очерети, над мулом, набитими грязюкою пляшками, собачим падлом. Атлон, Маллінгар, Мойвеллі, можна піти вздовж каналу пішки, щоб дістатися до Міллі. Або поїхати велосипедом. Узяти напрокат якусь старизну. На аукціоні у Рена продавався днями один, але жіночий. Розвивати водні шляхи. Улюблена справа Джеймса МакКєнні{202} перевозити мене човном через річку. Дешевший транспорт. Не поспішаючи. Плавучі будиночки. На лоні природи. І катафалки. На небеса водою. Може, приїхати без попередження. Несподіваний гість, Лейксліп, Клонсілла. З одного шлюза в другий до самісінького Дубліна. З торфом, викопаним на болотах у глибині острова. Привіт. Він підняв свого брунатного солом’яного бриля, віддаючи шану Педді Дігнемові.
Вони проїхали повз будинок Браєна Бороїмхе{203}, Тепер близько.
– Цікаво, як поживає наш приятель Фогарті{204}, – сказав містер Пауер.
– Краще спитайте Тома Кернана, – відмовив містер Дедалус.
– А як він? – спитав Мартін Каннінгем. – Мабуть залишили його в сльозах.
– Хоч з очей пішов, – сказав містер Дедалус, – а в думках витає{205}.
Карета звернула ліворуч на Фінглас-роуд.
Праворуч майстерня надгробків. Останній шмат дороги. На невеличкому клаптикові землі скупчилися мовчазні постаті, білі, сумні, простягають тихі руки, уклякли в горі, вказують. Фрагменти фігур, вирізьблені. У білій мовчанці: волають. У найкращому виконанні. Тос. Г. Деннані, майстер надгробків і скульптор.
Минули.
Край пішоходу перед будинком Джіммі Гірі, сторожа цвинтаря, сидів старий волоцюга, буркочучи й витрушуючи пісок і камінці з свого величезного, рудого від куряви, порваного черевика. Кінець шляху земного.
Потому за вікном пішли один за одним похмурі сади; похмурі будинки.
Містер Пауер показав пальцем.
– Оце тут убили Чайлдза{206}, – сказав він. – Останній будинок.
– Атож, – підтвердив містер Дедалус. – Страшна історія. Сеймур Буш його вирятував. Убив рідного брата. Принаймні так кажуть.
– Обвинувачення не мало доказів, – сказав містер Пауер.
– Тільки непрямі, – мовив Мартін Каннінгем. – Це засада закону. Краще звільнити дев’яносто дев’ять винних, аніж засудити одного невинного{207}.
Вони подивилися. Садиба вбивці. Вона промайнула за вікном, похмура. Зачинені віконниці, безлюдний, порослий бур’яном сад. Зійшов маєток нанівець. Невинно засуджений. Убивство. Лице вбивці в зіницях убитого. Люди люблять про таке читати. У саду знайдено відрізану голову. Вбита була вбрана в… Як вона сконала. Останнє злочинство. Убійникова зброя. Душогубця й досі не спіймано. Речові докази. Шнурок черевика. Ексгумація тіла. Убійник не врятується від кари.
Тісно в цій кареті. Може, їй не сподобається, що я приїду без попередження. З жінками треба обережно. Спробуй-но застати їх в опущеному трико. Ніколи тобі не подарують. П’ятнадцять років.
В очах їм замиготіла висока огорожа цвинтаря. Темні тополі, подекуди білі постаті. Постаті частішають, білі фігури юрмляться серед дерев, білі постаті й уламки мовчки пропливають за вікнами, марно простягаючи руки.
Обід колеса черкнув об край пішохода: спинилися. Мартін Каннінгем вистромив руку і, крутнувши ручку, штовхнув дверцята коліном. Він вийшов з карети. Містер Пауер з містером Дедалусом вийшли слідом за ним.
Перекласти тепер теє мило. Рука містера Блума притьмом розстебнула задню кишеню і перенесла мило з папером, що приліпився, до внутрішньої кишені. Він вийшов з карети, знову поклавши в кишеню газету, котру й досі тримав у другій руці.
Бідний похорон: катафалк і три карети. Та то однаково. Почет, золоті вуздечки, реквієм, салют. Пишнота смерти. За останньою каретою стояв торговець біля свого візка з пиріжками й різними овочами. Пиріжки од Сімнела, позлипалися: пиріжки для мертвяків. Собачі галети. Хто їх їсть? Ті, що вертаються з похорону.
Він рушив за своїми супутниками. Містер Кернан і Нед Лемберт подалися слідом. Гейнз ішов за ними. Корні Келлегер спинився біля відкритого катафалка і взяв два вінки. Один він подав хлопцеві.
Де поділися ті, що везли ховати дитину?
З Фінглас-роуд виїхали запряжені коні, минули їх важкою ступою, тягнучи крізь похоронну тишу рипучу хуру, на якій лежала гранітна брила. Хурман, що йшов попереду, підняв капелюха.
Тепер труну. Хоч і мертвий, а дістався перед нами. Кінь на нього озирається, трепітка зсунулася на бік. Тьмяне око: хомут муляє шию, притискає судину абощо. Чи вони знають, що їм доводиться день у день сюди возити? Мабуть, ховають щодня по двадцять, по тридцять. А ще й Маунт Джером для протестантів. По всьому світі скрізь щохвилини похорони. Закопують їх возами, хутко. Тисячі щогодини. Забагато розвелося на світі.
