Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 53 страниц)

Небесно-блакитним налобникам і стрімкому бігу коней кавалькади О’Кріп О’Шпар протиставив небесно-блакитну краватку, солом’яного бриля з широкими крисами, насунутому набакир, і синій костюм із саржі. Його руки в кишенях піджака забули, що слід зняти бриля, проте він подарував трьом дамам своє поблажливе схвалення у погляді й червону квітку в зубах. Коли вони виїхали на Нассау-стрит, Його Ясновельможність привернув увагу своєї дружини, яка безперестану кивала головою, відповідаючи на щирі вітання дублінського люду, до музичної програми, що йшла у Колледж-парку. Невидимі за деревами парку хлопці-молодці з шотландської верховини на своїх сурмах і барабанах знай витинали вслід кавалькаді мелодію пісні:

 
Нехай вона дівчина з фабрики
Й не малюється фарбами —
Тарарабум.
Та серце моє лине
До руженьки з Йоркширу,
До любої трояндочки.
Тарарабум.
 

По той бік стіни велосипедисти перегонів на чверть милі з гандикапом М. К. Ґрін, X. Тріфт, Т. М. Пейті, К. Скейфі, Дж. Б. Джеффс, Дж. Н. Морфі, Ф. Стівенсон, К. Еддерлі і В. К. Гаггард стартували почережно. Минаючи готель Фінна, Кешел Бойл О’Коннор Фіцморіс Тисделл Фаррелл наставив свій монокль і спрямував сердитий погляд понад каретами на голову містера М. Е. Соломонса^{547} у вікні австро-угорського віце-консульства. Далі на Лейнстер-стрит, біля бічного входу в Триніті, вірний підданець короля Горнбловер злегка підняв свій мисливський картуз. Коли лискучі коні скакали галопом по Мерріон-сквер, юний Патрик Алоїсій Дігнем – він стояв там, чекаючи, – побачив, що всі вітають джентльмена в циліндрі, то він і собі підняв свого новенького чорного картузика пальцями, засмальцьованими від паперової обгортки свинячих котлет. Його комірець ізнову вистромився. А віце-король, який прямував узяти участь у відкритті доброчинного базару Майрас, що мав зібрати кошти на користь лікарні Мерсера, подався далі зі своїм почтом, до Нижньої Маунт-стрит. Біля крамниці Бродбента вони проїхали повз сліпого хлопця. На Нижній Маунт-стрит перехожий у брунатному макінтоші, що жував черствий окраєць хліба, спромігся перебігти дорогу перед самісіньким носом віце-королівської кавалькади. На мосту через Королівський канал містер Юджин Стреттон, осміхаючися з афіші товстими закопиленими губами, гостинно вітав бажаючих побувати в передмісті Пембрук. На розі Геддінгтон-роуд дві жінки, – черевики в них у піску, в руках парасоля і сумка, де перекочувалися одинадцять мушель, – зупинились і здивовано дивилися на лорд-мера з лорд-мершею без його золотого ланцюга. На Нортумберленд-роуд і Лендсдаун-роуд його Ясновельможність незагайно відповідав на кожне привітання небагатьох перехожих чоловічої статі та на привітання двох школяриків, які стояли біля садової хвіртки того будинку, яким, кажуть, захоплювалася покійна королева, коли відвідала ірландську столицю разом зі своїм чоловіком, принцом-консортом, 1849 року^{548}, і на привітання широчезних штанів Альмідано Артифоні, які щезли за дверима так, наче ті двері їх проковтнули і враз зачинилися.

Епізод 11

За бронзою золото теж почуло цоки-скоки криці кроки.

Грубіянець янецьянець.

Смітинки, зшкрібаючи смітинки з зашкарублого нігтя, смітинки. Жахіття! І червлене золото ще дужче почервленіло.

Хрипка флейта загукала хрипко.

Блукає Блум десь близько у блакиті.

Вінець краси це коси золотії.

Троянда тремтить на шовкових персах, убраних у шовки, троянда Кастилії.

Трелі, трелі та за двері: Айдолорес.

А хто в цій хатинці живе?

Бронза відчула собі співчуття.

І гук пролунав, чистий, тривалий і трепетливий. Тужливо тривалий гук. Привабливий. М’якеньке слово. Та позирни! Вже гаснуть зорі. О трояндо! Ноти щебечуть відповідь. Кастилії. І світає.

Дзеньки-бреньки котять кеб.

Монета брязнула. Годинник нацокав четверту.

Визнання. Sonnez. Я міг би. Підв’язка натягнена. Розлучитися не можу. Лясь. La cloche! Ляснула по стегну. Визнання. Теплому. О, друже мій, прощай!

Дзень. Блу.

Загримотіли громохкі акорди. Коли кохання заполонить. Війна! Війна! Гупа-тупа барабан.

Вітрило! На морі хтось у далині махає хусткою мені.

Пропало. Дрізд засвистів. Усе уже пропало.

Припекло. Йому.

Коли уперше він уздрів. Та ба!

Джигун. І красень водночас.

Щебетання. От приваба! Ваблять нас,

Марто! Прийди!

Ляп-ляп. Плесь-плесь. Ляп-плесь-ляп.

Божеми лийти ще ніко ли тине чувта кого.

Пет лисий глушман приніс преспап’є а ніж забрав.

І поклик ночі в місячному сяйві: він далеко-далеко.

Мені так сумно. P.S. Я так самотньо блумаю.

Чуєш!

Морський ріжок рогатий кручений холодний. Чи в тебе є? Для всіх і для кожного сплеск і поклик безгучний.

Перли: коли їй. Рапсодії Ліста. Цить.

Хіба ви не?

Та ні: ні-ні: повірте: Лідлюд. А півень знай кукурікає.

Чорні.

Низька октава. Ну ж бо, Бене, ну.

Той питає, а він не петра. Хе-хе, Той питає, а він хе-хе.

Та постривай!

У печерах, у темних глибинах землі. Могутні верстви руди. Naminedamine. Усі загинули. Усі полягли на полі болю.

Дівочі кучерики наче узори на листі папороті.

Амінь! У гніві він заскреготав зубами.

Руків’я помпи туди-сюди, туди-сюди. Холодна ґуля все стирчить. Бронзолідія укупі з Майназлотом.

Із бронзою і з золотом у зелених сутінках океанських глибин. Блум. Наш Блум.

Стук-стук раз, стук-стук два, то півняча голова: зерняток шукає, курку пригощає.

Моліться за нього! Моліться ірландці!

Його грубі пальці клацають як кастаньєти.

Великий Бенабен. Великий Бенбен.

Останню троянду Кастилії літа покинув наш Блум у глибокій зажурі.

Ї-і-і-і! Попискує стиха. Пищавка в живот-і-і.

Чесний люд. Лід Кер Кау Де і Долл. Так-так. Як і ви. Піднімуть твій дзень-дзелень.

Пффф. О-о-о!

Де бронза зблизька? Де золото здаля? Де копита?

Пррр Фррр.

І тоді, тільки тоді. Мій епітрах. Буде напфиссаний.

Закінчив.

Починай!

За бронзою золото, голівка міс Дус за голівкою міс Кеннеді над фіранками бару готелю «Ормонд» слухали, як цокотять віце-королівські копита, як видзвонює криця.

– А це вона? – запитала міс Кеннеді.

Міс Дус пояснила, що так, сидить із його екс, у перлово-сірій і eau de Nil[177]177
  Зеленкувато-блакитний колір (фр.).


[Закрыть].

– Дуже витончене сполучення, – сказала міс Кеннеді.

Раптом міс Дус наче вся спалахнула і збуджено промовила:

– Поглянь он на того в циліндрі.

– На котрого? Де він сидить? – озвалося ще збудженіше золото.

– У другій кареті, – пояснила міс Дус, і її вологі губи, засміявшися, зблиснули на сонці. – Він дивиться сюди. Пусти-но. Я погляну.

Бронзова, вона майнула у закуток, притиснула носа до шибки в ореолі палкого дихання.

Потім пирснула вологими губами:

– Він так видивлявся на наші вікна, що мало не скрутив собі шиї.

І засміялася.

– О, Господи! Чоловіки, та вони ж заплішені дурні, хіба ні?

Проте журливо.

Міс Кеннеді зажурена походжала, перейшовши із світла в затінок і накручуючи на палець пасмо волосся, що звисало за вухом. Походжала зажурена, вже не золотосяйна, вона все накручувала, завивала нависле пасмо. Зажурено вона накручувала навісне золоте пасмо за мальовничо вигнутим вушком.

– Для них життя – гуляй душа, – журно сказала вона.

Для чоловіка.

Блухто пройшов повз Муленгові трубки, несучи у грудях насолоди гріха, повз антикваріат Вайна, несучи в пам’яті солодкі гріховні слова, повз тьмяне погнуте столове срібло Керролла, задля Рауля.

Коридорний хлопець до них, до них у барі, до них барменш підійшов. Для них, які не звернули на нього ніякої уваги, він брязнув на шинквас тацю з чашками, які задеренчали, і

– Ось, маєте ваш чай, – сказав.

Міс Кеннеді манірно переставила тацю нижче, на перекинутий ящик з-під пляшок газованої води, щоб сховати її від постороннього ока.

– А що воно там таке? – зі своєю безцеремонною манерою поцікавився гучноголосий хлопець.

– Поміркуй-но сам, – відказала міс Дус, сходячи із свого спостережного пункту.

– Майбуть, твій кавалір, га?

На це гордовита бронза дала такий одвіт:

– Якщо я почую від тебе ще раз таке нахабне грубіянство, то зразу поскаржуся місіс де Мессі.

– Грубіянство янствоянство, – чмихнув ОКріпвалець, рушаючи туди куди його послала звідки й прийшов…

Блум.

Насупившись над своєю квіткою, міс Дус сказала:

– Цей шмаркач уже розбестився далі нікуди. Якщо він знову поведеться нечемно, я йому так намну вуха, що не забуде довіку.

Виглядає як леді, а слова не дуже гожі.

– А ти не звертай уваги, – порадила міс Кеннеді.

Вона налила чаю в чашку, потім вилила його знову в чайник. Вони сховалися за шинквасом, як за рифом, чекали, стоячи на підніжках, на перекинутих ящиках, чекали, поки чай настоїться. Вони погладжували свої блузки, обидві з чорного атласу, по два шилінги дев’ять пенсів за ярд, чекаючи поки чай настоїться, і по два шилінги сім пенсів.

Так, бронза зблизька і золото здаля чули дзенькіт криці поблизу і цокіт копит подалі і чули дзенькіт копит, цокіт копит, цококрицю.

– Правда, я добряче засмагла?

Міс Бронза розщебнула блузку на шиї.

– Ні, – заперечила міс Кеннеді. – Засмага виявиться згодом. Ти пробувала розчин борної і додати лавровишні?

Міс Дус трохи підвелася, щоб поглянути на свою шкіру в люстрі бару з написом позолоченими літерами і колом келихів, а посередині велика мушля.

– Але ж воно пристане до рук, – сказала вона.

– Спробуй із гліцерином, – порадила міс Кеннеді.

Попрощавшися із своєю шиєю і руками, міс Дус

– Від цих засобів тільки висип на шкірі, – її пораду не сприйняла і знову сіла на своє місце. – Я того старого шкарбуна у Бойда просила дати мені що-небудь для шкіри.

Міс Кеннеді, наливаючи вже настояний чай, скривилася і жалісно заблагала:

– Заради всього святого, ти мені про нього не нагадуй!

– Постривай-но, я хочу тобі розказати, – наполягала міс Дус.

Солодкий свій чай міс Кеннеді долила молоком і заткнула мізинцями обидва свої вуха.

– Ні, не треба! – гукнула вона.

– Навіть і чути не хочу! – гукнула.

А Блум?

Міс Дус заговорила, імітуючи рипучий старечий голос:

– А для чого воно вам? – питає.

Міс Кеннеді вийняла пальці з вух, щоб чути, щоб говорити, та знову сказала те саме, знову заблагала:

– Не нагадуй ти мені про нього, бо я відразу сконаю. Гидотна стара почвара! Пам’ятаєш той вечір у залі Ейншент.

Вона бридливо скривилася і ковтнула добре настояного гарячого чаю, ковток, ковтнула солодкого чаю.

– Ось як він виглядав, – сказала міс Дус, вивертаючи на три чверті свою бронзову голівку і роздуваючи свої ніздрі. – Фуфу! Фуфу!

І враз із горла міс Кеннеді вихопилася хвиля дзвінкого несамовитого реготу. Міс Дус дмухала і пирхала своїми ніздрями, які ворушилися, наче винюхували нахабне грубіянство.

– Ой, тримайте мене вдвох! – вигукувала верескливо міс Кеннеді. – Пам’ятаєш, як він вилупив свої баньки?

Міс Дус теж долучилася до її веселощів своїм густим бронзовим сміхом, вигукнувши:

– І якими очима ти на нього дивилася!

Блучиє темне око прочитало ім’я: Арон Фіґашер. Чому я завжди вимовляв це прізвище як Фігожер? Мабуть тому, що так звучить, наче він жере фіґи. А Проспер Лоре – це прізвище гугенотське. На вітрині крамниці Бассі Блумові темні очі придивилися до зображення святих дів. Сині одежі, під ними біле тіло, прийдіть до мене. Вірять, що вона бог, чи, може, богиня. Та, що сьогодні. Я не роздивився. Заговорив той хлопець. Студент. Потім він із Дедаловим сином. Можливо, це був Мулліган. Гожі діви. Саме це й приваблює наших шалапутів – її біле тіло.

І далі дивилися його очі. Принади гріха. Привабливі принади.

Гріха.

Заходячись веселим реготом, два злотобронзові юні голоси сплелися воєдино, Дус і Кеннеді разом із тими очима. Вони закинули свої юні голівки, бронзу й сміхозолото, щоб вільніше струменів їхній регіт, вереск, якими очима, якісь знаки одна одній, високі пронизливі звуки.

Ох, задихалися, відсапуються. Відсапуючись, ох, застигли, завмерли їхні веселощі.

Міс Кеннеді знову піднесла свою чашку до рота, сьорбнула, і зразу знову захихохотіла. Міс Дус нахилилася до таці, знову роздула ніздрі, вирячила очі та й ну крутити ними задля сміху. Знову Кеннехихонька, нахилившися так, що волосся на маківці нахилилося й показало черепаховий гребінець на потилиці, пирснула з рота чаєм, похлинувшися чаєм і сміхом, похлинулася й кашляла, вигукуючи:

– Масненькі оченята! Уяви, що ти замужем за таким чоловічком, – вигукувала. – З такою борідкою!

Відповідаючи подрузі, Дус уклала всю свою душу у досконалий зойк, неперевершений жіночий зойк, де були і захват, і тріумф, і презирство.

– Замужем за масним носом! – залементувала вона.

Сміх лунав і високого і низького тону, то бронзовий, то золотий, вони спонукували одна одну на нові й нові вибухи сміху, які почережно звучали то як бронза-золото, то як золото-бронза, високо-низько, і сміх за сміхом. А потім ще сміялися. Атож, я знаю, масний. Геть виснажені, задихані, свої тремтячі голови вони поклали на шинквас, коси поряд із лискучою високою зачіскою. Спаленілі (О-о!), засапані, спітнілі (О-о!), обидві захекались.

Замужем за Блумом, за блумореммасним

– О янголи, заступники небесні! – зітхнула міс Дус над своєю пружною трояндою. – І треба було так сміятися! Я геть мокра.

– О міс Дус! – обурилася міс Кеннеді. – Жахливе ти створіння!

І спаленіла ще дужче (жахливе ти), і ще позолотішала.

Блумас простував повз Кантвеллову контору, повз дів Чеппі^{549}, які вилискували олійними фарбами. Батько Наннетті торгував цими речами, розносячи їх по місту, стукаючи у двері, як оце я. Релігія зисковна справа. Треба зайти до нього щодо Кейза-Ключчі. Та спочатку попоїсти. Хочу. Ще ні. Вона сказала о четвертій. Час плине швидко. Стрілки не стоять на місці. Далі. Де ж попоїсти? Кларенс. Дельфін. Далі. Заради Рауля. Попоїсти. Якби мені п’ять гіней із цих реклам. Сорочку шовкову, бузкову. Ще ні. Принади гріха.

Червінь на обличчі спала ще і ще, золотавість зблідла.

І тут у бар до них, гуляючи, завітав містер Дедал. Смітнинки, зішкрібав він смітнинки з зашкарублого нігтя великого пальця. Смітнинки. Гуляючи, завітав.

– О, міс Дус, вітаю з поверненням.

І взяв її за руку. Як відпочивалося?

– Пречудово.

Він сподівається, що з погодою в Ростреворі їй, мабуть, пощастило, га?

– Погода була на диво, – сказала вона. – Подивіться самі, як я виглядаю. Нічогенько, правда? Весь день на пляжі.

Бронзова білість.

– Мушу сказати, ви повелися вкрай непорядно, – дорікнув їй містер Дедал і поблажливо потис її руку. – Спокушали бідолашних простачків-чоловіків.

Шовкова міс Дус м’яко забрала свою руку.

– Ой, перестаньте, – відмовила вона. – Ви самі аж ніяк не простак, я гадаю.

А він таки був.

– Треба подумати, – міркував він. – Та ні, зрештою я таки простак. Коли я лежав у колисці, то здався усім таким простакуватим, що мене й охрестили відповідно: просто Саймон^{550}.

– Тоді ви, мабуть, були як лялечка, – відповіла на те міс Дус. – А що лікар прописав вам на сьогодні?

– Треба подумати, – міркував він. – Покладаюся на ваш розсуд. Якщо ваша ласка, я попросив би свіжої води і півскляночки віскі.

Дзень.

– Буде негайно, – запевнила міс Дус.

Негайно і з грацією вона повернулася до позолоченного люстра, яке славило товар Кантрелла і Кокрейна. Вона елеґантно налила порцію золотистого віскі з кришталевої карафки. А містер Дедал витягнув з-під поли свого сурдута кисет і люльку. Обслуговує справді негайно. Він продув люльку і видобув із неї дві хрипкі ноти.

– Їй же богу, – міркував він, – я безліч разів збирався подивитися на гори Морн. Кажуть, там на диво цілюще повітря. Та хтось сказав: що довше збираєшся, то швидше добуваєшся. Так-так.

Так. У цибух люльки він напхав волокна, її волосся, русявих волосин Віргінії, русалки^{551}. Смітнинки. Волокна. Міркування. Мовчки.

Ніхто не сказав нічого. Так.

Міс Дус захоплено протирала келих, наспівуючи:

– О, Айдолорес, прикрасо східних морів^{552}!

– Чи містер Лідвелл сьогодні заходив?

У барі появився Ленеган. Озирнувся навколо. Ленеган. Містер Блум дійшов до мосту Ессекс. Так, сер, містер Блум уже перейшов міст Таксекс. Треба написати Марті. Купити паперу. У Делі. Там поштива продавщиця, і нема чого журиться. Блум. Тямкий Блум. Знає Блум, де клієнтів цілий тлум.

– Він заходив під час обіду, – озвалася міс Дус.

Ленеган підступив ближче.

– Чи не шукав тут мене містер О’Шпар?

Запитав він. Вона відповіла:

– Міс Кеннеді, чи не заходив сюди містер О’Шпар, поки я була нагорі?

Запитала вона. Міс голос Кеннеді відповіла, друга чашка чаю напоготові, втупилася в сторінку.

– Ні, його не було.

Міс вигляд Кеннеді, чутна, не бачена, читала собі далі. Ленеган зі своїм кругленьким черевцем обійшов навкруг таці, де під прозорою накривкою виставлено сандвічі.

– А хто в цій хатці живе?

Кеннеді ніяк на те не зреагувала, тож він удався до нових спроб. Зважайте на крапки. Читайте тільки закарлючки чорного кольору: оця кругленька – це о, а ця як гачок – це ес.

Під дугою коника дзвоники дзвенять.

Злотокоса читала і навіть не позирне. Ніякої уваги. Не звертала вона уваги й на те, як він почав співуче, мов сольфеджіо, читати по складах їй байку, імітуючи учнівське читання:

– Я-кось зу-стрі-ла лиси-ця ле-леку. І ка-же лиси-ця ле-леці: встро-ми свій дзьоб ме-ні в гор-ло і ви-тяг-ни кіст-ку.

Та марно він харамаркав. Міс Дус відвернулася вбік до своєї чашки.

Він зітхнув убік:

– Ой, леле! Не везе!

Він поздоровкався з містером Дедалом, і той на відповідь кивнув йому головою.

– Вітання від славетного сина славетного батька.

– Хто ж це такий? – не зрозумів містер Дедал.

Ленеган на знак щирого здивування розвів руками. Як хто?

– Хто це такий? – перепитав він. – Невже ви не розумієте? Стівен, наш юний бард.

Сухо.

Містер Дедал, славетний войовник, відклав свою люльку, набиту сухим тютюном.

– Ясно, – сказав він. – Спочатку я не збагнув, про кого йдеться. Я чув, що він обертається у вельми добірному товаристві. А ви його бачили щойно?

Щойно.

– Саме сьогодні ми з ним спорожняли келихи з нектаром, – повідомив Ленеган. – У Муні en ville і Муні sur mer[178]178
  У місті… на морі (фр.).


[Закрыть] Муза винагородила його за поетичні здобутки грошовою готівкою.

Він усміхнувся, звертаючись до уст бронзи, напоєних чаєм, до уст, що його слухали й чули.

– Еліта Еріна ловила кожне слово з його уст. Учений муж Г’ю МакГ’ю, блискучий письменник і видавець, якого знає весь Дублін, і той юний співець із дикого мокрого Заходу, чиє милозвучне ім’я О’Медден Берк відоме геть усім.

Помовчавши хвилину, містер Дедал узяв свою склянку з грогом і

– Напевно, розмова там була дуже цікава, – сказав він. – Я бачу.

Він бачу. Він сьорбнув. А в уяві перед ним постали далекі гори Морн. Поставив склянку.

Він подивився в розчинені двері салону.

– Я бачу, ви пересунули рояль.

– Сьогодні приходив настроювач, – пояснила міс Дус, – настроював його для нашого вечірнього концерту, і я зроду не чула такої витонченої гри.

– Та невже?

– Чи правду я кажу, міс Кеннеді? Грає класично. І до того ж бідолаха сліпий. Йому років двадцять, не більше.

– Та невже? – повторив містер Дедал.

Він сьорбнув і відійшов від шинквасу.

– Шкода було дивитися на його обличчя, – співчутливо сказала міс Дус.

Кара Божа на тебе, бісова твоя душа.

На її досаду, з обідньої зали тенькнув дзвінок. До дверей зали поспішив лисий Пет, поспішив забіганий Пет, поспішив Пет, офіціант ресторану «Ормонд». Клієнт хоче пива. Пива вона налила без негайного поспіху.

А Ленеган терпляче чекав нетерплячого О’Шпара, чекав на дзень-дзелень від O’Кропа-джиґуна.

Піднявши віко, він (хто?) зазирнув у труну (труну?), де виднілися потрійні струни (рояля!), натягнуті навскоси. Він натиснув (той самий, хто поблажливо потиснув їй руку) на трійку клавішів, м’яко педалюючи їх, щоб побачити фетрову прокладку, почути стишений стукіт молоточків.

Два аркуші кремового веленевого паперу один про запас два конверти коли я працював у фірмі «Мудрість» Гелі премудрий Блум у Далі Генрі Квіт купив. То ти кажеш тобі не щастить у сімейному житті? Квіточку мені дали щоб я утішився а шпильку щоб обірвати кох. Щось воно означає мовою кві. Яка то була квітка? Стокротка? Тобто невинність. Добропорядну дівчину зустрічати після меси. Дякую аж підскакую. Мудрий Блум угледів на дверях рекламний плакат: русалка гойдається собі на хвилечках і курить. Куріть русалку, з усіх цигарок це найлегші. Волосся спадає на плечі: безнадійне кохання. Сохне за кимось. За Раулем. Він позирнув і побачив ген-ген, на мосту Ессекс, барвистого капелюха, що мчав на кабріолеті. Знову він. Утретє. Збіг.

Подзвонюючи на пружних ґумових шинах, кабріолет звернув із мосту на набережну Ормонд. Слідом за ним. Ризикнути. Притьмом. О четвертій. Уже от-от. Гайда.

– Прошу, два пенси, сер, – зважилася нагадати продавщиця.

– Ой, авжеж… Біда, забув… Вибачте…

І четверта.

О четвертій вона. Чарівною усмішкою вона усміхнулася Блуйомукому. Блу усмі і швид вий. Дня. Гадаєш, на тобі світ клином зійшовся? Вона так усім. Чоловікам.

У сонній тиші золото схилилося над сторінкою.

Із салону долинув тягучий звук, він довго лунав доки стих. То був камертон настроювача, який він забув і який зараз озвався. Він зазвучав знову, і знову забринів. Чуєте? Він бринів дедалі чистіше й чистіше, ніжніше й ніжніше своїми звучними зубцями. Здавалося, він лунатиме без кінця.

Пет заплатив за пляшчину з надійним корком для клієнта, і разом із тацею, келихом, надійно закоркованою пляшчиною він, ось він зайшов, лисий і забіганий, перешіптуючись із міс Дус.

– Вже гаснуть зорі^{553}…

В салоні задзвеніла пісня, задзвеніла, заспівала без слів:

– …вже світає.

Дванадцять нот, наче зграя співочих пташок, зграйно заспівали, поєднавшися в трелі. Всі звуки яскріли ясними барвами, всі дзвеніли, як дзвенить звук клавесина, кликали голос, який оспівав би напругу росяного ранку, молодощів, розлуки, життя і ранку кохання.

– І в траві, наче перли, роса…

Ленеган, стоячи біля шинквасу, випнув губи і стиха застережливо свиснув.

– Погляньте-но сюди, – сказав він, – трояндо Кастилії.

Кабріолет спинився, дзенькнувши, біля входу.

Вона підвелася і свою книжку закрила, троянда Кастилії. Стражденна й самотня, вона підвелася в задумі.

– То вона як – сама впала чи її штовхнули? – поцікавився він.

Вона ж на це зневажливо відповіла:

– Хто ні про що не питає, тому ніколи не збрешуть.

Як леді, як належить леді.

До бару зайшли, порипуючи, шикарні черевики О’Кропа О’Шпара брунатного кольору. Так, золото ближче, бронза далі. Ленеган чув і знав і привітав його:

– Ось прийшов герой-покоритель^{554}.

Між кабріолетом і вікном чалився Блум, наш нескорений герой. Мене побачити він може. Ось сидіння на ньому він сидів: тепле. Чорний котяра чалився, не зводячи очей із портфеля Ричі Гулдинга, який підняв його, вітаючись.

– Від тебе йду я…

– Я чув, що ти вже на місці, – повідомив О’Кріп О’Шпар.

З білявкою міс Кеннеді він привітався, торкнувшися до крисів свого солом’яного капелюха, збитого набакир. Вона відповіла йому усмішкою. Проте сестричка бронза усміхнулася йому ще краще, опорядивши задля нього своє ще пишніше волосся, свій корсаж і троянду.

О’Шпар замовив питво.

– Чим бажаєш о’кропити душу? Гірким пивом? Склянку гіркого, будь ласка, а для мене слив’янки. Телеграми нема?

Ще немає. Вона о четвертій. Усім треба четверта.

Червоні вуха і борлак Каулі на порозі шерифової контори. Хай собі. От Гулдинг – це нагода. Що його занесло в Ормонд? Кабріолет чекає. Почекаймо.

Вітаю. Куди це ви? Десь попоїсти? І я теж. Ось сюди. Що, Ормонд? Це найкраща харчівня в Дубліні. Чи правда? Зайдіть у ресторан. Там можна гарно посидіти. Дивишся, а тебе не бачать. Мабуть, і я до вас пристану. Ходімо. Ричі рушив перший. Блум слідом за портфелем. Тут і принцові до смаку б.

Міс Дус діставала карафку з високої полиці і так натужилася, що мало не тріснув шовковий рукав і сама блузка на грудях.

– О! О! – покректував Ленеган за кожною її спробою. – О!

Зрештою вона спромоглася дістати жадану посудину і тріумфально зняла її з полиці.

– А чом ти не підростеш? – запитав О’Кріп О’Шпар.

Бронзодіва, наливаючи з посудини густу солодку вологу для його спраглих уст і дивлячись на пахучу цівку (квітка у його петлиці, хто подарував?) відповіла солоденьким голосом:

– Маленька, але важкенька.

Це вона про себе. Наливши належну порцію густої солодкої слив’янки.

– Ну, хай щастить, – мовив О’Кріп.

Він кинув на шинквас велику монету. Вона дзенькнула.

– Постривайте, – озвався Ленеган, – і я…

– Щастя всім, – побажав той, піднімаючи кухлика з пінявим елем.

– Скіпетр виграє, це вже напевно, – додав Ленеган.

– Я теж зважився ризикнути, – сказав О’Шпар, підморгнувши, і випив. – Хоча й не для себе. Одному приятелю закортіло.

Ленеган сьорбав собі пиво та осміхався, позираючи то на пиво, то на уста міс Дус, які злегка ворушилися, мугикала ледь чутно пісню океану, яку вона нещодавно виспівувала дзвінко. Айдолорес. Східні моря.

Годинник задзижчав. Міс Кеннеді пройшла повз них (від кого ця квітка), несучи тацю з чашками. Годинник бемкнув, відраховуючи належні години.

Міс Дус узяла О’Шпарову монету, хвацько клацнула реєстровою клавішею каси. Каса тенькнула. Годинник бемкнув. Краля-циганка привабливо вихилялася, перебирала монети в шухляді, мугикала, набираючи решту. Дивися на захід. Бемк. Заради мене.

– Котру там пробемкало? – запитав О’Кріп О’Шпар. – Четверту?

Годину.

Своїми очицями Ленеган жадібно позирав на неї співучу, на співучий бюст і потягнув О’Шпара за рукав.

– Ану послухаймо, як дзвонить годинник, – запропонував він.

Портфель Гулдинга, Колліса, Ворда вів Блума, що блумав навколо, між столиків із квітами у вазах. Не маючи певної мети, він, збуджений, під уважним поглядом лисого Пета, вибрав столик біля дверей. Краще поблизу. О четвертій. Чи не забув він? А чи, може, хитрує? Не прийде, щоб дужче закортіло. Я б не зміг. Зажди, зажди. Офіціант Пет ждав.

Яскриста бронзи блакить позирнула на О’Кропосиню краватку й очі.

– Ну, зобрази, як дзвонить годинник, – умовляв Ленеган. – Саме нікого немає. А він ще ніколи не чув.

– …і сонце здійнялось у височінь.

Високий звук здіймався вище й вище.

Бронзодусова дівчина, пошептавшися з трояндою, її секретницею, з розтроюдженою цікавістю позирнула на О’Кропову квітку та на його очі.

– Прошу, прошу.

Він просив у проміж слів освідчення у коханні.

– Мені несила без тебе…

– Колись іншим разом, – сором’язливо пообіцяла міс Дус.

– Е ні, зараз, – наполягав Ленеган. – Sonnez la cloche[179]179
  Подзвоніть у дзвіночок! (фр.).


[Закрыть]! Будь ласка! Саме нікого немає.

Вона роззирнулася. Хутко. Міс Кен не почує. Враз нахилилася. Два спаленілі лиця не зводили очей.

Безладні акорди збилися з мелодії, знову на неї натрапили, знову губили і знову знаходили, вагаючись.

– Ну ж бо! Давай! Sonnez!

Зігнулася і задерла поділ спідниці вище коліна. Постривала. Щоб розгарячити, посиділа, позираючи, наче збитошне дівчисько.

– Sonnez!

Бринь. Раптово вона натягнула еластичну підв’язку, і та бринькнула, дзвінколяснула по теплотугому жіночому стегні, що наче того й жадає, аби по ньому дзвінколяснули.

– La cloche! – весело зарепетував Ленеган. – Дресирував господар. Це вам не лялька набита тирсою.

Вона гордовито напівосміхнулася (плачу! хіба чоловіки не…), проте ковзаючи до світла, приязно усміхнулася до О’Шпара.

– Ви втілюєте собою вульґарність, – сказала вона, відходячи від шинквасу. А О’Шпар дивився й дивився неблимно. Чашу свою він підніс до уст своїх пишних, вихилив він оцю невелику чашину до останньої краплі напою, густо-тягучого темно-синього. Його заворожений погляд прикипів до її голівки, що плинула в глибину бару повз свічада, у золотому склепінні яких яскріли пивні кухлі, винні келихи для рейнського й кларету і мушля з гостряками, де віддзеркалювалася її бронза із бронзою ще сонячнішого блиску.

Так, бронза, що зовсім поряд.

– …Кохана, прощавай!

– Я вже йду, – рішуче оголосив О’Шпар.

Чашу свою відставив, забрав свою решту.

– Та постривай хвилинку, – заблагав Ленеган, допиваючи похапцем пиво. – Хотів тобі розказати. Том Рочфорд…

– Під три з ним чорти, – сказав О’Кріп, рушаючи до дверей.

Ленеган ковтнув залпом до дна.

– Чого тобі припекло? – домагався він. – Підожди. Я іду.

Він поспішив слідом за швидкими рипучими черевиками, проте враз спинився на порозі, вітаючи двох прибульців, пузатого й худого.

– Як справи, містере Долларде?

– Га? Справи? Справи? – неуважно відповів бас Бена Долларда, відволікаючись на мить від проблем отця Каулі. – Та нічого він вам не зробить, Бобе. Алф Берган побалакає із цибатим. А цьому Юді Іскаріоту ми таки вкрутимо тепер хвоста.

Тим часом у салон зайшов Саймон Дедал, зітхаючи і погладжуючи пальцем повіку.

– Го-го-о, вкру-утимо, – проспівав тирольським йодлем Бен Доллард.

– Слухайте, Саймоне, може, ви б заспівали нам яку-небудь пісеньку. Ми чули, тут грали на роялі.

Лисий Пет, стурбований офіціант, чекав, коли замовлять напої. Для Ричі – віскі. А Блуму? Поміркуємо. Щоб не ходив двічі. У нього мозолі. Тепер четверта. Жарко в чорному. Та ще й нерви. Рефракція (здається, так?) тепла. Поміркую. Сидр. Так, пляшчину сидру.

– Ну то й що? – відмовив містер Дедал. – То я знічев’я бринькав.

– Ходімо, ходімо, – наполягав Бен Доллард. – Женіть геть смуток і журбу. Рушмо, Бобе.

Подався він повільною ходою, Доллард, у широчезних матроських штанях сам попереду (ану, хапайте он того, що в: хапайте його негайно) до салону. Він гепнувся, Доллард, на стільчик. Його здоровецькі ручиська гепнулися на клавіатуру. Гепнулися і спочили.

Лисий Пет зустрівся на порозі з золотом, що верталося безчайне. Стурбований він жадав віскі й сидру. Бронза стежила біля вікна, бронза здаля. Кабріолет дзенькнув, рушив із місця в кар’єр.

Блум почув його, тихий дзеньк. Поїхав. Зітхнув, і легкий подих зітхання спрямував на німий букетик синеньких квіточок. Дзенькіт. І гайда. Дзелень. Слухай.

– Кохання і війну^{555}, Бене, – сказав містер Дедал. – Господу до вподоби те, що діялося в давні часи.

Відважний погляд міс Дус, прихований від чужих поглядів, відвернувся від фіранки, осліплений навалою сонячних променів. Поїхав. Задумана (чи хто знає?), осліплена (сліпучі промені), вона опустила завісу, сіпнувши шнур. Поринула в задуму (чому він так швидко^{556} поїхав, коли я?) разом із своєю бронзою і баром, де стоїть лисий біля золотоволосої сестрички, невишукане поєднання, поєднання невишукане, суперневишукане, у повільні струмені прохолодної, тьмяної, зеленкуватої глибочини, eau de Nil[180]180
  Нільських вод (фр.).


[Закрыть].

– Того вечора за рояль сів бідолашний Гудвін, – нагадав їм отець Каулі.

– Але він не зумів порозумітися з роялем.

Не зумів.

– Він наполягав на своєму, – пояснив містер Дедал. – І ладен був стати на прю з самим чортом, не те що. Старий легко заводився після першої ж чарки.

– А ви пам’ятаєте, як усе було тоді, бий його сила Божа? – озвався Бен Бурмило Доллард, відвертаючись на стільчику від постраждалих клавішів. – І до того ж, з бісового батька, я був не при костюмі.

Усі троє засміялися. Був без костюма. Все тріо засміялося. Не при костюмі.