Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 53 страниц)

Частина III

Епізод 16

Коли Стівен нарешті прокинувся, пан Блум змів із нього основну масу стружок, уручив капелюха з ціпком і взагалі, на манір доброго самаритянина, постарався його підбадьорити, в чому той мав украй велику потребу. Перебільшенням було б сказати, буцім він (Стівен) виявився не при своєму розумі, одначе розум його трохи таки хитався туди-сюди, і коли Стівен висловив бажання утамувати спрагу, пан Блум, попри глупу ніч і цілковиту недосяжність колонок із водою Вартрі^{843}, придатною коли не для внутрішнього, то бодай для зовнішнього користування, зумів-таки знайти вихід, умить зміркувавши, що їх напевне зарятував би так званий «Притулок візника», буквально камінцем докинути від Баттського моста: там, либонь, знайшлося б щось попити – на взір мінеральної води чи молока з содовою. Але як туди добутися – ось у чому була заковика. Якусь хвильку Блум постояв розгублено, одначе обов’язок наполегливо закликав його вжити дієвих заходів, і тому він став подумки перебирати всілякі можливі способи й варіанти, тоді як Стівен знай позіхав, мов заведений. Наскільки Блум міг роздивитися, його протеже був вельми блідий на обличчі, тож абсолютно годилося б скористатись бодай яким-небудь транспортним засобом, украй бажаним, зважаючи на їхній теперішній стан, адже обидва, зважте, були до краю виснажені, особливо Стівен, причім Блум усе сподівався, що й глупої ночі можна вишукати щось помічне для пересування. Відповідно, виконавши декілька простеньких попередніх дій, як, скажімо, трохи обтруситись-почиститись, хоча Стівен і забув прихопити свого намиленого носовичка по тому, як згадана річ вимушено послужила була голярській справі, обидва разом рушили по Бівер-стрит (власне, Бобровій вулиці, яку правильніше було б називати провулком) і добулися до ветеринарної лікарні й до вельми відчутного смороду візничих стаєнь на розі Монтгомері-стрит, а там звернули ліворуч і влилися, обійшовши крамничку Дена Берджина, в Ам’єн-стрит. Одначе, в чому він і доти був майже геть-то певен, ніде їм не завидніло жодної признаки котрого-небудь єху, що стовбичив би зі своєю таратайкою, чекаючи, хто б його найняв десь їхати; ото хіба під «Північною зіркою» стояв чотириколісний засіб, вичікуючи, либонь, на гуляк, котрі засіли в ресторані, бо жодні симптоми не виказали ані найменшого його ворушіння, коли пан Блум, аж ніяк не бувши професійним свистуном, двічі спробував привернути до себе увагу певною подобою свисту й натякаючи піднятими та зчепленими над головою руками на дугу.

Таки придибенція виходила, одначе здоровий глузд невблаганно підказував: теперечки їм уже геть нічого іншого не лишається, як, скорчивши бадьору гримасу при кепській грі, топтати далі дорогу тим самісіньким топтобусом, що вони відповідно й зробили. Отож, зрізавши навкіс повз Маллета й Сигнал-гаус, до яких дочимчикували без проблем, два блукачі хоч-не-хоч подалися в напрямі вокзалу на Ам’єн-стрит, причім панові Блумові відчутно дошкуляло те, що один із ґудзів на його штанях, коли вжити mutatis mutandis давній вираз, пішов шляхом усіх ґудзів-ґудзиків, хоча він героїчно намагався, враховуючи стан речей, не зважати на таку перешкоду. Ото ж бо, коли вже так склалося, що поспішати обом їм було нікуди, а повітря діяло приємно-відсвіжливо після нещодавнього пришестя Юпітера Плювія-Дощового^{844}, вони, зовсім не швидкуючи, проминули екіпаж, що самотньо стовбичив без візника й пасажира. Склалося при цьому так, що одному з піскорозкидувачів Дублінської Об’єднаної Трамвайної компанії якраз привелося повертатися тією вулицею в депо, і з такого приводу старший з подорожніх повідав молодшому товаришеві про свій відносно недавній і абсолютно чудесний порятунок. Вони минули головний вхід Великого Північного вокзалу, звідки йдуть потяги на Белфаст і де, звісно, не було жодних рейсів у цей пізній час, пробрели повз задвіркові ворота моргу (не надто приваблива – аби не сказати лиховісна – місцинка, надто вночі), сягнули кінець кінцем Портової Таверни, а там, як заведено, звернули на Стор-стрит, уславлену поліційними казармами відділку К. Проходячи від згаданого пункту й високими, не освітленими в таку пору складами на Бересфорд-плейс, Стівен здумав подумати про Ібсена, що в його голові якимось чином пов’язувався з майстернею каменеріза Берда і чомусь на Толбот-плейс, перший ріг праворуч, а тим часом його старший супутник, служачи йому, мов вірний Ахат, не без приємности вдихав пахощі пекарні Джеймса Рурка, зовсім недалечко розташованої, – вельми, слід зазначити, апетитні духмянощі хліба нашого повсякденного, найпершого та найнеобхіднішого з усіх продуктів людського спожитку. Хліб – основа життя, добувай хліб свій… А райські де книші-коржі? У Рурка-пекаря в діжі. А калачі? Та в Рурка ж, пекаря, в печі.

En route[401]401
  Дорогою (фр.).


[Закрыть], звертаючись до свого мовчазного й, це годі цілковито приховати, ще не зовсім тверезого супутника, пан Блум, хай там як, а цілком при своїх спроможностях і геть тверезий – скажімо виразніше: до бридкого тверезий – наполегливо остерігав того від жінок лихої слави, підпилих молодчиків та інших небезпек нічного міста, куди припустимо заходити лише в крайньому випадку, спорадично, але аж ніяк не систематично, адже то згубна пастка для юнаків його віку, особливо для вже звиклих, під упливом зеленого змія, хиляти; хіба лиш коли маєш напохваті прийомчик джиу-джитсу для всіляких випадковостей, позаяк навіть від п’янички, котрий розлігся горілиць посеред дороги, можна дістати добрячого тумака, коли не обійти його чималим околясом. Чистим даром небес стала поява на сцені Корні Келлегера, коли Стівен у стані блаженної непам’яті і гадки не мав, що коли б не нагодився цей чолов’яга о тій одинадцятій годині, то фінал міг би бути такий, що він Стівен міг стати кандидатом у клієнти найближчого медичного пункту, а то й навіть буцегарні, та й постати наступного дня перед ясні очі містера Тобіаса, себто, коли точніш, то він хотів сказати Волла, адже той юриста, а чи може Малоні^{845}, а потім сороки рознесли б на хвостах і все пропав чоловік. А повів він мову наздогад поліції тому, що з цих полісменів геть немилих його серцю добра половина таких, що на його думку не надто щиро служать Короні, і, як висловився пан Блум, пригадавши зо два випадки з практики ділянки. А на Кланбрассил-стрит ладні заприсягтися куля пробила десятигалонне барило, тоді як насправді жодної дірки там не було. Коли вони потрібні їх ніколи немає на місці, зате в тихих районах скажімо на Пембрук-роуд цих правоохоронців хоч греблю ними гати, бо їм, звісна річ, платять, щоб вони охороняли вищі класи. А інше, про що він висловився критично, це дозвіл солдатам, коли ті виходять відпочити в місто, мати при собі всяку зброю, холодну чи вогнепальну, адже військові через будь-який дріб’язок ладні пускати її в дію отож через це й розпалюється їхня ворожнеча з цивільними. Ви пускаєте на вітер свій час, вельми розважливо переконував він, занапащаєте і здоров’я, й репутацію свою, а ще ж тут справжня манія марнотратства, і всі ці жваві дамочки напівсвіту так і накидаються на ваші фунти, що й казати про пенси та шилінги, але основна небезпека це з ким випиваєш, хоча коли вже мова зайшла про міцненьке, то сам пан Блум зовсім не від того щоб у слушний час прийняти келих доброго старого вина (особливо ж хорошого бурґундського, за яке він стоїть несхитно, вважаючи його і поживним, і кровотворним, а також наділеним вартощами послаблювального засобу, одначе ніколи не переступаючи певної межі, на якій він незмінно зупиняється, бачачи, що заходити далі – це втрапити в самі тобі неприємності, коли, до того ж, ти цілковито віддаєшся на повну милість довколишніх осіб. Але найгостріший його осуд викликали Стівенові товариші по чарці, які всі, крім одного, покинули його, що при світлі всіх обставин стало кричущою зрадою з боку його побратимів-медиків.

– І той єдиний був Юда, – мовив Стівен, що доти ніяк не відгукувався на жоден із зачеплених старшим співрозмовником предметів.

Обговорюючи це й споріднені з ним питання, вони навпростець перетнули задвірки митниці й поплуганили попід мостом Окружної залізниці, коли це жарівня з розпашілим вугіллям, котра стояла перед вартівнею чи чимсь подібним, притягла до себе їхні й так уже трохи притомлені кроки. Без особливої причини, хоч і без будь-якої принуки, Стівен зупинився, витріщившись на купу голих кругляків, та й розгледів при світлі жарівні в мороці вартівні невиразну постать муніципального сторожа. І почало йому пригадуватися, ніби це вже й раніше траплялося а чи хтось казав, начебто траплялося, й після неабияких зусиль він нарешті пригадав, що впізнає в тому сторожеві колишнього батькового приятеля, Гумлея. Аби уникнути такої зустрічі, відсахнувся до опор моста.

– Хтось до вас привітався, – підказав пан Блум.

Особа середнього зросту, що чигала під склепіннями моста, знову привітала його, гукнувши: «Вечір!» Стівен здригнувся й похитнувся, що зовсім не дивно, але зупинився, щоб відповісти на привітання. Ну а пан Блум, побуджуваний мотивами вродженої тактовности, позаяк гадав, що не годиться пхати носа в чужі справи, незагайно відійшов набік, залишаючися, втім, qui vive[402]402
  Тут: пильним, насторожі (фр.).


[Закрыть] трохи занепокоєний, але ніскілечки не злякавшись. Хоча це й не було звичайним явищем у дублінських околицях, а проте він знав, що нічого нечуваного немає в тому, коли пропащі люди, не маючи ані гроша в кишені, виходять на розбійницькі роздобутки, підстерігаючи а то й взагалі тероризуючи мирних подорожан, приставивши пістоля до лоба десь у глухому закамарку за міською рисою; такі можуть бути й побратимами голодним волоцюгам із набережних Темзи чи й просто грабіжниками, ладними враз ушитися з будь-якою здобиччю, котру тільки поталанить вихопити в заскочених зненацька, коли вам крикнуть гаманець або життя й залишать, у науку іншим, лежачого-придушеного із затичкою в роті.

Стівен, коли, звісно, той причепа зовсім наблизився, хоч і сам був не в надто тверезому стані, розпізнав сивушно-перегарний віддих Корлея. Так дехто прозивав того чоловіка: лорд Джон Корлей, а родовід його був ось який. Доводився він старшим сином недавно спочилому інспекторові Корлі з дільниці Г, який був одружений із такою собі Катрін Брофі, дочкою лаутського фермера. Дід його, Патрик Майкл Корлі з Нью-Росса, був жонатий на вдові тамтешнього трактирника, яка за дівування свого звалася також Катрін – Катрін Толбот. Ходили чутки, хай і непідтверджені, буцім вона родом із лордів Толботів де Малагайд, у резиденції яких (направду чудовому палаці, радимо подивитися) його мати, чи тітка, чи ще якась родичка мала честь служити посудомийкою. Ось звідкіля причина, чому цього відносно ще молодого, хоч і непутящого суб’єкта, котрий допіру погукав Стівена, схильні до глузів людці прозивали лордом Джоном Корлеєм.

Відвівши Стівена вбік, він повів загальновідому сльозливу річ. Немає ні фартинга, нічим заплатити за нічліг. Усі друзі його кинули. І, як на те, він іще й розсварився з Ленеганом, із тим, як він схарактеризував його Стівенові, смердючим падлючим пияком, додавши й ще декотрі інші непривабливі на його адресу вирази. Роботи немає, тож Корлей і благав Стівена підказати йому де-небудь хоч якесь місце. Та ні, то була дочка матері-посудомийки, яка доводилася молочною сестрою спадкоємцеві роду, а чи, взагалі, вони були якось пов’язані через матір, і те й інше відбулося одночасно, якщо тільки вся та історія, від початку й до кінця, не була повністю вигадана, а простіше – брехня. Так чи інак Корлеєві припекло, що далі нікуди.

– Я б і не став просити в тебе, – провадив він, – але ж тільки, страшною клятвою клянусь, і сам Бог свідок, я зовсім на мілині.

– Завтра чи післязавтра, – запропонував Стівен, – буде вакансія в хлопчачій школі у Долкі. Директором там містер Герет Дізі. Спробуй. Можеш послатися на мене.

– Ах, Господи, – заперечив Корлей, – де вже мені, друже, пхатися в учителі. Ніколи не належав я до вашого товариства, до розумняк, – додав він, хихочучи. – Два роки протирав штани в молодшому класі у Християнських братів.

– А ночувати мені й самому ніде, – повідомив наостанок Стівен.

Спочатку Корлей схильний був припустити, чи не скоїлося тут щось на взір вигнання Стівена з рідного барлогу за те, що той завів туди якусь дівчину з вулиці. Була одна нічліжка на Мальборо-стрит, господиня місіс Малоні, але там, у тій убогій забігайлівці за шість пенсів, повно всякої наволочі, а от М’Конахі запевняв, начебто за шилінг можна непогано влаштуватися у «Бронзовій голові» на Вайнтеверн-стрит (що віддалено нагадало його співрозмовникові про брата Бекона^{846}). А ще він просто помирав із голодухи, хоча досі ні словечка про це не зронив.

Подібних бувальщин Стівен стільки наслухався, чи не щовечора хто-не-будь заводив, але в душі його заворушилися його добрі почуття, дарма що він чудово усвідомлював: і ця, найновіша Корлеєва байка, заслуговує не на більшу довіру, ніж усі попередні. Одначе haud ignarus malorum miseris succurrere disco[403]403
  Горя сама я зазнала, тож вмію в біді помагати (пер. М. Білика), (лат.; парафраз вірша «Енеїди», І, 630).


[Закрыть] і таке інше, як висловився латинський поет, тим більше, що, волею долі, йому виплачували платню в середині місяця, шістнадцятого числа, котре достеменно припало на сьогодні, дарма що чимала частка цих життєвих засобів виявилася вже й утраченою. Але сіль цієї придибенції полягала в тому, що цей Корлей забрав собі в голову, ніби Стівен добряче гараздує і йому треба тільки шаснути до кишені, аби зачерпнути й відсипати дзвінких монет, скільки попросили, – тоді як… І все ж таки він сягнув рукою до кишені, не розраховуючи, звісно, знайти там якусь їжу, але тільки подумавши, що міг би позичити прохачеві якусь суму, десь шилінг, з якою той міг би принаймні спробувати роздобути собі сякий-такий спожиток. Але результат виявився негативним, позаяк він, собі на досаду, переконався: вся готівка пропала. Тільки й знайшлося, що кілька розкришених печевинок. Почав він тужитися, напружуючи пам’ять: чи не загубив часом? Цілком можливо. Чи де залишив… У такому випадку перспективи його були далеко не блискучі, а швидше зовсім навпаки. Назагал був він надто зморений для належних пошуків, хоча й постарався пригадати щодо печива: таки-так, щось вельми невиразне. Але хто достеменно дав його? І де таке сталося? Чи сам купив? Одначе в іншій кишені він щось таки намацав і припустив поночі, що то пенсові монетки, але зараз же й з’ясувалося: ні, помилився.

– Та це ж, друзяко, півкронові! – виправив його Корлей.

І справді, це були монети по півкрони. То Стівен і вручив йому одну з них.

– Дякую! – розчулився Корлей. – Ти справжній джентльмен. Я десь-якось постараюся тобі віддати. А хто то там з тобою? Я його бачив якось-то в «Кривавому Коні» на Кемден-стрит з О’Шпаром, антрепренер котрий. Спробуй-но, друже, замовити слівце за мене, хай би мене взяли туди через нього. Я ото хотів був найнятися людиною-сандвичем, носити реклами по місту, так секретарка сказала, у них на три тижні вперед забито. Господи, щоб на отаку справу та ще заздалегідь записуватися, немов на Карла Розу^{847}. Я б жив – горя не знав, аби тільки добув роботку, хоч отакусіньку, хоч димарі чистити.

Розжившись на два й шість, він розбалакався куди твоє діло, почав розказувати Стівенові про одного хлопа на ім’я Коміскі-Торба, запевняючи, що Стівен має добре його знати рахівником працює в суднового постачальника Фулама і вічно огинається з О’Марою та ще з таким куценьким заїкою, Таєм прозивають, на задвірках у Нагла. Так ото загребли його минулої ночі й припекли десять бобиків штрафу за пияцтво, порушення порядку й за те, що не хотів пройтися з констеблем.

Тим часом пан Блум усе не встрявав, походжав побіля купи кругляків та жарівні перед вартівнею, мешканець котрої, як з’ясувалось, був такий ревний у виконанні своїх обов’язків, що на свій страх і ризик спокійнісінько давав собі хропака, бо ж і весь Дублін спав. Водночас, отак походжаючи, він раз у раз позирав на Стівенового співрозмовника, чиє вбрання аж ніяк не відзначалося бездоганністю, от ніби десь він уже бачив цього юного аристократа, хоча й не зміг би точно відповісти де, не мавши й жодного уявлення про коли. А що пан Блум був чоловік із кебетою і в спостережливості поступився б небагато кому, то від нього не сховались ні заяложений капелюшик, ні загальна обстріпаність його вбрання, які виказували фатальний дефіцит засобів. Чи не котрийсь зі Стівенових нахлібників – хоча, як подумати, пожива коштом ближнього свого відбувається всюди й постійно, в будь-якій мірі й, скажімо так, з якою завгодно непомірністю, отож, як поміркувати, коли б вуличний причепа випадково опинився на лаві підсудних, то навряд чи б йому присудили каторжні роботи, із заміною штрафом чи без такої, бо то вже була б rara avis[404]404
  Велика рідкість (лат.).


[Закрыть], дуже rara. Так чи інак, тут необхідний чималий припас холодної упевнености, що ти неодмінно когось та підстережеш о цій нічній чи то, швидше, уже ранній порі. Розуму в цьому було, звісно, аж ніяк не забагато.

Та ось співрозмовники розпрощались, і Стівен повернувся до пана Блума, який укмітив досвідченим своїм оком, що той таки піддався на улесливе вимагацтво трутня. Коментуючи цю придибенцію, Стівен засміявся:

– Смуга невдач у хлопця. Попросив мене попросити вас, щоб ви попросили якогось О’Шпара, антрепренера, взяти його на роботу людиною-рекламою.

Вислухавши це повідомлення без якогось помітного інтересу, пан Блум спрямував неуважливий погляд у напрямі землечерпалки, котра, тішачись уславленим ім’ям «Еблана», стояла пришвартована біля Митної набережної і, вельми схоже, потребувала ремонту, по чому зазначив ухильно:

– Всяк має, як то кажуть, свій талан чи безталання. Оце, як ви про нього сказали, мені й пригадалося його обличчя. Однак, відклавши це поки-що на потім, скажіть, з якою сумою ви розлучилися, – поцікавився він, – якщо тільки я не надто допитливий?

– Із півкроною, – відказав Стівен. – Гадаю, це для нього справжня життєва потреба, він навіть нічліг не годен оплатити.

– Потреба! – луною повторив пан Блум, ніскілечки, втім, не здивувавшись почутому. – Я цілком цьому вірю і навіть ручуся, що та потреба в нього невтоленна і постійна. Кожному по потребі й кожному по труду. Одначе якщо узагальнити цю тему, то де ж, – додав він з усмішкою, – ви сам збираєтеся ночувати? Пішки йти до Сендикоува годі й думати. І навіть якщо ви це втнете, вам не втрапити досередини після того, що сталося на станції Вестленд-Роу. Тільки даремно намучитеся. Я зовсім не збираюсь брати на себе смілість щось вам рекомендувати, але все-таки: навіщо ви покинули батьківський дім?

– Щоб шукати нещасть собі на голову, – була Стівенова відповідь.

– Зовсім недавно я бачився з вашим шанованим батечком, – дипломатично провадив пан Блум. – Власне, сьогодні, чи, коли точніше, уже вчора. Де він мешкає нині? З розмови з ним я зрозумів, що він десь переїхав.

– Гадаю, він десь у Дубліні, – незворушно відповів Стівен. – А що?

– Він чоловік, обдарований у багатьох царинах, – відгукнувся пан Блум про Дедала Старшого, – а що вже оповідач! Уроджений, незрівнянний. Він дуже пишається вами, на що є всі підстави. Може, ви б усе-таки повернулися? – зважився він підказати, згадуючи вельми неприємну сцену на станції Вестленд-Роу, коли неозброєним оком видно було, що ті двоє, себто Мулліган і його приятель, англійський турист, перехитрувавши урешті-решт свого третього товариша, безсовісно намагаються втекти від Стівена у вокзальній штовханині, от ніби весь той триклятий вокзал є їхня власність.

Одначе відповіді на цю пропозицію не дістав, бо вся увага Стівенової свідомости зосередилася на відтворенні картини домашнього вогнища, яким він його бачив востаннє: сестричка Діллі з розпущеними косами сидить біля плити, чекаючи, поки у вкритому верствою кіптяви чайнику звариться якесь слабеньке тринідадське какао, і вони вдвох, забіливши це вівсяним відваром замість молока, вивершать таким напоєм свою трапезу з п’ятничних оселедців, по пенні пара, тоді як Меггі, Буді та Кейті отримали додатково по яйцю, а кіт біля кошика з білизною пожирає на аркуші брунатного паперу асорті з риб’ячих голів, кісточок і яєчної шкаралупи на виконання третього церковного припису постувати й утримуватися у зазначені дні, адже був саме день посту, а може, день утримування, одне слово, десь щось таке.

– Ні, – повторив тим часом пан Блум, – особисто я (коли б я був на вашому місці) не дуже покладався б на вашого веселого приятеля й затятого гумориста, доктора Муллігана, – не довіряв би йому ні як навчителю, ні як філософу, ні як другові. Цей свого шматка ніде не проґавить, хоча схоже, він ніколи не тямив, як шкідливо не мати регулярного харчування. Ви, звісно, не завважили стільки, скільки укмітив я, але нітрохи не здивуюсь, коли з’ясується, що вам у питво підмішали пучку тютюну чи якогось наркотику – з певною таємною метою.

Втім, з усіх відомостей, які до нього доходили, випливало, що доктор Мулліган вельми різнобічна людина, чий кругозір зовсім не обмежується самою лиш медициною; у своїй справі він швидко висувається в перше коло і, якщо чутки не брешуть, розраховує в недалекому прийдешньому здобути багату практику як модний лікар із солідною гонорарною ставкою, а ще ж на додаток до цього професійного статусу й те, що він урятував потопельника від певної смерти за допомогою штучного дихання та, як це називають, першої допомоги десь чи то в Скериз, чи в Малагайді, й це, слід визнати, стало найвідважнішим учинком, гідним найвищих похвал, отож, признатися чесно, пан Блум зовсім не міг собі уявити, які причини за цим криються: хіба що звести все на рахунок якоїсь злостивости а чи просто звичайних ревнощів.

– Хіба що все зводиться до одного, а саме: що він, як це називають, краде ваші ідеї, – зважився він висловити власну думку.

Обережний погляд, де була стурбованість навпіл із цікавістю, і не без відтінку симпатії, який він кинув на понуре наразі Стівенове обличчя, не пролив потоку світла на питання, чи просто він дозволив тим безсовісно себе ошукати (як можна було припустити за двома-трьома похмурими репліками, що зірвалися йому з вуст), а чи зовсім навпаки: прозирав усе те наскрізь, але, керуючися якимись лиш йому відомими резонами, попустив справі, більш чи менш… Гнітюча злиденність штовхала до того, і він майже напевне дав зрозуміти, що, попри всю свою освіченість, йому коштувало величезних зусиль бодай якось зводити кінці з кінцями.

Побіля чоловічого туалету пан Блум побачив візок морозивника, а поруч купку, слід гадати, італійців, які в палкій пересварці незвичайно шпарко-енергійно обмінювалися красномовними виразами на своїй жвавій мові, розв’язуючи поміж себе якісь невеличкі розбіжності.

– Putana madonna, che сі dia і quattrini! Ho ragione? Culo rotto!

– Intendiamoci. Mezzo sovrano più…

– Dice lui, peró.

– Farabutto! Mortacci sui [405]405
  – Курва-мадонна, хто ж це нам дає півпенси! Ну що, слушно? Гнила дупа!
  – Давай домовимося. Півсоверена зверху…
  – Він ще говорить.
  – Мерзотник! Знищити його! (іт.).


[Закрыть] !

Пан Блум і Стівен увійшли до «Притулку візника», невибагливої дерев’яної будівлі, де досі їм навряд чи коли привелося побувати, причому перший з них іще перед порогом шепнув другому декілька слів стосовно господаря закладу, котрим, як запевняли, був уславлений колись Козолуп, Фіцгарріс Непереможний, хоча він і не поручився б за істинність цих чуток, бо в них, цілком можливо, не було й сліду правди. Ще хвилина – і двоє наших запівнічників уже сиділи в затишному куточку, де їх вітали самі лише погляди вельми розмаїтого збіговиська бездомних волоцюг та інших непіддатливих для класифікації особин роду Гомо, які вже їли-пили, урізноманітнюючи це заняття балачками, і, судячи з усього, помітно зацікавилися новими прибульцями.

– Що ж до кави, – зважився пан Блум відверто спробувати розколоти лід, – то, на мою думку, вам би слід покріпитися й чимось істотнішим, скажімо, якоюсь булочкою.

Відповідно найпершою його дією було замовити ці життєві блага, що він і виконав цілком спокійно, із притаманним йому sang-froid[406]406
  Холоднокровність (фр.).


[Закрыть]. Hoi polloi[407]407
  Простолюдин (давн. гр.).


[Закрыть], себто вантажники й кучери, чи хто там іще вони були, після побіжного огляду відвернулися, явно не вдовольнивши своєї цікавости, і лиш один п’яничка, з усього видно моряк, рудобородий, уже шпакуватий, іще довгенько на них витріщався, аж поки нарешті переніс свою натхненну увагу на підлогу.

Пан Блум, скориставшись правом свободи слова та мавши капелюшне знайомство з мовою суперечки, хоча, сказати правду, так і лишаючись непевним щодо voglio, виразним голосом зазначив своєму протеже апропо розкішної баталії, що досі, з непогасним запалом, бушувала на вулиці:

– Чудова мова. Маю на увазі: для співу. І чом би вам не писати ваших віршів цією мовою? Bella Poetria! Така мелодійна, повнозвучна. Belladonna voglio[408]408
  Чудова поезія!.. Чарівна жінка (калічена іт.).


[Закрыть].

Стівен, відчайдушно борючись із убивчими позіхами та взагалі зі смертельною втомою, відгукнувся так:

– Для всолоди слуху слоних. Вони розвели той базар через гроші.

– Та невже? – перепитав пан Блум. – Так, звісно, – додав він замислено, в душі подумавши: почати треба з того, що взагалі мов існує більше, ніж конче необхідно. А італійську, можливо, оточують якісь південні чари.

Тут господар цього притулку порушив їхній тет-а-тет, бухнувши їм на стіл кипучо-пливучу чашку вишуканого пійла, титулованого як кава, і поклавши вельми допотопний взірець булочки чи то чогось такого подібного, після чого здійснив відступ за свій шинквас. Пан Блум, надумавши роздивитися його як слід, але десь перегодом, аби це не здалося… і з цієї причини поглядом підохотив Стівена братися до питва-їжі, а сам ну порядкувати, поступово та обережно підсуваючи ближче до нього чашку того, що в цей момент претендувало на назву кава.

– Звуки оманливі, – заговорив Стівен, помовчавши коротку хвильку. – Достоту як і імена: Ціцерон, Подмор^{848}, Наполеон, містер Добродій, Ісус, містер Дойл. Свого часу Шекспірів було не менше, ніж Мерфі. Що там, в імені?

– Авжеж, саме так, – незворушно погодився пан Блум. – Звісно, що так. Наше ім’я також змінювалося, – додав він, посуваючи тепер так звану булочку через стіл до Стівена.

Тут рудобородий моряк, що не спускав свого ока, яке стільки перебачило, з наших прихідьків, особливу увагу приділяючи Стівенові, заскочив молодика лобовим запитанням:

– А от твоє ім’я яке може бути?

Тієї ж миті пан Блум ногою торкнувся черевика свого супутника, одначе Стівен, явно знехтувавши той теплий дотик у несподіваному місці, спокійно відповів:

– Дедал.

Моряк тяжко втупив у нього запухлі сонні очі, мішки під якими виказували надмірне вживання алкоголю, з перевагою, віддаваною доброму голландському джинові з водою.

– А Саймона Дедала знаєш? – нарешті запитав він, витримавши паузу.

– Чував про такого, – відказав Стівен.

На якусь мить пан Блум геть розгубився, ще й завваживши, як на те, що довколишні відвідувачі явно дослухаються.

– Він ірландець, – проголосив бравий моряк, усе так само не відводячи погляду й покивуючи головою. – Щирий ірландець.

– Навіть занадто щирий ірландець, – уточнив Стівен.

Що ж до пана Блума, то він геть перестав тямити, що й до чого в цій історії, і саме питав себе подумки, який тут може бути зв’язок, коли це моряк, підштовхнутий якимсь своїм внутрішнім імпульсом, обернувся до інших завсідників і повідомив:

– Я бачив, як він із п’ятдесяти ярдів розстріляв через плече два яйця на двох пляшках. З лівої гатить без промашки.

Хоча моряк раз у раз потроху затинався і жести робив недоладні, він доклав усіх зусиль, аби якнайкраще пояснити все публіці:

– Он там, скажімо, пляшки. Відмірюємо п’ятдесят ярдів. На пляшках яйця. Ось він кладе рушницю на ліве плече. Прицілюється.

Він вигнув упівоберта тулуб, міцно заплющив праве око. Потім скривив усі риси обличчя якось набік і з абсолютно бридкою гримасою втопив погляд у ніч.

– Бах! – гаркнув він раз.

Слухачі завмерли, сподіваючися ще одного баху, позаяк лишалося ж друге яйце.

– Бах! – іще раз гаркнув він.

Коли ж і яйце номер два було з усією очевидністю знищене, він кивнув головою, підморгнув і кровожерливо продекламував:

 
Стрельнув Буффало Білл ^{849} – так і вбив,
Бо промахів не любив.
 

Запала мовчанка, аж поки пан Блум зважився, з чистої чемности, запитати, чи діялося те на якихось стрілецьких змаганнях, на взір тих, що в Бізлі.

– Препрошую, – відказав моряк.

– І давно це було? – доскіпувався пан Блум, не відступаючи ні на дюйм.

– Та чого там, – відповів моряк, трохи зм’якшившись під чарівним ефектом того явища, коли коса находить на камінь, – ну якихось літ десять тому. Він роз’їжджав по світу з Генглеровим Королівським цирком. Особисто я бачив, як він це робить, у Стокгольмі.

– Цікавий збіг, – ненабридливо поділився пан Блум ураженням зі Стівеном.

– А мене звати Мерфі, – провадив моряк. – В. Б. Мерфі з Каригейлоу^{850}. Знаєте, де це?

– Квінстаун-Гарбор, – відповів Стівен.

– Точно, – погодився морський вовк. – Форт Кемден і форт Карлайл. Ось де мої благословенні місця. У мене й жіночка там. Знаю, чекає мене не дочекається. За Англію, дім і красу. Законна вірна дружинонька, а я ж її вже сім років не бачу, все плаваю-пливаю по світах.

Пан Блум легко уявив собі сцену його появи: темної дощової ночі моряк, щасливо обвівши круг пальця всіх морських чортів, повертається до своєї хатини при дорозі. Довкола світу в пошуках кобіти. Без ліку бувальщин на цю тему Бена Болта з його Алісою: тут і Інок Арден, і Ріп ван Вінкль, а дехто, можливо, ще й Кривого О’Лірі згадає^{851} – улюблений, хоч і нелегкий, номер для декламації, а склав, до речі, бідолаха Джон Кейсі, й чим не справжня поезія, хай і дрібненька, безпретензійна? Причім ніде й ні разу про дружину, котра б утекла з дому, а тоді повернулася, хай там яка вона лишалася вірна мужеві, своєму покинутому. Обличчя у вікні! Уявіть собі, який він приголомшений, коли нарешті торкнувся грудьми фінішної стрічки, й тут йому відкривається гірка правда про його прекрасну половину, руйнуються його найкращі почуття і сподівання. Ти вже й не чекала мене, але я повернувся і хочу розпочати все спочатку. Ось вона сидить, солом’яна удова, біля все того ж самого домашнього вогнища. Гадає, я згинув. Гойдаюсь у бездонній колисці. І тут-таки сидить дядечко Чубс чи там Дубс, господар «Якоря й Корони», скинувши піджака, й наминає ромштекс із цибулею. Стільця для тата немає. У-у-у! Вітер! На колінах у неї останнє маля, посмертна дитина. Купався Іван та й у воду упав: шубовсть! Схились перед неминучим. Усміхайся і терпи. З любов’ю і розбитим серцем лишаюся твій муж В. Б. Мерфі.

Моряк, не надто схожий на дублінця, обернувся до одного візника з проханням:

– Чуєш, а в тебе не знайдеться жувачки пригостити, га?

У того візника не знайшлося, але господар добув кубик табаки зі своєї доброї куртки, що висіла на цвяху, і жаданий продукт передали з рук у руки.