Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 53 страниц)
Делікатний бібліотекар-квакер, намагаючися їх заспокоїти, муркотів:
– А ще ми також маємо, хіба ж ні, неоціненні сторінки «Вільгельма Майстера»? Великий поет про свого побратима, теж великого поета. Обтяжена ваганнями душа, яка прагне стати на герць із морем лиха, долаючи болісні сумніви, як то буває в житті кожної людини{361}.
Він ступив крок уперед, наче в урочистому танці гальярді, наступивши на рипучий воловий ремінь, а потім відступив назад на крок у танці галопі по блискучому паркету, належному для таких урочистих випадків.
Німотний помічник, ледь прочинивши двері, подав йому німотний знак.
– Іду, – озвався він, рушаючи із скрипом, бо йти не поспішав. – Симпатичний та геть непрактичний мрійник, який набив собі лоба, зіткнувшись із твердими фактами. Щоразу переконуєшся: міркування Ґете завше наближають нас до істини. Навіть при доскіпливому їх аналізі.
Двоскрипний аналіз він, галопуючи, прихопив із собою. Лисий, він уважно вислухав на порозі все, що йому каже помічник, все до слова, і – пішов.
Залишилися двоє.
– Мсьє де ля Палісс, – ущипливо зауважив Стівен, – ще був живий за п’ятнадцять хвилин до своєї смерти.
– А вам уже пощастило знайти тих шістьох відважних медиків, – запитав Джон Еглінтон жовчним тоном людини старшого покоління, – які переписали б «Утрачений рай» за вашим диктуванням? Він назвав цю поему «Смуток Сатани»{362}.
Посмійся. Посмійся посмішкою Кренлі.
Спочатку він її хоче,
Потім він її дроче,
Потім їй вводить катетер жіночий,
Він грядочку їй толоче,
Веселий старий ліка… рьочок{363}.
Здається мені, для «Гамлета» вам треба буде знайти ще одного. Число сім знаменне для тих, що мислять містичними категоріями. Світлосяйна сімка{364}, називає його В.Б[112]112
В. Б. Єйтс.
[Закрыть].
Блискоокий, з рудоволосою прорістю черепа під зеленим абажуром настільної лампи споглядав бородате обличчя, яке ховалося у ще глибшій зеленкуватій тіні, обличчя оллава, святоокого{365}. І стиха він засміявся: сміхом казенного стипендіата Триніті-коледжу: безвідмовним.
Мої дурощі він утримує як заручників супроти мене.
Кренлі потребує одинадцятьох щирих ірландських хлопців із Віклоу{366}, щоб звільнити вітчизну. Щербату Катлін{367} з її чотирма ясно-зеленими ланами, а в її домі чужинець. І якби ще одного, що привітав би його словами: аве равві. Дванадцятеро з Тайнагелі. Він кличе їх, чекаючи в затінку гірської долини{368}. Юність моєї душі я дарував йому щоночі. Боже поможи йому. Хай йому щастить.
Моя телеграма вже в Муллігана.
Дурощі. Плекатиму їх і далі.
– Нашим молодим ірландським бардам, – продовжував повчати Джон Еглінтон, – ще доведеться створити такий літературний образ, який світ поставив би поряд із Гамлетом англосакса Шекспіра, хоч я, як і колись старий Бен{369}, захоплююся ним, однак не впадаючи в ідолопоклонство.
– Усі ці питання, вони є, власне, академічні, – оголосив із свого темного закутка Рассел. – Хто такий Гамлет, чи він є сам Шекспір, чи Яків Перший, чи Ессекс{370}. Суперечки церковників про те, чи можна вважати Ісуса історичною особою. Мистецтво має на меті відкривати нам ідеї, духовні цінності, позбавлені форми. Наріжне питання щодо мистецького твору – чи досить глибокі джерела, які його живлять. Живопис Ґюстава Моро{371} це живопис ідей. Найнатхненніші вірші Шеллі, орації Гамлета дають змогу нашому розуму причаститися до джерел вічної мудрости, до Платонового світу ідей. А все інше – це домисли школяриків для школяриків.
А. Е. розповідав про інтерв’ю що дав журналістові-янкі. Понаписували бозна що бісові діти.
– Кожен професор спочатку був школяриком, – дуже чемно зауважив Стівен. – Арістотель був колись учнем Платона.
– Можемо сподіватися, що він ним і залишився, – озвався спроквола Еглінтон. – Мені він уявляється відмінником з похвальною грамотою під пахвою.
Він знову засміявся, звертаючись до усміхненого бородатого обличчя.
Духовність позбавлена форми. Отець, Слово і Святий Подих. Всеотець, небесна людина, Ієсос Крістос, чудотворець краси, Логос, який страждає у нас в душі щомиті. Воістину ось так воно і є. Я є вогонь на олтарі. Я є жертовний тук{372}.
Данлоп, Джадж, що найшляхетніший він був з усіх римлян, А. Е., Арвал, це невимовне ймення у вишніх небесах, К. Г., навчитель їхній, чия особа для вірних всіх не є незнана. А братове великої білої ложі пильнують безупинно чи часом хто не потребує їхньої помічної руки. Христос із сестрою-невістою своєю, волога світла, народжена від діви з богоданою душею, Софія розкаяна, вона перейшла на площину будд. Езотеричне життя не призначене для звичайної людини. З. Л. повинна спочатку позбутися своєї недоброї карми. Одного разу місіс Купер Оуклі сподобилася на мить побачити елементарну сутність нашої славетної сестри О. П. Б.
Ой як негарно! Pfuiteufel[114]114
Тьху, чорт! (нім.).
[Закрыть]! Та як вам, пані, не соромно підглядати, коли у дами зі споду визирає елементарна сутність.
Зайшов містер Кращ, високий, молодий, лагідний, приязний. Рука його елеґантно тримала записник – новенький, великий, чистий, лискучий.
– Ось цей зразковий учень, – сказав Стівен, – напевно дійде висновку, що роздуми Гамлета про майбутнє душі його високости, цей неприродний, нісенітний, недоладний монолог, такі ж банальні, як і в Платона.
Джон Еглінтон озвався, насупившись і спалахнувши гнівом:
– Слово чести, серце моє обкипає гарячою кров’ю, коли я чую, що хтось порівнює Арістотеля з Платоном.
– А хто з цих двох, – запитав Стівен, – хотів був вигнати мене з своєї держави?
Вихоплюйте з піхов ваші кинджали дефініцій. Кінність це щойність усекінности. Вони схиляються перед еонами і панівною тенденцією. Бог – це галас на вулиці: дуже близько до того, що твердять перипатетики. Простір – це те, що вперто маячить у тебе перед очима. Крізь простори, менші, ніж червоні кульки крови людини, вони прослизали слідом за сідницями Блейка у вічність, якої наш рослинний світ є лише тінню. Тож тримаймося за тут і тепер, крізь які все майбутнє плине у минуле{373}.
Містер Кращ, приязний, підступив до свого колеги.
– Гейнс пішов, – повідомив він.
– Справді?
– Я показував йому книжку Жюбенвіля{374}. А він, бачте, в захваті від Гайдових «Любовних пісень Коннахту». То я так і не спромігся притягти його на цю дискусію. Він гайнув до Джілла, хоче купити негайно ті пісні.
Мерщій! Спіши, моя брошурко,
Черствий люд потрясти за шкурку.
Та не куса, а тільки лизька
Неоковирна ця англійська.
– Дим нашого торфу забив йому баки, – припустив Джон Еглінтон.
Ми, англійці, усвідомлюємо, що. Знає кицька, чиє сало з’їла. Гайнув. А я частувався був його цигарками. Зелений яскристий самоцвіт. Ізмарагд в оправі морів.
– Люди не розуміють, які небезпечні можуть бути пісні кохання, – містично застерегла його яйцеподібна аура Рассела. – Здвиги, що спричиняють світові перевороти, зароджуються мареннями і жаданнями якогось селянина, коли він оре на горбі свою ниву. Для них земля не просто рілля, вона рідна мати. Розріджене повітря академії та арени навіює комусь задум написати популярну повістинку чи створити пісеньку-шансонетку, Франція в особі Малларме викохує найпривабливішу квітку зіпсутости, проте жадане життя відкривається тільки для вбогих духом, тобто життя Гомерових феакійців.
По цих словах містер Кращ спрямував свій приязний погляд на Стівена.
– До вашого відома, – сказав він, – Малларме написав чудові вірші в прозі. Стівен Маккенна{375} цитував їх мені в Парижі. Один із них про «Гамлета». Він каже: Il se promene, lisant au livre de lui-meme[115]115
«Він прогулюється, читаючи в книжці про самого себе» (фр.).
[Закрыть], розумієте, і читає в книжці про самого себе. Він розповідає про те, як «Гамлета» поставили у французькому містечку, розумієте, десь у провінції. Ось таке було оголошення.
Вільною рукою він зграбно накреслив у повітрі напис афіші дрібними літерами.
І повторив, звертаючись до Джона Еглінтона, який знову насупився:
– Piece de Shakespeare, розумієте. Це так по-французькому, це французький спосіб бачення. Hamlet ou…
– Безжурний жебрак{377}, – підказав Стівен.
Джон Еглінтон засміявся.
– Атож, це, мабуть, підійде, – погодився він. – Чудовий люд, без усякого сумніву, хоча в деяких справах вони страшенно недалекоглядні.
Сценічний ефект купи привселюдних убивств.
– Роберт Ґрін{378} назвав його катом душі, – сказав Стівен. – Недарма він був сином різника{379}, який махав сокирою та плював у долоню. Дев’ятеро життів{380} загублено, щоб урівноважити одну смерть – його батька. Отче наш іже єси в чистилищі. Гамлети в хакі{381} стріляють, не гаючись. Кривава різанина у п’ятому акті – це передбачення концентраційного табору, що його оспівав містер Свінберн{382}.
Кренлі, я його слухняний ординарець, який спостерігає за тим, що діється на полі бою, здаля.
І дитинчат і їхніх матерів, що є поріддя наших ворогів,
Ніхто б крім нас не захистив…
Посмішка сакса й крик янкі. Чортяка і чорторий.
– Скоро він скаже, що «Гомлет» це оповідь про привиди, – зазначив Джон Еглінтон до відома містера Краща. – Він, як хлопець-гладун у «Піквікському клубі», хоче настрахати так, щоб у нас усе тіло тремтіло{383}.
Слухай! Слухай! О слухай!
Моє тіло слухає його: тремтить, слухає.
Якщо ти справді…
– А що таке привид? – запитав Стівен із новим завзяттям. – Хтось такий, що став невідчутний чи то по своїй смерті, чи то кудись надовго завіявшись, чи то змінилися звичаї. Єлизаветинський Лондон однаково далекий від Стратфорда, як і розбещений Париж від цнотливого Дубліна. Хто ж цей привид із limbo patrum[117]117
Оселя праотців (лат.).
[Закрыть]{384}, що повертається у світ, де його всі забули? Хто такий король Гамлет?
Джон Еглінтон засовався, відхилив назад своє хиряве тіло, щоб зважити, що й до чого.
Наживку взяв.
– Час дії: ця сама пора дня, середина червня, – розпочав Стівен, просячи уваги швидким поглядом. – На даху театру, що стоїть на березі Темзи, піднято прапор. Поблизу, в Паризькому саду, реве у своїй ямі ведмідь Саккерсон. Старі моряки, які плавали ще з Дрейком{385}, жують свою ковбасу серед глядачів, що сподобилися тільки на стоячі місця.
Місцевий колорит. Вигукуй геть усе, що хочеш. Втручайся в те, що діється на сцені.
– Шекспір виходить з дому гугенотів на Сілвер-стрит{386} і простує берегом повз заповідник для лебедів. Та він не зупиняється, щоб погодувати лебідку, яка жене в очерет своїх лебедят. Лебідь Ейвона{387} плекає інші думи.
Бачення місця. Ігнацію Лойоло, прилинь мені на поміч швидше!
– І ось вистава. У сутіні глибокої сцени виникає актор у старій кольчузі, випрошеній у якогось придворного дженджика, кремезний чоловік із низьким голосом. Це привид, це король, король і не король{388}, а актор – це Шекспір, який вивчав «Гамлета» стільки років, скільки живе на білім світі, не віддаючися марноті марнот, щоб зіграти роль привида. Він промовляє до Бербеджа{389}, молодого актора, який стоїть перед ним, відокремлений саваном, і кличе його на ім’я:
Гамлете, я дух твойого батька.
і вимагає, щоб той його вислухав. До сина він звертається, до сина душі своєї, до принца, юного Гамлета, і до сина власного, Гамнета Шекспіра, який помер у Стратфорді, щоб він під іншим ім’ям міг жити вічно.
– Чи ж можливо, щоб цей актор на ім’я Шекспір, привид за відсутности справжнього привида, а в убранні покійного короля Данії привид із причини його, короля, смерти, промовляючи свої слова тому, хто має те саме ім’я, що і його син (якби живий був Гамнет Шекспір, то доводився б тезком принцові Гамлету), то чи можливо, хотілось би знати, чи ймовірно, щоб він не зробив чи не передбачив логічних висновків із цих засновків: ти син, позбавлений свого законного спадку; я твій убієнний батько; твоя мати – злочинна королева, Анна Шекспір, уроджена Гетевей?
– Але ж це означає копирсатися в особистому житті великої людини, – нетерпляче застеріг Рассел.
Ге, братку, й ти? Озвався, небораче?
– Це цікаво лише для парафіяльного клерка. А у нас є п’єси. У нас є змога поринути в поезію «Короля Ліра», і тоді що нам до того, як жив поет? Коли йдеться про повсякденне життя, то його могли б прожити за нас наші слуги, сказав Вільє де Ліль{390}. В кінці дня залаштункові плітки і пересуди; поет пив, поет загруз у боргах. Ми ж маємо «Короля Ліра», і він безсмертний.
Обличчя Краща, до якого була звернена тирада, висловило свою згоду.
Спрямуй на них потік тобі покірних хвиль,
О Мананаане, Мананаане МакЛіре! {391}
Слухай-но, шановний, а як щодо того фунта, якого він тобі позичив, коли у тебе не було чого їсти?
Авжеж, пропав би я без нього.
Ось тобі червінець.
Не блазнюй! Ти майже весь цей фунт до пенса залишив у ліжку Джорджини Джонсон, священикової дочки. Докори сумління.
А віддавати борг?
Звичайно, віддам.
А коли? Тепер?
Ну… не зараз.
А коли ж?
Я живу на свій кошт. Я живу на свій кошт.
Заспокойся. Він із того берега Бойна{392}. З північно-східного. Борг ти маєш сплатити.
Постривай-но. П’ять місяців. Молекули всі змінилися. Я вже інший я. Фунт був позичив інший я.
Та хіба? Та невже?
Але ж я ентелехія{393}, форма форм, зберігаю своє я завдяки пам’яті, бо форми змінюються безнастанно.
Я – це той, хто грішив і молився і постував.
Дитина, яку Конмі врятував від хльости.
Я, я і я. Я.
А. Е. Я ваш боржник.
– Ви, здається, поклали собі зневажити трьохсотлітню традицію? – ущипливо поцікавився Джон Еглінтон. – Принаймні, її привид ніде ніколи не шастав. Вона померла – хоча б для літератури – ще до того як народилася.
– Вона померла, – відмовив Стівен, – через шістдесят сім років по тому, як народилася. Вона бачила його і тоді, коли він появився на цей світ, і тоді, коли він пішов на той світ. Була його першою коханою. Вона народила йому дітей і поклала йому на заплющені очі мідяки, коли він лежав на смертній постелі.
Мати на смертній постелі. Свічка. Дзеркало під завісою. Та, що привела мене на світ Божий, лежить тут із монетами на повіках, а на ній кілька дешевих квіточок. Liliata rutilantium.
Я плакав сам.
Джон Еглінтон зосереджено споглядав скарлюченого світлячка в своїй лампі.
– Вважається, що Шекспір припустився помилки, – мовив він, – і спробував виправити її якомога швидше і в якомога кращий спосіб.
– Бридня! – грубо відказав йому Стівен. – Геній не припускається помилок. Усі прорахунки його зумисні, вони – портал відкриття.
Портал відкриття одчинився і впустив у кімнату бібліотекаря-квакера, скрипучоногого, лисого, вухатого і беручкого.
– Норовливу дружину, – норовливо заперечив Джон Еглінтон, – навряд чи можна уявити собі порталом відкриття. Яке корисне відкриття спромігся зробити Сократ завдяки Ксантиппі?
– Діалектику, – відповів Стівен, – а у своєї матері навчився, як слід народжувати думки{394} для всього світу. А чого він навчився у своєї другої дружини Мирто (absit nomen[118]118
Ім’я випустимо! (лат.).
[Закрыть]!), у Сократидідіонового Епіпсихідіона{395}, про це не довідається ніхто, ні чоловік, ні будь-яка жінка. Проте ні знання секретів повитухи, ні повчання настирної жінки не врятували його від архонтів Шинн Фейну та їхнього кухлика цикути.
– Але як щодо Енн Гетевей? – нагадав тихий голос містера Краща. – Здається, ми забуваємо про неї, як то во врем’я оно сам Шекспір.
Його погляд переходив із замисленої бороди на ущипливо насуплене чоло, щоб нагадати, щоб покартати їх лагідно, потім на лису й рожеву довбешку лолларда{396}, якого підозрюють, не маючи на те жодних підстав.
– Розуму в нього було не позичати, – сказав Стівен, – і пам’ять теж була непогана. Спогади, які вона зберегла, він ніс із собою, а тим часом чимчикував, прямуючи в столицю королівства, насвистуючи «Ти прощай, моя дівчино{397}». Якщо ми не зважуємося визначити час цієї ходи землетрусом, нам відомо, як бідолашний зайчик, ховаючися у своїй оселі, тремтів, чуючи гавкіт мисливських собак, відома прикрашена вуздечка і її блакитні вікна{398}. Ці спогади, «Венера й Адоніс», лежали в будуарі кожної лондонської облесниці. Хіба норовиста Катарина собою неприваблива? Гортензіо називає її юною і гарною{399}. Невже ви вважаєте, що автор «Антонія і Клеопатри», палкий пілігрим{400}, який усе бачить і розуміє, що він вибрав собі з усіх жінок Ворікширу на своє подружнє ліжко почвару? Гаразд: він покинув її і став переможцем у світі чоловіків. Але його героїні, в ролі яких виступали юнаки, це героїні юнаків. Їхнє життя, думки, їхні промови – все це, власне, запозичено з чоловічого побуту. Може, він вибрав невдало? Мені здається, що це не він вибрав, а його вибрали. Не одна дівочка з Віллом хотіла, а лиш Енн сама з ним зійтися зуміла. Єй-єй, це вона така шустра. Причарувала його, апетитна, двадцятишестилітня{401}. Сіроока богиня{402}, яка схиляється над юним Адонісом, ладна скоритися йому, щоб оволодіти ним, як пролог до царства, це знана в Стратфорді нахабна дівка, яка валить у пшениці свого коханця, що молодший за неї.
А моя черга? Коли?
Прийди!
– У житá{403}, – підправив його весело й радісно містер Кращ, піднімаючи свій новенький записник радісно й весело.
І з кучерявим задоволенням він стиха процитував для загального відома такі рядки:
В жита, дівчата й парубки!
Отам кохайтесь залюбки.
Парис: усім догодив, і йому догодили.
Висока постать у домотканому одязі підвелася в затінку і витягла свій кооперативний годинник.
– На жаль, мене чекають у «Гомстеді».
Куди ж це він? Орати ниву.
– То ви йдете? – запитали жваві брови Джона Еглінтона. – А як увечері? Чи ми зустрінемося у Мура? Там буде Пайпер{404}.
– Пайпер? – перепитав містер Кращ. – То Пайпер що, повернувся?
Пітер Пайпер пік, пік і напік пічкурів півтори пательні на пробу.
– Я не певен, чи зможу. Четвер. У нас збори{405}. Хіба якщо вчасно звільнюся.
Йогібогі гурт у нумерах Доусона. «Ізида без покрову». Їхню священну книгу на мові палі ми якось пробували заставити. Сидить він, підібгавши ноги, під парасолею, цей ацтецький логос, що функціонує на багатьох астральних рівнях, їхня супер-душа, магамагатма. Віряни-герметисти, що мають отримати посвяту в ранг його учнів, оточили його тісним кільцем, чекаючи, доки їх осяє промінь священного світла. Луїс Г. Вікторі. Т. Колфілд Ірвін. Наяди Лотоса захоплено ловлять кожний їхній погляд, їхні шишкоподібні залози аж світяться, мов розпечені. Він же сидить на троні, тішачись своєю богоданою владою, Будда під широколистим бананом. Домівка усіх душ, їхній притулок. Душі чоловічі, душі жіночі, еони душ. Жалібно репетуючи, вони крутяться, кружляють, нуртують у вічній круговерті й нарікають на свою лиху долю.
В нікчемності у квінтесенціальній
У клітці плоті замкнена душа.
– Подейкують, що нас чекає літературний сюрприз, – повідомив бібліотекар-квакер дружнім запопадливим тоном. – По місту пішла чутка, буцімто містер Рассел зібрав докупи цілу в’язку віршів{406} наших молодих поетів. Усі ми чекаємо з чималим інтересом.
З чималим інтересом він подивився туди, де у висвітленому лампою конусі сяяли три обличчя.
Дивись-но. І запам’ятай.
Стівен позирнув униз на безголовий широкополий бриль, почеплений на його ясеновий ціпок, що притулений до коліна. Мій шолом і меч. Ледь торкнутися вказівними пальцями. Дослід Арістотеля. Один чи два. Принцип необхідности полягає в тому, що якась річ може бути тільки така, а не інакша. Відповідно, один бриль це тільки один бриль.
Слухай-но.
Юний Колам і Старкі{407}. Джордж Робертс відає комерційною частиною справи. Лонгворт пречудово розхвалить видання в «Експресі». А чи зуміє? Мені сподобався «Погонич» Колама. Атож, я вважаю, у нього є та вийняткова штука – геніальність. То ви гадаєте, у нього справді є вияви геніальности? Єйтс захоплювався його рядками: …як грецька ваза, що з глибин віків явила нам свою окрасу. Невже? Сподіваюся, ви зможете прийти увечері. Малакай Мулліган буде теж. Мур просив його привести Гейнса. Ви чули дотеп міс Мітчел щодо Мура і Мартіна? Що Мур це – Мартінові гріхи молодости? З біса дотепно, хіба ні? Ці двоє нагадують Дона Кіхота і Санчо Пансу. Доктор Сігерсон твердить, що нашого національного епосу ще не створено. Мур – саме той чоловік, який здатен його створити. Лицар сумного образу в нашому Дубліні. У шафрановому кільті? О’Нілл Расселл? Авжеж, він повинен розмовляти великою стародавньою мовою. А його Дульцинея? Джеймс Стівенс пише дуже симпатичні нариси. Здається, ми набуваємо певної ваги.
Cordelia. Cordoglio[119]119
Скорбота (іт.).
[Закрыть]. Найсамотніша з дочок Ліра{408}.
Закутень. А тепер покажи свій французький полиск.
– Щиро дякую вам, містере Расселе, – мовив, підводячись, Стівен. – Якщо ваша ласка, прошу, доручіть цього листа містерові Норману{409}…
– Так, певна річ. Він його опублікує, якщо вважатиме вартим уваги. Ми отримуємо стільки листів.
– Я розумію, – відповів Стівен. – Дякую.
Боже поможи. Свинарська газета. Любить биколюбів.
– Сінг обіцяв мені теж статтю для «Дани». Та чи будуть нас читати? Мені здається, що будуть. Гельська ліга хоче що-небудь ірландською. Сподіваюся, ви завітаєте увечері. Прихопіть із собою Старкі.
Стівен знову сів.
Бібліотекар-квакер одійшов од тих, що прощалися. Шаріючи, його лице вимовило:
– Містере Дедале, ваші пояснення істотно прояснили суть цієї справи.
Він тупцяв, порипуючи черевиками, а коли ставав навшпиньки, то підводився до неба на цілий підбор, і під шумок прощання стиха запитав:
– Отож, ви, мабуть, вважаєте, що вона зраджувала поета?
Питає, а обличчя стривожене. Чому він підійшов? З увічливости чи це його хвилює?
– Де прагнуть помиритися, – відказав Стівен, – там, певно ж, був роздрай.
– Авжеж.
Лис Христа{410} у шкіряних штанях, який тікає від мисливців і ховається в дуплі трухлявого дерева. Живе сам одинаком, сам рятується від погоні. Жінок, цих ніжних створінь, він привабив не одну, і блудниць вавилонських, і тих, що причетні до судових справ, і дружин шинкарів. Гра в гусей і лисицю. А в Нью-Плейсі гладке знеславлене бабисько, яке колись було такою гарною, такою стрункою, як яблунька, дівчиною, а тепер листя опало, голе дерево, і боїться сирої могили та відплати за свої гріхи.
– Це так. То ви вважаєте…
Він пішов, і двері за ним зачинилися.
І зразу ж під склепіннями затишного закутку запав спокій, стало спокійно і тепло на душі і потягнуло на роздуми.
Світильник весталки.
Тут він обмірковує те, що колись було й загуло: як би повелося Цезареві, коли б він повірив віщунові, куди б спрямувався плин подій; обмірковує можливості здійснити можливе, і досі невідомі нам речі, і те, яким ім’ям назвався Ахілл{411}, коли його сховали мешкати в дівчачому гурті.
Навколо мене тісняться замогильні думки, що спочивають у саркофагах, забальзамовані словесними пахощами. Бог Тот, бог птах, що опікується бібліотеками, з серпорогим місяцем на чолі. І я почув голос єгипетського первосвященика. У мальованих палатах тлумляться стоси глиняних книг.
Вони застигли. А колись шумували були в мізках людей. Застигли: але й досі допікають своїм посмертним жаром, лепечуть мені на вухо про свої жалі, уговтують мене стати на прю за те, що самі не спромоглися зробити.
– Немає жодного сумніву, – розмірковував Джон Еглінтон, – що з усіх великих людей він найзагадковіший. Ми про нього нічого не знаємо, знаємо хіба те, що він жив і страждав. Навіть те знаємо не дуже певно. Нам інші скажуть, що ми прагнули знати. А решта ховається в темряві.
– Але ж «Гамлет» такий промовистий твір в особистому плані, хіба ж ні? – озвався містер Кращ. – Тобто, щось на взір нотаток, у яких людина фіксує враження свого приватного життя. Тобто, мені, розумієте, зовсім байдуже, кого там убили, чи хто лиходій…
Він поклав на край столу свій незаймано чистий записник і виклично посміхнувся. Його приватні нотатки в оригіналі. То an bad ar an tir. Taim imo shagart[120]120
Корабель підплив до берега. Я жрець (ірл.).
[Закрыть] А ти, Маленький Джоне{412}, додай до цього ще й англійського масла.
І Джон Еглінтон мовив:
– Після того, як Малакай Мулліган застеріг нас, я міг чекати будь-яких парадоксів, проте хочу вас застерегти: якщо ви бажаєте похитнути моє переконання, що Шекспір це Гамлет, то зробити це вам буде важкенько.
Постривайте-но хвилину.
Стівен витримав ворожий погляд суперечника, що пропікав його з-під насуплених брів. Василіск. Е quando vede l'uomo l'attosca[121]121
Лиш зиркне на людину й тим її отруїть (іт.).
[Закрыть]. Мессір Брунетто{413}, спасибі вам за потрібне слово.
– Так само, як ми, чи то як матір Дана, день за днем тчемо або розпускаємо тканину наших тілес, – почав Стівен, – а їхні молекули постійно снують туди-сюди, подібним чином і художник тче й розпускає тканину свого ж таки образу. І так само, як моя родимка на грудях лишається з правого боку, там-таки, де була, коли я народився, хоча все моє тіло безліч разів уже ткалося і переткалося новим тканням, так і в привиді невпокоєного батька проглядає образ покійного сина. У хвилину найвищого напруження уяви, коли, як каже Шеллі, душа горить, мов червона вуглина{414}, тоді поєднуються докупи той, який я був, і той, який я є, і той, яким, можливо, я стану. Отож у майбутньому, яке є сестрою минулого, я, може, побачу, як я сиджу оце тут зараз, але побачу поглядом того, ким я буду тоді.
Стиль цього дискурсу маємо завдячувати Драммондові з Готордена{415}.
– Авжеж, – озвався юний голос містера Краща. – Гамлет мені здається юнаком. Його гіркота, мені видається, походить від батька, а от коли він спілкуєтся з Офелією, то це вже безперечно від сина.
Сон рябої кобили. Він захований у моєму батьку. А я захований у його сині.
– Ця родимка зникне останньою, – засміявся Стівен.
Джон Еглінтон скривився, як середа на п’ятницю.
– Якби це було ознакою геніальности, то геніям була б гріш ціна в базарний день, – запевнив він. – Ті п’єси, які Шекспір створив у останні свої роки і якими так захоплювався Ренан{416}, дихають іншим духом.
– Духом примирення, – прошепотів бібліотекар-квакер.
– Не може бути примирення, – заперечив Стівен, – якщо до того не було розладу.
Сказав уже.
– Якщо вам охота довідатися, які саме події кинули свою тінь на страшні часи «Короля Ліра», «Отелло», «Троїла і Крессіди», придивіться-но, коли і чому ця тінь щезає. Що пом’якшує серце людини, Яка гине в бурхливому морі і долає хвилі недолі, Витривала, мов той Одісей, мов Перікл, що був володарем Тира?
Голова, а на ній червона, яйцеподібна шапка, і з очей сльози.
– Дитинка, дівчинка, у нього на руках, Марина.
– Схильність софістів до кружних стежок апокрифів – величина постійна, – повідомив Джон Еглінтон. – Простувати битими шляхами буває нудно, проте саме вони ведуть до міста.
Поважний філософ Бекон – геть уже вкрився цвіллю. Шекспір це гріхи молодости Бекона. Штукарі шифрами{417} чимчикують по битих шляхах. Поставили собі велику мету. До якого міста, шановні? Прибрали собі ймення: А. Е. – еон; Мегі – Джон Еглінтон. На схід від сонця, на захід від місяця{418}: Tir na n-og[122]122
Країна юности (ірл.).
[Закрыть]. Двійко в чоботях і з патерицями в руках.
Скільки миль до Дубліна?
Цілих сімдесят п’ять.
Чи ж ми доскачемо, поки свічки горять? {419}
– Містер Брандес вважає, – сказав Стівен, – що це перша п’єса його останнього періоду.
– Справді? А що каже з цього приводу містер Сідней Лі, тобто містер Саймон Лазар, як дехто вважає?
– Марина, – провадив Стівен, – дитина шторму. Міранда – диво. Пердіта – загублена{420}. Що загубилося, воно до нього вертається: його дочки дитина. Перікл каже: Дівчинка геть схожа на мою покійну кохану дружину. То чи може чоловік полюбити свою дочку, якщо він не любив її матері?
– Мистецтво бути дідом{421}, – промимрив містер Кращ. – L’art d’être grand…
– Чоловік, що володіє такою рідкісною штукою, як геніальність, весь свій досвід, матеріальний і моральний, міряє одною великою мірою у відповідності до свого образу. Таке судження його зворушить. А от порівнянням з образами інших його родаків чоловічої стати він, певно, знехтує. У них він побачить тільки недолугі намагання природи випередити його чи повторити.
Добромисне чоло бібліотекаря-квакера зарожевіло надією.
– Сподіваюся, містер Дедал і далі розроблятиме свою теорію, поставивши собі метою просвітити наш загал. І нам слід неодмінно згадати ще одного ірландського коментатора, містера Джорджа Бернарда Шоу. А також нам не слід забувати містера Френка Гарріса. Його статті про Шекспіра в «Сетердей рев’ю» були просто блискучі. Цікаво, що він теж звертає нашу увагу на невдатні стосунки поета з смаглявою леді сонетів{422}. Його щасливим суперником став Вільям Герберт, граф Пемброк. Тож гадаю, якщо навіть поета й зневажили, таку зневагу слід би злагоджувати з… як би краще сказати?.. з нашим розумінням того, що хай би його й не було.
Задоволений сказаним він закінчив сентенцію і покірно виставив свою голову, що скидалася на яйце гагари, наче приз переможцеві у диспуті.
Коли настане час йому взяти святий шлюб, то чи не так він звертатиметься до супружниці своєї: Уповаю на тебе, що зробиш мене причастником твоєї радости. Га?
– Можливо, й слід, – погодився Стівен. – У Ґете є один вислів, який містер Меджі полюбляє цитувати. Не жадай того, що тебе вабить замолоду, бо коли поживеш, то матимеш його надміру. Чому він посилає до особи, відомої як buonaroba[123]123
Шелихвістка (іт.).
[Закрыть], в затоку, де якір кидали ще й інші судна, до фрейліни зі скандальною репутацією, здобутою ще тоді, коли вона була дівчиною, посилає лордика, щоб той позалицявся до неї навзамін за нього. Адже він сам був уже лордом у літературі{423}, володарем у царині слова, став справжнім джентльменом, написав «Ромео і Джульєту». Чому ж? Тому що віра в свої сили була дочасно розхитана. Передовсім він осоромився на пшеничній ниві (мабуть, правильніше на житній), і відтоді йому вже ніколи не почутися переможцем і не здобути перемоги у грі, в якій від сміху до потіхи в ліжку один короткий крок. Удати з себе бувалого Дон Жуана теж не поможе. Коли чоловікові пороблено, то тепер роби йому, що завгодно, а того, що було колись, уже назад не переробиш. Ікло вепра вразило його там{424}, де спливає кров’ю кохання. Якщо норовливиця й подолана, у неї ще лишається невидима зброя жінки. У його словах я відчуваю, як плоть наче батогом жене його до нової пристрасти, ще чорнішої, аніж перша, бо затемняє навіть його розуміння самого себе. Його чекає подібна доля, й обидва шаленства з’єднаються в єдиному нурті.
Вони слухають. І я заливаю їм у їхні вуха.
– Його душа була ще й доти смертельно вражена, бо у вухо сплячому влили отруту. А ті, кого позбавили життя уві сні, не можуть знати, яким чином це сподіяно, якщо Творець не ознайомить їхні душі в наступному житті з обставинами їхнього скону. Позаяк же привид короля Гамлета знав і про отруєння, і про звіра з двома спинами, який спричинив це, то, певна річ, він дізнався про них з волі Творця свого. Ось чому його орація (його суха кострубата англійська мова) постійно стирчить кудись не в той бік, кудись навпаки. Ґвалтівник і зґвалтована, те, що він бажав би і чого не бажав би, простують поряд із ним від перс Лукреції барви слонокости у синіх прожилках до оголених перс Імогени{425}, а на них родимка і крапки навкруг червоні. Він повертається, втомлений від усього того, що витворив і нагромадив, аби сховатися від себе самого, старий пес, який зализує давню рану. Та його втрати – це його набуток, відтак він простує до вічности, залишаючись самим собою, не збагачений ані мудрістю, якої сам набув, ні законами, які сам собі запровадив. Його забороло підняте. Він привид нині, тепер він тінь, він вітер у скелях Ельсинора, або як собі хочете, голос моря, голос чутний тільки серцем того, хто є сутністю його тіні, сином, єдиносутнім батькові.
