Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 53 страниц)
Вино просочило і пом’якшило суміш хліба, гірчиці й відразливого на одну мить сиру. Добре вино. Смакує ще краще, бо я не хочу пити. Авжеж, тому що побанився. Оце й підживився. Тоді зможу годині о шостій. Шоста, шоста. Це вже буде по тому як. Як вона…
Ніжне тепло вина розтікалося по його жилах. Цього мені дуже хотілося. Так було тяжко на душі. Очі не жадібно дивилися на полиці з бляшанками сардин, з яскравими клешнями крабів. Чого тільки не вживають собі в їжу люди. Із скойок морські молюски з носиками, з дерев щось теж, з землі слимаки, їх їдять французи, з моря на гачок із наживкою. Дурнуваті риби за тисячу років нічого не навчилися. Якщо чогось не знаєш, то в рот його краще не клади. Отруйні ягоди. Глід. Щось округле ти ладен схвалити. Яскраві кольори тебе відлякують. Хтось сказав комусь іншому, і пішло. Спочатку випробувати на собаках. На підставі запаху чи вигляду. Спокусливий плід. Морозиво у вафельному ріжку. Вершкове. Інстинкт. Наприклад, апельсинові гаї. Потребують штучного зрошення. Бляйбтройштрассе. Добре, але як тоді бути з устрицями? На вигляд гидкі, схожі на харкотиння. Мушлі теж бридкі. Та й розчинити їх із біса важко. І хто їх перший уподобав? Живляться вони всякими покидьками у воді, що з нечистотами. Шампанське й устриці з Ред Бенк. Стимулюють статеву потенцію. Афродизіак. Сьогодні зранку він був у Ред Бенк. Чи він устрицю чи стару рибу за столом. Можливо, він юне тіло в ліжку. Ні, у червні устриць не буває. А є люди, які люблять дичину, коли від неї чути душок. Заєць тушкований у горщику. За двома зайцями. Китайці їдять яйця, яким уже п’ятдесят років, посиніли й позеленіли. Обід – тридцять страв. Кожна страва нешкідлива, а коли змішаються в шлунку. Так можна пояснити загадкове отруєння. Це сталося чи не з ерцгерцоґом Леопольдом? Ні. Так, а чи не з Отто{354}, що походить від Габсбурґів? А хто це призвичаївся їсти лупу із своєї голови? Найдешевший сніданок у місті. Певно, що хтось із аристократів. Потім інші й собі слідом, раз пішла така мода. І Міллі замішує олію з борошном. Я сам люблю здобне тісто. Половину добутих устриць викидають назад у море, щоб ціна не упала. Дешеві. Їх ніхто не купить. Кав’яр. Задрали носа. Ось то ми які! Рейнвейн у зелених чарах. Куди твоє діло! Леді така-то. Напудрені груди, перлове намисто. Elite. Crème de la crème[109]109
Вищий світ. Вершки суспільства (фр.).
[Закрыть]. Замовляють особливі страви, щоб показати: вони, мовляв, такі. Самітник із мисочкою квасолі умертвляє свою плоть. Щоб пізнати мене похарчуйся зі мною. Королівський осетр. Головний шериф: дозволити різнику Коффі продавати оленину з лісів його яснов. Посилатиме йому половину кожної туші. Я бачив, які потрави готували на кухні начальника королівського архіву для гостей учти. Шеф-кухар у білому ковпаку як рабин. Качку обливали коньяком і підпалювали. Кучерява капуста à la duchesse de Parme[110]110
А-ля герцоґиня Пермська (фр.).
[Закрыть]. Тож треба щоб назви страв були зазначені в меню тоді знатимеш що ти їв а коли страв багато тоді суцільна мішанина. Маю свій досвід. Якось укинув у суп забагато концентрату Едвардса. А гусей відгодовують для них так вигадливо, що очманіти можна. Омарів ув окріп живцем. Чи не зволите ви, вельмишановна міледі, скуштувати купричок цієї куріпочки. Не відмовився б я офіціантом у люксусовому готелі. Чайові, вечірні туалети, напівоголені панії. Можна я покладу вам іще кусник палтуса з лимоном, міс Дюбіда? Прошу, покладіть. Хоч їсти так багато, то біда. Але ж біда у тім, що дівчина бліда. Гадаю, прізвище її походить від предків – французів-гугенотів. Здається, у Кілліні жила якась міс Дюбіда. Du, de, la – це з французької мови. Проте це та сама риба і, може, саме її патрав старий Мікі Генлон з Мур-стрит, якому з виторгу течуть гроші струменем, і рибу готувати мастак, а от підписати чек він так скривиться, наче йому загадали намалювати на полотні дивоглядний пейзаж. Мейкай Га Ен. Дурний як пень, а в банку п’ятдесят тисяч.
Спарувалися на вікні дві мухи, б’ються об шибку спаровані.
Тепло проковтнутого вина в його роті тримається. Виноточильні преси чавлять виноград бурґундський. У ньому сонячне літепло. Здається, про дотик таємний мені пам’ять нагадує. Його почуття зволожені цим дотиком пробудилися. Сховалися у заростях папороті в Гауті. Під нами затока спить небо. Ні звуку. Небо. Біля Левової Голови море багряне. Зелене біля Драмлека. Жовтозелене далі до Саттона. Підводні поля водоростей, на них видно брунатні смуги, затоплені міста. Її волосся лежало на моїй куртці як на подушці, руку я підклав їй під потилицю, комашки з трави бігали по руці, та ти ж помнеш на мені все. Ото диво! Її м’якенька прохолодна пахуча рука пестила мене, очі прикуті до моїх очей. Заворожений я припав до неї, її повні уста розтулилися, і я їх цілував. Яка насолода! А вона язиком посунула мені в рот щойно розжоване печиво з кмином. Гидка кашка пожована в її роті, кисло-солодка, розмочена її слиною. Радість: я ковтав її: радість. Юне життя, її випнуті губи вп’ялися в мої. М’які, теплі, липкі як помадка. Очі її були наче дві квітки, візьми мене, очі, сповнені жаданням. Заторохтіли камінці. Вона завмерла. Коза. Ні душі. На вершині Бен Гаута в кущах рододендронів коза походжала хазяйновито, сіючи позад себе бурубашки посліду. Захована папороттю, вона сміялася в моїх палких обіймах. На ній я лежав і цілував її несамовито; очі, її губи, її оголену шию, що здригалася в ритмі ударів серця, її перса під шерстяною блузкою, пипки, що стриміли вгору. І пестив її всю гарячим язиком. Вона цілувала мене. Мене обціловувала. Ладна віддатися, вона куйовдила мені чуб. Обцілована, вона цілувала мене.
Мене. А тепер мене…
Мухи б’ються об шибку спаровані.
Він опустив погляд, і його очі простежили лінії текстури на дубовій стільниці. Краса: лінії вигинаються, вигини це і є краса. Гарні тіла богинь, Венери, Юнони: вигини, якими милується весь світ. Можна побачити їх, ось бібліотечний музей, стоять у круглому холі, оголені богині. Сприяє травленню. Їм байдуже, хто на них дивиться. Хай дивляться всі. Ніколи не озвуться. Принаймні до такого як Флінн. От якби вона так як Пігмаліон з Галатеєю що перш за все сказала б? Смертний чоловіче! Знай своє місце. Кружляти нектар гуртом із богами, тарелі з щирого золота, в емпіреях. Куди там нашим бідняцьким обідам, прихапцем тарілка з кавалком вареної баранини, морква з ріпою, пляшка дешевого пива. Нектар, уяви, що п’єш електрику: пожива богів. Краса жіночого тіла фігура Юнони. Довічна краса. А ми запихаємо свій харч у дірку, а він виходить з другої позаду: харч, шлунковий сік, кров, кал, земля, харч: він живить нас так само, як паливо живить для руху паротяг. А у них ні. Ніколи не дивився. Подивлюся сьогодні. Охоронець не помітить. Нахилюсь, наче хочу щось підняти з підлоги, і погляну чи у неї є.
Сечовий міхур тихенько спонукнув його піти і зробити не робити там зробити. Як справжній муж, завжди готовий, він спорожнив свою склянку до дна і вийшов, кохалися вони також із смертними чоловіками, до них їх вабило, лягали з коханцями-чоловіками, з юнаком пила меди утіх, у двір. Коли не стало чути його кроків, Деві Берн одірвався від своєї книги і запитав:
– А хто він за один? Він, часом, не страховий агент?
– Ні, він уже давно облишив цю справу, – пояснив Носатий Флінн. – Тепер він робить рекламу у «Фрімені».
– З лиця він мені давно знайомий, – сказав Деві Берн. – У нього біда?
– Біда? – вразився Носатий Флінн. – Нічого не чув. А що таке?
– Я ж бачив, він у жалобі.
– Невже? – завагався Носатий Флінн. – Ай справді, їй-богу. Я ще запитав, як у нього там удома. Маєте слушність, слово чести. Таки був у жалобі.
– Я ніколи не заводжу розмову про такі речі, – повідомив Деві Берн, демонструючи свою делікатність, – якщо бачу, що джентльмена спостигла пов’язана з ними біда. Це тільки роз’ятрює свіжу рану.
– У кожному разі, це не дружина, – запевнив Носатий Флінн. – Я зустрів його позавчора, він саме виходив із «Ірландської ферми», молочарні, яку держить на Генрі-стрит дружина Джона Вайза Нолана, і ніс слоїк вершків для своєї благовірної. Мушу сказати: вона жінка нівроку пишна. Самий смак.
– То нині він заробляє на хліб у «Фрімені»? – запитав Деві Берн.
Носатий Флінн значуще стиснув губи.
– Того дріб’язку, що йому платять за оголошення, навряд чи стане на вершки. Це річ ясна для кожного.
– І як же тоді? – зацікавився Деві Берн, закриваючи книгу і підступаючи ближче.
Носатий Флінн покрутив розчепіреними пальцями, наче показуючи фокус-покус. І підморгнув.
– Він член ложі, – пояснив він.
– Ви що, справді? – не повірив Деві Берн.
– Щира правда, – запевнив Носатий Флінн. – Стародавнього, вільного і визнаного братства. Світло, життя і любов, до вашого відома. Вони його завжди виручають. Це мені сказав… гм, байдуже хто.
– Та чи це факт?
– Атож, братство надійне, – потвердив Носатий Флінн. – Вони вас не покинуть у біді зроду-віку. Я знаю одного хлопа, він пробував був попасти туди, та ба, двері з біса щільно причинені. От жінок узагалі не допускають і правильно роблять, єй-єй.
Деві Берн водночас посміхнувсяпозіхнувікивнув:
– Ііііаааааахх!
– Колись одна жінка, – провадив Носатий Флінн, – сховалася в годинник, хотіла довідатися, що вони там ворожать. Та якимсь таки бісовим чином вони її виявили і відразу примусили заприсягтися Магістрові ложі. Ця жінка належала до роду Сент-Леже Донерейль{355}.
Деві Берн, смачно позіхнувши, аж сльози виступили на очах, озвався:
– Та зрештою це факт чи ні? Він же таки пристойний чоловік. Я частенько його тут бачу і жодного разу не було, щоб він, розумієте, дозволив собі зайвого.
– Навіть сам Господь-Бог не примусить його напитися, – категорично запевнив Носатий Флінн. – Коли бачить, що компанія розгулялася на всі боки, одразу вшивається. Ви помітили, як він подивився на годинник? Правда, вас тут не було. Запросиш його випити, він перш за все витягне годинник, подивиться і залежно від часу вирішить, чи можна йому причаститися. Завжди так, їй же богу.
– Дехто, буває, так робить за звичкою, – зауважив Деві Берн. – Але він чоловік певний, на нього, скажу, можна покластися.
– Авжеж, чоловік він непоганий, – погодився Носатий Флінн, шморгнувши носом. – Відомо, що він і грошима допоможе, коли хтось у скруті. Слід віддати йому належне. Має Блум дещо хороше. Та однієї речі він ніколи не зробить.
І його рука махнула, наче розписалася пером біля склянки з ґроґом.
– Я розумію, – сказав Деві Берк.
– Нічого в письмовому вигляді{356}, – пояснив Носатий Флінн.
У паб зайшли Педді Леонард і Бентам Лайонс. Слідом за ними появився Том Рочфорд, погладжуючи свою камізельку бордового кольору.
– Привіт, містере Берне.
– Привіт, джентльмени.
Вони зупинилися біля шинквасу.
– Хто ставить? – запитав Педді Леонард.
– Я пас, – озвався Носатий Флінн.
– Ну то що візьмемо? – запитав Педді Леонард.
– Мені імбирного ситра, – сказав Бентам Лайонс.
– Що за дивина! – вигукнув Педді Леонард. – Відколи це з тобою? А ти, Томе?
– Як там справи з каналізацією? – поцікавився Носатий Флінн, сьорбаючи свій напій.
Замість відповіді Том Рочфорд приклав руку до грудей і гикнув.
– Коли ваша ласка, містере Берне, чи не дасте мені склянку води? – попросив він.
– Звичайно, сер.
Педді Леонард позирнув на своїх товаришів пиворізів.
– Дивні діла твої Господи, – зітхнув він. – Ви тільки подивіться, куди потече мій частунок! У холодну воду та в імбирну шипучку. А раніше ці двоє хлопців ладні були висмоктати віскі з примочок, що їх прикладають до хворої ноги. Ось цей плекає надію на якусь конячину, що з біса певно має здобути Золотий кубок. Повна гарантія.
– Це Зінфандель? – запитав Носатий Флінн.
Том Рочфорд висипав із папірця порошок у склянку з водою.
– От клята диспепсія, – буркнув він перед тим, як випити.
– Сода зразу подіє, – заспокоїв його Деві Берн.
Том Рочфорд кивнув головою і випив.
– То як, Зінфандель?
– Не кажіть, – озвався, підморгнувши, Бентам Лайонс. – Я теж ставлю на це діло свої п’ять шилінгів.
– Та скажи вже, якщо маєш хоч краплину гідности, і йди собі під три чорти, – розсердився Педді Леонард. – А хто тобі підказав?
Містер Блум, виходячи з пабу, підняв, прощаючись, три пальці.
– До зустрічі, – відповів Носатий Флінн.
Інші обернулися.
– Оце він мені й підказав, – повідомив пошепки Бентам Лайонс.
– Пхе! – зневажливо пирхнув Педді Леонард. – Містере Берне, сер, ми візьмемо два маленькі віскі Джеймсон і…
– Склянку імбирного ситра, – люб’язно підказав Деві Берн.
– Атож, – погодився Педді Леонард. – Пляшечку з соскою для дитинки.
Містер Блум рушив до Даусон-стрит, вилизуючи язиком дочиста зуби. Щось там є, мабуть, зелене, може шпинат. Тож якби ці самі рентгенівські промені, можна було б.
На Дюк-лейн ненажерливий тер’єр виблював на бруківку грудку з пережованих хрящів і ну їх знову лигати з подвоєною жадобою. Нажерся по саме нікуди. Повертаю з подякою, споживши повністю весь вміст. Спочатку як десерт, потім як закуска перед першою стравою. Містер Блум обачно обійшов. Жуйні тварини. Це його друга страва. Вони труть верхньою щелепою. Цікаво чи спроможеться Том Рочфорд щось сподіяти з цим своїм винаходом. Марнує тільки час, пояснюючи Фліннові з його спраглою пащею. У худого пияка паща хоче більш пивка. Варто відвести окрему залу чи ще якесь місце, де збиралися б винахідники і нехай там собі винаходять. Звичайно ж, туди припхалися б усі психи.
Він замугикав, закінчуючи урочистою луною останні слова:
Трохи полегшало. Бурґундське. Добре мене збадьорило. Хто був першим виноробом? Мабуть, хтось такий, кого полонила печаль. Вип’єш, і вже герой. А тепер треба в національну бібліотеку, відшукати цю «Кілкенні піпл».
Гарненькі чистенькі стільчаки у вітрині крамниці Вільяма Міллера, товари сантехніки, які чекали покупців, зрушили перепинений плин його думок. Було б можна простежити і рух його донизу. Буває ж, що проковтне людина голку, а вона виходить з-поміж ребер через кілька років, бо суне по всьому тілу, з жовчних проток у селезінку, потім у печінку, і шлунковий сік кишками, що звиваються наче трубки. А от бідоласі, якого обстежують, довелося б довго стояти з голим пузом. Бо треба для науки.
– A cenar teco.
Що означає teco? Мабуть, «сьогодні ввечері».
Ти ж, дон Жуане, запросив мене
Прийти сьогодні на вечерю
Там-там-там тара-бам.
Якось воно звучить не так.
Ключчі: два місяці, якщо я умовлю Наннетті. Це дасть два фунти десять шилінгів або ж два фунти вісім. Гайнс винен мені три. Два одинадцять. Прескоттове оголошення. Два п’ятнадцять. Приблизно п’ять гіней. Що ж, непогано.
Можна буде купити для Моллі якусь із тих шовкових комбінацій кольору її нових підв’язок.
Сьогодні. Сьогодні. Не треба думати.
Краще відпочити – на південь. Може, по англійських приморських курортах? Брайтон, Маргейт. Берег моря у місячному сяйві. Її голос лунає над морем. Знадливі дівчата-бережаночки. Біля дверей пабу Джона Лонга до стіни прихилився волоцюга у тяжкій зажурі, кусаючи кісточки коростявих пальців. Умілі руки шукають роботу. Згодні на помірну платню. Харчами не перебирають.
Містер Блум повернув за ріг вулиці біля вітрини кондитерської Грей із нерозкупленими тортами і пройшов повз книгарню велебного Коннелана. «Чому я одкинувся від католицької церкви?», «Пташине гніздечко»{357}. Він цілком у руках жінок. Кажуть, того року, коли погнила вся картопля, вони приманювали тарілкою супу дітей убогого люду, навертаючи їх до протестантської віри. Десь тут поблизу товариство навертати в християнство убогих євреїв, куди тато ходив. Та сама принада. Чому ми одкинулися від католицької церкви?
На краю пішоходу стояв сліпий хлопець, постукував по бровці тонким ціпком. Трамвая не видно. Хоче перейти вулицю.
– Ви хочете перейти? – запитав містер Блум.
Сліпий не відповів. Його кам’яне обличчя ледь насупилося. Він, вагаючись, повернув голову.
– Ви на Даусон-стрит, – пояснив містер Блум. – Моулсворт-стрит навпроти. Вам треба перейти? То можна йти вільно.
Ціпок, здригаючись, поповз ліворуч. Містер Блум подивився в той бік і знову побачив візок фарбівні, що стоїть біля паризької перукарні Адольфа Драго. Де я побачив уперше його набрильянтинений чуб, коли я. Похнюплена коняка. Візник заскочив до Джона Лонга. Промочити горлянку.
– Там стоїть візок, – сказав містер Блум, – але він не рухається. Я переведу вас через вулицю. Вам треба на Моулсворт-стрит?
– Так, – відповів хлопець. – На Південну Фредерік-стрит.
– Ходімо, – сказав містер Блум.
Він злегка торкнув його кістлявий лікоть, тоді узяв м’яку видющу руку і повів на той бік.
Скажи йому щось. Тільки не співчутливе. Їх таке дратує. Якісь шаблонні слова.
– Дощ так і не пішов.
Не відповів.
На піджаку плями. Їсть, мабуть, неохайно. Усе смакує йому інакше. Годувати його доводилося з ложечки. Рука у нього така, як у дитини. Як колись у Міллі. Чутлива. Мабуть, він може визначити, який я завбільшки, тримаючи мою руку. Цікаво, як його звати. Візок. Щоб тільки його ціпок не зачепився за ногу конячини стомлена трудяга хай собі покуняє. Добре. Не зачепився. Бугая обходь ззаду, а коня спереду.
– Дякую, сер.
Знає, що я чоловік. По голосу.
– То все гаразд? Перший поворот ліворуч.
Хлопець постукав ціпком, знайшов край бровки і рушив далі, піднімаючи ціпок і знову стукаючи ним.
Містер Блум ішов слідом за кроками невидющого хлопця і за простецьким костюмом із твіду в ялинку. Бідолашний юнак! Яким же чином він спромігся довідатися, що там стоїть цей візок? Тож, певно, відчув. Може, у них у лобі якесь своє око. Бачать якусь кубатуру. Чи щось важке. А чи відчує він, коли цю річ забрати? Що там уже порожнеча. Дивне у нього складається, мабуть, уявлення про Дублін по тому, як він ходить тут, постукуючи по камінню. Чи зміг би він пройти навпростець без свого ціпка? Безживне обличчя праведника, як у того, хто надумав стати священиком.
Пенроуз! Ось воно, прізвище того хлопця.
Лиш подумай, які тільки штуки вони вміють робити. Читати пальцями. Настроювати фортепіано. А ми ще й сумніваємося, чи є в них хоч дещиця розуму. Чому ми дивуємося інтелектові каліки чи горбаня, коли він скаже щось таке, що ми могли б сказати самі. Звичайно ж, інші здібності виробляються теж. Вишивають. Плетуть кошики. Хай би люди їм допомогали. Я купив би залюбки кошик для шитва подарувати Міллі на її день народження. А їй шити – наче кара. Такий дарунок може не сподобатися. Тут їх називають темними.
І запахи вони, мабуть, відчувають краще. Запахи з усіх боків змішані докупи. І з кожної людини теж. Потім весна, літо: запахи. І смаки. Кажуть, не можна дегустувати вино, заплющивши очі, або коли застуджений. А коли куриш у темряві, кажуть, тютюн не смакує.
Також і з жінками. Не так соромно, якщо не бачиш. Ось саме тут зараз дівчина проходить повз Інститут Стюарта, красується, задерши носа. Дивіться на мене. Я краща за всіх. Дивно було б її не помітити. В його уяві склалося розуміння того, що речі мають форму. Голос, температура коли він торкає її пальцями майже напевно бачить контури, вигини. Наприклад, він гладить її коси. Припустимо, вони чорні. Чудово. Запам’ятаймо – колір чорний. Потім гладить її білу шкіру. Мабуть, інше відчуття. Відчуття білого.
Пошта. Треба відписати. Справ сьогодні ціла прірва. Переказати їй поштою два шилінги або й півкрони. Прийми від мене невеличкий презент. Тут же й канцтовари поряд. Постривай-но. Треба поміркувати.
Ніжно й обережно, повільними рухами пальців він помацав пасмо чуба зачесаного над вухом. Ще раз. Як тонюсенькі соломинки. Тоді знову ніжними дотиками помацав шкіру на правій щоці. І тут пухнасті волосинки. Не зовсім гладенька. Найгладша на животі. Навколо саме нікого. А він повертає на Фредерік-стрит. Напевно, в танцювальну академію Левенсона настроїти там рояль. Буцімто я поправляю свої шлейки.
Минаючи шинок Дорана, він устромив руку між камізелькою та штаньми і, ледь піднявши сорочку, помацав складки свого чималого живота. Знаю я, що він біло-жовтий. Треба подивитися в темряві.
Він вистромив руку і заправив сорочку в штани.
Бідолаха! Ще зовсім хлопчина. Жах. Просто жах. Які він може бачити сни, коли невидющий? Для нього життя це сон. Де ж справедливість, коли ти такий зроду? Всі ці жінки і діти, які під час екскурсії на пароплаві, коли там почалася пожежа, згоріли або потопилися у Нью-Йорку в гавані{358}. Голокост. А кармою називають переселення за гріхи вчинені в попередньому житті реінкарнація метем бзик ос. О Боже, Боже, Боже. Звичайно, шкода, а проте якісь вони такі, що з ними не заприятелюєш.
Сер Фредерік Фолкінер заходить у будинок, де міститься масонська ложа. Поважний як Трой. Добряче поснідавши у себе на Ерлсфорт-террас. Разом із давніми судовими друзяками спорожнили дві чималі пляшчини витриманого трунку. Розповіді про судові колегії, виїзні сесії, спогади про школу синіх мундирів{359}. І дав я йому повних десять років. Гадаю, він би одвернув носа від вина, яке пив я. А для них вино тільки давньої витримки, рік зазначено на кожній запилюженій пляшці. У нього своя думка про те, якими мірками треба користуватися, розглядаючи кримінальні справи. Старий має добрі заміри. Поліція протоколює якомога більше правопорушень, з котрих чимало справ легко закриваються, і відтак має добрий процент успішности своєї роботи. Він же повертає їм такі справи. І лихварів не жалує. Рувима Дж. роздраконив хіба ж так. Тепер уже всі знають, що Рувим, як то говориться, «брудний жид». Атож, судді мають велику силу. Старі п’яндиги у перуках. Дивляться на всіх людей зизим оком. І нехай Господь зглянеться на твою душу.
А ось оголошення. Доброчинний базар «Майрус». Його ясновельможність генерал-губернатор. Якраз сьогодні, шістнадцятого. На поміч лікарні Мерсера. Саме на поміч їй колись уперше виконали «Месію». Так, Генделя. А може піти туди: на Болсбрідж. Завітати до Ключчі. Та ні, скажуть: чіпляється як реп’ях. Мозолити без діла очі. На воротях напевно здибаю когось із знайомих.
Містер Блум повернув на Кілдер-стрит. Передовсім мені треба. В бібліотеку.
На сонці сяйнув солом’яний бриль. Брунатні черевики. Холоші штанів із манжетами. Ось і тут. Ось і тут.
Його серце тихо охнуло. Праворуч. У музей. Де богині. Швидко праворуч.
Може це не? Майже певно. Не буду озиратися. Мої щоки од вина. Чому це я? Біжу як навіжений. Таки певно. Без поспіху. Не озиратися. Не озиратися. Іти собі.
Прямуючи до брами музею широкими бистрими кроками, він підвів погляд. Гарний будинок. Спорудив сер Томас Дін. Чи не йде слідом за мною?
Можливо, мене не побачив. Сонце б’є йому в очі.
Від хвилювання забиває дух, подих за подихом. Швидше. Холодні статуї: там спокій. За хвилину врятований.
Ні, таки не побачив. Після другої. Біля брами.
А серце калатає!
Його очі, шарпаючись, невпинно дивилися на кремові вигини каменю. Сер Томас Дін{360} був грецької архітектури.
Шукаю чогось я.
Його поспішна рука враз занурилася в кишеню, витягла, прочитав не розгортаючи Агендат Нетаїм. І куди ж я подів?
Треба знайти.
Агендат швидко назад у кишеню.
Вона сказала: після обіду.
Я шукаю це. Так, оце. Попорпатися в усіх кишенях. Хустка. Фрімен. Та куди ж я? A-а, так. У штанях. Гаманець. Картоплина. Та куди ж?
Швидше. Йди спокійно. Ще мить. А серце калатає.
Його рука що шукала куди ж я запроторив знайшла в задній кишені штуку мила нагрілося обгортка прилипла. Ага, мило ось де! Так. Брама.
Врятувався!
