Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 53 страниц)

– Дякую! – сказав моряк.

Вкинувши здобич у пащу й жуючи, він провадив, іще повільніше й затинаючись надовше:

– Ми тільки вранці прибули, об одинадцятій. Трищогловий «Роузвін» із вантажем цегли з Бриджвотера. Я завербувався, щоб припливти сюди. А післяобіду й списався. Ось моє свідоцтво. В. Б. Мерфі. Матрос першого класу.

На потвердження своїх слів він дістав із внутрішньої кишені й простяг сусіді складений учетверо документ, уже добряче заяложений.

– Багацько світа довелося тобі побачити, – зазначив господар, спираючись ліктями на шинквас.

– Авжеж! – погодився моряк, трохи розміркувавши. – Відколи вперше пустився у плавання, обплив не одну країну. На Червоному морі побував. У Китаї я був, у Північній Америці, і в Південній теж. Айсбергів перебачив тьму, тих крижаних гір. Ходив і в Стокгольм, і в Чорне море через Дарданелли з капітаном Дальтоном – найкращим із сучих синів, яким тільки доводилося пускати кораблі на дно. Бачив Росію. Госпаді памілуй – оце так росіяни моляться.

– І дивовиж ти всяких надивився, – докинув котрийсь із візників.

– Та що й казати, – потвердив моряк, перекидаючи жуйку з боку на бік, – набачився дивовиж, і таких, і сяких. От бачив, як крокодил відкусив лапу в якоря – от як я цю жуйку.

Він дістав із рота напівпережовану масу і, вставивши між зубів, люто кусонув.

– Хрусь! Отак-о! А в Перу бачив людожерів, так ті пожирають трупи й конячу печінку. Ось, глянь. Оце ж вони й є. Дружок надіслав мені.

Попорпавшись у внутрішній кишені, що, очевидячки, правила йому й за комірчину на всі випадки, він добув звідтіля поштівку й кинув на стіл. Надрукований підпис пояснював: Choza de Indios. Beni, Bolivia[409]409
  Хатина індіанців. Бені, Болівія (ісп.).


[Закрыть].

Увагою присутніх заволоділа сцена, де схоплено гурт тубілок у смугастих настегнових пов’язках, в оточенні безлічі дітвори; вони дрімали, мружилися, кривлялися, годували малят, сидячи навпочіпки перед убогими куренями з лози.

– З ранку й до ночі коку жують, – пояснював балакучий мореплавець. – Шлунки – мов ті жорна. А коли вже більше не можуть народжувати, то відрізають собі цицьки. Оце ж вони, голі-голісінькі, пожирають сиру печінку з дохлої коняки.

Протягом кількох хвилин, коли не довше, поштівка викликала жвавий інтерес у панів роззявляк.

– А знаєте, чим їх відлякати? – натхненно запитав він.

А що ніхто не зважився висловити припущення, то він, хитро підморгнувши, поділився секретом:

– Шклом! Воно на них наганяє такий переляк! Шклом.

Пан Блум, ніяк не виказуючи подиву, мовби ненароком перевернув листівку, аби роздивитися напівстерту адресу й штемпель. Там зазначалося: Tarjeta Postal, Señor A. Boudin, Galeria Becche, Santiago, Chile[410]410
  Поштова листівка, Сеньйор А. Буден. Ґалерея Бекке, Сантьяго, Чилі (ісп.).


[Закрыть]. Хотів він знайти якесь особливе повідомлення, але нічого такого там явно не було. Хоча він не поспішав брати на віру почуту моторошну історію (так само як і яйцеснайперський епізод, незважаючи на Вільгельма Телля й на відому за «Маританою» пригоду Ласарільйо – Дон Сезар де Базан, коли куля першого пробила капелюха другому), виявивши розбіжність між його ім’ям (якщо й справді він був той, ким називав себе, а не плавав під чужим прапором у суворій секретності, зробивши десь повний поворот оверштаг^{852}) і гаданим адресатом поштового відправлення, що викликало в нього певні сумніви в bona fides[411]411
  Сумлінності (лат.).


[Закрыть] нашого друга, але все ж таки це ятрило його давно плекану мрію яку він хотів би здійснити однієї чудової середи чи суботи вирушити в Лондон далеким морським шляхом не можна сказати щоб він хоч коли-небудь багато чи далеко мандрував одначе в душі його змолоду жила любов до пригод хай іронія долі й лишила його суходільним моряком ото хіба зарахуємо виправу в Голігед далі якого він так і не забивався. Мартін Каннінгем скільки разів пропонував улаштувати йому через Ігена безплатний проїзд, але вічно витикалася яка-небудь щонайдурніша перешкода, внаслідок якої вся затія й провалювалась. А коли навіть припустити свої кревні на бочку щоб Бойда грець ухопив, то й це не надто дорого, гаманець дозволяє, тут треба декілька гіней максимум зважаючи на те що дорога до Маллінгара, куди він мріяв податися, усього п’ять шилінгів і шість пенсів в обидва кінці. Така мандрівка, завдяки цілющому озону, була б корисна для здоров’я і в усіх відношеннях приємна, надто ж тому, в кого печінка не в порядку; побачити в дорозі різні місця, Плімут, Фалмут, Саутгемптон тощо, а потім, вінцем усьому, повчальний огляд великої столиці, видовище сучасного Вавилону, де він знайшов би, звісно, величезні досягнення й поновив би знайомство з Тауером, з Абатством, з елеґантною Парк-Лейн. І ще одне раптом промайнуло в голові як зовсім непогана ідея це ж він міг би скрізь там розглянутись і навести довідки щодо можливого влаштування концертного турне по найфешенебельніших місцях відпочинку, Маргейт із його спільними для чоловіків і жінок пляжами, і найкращі курорти на водах, Істборн, Скарборо, Маргейт і таке інше, чудовий Борнмут, Нормандські острови і тому подібні чудові куточки, які могли б виявитися вельми прибутковими. І вже ж, звісно, не з якою-небудь задрипаною компашкою а чи з місцевими дамочками на кшталт дружини М’Коя позичте мені будь-ласка вашу валізу а я вам надішлю квиточок. Ні-ні, винятково найвищий клас, Твіді й Квіт, велика оперна трупа ірландських зірок, його власна законна дружина примадонна, ніби в піку компаніям Елстер Граймс і Муді-Меннерс, причому вся справа проста-простісінька, успіх абсолютно гарантований, єдине тільки треба розрекламувати чим гучніш у місцевих газетах, а для такого потрібен хтось тертий, пробивний хто знав би за які дротинки сіпнути поєднуючи корисне з приємним. Але хто? Ось у чому заковика.

А ще, вже туманніш, йому подумалося, що широке поле діяльности відкривається з відкриттям нових морських ліній, котрі йдуть у ногу з часом, це у зв’язку з лінією Фішгард-Росслер^{853}, яка, судячи з розмов, знову стала на порядок денний у департаментах загайок і, як ведеться, знову загрузла в безодні крутійства та тяганини з боку тупоголових чинуш-перестарків. Тут явно були великі можливості для застосування кебети й заповзяття в інтересах щонайширшої мандрівної публіки, в інтересах середньої людини, так би мовити, Брауна, Робінсона і К^о.

Запевне безглуздим і прикрим було, і в тому велика провина нашого препрославленого суспільства, що пересічна людина, коли організм реально потребує укріплення, виявляється позбавленою, через брак якихось нікчемних двох фунтів, можливости ширше побачити світ, де всі ми живемо, а не просидіти життя в клітці, відколи мій нечесаний неотеса узяв мене за дружину. Врешті-решт людина, нагарувавшись, хай йому абищо, одинадцять із чимось місяців, заслуговує на цілковиту зміну декорацій після міських жорен, і то найліпше влітку, коли Мати Природа сяє у всій своїй красі й коли це було б просто відродженням до нового життя. Адже не менш чудові можливості відпочивати є й на рідному острові, дивовижні куточки, вкриті густими лісами, мов обіцянки повернути молодість, ба навіть сам Дублін із його мальовничими околицями пропонує масу розваг і приплив нових сил, навіть Пулафука, куди ходить паровичок, але ж є й чимдалі від ошалілої юрби^{854}, у графстві Віклоу, яке по праву називають садом Ірландії, ідеальні місця для велосипедних прогулянок у солідному віці, поки не закондубасилось не розмоквилося, а що вже дикі урочища Донегалу, де, якщо правду кажуть, щонайґрандіозніші краєвиди, хоча саме в цей-от район і не зовсім легко потрапити, від чого й наплив прибульців там менший ніж міг би бути зважаючи на всю корисність подібної мандрівки тоді як Гаут з його історичними й іншими асоціаціями, Шовковий Томас, Грейс О’Моллі, Ґеорґ Четвертий, рододендрони на висоті сотень футів над рівнем моря, був незмінним осередком приваби для всякої публіки, надто ж навесні коли бажання юних, хоча він і пожинає, гай-гай, скорботний урожай смертей за рахунок випадкових чи свідомих падінь зі скель, до речі, зазвичай зопалу, позаяк діставатися туди всього три чверті години від тієї колони. Все це тому, звісно, що сучасний туризм перебуває ще в колисці, якщо дозволено так висловитися, й обслуговування залишається вельми далеким від довершености. Цікаво б визначити (так йому видавалося з чистої цікавости) чи то пожвавлений рух провадить до відкриття лінії, чи то навпаки, а чи тут обидва чинники однаковою мірою причетні… Перевернувши поштівку знову картинкою догори, він передав її Стівенові.

– А то бачив я одного китайця, – далі вивергав невгамовний оповідач, – так у нього кульки мов із ґиту, він їх у воду кидь, і кожна розгортається – кожна тобі кулька стає чимось іншим! Одна – будиночком, інша корабликом а чи, мо’, квіткою. А ще вони вам зварять суп із пацюків, оті самі китайоси.

Чи не вловивши сумнів на їхніх обличчях, цей промчисвіт поділився й ще кількома своїми пригодами.

– А ще я бачив, як у Трієсті один італійчик убив чоловіка. У спину ножем. От таким ножакою.

Кажучи ці слова, він видобув складаного ножа вельми загрозливого вигляду, якраз до пари його власникові, й замахнувся ним мов для удару.

– В домі розпусти це було, двоє контрабандистів зводили порахунки, хто кого нагрів. А той сховався за дверми та як вискочить у цього за спиною. Отака тарапата. Готуйся, каже, побачитися з Паном Богом! І ххак! Угородив цьому в спину по саме руків’я.

Його важкий погляд, сонливо блукаючи довкола, неначе кидав виклик усім подальшим сумнівам, навіть коли б вони ще в кого-небудь тут лишалися.

– Добра залізяка! – мовив він, розглядаючи свого грізного стилета.

Після отакого жахливого одкровення, здатного настрашити і найбезстрашніших, він клацнув лезом і знову сховав згадану зброю до своєї камери жахів, а сказати інакше – до кишені.

– У справі холодної зброї їм немає рівних, – висловився за всю публіку хтось із геть темного кутка. – Ось чому, коли непереможні скоїли ті свої убивства в парку, найперше подумали на чужинців, бо вбивали вони саме ножами.

При цьому зауваженні, зробленому явно в дусі того, що невідання – блаженство, пан Блум і Стівен, кожен по-своєму, але обидва мимоволі кинули значущі погляди, зберігши, однак, релігійно-шанобливе мовчання на кшталт, що означає тільки між нами, антр-ну, в тому напрямі, де Козолуп, чи то господар, добував струмені рідини зі свого кип’ятильного апарату. Його непроникне обличчя, справдешній витвір мистецтва й довершена річ у собі, перед якою описи безсилі, залишало цілковите враження, буцім він не втямив ані звуку зі сказаного. Сміхота та й годі.

Запала довгенька пауза. Один із відвідувачів силкувався читати вечірню газету, заляпану кавовими плямами, інший розглядав поштівку з тубільцями, choza de, третій – морякове свідоцтво. Що ж до пана Блума особисто, то він поринув у задуму. Яскраво пригадалася йому та, згадана натяком подія, мовби вчора це скоїлося, а насправді років двадцять тому, в час селянських заворушень, коли вони мов громом (образно висловлюючись) уразили цивілізований світ: на початку вісімдесятих, а точніше – у вісімдесят першому, коли йому, Блуму, допіру виповнилося п’ятнадцять^{855}.

– Агей, босе, – порушив задовгу мовчанку моряк. – Передай-но їх нам, ті папірці.

Прохання виконано вмить, і він загріб їх у свої лабети.

– А чи бачили ви Ґібралтарську скелю? – поцікавився пан Блум.

Моряк, усе ще жуючи-пережовуючи, скорчив пику, яка могла означати і так, і ні.

– Ах, то ви й там побували, – мовив пан Блум, – на крайній точці Європи, – обравши ствердний варіант і сподіваючись, що старий блукач, можливо, щось якось згадає, але той ніяк не виправдав його надій, обмежившись тим, що випустив довгий струмінь жуйки в тирсу й ліниво-зневажливо похитав головою.

– А в якому приблизно році? – домагався пан Блум. – Можете пригадати пароплави?

Наш soi-disant[412]412
  Начебто (фр.).


[Закрыть] моряк хвильку жадібно, мовби з голоду, пожував, і тільки тоді відказав:

– Таки притомився я від усіх тих скель, що стирчать у морі, – виголосив він, – від кораблів-пароплавів, посудин усяких. Сама тобі солонина повсякчас.

І змовк із глибоко змореним виглядом. А його допитувач, переконавшись, що навряд чи поталанить вирвати ще щось із такого старого-хитрющого оповідача, спробував уявою охопити незмірні обшири води на нашій планеті, адже досить сказати, що вода покриває, як свідчив перший же погляд на мапу, добрих її три чверті, й істина ця спонукала його глибоко відчути, що означає вислів Володар Хвиль. Багато разів, не менше дванадцяти, він помічав біля Норс-Булла в Доллімаунті перестарка-моряка, геть уже старезного, що зазвичай сидів собі на дамбі край самого моря, не особливо приємно пахучого, і в напівзабутті дивився на нього, а воно – на нього, мріючи про ліс зелений, пасовиська свіжі, як десь там у когось співається. Відкочуючися від нього, воно завжди дивувалося, чому він усе сидить. Можливо, той намагався розгадати якусь таємницю, поневіряючись від антиподів до антиподів і далі в тому самому дусі, і над і під – хоча навряд щоб так уже під, бо то було б спокушати долю. А шансів же було двадцять до нуля, що ніякісінької таємниці й немає насправді. І все ж таки, коли не впадати надто в деталі, залишався красномовний факт існування моря у всьому його гордому блиску, а отже, як не цим, то тим судилося по ньому плавати, кидаючи виклик провидінню – виклик, хоча в кінцевому підсумку це просто засвідчувало, як люди примудряються перекладати на плечі ближнього тягарі непереносимі, цілковито аналогічно ідеї пекла, лотереї та страхуванню, повсюди одна й та сама основа, тож хоча б уже тому недільна рятувальна служба є найпрепохвальнішим почином, за яке широка публіка, що мешкає чи на узбережжі, а чи далеко від моря, як уже в кого склалося, повинна, вдумливо поміркувавши, бути вдячна, разом із вдячністю портовикам та береговій охороні, якій доводиться, згідно зі службовим обов’язком Ірландія сподівається що кожен тощо, перебувати на облавку й віддаватися на милість стихії за будь-якої погоди, і навіть у зимову пору в них дуже навіть суворе життя, а ще ж не слід забувати й про ірландські маяки, Кіш та інші, котрі щохвилини ризикують перекинутися, якось-то він із донькою плавав довкола одного з них і пережив ну коли не шторм то вже принаймні жорстоку хитавицю.

– А на «Піраті» плавав з нами один чолов’яга, – побажав іще щось розповісти старий морський вовк, сам пірат піратом, – так він списався на берег та й підшукав собі легеньку роботку, камердинером в одного пана, за вісім червінців у місяць. Оці-о, що на мені, це його штани, і ножик теж від нього дістався, і ще й зюйдвестку дав. А от мені до душі була б робота це постригти-поголити. Остогидло волочитися морями. І синок мій, Денні, накивав п’ятами до моря, а матінка ж була приткнула його до драпірувальника в Корк: не забажав гребти легкі гроші!

– Скільки ж йому років? – поцікавився котрийсь із слухачів, у профіль, до речі, трохи схожий на Генрі Кемпбелла, секретаря міської управи, якби його відтягнути від сповняння отих тяжкеленних службових обов’язків, не дати вмиватися кілька днів, звісно, та ще вбрати у мальовничі лахмани й наділити яскраво вираженою багряною забарвленістю носового придатка.

– Чоо-чоо? – протягло перепитав моряк, мовби чудуючись запитанню. – Це про синка мого, Денні? Та десь вісімнадцять, я так собі міркую.

Затим наш скибберинський татусь^{856} обіруч роздер на грудях сіру чи то пак просто брудну сорочку й ну шкребти груди, на яких проглядало татуювання синьою тушшю, покликане зображати якір.

– Вошей там була тьма-тьменна, у тій халабуді бриджвотерській, – похвалився він. – Святу правду вам кажу. Покупатися б завтра чи післяза… А я їх, чорненьких, таки винищу. Ох і ненавиджу цих смоктунів! Бо ж до останньої кровинки з тебе висмокчуть, падли.

Укмітивши, як усі задивилися на його груди, він заради зручности для доброго товариства розтягнув сорочку ще ширше, так що вище згаданого вже освяченого традицією символу моряцьких надій та супокою всі виразно розгледіли число 16 і профіль насупленого молодика.

– Наколка, – пояснив демонстратор. – Наколото, коли ми в штиль стояли біля Одеси на Чорному морі, з капітаном Дальтоном. Один хлоп наколов мені, Антоніо звали. Оце ж він сам і є, грек.

– А дуже боліло, коли колов? – спитав хтось моряка.

Однак цей найдостойніший цієї миті зосереджено щось там вишукував на тих своїх. Чи душив, чи…

– Ось глянь сюди, – звелів він, показуючи на Антоніо. – Оце він лихий, кляне помічника капітана. Ну, а зараз дивись, який він! – провадив оповідач. – Той самий, але… – розтягнувши шкіру пальцями, явно якийсь особливий трюк, – тепер він уже регоче над моряцькою бувальщиною!

І справді: злостиве обличчя молодого Антоніо зобразило щось схоже на вимучену посмішку, й такий курйозний ефект викликав нестримний захват усіх, навіть цього разу й Козолупа, який аж перегнувся, щоб роздивитися краще.

– Ох-ох, – зазітхав моряк, розглядаючи свої мужні груди. – І цей віддав кінці. Акули зжерли його згодом. Ох-ох!

Він відпустив шкіру, й профіль набув свого звичного виразу.

– Гарна робота, – перший сказав якийсь докер.

– А номер той навіщо? – другий запитав волоцюга.

– Так живцем і зжерли? – недовірливо перепитав третій.

– Ох-ох! – знову зазітхав морський вовк, але вже не так скорботно, і спрямував подобу швидкої напівпосмішки в напрямку того, хто спитав про номер. – Таки зжерли. Та й грек він був.

А тоді додав, із досить-таки шибеницьким гумором, коли зважити на повіданий ним кінець:

 
Нащо кинув мене ти, Антоніо?
Щоб без тебе я в хвилях потоніо?
 

Обличчя вуличної хвойди, безживне й замальоване під чорним солом’яним капелюшком, зазирнуло у двері забігайлівки, явно розвідуючи, чи не знайдеться для неї тут поживи. Пан Блум, не відаючи, де подіти очі, занепокоєний, але зовні все так само незворушний, відвернувся й підібрав зі столу рожеву газетку, продукцію Еббі-стрит, яку залишив візник чи хто там іще, а підібравши, глибокодумно втупився у її рожевість власне чому вона рожева. А причиною такої його поведінки стало те, що в обличчі у дверях він упізнав трохи дурнувату особу, яку тільки вчора вдень бачив мелькома на Ормонд-Кі, ту саму, з провулка, вона знала, що дама в брунатному костюмі це ж ваша мадама (місіс Б.) і пропонувала брати в нього білизну на прання. І власне навіщо брати на прання? Це здавалось непевним, чи не так?

Ваше прання. Одначе щирість змушувала його визнати, що він і сам прав брудну білизну своєї дружини на Голлс-стрит, і достеменно так само й жінки ніскільки не гидують і перуть для чоловіка всякі подібні речі з мітками, що робляться особливим чорнилом фірми «Б’юлі і Дрейпер» (себто це її речі були з такими мітками) коли вони його по-справжньому люблять, сказати б, любиш мене – люби мою брудну сорочку^{857}. Одначе в цей момент, сидячи мов на голках, він нестеменно віддавав перевагу її відсутності перед її товариством, і справжнім полегшенням стало для нього, коли господар грубим жестом наказав їй забиратися геть. Із-за аркуша «Івнінг Телеграфу» він мигцем уздрів її обличчя, яке в щілину дверей спантеличено, з якимсь оскліло-божевільним виразом, котрий виразно свідчив, що в неї не всі вдома, розглядало гурт роззявляк, зібраних довкола мореплавських грудей шкіпера Мерфі, – а наступної миті її мов лизка злизала.

– Канонерка, розтуди її, – зронив господар.

– Із погляду медицини, – довірчо повідомив Стївенові пан Блум, – мене вражає, як отака особа з венеричної клініки, вся просмердівшись заразою, ще насмілюється чіплятись, або як будь-котрий тверезомислячий чоловік може мати щось до неї, коли він хоч трохи небайдужий до свого здоров’я. Нещасна! Я певен, що, в кінцевому підсумку, якийсь чоловік завинив, призвівши її до нинішнього стану. Та все одно, зовсім незалежно від причин…

Стівен, хто навіть не завважив повії, здвигнув плечима та обмежився лаконічним судженням:

– У цій країні примудряються збувати товар куди гірший, ніж у неї, і то з куди гучнішим успіхом. Не бійтесь тих, що продають тіло, але не здатні купувати душі. Вона кепська перекупка. Дорого купує і дешево продає.

Старший співрозмовник, дарма що не мав нічого спільного зі святенниками чи старими дівами, заявив, що це скандально й кричущо, і цьому слід рішуче покласти край, розуміючи той стан речей, коли жінок подібного типу, неминуче зло (полишаючи обіч усі охи й ахи старих дів із цього приводу), відповідні власті не піддають медичному оглядові та реєстрації, а він-бо, як pater familias[413]413
  Батько родини (лат.).


[Закрыть] був, можна з повним правом сказати, щонайтвердішим і найпостійнішим прихильником подібних заходів. І всяк, хто б узявся до здійснення цих заходів, так він заявив, і провентилював як слід це питання, вчинив би просто благодіяння для тих, кого тільки це стосується.

– Коли ви говорите про тіло й душу, – зазначив він іще, – то ви, як добрий католик, вірите в душу. Чи ви, може, маєте на увазі розум, активність мозку як такого – чогось, що відрізняється від усякого зовнішнього предмета, скажімо, від оцього столика або чашки? В це я і сам вірю, позаяк обізнані люди витлумачили це все як звивини сірої речовини. А то б у нас ніколи не з’явилися такі винаходи, як рентгенівські промені. Ви справді саме це маєте на увазі?

Стівен, загнаний отак у глухий кут, мусів, перш ніж відповісти, зробити надлюдське зусилля пам’яті, аби зосередитися і дещо пригадати.

– Мене запевняли, посилаючись на найкращі авторитети, що душа – це проста й, отже, не улегла зіпсуттю субстанція. Наскільки я розумію, вона безсмертна, за винятком можливости знищення власною Першопричиною, себто Тим, Хто, судячи з усього, що мені доводилося чути, цілком спроможний додати й отаке до числа своїх веселих витівок, позаяк corruptio per se і corruptio per accidens[414]414
  Нівечення зсередини… нівечення випадкове (лат.).


[Закрыть] заборонені небесним етикетом^{858}.

Пан Блум беззастережно погодився із загальною суттю сказаного, хоча містичні тонкощі й були трохи поза межами його всуціль мирського розуміння; одначе з іншого боку йому видавалося необхідним заявити відвід поняттю простого, й тому він без загайки заперечив:

– Проста? Я б не сказав, що це підхоже тут слово. Звісно, я готовий поступитися вам і пристати на те, що зрідка, коли дуже поталанить, ви можете й справді здибати просту душу. Але що мені важливо наголосити, так це те, що одна річ, скажімо, винайти оці промені, які виявив Рентген, чи там телескоп, якого виготовив Едісон, хоча, здається, це ще до нього, я маю на увазі Галілея, і те ж саме закони котрого-небудь явища природи як приміром електрики – але це вже буде скакун іншої масти, коли ви скажете я вірую в існування надприродного божества.

– О, та це, – знову спробував переконати Стівен, – беззаперечно доведено найвідомішими текстами Святого Письма, не кажучи вже про інші, побічні свідчення.

Одначе в цьому вузловому питанні погляди двох сперечальників, що стояли на різних полюсах за своєю освітою та й за всім іншим, а ще ж і розділених чималою віковою різницею, зіштовхнулися між собою.

– Доведено? – заперечив старший і досвідченіший, не здаючи своїх позицій. – Я не настільки цього певен. У таких речах кожен має право на свою власну думку, тож я, не стаючи на сектантську точку зору, все ж таки дозволю собі не погодитися з вами in toto[415]415
  Загалом (лат.).


[Закрыть]. Скажу вам щиру правду-матку: як на моє переконання, то всі ці ваші тексти – чистісінька підробка і вставили їх туди найімовірніше ченці або ж тут знову постає проблема нашого великого національного поета, хто ж саме їх написав, як у випадку з «Гамлетом» і Беконом, про що, звісно, не мені вам розказувати, бо ви свого Шескпіра знаєте куди краще, ніж я. До речі, а чому ви не п’єте кави? Дозвольте, я розмішаю цукор, і візьміть шматочок цієї булочки. Схожа вона на одну з замаскованих цеглин нашого шкіпера. Та вже чим багаті, тим і раді. Скуштуйте шматочок.

– Я не можу, – тільки й спромігся видавити з себе Стівен, чиї розумові органи відмовлялися підказати йому хоч би щось іще.

Оскільки навіть приказки свідчать: чіплятися й прискіпуватися – марна справа, то пан Блум надумався, що краще буде бодай розколотити цукор на дні чи хоч спробувати це зробити, а водночас пустився в міркування, майже з почуттям гіркоти, про Кавовий Палац^{859} із його антиалкогольною (і прибутковою) діяльністю. Що тут сперечатися: вона мала законні цілі й приносила, поза всякими сумнівами, без ліку всякого добра. Влаштовувались суворо безалкогольні заклади, на взір ось цього, для пізніх перехожих та проїжджих, концерти, театральні вечори, корисні лекції (вхід вільний), читані вченими людьми для нижчих станів. Але, з другого боку, в нього лишився болісний і гострий спогад про те, як вони виплатили його дружині, мадам Меріон Твіді, що певний час відігравала у них видатну роль, більш ніж скромну винагороду за її фортеп’янові виступи. І він дуже схильний був думати, що ідея у них там була творити добро, не забуваючи про прибутки, позаяк жодна конкуренція їм не заважала. Сульфат міді, отруту SO₄ чи щось там таке були виявили в сушеному горосі, згадалося, як читав десь в одній дешевій харчівні, тільки годі вже пригадати коли й де саме. Хай там як, але інспекція, медична інспекція всіх харчових продуктів, ось що здавалося йому необхідним як ніколи, і, можливо, саме тим і пояснювалася популярність Вай-Какао доктора Тібла, що його піддавали медичному аналізові.

– Ану покуштуйте хоч тепер! – добре розколотивши, він зважився заговорити про каву.

Почуваючись, під цим чемним натиском, зобов’язаним принаймні зробити ковток, Стівен узяв важкого кухля за ручку й підняв із бурої калюжі, що відпустила його лише з прицмоком нехоті, й сьорбнув трішки того відворотного варива.

– Все ж таки це справжня їжа, – підбадьорював його добрий геній, – я обома руками за справжню їжу! – Позаяк головною і єдиною його метою було не гурманство, ні, ні в якому разі, а регулярне харчування як sine qua non[416]416
  Необхідна умова (лат.).


[Закрыть] будь-якої належної роботи, фізичної чи розумової. – Ви повинні більше споживати справжньої їжі. Ви почуєтеся іншою людиною.

– Щось рідке я зміг би, – погодився Стівен. – Тільки зробіть таку ласку: заберіть отого ножа! Не можу дивитися на його вістря. Воно нагадує мені про римську історію.

Пан Блум незагайно виконав це прохання – прибрав запідозрений предмет, звичайнісінький тупий ножик із роговою колодочкою, в якому невтаємничений погляд нізащо б не добачив нічого римського чи там античного, зазначивши при цьому, що якраз вістря і є найтупіша частина ножика.

– У нашого спільного друга всі бувальщини на нього схожі, – висловив пан Блум думку своєму confidente sotto voce[417]417
  Півголосом (іт.).


[Закрыть] у зв’язку з темою ножів. – Ви вірите, вони всі правдиві? За ніч він вам наплете сім мішків гречаної вовни, і всі будуть неповні. Ви тільки гляньте на нього.

Однак хоча очі морякові були каламутні від сну й морських вітрів але ж у житті на кожному кроці події та збіги обставин у тім числі й вельми жахливі тож цілком можливо що тут і не все було цілковитою вигадкою хоча на перший погляд не бачилося ані найменшої ймовірности того щоб ці небувалиці які він видобуває з власних позапазушних надр були істиною чистою мов Євангеліє.

А тим часом він розглядав суб’єкта, що сидів навпроти нього: шерлоко-холмсив його від тієї самої хвилини, коли той опинився у його полі зору. Цей чоловік з енергійною зовнішністю, добре збережений, попри схильність до облисіння, мав, одначе, щось у своєму вигляді сумнівне, мовби натяк на сидіння за ґратами, тож уява без будь-яких зусиль і пов’язувала цю колоритну постать із братством бруківки й грабарки. Можливо навіть, що він сам і розправився з тим чоловіком, якщо, припустімо, розповідав про самого себе, як незрідка чинять люди, себто що він пришив того, а потім відбув чотири чи п’ять веселих років під вартою, що й казати про того персонажа, Антоніо (не плутати з його тезком, персонажем драми, народженої пером нашого національного поета^{860}), який спокутував свої переступи змальованим вище мелодраматичним способом. А з іншого боку, він міг просто й прибрехати, простима слабкість, позаяк товариство дублінських міщухів, телепнів заплішених, як усі ці кучери, ласі до заморських байок, неодмінно викликало б у всякого старого мореплавця, що переборознив усі океани, непоборну спокусу набалакати химородних історій про шхуну «Геспер» і все таке в цьому плані. І врешті-решт, будь-які небувалиці, що чоловік наплете про себе, це невинний лепет поруч із неймовірним несусвіттям, якого наскладають про нього інші.

– Врахуйте: я зовсім не стверджую, ніби в нього всуціль ідуть самі байки, – провадив він. – Подібні речі трапляються час від часу, хай і не дуже часто. Хоча, наприклад, гіганта добре як раз у житті побачиш. Марцелла, королева пігмеїв. На Генрі-стрит, де воскові фігури, я на власні очі бачив якихось ацтеків^{861}, так їх називають, які сидять собі, підкрутивши ноги. То їм і гроші плати, а вони тих ніг уже ніяк не випростають, бо м’язи їхні отут, бачите, – і він швидко показав на співрозмовнику, – чи то сухожилки, чи як вам до вподоби це назвати, під правим коліном, поробилися у них геть безсилі від того, що вони отак висиджують, скрутившись, стільки часу, а люди їм поклоняються, мов богам. Оце вам, до речі, ще один приклад простих душ.

Одначе, повертаючись до нашого друга Синбада та його настрашливих пригод (трохи нагадував йому Людвіга^{862}, чи то Ледвиджа, коли той співав на сцені «Гейсті» коли Майкл Ганн був усе одно що керівництво в «Летючому Голландцеві», успіх приголомшливий, палкі прихильники плавом пливли, просто табунами перли, аби послухати його, хоча всілякі там кораблі, примарні чи не, на сцені завжди мають недоладний вигляд, і так само й потяги); він ладен був припустити, що тут немає нічого запевне неможливого. Навпаки: у спину ножем – це цілком у дусі тих італьянос, хоча він усе-таки більше схилявся до думки, що всі ці морозивники, смаженорибники чи там смаженокартопляники у цій своїй тутешній невеличкій Італії побіля Кума люди назагал тверезі ощадливі та роботящі ото хіба що надто полюбляють ночами вполювати безвинну тваринку родини котячих та ще й чужу власність як на те аби вранці спартолити з неї смаковиту юшку з часником de rigueur[418]418
  Обов’язково (фр.).


[Закрыть], шито-крито і, додав він, дешево й сердито.

– А то ще візьмімо іспанців, – продовжував він, – вони народ палкий, пристрасні, просто пекельні натури, й залюбки творять суд і розправу своїми власними руками, ви не встигнете й охнути, як відішлють на той світ, кинджали завжди при них, штрик у живіт – і все. А все це від спеки, від спекотного клімату. Моя дружина, можна сказати, іспанка, себто напів. Фактично вона могла б домагатися іспанського громадянства, якби захотіла, адже народилася вона (формально) в Іспанії, у Ґібралтарі. І тип у неї іспанський. Дуже смаглява, справжнісінька брюнетка, чорнокоса. Особисто я переконаний: клімат визначає вдачу. Тому я й спитав, чи не пишете ви поезії італійською.