Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 53 страниц)

Ну, певна річ, Громадянин тільки й чекав приводу, і зразу ж нум про непереможних, і про стару гвардію, і про героїв шістдесят сьомого^{608}, і не бійтеся говорити про дев’яносто восьмий, а Джо й собі про те ж саме, про всіх, кого повісили, ув’язнили, вислали за вироком військово-польового суду, він за нову Ірландію, за нове це і за нове те, і ще за щось нове. Якщо ти за нову Ірландію, то гайда: заведи собі нового пса і вперед. А цей барбос коростявий знай нюшить по всіх кутках і чхає і чухається, а оце уподобав Боба Дорена, який саме поставив Елфові півпінти, – надісь, щось і йому перепаде. Ну, а Боб Дорен, за звичкою, починає з ним дурня клеїти:

– Дай нам лапу! Дай лапу, песику! Ти ж у нас такий розумний пес. Ну, дай нам свою лапу! Дай же нам лапу!

Отуди к бісу! Його ручкання з клятим псищем скінчилося тим, що він ізсунувся з ослона і бехнувся б на пса, якби його не підхопив Елф, а сам плете свої околяси, мовляв, собак треба навчати, пестячи їх, і пес породистий, і пес розумний; слухаючи таке, аж плюнути хочеться. Тоді попросив Террі подати йому бляшанку з-під печива братів Джекоб і вишкрябав звідтам крихти для пса. Той гамнув їх за одним разом і язик вистромив довжелезний, просить іще. Мало не з’їв і бляшанку.

А Громадянин із Блумом завели балачку про те саме, про братів Ширів^{609} і Вулфа Тона, який побував поблизу на Арбор-гіл, про Роберта Еммета і загибель за батьківщину і про той віршик Томмі Мура про Сару Керран і що вона далеко від рідного краю. А Блум красується із своєю дурною сиґарою та тлустими щоками, хоч кошенят ними бий. Феномен! І жінка його теж феномен неабиякий сама здорова як корова а спина завширшки така що можна на ній у кеглі грати. Колись вони мешкали в «Міському гербі» і як розказував мені Пісюн Берк там жила стара жінка з благуватим небожем і Блум намагався їй приподобатися цяцькався з нею грав у безик і певно розраховував що вона відпише йому якусь дещицю у своїй духівниці й перестав їсти м’ясо по п’ятницях бо стара постувала безперестану і благуватого бевзя виводив на прогулянки. І от одного разу повів він його по всьому Дубліну, не минаючи жодної забігайлівки, і в кожній вони закладали за комір, тож додому притягнув його п’яного як чіп і пояснив, що зробив це для того, щоб хлопець збагнув шкоду алкоголю, а три жінки накинулися на нього, як рій розлютованих ос, і ну допікати до печінок: і та стара, і Блумова жінка, й місіс О’Дауд^{610}, хазяйка готелю. Господи-Боже мій, я мало кишки не порвав з реготу, слухаючи, як Пісюн Берк мавпує бабське кодло, що сварить Блума, а той своїм звичаєм бубонить але вам треба зважити на те що та але з іншого боку. Про цього бовдура мені розповідали ще одну цікаву річ: згодом він працював у винній лавці Пауера на Коуп-стрит, робив купажі, то п’ять разів на тиждень після роботи він вертався додому без задніх ніг на фіакрі після дегустації усіх своїх сьогоднішніх виробів у цьому закладі. Феномен!

– Слава героям! – проголошує Громадянин, піднімає кухоль і пильно дивиться Блумові просто в очі.

– Слава, слава, – підтримує його Джо.

– Власне, ви не зрозуміли суті того, що я хочу вам сказати, – править своєї Блум. – Я мав на увазі ось що…

– Sinn Fein! – каже Громадянин. – Sinn Fein amhaim[201]201
  Ми самі!.. Тільки ми самі! (ірл.).


[Закрыть]! Любі друзі з нами поруч, а вороги – вони супроти^{611}.

Останнє прощання зворушило всіх до глибини душі. Усі дзвіниці, ближні й дальні, безперестану бамкали, звістуючи про свій жаль за загиблими героями, і з усіх боків довкола осередку скорботи линув приглушений стукіт сотень барабанів, який раз по раз перебивали лункі артилерійські залпи. Рокотіння грому і сліпучі спалахи блискавок, які опромінювали жахливе видовище, наводили на думку, що небесна артилерія невипадково демонструє зараз свою неймовірну потугу, щоб наддати страхітливости й так уже гнітючій картині. Страшна злива бурхнула потоками, наче відкрилися всі шлюзи небесні, на голі голови людського юрмиська, яке за найскромнішими підрахунками налічувало півмільйона душ. Уся поліція Дубліна на чолі з її начальником була задіяна для підтримання порядку в цьому юрмиську, і духовий оркестр із Йорк-стріт, щоб розважити люд, прикрасивши свої інструменти жалобним крепом, пречудово виконував незрівняну мелодію, знайомий нам із колиски витвір музи плачу Сперанци^{612}. А для духовно спорідненого з нами люду, який прагнув сюди з усього обширу нашого краю, були впроваджені швидкі екскурсійні поїзди і диліжанси з м’якою оббивкою. Великим вкладом у спроби розважити публіку були виступи улюбленців Дублінського загалу, вуличних співців Л-н-г-н та М-лл-г-н, які у відомій усім своїй потішній манері виконали «У ніч перед тим, як Ларрі повели на шибеницю»^{613}. Двоє наших незрівнянних комедіантів отримали неймовірний виторг, продаючи листівки з текстом цієї пісні шанувальникам гумору, і жоден із тих, чия душа плекає любов до щиро ірландського жарту без натяку на вульґарність, не дорікне їм за ці чесно зароблені пенси. А дітлахи з Притулку для Знайд Жіночої та Чоловічої Статі, які скупчилися біля вікон, що виходили туди, де відбувалася подія, були в захваті від такого несподіваного розширення спектру їхніх звичних розваг, і тут доречно буде вимовити слова подяки черницям Сестрам Доброчинницям за їхню чудову ідею надати бідолашним малюкам, позбавленим батьківського й материнського піклування, можливість побачити воістину повчальне видовище. Особи, близькі до віце-короля, серед яких помічено кілька вельми відомих у нашому світі леді, були запрошені їхніми ясновельможностями на велику трибуну з найвигіднішими місцями, в той час як для мальовничої чужоземної делегації, відомої під назвою Друзі Смарагдового Острова, була споруджена трибуна навпроти. Делегація, яка була присутня в повному складі, очолювалася командором Бачібачі Бенінобеноне (напівпаралізованого дуаєна довелося підняти на трибуну за допомогою потужного парового крана), ось її члени: мсьє П’єр-Поль Птіпоц, Владімір Вєлікошмарклін, архідрюк Леопольд Рудольф фон Свинбад-Худийталер, графиня Маруха Віруха Кицясоня Путряпешті, Гірам Ю. Бомбюст, граф Атанатос Карамелопулос, Алі Баба Бакшиш Рахат Лукум Ефенді, сеньйор Ідальго Кабальєро Дон Грішильйо і Палабрас і Патерностер де ла Малора де ла Малярія, Хокопоко Харакірі, Хай Хун Чан, Олаф Кобберкеддельсен, мінгерр Трик ван Трумпс, пан Полякс Піддеревський, Гускостав Прхклстр Кратчінабрітчісич, герр Бардакдиректорпрезидент Ганс Тецьки-Пецьки, ординарнийприватдоцентдержавнихгімназіймузеївсанаторіївсуспензоріївзагальноїісторії-екстраординарнийпрофесордоктор Кіґфрільд Юберальгемайн. Усі без винятку делегати у найрізноманітніших і найдошкульніших виразах затаврували це паскудне варварське дійство, яке їх запросили спостерегти. Потім серед делегатів ДСО розпочалася жвава дискусія (участь у ній узяли всі присутні), якого числа достеменно народився святий заступник Ірландії – восьмого березня чи дев’ятого^{614}. Протягом суперечки пішли в хід гарматні ядра, ятагани, бумеранги, димові шашки, сікачі, парасолі, катапульти, кастети, мішки з піском, ломи, а також суперечники завзято молотили один одного кулаками. За зразковим полісменом – а ним вважається здоровань Макфадден – послали гінця в Бутерстаун. Той зразу відновив порядок і з неймовірною швидкістю зміркував, як вирішити згубну суперечку щодо дати: запропонував вважати, що святий народився сімнадцятого березня – число, яке об’єднує пропозиції обох сперечальних сторін. Дотепне рішення сподобалося всім ДСО і було схвалене одностайно. Весь їхній гурт щиро дякував довготелесому молодчазі полісменові за його поміч, хоча у багатьох із них фізії ще сочилися юшкою. Командора Бенінобеноне витягли з-під крісла головуючого, і його юрисконсульт Пагамімі^{615} пояснив, що різноманітні речі, сховані в його тридцяти двох кишенях, він забрав у своїх молодших колег тоді, коли вони чубилися один з одним, сподіваючись привести їх до тями. Усі ці речі (серед них кілька сот жіночих і чоловічих золотих та срібних годинників) були незагайно повернені їхнім законним власникам, і між ними запанували мир і згода.

Спокійно, не пишаючись, Ромбольд зійшов на ешафот у бездоганному костюмі, і в петлиці улюблена його квітка Gladiolus^{616} Cruentus. Про свою присутність він сповістив своїм стишеним ромбольдівським кахиканням, яке дехто намагався (безуспішно) наслідувати – коротким, силуваним, а проте неповторним, характерним тільки для нього. Увесь наш велелюдний наплив зустрів появу всесвітньо відомого ката з гучним захватом: леді із супроводу віце-короля нестямно вимахували хусточками, а чужоземні делегати ще з більшим завзяттям вітали його, горлаючи різними мовами: гох, банзай, ельєн, живіо, чінчін, полла кронія, гіп-гіп, вів, Аллах, і серед них можна було розчути лунке еввіва делегата з країни пісень (його високе подвійне фа нагадувало ті пронизливі ноти, якими євнух Каталані^{617} чарував слух наших прапрабабусь). Рівно о сімнадцятій годині через мегафони пролунав сигнал до молитви, і всі голови враз оголилися; патріархальне сомбреро, яке зберігали в родині командора від часів революції Рієнці^{618}, зняв із його голови особистий черговий медик, доктор Піппі. Вчений прелат, який мав дати героєві мученику перед стратою останню розраду нашої святої релігії, з щиро християнською покірністю став навколішки в калюжі дощової води і, задерши полу сутани собі на сиву голову, звернувся до престолу милосердя з палкою молитвою зглянутися над душею страдника. Біля колоди стояла страхітлива постать виконавця вироку, його обличчя ховалося у відерному горшку з двома круглими отворами, крізь які пекучим лютим поглядом визирали його очі. Чекаючи сигналу до дії, він випробовував своє страшне знаряддя, чи досить воно гостре, підгострював його, проводячи по своєму м’язистому рамені, або одтинав голови цілій отарі баранів, яку пригнали для цього шанувальники його жорстокого, проте необхідного вміння. На гарненькому столику з червоного дерева були впорядковано розкладені ніж, щоб розчленувати тіло скараного, набір струментів, щоб його тельбушити, (спеціально зроблених на замовлення всесвітньо відомою Шеффільдською фірмою ножових виробів Джон Раунд і Сини), горщик із теракоти, призначений для дванадцятипалої кишки, товстої кишки, сліпої кишки, апендиксу тощо, коли їх буде успішно видалено, а також два чималі молочні дзбани, щоб зібрати дорогоцінну кров дорогоцінної жертви. Завгосп об’єднаного притулку для котів та собак, тут же присутній, чекав, щоб забрати наповнені дзбани і віднести їх у свій доброчинний заклад. Упорядники цього ґрандіозного дійства вирішили попоштувати його героя чудовим частунком, який складався з яєшні з шинкою, добре просмаженого біфштекса з цибулею, гарячих булочок і міцного чаю, який підбадьорить і мертвого, а герой, приготувавшись до неминучої смерти, виявляв зразкове самовладання і живий інтерес до всіх перипетій драматичного видовища, проте він, прагнучи до високого і довершуючи своє самозречення, рідкісне в наші часи, висловив своє останнє побажання (виконане негайно), щоб його частунок розділили порівну між членами Товариства Хворих і Нужденних Квартиронаймачів на знак його уваги до них і пошани. Емоційний настрій загалу сягнув свого nec і non plus ultra[202]202
  Апогей (найвищий, найкращий) (лат.).


[Закрыть], коли наречена його проштовхалася крізь тисняву глядачів, зашарівшися, і впала на його груди, на мужні груди того, хто ладен був вирушити у вічність заради неї. Герой обняв її гнучкий стан, ніжно шепочучи: Шейло, ти ж моя кохана^{619}. Коли він назвав її так інтимно на ім’я, вона стала пристрасно цілувати всі містини свого коханого, які були доступні для її поривів, попри суцільний крій його в’язничного вбрання. Вона присягнулася йому, що ніколи не забуде свого хлопця-героя, який пішов на смерть, співаючи пісню, наче на матч ірландського футболу в парку Клонтерк, і солоні струмки їхніх сліз потекли єдиним потоком. Вона нагадала йому про щасливі дні їхнього дитинства на берегах Анни Ліффі, де вони тішилися невинними підлітковими розвагами, і, забувши про жахливі обставини сьогодення, вони сміялися від щирого серця, і весь огром глядачів разом із високоповажним пастором поринув у вир усезагальних веселощів. Це стовпище люду несамовитіло від радісного сміху. Однак довелося згадати про те, що їх чекає сумна дійсність, і вони востаннє потиснули одне одному руки. Потоки сліз знову ринули з їхніх сльозоточивих залоз, і все людське юрмище, зворушене до глибини душі, зайшлося нестямним плачем, та навіть слуга Христовий похилого віку і той був засмучений не менше, ніж інші. Здорові дужі хлопці, доглядачі порядку, привітливі крем’язні з ірландської королівської поліції, не соромлячись, відкрито послуговувались своїми носовими хусточками, витираючи сльози, і можна з певністю твердити, що в усьому цьому досі небаченому велетенському зборищі жодне око не залишилося сухим. А потім сталася оказія, що, певно, вразила кожного своєю незвичайною романтичністю. Річ у тім, що красунчик, який щойно закінчив Оксфордський університет, відомий своєю лицарською прихильністю до жіноцтва, показує свою візитну картку, банківський рахунок і родовідне дерево й пропонує свою руку й серце бідолашній юній леді, благаючи відразу призначити день шлюбу. І його пропозицію прийняли тут-таки. Кожній леді з тих, що присутні, вручили високохудожній сувенір – брожку з черепом і кістками, і цей дарунок, як коштовний, так і доречний, спричинився до нової хвилі радісного захвату; коли ж галантний вихованець Оксфорду (до речі, нагадаємо, нащадок одного з найшанованіших родів у історії Альбіону) настромив на палець нареченої, що мило зашарілася, коштовну обручку зі смарагдами у формі трилисника з чотирьох листів, захват публіки перейшов усі межі. Та навіть сам суворий начальник військової поліції Томкін-Максвелл ффренчмуллан Томлінсон, що керував сумною процедурою, той, який, не повівши вусом, розстрілював десятки сипаїв, прив’язуючи їх до жерла гармат, навіть він не спромігся стримати своїх природних почуттів. Його рука в броньованій рукавичці змахнула непрохану сльозу, й ті обрані бюргери, які складали його близький entourage[203]203
  Оточення (фр.).


[Закрыть], могли почути, як він мимрить сам до себе:

– Оце то лялечка, прости мене Господи. Треба ж ото, Господи, щоб така гарна штучка була на світі. Хай йому біс, аж ревів би як бугай, коли згадаю стару жабу, що жде мене вдома в Лаймгаусі.

І тоді Громадянин заходився про ірландську мову і про засідання Дублінського муніципалітету та тому подібне і про ірландське панство, яке, бачте, слова не вміє сказати по-ірландському, і Джо втрутився й собі, бо він заклався з кимось аж на фунт і виграв, і Блум теж балакає щось своє улюблене, смокчучи двопенсову смердючку, яку він вициганив у Джо, і згадує про Гельську лігу і лігу супротивників частування і про те, що пияцтво це прокляття Ірландії. Припинити гуртове частування, коли в пивниці збираються друзі, і все буде гаразд. Авжеж, ти поставиш йому пінту, він вихилить її собі в пельку, а ти не дочекаєшся від нього навіть піни від тієї пінти, аж доки Господь покличе його душу. Я оце недавно пішов із приятелем на їхню музичну вечірку, танці та пісні, ляжем, любко, під копичку, та чи просто на травичку^{620}, потім один дядько із значком Товариства тверезости викаблучувався про щось ірландською, і цілий гурт colleen bawns походжав із своїми безалкогольними напоями, продавали якісь медалі, помаранчі й лимонад і ще черстві булочки, ну, flahoolagh[204]204
  Княжі (ірл.).


[Закрыть], всякі лагомини, словом, нема про що говорити. Ірландія твереза – Ірландія вільна^{621}. А потім якийсь старий пердун почав дмухати у козицю, і вся ця шатія-братія ну човгати ногами під музику, і то таку, від якої мухи дохнуть. І ще там никали двійко преподобників, стежили, щоб серед публіки не заводили шурів-мурів, а це, по-моєму, взагалі однаково, що бити нижче пояса.

Отож, як я уже розказував, той собацюра, бачачи, що бляшанка порожня, починає нюшити навколо нас із Джо. Якби він був мій, я б його добре попестив, навчаючи, єй-єй. Луснув би його раз, а потім ще й іще, щоб до нього дійшло, тільки не по очах.

– Боїшся, що вкусить? – питає Громадянин і скалиться.

– Та ні, – відказую. – Щоб не здалося йому, що моя нога то ліхтарний стовп.

Кличе свого барбоса.

– Ну, що тобі, Гаррі, чого тобі? – питає.

І хапає його, і кидає голічерева, і щось йому тлумачить ірландською, а той барбос гарчить на відповідь, і в них виходить схоже на дует, як ото буває ув опері. Такого гарикання, як між ними, ви ще ніколи не чули. Якби я знав чоловіка, який нидіє без діла, то попросив би його написати листа в газети, pro bono publico[205]205
  Для загального добра (лат.).


[Закрыть], про те, щоб на всіх таких псів, як оцей, обов’язково надягали намордник. Гарчить, бурчить, очі налиті кров’ю, бо хоче пити, з пащі капає сказ.

Усім, кого цікавить проблема передачі людської культури нашим меншим братам (а їм ім’я леґіон), ні в якому разі не слід оминути дивовижні вияви кінантропії^{622}, про які ми довідуємося з опису славетного рудого ірландського сеттера-вовкодава, раніше відомого під sobriquet[206]206
  Кличка (фр.).


[Закрыть] Гарріоуен, але нещодавно широким загалом друзів і знайомих перейменованого на Оуена Гаррі^{623}. Зазначені вияви, наслідок багаторічного дресирування пестощами і ретельно обміркованої системи харчування поєднуються вкупі з іншими досягненнями з читанням віршів. Наш найавторитетніший з-поміж нині живих фахівців із фонетики (його ймення з нас не витягнеш ніякою силою!) доклав просто нелюдських зусиль, щоб аналітично порівняти читані вірші, і виявив їхню разючу (курсив наш) подібність до рун прадавніх кельтських бардів. Зараз ми не говоримо про ті чарівні пісні кохання, з якими познайомив світ наших книголюбів поет, що ховається під ніжним псевдонімом Тендітна Гілочка^{624}, а, далебі, про ті жорсткіші й особистіші вияви емоцій (як зазначив такий собі Д. О. К. у цікавому повідомленні, що з’явилося в одній з вечірніх газет), які ми спостерігаємо в сатиричних віршах славетного Рафтері^{625}, а також Дональда МакКонсідайна, не кажучи про сучаснішого лірика, який перебуває нині в центрі уваги нашої освіченої публіки. Пропонуємо вашій увазі уривок у перекладі англійською, здійснений видатним ученим, чиє ім’я нам не дозволено розголосити, хоч ми й вважаємо, що наші читачі спроможні довідатися з непрямих алюзій більше, ніж із прямої інформації. Метричній системі собачого оригіналу, яка нагадує витончені алітеративні та ізосилабічні правила валлійського енгліну^{626}, властива куди більша складність, проте ми гадаємо, що наші читачі погодяться: його дух відтворено непогано. Можливо, нам слід додати, що враження від читаного значно посилиться, якщо читати вірші Оуена повільно й монотонно, щоб вони звучали, наче стримане гарчання.

 
Гризота гризот моїх
Сім днів кожноденно
І сім четвергів сухих
Тобі, Барні К’єрнан,
Хай сняться без краплі
Води, що відвагу
Остудила б мою й хоробрість.
А єство це моє гаряче
Жадає тельбухів Ловрі.
 

Тоді він попросив Террі принести води собаці, і, їй-богу, тварина так жадібно хлептала ту воду, що чути було за добру милю звідси. А Джо його питає, чи згодиться ще повторити.

– Можна ще, – відповідає, – chara[207]207
  Друже (ірл.).


[Закрыть], а то ти подумаєш, що я на тебе чомусь образився.

Їй-богу, він тільки вдає, що у нього не всі дома. Швендяє по місту з одного шинку до іншого з цим собацюрою старого Гілтрепа, покладаючись на те, що ви вважатимете за велику честь для себе, коли він погодиться, щоб ви почастували його випивкою, і розкошує собі коштом міських платників податків та членів корпорації. Довічна гульня для чоловіка і пса. А Джо питає:

– У тебе для ще одного пива місце знайдеться?

– А на ставку для ще одної качки місце знайдеться? – питаю його я.

– Ще раз те саме, – це він до Террі. – А ви певні, що нічого не бажаєте з числа буфетних напоїв? – питає він.

– Ні, дякую, – відказує Блум. – Річ у тім, що я, власне, прийшов сюди зустрітися з Мартіном Каннінгемом, розумієте, щодо страхової спадщини бідолахи Дігнема. Мартін попросив мене зайти в контору. Виявилося, він, тобто Дігнем, не повідомив страхову компанію, що заставив свій страховий поліс, і відтак, по закону, кредитор по заставній нічого не може отримати.

– Комедія, – засміявся Джо. – Дотепно виходить: старий Шейлок сам себе надурив. Тож тепер усе це на руку дружині, хіба ні?

– Ну так, – каже Блум. – Справу мають довершити її поклонники.

– Які поклонники? – допитується Джо.

– Я помилився, – поправляється Блум. – Маю на увазі: законники, адвокати дружини.

І пірнає у плутанину заставного законодавства і в те як лорд-канцлер вирішує і слід врахувати інтереси дружини і вже створено фонд але Дігнем заборгував Бріджмену деяку суму грошей і якщо тепер дружина чи удова ставитимуть під сумнів права кредитора по заставній і зрештою забив мені баки цим заставним законодавством. Йому самому з біса пощастило, що не попав тоді під це саме законодавство як шахрай і волоцюга, та приятель у суді його вирятував. Продавав білети добродійницької лотереї, яка провадилася буцімто за сприяння Угорської королівської влади. Щоб я вмер коли неправду кажу. Щодо євреїв краще помовчу. Угорський королівський грабунок.

Аж тут суне, похитуючись, Боб Дорен і просить Блума переказати місіс Дігнем, що він співчуває їй у втраті й дуже жаль, що не вийшло у нього з похороном і переказати їй, що він сказав і що всі, хто знав покійного, кажуть, що ніколи ще на білому світі не було кращого і достойнішого чоловіка, ніж бідолашний любий Віллі, нині покійний, переказати їй. Словом, балакає таке, що не тримається купи. Потискає Блумові руку і закликає трагічним тоном: перекажіть їй те то. Ми з тобою тиснем руки, бо одна мета в нас, брате, будем разом із тобою махлювати й шахрувати.

– Маю тішитися надією, мосьпане, – сказав він, – що я не зловживаю нашим знайомством, яке може здаватися коротким у розумінні тривалости часу, але ж спирається, як я сподіваюся і гадаю, на взаємну пошану, раз я прошу у вас такої ласки. Якщо ж я дозволив собі деяку вільність, то нехай щирість моїх почуттів послужить вибаченням мого зухвальства.

– Та ні ж бо, мосьпане, – заперечив той. – Я високої думки про ті спонуки, які спричинили ваш намір, і обіцяю докласти всіх зусиль, щоб допомогти вам у довершенні вашої місії, мету якої ви мені довірили, тішачись думкою, що хоча доручення це пов’язане з сумною подією, але сам вияв вашої довіри до мене дещо пом’якшує гіркоту вмісту цієї чаші.

– У такому разі дозвольте мені потиснути вашу руку, – сказав він. – Я певен, що доброта вашої душі куди краще, ніж мої нікчемні слова, допоможе відчути біль мого серця, такий гострий, що якби я не тамував його з усіх сил, він би позбавив мене дару мови.

І подався собі геть, силкуючись не хилитатися. Ще тільки п’ята година, а він уже як зюзя. Оце колись пізно увечері він мало не попав у каталажку, добре що Педді Леонард знав того полісмена, номер 14А. Напився в забігайлівці на Брайд-стрит уже після кінцевої години і бахурує з двома хвойдами, і їхній супер тут же ошивається, і вони хиляють портер чайними чашками. Хвойдам він видав себе за француза, мовляв він мсьє Жозеф Манюо, та й ну шельмувати католицтво, а насправді він сам, ще хлопчиною, прислужував при службі Божій у церкві Адама і Єви, заплющуючи побожно очі, і хто написав новий заповіт, а хто старий заповіт, і тискав їх та лапав. А ті дві хвойди реготали аж мало не померли зо сміху, спорожнили у нього, бовдура, кишені; він залив усе ліжко портером, а вони верещать і регочуться. А як поживає твій заповіт? У тебе який заповіт, старий чи новий? Саме тоді в цю забігайлівку нагодився Педді. А подивитися на нього в неділю, коли він із своєю жінкою-потіпахою простує до церкви і вона, виляючи задом, ступає до вівтаря в лакованих черевиках, не абияк, а з пучечком фіалок, як цяця, наче панночка. Достеменна сестра Джека Муні. А матуся, стара мандрьоха, здає комірки вуличним коханцям. Їй-богу, Джек наставив його на путь істинний. Попередив, якщо тільки він не покриє своїх гріхів, то хай начувається.

Тим часом Террі приносить три кухлі.

– Призволяйтеся, – каже Джо, частуючи. – Призволяйтеся, Громадянине.

– Slan leat[208]208
  Хай щастить (ірл.).


[Закрыть], – відповідає той.

– Щоб добре тобі велося, Джо, – кажу я. – Здоров’я тобі, Громадянине.

Їй-богу, він уже вихилив половину свого кухля. Напоїть його зможе хіба той, у кого грошей кури не клюють.

– Слухай, Елфе, – питає Джо, – а кого довготелесий хоче протягнути в мери?

– Твого друга, – каже Елф.

– Наннана? – допитується Джо. – Члена?

– Не називаю імен, – відказує Елф.

– Так я і думав, – каже Джо. – Я щойно його бачив з Вільямом Філдом, членом парламенту, на зібранні скототорговців.

– Кучерявий Іопас^{627}, – озивається Громадянин, – що вивергається, наче вулкан, улюбленець усіх країн і ідол своєї власної.

А тим часом Джо починає просвіщати Громадянина про ящур, скототоргівців і вжиття заходів, а Громадянин посилає їх усіх к такій матері, а Блум обстоює сірчані купелі, як засіб для шолудивих овець, якусь відому йому мікстуру від кашлю для телят і якісь найґарантованіші ліки від антимікозу. Він-бо колись працював на бойні. Походжав із записником і олівцем, усім заважав, аж поки Джо Кафф дав йому копняка за те, що той посварився з якимсь скотарем. Містер Усезнай. Може навчити свою бабусю, як доїти качок. Пісюн Берк розказував мені, як його жінка в «Міському гербі» плакалася, бо місіс О’Дауд безнастанно рюмсала через свої жирові нарости завтовшки вісім дюймів по всьому тілу. Варто їй пукнути, як він уже бігає навколо неї і повчає, що слід робити в таких випадках. Що там у тебе сьогодні в програмі? Ага. Гуманні методи. Адже бідолашні тварини страждають а фахівці вважають що найкращий з відомих засобів неболісний для тварини це втирати мастило обережно в уражене місце. Їй-богу, він, мабуть, зуміє витягти з-під квочки яйце так обережно, що й не потривожить її.

Ко-ко-ко. Кво-кво-кво. Чорна Ліза – це наша курочка. Вона несе нам яєчка. Коли знесе яєчко, вона дуже радіє. Куд-ку-дак! Куд-ку-дак! Тоді приходить добрий дядечко Лео. Він просовує руку під Чорну Лізу і забирає її свіженьке яєчко. Ко-ко-ко-ко. Кво-кво. Куд-ку-дак. Куд-ку-дак.

– Хоч як там є, – каже Джо, – Філд і Наннетті вирушають сьогодні до Лондона і зроблять про це запит на засіданні Палати громад.

– Чи ви певні, – питає Блум, – що радник їде теж? Річ у тім, що я хотів із ним поговорити.

– Так, він їде поштовим пароплавом увечері, – пояснює Джо.

– От біда, – зітхає Блум. – Мені дуже треба було. Може, їде тільки містер Філд. Я не зміг зателефонувати. Ні. Ви певні?

– Наннан їде теж, – каже Джо. – Ліга доручила йому зробити завтра запит щодо наказу комісара поліції, який заборонив у парку займатися ірландськими видами спорту. Як ти дивишся на це, Громадянине? The Sluagh na h-Eireann[209]209
  Ірландська армія (ірл.). Ірландське патріотичне товариство.


[Закрыть]^{628}.

Містер Коров’як-Півакр (Мултіфарнгем, націоналіст): У зв’язку із запитом мого шановного друга, депутата від Шіллела, я б хотів запитати високоповажного джентльмена, чи справді уряд дав указівку, щоб цих тварин забивали, не зважаючи на відсутність медичних ознак їхнього патологічного стану.

Містер Рукиноги (Тамошант, консерватор): Шановні депутати вже отримали відомості, з якими був ознайомлений комітет палати. Навряд чи я зможу істотно доповнити ці відомості. Відповідь на запит шановного депутата буде стверджувальна.

Містер Ореллі (Монтенотте, націоналіст): Чи давалися подібні вказівки щодо забою тварин людського роду, які наважувалися бавитися ірландськими видами спорту в Фенікс парку?

Містер Рукиноги: Відповідь буде заперечна.

Містер Коров’як-Півакр: Чи не вплинула славнозвісна мітчелестаунська телеграма високоповажного джентльмена на політику джентльменів із державної скарбниці?

(Галас у залі).

Містер Рукиноги: Мені треба навести довідки щодо цієї справи.

Містер Нафталін (Банкоум, незалежний): Стріляти без попередження.

(Опозиція аплодує для сміху).

Головуючий: Годі! Годі!

(Засідання закривається. Оплески.)

– Ось вам чоловік, – каже Джо, – який відродив ірландський спорт. Він сидить осьдечки. Чоловік, який визволив із в’язниці Джеймса Стівена. Чемпіон усієї Ірландії з метання шістнадцятифунтового ядра. Який у тебе найкращий результат, Громадянине?

– Na bacleis[210]210
  Про це не варто (ірл.).


[Закрыть], – відповідає Громадянин, удаючи із себе скромного. – Хоча в свій час я був не гірший за інших.

– Не треба, Громадянине, – припиняє його Джо. – Усіх інших ти просто заткнув за пояс.

– Невже таке було? – питає Елф.

– Авжеж, – підтверджує Блум. – Це всім відомо. А ви не знали?

І завели балачку про ірландські види спорту та про ігри, якими бавляться shoneens, щось на взір лаун-тенісу, про ірландський трав’яний хокей і про штовхання ядра і про поклик рідної землі і про творення нації по новій і тому подібні речі. І, звичайно ж, Блумові треба було теж висловитися з кожного приводу: якщо у чоловіка слабке серце, то йому трудні фізичні вправи не до шмиги. Присягаюся цнотою моєї бабусі, якщо піднімеш із підлоги соломину і скажеш Блумові: Поглянь-но, Блуме. Ти бачиш цю соломину? Це соломина, – то, присягаюся честю моєї дядини, він буде просторікувати про цю соломину цілу годину і, запевняю, ні на мить не спиниться.

Щойно ми були свідками дуже цікавої дискусії щодо відродження давніх гельських видів спорту і щодо значення фізичної культури, як вона сприймалася в Стародавній Греції, Стародавньому Римі і Давній Ірландії для розвитку нації, дискусія відбувалася в старовинній залі Брайєна О’Кірнана на Срейд-на-Бретан Бхеаг^{629} за сприянням Слуг-на-г-Ейреанн. Вельмишановний президент шляхетної спілки головував на засіданні, і люду в залі було доста. Після змістовної доповіді голови, що визначалася красномовством і завзяттям, розпочалася цікава й змістовна дискусія щодо того, чи бажано відроджувати давні ігри та спортивні змагання наших прадавніх панкельтських предків. Широко відомий і високо шанований трудар на лану нашої давньої мови містер Джозеф Маккарті Гайнс красномовно закликав відновити давні гельські види спорту й забави, яким віддавався зранку і ввечері Фінн МакКул, аби оживити найкращі традиції відновлення сили, моці й мужности, які досягнули нас із глибини віків. Л. Блум, якого присутні сприйняли по-різному, і оплесками і свистом, дотримувався іншої точки зору, і головуючий, а він вельми прихильний до співу, поступаючись численним проханням і рвучким оплескам з усіх кінців ущерть залюдненої зали, поклав край дискусії чудовим виконанням вікопомної пісні на слова безсмертного Томаса Осборна Девіса «І нація стане ірландська»^{630} (на щастя, вони загально відомі, і їх можна тут не нагадувати). У її виконанні наш ветеран, патріот і чемпіон, можна сказати без перебільшення, перевершив самого себе. Ірландський Карузо-Ґарібальді був у чудовій формі, і в освяченому традицією гімні, співаному так, як може співати його тільки наш громадянин, його лункий голос сприймався публікою з непідробним захватом. Його вокалізм високого класу вже створив йому виняткову репутацію, проте сьогоднішнє виконання підняло її ще вище, про що свідчив оглушливий грім оплесків такого великого людського тиску, серед якого можна було побачити багатьох видатних діячів нашого духівництва, а також і представників преси, адвокатів та суддів і інших учених мужів. На цьому збори завершилися.