Текст книги "Улісс"
Автор книги: Джеймс Джойс
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 53 страниц)
Знаєте, стою я зранку зі стариганом Троєм з Д. М. П[196]196
Дублінська міська поліція.
[Закрыть]. на розі Арбор-гіл, аж тут несе нечиста сила сажотруса з усім його причандаллям, і він, клята душа, тикає своєю мітлою прямісінько мені в око. Ну, я, вже ж, обертаюся, щоб обізвати його в Бога душу, аж бачу, по Стоні Беттер чимчикує не хто інший як Джо Гайнс.
– Чи ба – Джо! – кажу я. – Як тобі живеться-можеться? Ти видів таке? Он той бляцький сажотрус мало не вийняв мені око своїм деркачем.
– Сажа к добру, – каже мені Джо. – А що це за старий мудак, з яким ти притюпав сюди?
– Це стариган Трой, – пояснюю. – Служив був у поліції. Я оце думаю, чи не заявити на того телепня, що він створює перепони для вуличного руху в місті своїми мітлами та драбинами.
– А що тебе занесло у нашу околицю? – питає Джо.
– Є тут одна невеличка справа, – кажу. – Недалеко звідціля, за гарнізонною церквою на розі Чікен-лейн, живе хитрющий злодюга – стариган Трой мені про нього саме дещо пояснює – він, буцімто на виплат, набрехавши, що має маєток у графстві Даун, узяв чималу купу цукру та чаю по три шилінги на тиждень в одного курдупля на ім’я Мойсей Герцоґ он там, біля Гейтсбері-стрит.
– Обрізаний! – здогадується Джо.
– Атож, – кажу я. – Із самого вершечку. Старий мідник, його прізвище Гераті. Два тижні за ним бігаю і не можу отримати ані пенса.
– То це і є твоє діло? – питає Джо.
– Атож, – кажу я. – Погинули витязі та й на полі бою. Виправляю борги особливо затятих і незгідливих боржників. Проте цей один украй неприторенний драпіжник, такого негідника навряд чи знайдеш деінде, мармиза геть подзьобана віспою, хоч дощову воду в неї збирай. Перекажіть йому, каже він, що я його попереджаю, каже, і попереджаю дуже серйозно щоб він сюди не потикався, і щоб ви його більше сюди не посилали, а якщо він з'явиться, то я, каже, подам на нього позов у суд за те, що торгує без патенту. А сам нажерся за його грошики по саме нікуди, аж пузо мало не трісне, та ще й кирпу гне! Я ледве не вмер зо сміху, слухаючи, як той єврейчик скімлить із розпачу. Він же попиває мої чаї. Він же споживає мій цукер. То чом же він не віддаває мені мої грошнелі?
За товар, який може зберігатися тривало, куплений у Герцоґа Мойсея, що мешкає в Дубліні, Сент Кевінс-перейд, 13, Вудкі, торгівець, що далі зветься «продавець», проданий і доправлений Гераті Майклові Е., есквайру, що мешкає в Дубліні, Арбор-гіл, 29, Арранкі, джентльмен, що далі зветься «покупець», а саме п’ять фунтів чаю найвищого ґатунку вартістю по три шилінги за фунт, і цукор пісок сорок два фунти по три пенси за фунт, цей покупець має заплатити цьому продавцеві один фунт стерлінгів п’ять шилінгів і шість пенсів, що є вартістю товару, і ці гроші мають бути виплачені цим покупцем цьому продавцеві щотижневими внесками, а саме три шилінги нуль пенсів кожні сім календарних днів: і цей товар, який може зберігатися тривало, покупцеві не належить віддавати в заклад чи в заставу, чи перепродавати, чи якось інакше відчужувати, цей товар має бути і залишатися й утримуватися у винятковій і повній власності цього продавця, що може розпоряджатися ним на свій розсуд, аж доки зазначена вище сума буде виплачена покупцем продавцеві у зазначеному вище порядку, як щодо цього сьогодні домовилися продавець, його спадкоємці, наступники, повірені та виконавці духівниці з одного боку та покупець, його спадкоємці, наступники, повірені та виконавці духівниці з другого боку.
– Ти вже зав’язав із випивками? – питає Джо.
– Між випивками, – запевняю, – не п’ю ані краплини.
– То, може, – пропонує, – провідаємо нашого давнього друга?
– Которого? – питаю. – Один, мабуть, уже у Божого Джона, в притулку для шизів{594}, здурів бідолаха.
– Перебрав, попиваючи свого питва? – питає Джо.
– Саме так, – кажу я. – Віскі з содою геть забили йому тяму.
– То нумо до Барні Кірнана, – знову Джо. – Мені треба побачити Громадянина.
– Добре, ходімо до нашого любчика Барні, – погоджуюсь я. – А що, скажи, у нас діється цікавого чи дивовижного?
– Анічогісінько, – відказує Джо. – Я оце на засіданні побував у «Міському гербі».
– І що там на ньому? – питаю.
– Скототорговці зібралися щодо ящура. Хочу доповісти Громадянину все, що там говорилося.
Отак балакаючи про се і про те, обходимо ми з ним ліненгольську казарму і з тилу будинок суду. Приємний він хлопець Джо і хоч куди, коли заведеться в нього копійчина, та можу заприсягтися, такого з ним іще не бувало ніколи. Досадно мені, що не довелося підстерегти цього підлотника, лиса Гераті, він же грабує людей серед білого дня. То треба було таке придумати: за те, що торгую без патенту.
В землі чудовій Інісфайл{595} існує ще й чарівний край. Це край святого Мічена. Там височить сторожова вежа, що видна всім здаля. Там спочивають вічним сном славетні небіжчики: відомі ратоборці й державці. Там струменіють чисті води, де гуляють косяки риб: гуннардів і камбали, тарані й палтуса, тріски та лосося, і лиманди, й калкана, і флаундера, а ще гасає всяка риб’яча сірома та інші насельники водного царства, яким немає ні числа, ні ліку. Пестливий вітерець із заходу чи сходу колише віти велетнів дерев із буйним листям: ліванських кедрів і пахучих сикомор, прославлених платанів, цілющих евкаліптів та інших ґрандів деревного світу, що став окрасою цього дивного краю. Там чарівні дівчата, вмостившися під стовбуром дерев чарівних, заводять усі пісень чарівного наспіву, милуючись чарівними коштовностями, золотими зливками та срібними рибками, а також барилами оселедців, кошиками виловлених вугрів, тріски, лососів, і пурпуровими скойками, і смішними комашками. І витязі прагнуть сюди звідусіль здобути їхні серця від Еблани до Слівмарги, геройські принци з непокірного Мунстеру і з Коннахту чесного, і з родючих рівнин Лінстеру, і з країв Круахана, і з Арми чудової, і з усіма шанованої округи Бойл, принци, королеві сини.
І стоїть там осяйний палац, чию кришталеву баню, що поспіль мерехтить вогнями, видно всім мореплавцям, які мандрують неозорими морями у лодіях, споряджених саме для цього діла, і прибувають сюди всі гурти і ситі бички та телиці й перші плоди цієї землі, і О’Коннелл Фіцсаймон бере з них ясу, вождь і нащадок вождів. А ще приїжджають сюди здоровецькі мажари, наповнені вщерть дарами родючих нив, кошиками квітної капусти, купами шпинату, величезними ананасами, навалами помідорів, фіґами, ріпою, кругленькою картоплею і капустою кольоровою з переливами, йоркською і савойською, кошиками грибів і верейками з цибулинами, які називають перлами землі, і кабачками і ще вікою, ячменем та рапсом, та червоними зеленими жовтими брунатними солодкими великими стиглими плямистими яблуками і козубами суниці й решетами аґрусу соковитого і вкритого пушком, і суниць таких добірних, що ласувати ними достойні тільки принци, і малина щойно з куща.
– Попереджаю його, – каже він, – і попереджаю дуже серйозно. Ну ж бо, виходь сюди, Гераті, негіднику, харцизяко з великої дороги!
І туди ж прямують незліченні отари породистих овець і добірних ягнят і дужих баранів та молодь овеча і гурти сірих гусей і бичків та кобил і безрогих телят і довгорунних овець і овець на годівлю і тільних корів і льох і беконних свиней та інших рохів різноманітних і найдобірніших порід і бичків та телиць породи Ангус і безрогих бичків з бездоганним родоводом а також дипломовані удійні корови бугаї, і безперестану там лунає тупотіння й гоготіння, мукання й мекання, ревіння й іржання, рохкання й чвакання навали овечих, свинячих і коров’ячих гуртів, що притупали з пасовиськ Лаша і Раша і Каррикмайнса і з річкових долин Томонда та неприступних круч Макгіллікаддиських гір, і з берегів величавого глибоководного Шаннона і з положистих горбів краю, де оселилося плем’я Кіар, їхні вимені набучавіли від надміру молока, а ще там виставлені барильця з маслом, голови сичужного сиру, діжечки, відруби баранячої туші, мірки з зерном, яйця, які продаються сотнями, різного розміру, форми і кольору засмаги.
Так от, заходимо ми до Барні Кірнана і там, звичайно ж, сидить Громадянин у кутку, балакає сам із собою, і з ним його клятий собацюра Гарріовен, і він чекає: а може, хтось почастує його, поставить чарчину.
– То ось він, – кажу я, – у своєму закапелку, зі своїм кухликом і своїми паперами, пріє до сьомого поту задля нашої перемоги.
Тут пакосний барбос загарчав так, що у мене мурахи по спині полізли. Їй-богу, велике добро для всього люду зробив би той, хто на смерть прибив би вражу псину. Я чув, що вона ущент подерла штани полісменові, коли той прийшов вручити повістку щодо патента.
– Стій, замри! – командує він.
– Все гаразд, Громадянине, – каже Джо. – Це свої.
– Проходьте, раз свої, – відказує він.
Тоді тре око пальцями і питає:
– Як ви оцінюєте теперішній стан речей?
Тобто уявляє себе повстанцем Рорі{596}, що колись довго ховався в горах, чекаючи слушного часу. Та Джо, їй-богу, враз змикитив, як його улестити.
– Я вважаю, наші акції йдуть угору, – каже він, погладжуючи себе між штанинами.
А Громадянин, їй-богу, ляскає себе долонею по коліну й оголошує:
– Вся біда в тому, що ми постійно десь воюємо.
А Джо докидає, устромивши великий палець у кишеню:
– Це росіяни, вони прагнуть тиранити в усьому світі.
– Послухай-но, Джо, – кажу я, – годі тобі забивати нам баки. У мене така величезна спрага, що не продав би її й за півкрони.
– То що п’ємо? – питає Джо. – Кажи, Громадянине.
– Вино нашого краю, – відказує він.
– А ти? – до мене Джо.
– Те ж саме, що й попередній промовець, – відповідаю.
– Налий-но три кухлі, – гукає Джо до Террі. – А як у тебе з серцем, Громадянине?
– Працює як ніколи, дорогенький, – запевняє той і до собаки: – То як, Гаррі? Чи буде наше зверху? Га?
І за тим хапає свого барбоса за шкірку і піднімає так, що той мало не ґиґнув.
Витязь сидів на великому камені-круглякові біля підніжжя круглої вежі: це був широкоплечий м’язистогрудий дужорукий міцноногий яснозорий рудоволосий веснянкопоцяткований кудлатобородий широкоротий довгоносий гучноголосий шлоколінний чіпкопалий волосоногий червонолиций жилавий герой. Плечі у нього були на кілька косих сажнів, а коліна його тверді, наче шмат скелі, і вони, як і все його видиме для ока тіло, поросли брунатною колючою щетиною, яка своїм кольором і цупкістю схожа зі шпильками гірського ялівцю (Ulex Europeus). Його ніздрі, широкі, які розпросторились мов крила, і з яких стирчала щетина того ж самого кольору, були такі місткі, що могли б правити за сховище для жайворонка, коли б він надумався звити собі там гніздо. Його очі, де сльоза й усмішка{597} завжди між собою змагалися, були завбільшки такі, як чималий качан квітної капусти. Могутній струмінь теплого видиху, який розмірено вихоплювався з глибокої порожнини його рота, був ритмічно пов’язаний з ударами його велетенського серця, які стрясали землю, розхитували вершину високої вежі й рушили ще вищі стіни печери.
Він був одягнений у довгий убір із шкури освіжованого вола без рукавів, який доходив йому до колін на зразок кільта і був підперезаний мотузкою, сплетеною із соломи та очерету. Під тим убором були штани з оленячої шкури, зшиті жилами на живу нитку. Узутий він був у високі черевики з вичиненої коров’ячої шкури, зашнуровані трахеєю тієї ж таки тварини, і в балбригганські гетри, пофарбовані пурпуровим лишайником. З мотузки звисали морські камінці, які погойдувалися за кожним рухом цієї ваговитої особи, а на них побіжно, але на диво майстерно, були вирізьблені зображення героїв і героїнь Ірландії прадавніх часів: Кухуліна, Конна Ста Битв, Ніалла Дев’яти Заручників, Бріана Кінкорськош, Малахія Великого, Арта Макмерра, Шейна О’Ніла, отця Джона Мерфі, Оуена Роу, Патрика Сарсфілда, Рудого Г’ю О’Доннелла, Рудого Джима Макдермотта, Соггарта Еогана О’Гроуні, Майкла Двайєра, Френсі Гіггінса, Генрі Джоя Маккрекена, Голіафа, Гораса Вітлі, Томаса Коннеффа, Пег Воффінгтон, Сільського Коваля, Капітана Місячного Сторожа, Капітана Бойкота, Данте Аліґ’єрі, Христофора Колумба, св. Фурси, св. Брендана, маршала Макмагона, Карла Великого, Теобальда Вулфа Тона, Матері Маккавеїв, Останнього з Могіканів, Троянди Кастилії, Зразкового Галвейця, Чоловіка, Який Зірвав Банк у Монте-Карло, Голкіпера, Жінки, Що Не Зважилася, Бенджаміна Франкліна, Наполеона Бонапарта, Джона В. Саллівана, Клеопатри, Саворніна Ділиша, Юлія Цезаря, Парацельса, сера Томаса Ліптона, Вільгельма Телля, Мікеланджело Гейса, Магомета, Ламмермурської Нареченої, Петра Самітника, Петра Безсовісного, Чорнявої Розаліни, Патрика В. Шекспіра, Бріана Конфуція, Мерта Гутенберґа, Патріціо Веласкеса, Капітана Немо, Трістана та Ізольди, першого принца Вельського, Томаса Кука і Сина, Бравого Солдата Хлопця-Молодця, Аррага-на-Пог, Діка Терпіна, Людвіґа Бетховена, Коллін Бон, Шкандиби Гілі, Енгуса Чоловіка Божого, села Доллі Маунт, проспекту Сидней, гори Гаут, Валентина Грейтрейкса, Адама і Єви, Артура Веллеслея, Босса Крокера, Геродота, Джека Переможця Велетнів, Гаутами Будди, Леді Годиви, Лілеї Кілларні, Балора Лихе Око, Цариці Савської, Еккі Негла, Джо Негла, Алессандро Вольти, Джеремії О’Доннована Росса, Дона Філіпа О’Саллівена Біра. Біля нього лежав спис із гранітним гостряком, а коло ніг спочивав лютий звір собачої породи, і його уривчастий подих свідчив про те, що він дрімає у збудженому стані, й це підтверджувалося хрипким бурчанням і судомним здриганням, які хазяїн раз по раз тамував, заспокійливо стукаючи могутнім дрюком, грубо вирізьбленим із палеолітичного каменю.
Так от, приносить Террі три повні кухлі, а Джо стоїть, дивлюсь і бачу, – їй-богу, в очах мені потемніло – виймає він із кишені гінею. Правду кажу вам, щоб я здох. Справжній золотий соверен.
– Їх ще багато там, де я цей узяв, – каже він.
– Слухай-но, ти, мабуть, пограбував карнавку в церкві? – питаю я.
– Заробив у поті лиця свого, – відповідає Джо. – Це мені підказав один розумний чолов’яга.
– Я його бачив, перш ніж зустрівся з тобою, – кажу йому. – Він походжав по Пілл-лейн і по Грік-стрит і дивився своїми риб’ячими очима на риб’ячі тельбухи.
Хто ж це мандрує землею Мічена у чорному обладунку? Це О’Блум, син Рорі – це він. Син Рорі не відає страху, бо напоєна розумом душа його.
– Для старої баби з Принс-стрит, – озивається Громадянин, – для підкупленої газетки. Партії, що підтримує домовленість у парламенті. А погляньте-но на цю брудну ганчірку, – каже. – Погляньте-но на неї – каже. – «Айриш індепендент», ось, будь ласка, газета, яку Парнел заснував для того, щоб вона захищала робочий люд. А ось послухайте прізвища народжених і померлих оголошених у цій буцімто ірландській газеті а також тих що одружуються.
І починає їх читати:
– Гордон, Барнфілд Кресент, Ексетер; Редмейн із Іффлі, Сент Енн’с-он-Сі, дружина Вільяма Т. Редмейна народила сина. То як це вам подобається, га? Райт і Флінт, Вінсент і Джіллетт із Ротою Меріон дочкою Рози і покійного Джорджа Альфреда Джіллетта, Клергем-роуд, 179, Стоквелл, Плейвуд і Рідсдейл у Сент Джудз Кенсінгтон, вінчав превелебний доктор Форрест, настоятель Вустерського собору, га? Некрологи. Бристоу, Вайтголл-лейн, Лондон; Карр, Стоук Ньюінгтон, від гастриту та серцевої недостатности; Кокберн[197]197
Автор популярної книжки для хворих з порадами, як лікуватися від гонореї.
[Закрыть], Моут-гаус, Чепстоу…
– Я знаю цього хлопця, – озивається Джо. – Знаю, бо попав був у біду.
– Кокберн. Дімсі, дружина Деві Дімсі, який служив у Адміралтействі; Міллер, Тоттенгем, було вісімдесят п’ять років; Велш, 12 червня, Кеннінг-стрит, 35, Ліверпуль, Ізабелла Гелен. Чи ж личить таке для національної газети, га, мій мужичий сину? І що свідчить таке про Мартіна Мерфі, політичного пройдисвіта з Бентрі?
– Ну годі вже, – каже Джо, беручись за кухоль. – Дяка Богу, що вони нас випередили. То випий-но, Громадянине.
– Та вип’ю, – відказує цей високоповажний проводир.
– То будьмо, Джо, – кажу я. І все інше кажу, як годиться.
Ох! О-о-о! Ясно без слів! Без цього кухля пива мені був немилий весь білий світ. І категорично запевняю вас, я почув, як воно бурхнуло на самісіньке дно мого черева і там запінилося.
Та не встигли вони спорожнити свої чаші, сповнені божественним трунком, що робить кожну людину щасливою, як раптом перед ними з’явився вісник богів, світлосяйний, як небесне око, вродливий юнак, а слідом за ним до покою вступив і статечний старець поважною ходою і величної постави, несучи священні сувої закону, а з ним його вірна дружина, леді з бездоганним родоводом, окраса свого племені.
Малий Елф Берган ускочив у двері й одразу шмигнув у приватний закапелок Барні, мало не падаючи з ніг від сміху, а я тоді дивлюся і, досі не помітив, бачу, хтось хропе в кутку п’яний як чіп, уже йому весь світ замакітрився, певно, ніхто інший як Боб Дорен. Я ніяк не дотумкаю, що тут смішного діється, а Елф подає якісь знаки, визираючи з-за дверей закапелка. Аж тут появляється, – їй-богу, не вгадаєте хто – цей старий пришелепуватий бевзень Деніс Брін у домашніх капцях із двома товстелезними фоліантами під пахвою, а за ним його стара, бідолашна страдниця, тюпає слідом як цуцик. А Елфа так душить сміх, аж він мало не лусне.
– От видовище, – каже він. – Це все Брін нахимерив. Шалається по Дубліну з листівкою, хтось йому прислав, з двома літерами К. і П.: капут, і він вирішив подати по…
І хапається за живіт від реготу.
– Подати що? – питаю я.
– Подати позов, – спромагається він нарешті. – На цілих десять тисяч фунтів.
– Та це ж чорт’і що! – кажу я.
Клятий собацюра загарчав так люто, наче перед ним постали всі ворожі сили світу, але Громадянин утихомирив його добрячим стусаном між ребра.
– Ві і dho husht[198]198
Заткни свою пельку (ірл.).
[Закрыть], – каже Елф.
– То хто це? – питає Джо.
– Брін, – пояснює Елф. – Він побував у Джона Генрі Ментона, тоді подався до Колліса і Ворда, а потім його зустрів Том Рочфорд і послав заради сміху до головного інспектора поліції. Боже милий, ото вже я нареготався. К. П.: капут. Цибатий прийняв його «тепло», замалим не посадив у каталажку, а зараз цей старий дурило тюпає на Ґрін-стрит, хоче найняти детектива.
– А коли вже Довгий Джон повісить того хлопа в Маунтджої{598}? – питає Джо.
– Берган, – мимрить, прокидаючись, Боб Дорен. – То це Елф Берган, чи ні?
– Так, він, – відказує Елф. – Повісить? Ось постривайте, я вам дещо покажу. Агов, Террі, налий-но мені склянку портеру. Треба ж бути таким телепнем! Десять тисяч фунтів. Побачили б ви, як на нього вирячився Цибатий Джон. К.П…
І ну знову реготати.
– Аз кого це ти смієшся? – белькоче Боб Дорен. – Ти Берган?
– Террі, хлопче, ворушися-но швидше, – гукає Елф.
Теренцій О’Райєн почув його поклик і відразу ж приніс йому кришталеву чашу наповнену вщерть пінявим темним елем, який шляхетні близнюки-брати Бровайві і Бровардилон варили в своїх божистих чанах, мізкуваті, як сини безсмертної Леди{599}. Адже збирають вони соковиті шишки хмелю, зсипають їх, просіюють, мнуть і настоюють, додаючи терпкі соки, і ставлять сусло на священний вогонь, і працюють і вдень і вночі безнастанно й сумлінно, не покладаючи рук, ці мізкуваті братове, можновладці великих чанів.
Тож ти, преславний лицарю Теренцію, який змалечку був навчений поштивости, подав цей подібний до нектару трунок у кришталевій чаші йому, спраглому звитяжцю, що є усіх лицарських доблестей здобувач, а красою рівний лиш безсмертним.
А він, цей юний ватажок із племені О’Берген, не міг стерпіти, щоб хтось та перевершив його у великодушних вчинках, отож він милостиво зволив віддячити за послугу оболом, монетою з дорогоцінної бронзи. На ній уміла рука майстра викарбувала портрет у її величній поставі королеви, яка веде свій родовід із Брауншвейзької династії, ймення її Вікторія, Божою милістю Об’єднаного Королівства Великобританії та Ірландії і Британських заморських володінь королева, оборонець віри, імператриця Індії, яка правила численними народами, шанована ними, бо вони знали її і полюбили в усіх землях, де сонце сходить і де воно заходить, білошкірі й темношкірі, червоношкірі та ефіопи.
– Чого цьому бісової віри масону тут треба, – озвався Громадянин, – що він никає туди-сюди попід дверима?
– А справді, чого? – питає Джо.
– Ось, будь ласка, – каже Елф, виймаючи грошик. – Ви заговорили про повішення. То я покажу вам дещо таке, чого ви ніколи ще в живі очі не бачили. Листи вішальника. Ось, подивіться.
І витягає з кишені пачку листів і конвертів.
– Дуриш нас? – питаю.
– Їй-же богу, правду кажу, – запевняє Елф. – От почитайте.
То Джо і взяв ті листи.
– А з кого це ти смієшся? – белькоче Боб Дорен.
Бачу, йдеться до того, що от-от завариться буча. Боб, у нього бзик у голові, коли надміру хильне портеру, тож я починаю балакати, щоб відвернути увагу.
– А як там, Елфе, ідуть справи у Віллі Меррея{600}?
– Не знаю, – каже. – Я щойно зустрів його на Кейпл-стрит з Педді Дігнемом. Та ніколи було, дуже поспішав…
– Ти що? – втрутився Джо, відклавши листи. – Зустрів його з ким?
– З Дігнемом, – пояснює Елф.
– З Педді? – допитується Джо.
– Авжеж, – підтверджує Елф. – А що хіба?
– Хіба ти не знаєш, що він помер? – каже Джо.
– Педді Дігнем помер? – ошелешено Елф.
– Еге ж, – йому Джо.
– Та я його бачив, ще п’яти хвилин не минуло, – твердить Елф, – на власні очі живісінького.
– Хто там помер? – питає Боб Дорен.
– Тоді ти бачив, мабуть, його привид, – каже Джо. – Сила Божа-хрестова з нами.
– Та як же так? – мимрить Елф. – Боже милий! Всього лиш п’ять хвилин тому… Та як же?… і Віллі Меррей із ним, а разом із ними ще той, ну, як його звати… Та як же так? Дігнем помер?
– Що там із Дігнемом? – знову озивається Боб Дорен. – Хай тільки хтось посміє…
– Помер! – повторює Елф. – Та він не більше помер, ніж ти.
– Може й так, – каже Джо. – Але сьогодні зранку з ним повелися дуже вільно: взяли та й поховали його.
– Кого, Педді? – питає Елф.
– Так, його, – відповідає Джо. – Він заплатив свій борг природі, тож хай Господь помилує його душу.
– Боже милий! – вигукує Елф.
Їй-богу, не дивно, що з несподіванки хлопець, як то кажуть, отетерів.
У темряві відчувалося, що руки духа дрібно тремтять, і коли тантричні молитви спрямувалися в належний простір, засвітилося рубінове сяйво, яке поступово яскравішало, і ефірний двійник набував життєвости зокрема завдяки витокам вітальної енергії, що струменіли через ауру голови та обличчя. Комунікація відбувалася за участи гіпофізної залози, а також променів жовтогарячого та пурпурового кольору, що струменіли з сакральної сфери і сонячного сплетіння. Коли до нього звернулися по його земному імені й запитали про ті духовні світи, в яких він перебуває нині, то він повідомив, що нині простує дорогою повернення, пралайї, але зараз перебуває у владі хижих істот нижчого астрального рівня. Коли ж його запитали, що він відчував, переходячи через поріг того іншого світу, він сказав, що спочатку бачив усе наче крізь тьмяне скло, але ті, що перейшли поріг, отримують здатність повного володіння атмічним розвитком. Коли запитали, чи схоже тамтешнє життя на наше земне, він повідомив, що чув від душ, які перебувають на вищих сходинках духовного розвитку, що їхнє житло обладнане всіма сучасними вигодами, такими як таліфона, аліфтар, вана, убирална, а ті, що досягнули найвищих сходинок, мають удосталь найчистіших насолод. Потім він попросив кварту сколотин, і коли її принесли, його душа була з усіх ознак вельми задоволена. Тоді запитали, чи не зволить він переказати що-небудь живим, і він закликав усіх тих, які ще не вийшли з-під облудної облади Майї, рушити дорогою істини, позаяк деванічним колам стало відомо, що Марс і Юпітер заподіють велике лихо, зіткнувшися з Овном, який має силу в східному ареалі. Ще поцікавились у нього, чи немає для нас у покійних особливих побажань, і отримали таку відповідь: Щиро вітаємо вас, наші земні друзі, які ще досі у плоті. Стежте за тим, щоб К. К. не перебирав через край. Пощастило з’ясувати, що ці дві літери – це ініціали містера Корнеліуса Келлегера, керуючого відомої похоронної контори Г. Дж. О’Ніла і друга покійного, який сам облаштовував і справляв похорон. Наприкінці він попросив переказати своєму любому синкові Петсі, що другий черевик, якого він не міг знайти, тепер під комодом у задній кімнаті, і тепер обидва треба віднести до Каллена й залатати тільки підошву, бо підбори в них зовсім цілі. Він зазначив, що ця обставина порушує спокій його душі у потойбічному світі і благав виконати його прохання.
Його запевнили, що цю справу буде негайно залагоджено, і, за всіма ознаками, запевнення він сприйняв задоволено.
Спорожніла вже його оселя: покинув світ наш О’Дігнем, сонце нашого ранку. Вже не топтатимеш ти, о Патрику з осяйним чолом, весною рясту на лузі. Оплач його, Банбо{601}, своїми вітрами, і ти, Океане, оплач його своїми бурями.
– Знову він там, – каже Громадянин, визираючи у вікно.
– Хто? – питаю я.
– Блум, – каже він. – Уже хвилин десять шастає туди-сюди наче вартовий поліцейський.
І справді, їй-богу, я побачив, як його фейса блумнула у вікно і зразу щезла знову.
А малий Елф, той був зовсім знетямлений. Ну геть стерявся хлопець.
– Боже милий, – повторює. – Я ладен поклястися, що це був він.
І тут роззявляє свою пащеку Боб Дорен, шапку посунув на потилицю, і підлотнішого за нього горлопана не знайдеш у Дубліні, коли йому розум замакітриться:
– А хто це тут сказав «Боже милий»?
– Пробач і дякую, бий мене ломакою, – відказує Елф.
– То який же він милий, – горлає Боб Дорен, – коли забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема?
– Річ у тому, – викручується Елф, намагаючись забити горлопанові баки, – що тепер він уже вільний, позбувся усіх своїх клопотів.
І тут Боб Дорен ну верещати:
– Та він же страшенний негідник, він же забрав у нас нашого бідолашного Віллі Дігнема.
Вийшов Террі й подає йому знак: мовляв, тихше, бо в їхньому порядному закладі такі розмови зовсім ні до чого. І тоді Боб Дорен починає, знаєте що? Він починає проливати сльози з приводу гіркої долі Педді Дігнема, можете мені повірити.
– Щиросерда людина була, – плачеться він, шморгаючи носом. – Людина великої щирої душі.
У твоїх очах проблискує сльоза{602}. І знай верзе свої нісенітниці. Краще хай би йшов додому до своєї Муні, карликуватої сучки сновиди, з якою його оженили, дочки судового пристава. Її мати тримала нічліжний дім на Гардвік-стрит, і доця тинялася з поверха на поверх, а Бентам Лайонс розповідав мені: о другій ночі з’являється вона на сходах гола-голісінька на показ для кожного бажаючого, як то кажуть на кінських перегонах, на рівних для всіх підставах.
– Найпорядніший, найшляхетніший, – голосить Боб. – І ось він пішов від нас, наш бідолашний Віллі, бідолашний Педді Дігнем.
У полоні смутку, в глибокій зажурі він обтужував нашу втрату світлосяйного променя небесного світла.
Наш давній знайомий, псище Гарріовен, знову загарчав на Блума, бо той весь час тупцяв біля дверей.
– Та заходьте, не бійтеся, він вас не з’їсть, – каже Громадянин.
Ну, Блум переступає поріг, пильнуючи пса, і питає у Террі, чи не було тут, часом, Мартіна Каннінгема.
– О, Господи, святий Боже наш і його слуга МакКеун! – вигукує Джо, читаючи ті листи. – Хочете, послухайте ось такий?
І починає читати.
Ліверпуль, Гантер-стрит, 7.
Дублін.
Головному шерифу Дубліна.
Вельмишановний сер з вашого дозволу я хочу запропонувати вам свої послуги щодо згаданої вище неприємної справи коли я повісив Джо Ганна у в ’язниці Бутль 12 лютого 1900 року і повісив…
– Ану покажи, Джо, – кажу я.
– …рядового Артура Чейса за підле вбивство Джессі Тільзіт у Пентонвільській в'язниці і я був помічником коли…
– Господи! – кажу я.
– …Біллінгтон скарав лиходія вбивцю Тоуда Сміта…
Тут Громадянин спробував був вихопити лист у нього з рук.
– Потерпи-но хвилинку, – мовив Джо.
– …і також знаю спосіб накинути зашморг на шию так що він уже не скине його і сподіваюся на вашу прихильність і залишаюся ваш, вельмишановний сер, а ціна моя п ’ять гіней.
Г. Ромбольд,
Майстер Цирульник.
– І щоб він, цей Майстер Вішальник, не минув рук іншого Майстра Вішальника, – каже Громадянин.
– І щоб його чорти в пеклі взяли, цю СМЕРДЮЧУ ТВАРЮКУ, – каже Джо. – Знаєш що, Елфе, – каже він, – забери цю бридоту, щоб я її більше не бачив. Привіт, Блуме, – каже він. – Чого бажаєте випити?
І ну вони сперечатися про це діло. Блум тягне своєї: йому, бач, не хочеться, та йому, знай, не можеться, та хай Джо не ображається і тому подібне, і потім зрештою каже: гаразд, тоді я, мабуть, волію сиґару. Їй-богу, розумний чолов’яга, нічого не скажеш.
– Террі, принеси нам одну з найкращих твоїх смердючок, – гукає Джо.
А Елф тим часом розповідає, як один хлоп прислав з такого приводу листівку зі співчуттям і з чорною облямівкою навкруг.
– Усі вони цирульники з чорного краю{603}, – каже він, – які за п’ять фунтів та дорожні видатки ладні повісити рідного батька.
І розповідає, як двоє стоять унизу чекають і, коли повішений зависне, тягнуть за ноги, щоб задихнувся належно, а потім ріжуть мотузку на шматочки і продають по кілька шилінгів за шматик.
Вони мешкають у темному краї, мстиві лицарі бритви. І свій мотуз, свою смертельну зброю, тримають напоготові, щоб вишпурити в Ереб{604} тих, які пролили кров людську, бо сказав Господь: їх мені терпіти не сила.
І ну вони гуторити про смертну кару й звичайно ж Блум і собі розбалакує про те як і чому та іншу чорзнащологію цього діла а пес увесь час обнюхує його і мені казали що від цих явреїв іде якийсь особливий дух і його собаки чують і він ще про засіб стримання та інше щось тому подібне.
– Щоб ви знали, є одна річ, на яку не діє засіб стримання, – каже Елф.
– І що ж це за річ? – питає Джо.
– Член того бідолахи, якого вішають на шибениці, – каже Елф.
– Та хіба? – дивується Джо.
– Щира правда, – запевняє Елф. – Я чув це від головного доглядача, який був у Кілмейнгемській в’язниці{605}, коли там вішали Джо Брейді, непереможного. Він розповів мені, коли його знімали з шибениці, то член стирчав їм просто в обличчя як сук.
– Пристрасть живе й по смерті{606}, як говорив хтось, – каже Джо.
– Наука все це пояснює просто, – озивається Блум. – Це природний феномен, розумієте, позаяк за рахунок…
І ну закидати нас словами, які навіть вимовити неможливо, про феномен і науку, про цей феномен і той феномен.
Видатний учений гер професор Луїтпольд Блюмендуфт{607} опублікував дані медичних досліджень, які підтверджують думку, що перелом шийних хребців, який призводить до розриву спинного мозку, відповідно до надійно перевірених висновків медичної науки, має неодмінно викликати інтенсивне гангліонне стимулювання нервових центрів, завдяки чому роширюються порожнини corpora cavernosa[199]199
Печеристе тіло (лат.).
[Закрыть], що різко збільшує приплив крови до чоловічого органу, відомого під назвою пеніс або ж статевий член, і створює феномен, що називається в медицині патологічною філопрогенітивною вертикально-горизонтальною ерекцією in articulo mortis per diminutionem capitis[200]200
У мить смерти, спричиненої відтинанням голови (лат.).
[Закрыть].
