Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 53 страниц)

Отож посеред загальних безжурних веселощів, що панували в товаристві, зненацька закалатав дзвоник, і поки всі гадали, яка там могла бути причина, увійшла міс Каллан і, тихо мовивши кілька слів юному містерові Діксону, вийшла, вклонившись щирій компанії низенько. Навіть і коротка присутність серед роздебошеної компанії цієї жінки, обдарованої всіма чеснотами скромности і настільки прекрасної, наскільки й суворої, притлумила гумористичні випади навіть найнестриманіших нечем, одначе щойно вона вийшла, як непристойне лихослів’я, мов за сигналом, знову ринуло потопом. А вбийте мене дурня, ревнув Костелло, цей вельми захмелілий нікчема. Оце так теличка, клянуся всіма монстрами! Закладусь на що завгодно: вона тихцем призначила тобі побачення. Чи ж не так, ти, хтивий собацюро? Та чи ти ж хоч умієш з ними? А в бога душу… Та ще краще тебе, заперечив містер Лінч. Вони там, у Скорботній, тямлять, як обходитися в ліжку. Хрессятий побий, чи ж той док О’Гаргл щось іще там робить, як не лоскоче постійно черничок під підборіддячком? Це така правда, як і те, що душа моя жадає спасіння, що моя Кітті мені розповідала, а вона вже сьомий місяць висиджує там сиділкою. Ах, божмилий, докторе, вигукнув тут юнак у лимонно-жовтій камізелі, зображаючи манірні кривляння й непристойно вигинаючись усім тілом, як же ви розлоскотали мене всю! А пропади все пропадом! Господи Ісусе, як я вся трясуся! Та ви небезпечний, як наш миленький-любенький Отець Поцілуйко, їй-бо! А хай я вдавлюся цим кухлем, знову загорлав Костелло, якщо вона не дожидає поповнення в сімействі! Знаю я одну панію, на яку тільки глянеш, а вона вже й пузом. Одначе тут молодий хірург підвівся й попросив пробачення у товариства, позаяк потрібна його присутність у палаті, як повідомила його медсестра. Милосердному провидінню було завгодно, щоб нарешті настав край стражданням тієї дами, котра була enceinte[274]274
  Вагітна (фр.).


[Закрыть] і перетерпіла все зі зразковою твердістю, породивши допіру брикливого хлопчика. Хотів би я, провадив він, аби мені вистачило терпцю на тих, хто, не мавши ані рішучости давати життя, ані вчености – давати знання, паплюжить благородну професію, яка, виключаючи тільки віддавання шани Божеству, є найвеличнішою силою, котра несе щастя землі. Запевняю вас, що коли б у тому була потреба, я б привів цілу хмару свідків її гідного й шляхетного служіння, яке має викликати не розгнуздану хулу, а гордість і тріумф у людських серцях. Я не можу скинути їх із рахунків. Як? Чорнити таку людину – милу міс Каллан, окрасу своєї статі й диво для нашої, і це ще в таку значущу хвилину, що випала на долю слабкого смертного створіння? Та хай згине сама думка про це! Я здригаюсь, коли думаю про майбутнє того племени, де посіялося таке недобре насіння, де навіть у Горновій хоромині давно забули належно шанувати матір і діву. Проказавши цей докір, він на прощання вклонився товариству й вийшов у двері. Зусібіч почувся схвальний гомін. Дехто запропонував прогнати геть ницого пияка, і то без обговорень, і цей намір міг би й здійснитися, так що дістав би катюга по заслузі, коли б сам він не позадкував поспішно, із жахливою божбою (прокляття ніколи не сходили з його уст) запевнивши товариство, що свята й істинна церква ніколи ще не мала кращого сина, ніж оце він. Здохнути б мені на місці, заволав він, якщо я не найчесніший Френк Костелло, таж я, що стою ось тут перед вами, завжди плекав тільки добрі почуття, а паче всього був змалку навчений, шануй батька свого й матір свою вона ж у мене вміла зготувати пудинг із варенням язика проковтнеш пальчики оближеш не забуду матір рідну все за нею плачу!

Але повернімося до містера Блума, який ще зразу, тільки-но зайшов сюди, вловив декотрі непристойні жартики, одначе стерпів, надумавшись дивитися на них як на плоди незрілого віку, коли, як багато хто вважає, людина не відає жалю. Що правда, то правда: молоді лобуряки вправлялися навперебій, хто втне шаленішу витівку, й галасували, мов великі діти; слова, що пробивалися крізь їхні крикливі та безладні суперечки, були не дуже зрозумілі й дуже непристойні; їхня грубість, образливі mots[275]275
  Слівця (фр.).


[Закрыть] відштовхували від себе його розум, і все ж тим паче ці молодики не надто старалися дотримувати правил доброго тону, хоча невичерпні запаси їхньої юної тваринної енергії радше приваблювали до них. Одначе слова містера Костелла звучали йому небажаним жаргоном, його нудило од сього безсоромного гультіпаки, що видавався йому якимсь безвухим виродком, потворно згорбленим, хтозна од кого народженим, посланим у цей світ, мов ті горбані, вже з утроби зубатим і ногами вперед, імовірність чого начебто потверджували й сліди від хірургових щипців на його черепі, й наводив цей суб’єкт пана Блума на думу про ту ланку, котрої забракло в ланцюзі творінь^{715} і котрої так дошукувався винахідливий розум покійного містера Дарвіна. Блум-бо вже переступив за половину строків, які одпускає нам доля, і пережив незліченні злигодні земного буття, отож, належавши до племени обачливого, а ще мавши рідкісний дар передбачення, давно вже звелів серцю своєму не піддаватися поривам гніву, а натомість, гамуючи їх незагайно та вміло, берегти у себе в грудях те супокійне всеприйняття, яке ниці людці ганять, швидкі на суд – зневажають, і всі вважають стерпним – але не більше того. За тими, хто змагається в дотепності, висміюючи тендітну натуру жінки (глибинно чужий йому нахил), він не визнав би ні чесного ймення, ні шляхетного виховання, тоді як супроти тих, хто, втративши усяку міру, більше вже нічого не годен був утратити, у нього лишалася вигострена зброя – досвідченість, здатна змусити їхнє зухвальство до безславного та безладного відступу. Це не боронило йому співчувати палкій юності, яка, попри шавкотіння старечого недоумства та буркотню засуворого старшинства, одвічно прагне (як виражають те цнотливі образи Святого Письма) вкусити од плода забороненого; одначе він нізащо не зміг би скотитися до такого нехтування людяністю в ставленні до шляхетної дами, що виконує покладений на неї обов’язок. Отож виснуємо: хоча слова тієї першої сестри й підтримали в ньому сподівання на швидке розрішення породіллі, але, хай там як, годі не визнати, яке велике пережив він полегшення, коли довідався, що після аж таких тяжких випробувань добрі провіщення все-таки збулися, і тим самим явлені були всім і милосердя, й щедрість Верховної Істоти.

Свої розмірковування щодо великої цієї події він зважився повідати сусідові, сказавши, що, стосовно його уявлень про сей предмет, його думка (якої, можливо, йому й не варто було б висловлювати) така, що тільки той, у кого замість серця шмат льоду, а розум заморожений, не зрадіє од звістки про завершення пологів страдниці, позаяк їй випали жорстокі випробування без будь-якої її провини. Ошатно вбраний молодик гостро одказав, що вина за ті її випроби цілковито лягає на її мужа чи, принаймні, мала б на нього впасти, якщо тільки дама не є новітньою матроною ефеською^{716}. Мушу вам сказати, додав містер Кротерс, постукавши по стільниці, аби ще й звуком підкріпити своє повідомлення, що її старий Алілуїще знову приходив сьогодні, геть уже підтоптаний, із тими бакенбардами, і гундосить самим носом, скажіть хоч слівце, як там Вільгельміна, життя моє, так він її прозиває. Я велів йому бути готовим, мовляв, сподівана подія ось-ось прорветься. Просто притча, скажу я вам. Не надивуюся потенції цього старигана, якщо він зі своєї половини спромігся виколошкати ще одне. Всі почали вихваляти його, як хто вже умів, і тільки гостроязикий фертик усе наполягав, що то, мовляв, хтось інший, а не законний муж, одзначився у цій справі: чи духовна особа, чи факельник (вельми чеснотливий), чи мандрівний продавець усілякого дріб’язку, потрібного в кожному хазяйстві. Яка ж дивовижна, бесідував гість сам із собою, яка незрівнянна їхня здатність до метемпсихозу, якщо і чадоприйомний покій, і трупорозтинальний театр обернено нині ними в академії аморальної легковажности – і за всього сього вже самого лише входження до вченої корпорації буде достатньо, аби ці служителі пустих забав умлівіч перетворилися на взірцевих майстрів того мистецтва, яке стільки славетних мужів мають за найдостойніше з усіх. Але ж, додав він іще, може статися, се дає їм нагоду не стримувати напружених почуттів, які гнітять їх у повсякденному житті, бо ж неодноразово спостерігав я потвердження тому, що крук крукові ока не вийме.

Але яким таким правом, дозвольте нам запитати благородного лорда, покровителя його, оцей-о чужинець, лише милістю доброго володаря отримавши права громадянства, сам себе зводить у верховні судді внутрішніх наших справ? Де та його вдячність, яка має випливати вже з простої лояльности підданця? Під час недавньої війни, коли часами ворогові щастило здобувати перевагу своїми гранатами, хіба цей зрадник племени свого не користався щораз нагодою, аби повернути зброю проти імперії, де його терплять до пори, сам тим часом тремтячи за долю своїх чотирьох відсотків? Чи він забув про це, як воліє забувати про всі отримувані ним блага? Чи звикнувши ошукувати інших, він пошив у дурні, нарешті, й самого себе, позаяк, якщо чутки не брешуть, він сам зробився єдиним знаряддям своєї власної насолоди? Безперечний гріх супроти скромности – вдиратися до спальні шановної дами, дочки відважного майора, або ж припускати бодай тінь сумніву стосовно її доброчесности, одначе, коли вже він сам привертає до того нашу увагу (чого, воістину, ліпше б йому остерігатися), – то що ж, хай так і буде. Нещасна жінка, їй надто вперто й довго одмовляли в законних її прерогативах, щоб вона могла ставитися до його докорів інакше, ніж зі зневагою тієї, що впала в одчай. Се він сміє кидати оті докори, цей ревнитель моралі, істинний пелікан у своїй доброчесності^{717}, він, хто, зацуравши сумління й забувши про природні зносини, кинувся шукати незаконних стосунків зі служницею, взятою з найнижчих верств суспільства! Та коли б ся красунечка не знайшла свого ангела-охоронця в особі своєї швабри, їй дісталася б така сама гірка доля, як єгиптянці Агарі! Що ж до пасовиськ, то тут його сварлива упертість давано знайшла лиху славу, аж один скотар, обурившись, суворо вичитав йому в добірних буколічних виразах, чому свідком став містер Кафф. Не надто пасує йому проповідувати отаке писання. Невже немає біля його оселі поля, що лежить незоране й жде плуга? Порочна звичка пори статевого дозрівання є ганьба у зрілому віці, але, гай-гай, стає його другою натурою. Коли вже він бажає розповсюджувати свій бальзам гілеадський у рецептах та апотегмах сумнівного смаку, аби жовторотих розпусників повертати на стезі здоров’я, то годилося б і справам його бути в кращій згоді з ученнями, якими він захоплюється нині. Подружнє його серце ховає секрети, які добропристойність відмовиться виносити на світло. Розпусні пропозиції якої-небудь зів’ялої красуні здатні втішити його за дружину, одкинуту – й зваблену кимсь іншим; одначе в машкарі новоспеченого цілителя зол і поборника доброчестя він виступає, в найкращому випадку, як таке собі екзотичне дерево, що, коренившись у землі рідного Сходу, і росло, й цвіло, щедро дарувало бальзам, але, бувши пересаджене в помірніший клімат, утратило колишню міць коріння свого, а речовина, що сочиться з нього, загнилася, прокисла і втратила снагу.

З великою обачністю, гідною двірських звичаїв Блискучої Порти, друга санітарка довірила новину молодшому з чергових представників лікарського корпусу, а той уже, своєю чергою, сповістив депутацію про появу на світ спадкоємця. Коли ж він одійшов на жіночу половину, щоб бути присутнім на врочистій церемонії одділення посліду, за участи державного секретаря з внутрішніх справ і членів таємної ради, які стомленим мовчанням виражали одностайне схвалення, депутати, стомившися своїм тривалим і поважним пильнуванням та уповаючи на те, що ця радісна подія звільнює їх від гніту пристойности, гаразд що це звільнення полегшувалося одночасною відсутністю і камеристки, й офіційної особи, незагайно дали роботу язикам – пустилися в суперечку. Марно лунав там голос пана Комісіонера Блума, закликаючи їх до м’якости, стриманости, спокою. Хвилина була надто сприятлива для вправляння у тому штибі промов, який тільки й пов’язував, єдиний, ці вельми несхожі натури між собою. Їхній безжальний скальпель не проминув жодної подробиці предмету: вродженої антипатії єдиноутробних братів, кесаревого розтину, пологів після батькової кончини або, рідше, після смерти матері, братовбивчої справи Чайльдса, яка набула розголосу завдяки пристрасній промові пана Адвоката Буша, котрою й виправдано невинуватого, прав первородства й отримання допомог при народженній двійні чи трійні, викиднів і дітовбивств, зумисних чи таємних, foetus in foetu[276]276
  Народжуваний зародок (лат.).


[Закрыть] без наявности серця, апросопії^{718} при закупорці вен, агнатії декотрих китайців без підборіддя (випадок, повідомлений паном Кандидатом Мулліганом) унаслідок недовершеного зрощення щелепних виступів уздовж медіальної лінії (випадок, коли, за його виразом, одне вухо чує, що інше говорить), переваг знеболювання пологів за допомогою снодійних, подовження часу переймів на останній стадії вагітности внаслідок тиску на вену, передчасного відходу вод (спостереженого в даному випадку), який загрожує сепсисом матки, штучного осіменіння з допомогою шприца, загинання матки з настанням менопаузи, проблеми продовження роду в тих випадках, коли жінка зачала внаслідок зґвалтування, дуже болючого різновиду пологів, котрий бранденбуржці називають Sturzgeburt[277]277
  Стрімкі пологи (нім.).


[Закрыть], відомих випадків народження монстрів, двосім’яних і багатоблизнюкових народжень, які трапляються, коли зачаття було кровозмісним або в період менструації, – одне слово, всіх різновидів людського народження, які ілюструє Арістотель у своєму шедеврі з додатком хромолітографічних ілюстрацій. Щонайглибші проблеми акушерської науки й судової медицини були тут піддані розгляду з тією самою увагою, що й простонародні повір’я, які стосуються вагітности, як от: заборона вагітній долати перелази, аби при такому рухові маля не задушилося пуповиною, або ж настанова їй, якщо загориться палким і даремним пожаданням, то хай прикладе руку до того свого місця, котре призначено для тілесних покарань. Такі аномальні відхилення, як заяча губа, родимі й винні плями, багатопалість, синюха, ангіома, хтось із присутніх згадав як очевидне й природне гіпотетичне пояснення нечастих випадків народження свиноголових (не забули пом’янули тут і мадам Гріссел Стівенс^{719}) або народження немовлят, оброслих собачою вовною. Гіпотеза ж плазмічної пам’яті, прицуприкована сюди посланцем Каледонії й гідна метафізичних традицій репрезентованої ним країни, добачала в подібних випадках зупинення ембріонального розвитку на котрій-небудь із долюдських стадій. А чужоземний депутат, відкидаючи обидві сії теорії, відстоював із запалом (майже переконливим) теорію про зляг жінок із самцями тварин, ручаючись за істинність байок, подібних до легенди про Мінотавра, яку вишуканий геній латинського поета повідав нам на сторінках його «Метаморфоз». Слова його справили незагайне, хоча й ефемерне враження. Випарувалося воно так само швидко, як і найшло на них, під дією промови Кандидата Муллігана, яку той виголосив у своєму неповторно-грайливому стилі, ствердивши, що найкращий предмет бажань – се славненький чистенький дідусик. Водночас пан Депутат Медден і пан Кандидат Лінч завели палку суперечку про юридично-богословську дилему, що виникає в результаті смерти одного з сіамських близнюків раніше від іншого, й обидва надумали викласти свої ускладнення панові Комісіонеру Блуму для незагайного передання їх панові Коадьютору Диякона Дедалу. Цей останній доти одмовчувався – чи то корившися внутрішньому голосові, чи, можливо, бажаючи підкреслити надмірно поважною міною дивоглядне достоїнство свого одіння, отож коли його запитали, нагадав лиш коротко і, як видалося декому, з недбалістю, церковну настанову, щоб не розлучала людина того, що поєднав Бог.

Одначе Малахієва оповідь уже почала сповнювати їхні серця трепетом. Ось він вичарував перед присутніми сцену. Зненацька частина стіни поруч коминка, за якою крився потаємний хід, безгучно відсунулася набік, і в ніші показався… Гейнс^{720}! І хто з нас не відчув, як йому морозом продерло спину? В одній руці прихідько тримав портфель, напхом напханий кельтськими переказами, а в іншій – фіал із написом Отрута. Приголомшення, жах, відраза відбилися на всіх обличчях, тоді як новоявленець зирив на них із мертвотною посмішкою. Розреготавшись сатанинським реготом, він промовив, що саме такого прийому й сподівався, а винна в тому, як видається, історія. Так, ви не помилилися. Я – вбивця Семюела Чайлдса. Але ж як мене покарано! Пекло не лякає мене. Ось зовнішність, що на мені[278]278
  Калька англійської кальки ірландського виразу, що означає: «Ось недоля, що мене спіткала».


[Закрыть]. Безодня і вічність, глухо промимрив він, коли ж здобуду я спокій, по стогнах Дубліна я волочуся з пісенною своєю ношею, і невідступно повсюди за мною він, немовби soulth[279]279
  Ява привида (ірл.).


[Закрыть], неначе bullawurrus[280]280
  Тут: запах убивства (ірл).


[Закрыть]. Пекло моє і пекло Ірландії – на цьому світі. І як тільки не намагався я змусити себе забути! Розваги, стрільба по круках, гельська мова (тут він зронив кілька фраз на ній), опій (підніс свою посудину до вуст), туристичні походи. Все намарне! Його привид переслідує мене. Дурман – ось єдина моя надія… О-о! Погибель! Чорна пантера! І несподівано він із моторошним зойком щез, а стіна враз стала на місце. Одначе за мить голова його виткнулася із протилежних дверей і промовила: Чекайте на мене на станції Вестленд-роу о десять хвилин на дванадцяту. І він пропав! Сльози заструменіли з очей розгульного збіговиська. Провидець підніс руку свою до небес, шепочучи: Помста Мананаана^{721}! Мудрі повторювали: Lex talionis[281]281
  Закон (рівновеликої) помсти (лат.).


[Закрыть]. Сентиментальний той, хто здатний тішитися, не обтяжуючи себе боргом відповідальности за скоєне. Охоплений хвилюванням Малахій змовк. Тайна розкрилася. Був третій брат, і той брат – Гейнс, чиє справжнє прізвище – Чайлдс. Чорна ж пантера – то був він сам, привид свого власного батька. Він пив дурманячі зілля, щоб забутися. Дуже вдячний вам за полегшення. Ніхто не живе в самітній хатині біля цвинтаря^{722}. І жодна душа там не житиме. Тільки павук у самотині тче там свою павутину та пацюк визирне з нори нічною порою. Прокляття тяжіє над цим місцем. Тут блукає привид. Тут земля вбивці.

Який вік має душа людська? Позаяк вона наділена хамелеоновим хистом змінювати відтінки за всякого нового підходу, бути радісною з веселими, сумною з пониклими, то й вік її міняється-міниться, геть як і її настрій. І Леопольд, що сидить тут, думає-гадає, знай жуючи й пережовуючи жуйку спогадів, більше вже не є той статечний служитель преси, власник скромного інвестиційного набутку. Де й поділися літа. Він – юний Леопольд. Неначе у ретроспективному впорядкуванні, от ніби дзеркало в дзеркалі (і – рраз!), він споглядає сам себе. Ось юна постать тієї далекої пори, вигляд у неї не по літах змужнілий, свіжого холодного ранку вона поспішає до школи із старого будинку на Клембрассил-стрит, оперезана ранцем мов патронташем, а в ранці —добряча скиба пшеничного хліба, материна турботливість. А ось – та сама фігура через рік чи два, у першому своєму котелку (о, то був день!), уже при ділі, повноправний комівояжер у батьковій фірмі, озброєний книгою замовлень, напахченою хустинкою (аж ніяк не напоказ тільки!), валізкою з блискучими дрібничками-нікчемицями (гай-гай, було, та загуло!) і невичерпним запасом підлесливих усмішок для кожної ще не цілковито переконаної господині, що складає ціну на пальцях, чи для якої-небудь напіврозквітлої дівчини, котра сором’язливо вислуховує (а голос серця? признайтесь!) його завчені люб’язності. Парфуми, усмішки, а ще важливіше – темні очі та єлейна чемність добували туди ближче до вечора чимало замовлень для глави фірми, котрий після подібних же трудів урочисто засідає мов біблійний Яків із люлькою біля домашнього вогнища (локшина, будьте певні, ось-ось довариться) і, нацупивши на носа круглі рогові окуляри, читає газету місячної давности з континенту. Але хтось дихнув на дзеркало, і – раз! – юний мандрівний лицар одступає вглиб, усе маліє, маліє і розтає крихітною іскриною в імлі. Тепер він сам уже глава родини, і ті, що довкола нього, могли б бути його синами. Хто тут що скаже? Мудрий батько знає своє дитя. І згадується йому мрячлива ніч на Геч-стрит, біля замкнених складів, та, перша. Вони вкупочці (вона – безпритульна бідолашка, дитя ганьби, твоя, моя, чия завгодно за жалюгідний шилінг із пенсом на щастя), разом чують важку ходу сторожів, коли дві тіні з гостроверхими каптурами рухаються повз новий королівський університет. Брайді! Брайді Келлі! Навіки запам’ятається йому се ім’я, ніколи не забудеться та ніч, перша ніч, шлюбна ніч. У безпросвітній пітьмі сплітаються вони водно, жертва і жрець, і вумлівіч (fiat[282]282
  Хай буде! (лат.).


[Закрыть]!) море світла затопить світ. Однак чи прихилилося серце до серця? Ох, ні, прекрасна читачко! Все звершилося єдиним подихом – але стривайте! Назад! Не треба! Сердешна втікає нажахано туди, в морок. Вона наречена ночі, донька темряви. Вона не зважиться виносити сонцелике дитя дня. Ні, Леопольде! Ні ім’я, ні спомини не втішать тебе. Намарне проминула та юнача омана твоєї снаги – її забрано від тебе. Немає біля тебе сина од чересел твоїх. Нікому бути для Леопольда тим, ким Леопольд був для Рудольфа.

Голоси зливаються водно й розчиняються в туманнім безгомінні, безгомінні, що є нескінченність простору, і стрімливо, безмовно душа пролітає понад недовідомими краями незліченних поколінь, що жили раніше. То край, де сиві сутінки вічно спускаються, але ніколи не спадають на ясно-зелений обшир пасовищ, проливаючи свій смерк, сіючи нетлінні роси зір. Нерівною ступою вона дибає за своєю матір’ю, от мовби кобила веде за собою лоша. Сутінкові видіння, вбрані, одначе, у форми магічної краси, ставний округлий круп, струнка м’язиста шия, тривожно-сприйнятливі обриси голови. Сумовиті видіння, вони блякнуть – ось і пропали. Агендат – неплідна пустеля, притулок нічних сов і підсліпуватих одудів. Золотого Нетаїма більше вже немає. Вони рухаються хмарною дорогою, рикаючи грім бунту, привиди звірів. Гуу-у! Слухай! Гуу-у! Паралакс поганяє їх, невідступно ступаючи слідом за ними, блискавиці чола його жалять мов скорпіони. Яки, лосі, бики Васанські^{723} й Вавилонські, мастодонти й мамути щільним стадом бредуть до западини моря, Lacus Mortis[283]283
  Озеро Смерти (лат.).


[Закрыть]. Лиховісне, мстиве воїнство Зодіаку! Вони мукають, ступаючи по хмарах, дворогі й козорогі, хоботасті й ікласті, левогриві й велепантні, свинорилі й повзучі, гризуни, жуйні й товстошкірі, все їхнє рухливе мукаюче тлумище, вбивці сонця.

Все далі, до мертвого моря бредуть вони, тупочучи, на водопій, хлепчуть жахливими ковтками й не можуть напитися од його солоних, дрімотних, невичерпних, невихлепних вод. І знак кінський^{724} виростає знову й сходить посеред пустелі небес, мало не на весь обшир небосхилу, аж поки й нависне, неосяжний, над домом Діви. І ось, глянь, чудо метемпсихозу, се вона, прісносуща наречена, вісниця денної зорі, наречена й пріснодіва. То вона, Марта, ти, моя втрато, се Мілісент, юна, мила, сяйна. Яка безжурна вона в царственній появі своїй посеред Плеяд в останні досвіткові години, в сандалях із щирого золота, у вбранні з сього, як його там, серпанку! Він огортає, оповиває її зоренароджену плоть, грає сапфірним і смарагдовим, бузковим і ясносонячним, хвилюється потоками крижаних міжзоряних вітрів, звиваючись, кружеляючи, скручуючись по небу кільцями, зміїсто-загадковими письменами, поки, нарешті, після незліченних метаморфоз символу, гасне, Альфа, рубіновий трикутний знак на чолі Тельця^{725}.

Тут Френсіс нагадав Стівенові, як вони разом училися в школі за часів Конмі. Почав розпитувати його про Главкона, Алківіада, Пісістрата^{726}. Де вони тепер, яка їхня доля? Ні, обидва вони нічого про них не знали. Ти мовиш про минуле й про привидів його, зронив Стівен. Але що про них гадати? Хай я через води Лети знову прикличу їх до життя, то чи не поквапляться ті сердешні привиди юрмою на мій поклик? І хто таке припускає? Я, Боус Стефануменос, бикозапанібратський бард, я їм пан і податель життя. І, усміхнувшись Вінсентові, він увінчав нескірливі свої кучері короною виноградного листу. Відповідь ся, одгукнувся на те Вінсент, достоту як і сей вінок, достойніш увінчали б тебе, коли б більше, ба набагато більше витворів, аніж жменька легковагих од, могли назвати твій геній отцем своїм. І всі твої зичливці так-то вже сподіваються чогось такого од тебе. Всі жадають уздріти во плоті задуманий тобою труд. Щиро бажаю, щоб не ошукалися їхні сподівання. О ні, Вінсенте, схвально втрутився Ленеган і поклав руку на плече найближчому своєму сусіді. Не потерпай. Він не лишить матір свою сиротою. Обличчя юнакове потемніло. Всі могли бачити, які тяжкі йому нагадування про його обітниці та про свіжу його втрату. Він би й покинув бенкет, коли б гамірні голоси довкола не тамували йому болю. Медден утратив п’ять драхм на Короні, з примхи поставивши на неї, заради жокеєвого імени; такого самого збитку зазнав і Ленеган. Як заходився він розповідати про ті перегони. Прапорець упав, і тут-таки, уух! усі вони рвонули, кобилка пішла жваво, свіжо, жокей О. Медден. Вона повела перегони, серця у всіх ох і калатали. Навіть Філліс не стрималася. Вона замахала шарфом, загукала: Гурра! Корона виграє! І тоді, вже на останній прямій, коли всі збилися щільним гуртом, із ними зненацька порівнялася темна конячка, Реклама, наздогнала Корону – і перегнала. Все було втрачено. Філліс мовчала, очі її – печальні фіялки. О Юноно, вигукнула вона, я розорилась, я пропала! Однак вона втішилася, коли її коханий подав їй золоту скриньку, в якій лежали кругленькі зацукровані сливи, – залюбки згамала добрий десяток. Лиш одна-єдина сльозинка впала з її вій. Найбравіший жокей, сказав Ленеган, це В. Лейн. Чотири призи вчора, три сьогодні. Кому ще таке до снаги? Та посади його на верблюда чи на дикого буйвола, й він легесеньким чвалом дочвалає до перемоги. Одначе нумо терпіти немилість фортуни, як теє вміли древні. Милосердя до невдах! Сердешна Корона! мовив він із легким зітханням. Видно, таки підупала кобилка. А яка ж була, панове! Не Корона, а королева! Пам’ятаєш її, Вінсенте? Шкода, не бачив ти сьогодні моєї королеви, одказав Вінсент, у всьому її юному блиску (сама Лалаж не здавалася б гарною поруч неї), у жовтих туфельках і в мусліновій сукні, лиш не знаю, як цей фасон називається. Довкола стояли каштани в буйному квіті, повітря було напоєне їхнім густим ароматом, і всюди літали хмаринки пилку. Камені на осонні так розпеклися, що завиграшки можна було б спекти на них скількись там булочок із коринфськими плодами, якими Періплепоменос[284]284
  Бродячий торгівець фруктами (гр.).


[Закрыть] торгує у своїй крамничці біля моста. Але їй, гай-гай, нічого було взяти на зуб, хіба що мою руку, якою я її обіймав і яку вона пустотливо покусувала, коли я тис дужче. Тиждень тому вона перехворіла, чотири дні пролежала в ліжку, та сьогодні вже була весела-безжурна, сміялася над усіма небезпеками. В таку пору вона ще спокусливіша. А її букети! Бачили б ви, який вона нарвала довкола, коли ми прилягли на травичку. І по секрету, друзяко, ти не повіриш, кого ми з нею здибали, коли вже верталися з поля. Конмі власною персоною! Прогулювався попід живоплотом і щось читав, чи не требник свій, де замість закладки у нього, я певен, галантне послання од якої-небудь Глікери чи Хлої^{727}. Мила моя бідолашка так збентежилась, аж зашарілася вся мов маків цвіт, і вдала, ніби поправляє якийсь негаразд на сукні, якась травинка прилипла до матерії, бо й сама рослинність обожнює її вся. Коли Конмі пройшов, вона дістала люстерко, що завжди при ній, і подивилася на своє чудове відлуннячко. Але він був милостивий. Дав нам благословіння. Боги теж мають бути милостиві, одгукнувся Ленеган. Коли вже не поталанило мені з Бассовою кобилкою, то, може, хоч його зілля піде мені на користь. І вже був ухопився за найближчу посудину з вином, одначе Малахій укмітив се й стримав його, показавши на незнайомця з ясно-червоним ярличком. Тихо, прошепотів він, оберігайте друїдове мовчання. Душа його далеко звідсіля. Можливо, прокидатися од видінь так само болісно, як і народжуватися на світ. Будь-яка річ, коли зосереджено її споглядати, може послужити брамою для входження у нетлінний еон богів. Ти з цим згоден, Стівене? Про це повідав мені Теософій, одповів Стівен, його в попередньому втіленні єгипетські жерці посвятили були в тайни кармінного закону. Ясно-жовтогарячі повелителі Місяця, так казав Теософій, котрі прибули на кораблі з планети Альфи місячного ланцюга, не допускають ефірних двійників, і тому ці останні були втілені темно-червоними его з другого сузір’я.

Одначе насправді недоладне припущення, буцім він перебував у якомусь гіпнотичному чи іпохондричному стані, було всуціль породжене щонайповерховішим спостереженням і зовсім не відповідало дійсності. Індивід, зорові органи якого, поки все те діялося, за тих обставин почали виказувати ознаки оживання, лишався не менш, коли не більш, зірким, ніж хоч би й хто з живих смертних, і всяк, хто припустив би протилежне, припустився б тим самим помилки. Бо протягом останніх чотирьох хвилин чи десь близько того він пильно вглядався у певну кількість пива марки «Басс, номер 1», фірми «Басс і К^о», у Бертоні-он-Трент, яке виявилося, з-поміж інших пляшок, розташованим точно навпроти нього, явно бувши на те й розрахованим, аби привертати до себе увагу своєю яскраво-червоною зовнішністю. Просто він тільки й зробив, що – як перегодом з’ясувалося із причин, які найкраще відомі йому самому й дали геть інше забарвлення нинішнім подіям, після попередніх хвилин розмірковувань про дні свого отроцтва й перегонів, – оддався спогадам про два чи три свої приватні вчинки, в яких оті двоє не були винні, мов новонароджені немовлята. Одначе врешті-решт їхні четверо очей стрілися, і тільки йому сяйнуло, що той намірився заволодіти предметом, аби використати його за призначенням, як він несподівано для себе надумався використати його ж за тим самісіньким призначенням і відповідно до цього, взявши за горлечко середніх розмірів скляну посудину з жаданою рідиною, скоїв у ній чималу порожнечу, виливши чималу частину вмісту назовні, спрямувавши, втім, невсипущу пильність, аби ні краплі не розхлюпати з пива, що було там, усередині.

Подальші дебати змістом своїм і розвитком немовби зобразили в мініатюрі течію самого життя. І місце зібрання, й учасники його вирізнялися незаперечними чеснотами. Диспутанти належали до числа звичайних-пересічних людей країни, але предмет їхньої суперечки був шляхетний і важливий. Високі склепіння Горнових хоромів ніколи ще не бачили такого представницького й багатоликого товариства, а старовинні сволоки сього закладу зроду не чували речей настільки енциклопедичних. Воістину то було мальовниче видовище. У кінці стола там сидів Кротерс в екзотичному шотландському вбранні, з обличчям, яке вичинили суворі вітри Малл-ов-Галловею. Навпроти нього розташувався Лінч, на чиєму обличчі вже прочитувалися стигмати ранніх пороків і передчасної досвідчености. Місце поруч шотландця займав Костелло, суб’єкт із великими химерами, а побіля нього громадилася опасиста флегматична фігура Меддена. Крісло господаря сієї оселі стояло порожнє перед коминком, зате обабіч од нього різко контрастували одне одному Баннон, убраний як мандрівець, у твідових шортах і грубих волячих черевиках, і лимоннокамізельний Малакай Роланд Сент-Джон Мулліган^{728}, що сяяв елеґантністю й столичними манерами. І нарешті на чолі стола сидів юний поет, що в дружньому пожвавленні сократичної бесіди знайшов прихисток від педагогічних трудів та метафізичних споглядань, а право– і ліворуч од нього засідали невдаха-провісник, який прибув просто з іподрому, й невтомний наш мандрівець, котрий, посипаний порохом доріг і битв, спізнав невитравне нечестя й ганьбу, але, всупереч усім спокусам і страхам, тривогам і приниженням, незрушно беріг у своєму стійкому, вірному серці той чарівливо-любострасний образ, що його зберіг для прийдешніх віків натхненний олівець Лафайєта.