Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 53 страниц)

Розпашілий юнак вигулькнув із прогалини в живоплоті, а слідом за ним появилася дівчина із жмутиком охлялих польових ромашок у руці. Юнак ураз підняв свою шапку, вітаючись із панотцем, а дівчина поквапно вклонилася йому і старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.

Отець Конмі поважно благословив обох і перегорнув тоненьку сторінку требника. Шін: Principes persecuti sunt me gratis: et a verbis tuis formidavit cor meum[161]161
  Безневинно вельможі мене переслідують, та серце моє твого слова боїться (лат.).


[Закрыть].

* * *

Корні Келлегер згорнув свій товстелезний журнал і неуважливо поглянув на соснове віко труни, яке стояло на чатах у кутку. Він випростався, підступив до нього, покрутив по осі, оглянув його форму і бронзові прибамбаси. Жуючи стеблинку, одсунув віко і пройшов до дверей. На порозі він насунув капелюх так, щоб криси затуляли обличчя від сонця, і сперся об одвірок, байдужно дивлячись на вулицю.

Отець Джон Конмі на мосту Ньюкомен сів у трамвай, який ішов у Доллімаунт.

Корні Келлегер, узутий у здорові черевики, стояв, тісно стуливши їх докупи, насунувши на лоба капелюх, і роззирався, жуючи стеблинку.

Констебль 57 С, який обходив свою дільницю, спинився поряд із ним привітатися.

– Чудовий сьогодні день, містере Келлегер.

– Еге ж, – погодився Корні Келлегер.

– Хоча й душно, – додав констебль.

Корні Келлегер мовчки чвиркнув дугою цівку зеленого трав’янистого соку, а щедра біла жіноча рука кинула грошик із вікна на Екклз-стрит.

– То що там нового? – запитав він.

– Учора увечері я бачив цього хлопа, – повідомив констебль, стишивши голос.

* * *

Одноногий матрос прошкутильгав за ріг аптеки Макконнелла повз візок із морозивом фірми Рабайотті і подибав на милицях по Екклз-стрит. Підходячи до крамниці Ларрі О’Рурка, який саме стояв на порозі без піджака, він задирливо загорлав:

– За Англію…

По тому він рвучко гойднувся на милицях, ступив кілька кроків повз Кейті і Буді Дедалів, зупинився і загорлав:

– …за рідний дім і красу^{519}.

Геть блідому й змореному обличчю Дж. Дж. О’Моллоя сказали, що містер Ламберт зараз на складі, розмовляє з клієнтом.

Тілиста леді спинилася, видобула з гаманця мідний гріш і кинула в простягнений кашкет. Матрос буркнув «спасибі», похмуро позирнув на нечулі вікна та, опустивши голову, розгойдано стрибнув іще чотири рази.

Потім зупинився і сердито загорлав:

– За Англію…

Двоє босоногих хлопчаків, які смоктали довгі палички локриці, зупинилися біля нього й витріщилися на куксу його ноги, роззявивши свої жовті слиняві роти.

Дужими стрибками він рушив далі, спинився, глянув угору на вікно й гаркнув щосили:

– …за рідний дім і красу.

Веселе щебетання, посвисти тривали там, за вікном, ще хвилину-другу, потім змовкли. Фіранки на вікні розсунули. Табличка на рамі «Квартири винаймаємо без меблів» упала. За шибкою з’явилася щедра рука, гола й пухка, вона, очевидно, вистромилася з білого корсажа й тісних бретельок нижньої спідниці. Жіночі пальці кинули монету крізь решітку на вікні. Вона впала на хідник.

Один із хлопчаків побіг, підняв її і поклав у картуз менестреля, кажучи: – Ось вона, сер.

* * *

Кейті і Буді Дедали вскочили до кухні, заповненої клубами пари.

– Ти віднесла книжки? – запитала Буді.

Меггі коло плити двічі помішала палицею сіру масу, яка булькотіла в мильній воді, й витерла чоло.

– За них нічого не дають, – сказала вона.

Отець Конмі простував Клонгоузьким полем, і стерня колола йому щиколотки в тонких шкарпетках.

– А де ти спробувала? – запитала Буді.

– У Макгіннессі.

Буді тупнула ногою і кинула свій ранець на стіл.

– Щоб їй добра не було, цій товстомордій корові! – вигукнула вона. Кейті підступила до плити і подивилася, примруживши очі.

– А що в казані? – запитала вона.

– Сорочки, – сказала Меггі.

Буді сердито вигукнула:

– Отуди к бісу, то, виявляється, що їсти у нас нема чого?

Кейті підняла подолом своєї заношеної спідниці кришку каструлі і запитала:

– А тут що?

На відповідь звідти вихопився струмінь густої пахучої пари.

– Гороховий суп, – сказала Меггі.

– Де ти взяла? – запитала Кейті.

– Сестра Мері Патрик, – пояснила Меггі.

Служник закалатав дзвінком.

– Дзень-дзелень!

Буді сіла за стіл і жадібно вигукнула:

– Ану, давай, насипай!

Меггі насипала їй із каструлі в тарілку густого жовтого супу. Кейті, що сиділа навпроти Буді, назбирала кінчиком пальця крихти хліба і, підносячи їх до рота, спокійно сказала:

– Добре, що маємо хоч таку поживу. А де Діллі?

– Пішла зустріти батька, – сказала Меггі.

Буді, яка розкришувала в жовтий суп скибку хліба, додала:

– Отця нашого, іже не на небесі.

Меггі, яка саме наливала жовтий суп у тарілку Меггі, вигукнула:

– Буді! Май же сором!

Човник, зім’ятий папірець, що його викинули в річку, Ілля йде, пливе собі легенько по Ліффі під Круговим мостом, стрибає в бистрини, де вода вирує навколо мостових підпорів, і прямує далі на схід повз судна і якірні ланцюги, між старим доком митниці та набережною Короля Ґеорґа.

* * *

У крамниці Торнтона білявка постелила дно плетеного кошика хрустким гофрованим папером. О’Кріп О’Шпар подав їй пляшку, загорнену в рожевий шовковий папір, і невеличкий слоїк.

– Покладіть зразу це, – звелів він.

– Так, – сер, – відповіла блондинка, – а фрукти згори.

– Те, що треба, м’яч у ворота, – зауважив О’Кріп О’Шпар.

Вона справно уклала гладкі груші, один ряд хвостиками в один бік, другий – хвостиками в протилежний, а між ними стиглі персики, які сором’язливо паленіли.

О’Кріп О’Шпар походжав у нових брунатних черевиках по крамниці, просякнутій запахом фруктів, брав плоди, молоді, соковиті, зморщені, й опасисті червоні помідори, і нюхав їх.

Перед ним пройшли ланцюжком H.E.L.Y.’S. у білих циліндрах, вони пошкандибали по Танжер-лейн до свого фінішу.

Раптово він відступив від козуба з суницями, витяг із кишеньки золотого годинника на всю довжину його ланцюжка і позирнув, котра там година.

– Чи ви зможете послати це трамваєм? Зараз?

Біля входу в пасаж Мерченс-арк чиясь темна спина перебирала книжки на візку вуличного букініста.

– Авжеж, сер. Це в межах міста?

– Так-так, – запевнив О’Кріп О’Шпар. – За десять хвилин звідси.

Білявка простягнула йому блокнот і олівець.

– Прошу, напишіть адресу, сер.

О’Кріп О’Шпар написав за конторкою адресу й посунув їй блокнот.

– Прошу, пошліть негайно, згода? – сказав він. – Це для хворого.

– Добре, сер. Зроблю це, сер.

О’Кріп О’Шпар весело побрязкав монетами в кишені штанів.

– І скільки це все мені буде коштувати? – запитав він.

Дівочі пальчики білявки порахували фрукти.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у викот її блузки. Юна пташка. Він узяв червону гвоздику із скляної вази.

– Чи мені личить? – запитав галантно.

Білявка позирнула на нього скоса, підвелася, одягнений за останньою модою, краватка трохи перекосилася, і зашарілася, кажучи:

– Так, сер.

Нахилившися, вона знову перелічила гладкі груші й персики, які шарілися.

О’Кріп О’Шпар зазирнув у її блузку ще з більшою охотою, привітно сміючись зубами, що стискали стеблину з червоною квіткою.

– Можна, я скажу кілька слів по вашому телефону, міссі? – грайливо мовив він.

* * *

– Ма[162]162
  Але (іт.).


[Закрыть]! – сказав Альмідано Артіфоні.

Через плече Стівена він споглядав ґулястий череп Голдсміта.

Повільно проїхали два трамваї з туристами. Жінки сиділи на передніх сидіннях, схопившися за поручні. Блідолиці англійці. Руки чоловіків відверто стискали їхні осині талії. Вони почережно дивилися то на Триніті, то на суцільно колонний фасад Ірландського банку, де вуурвууркували голуби.

– Anch'io ho avuto di queste idee, – сказав Альмідано Артіфоні, – quand’ ero giovine come Lei. Eppoi mi sono convinto che il mondo è una bestia. È peccato. Perchè la sua voce… sarebbe un cespite di rendita, via. Invece, Lei si sacrifica[163]163
  Я теж міркував так само, як і ви… коли був молодий. Тоді я був переконаний, що світ це тварюка. Каюся. Проте ваш голос… розумієте, маючи такий голос, ви могли б заробляти добрі гроші. А натомість ви приносите себе в жертву (іт.).


[Закрыть].

– Sacrifizio incruento[164]164
  Ця жертва обміркована (іт.).


[Закрыть], – посміхнувся Стівен, тримаючи свій ясеновий ціпок посередині і легенько його погойдуючи.

– Speriamo, – охоче погодилося кругловиде вусате обличчя. – Ма, dia retta а me. Сі rifletta[165]165
  Будемо сподіватися… Але послухайте мене. Подумайте (іт.).


[Закрыть].

За велінням кам’яної руки Граттана трамвай із Інчікора зупинився, і з нього вивалилася ціла валка солдатів оркестру шотландського полку.

– Сі rifletterò[166]166
  Подумаю (іт.).


[Закрыть], – сказав Стівен, дивлячись на широку холошу штанів.

– Ма, sul serio, eh[167]167
  Але тільки серйозно, добре? (іт.).


[Закрыть]? – наполягав Альмінадо Артіфоні. Його дужа рука міцно стиснула Стівенову руку. Очі людини. Хвилину вони вдивлялися допитливо, потім ураз їхній погляд звернувся на трамвай, що саме підійшов із Долкі.

– Eccolo, – поспішно сказав по-дружньому Альмідано Артіфоні. – Venga a trovarmi е сі pensi. Addio, caro[168]168
  Ось він… Заходьте до мене і подумайте. Бувайте, мій любий (іт.).


[Закрыть].

– Arrividerla, maestro, – відповів Стівен, знімаючи капелюха рукою, яка звільнилася. – Е grazie[169]169
  До побачення, маестро… І дякую (іт.).


[Закрыть].

– Di che? Scusi, eh? Tante belle cose[170]170
  За що?.. Ви не сердитесь? На все добре! (іт.).


[Закрыть]!

Альмідано Артіфоні, тримаючи скручені в рурку ноти як сигнал, поспішив у своїх широчезних штанях до трамваю, що прямував у Долкі. Та ба, марно він поспішав, марно сигналив, затиснений у юрмищі голоколінних шотландців, які тягали своє музичне причандалля через ворота Триніті-коледжу.

* * *

Міс Данн засунула якнайдалі в шухляду свого стола «Жінку в білому»^{520}, яку вона взяла у бібліотеці на Кейпел-стрит, і вставила в друкарську машинку аркуш кольорового поштового паперу.

Тут чимало чого лишається незрозумілим. Чи кохає він насправді цю Меріон? Краще поміняти і взяти що-небудь Мері Сесіл Гей.

Диск поповз униз по жолобку, трохи повагався, завмер і видав їм цифру шість.

Міс Данн виклацала клавішами:

– 16 червня 1904.

П’ятеро ходячих рекламників у білих циліндрах підійшли цугом, стали вряд між рогом Моніпені та постаментом, призначеним для пам’ятника Вулфові Тону^{521}, і, показавши свої H.E.L.Y.’S., подалися назад, туди, звідки прийшли.

Потому вона перевела погляд на велику афішу, де була зображена Марія Кенделл^{522}, чарівна субретка, розслабившись, відкинулась і стала креслити в блокноті цифри шістнадцять та великі літери С. Жовтаве волосся і намазюкані щоки. Та яка ж із неї красуня? Ще й коротку свою спідничку задирає. А чи прийде цей хлопець увечері на музику. От якби моя кравчиня погодилася зробити мені гофровану гармонікою спідницю, як у Сьюзі Негл. Ото була сенсація. Шеннон і всі великі цабе з яхт-клубу аж остовпіли, дивлячись на неї. Не дай, Господи, щоб він затримав мене аж до сьомої.

Над вухом у неї владно задзеленчав телефон.

– Алло. Так, сер. Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої. Лише ці два, сер, до Белфаста і до Ліверпуля. Гаразд, сер. То мені можна піти після шостої, якщо ви не повернетесь. О чверть на сьому. Так, сер. Двадцять сім і шість. Я йому скажу. Так: один, сім, шість.

Вона нашкрябала на конверті три цифри.

– Містере О’Шпаре! Алло! Цей джентльмен із «Спорту» заходив, питав про вас. Атож, містер Ленеган. Він сказав, що буде о четвертій в «Ормонді». Ні, сер. Так, сер. Я зателефоную їм після п’ятої.

* * *

Слабенький вогник вихопив із темряви два рожеві обличчя.

– Хто це? – запитав Нед Ламберт. – Чи не Кротті?

– Рінгабелла і Кроссгейвен^{523}, – відповів голос того, хто намацував ногою, куди ступити.

– То це ви, Джеку? Драстуйте, – сказав Нед Ламберт і, вітаючи, підняв гнучку рейку до склепіння, де грали сполохи. – Ходіть сюди. Та пильнуйте, там східці.

Сірник, піднятий догори в руці священика, догорів, пахкнувши довгим гнучким струменем полум’я, і впав додолу. Його червоний кінчик згас біля їхніх ніг – і знову на них наринув затхлий дух.

– Як цікаво! – пролунало в темряві з бездоганною вимовою.

– Атож, сер, – запально підтвердив Нед Ламберт. – Ми стоїмо в тій самій історичній палаті абатства святої Марії, де шовковий Томас^{524} оголосив на нараді про свій намір виступити проти англійської влади 1534 року. З погляду історії це місце має найважливіше значення в усьому Дубліні. О’Медден Берк каже, що незабаром щось про нього напише. Ще до Унії тут був старий Ірландський банк, і найперший єврейський храм теж містився тут, перш ніж вони збудували свою синагогу на Аделаїд-роуд. Ви, Джеку, мабуть, ніколи ще тут не були, правда ж?

– Ні, не був, Неде.

– Він заїхав сюди через Дейм-вок, – повідомив той з бездоганною вимовою, – якщо мене не зраджує пам’ять. Резиденція Кілдерів була в Томас-корт^{525}.

– Це так, – сказав Нед Ламберт. – Саме так, сер.

– Якщо ваша ласка, – озвався священик, – то наступного разу ви, може, дозволите мені…

– Аякже, – відповів Нед Ламберт. – Приходьте з фотоапаратом, коли вам завгодно. Я звелю прибрати з вікон ці мішки. Ви зможете фотографувати звідціля або звідціля.

У напівтемряві він походжав, стукаючи рейкою по купах мішків і зручних місцях на підлозі.

Над шаховою дошкою нависло довгасте обличчя з бородою і прикутим до дошки поглядом.

– Глибоко вдячний вам, містере Ламберте, – сказав священик. – Не буду більше забирати вашого дорогоцінного часу…

– Нема за що дякувати, – відмовив Нед Ламберт. – Заходьте, коли вам завгодно. Скажімо, наступного тижня. Підходить?

– Так, так. Бувайте здорові, містере Ламберте. Дуже приємно було познайомитися з вами.

– Мені теж було дуже приємно, сер, – відповів Нед Ламберт.

Він провів гостя до виходу і кинув рейку за колони. Удвох із Дж. Дж. Моллоєм вони спроквола вийшли у двір аббатства святої Марії, де биндюжники вантажили на вози мішки з ріжками та кокосовим борошном, О’Коннор, Вексфорд^{526}.

Він зупинився, щоб прочитати візитну карточку, яку тримав у руці.

– Преподобний Г’ю С. Лав, Реткоффі. Сучасна адреса: Сент-Майклс, Селлінс. Приємний молодик. Він сказав мені, що пише книжку про Фіцджеральдів^{527}. Історію знає як свої п’ять пальців, даю слово чести.

Дівчина старанно зняла із спідниці причепливу стеблинку.

– А я подумав, що ви тут задумали нову порохову змову, – сказав Дж. Дж. О’Моллой.

Нед Ламберт гучно клацнув пальцями над головою.

– Господи! – вигукнув він. – Я ж забув розказати йому історію про те, як граф Кілдер після того, як він підпалив собор у Кешелі… Ви її знаєте? З біса жалкую, що я це зробив, – каже він, – але, присягаюся святим Богом, я думав, що архієпископ саме в соборі. Хоча вона могла б йому не сподобатись. Правда? Господи, все одно розкажу. Це був великий граф, Фіцджеральд Мор. Вони всі були хвацькі хлопці, оці Джеральдини.

Коні, повз яких він проходив, нервово здригались у послабленому запрягу. Він ляснув по крижах рябого коня, що сіпався поруч, і скрикнув:

– Ану, не дурій!

Потім повернувся до Дж. Дж. Моллоя і запитав:

– Слухай-но, Джеку, що там сталося? І з якої причини? Ой, заждіть хвилину. Тримайтесь, не лякайтесь.

Роззявивши рота і закинувши назад голову, він завмер на хвилину, а потім гучно чхнув.

– Апчхи! Хай йому біс!

– Це через пил із цих мішків, – ввічливо пояснив Дж. Дж. О’Моллой.

– Ні, – задихано заперечив Нед Ламберт. – Це мене прохопило… холодним вечором поза… трясця його матері… вечором позавчора… і такий жахливий протяг…

Він тримав напоготові носовик, щоб знову…

– Я був на… зранку… бідолашного… як його звати… Апчхи!.. От лиха година!

* * *

Том Рочфорд узяв верхній диск із купки, яку притискав до свого жилета бордового кольору.

– Бачите? – запитав він. – Вважаймо, зараз на сцені йде шостий номер. Дивіться, кладу сюди. Де «Номер На Сцені».

Він уставив диск у лівий проріз так, щоб вони бачили. Диск покотився вниз по жолобу, трохи повагався і завмер, показуючи їм у вічку цифру шість.

Колись, у давні часи, юристи, поважні й гордовиті, вершачи свої законницькі справи, споглядали, як Річі Гулдинг проходив з податкової палати, прямуючи в цивільний суд із папкою фірми «Гулдинг, Колліс і Ворд», і чули, як із адміралтейської філії королівського суду до суду апеляційного йшла, шелестячи широчезною спідницею з чорного шовку підстаркувата жінка, яка недовірливо посміхалася, показуючи свої вставні зуби.

– Бачите? – запитав він. – Тепер ви бачите, що останній, який я вставив, тепер там угорі. Попередні Номери. Тиск. Дія важеля, зрозуміло?

Він показав їм зростаючий стос дисків із правого боку.

– Ловка штука, – сказав, сопучи, Носатий Флінн. – Тож той, хто запізнився, може бачити, який номер зараз, а які вже були.

– Бачите? – запитав Том Рочфорд.

Він уставив диск для розваги і простежив, як той котиться вниз, вагається, завмирає і показує цифру – чотири. «Номер На Сцені».

– Зараз я побачу його в «Ормонді», – повідомив Ленеган, – і спробую промацати. Знаєте: рука руку миє.

– Спробуйте, – сказав Том Рочфорд. – Скажіть О’Шпару, що й я вже мов ошпарений, така нетерплячка.

– Надобраніч, – категорично заявив МакКой. – Коли ви двоє розпочинаєте свою балачку…

Носатий Флінн нахилився, сопучи, над приладом.

– А як воно діє отут, Томмі? – запитав він.

– Не згадуйте лихом, – сказав Ленеган. – Бувайте, хлопці.

Удвох із МакКоєм, пройшовши через квадратовий дворик Кремптон-корту, вони вийшли на вулицю.

– Він герой, – сказав він коротко.

– Я знаю, – відповів МакКой. – Ви про трубу.

– Трубу? – перепитав Ленеган. – Це було в каналізаційному колодязі.

Вони пройшли повз мюзик-хол Дена Лоурі, де з афіші розмазаною усмішкою їм усміхалася чарівна субретка Марія Кендалл.

Простуючи далі по Сикамор-стрит повз мюзик-хол «Емпайр», Ленеган показав МакКою, як це відбувалося. Десь тут один із тих бісових каналізаційних колодязів як газова труба, і якийсь бідолаха був застряг там і вже й напівзадихнувся від каналізаційного газу. А Том Рочфорд прибіг туди і як був у своїй букмекерській одяганці так і поліз у люк, обперезавшися канатом. І, їй же богу, якось він спромігся обперезати канатом того бідолаху, й обох витягли нагору.

– Вчинив як справжній герой, – оголосив він.

Біля «Дельфіна» вони зупинилися і пропустили карету швидкої допомоги, яка чвалом помчала на Джервіс-стрит.

– Треба сюди, – сказав він, звертаючи праворуч. – Хочу зазирнути до Лайнема, подивитися, які там ставки на Владу. Котра година на вашому золотому з ланцюжком?

МакКой позирнув у темну контору Маркуса Терціуса Мозеса, потім на годинник О’Ніла.

– Початок четвертої, – повідомив він. – А хто жокей?

– О’Медден, – відповів Ленеган. – І кобилка в чудовій формі.

Залишившись на Темпл-бар, МакКой став легенько підштовхувати носаком черевика бананову шкурину, що лежала на пішоході, й скинув її в канаву. А то, чого доброго, хтось ітиме тут увечері напідпитку, підсковзнеться і покалічиться.

Ворота резиденції розчинилися, і звідти виїхала кавалькада віце-короля.

– Рівні шанси, – сказав, обернувшися, Ленеган. – Там я спіткав Бентама Лайонса, він ставив на якусь нікудишню конячину, хтось йому підказав, а їй і не світить. Ходімо сюдою.

Вони рушили вгору сходами і далі через Мерченс-арк. Біля візка книготорговця стояла темна спина й перебирала книжки.

– Ось і він, – озвався Ленеган.

– Цікаво, що він там купує, – міркував, озираючись, МакКой.

– «Леопольдо, або Блум на глум». – запропонував Ленеган.

– Він схибнувся на розпродажах, – зауважив МакКой. – Днями ми йшли з ним, і на Ліффі-стрит він купив у якогось старого книжку за два шилінги. Там були класні гравюри, які коштують удвічі дорожче, ніж книжка, а ще зірки й місяць, і комети з довгими хвостами. Усе про астрономію.

Ленеган засміявся.

– Зараз я розкажу прецікаву історію про хвости комет, – сказав він. – Ось вийдемо тільки на сонце.

Вони пройшли по металевому мосту й подалися набережною Веллінгтона понад парапетом.

Юний Патрик Алоїзіус Дігнем вийшов із лавки Мангана, колишньої Ференбаха, несучи півтора фунти свинини.

– У Гленкрі, у виправній колонії для неповнолітніх, відбувалася велика учта, – жваво розпочав Ленеган. – Знаєте, такий собі щорічний банкет. Коли всі вбрані по повному параду. Був там і лорд-мер, тоді цю посаду обіймав Вел Діллон, і сер Чарльз Камерон, і Ден Доусон, він робив доповідь, а потім був концерт. Співали Бартелл д’Арсі і Бенджамін Доллард…

– Я знаю, – урвав його МакКой. – Моя жінка співала там одного разу.

– Справді? – перепитав Ленеган.

Табличка Здаємо квартири без меблів знову з’явилася на віконній рамі будинку № 7 по Екклз-стрит.

На мить він припинив свою розповідь і засміявся хрипким сміхом.

– Та ні ж бо, дайте докажу, це ще не все, – зрештою обізвався він. – Делагант із Кемден-стрит подбав про наїдки, а ваш покірний слуга був за виночерпія. І Блум із дружиною там були теж. Напоїв на столі: пий – не хочу. І портвейн, і херес, і кюрасао; і ми всьому тому віддали належне. Погуляли, як то кажуть, на всі боки. Після рідкого перейшли до твердішого. Гори смаженого м’ясива, пиріжки з родзинками…

– Я знаю, – озвався МакКой. – Того року, коли моя жінка була там…

Ленеган узяв його ніжно за лікоть.

– Та дайте ж доказати, – сказав він. – Після всієї цієї веселухи ми організували собі опівнічний сніданок, і коли намилилися вирушати, то вже настала та година глупої ночі, після якої починається ранкове похмілля. Та коли ми їхали додому через гору Фезербед, зимова ніч була чудова. Блум і Крис Каллінан сиділи на одному боці карети, а я з його дружиною на протилежному. І ми ну співати хори й дуети: Ти подивись, як перший промінь ранку^{528}. А вона надудлилася по самі вінця тим Делагантовим портвейном. І щоразу, коли цей бісів ридван підскакував на вибоїнах, вона просто падала на мене. Приємно було до чортиків! У пазусі в неї двійко препишних, дай їй, Боже, здоров’я. Ось такі.

Він склав долоні у формі півкулі й відставив їх на лікоть від себе, наморщивши лоба.

– Я підтикав під неї плед і раз-по-раз поправляв її боа. Ви втямили, про що я?

Його руки малювали в повітрі округлі форми. Він щільно зажмурив очі, згадуючи, як йому було солодко, напружився всім тілом і видав ніжний посвист.

– Весь час мій хлоп стирчав як по команді струнко, – сказав він, зітхнувши. – А вона штучка загониста, це без сумніву. А Блум знай показував Крисові Каллінану та кучеру всякі зірки й комети небесні: і Велику Ведмедицю, й Геркулеса, і Дракона, і всяку іншу всячину. Але ж я, так би мовити, саме блукав по Молочному шляху. А він таки знає їх усі до останньої, слово чести. Нарешті й вона відшукала у далекому закутку, ген за тисячу миль, якусь одненьку мацюпусіньку. І питає: А як, Польді, зоветься он ота зірочка? Загнала таки Блума в глухий кут, присягаюся пресвятим хрестом. Яка саме, чи не ота? – питає Крис Каллінен. – Та це й не зірочка, а просто дірочка в закутку. Отут він, слово чести, як в око вліпив.

Ленеган зупинився і сперся на парапет у приступі безгучного сміху.

– Ой, тримайте мене ззаду, бо упаду, – ледве спромігся він.

Бліде обличчя МакКоя на мить посміхнулося і знову набуло серйозного виразу. Ленеган рушив далі. Він трохи підняв свою синю кепку яхтсмена і швидко чухнув потилицю. В сліпучих променях сонця він скоса позирнув на МакКоя.

– Блум чоловік культурний і начитаний, – сказав він поважно. – Не якийсь там мугир і не хлюст… самі розумієте… Наш друзяка Блум, в душі він артист.

* * *

Містер Блум спроквола гортав сторінки «Страхітливих викриттів Марії Монк», потім «Шедевра» Арістотеля. Шрифт якийсь кривулястий, химерний. Кольорові вклейки: немовлята, скручені калачиком у криваво-червоних утробах, наче щойно вирізана печінка на скотобійні. Таких, як вони, у цю хвилину їх сила-силенна по всьому світі. Усі вони напирають своїми голівками, щоб вийти звідти на світ Божий. Немовля народжується де-небудь кожну хвилину. Місіс Пюрфуа-Чистовір.

Він відклав обидві книжки й подивився на третю: «Оповіді з гетто», автор Леопольд фон Захер-Мазох.

– Ця у мене є, – сказав він, відсуваючи її.

Крамар кинув на прилавок іще дві чималі книги.

– Ось іще дві книжчини, цікаві для охочих, – оголосив він.

Його дихання, чутне через прилавок із його гнилозубого рота, пахтіло цибулею. Він нахилився, набрав оберемком стос інших книжок, притиснув їх до незащебнутої камізельки й поніс за заяложену завіску.

На мосту О’Коннелла чимало присутніх могли спостерігати величаву поставу і мальовниче вбрання містера Деніса Дж. Маджінні, навчителя танців і т. п. Містер Блум наодинці озирнув назви книжок. «Красуні-мучительки», автор Джеймс Лавберч. Тобто «любитель карати різками». Знаю таких. Були у мене такі? Були.

Він розгорнув книжку. Здається, саме вона.

Жіночий голос за заяложеною завіскою. Послухаймо. Чоловік.

Ні, їй таке не дуже до вподоби. Їй колись уже приносив.

Він прочитав іще одну назву: «Принади гріха». Ближче до того, що її вабить. Ану поглянемо.

Розгорнув навмання і прочитав.

– Геть усі долари, які давав їй чоловік, вона витрачала в магазинах на розкішні вбрання і всякі коштовні витребеньки. Задля нього! Задля Рауля!

Так. Це воно. Осьде. Спробую ще.

– Їхні уста злилися в пристрасному солодкому поцілунку, а його руки пестили округлі форми її тіла під легенькою спідньою сорочкою.

Так. Що треба. А кінець.

– Ви запізнилися, – озвався він хрипким голосом, злостиво позираючи на неї з підозрою. Струнка красуня скинула пелерину, оторочену соболиним хутром, показавши свої прегарні плечі й пишні перса, що двигтіли. Коли вона повернулася до нього, на її звабливих устах грала прихована посмішка.

Містер Блум прочитав іще раз: Струнка красуня…

І зразу він наче поринув у теплу купіль, і вона заспокоїла його тіло. У зім’ятому одязі тіло стає вимогливим. Білки очей випинаються. Ніздрі розширюються, винюхуючи здобич. Мастила напахчувати груди ширять свій аромат (для нього! Для Рауля!). Прілий цибульний пах із-під пахов. Слизький риб’ячий клей (її перса, що двигтять!). Відчути! Стиснути! Здавити! Лев’яче лайно, що тхне сіркою!

Юність! Юність!

Підстаркувата жінка, яка вже давно розпрощалася зі своєю юністю, вийшла з будинку, де міститься суд лорда-канцлера, суд королівської лави, суди фінансовий і громадянський, прослухавши в канцлерському справу про визнання Поттертона неосудним, в адміралтейській філії королівського за відсутности однієї зі сторін справа про позов власників «Леді Кернс» до власників барки «Мона», і в апеляційному суді відкладення розгляду справи Гарві проти Морської страхової корпорації.

Напад спазматичного кашлю здвигнув повітря в лавці, брудні завіси заколихалися. З-за них визирнула сива скуйовджена голова хазяїна з непоголеним, буряковим від кашлю обличчям. Він харкнув, відкашлявся і виплюнув додолу харкотиння. Тоді наступив на нього черевиком, розтер і нахилився, показуючи свою лису довбешку з ріденькими кущиками чуприни.

Містер Блум спостеріг голомозу лисину.

Прагнучи погамувати задуху, він сказав:

– Я беру ось цю.

Продавець підвів очі, які сльозилися від хронічної нежиті.

– «Принади гріха» – мовив він, постукуючи пальцем по оправі. – Чудова книжка.

* * *

Служник біля дверей аукційного закладу Діллона знову двічі закалатав дзвінком і поглянув на себе в люстро, пописане крейдою.

Діллі Дедал, стоячи на хіднику, чула дзвінки й вигуки аукціонера із зали. Чотири і дев’ять. Такі гарні фіранки. Лише п’ять шилінгів. Це фіранки для домашнього затишку. Новенькі коштували б аж дві гінеї. П’ять шилінгів. Хто дасть більше? Все, продано за п’ять шилінгів.

Служник підняв дзвінок і закалатав:

– Дзень-дзень!

Сигнал дзвону, що сповіщав про останнє коло, півмилі, – й учасники перегонів рвонули вперед. Дж. Е. Джексон, В. Е. Вайлі, Е. Монро і Г. Т. Гаган, витягнувши шиї, долали крутий закрут біля Університетської бібліотеки.

Містер Дедал, смикаючи свій довгий вус, виникнув з Вільямсроу. І зупинився біля дочки.

– Запізнюєшся, – сказала вона.

– Держи спину прямо, заради нашого Господа Ісуса Христа, – відмовив їй містер Дедал. – Чи ти, може, вирішила наслідувати приклад свого дядечка Джона, корнетиста, у якого голова вгрузла в плечі? О, бідолашний наш Боже!

Діллі знизала плечима. Містер Дедал поклав на них свої долоні й одтиснув їх назад.

– Тримай спину прямо, дівчино, – повторив він. – Ти викривиш собі хребет. Чи знаєш, який у тебе вигляд?

Раптом він похнюпив голову, висунув її вперед, втягнув у плечі й опустив нижню щелепу.

– Припини, тату, – сказала Діллі. – На тебе люди дивляться.

Містер Дедал випростався і знову посмикав свого вуса.

– Ти грошей дістав? – запитала Діллі.

– Де б я їх дістав? – відповів містер Дедал. – У Дубліні не знайдеться жодна жива душа, яка позичила б мені хоч гріш.

– Ти трохи дістав, – заперечила Діллі, зазираючи йому в очі.

– А звідки ти це знаєш? – запитав містер Дедал із лукавим виразом.

Містер Кернан, задоволений угодою, яку він щойно уклав, простував по Джеймс-стрит упевненим кроком.

– От знаю та й годі, – відмовила Діллі. – Ти ж щойно був у Скотч-гаусі?

– Ні, я там не був, – заперечив містер Дедал, посміхаючись. – Слухай-но, чи не чернички навчили тебе так нечемно розмовляти? Ось, візьми.

І він простягнув їй шилінг.

– Подбай, щоб купити що-небудь потрібне на ці гроші, – сказав він.

– Здається мені, ти дістав цілих п’ять, – заявила Діллі. – Дай мені ще.

– Постривай-но, – погрозливо застеріг містер Дедал. – Ти теж заодно з усім цим вашим гуртом, га? Відколи померла ваша бідолашна мати, ви стали наче кодло лютих цуценят. Та постривайте-но. Я з вами скоро поквитаюся. Хапаєте мене за горлянку! Нічого, я від вас одіб’юся. Вам начхати, якщо я вріжу дуба. Він уже помер. Квартирант нагорі помер^{529}.

Він повернувся і рушив геть. Діллі його наздогнала і схопила за полу.

– Ну, чого тобі ще? – озвався він, зупиняючись.

Служник закалатав дзвіночком у них за спиною.

– Дзень-дзелень!

– А щоб тобі заціпило! – вигукнув містер Дедал, обернувшися до нього.

Служник, усвідомивши, чого йому бажають, калатнув язичком дзвінка, але тихше:

– Дзінь!

Містер Дедал втупився в нього пильним поглядом.

– Ось поглянь на нього, – сказав він. – Зробиш дуже повчальний висновок. Здається, тепер він дозволить нам поговорити.

– Тату, ти ж дістав більше, – сказала Діллі.

– Ось я пограюся з вами в одну цікаву гру, – оголосив містер Дедал. – До всіх вас я поставлюся так, як поставився Ісус до євреїв. Поглянь, ось усе, що я маю. Я позичив два шилінги у Джека Пауера і з них два пенси витратив – поголився перед похороном.

І збуджено він витяг жменю мідяків.

– А ти не можеш пошукати грошей ще деінде? – запитала Доллі.

Містер Дедал поміркував і кивнув головою.

– Спробую, – сказав він поважно. – Я оце йшов по О’Коннелл-стрит і шукав там у риштаку. А тепер піду пошукаю тут.

– Ти знай жартуєш, – відказала Доллі, криво посміхаючись.

– Ось тобі, – сказав містер Дедал, простягаючи їй два пенси. – Купи собі склянку молока і булочку чи щось подібне. Я скоро прийду додому.

Інші монети він висипав собі в кишеню й рушив геть.

З воріт парку виїхала кавалькада віце-короля, і полісмени догідливо їй відсалютували.

– Я напевно знаю, у тебе є ще один шилінг, – сказала Діллі.

Служник задзеленчав що було сили.

І не чекаючи кінця його дзенькоту, містер Дедал відвернувся і пішов геть, мимрячи собі під ніс та склавши губи бантиком:

– Чернички! Любі-милі кашки-монашки! Вони не можуть учинити нікому ніякої шкоди! Звичайно ж, вони б ніколи нікому нізащо! Та хіба це могла сестричка Моніка!..

* * *

Містер Кернан, задоволений угодою, яку він щойно уклав для фірми «Пулбрук і Робертсон», упевненим кроком подався, від сонячного годинника й повз контору Шеклтона, по Джеймс-стрит до Джеймс-гейт. Укоськав я його чудово. Як ся маєте, містере Кріммінсе? Напрочуд добре, сер. Я побоювався, чи ви наразі не у вашій другій резиденції в Пімліко. Як ідуть справи? Рухаються помаленьку. Погода на диво гарна. Справді гарна. Сприяє хліборобам. Наші фермери завжди нарікають. Мабуть, я вип’ю ковточок вашого добірного джину, містере Кріммінсе. Малу порцію джину, сер. Добре, сер. Яка страшна оказія цей вибух на «Генералі Слокумі». Страх та й годі! Тисяча жертв. І видовище таке, що кров холоне в жилах. Чоловіки топчуть ногами жінок і дітей. Наче втратили людську подобу. А що там кажуть, чому так сталося? Випадкове самозапалювання і скандальні викриття. Всі рятувальні шлюпки, як одна, були несправні, а всі пожежні шланги – з дірками. Чого я не можу збагнути, то це: як могли інспектори дозволити, щоб таке судно вийшло в рейс… Отепер ви близько до суті справи, містере Кріммінсе. Знаєте, в чому річ? Дали комусь на лапу. Чи так воно було? Без сумніву. Погляньмо свіжим оком. Нам кажуть, що Америка – це країна свободи. І досі я вважав, що у нас усе погано.