Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 53 страниц)

Їй-богу, його не зупинив би й сам чорт, коли вже йому забаглося схопити ту срану бляшанку, і зразу ж гайнути назад, а малий Елф хапає його за лікоть, а він репетує як недорізана свиня, словом, видовище таке, що його навіть у королівському театрі на сцені не побачиш.

– Де він там є? Зараз я зроблю так, що він оддасть Богу душу.

А Нед і Дж. Дж. аж помирають із реготу.

– Війна не на життя, а на смерть, – кажу я. – Дозвольте, піду подивлюся, чим вона закінчиться.

Проте тим часом візникові пощастило розвернути свій ридван, і він нарешті зрушив із місця.

– Та годі тобі, Громадянине, – гукає Джо. – Постривай-но!

Ет, чорта з два! Той уже підняв руку, розмахнувся і пошпурив бляшанку щосили. Дяка Богові, сонце сліпило йому очі, інакше був би тому капець. Їй-богу, з таким розмахом міг би докинути її до графства Лонгфорд. Кобила сіпнулася з переляку, паскудний барбос помчав за кебом як навіжений, публіка галасує і сміється, а бляшанка котиться, тарахкочучи, по бруківці.

Катастрофа була раптова і жахлива за своїми наслідками. Обсерваторія в Дансинку зареєструвала одинадцять поштовхів, кожен із них силою п’ять балів за шкалою Меркаллі, і поштовхів такої сили на нашому острові не було зафіксовано від 1534 року, коли відбулося повстання Шовкового Томаса. Очевидно, епіцентр землетрусу був у районі набережної Інн та парафії святого Мічена площею сорок один акр два руди й один квадратовий перч. Усі багаті особняки навколо Палацу Правосуддя повалилися, а сам шляхетний палац, де в мить катастрофи відбувалися важливі юридичні дебати, перетворився на громаддя руїн, під якими, як побоюються, можливо, всі, хто був у будівлі, лишилися поховані живцем. Як свідчать очевидці, сейсмічні хвилі супроводжувалися атмосферними збуреннями у форматі циклону. Капелюх, який належить, як потім з’ясовано, високошановному секретареві королівського й мирового суду містерові Джорджу Фоттреллу, а також шовкова парасоля з золотою ручкою, на якій зазначено ініціали, герб і номер будинку високоосвіченого і вельмишановного головного судді Дубліна, розпорядника квартальних сесій, сера Фредеріка Фолкінера, були знайдені пошуковими виправами у далеких закутках нашого острова, а саме: першу із знахідок на третьому базальтовому пасмі Дороги Велетнів, а другу на глибині одного фута і трьох дюймів на піщаному березі бухти Гоулопен під горою Кінсейл. Інші очевидці повідомляють, що бачили, як розпечене до білого жару величезне тіло з неймовірною швидкістю промчало в атмосфері, описавши траєкторію в напрямі захід-південь-захід. Висловлювання жалю та співчуття надходили щогодинно з усіх кінців світу, і сам Верховний Понтифік, його Святість Папа Римський милостиво зволив повеліти, щоб у всіх катедральних соборах усі ординарні священнослужителі усіх єпископій, які підлягають юрисдикції Святого Престолу, водночас відслужили особливу missa pro defunctis[230]230
  Поминальна відправа (лат.).


[Закрыть], щоб пом’янути душі вірян, яких смерть забрала з-поміж нас так несподівано. Рятувальні роботи, прибирання звалищ, людських останків тощо були покладені на фірму Майкл Мід і син, Велика Брунсвік-стрит, 159, та фірму Т. і К. Мартін, Норс Волл, 77, 78, 79 і 80 із допомогою солдатів та офіцерів полку легкої піхоти герцоґа Корнуольського під загальним керівництвом Його королівської високости контр-адмірала високоповажного сера Геркулеса Ґаннібала Габеаса Корпуса Андерсона, К. О. П., К. О. С. П., Л. О. X., Т. Р., К. О. Л., Ч. П., М. С, Б. М., К. О. З. Б. С., С. О. Д., М. Л. П., М. Б. І. С., Б. П., Д. М., О. Г. П., П. Д. К. Т. Д., П. Д. К. І. У., П. Д. К. К. І. Л., П. Д. К. К. І. X[231]231
  Кавалер Ордену Підв’язки, Кавалер Ордену святого Патрика, Лицар Ордену Храмовників, Таємний Радник, Кавалер Ордену Лазні, Член Парламенту, Мировий Суддя, Бакалавр Медицини, Кавалер Ордену за Бездоганну Службу, Содоміт, Майстер Лисячого Полювання, Ментор Братства Ірландських Журналістів (або Моя Благоліпна Ірландська Дупа), Бакалавр Права, Доктор Музики, Опікун Громадського Піклування, Почесний Доктор Коледжу Триніті, Дублін, Почесний Доктор Королівського Ірландського Університету, Почесний Доктор Королівського Коледжу Ірландських Лікарів і Почесний Доктор Королівського Коледжу Ірландських Хірургів.


[Закрыть].

Такого ви ще зроду не бачили, хоч скільки вам довелося топтатися на цім світі. Їй-богу, якби цей лотерейний білет торохнув його по головешці, він би запам’ятав золотий кубок, навік запам’ятав би, але тоді, єй-єй, Громадянина запахторили б у каталажку за напад і побої, а Джо за посібництво і підбурення. Візник урятував йому життя, коли рвонув свій кеб із копита учвал, це так само певно, як і те, що Мойсея створив Господь. Що, хіба ні? Він таки, і ніхто інший. І скільки крику та лайки було йому вслід.

– То як, уколошкав я його, – питає він, – чи що?

Та й ну горлати до свого шолудивого собацюри:

– Хапай його, Гаррі! Кусь його, песику!

Ну і зрештою ми бачили, як цей засраний кеб завертає за ріг, а він із своєю баранячою мордою знай махає руками, а той барбос женеться за ним з усіх сил аж вуха його метляються позаду, ладен порвати його на шматки. Сто на п’ять! І тут я хочу вас запевнити, що ті фунти, які наче з неба впали, що вони вилізли йому боком.

І от постало перед їхніми очима яскраве видовище, і побачили вони колісницю^{666}, і в ній стояв Він і линув на небо. І побачили вони Його в колісниці, осяяного променями слави, шати на Ньому були, як сонце, гарний Він був, як місяць, і грізний такий, що вони не зважувалися підвести на Нього свій погляд. І тут пролунав із неба голос, гукаючи: Іліє! Іліє! І Він відповідав, скільки було у Нього сили: Авва! Адонаї! І побачили вони Його, навіть самого Його, бен Блума Ілію, посеред хору ангельського, який лине до сяйва слави під кутом сорок п’ять градусів над шинком Доногоу на Малій Грін-стрит, як шмат гною з лопати^{667}.

Епізод 13

Літній вечір почав охоплювати землю своїми таємничими обіймами. Ген-ген на заході сідало сонце, й останній відблиск швидкоплинного дня затримався, пестячи море й берег, гордий мис, любий старий Гаут, що, як завжди, стеріг води затоки, порослі водоростями каменюки уздовж Сендимаунта, і – найостанніше, але найпалкіше – скромну церкву, з якої подеколи плинула в навколишню тишу молитва тій, яка в своєму чистому сяйві споконвіку править за маяк серцям людським у розбурханому вирі, Марії, зірці морів^{668}.

Три подруги сиділи на каменях, тішачись вечірнім краєвидом і повітрям, яке було свіже, але не занадто прохолодне. Не раз і не два, а безліч разів приходили вони в цей улюблений затишний куточок, щоб зручненько побалакати біля іскристих хвиль і обговорити дотичні до жіноцтва справи. Сіссі Кєфрі й Еді Бордмен з немовлям у колисці, і Томмі та Джекі Кефрі, двійко кучерявих хлоп’ят, убраних у матроські костюмчики й приналежні до них шапочки, з написом «H.M.S.[232]232
  Н. М. S. His (Her) Majesty’s Ship – Корабель його (її) величности – традиційна абревіатура перед назвою кожного англійського судна.


[Закрыть] Белайл». Бо Томмі й Джекі були близнята, яким заледве чотири роки минуло, часом галасливі й капосні близнята, однак, незважаючи на те, люба малеча з ясними веселими личками, дуже мила й кумедна. Вони тулялися в піску, копирсали його лопатками, носили відерцями, будуючи фортеці, як то звичайно роблять діти, або гралися своїм великим різнобарвним м’ячем, раді-радісінькі. А Еді Бордмен колихала повновиде немовля поштовхуючи колиску, а той юний джентльмен аж бульки пускав од утіхи. Йому було ще тільки одинадцять місяців і дев’ять день, але цей малий качанчик уже починав лепетати, вимовляти перші дитячі слова. Сіссі Кефрі нахилилася полоскотати товстеньке черевце і гарненьку ямочку на підборідді.

– Ну ж бо, дитино, – сказала Сіссі Кефрі. Скажи дуже-дуже. Я хочу водички.

І дитина пролепетала за нею:

– А оту титки.

Сіссі Кефрі приголубила кохану крихітку: вона ж бо нестямно любила діток і так терпляче ходила коло маленьких хворих, а Томмі Кефрі зроду не можна було присилувати, аби він випив рицини, якщо Сіссі Кефрі не затисне йому носа, пообіцявши дати окраєць чорного хліба помазаний золотавою мелясою. Ця дівчина хоч кого вміла уговкати! Та немовлятко було як те щире золото, а що вже гарненьке – ну чисто тобі лялечка в своєму новенькому ловкенькому нагрудничку. Сіссі Кефрі аніскілечки не скидалася на тих зіпсутих красунь кшталту Флори Мак-Флімзі^{669}. Щиросердішої за неї дівчини ще зроду-віку на світі не було, її циганські очі завжди сяють усмішкою, а з червоних, як спілі вишні, уст готове зірватися пустотливе слівце, сама ж миленька, мов ясочка. А Еді Бордмен і собі сміялася з кумедної мови свого малого братика.

Аж тут саме виникла невеличка сварка між мастером Томмі й мастером Джекі. У хлопців вдача завжди хлопчача, і наші близнята не становили винятку з цього золотого правила. Яблуком розбрату став піщаний замок, який мастер Джекі збудував, і архітектуру якого мастер Томмі вважав за потрібне поліпшити, додавши портал, схожий на той, що у вежі Мартелло. Та коли мастер Томмі був затятий, то мастер Джекі теж був упертий і, виправдовуючи афоризм, що дім кожного малого ірландця є його замок, він напав на свого ненависного суперника і то з таким успіхом, що можливий нападник доскочив лиха, а з ним (ой леле!) і жаданий замок. Само собою, лемент скривдженого мастера Томмі привернув увагу подруг.

– Ходи-но сюди, Томмі, владно погукала сестра, – та негайно! А ти, Джекі, як тобі не соромно валяти бідолашного Томмі у брудний пісок. Стривай, ось я тебе спіймаю.

Із затуманеними від непролитих сліз очима мастер Томмі прийшов на її поклик, бо слово старшої сестри було для близнят законом. У сумному стані він був після своєї нещасливої пригоди. Його маленька моряцька шапчина й штанці геть піском запорошилися, але Сіссі була неперевершений мастак загладжувати сліди маленьких життєвих незлагод, і невдовзі на його гарненькому костюмчику не залишилося жодної піщинки. Одначе сині оченята все ще блищали від гарячих сліз, які от-от могли ринути потоком, тож вона поцілувала братика, аби втамувати біль, загрозила рукою мастерові Джекі, нагадавши, що вона тут і пильно його пантрує, а також міряла злочинця застережливим поглядом.

– Поганий, зухвалий Джекі! – вигукнула Сіссі.

Вона пригорнула малого моряка й заходилася його уговкувати:

– Як ти зовешся? Масло й сметана?

– Скажи, хто твоя молода, – мовила Еді Бордмен. – Твоя молода Сіссі?

– Ні-і, – плаксиво відмовив Томмі.

– Твоя молода Еді Бордмен? – запитала Сіссі.

– Ні-і, – відмовив Томмі.

– Я знаю, – сказала не дуже приязно Еді Бордмен, лукаво позирнувши на хлопця короткозорими очима. – Я знаю, хто молода Томмі, Герті молода Томмі.

– Ні-і, – відмовив Томмі, збираючись зарюмсати.

Сіссі враз збагнула своїм материнським серцем, чому він почувається негаразд, і пошепки попросила Еді Бордмен завести хлопця за колиску, де його не вгледять джентльмени, і подбати, щоб він не замочив свої нові руді черевики.

Та хто ж така була Герті^{670}?

Герті Мак-Дауел, яка сиділа біля своїх товаришок, задумавшись і вдивляючися ген-ген у далечінь, могла правити за такий правдивий взірець дівочої ірландської краси, що про довершеніший годі було й мріяти. Всі, хто знали Герті, вважали її вродливою, хоч люди подейкували, що вона була більше схожа на Гілтрепів, ніж на Мак-Дауелів. Статура в неї була тонка і гнучка, замалим не тендітна, але ті залізисті препарати, що вона їх приймала останнім часом, мали на неї чудовий вплив, набагато кращий, ніж жіночі піґулки вдови Велч, і вона майже позбулася тих виділень, які їй так заважали останнім часом, а також почуття втоми. Її бліде, наче з воску, обличчя визначалося майже неземною чистотою, нагадуючи кольором слонову кістку, хоч рожеві, як трояндовий пуп’янок, вуста були справжнісінький Купідонів лук і вирізнялися грецькою довершеністю. Її руки з тоненькими пальчиками були наче алебастр, помережаний жилками, і такі білі од лимонного соку та королеви мастил, що білішими їх годі було зробити; хоч неправда, що буцімто вона вдягала на ніч шкіряні рукавички і мила ноги в молоці. Берта Сапл розповіла Еді Бордмен цю очевидну брехню, коли вона з Герті глека розбила (звичайно, дівчата теж час од часу між собою потроху сваряться, як і всі смертні), і Берта просила її нікому не казати, що це вона розповіла, бо інакше з нею ніколи більше не розмовлятиме. Ні. Чесному віддамо належну честь. Герті була притаманна природжена витонченість, млосна королівська зверхність, і за безперечний доказ цього правили її зугарні руки та високий вигин ступні. Аби ласкава доля звеліла їй народитися шляхетною панією значного роду, – всіма правами свого стану володіючою, й аби вона мала ті переваги, що їх дає добра освіта, то Герті Мак-Дауел не поступилася б жодній леді й уздріла б своє чоло препишно самоцвітами вбране, а біля ніг її уклякли б вельможні залицяльники, змагаючися один з одним за право ясу їй віддати. Можливо саме це, саме думка про кохання, що могло б випасти на її долю, часом надавала ніжним рисам обличчя дівчини напруженого виразу, за яким таїлася пригнічена мрія, що від неї гарні очі її світилися химерним прагненням, і навряд чи хто-небудь годен був тим чарам опертися. Чому жінки мають такі химородницькі очі? Очі Герті були з найблакитнішої ірландської блакиті, затінені лискучими віями і темними виразними бровами. Був час, коли ті брови не були такі шовково принадні. Це мадам Вера Веріті, що вела сторінку жіночої краси в «Прінсес новелет»^{671}, перша порадила їй бровелін, який надав того разючого виразу очам, котрий так личив найпершим чепурухам, і вона ніколи за тим не жалкувала. А ще там були наукові приписи, як вилікуватися від шаріння і як бути високою, доточіть собі зросту й обличчя у вас гарне, але ваш ніс? Це згодилося б для місіс Дігнем, бо вона мала носа не більшого за ґудзик. Але вершиною гордощів Герті було її чудове розкішне волосся. Воно було темно-каштанове й кучерявилося від природи. Того самого ранку Герті його підстригла, зважаючи на те, що настав молодик, і воно облямовувало її гарненьку голівку рясними пишними кучериками, і також обрізала нігті, четвер-бо – день багатства. І тепер, коли вона почула Еді й коли зрадливий рум’янець, ніжний, як найблідіший цвіт троянди, покрив її щоки, вона була така чарівна в своїй милій дівочій соромливості, що, певна річ, улюблена Богом прекрасна Ірландія не знала їй рівних.

Хвилину вона мовчала, сумовито потупивши очі. Вона хотіла була відмовити, але щось замкнуло їй уста. Потяг схиляв її до відповіді; гідність наказувала їй мовчати. Гарненькі губоньки закопилились, але за мить вона підвела очі й зайшлася коротким веселим сміхом, ущерть переповненим свіжістю юного травневого ранку. Вона пречудово знала й розуміла, краще, ніж будь-хто інший, чому косоокій Еді забагнулося те сказати, тому що він охолов і не виявляв ознак уваги, а насправді то була простісінька сварка між коханцями. Як завше, чиєсь було собаче діло до хлопця, що безперестану ганяв на велосипеді перед її вікном. Але зараз батько не пускав його вечорами з дому, силуючи до книжок, щоб він дістав стипендію після іспитів, і він збирався вступати в Триніті-коледж, аби вивчитися на лікаря, коли скінчить середню школу, як його брат В. Е. Вайлі, котрий брав участь у велосипедних перегонах в Триніті-коледжі. Навряд чи він здогадувався про її переживання, про ту порожнечу в серці, яку, часом, заповнював глухий біль, що сягав глибини душі. Та він був молодий і, може, з часом навчився б її кохати. В його родині всі були протестанти, а Герті, звичайно, знала, хто стоїть найперший, а за ним благословенна діва Марія, а далі святий Йосиф. Але, безперечно, він був гарний хлопець з незрівнянним носом і джентльмен у кожному дюймі, як то й видно з першого погляду, та й форма голови, коли він голомозий і подивишся ззаду, вона б упізнала де завгодно щось незвичайне, а як він повертає велосипед біля ліхтаря, знявши руки з керма, а також чудові пахощі тих гарних сиґарет, а до того ж вони були одного зросту і Еді Бордмен вважає себе розумною аж нікуди, бо він не виходить з дому і не їздить перед її палісадником.

Герті була вдягнена просто, але з природженим смаком шанувальниці її ясновельможности Моди, бо вона передчувала, що він дістане нагоду вийти. Скромна блузка кольору електрик, розмальована квітами (бо в «Ледіз пікторіел» висловлювалася гадка, що електрик увійде в моду), з гострим вирізом аж до грудей і кишенькою для хусточки (в якій вона завжди тримала клаптик вати напахчений улюбленими парфумами, бо хусточка псувала блузці вигляд), і темно-синя широкого покрою спідниця на три чверті чудово вирізняли її тонку гнучку фігуру. Вона носила кокетливий гарненький брилик широкої негрської соломи з яєчно-синьою синелькою, а збоку бантик-метелик відповідного тону. Минулого вівторка вона цілісінький день ходила по місту, шукаючи бинди, що пасувала б до тієї синельки, і, зрештою, знайшла на літньому розпродажу в крамниці Клері якраз те, що треба, трохи залежану, але ви б того не помітили зроду, сім пальців два шилінги один пенні. Вона прилаштувала все сама, і яка то була для неї радість, коли вона його приміряла, всміхаючись до чарівної з’яви, що її відбило для неї люстро! А коли вона насадила його на глечик, аби він зберіг форму, то переконалася, що зіб’є пиху з декотрих своїх знайомих, її черевики були останнє слово шевського мистецтва (Еді Бордмен пишалася, що вона дуже petite[233]233
  Маленька (фр.).


[Закрыть], але вона зроду не мала такої ноги, як у Герті Мак-Дауел, п’ятого розміру, і довіку не матиме, хоч би там що) з лакованими носками й одненькою ловкенькою пряжкою на високому підйомі. З-під її спідниці виднілися зграбні, мов виточені, щиколотки, демонструючи свою довершену форму, а також гарні ноги – не більше ніж дозволяла пристойність, – убрані в панчохи тонкого прядива з французькою п’яткою і широким верхом, пристебнутим підв’язками. Що ж до білизни, то на неї Герті звертала особливу увагу, і невже той, хто відає хвилюючі надії й жалі незабутніх сімнадцяти літ (хоч Герті вже було більше як сімнадцять), зважиться її за те осудити? Вона мала чотири лепські гарнітури, усі прегарно прострочені, а до того ж три трико і нічні сорочки, і кожна комбінація була зі стрічками різного кольору: рожевуватого, блідо-синього, малинового й горохового, і вона сама їх провітрювала й підсинювала, коли їх приносили після прання, й прасувала, і у неї була цеглина, щоб ставити праску, бо вона не довіряла пралям, знаючи, як вони пропалюють білизну. Вона носила синє на щастя, сподіваючись без надії, то був її колір, а до того ж і щасливий колір тому наречена повинна мати хоч клаптик синього бо зелене яке вона носила рівно тиждень тому принесло нещастя бо батько примусив його готуватися до іспитів а вона ж бо гадала що може він вийде бо вбираючися того ранку вона заледве не надягла стару пару навиворіт а це на щастя й ознака що стрінеш коханого коли надягнеш білизну навиворіт якщо то сталося не в п’ятницю.

Та ба, та ба! На її обличчі скорбота! Ядучий жаль безперестану пече їй серце. В очах її світиться душевна мука, і вона ладна віддати всі скарби цього світу, аби опинитися в захистку свого знайомого покою, де, давши волю сльозам, вона зможе добре виплакатися й полегшити прихований біль. Хоч і не занадто, бо вона вміла красиво плакати перед дзеркалом. Ти чарівна, Герті, казало воно. Блідувате вечірнє світло спадає на обличчя, безмежно сумне й задумане. Герті Мак-Дауел прагне надаремно. Так, вона знала з самісінького початку, що її мрії про шлюб і весільні дзвони, які вітають місіс Реггі Вайлі Т. К. Д.[234]234
  Скорочена назва Дублінського коледжу Святої Трійці, Триніті-коледж.


[Закрыть]! (бо та, хто вийде заміж за старшого брата, буде місіс Вайлі), і навіяному модою видиву місіс Гертруди Вайлі, вбраної у розкішний сірий готовий костюм, оторочений коштовним хутром блакитного песця, не судилося здійснитися. Він був надто молодий і нічого не міг зрозуміти. Він не годен повірити в кохання, першородне право жінки. Того давноминулого вечора, коли вони гуляли у Стора (він ще носив тоді коротенькі штанці), вона залишилася з ним на самоті, і він обійняв її однією рукою за талію, а вона сполотніла, аж побіліли губи. Він назвав її малявкою дивним хрипким голосом і напівпоцілував (уперше!), та лише в кінчик носа, а потому він притьмом вийшов з кімнати, зауваживши, що треба, мовляв, підживитися. Стрімка натура! Реггі Вайлі ніколи не визначався сильною вдачею, а той, хто завоює руку й серце Герті Мак-Дауел, повинен бути мужчина з мужчин. Але вона чекала, завжди чекала освідчення, а рік до того ж високосний^{672} і скоро мине. Її ідеал не чарівний принц, що складе їй до ніг незвичайне чудове кохання, а скорше мужній чоловік з вольовим спокійним лицем, який не знайшов свого ідеалу, може, волосся його злегка посріблене сивиною, і який її зрозуміє, візьме в свої дужі руки, пригорне з усією силою глибоко пристрасної вдачі й заспокоїть довгим-довгим поцілунком. Вона відчує себе наче в раю. Такого судженого вона жадає сьогодні, цього тихенького літнього вечора. Усім своїм серцем вона прагне стати його єдиною, заручитися з ним на багатство й на бідність, у хворобі й здоров’ї, поки нас двох розлучить смерть, віднині й довіку.

І поки Еді Бордмен була з малим Томмі за колискою, вона міркувала собі, чи настане той день, коли вона зможе назватися його майбутньою маленькою дружиною. Потому хай собі балакають, доки одуріють, і Берта Сапл, і Еді, злюка, бо їй у листопаді минав не двадцять другий. До того ж, вона ним ніжно піклуватиметься, бо Герті мала здоровий жіночий глузд і знала, що чоловіки здебільшого полюбляють домашній затишок. Її золотаво-брунатні млинці та пудинг королеви Анни, що смакував чисто наче з вершків, дістали від усіх щонайвищу оцінку, бо вона мала ще й спосібні до печива руки, посипати крупчаткою і безупину помішувати в один бік, потому зняти з молока вершки і додати цукру, і добре сколотити яєчні білки, хоч вона й не любила їсти, коли за столом сиділи люди, яких вона соромилася, і часто вона міркувала, чому не можна їсти щось поетичне, на зразок фіалок або троянд, і вони матимуть прегарно мебльовану вітальню з картинами й гравюрами і фотографією чудового собаки Герріоуена, який належав її дідусеві Гілтрепу і тільки що не вмів розмовляти, такий був розумний, ну чисто людина, і ситцеві пошивки на стільцях, і той срібний пристрій підсмажувати грінки на літньому розпродажі в крамниці Клері, як у багатих господах. Він буде високий і широкоплечий (вона завжди жадала собі високого чоловіка) із сліпучо-білими зубами під дбайливо підстриженими пишними вусами, і вони перебудуть медовий місяць у Європі (три блаженні тижні!), а потому, влаштувавшися в гарненькому зручному затишному домі, щоранку вони снідатимуть упарі, страва буде проста, але стіл чудово накритий для них двох, і йдучи у справах, він міцно й щиро обійматиме свою і любу жіночку і якусь мить удивлятиметься їй глибоко в очі.

Еді Бордмен спитала Томмі Кефрі, чи він уже, і він сказав так, отож вона застебнула йому штаненята-бриджі й загадала бігти гратися з Джекі й поводитися чемно, й не битися. Але Томмі сказав, що хоче взяти м’яч, а Еді пояснила йому, що м’ячем грається дитина, і якщо він його візьме, го буде плачів, але Томмі сказав, що то його м’яч і він хоче забрати свого м’яча, і він затявся на своєму, хоч ти йому що. Яке мале, а яке вперте! Атож, він уже був мужчина, той малий Томмі Кефрі, був відтоді, як зіп’явся на ноги. Еді відмовила йому, ні й сказала, щоб він забрався геть, і сказала Сіссі Кефрі, щоб вона йому не потурала.

– Ти мені не сестра, – мовив лихий Томмі. Це мій м’яч.

Але Сіссі Кефрі загадала малому Бордменові подивитися, подивитися високо на її палець і швиденько схопила м’яча і кинула його на пісок, а Томмі побіг чимдуж за ним, домігшися свого.

– Аби лихо-тихо, – засміялася Сіссі.

І вона полоскотала малого синочка в обидві щічки, аби він забув, і показала йому ось лорд-мер, ось його пара коней, ось його пряникова коляса, а ось і він чимчикує: коп-коп, коп-коп, коп-коп, коп. Та Еді розгнівалася, мов її окропом облито, – бо завжди на його виходить отаким маніром і всі його мажуть.

– Аби моя воля, я б йому всипала бобу, – сказала вона, – їй-богу б усипала по одному місцю.

– По садочку-задочку, – весело засміялася Сіссі.

Герті Мак-Дауел потупила очі й зашарілася від думки, що Сіссі могла сказати голосно таке негоже для жінки слово, вона б умерла від сорому, аби його сказала; почервоніла вона, як та маківка, а Еді Бордмен зауважила, що, певна річ, джентльмен напроти почув теє слово. Але Сіссі то було байдужісінько.

– Хай чує! – відмовила вона, зухвало струснувши головою й визивно задерши носа. – Ось я на нього роздивлюся, а тоді можеш усипати і йому по тому самісінькому місцю.

Ну й причинна та Сісс із своїми ляльковими кучериками! Часом хоч-не-хоч, а над нею смієшся. Наприклад, коли вона питала, чи дати вам іще китайського чаю з валиновим маренням і коли вона малювала собі на нігтях червоним чорнилом кухлики і чоловічі лиця, то боки порвеш од сміху, або коли вона збиралася в одне місце, то казала, що хоче збігати у гості до міс Вайт. Ну й утішна була Сіссічка. А чи можна забути той вечір, коли вона вбралася у батьків костюм і капелюх і намалювала собі вуса озленим корком, і подалася на Трітонвіл-роуд, курячи сиґарету? Втішнішої за неї дівчини годі було шукати. Але вона мала щире серце, хоробрішого й правдивішого ще не створило небо, і не схожа була на двоєдушних ошуканок, солоденьких до нудоти.

Тієї миті до них долинув хоровий спів і рокотіння органа, що награвав гімна. То відбувалося моління непитущих чоловіків під орудою місіонера, велебного Джона Х’юза Т. І.[235]235
  Товариство Ісуса.


[Закрыть], молитви, казання й благословення найсвятішого причастя. Вони зібралися всі гуртом, хоч і належали до різних класів (і то було вельми повчальне видовище), в тому простому храмі Божому біля хвиль морських, після штормів і бур цього стомливого світу, заклякши біля ніг непорочної, читаючи літанію Лоретській Богоматері, благаючи її за них заступитися, давні знайомі слова, Свята Маріє, Свята Діво з дів. Як же було сумно чути бідолашній Герті! Аби її батько уникнув був пазурів демона пияцтва, зарікшися пити або заживши тих порошків, що виліковують од звички до хмельного у «Пірсонс Уїклі», вона б зараз їздила у кареті й ні перед ким би не кланялася. Раз по раз вона казала це собі, міркуючи в тяжкій задумі перед згасаючим – приском без лампи, бо не терпіла, щоб іще десь світилося, або часто-густо визираючи замріяно з вікна, коли дощ капотів на іржаве відро, і думаючи. Але той клятий дурман, що призвів до згуби стільки сімей і зруйнував стільки домівок, затьмарив її дитинство. Гай-гай, їй довелося навіть у домашньому колі бути свідком насильств, викликаних непомірністю, і бачити, як її батько під впливом хмельних випарів цілковито втрачав тяму, бо найганебніший з усіх лихих учинків про які Герті чувала це той, коли чоловік піднімає руку на жінку, звичайно, не з добрим наміром такого слід затаврувати як поганця з поганців.

А з церкви все ще лунали голоси, які, співаючи, благали Діву наймогутнішу, Діву наймилосерднішу. А Герті, поринувши в задуму, майже не бачила й не чула ані своїх товаришок, ані близнят, що пустували за хлопчачим звичаєм, ані джентльмена з сендімаунтського вигону, як Сіссі Кефрі прозвала того чоловіка який був такий характерний проходив берегом задля прогулянки. Ніколи його не бачили напідпитку завжди він поводився тихо та однаково вона не хотіла б його мати за батька бо він був занадто старий чи через його обличчя (типовий випадок що підтверджував гадку доктора Фелла) чи через ніс вкритий карбункулами й прищами і ясно-жовті вуса що ледь біліли під носом. Бідолашний тато! Хоч він мав силу вад вона все одно його любила коли він співав «Скажи мені, Мері, в які стукать двері» або «Моя кохана й хатка під Рошеллю» і вони вечеряли печеними черепашками й салатою з приправою Лезенбі і коли він співав «Місяць зійшов» з містером Дігнемом котрий помер наглою смертю і його поховали, Господи прости його душу, бо його побив грець. Вони святкували мамин день народження і Чарлі був дома на канікулах і Том і містер Дігнем і місіс Петсі і Фреді Дігнем і вони збиралися гуртом сфотографуватися. Нікому й у думці не було що кінець так близько. Тепер він спочиває в могилі. А мама сказала йому що то для нього довічна пересторога і він навіть не спромігся піти на похорон через подагру і їй довелося сходити в місто аби принести йому листи і зразки з контори для рекламування коркового лінолеуму Кейтсбі, художні стандартні узори, не посоромить палацу, цупкий зверх усякої міри і завжди прикрашає та звеселяє домівку.

Зразкова донька була Герті, ну чисто друга мати у домі, справжній янгол милосердя, а серденько мала вартніше за золото. А коли матері починала дуже голова боліти то хто як не Герті терла їй лоба ментоловим олівцем хоч їй не подобалося що мати нюхає табаку і це єдине за що вони сварилися, за табаку. Усі нею не могли нахвалитися, така вона була тиха й ласкава. Це Герті вимикала газ у домі щовечора і знову ж таки Герті повісила на стіні в тому місці де вона ніколи не забувала що два тижні хлорованим вапном з різдвяного альманаху містера Танні бакалійника картинку Гальціонині Дні[236]236
  Гальціона – в грецькій міфології донька бога вітрів Еола. Коли її чоловік Кеїкс, цар Трихіди, загинув у морі, вона від горя кинулася з високої скелі. Боги пожаліли нещасну жінку й перетворили її на льоту в морську пташку – зимородка. Відтоді, коли зимородок висиджує пташенят, за велінням Гальціониного батька, вітри вщухають і настає тиха, ясна погода. Гальціонині дні – в переносному значенні дні безхмарного щастя.


[Закрыть] де молодий джентльмен убраний як ходили за тих часів у трикутному капелюсі простягав китицю квітів своїй коханій зі старосвітською ґречністю крізь переплетене вікно. Зразу видно, що за цим ховалася ціла історія. Кольори були такі гарні, аж очі вбирали. Вона стояла у м’якій вузькій білій сукні, прибравши обміркованої постави, а джентльмен був у шоколадному вбранні й виглядав, як справжній аристократ. Вона часто дивилася на них замріяно коли бувала там з певної потреби і мацала власні руки білі й ніжні з точнісінько як у неї закачаними рукавами і думала про ті часи бо вона розшукала у словнику Уокера який належав дідусеві Гілтрепу про Гальціонині дні що вони означають.

Тим часом близнята грались у повній братерській злагоді, аж поки мастер Джекі, котрий, ніде правди діти, був уредний, як сльота, навмисно загилив щосили м’яча аж до вкритих водоростями каменюк. Само собою бідолашний Томмі не барячись висловив своє невдоволення та на щастя джентльмен у чорному який сидів поблизу прийшов відважно на поміч і перехопив м’яча. Наші два борці заходилися криком кричати вимагаючи свою цяцьку і щоб попередити колотнечу Сіссі Кефрі гукнула джентльменові аби він кинув м’яча їй будь ласка. Джентльмен разів зо два замірився м’ячем а тоді кинув його на горб до Сіссі Кефрі але він покотився вниз схилом і спинився якраз під спідницею Герті біля калюжі під скелею. Близнята знову заволали свого допоминаючись і Сіссі попросила її стуснути його ногою хай собі за нього б’ються тож Герті відвела назад ногу але вона воліла щоб їхній дурний м’яч не скотився був до неї і вона стусонула та не влучила і Еді з Сіссі засміялися.

– Не доскочив, стрибай удруге, – сказала Еді Бордмен.

Герті всміхнулася згідливо й закусила губу. Її гарненькі щічки зашарілися ніжно-рожевим рум’янцем але вона поклала довести їм своє отож вона підняла поділ спідниці трохи але достатньо і добре прицілилася і добренько стуснула м’яча і він полетів далеко ген-ген а двоє близнят гайнули слідом до ріні. Звичайно то були заздрощі та й більше нічого аби привернути увагу того джентльмена що сидів напроти, її наче жаром обсипало, а це у Герті Мак-Дауел завжди був сигнал небезпеки, до щік прилила гаряча хвиля. Досі вони позирали один на одного байдужим оком, але тепер із-під крисів свого нового брилика вона зважилася на нього подивитись, і обличчя у присмерку, на яке впав її погляд, бліде та на диво виснажене, здалося їй таким сумним, що сумнішого вона зроду не бачила.