Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 53 страниц)

З воріт вийшло двоє, що проводжали покійника: жінка й дівчина. Худолиця гарпія, до того ж така, що пальця в рот не клади, капелюшок зсунувся набік. Обличчя дівчинки заплакане, вимазане, тримає жінку за руку, дивиться на неї, чи треба плакати. Риб’яче обличчя, безкровне й безбарвне.

Носії взяли труну на плечі й понесли за ворота. Мертвий вантаж. Я теж відчув себе важчим, коли вийшов з купелі. Спершу мертвяк, потім мертвякові друзі. Корні Келлегер з хлопцем рушили слідом, несучи вінки. Хто це поряд з ними? Ага, шуряк.

Всі пішли за ними.

Мартін Каннінгем прошепотів:

– Я собі місця не знаходив, коли ви при Блумові завели мову про самогубців.

– Що? – прошепотів містер Пауер. – Як так?

– Його батько отруївся, – прошепотів Мартін Каннінгем. – Він держав у Еннісі «Готель королеви». Ви ж чули, як він казав, що виряджається до Клера. Роковини.

– Мати Божа! – прошепотів містер Пауер. – Уперше чую. Отруївся!

Він озирнувся на лице з темними задуманими очима, що йшло за ними до кардиналового мавзолею. Розмовляє.

– А він був застрахований? – запитав містер Блум.

– Здається, був, – відповів містер Кернан. – Але страховий поліс неодноразово заставлений. Мартін спробує влаштувати молодшого в Артейн^{208}.

– Скільки ж у нього дітей залишилося?

– П’ятеро. Нед Лемберт спробує влаштувати одну дівчину до Тодда^{209}.

– Сумна історія, – тихо мовив містер Блум. – П’ятеро малих діточок.

– Тяжка втрата для бідолашної дружини, – додав містер Кернан.

– І не кажіть, – підтвердив містер Блум. – Тепер вона як на світ народилася.

Він подивився на свої черевики, що їх помастив і почистив. Вона його пережила, втратила свого чоловіка. Для неї він мертвіший, аніж для мене. Хтось має пережити іншого. Кажуть розумні люди. Жінок у світі більше ніж чоловіків. Висловити їй своє співчуття. Ви зазнали страшної втрати. Сподіваюся, скоро підете слідом за ним. Тільки для індуських удів. Вона вийде заміж за іншого. За нього? Ні. А проте, хто знає? Залишатися вдовою вже не в звичаї, відколи померла стара королева. Везли на лафеті. Вікторія і Альберт. Роковини смерти відзначалися у Фрогморі^{210}. Але зрештою вона таки почепила собі на капелюшок кілька фіалок. Марнославна до глибини душі. Усе заради тіні. Навіть не король, а лише чоловік. Основа для неї був син. Щось нове, якесь сподівання, не схоже на минуле, яке вона прагнула оживити, якого чекала. Воно ніколи не вертається. Комусь доводиться йти першому; самотній під землею; і вже більше не ляже в її тепле ліжко.

– Як ся маєте, Саймоне? – тихо спитав Нед Лемберт, потискаючи йому руку. – Не бачив вас бозна-відколи.

– Чудово. Що нового в преславному місті Коркові?

– Я побував там у Великодній понеділок, їздив на верхогони, – сказав Нед Лемберт. – Як завжди шість шилінгів вісім пенсів. Зупинявся у Діка Тойві.

– Як там Дік, добряча душа?

– Між ним і небом нічого не лишилося, – відповів Нед Лемберт.

– Святі святителі! – здивовано вигукнув, притишивши голос, містер Дедалус. – Дік Тойві лисий?

– Мартін хоче влаштувати пожертву для малечі, – сказав, показуючи вперед, Нед Лемберт. – По кілька шилінгів з душі. Щоб вони якось перебули, доки зі страховим полісом з’ясується.

– Авжеж, авжеж, – невпевнено мовив містер Дедалус. – Ото попереду його старший хлопець?

– Так, – сказав Нед Лемберт, – з жінчиним братом. Джон Генрі Ментон іде позаду. Він підписався на фунт.

– Певна річ, – сказав містер Дедалус. – Я не раз казав бідолашному Педді, щоб він тримався за ту роботу. У світі є люди гірші за Джона Генрі.

– А як він її втратив? – спитав Нед Лемберт. – Пив чи що?

– Багатьом добрим людям воно вадить, – сказав, зітхнувши містер Дедалус.

Вони спинилися біля дверей каплиці. Містер Блум стояв позаду хлопця з вінком, дивлячись на його гладенько причесане волосся і тонку з ямкою шию в новенькому комірці. Бідолашний хлопчина! Чи він був там, коли батько? Обоє непритомні. Прийти до тями в останню хвилину і востаннє впізнати. Все, що він міг зробити. Я винен три шилінги О’Ґрейді. Чи він би зрозумів? Носії занесли труну до каплиці. З якого кінця голова?

За хвилину він увійшов слідом за іншими, мружачись у напівтемряві. Труна стояла на марах перед олтарем, чотири високі жовті свічки по кутках. Завжди перед нами. Корні Келлегер, кладучи по вінку біля передніх кутків, подав хлопцеві знак стати навколішки. Всі поставали навколішки тут і там біля підставок для молитовників. Містер Блум стояв позаду, біля купелі, а коли всі заклякли, висмикнув непомітно з кишені складену газету і сперся на неї правим коліном. Він обережно поклав на ліве коліно свого чорного капелюха і, тримаючи його за криси, побожно схилив голову.

З дверей вийшов прислужник з мідним відром, чимсь наповненим. За ним вийшов священик у білому, однією рукою пригладжуючи єпітрахиль, а другою притримуючи на жаб’ячому череві невеличку книжку. Хто читати митець? Я, сказав горобець.

Вони спинилися біля мар, і священик почав шпарко цвірінькати з книжки.

Отець Кофі[85]85
  Труна по-англійському «кофін».


[Закрыть]. Пам’ятав був, що схоже на труну. Dominenamine[86]86
  Господиім’я (перекручена лат.).


[Закрыть]. Пика в нього нахабна. Керує виставою, м’язистий християнин^{211}. Горе тому, хто погляне на нього зизим оком: священик. І ймення твоє буде Петро. Луснуть боки, як у вівці в конюшині, Дедалус каже, луснуть. Черево, як у отруєного щеняти. Смішні порівняння підбирає той хлопець. Гах: луснули боки.

– Non intres in judicium cum servo tuo, Domine[87]87
  Не станеш на прю з рабом твоїм, Господи (лат.).


[Закрыть].

Молитва латиною додає їм ваги. Реквієм. Крепові паски. Облямований чорним папір на листи. Запишуть на вічне поминання. Холодно тут. Потребує доброго харчу, сидячи тут увесь ранок у сутінках, нетерпляче чекаючи, заходьте, будь ласка. І очі в нього жаб’ячі. Чого це його так обдуло? Моллі обдуває після капусти. Може, тут таке повітря. Мабуть, повно газів. Напевне, тут до біса газів. Наприклад різники: вони схожі на сирі біфштекси. Хто пак мені розказував? Мервін Браун^{212}. У склепах Вербурзького^{213} абатства чудовий старий орган сто п’ятдесят років доводиться часом просвердлювати труни, щоб випустити й підпалити гази. Шугає з дірки: синім. Дихнеш раз, і по тобі.

Заболіло коліно. Ох. Так легше.

Священик вийняв з відра, що його тримав хлопець, палицю з потовщенням на кінці й струснув нею над труною. Потому пішов до протилежного краю і струснув ще раз. Потому вернувся назад і поклав її назад у відро. Який ти був до смерти. Це все зазначено: саме так він має робити.

– Et ne nos inducas in tentantionem[88]88
  І не введи нас у спокусу (лат.).


[Закрыть].

Прислужник на відповідь виспівував дискантом. Я часто думав, що краще наймати хлопців. Років до п’ятнадцяти, звичайно…

Гадаю, то свята вода. Витрушує сон. Набридла йому, мабуть, ця робота, трусити тією ґирлиґою над усіма мерцями, яких сюди привозять. Хай би побачив те, над чим трусить, воно йому не зашкодить. Щодень Божий свіжий крам: літні чоловіки, там баби, діти, жінки, що померли від пологів, бородаті чоловіки, лисі бізнесмени, дівчата, що померли від сухот, вузькогруді, як курчата. Увесь рік він промовляє над ними ті самі слова і кропить зверху водою: спіте. Тепер на Дігнеама.

– In paradisum[89]89
  У рай (лат.).


[Закрыть].

Сказав, що він піде в рай чи вже в раю. Каже це над кожним. Нудне діло. Та треба ж йому щось говорити.

Священик загорнув книжку і вийшов, а за ним і прислужник. Корні Келлегер одчинив бічні двері, зайшли грабарі, взяли труну, винесли і поставили на свій візок. Корні Келлегер дав один вінок хлопцеві, а другий шурякові. Всі повиходили за ними крізь бічні двері на тихе сіре повітря. Містер Блум вийшов останній, склавши свою газету і знову засунувши її в кишеню. Він похмуро дивився собі під ноги, поки візок завернув ліворуч. Металеві колеса, пронизливо скрегочучи, трощили гравій, і важкі черевики простували за візком уздовж шереги склепів.

Та-pi та-ра та-pi та-ра та-ру. Господи. Тут же не вільно співати.

– О’Коннелове коло, – сказав біля нього містер Дедалус.

Містер Пауер підвів свої лагідні очі на вершину високого обеліска.

– Він спочиває, – мовив він, – серед свого народу, старий О’Ден. Але серце його поховане в Римі^{214}. Скільки розбитих сердець поховано тут, Саймоне!

– Її могила он там-о, Джеку, – сказав містер Дедалус. – Скоро мене покладуть побіч неї. Нехай Господь забере мене, коли на те буде його воля.

Не стримавшись, він почав тихенько плакати і злегка спотикався, ідучи. Містер Пауер узяв його під руку.

– Їй краще там, де вона тепер, – мовив він лагідно.

– Напевно краще, – відмовив, злегка схлипнувши, містер Дедалус. – Напевно вона на небесах, якщо є небеса.

Корні Келлегер ступив убік і пропустив уперед інших.

– Сумна подія, – ввічливо почав містер Кернан.

Містер Блум заплющив очі й двічі сумно кивнув головою.

– Інші надягають капелюхи, – сказав містер Кернан. – Гадаю, ми теж можемо. Ми з самого заду. Це кладовище підступне місце.

Вони покрили голови.

– Превелебний отець занадто швидко прочитав молитву, правда ж? – сказав докірливо містер Кернан.

Містер Блум мовчки кивнув, позирнувши в меткі налиті кров’ю очі. Потайні очі, потайні цікаві очі. Мабуть, масон – невпевнений. Знову поряд із ним. Ми з самого заду. В одному коші. Сподіваюся, він скаже щось інше.

Містер Кернан додав:

– Повинен сказати, що відправа ірландської церкви^{215} на Маунт Джером простіша, промовистіша.

Містер Блум обережно погодився. Мова, звичайно, то річ осібна.

Містер Кернан сказав урочистим тоном:

– «Я є воскресіння й життя». Це сягає глибин людського серця.

– Атож, – сказав містер Блум.

Може, твого серця, але яке до того діло бідоласі, що лежить у дерев’яному кожусі розміром шість футів на два? Ніякого. Осередок любови. Розбите серце. Зрештою це помпа, щодня помпує тисячі галонів крови. Одного чудового дня воно затнеться, та і по тобі. Лежить їх тут сила-силенна: легені, серця, печінки. Старі та іржаві помпи: а то все бридня. Воскресіння й життя. Коли помреш, то вже мертвий. Або оця вигадка, Страшний суд. Викидають усіх із могил. Ходи сюди, Лазарю! А він ходив сюди й туди і втратив роботу. Вставай! Кінець світу! І вся громада починає шастати, шукаючи свої печінки, легені та інші нутрощі. Спробуй-но розшукати усе своє добро цього ранку. Двадцять чотири унції пороху в черепі. Дванадцять грамів. Тройська міра. Корні Келлегер пішов поряд з ними в ногу.

– Все йде пречудово, – сказав він. – Га?

Він позирнув на них своїми липучими очима. Плечі полісмена. Зі своїм там-тара-рам там-тара-рам.

– Як і належить, – сказав містер Кернан.

– Що? Га? – озвався Корні Келлегер.

Містер Кернан його заспокоїв.

– Хто той чолов’яга, позаду з Томом Кернаном? – запитав Джон Генрі Ментон. – Я десь його бачив.

Нед Лемберт озирнувся.

– Блум, – сказав він. – Була така Меріон Твіді, власне, вона й нині є, сопрано. То це його дружина.

– О, пам’ятаю, – мовив Джон Генрі Ментон. – Давно я її не бачив. Гарна була жінка. Я танцював з нею, – постривайте, літ п’ятнадцять-сімнадцять тому в Мета Діллона, в Раундтауні. Струнка була, як хвоїнка.

Він озирнувся, вдивляючись поміж тих, що йшли позад нього.

– Хто він такий? – запитав він. – Що він робить? Він, часом, не торгував канцелярським приладдям? Пригадую, я посварився з ним одного вечора, коли ми грали в кеглі.

Нед Лемберт усміхнувся.

– Атож, – сказав він, – він працював комівояжером у фірмі «Мудрість Гелі». Возив промокальний папір.

– Боже милий! – мовив Джон Генрі Ментон. – З якого дива вона віддалася за цього пройду? Вона ж була, як вогонь.

– І досі така, – сказав Нед Лемберт. – Він збирає оголошення для газет.

Джон Генрі Ментон утупився перед себе великими очима.

Візок звернув у бічну алею. Огрядний чоловік, що стояв, чекаючи, на моріжку, зняв капелюха, віддаючи шану. Грабарі торкнули свої картузи.

– Джон О’Коннел, – сказав задоволено містер Пауер. – Він ніколи не забуває друзів.

Містер О’Коннел мовчки потиснув усім руки. Містер Дедалус мовив:

– Знову я до вас завітав.

– Любий мій Саймоне, – упівголоса відповів цвинтарний доглядач. – Я зовсім не хочу вас мати за клієнта.

Привітавши Неда Лемберта і Джона Генрі Ментона, він пішов поряд з Мартіном Каннінгемом, заклавши руки за спину і крутячи два ключі.

– Ви чули анекдот, – спитав їх він, – про Малкегі з Кума?

– Я не чув, – сказав Мартін Каннінгем.

Вони одностайно схилили свої циліндри, а Гайнз наставив вухо. Доглядач устромив великі пальці у кільця золотого годинникового ланцюжка і заходився поважно розповідати слухачам, а на їхніх обличчях грала неуважлива усмішка.

– Кажуть, – мовив він, – що двоє пияків прителющилися одного туманного вечора розшукати могилу свого приятеля. Вони спитали, де тут є Малкегі з Кума, і їх спровадили до його могили. Поблукавши в тумані, вони таки знайшли могилу. Один насилу прочитав напис: Теренс Малкегі. Другий придивлявся до статуї Спасителя, що її вдова поставила на могилі.

Доглядач придивився до нагробку, повз який вони саме проходили. Потому він провадив:

– Придивившись до святої фігури, «Анітрохи на нього не схоже, – він каже. – Ніякий це в біса не Малкегі, – він каже, – не знаю, хто його таким вирізьбив».

Винагороджений усмішками, він одстав і забалакав з Корні Келлегером, прийняв від нього квитанції, гортаючи їх і проглядаючи на ходу.

– Все це зроблено з наміром, – пояснив Мартін Каннінгем Гайнзові.

– Знаю, – сказав Гайнз, – я це знаю.

– Щоб розважити людину, – сказав Мартін Каннінгем. – Зі щирої доброти: і ніякої в біса іншої спонуки.

Містер Блум захоплено оглядав статечну опасисту доглядачеву фігуру. Всі хочуть бути з ним у добрих стосунках. Добряча душа, Джон О’Коннел, чудова людина. Ключі; як реклама фірми Кейз[90]90
  Гра слів: назва фірми Кейез співзвучна англійському слову кейз – ключі.


[Закрыть] гарантуємо, що ніхто не вийде, жодних перепусток. Habeat corpus[91]91
  Маєш тіло (лат.) – закон про недоторканість особи.


[Закрыть]^{216}. Треба після похорону примістити те оголошення. Чи я написав Болсбрідж на конверті, яким прикрив листа Марті, коли вона мене застукала? Сподіваюся, він не попаде у відділ безадресових листів. Гарно, коли поголишся. Сива щетина. Коли волосся сивіє^{217} – і вдача стає дражлива, то перша ознака. Срібні нитки серед сивуватого волосся. Як то бути його дружиною. Дивно, як у нього вистачило сміливости зробити дівчині пропозицію. Виходь за мене, житимемо на цвинтарі. Привабити її такою перспективою. Спочатку, може, вона б і спокусилася. Зальоти смерти… Навколо панує нічний морок, і повсюди лежать мерці. Тіні могил, коли цвинтарі позіхають, і Денієл О’Коннел, напевно, потомок, хто це казав мені, що він був на диво плодючий і водночас щирий католик, наче здоровенний велетень у темряві. Мандрівний вогник. Могильний газ. Треба відвернути її думки, інакше вона не зможе зачати. Жінки надзвичайно вразливі. Присипляючи, розповісти їй про привидів. Чи тобі доводилося бачити привида? А я бачив. Темно було, хоч в око стрель. Дзиґарі показували дванадцяту. Однак вони цілувалися б за милу душу, аби їх відповідно налаштувати. Повії на турецьких кладовищах. Замолоду можна навчити чого завгодно. Тут можна й молоденьку вдовицю стрінути. Чоловіки це полюбляють. Кохання серед надгробків. Ромео. Гостріша насолода. В осередкові смерти буяє життя. Протилежності сходяться. Як то заздрісно бідолашним мерцям. Дух смажених біфштексів для голодних роздирає їм нутрощі. Бажання подратувати людей. Міллі кортіло зробити це біля вікна. Хай там що, він має восьмеро дітей.

Багацько їх позакопували, відколи він тут, лежать навколо нього поле за полем. Святі поля. Більше місця, якби їх ховали навстоячки. Сидячи або навколішки не можна. Навстоячки^{218}? Його голова ще чого доброго вигулькне з-під землі, коли буде зсув, рука вказує догори. Увесь ґрунт, мабуть, як стільник: довгасті чарунки. І дуже в нього тут охайно, підстрижена трава, бордюри. Його сад, майор Гембл^{219} називає Маунт Джером. Так воно й є. Мають бути квіти сну. Китайські кладовища з велетенськими маками дають найкращий опій, казав мені Мастянський. Ботанічний сад осьде, близенько. Кров, напоюючи землю, дає нове життя. Та ж сама ідея у тих євреїв, що, кажуть, убили хлопчика-християнина. У кожної людини своя ціна. Добре збережений гладкий труп джентльмена епікурейця, неоціненний для садка. Продається дешево. За тіло Вільяма Білкінсона, ревізора й бухгалтера, який щойно переставився, три фунти тринадцять з половиною шилінгів. З подякою.

Гадаю, ґрунт був би аж масний, коли його угноїти трупами, кістки, м’ясо, цвяхи, склепи. Страшно. Зеленіють і рожевіють, розкладаючись. Швидко гниють у вогкому ґрунті. Сухорляві старі довше. Потім як свічковий лій, як сир. Потім починають чорніти, плющить з них меляса. Потім висихають. Метелики мертва голова. Звичайно, клітини, чи як вони там звуться, живуть далі. Перетворюються. По суті, життя вічне. Нічим живитися, живиться собою.

Але на них, мабуть, заводиться до біса черв’яків. Мабуть, просто кишать у землі. Розтривожились думки. А вигляд у нього досить-таки бадьорий. Відчуває власну силу, бачачи, як інші лягають у могилу перед нього. Цікаво, як він дивиться на життя. Ще й анекдоти розповідає: щоб тепліше на серці було. Отой про зведення. Сперджен вирушив на небо о 4 г. ранку. 11 г. вечора (час зачиняти ворота). Ще не прибув. Петро. Мерцям теж, принаймні чоловікам, цікаво було б послухати анекдот, а жінкам довідатися, що тепер у моді. Соковита груша або жіночий пунш, гарячий, міцний і солодкий. Захищає від вогкости. Часом треба ж посміятися, то краще в такий спосіб. Грабарі у «Гамлеті». Виявляє глибоке знання людського серця. Не слід сміятися над покійними принаймні два роки. De mortuis nil nisi prius[92]92
  Про мертвих нічого, крім того, що говорилося раніше (лат.).


[Закрыть]. Спочатку хай скінчиться жалоба. Важко уявити його похорон. Скидається на анекдот. Кажуть, коли прочитаєш власний некролог, то довго житимеш. Наче друге дихання. Нова угода на життя.

– Скільки у вас завтра? – спитав доглядач.

– Двоє, – відповів Корні Келлегер. – Піводинадцятої і в одинадцять.

Доглядач поклав папери в кишеню. Візок зупинився. Гурт поділився надвоє, одні підійшли до ями з одного боку, інші з другого, обережно обходячи могили. Грабарі принесли труну і поставили головою на край, підклавши паси.

Ховаємо його. На Цезарів погреб ми прийшли. Його іди березневі чи червневі^{220}. Він не відає, хто тут, йому байдуже.

Ну хто той довготелесий здоровило у макінтоші? Ну хто він, цікаво, такий? Ну, багато б я дав, аби дізнатися, хто він. Завжди хто-небудь з’явиться, що про нього не маєш ніякого уявлення. Людина може прожити все життя, самотня, як палець. Авжеж може. Одначе хтось має її прикидати землею, хоч викопати могилу вона може сама. Усім нам доводиться. Лише людина ховає своїх мерців. Ні, мурашки теж. Перше, що спадає на думку. Ховати мерця. Кажуть, що Робінзон Крузо й справді жив на світі. То значить П’ятниця його поховав. Якщо поміркувати, кожна п’ятниця ховає четвер.

 
Бідолашний Робінзоне Крузо,
Де ж це ділася твоя блуза ^{221} ?
 

Бідолашний Дігнем! Востаннє лежить на землі у своїй скрині. Коли подумаєш про них усіх, шкода стає, що стільки дерева нанівець сходить. Усе поточене. Можна було б зробити гарні мари зі спеціальною панеллю, щоб спустити мерця поковзом. Так, але, чого доброго, не схочуть, бо з них уже ховали інших. Люди страшенно вибагливі. Поховайте мене в рідній землі^{222}. Жменька пороху зі святої землі. Тільки матір і мертвонароджену дитину ховають в одній труні. Розумію, навіщо це. Розумію. Щоб зберегти його якомога довше навіть у землі. Дім ірландця – це його труна^{223}. Набальзамовані трупи у катакомбах, мумія, та ж сама ідея.

Містер Блум стояв далеко позаду, тримаючи в руці циліндр, і лічив непокриті голови. Дванадцять. Я тринадцятий. Ні. Тринадцятий чолов’яга у макінтоші. Число смерти. Звідки він у дідька взявся? Його не було в каплиці, можу заприсягтися. Дурні забобони щодо тринадцяти.

У Неда Лемберта костюм з гарної м’якенької шерсті. Леліє пурпуром. У мене був схожий, коли ми жили на Ломбард-стрит Вест. Любив він колись прибиратися. Бувало, перевдягався тричі на день. Треба, щоб Месіас перелицював мій сірий костюм. Еге. Він же пофарбований. Хай би дружина я забув що він неодружений або хазяйка квартири випорола ті нитки.

Труна щезла з очей, пірнула у яму, опущена грабарями, що стояли, порозставлявши ноги на дерев’яних рамах. Вони повитягали паси; і всі з непокритими головами. Двадцять.

Мовчанка.

Якби ми всі враз перекинулися на когось іншого,

Десь удалині заревів осел. На дощ. Не такий він осел, щоб. Кажуть, ніколи не бачили мертвого. Соромляться смерти. Ховаються. Бідолашний тато теж відійшов.

Легенький лагідний вітрець овіяв їхні непокриті голови. Шепіт. Хлопець у головах могили тримав обома руками свій вінок, мовчки дивлячись у чорну роззявлену пащу. Містер Блум став за спиною огрядного доброго доглядача. Гарно пошитий сурдут, Зважує, мабуть, хто наступний. Авжеж, довгий спочинок. Уже нічого не відчуєш. Відчуваєш одну мить, Мабуть, з біса неприємно. Зразу й не повіриш. Мабуть, помилка; когось іншого. Запитайте в протилежному будинку… Зачекайте, я хотів, я ще не. Потім напівтемна камера смерти, їм потрібне світло. Шепочуться навколо. Погукати вам священика? Потім балакаєш казна-що, і думки плутаються. Мариш про все, що приховував протягом життя. Смертельні потуги. Його сон неприродний. Підніми нижнє повіко. Дивиться, чи загострився ніс, чи одвисла щелепа, чи пожовкли п’яти. Заберіть подушку, хай доходить долі^{224}, однаково він приречений. Сатана на тій І картинці смерть грішника показує йому жінку. В самій сорочці поривається її обійняти. Останній акт «Лючії». «Невже тебе я більше не побачу?^{225}» Бах! І переставився. Нарешті сконав. Люди трохи про тебе побалакають і забудуть. Не забудь за нього помолитися. Згадай його в своїх молитвах. Навіть Парнелл. День плюща відмирає^{226}. За ним і вони: падають у яму один по одному.

Тепер ми молимося за упокій душі. Сподіваємося, ви гараздуєте і до пекла не простуєте. Приємна зміна підсоння. З життєвого вогню та в полум’я чистилища.

Чи він коли думає про яму, що його самого чекає? Кажуть, це буває тоді, коли здригаєшся на сонці. Хтось її переступає. Ваш вихід. Біля тебе. Моя он там, до Фінгласа, купив місце. Мама, бідолашна мама і маленький Руді.

Грабарі побрали свої лопати й почали кидати важкі грудки глини на труну. Містер Блум одвернувся. А якщо він і досі живий? Ну й ну! Ото був би жах, хай йому лихо! Ні, ні: він, звичайно, мертвий. Звичайно, він мертвий. В понеділок умер. Хай би видали закон, щоб для певности простромлювали серце, або електричний дзвоник або телефон у труні і душник з парусовим клапаном. Сигнал біди. Три дні. Задовго для мерців улітку. Краще вже спекатися відразу, як пересвідчишся, що ні.

Глина падала глухіше. Почнуть забувати. Як з очей, так і з думки.

Доглядач одійшов кілька кроків і нап'яв циліндра. Досить з нього. Усі один по одному набиралися духу, покривали голови. Містер Блум надягнув циліндра і побачив, що статечна фігура уміло петляє, вибираючися з лабіринту могил. Спокійно, впевнено він перейшов поля скорботи.

Гайнз щось занотовував у своєму записникові, Ага, прізвища. Але він знає всіх. Ні: прямує до мене.

– Я записую присутніх, – сказав Гайнз упівголоса. – Як вас звати? Я призабув.

– Л, – відмовив містер Блум. – Леопольд. Запишіть і МакКоя. Він мене просив.

– Чарлі, – сказав, записуючи Гайнз. – Я знаю. Він колись працював у «Фрімені».

Атож, працював там, до того, як улаштувався в трупарні Луїса Берна. Добра ідея для лікарів робити розтин. Вишукують те, що буцімто знають. Він помер у вівторок. Гайнув. Забрав гроші за оголошення і щез. Чарлі, голубчику мій^{227}. Ось чому він мене попросив. А що мені до того. Я виконав обіцянку МакКою. Спасибі, друже; велика тобі дяка. Хай почуває, що він у боргу: мені це зовсім не важко.

– І скажіть, будь ласка, мовив Гайнз, – ви, часом, не знаєте того чоловіка вбраного в, чоловіка, що стояв там убраний у…

Він озирнувся.

– Макінтош. Так, я його бачив, – сказав містер Блум. – Де він подівся?

– Макінтош, – сказав Гайнз, занотовуючи. – Не знаю, хто він такий. То його звуть Макінтош?

Він пішов, оглядаючись.

– Ні, – почав був містер Блум, повертаючись. – Слухайте, Гайнзе!

Не чує. Що? Куди він щез? І сліду немає. Оце то. Чи хто-небудь бачив? Ка є два ел. Як у воду впав. Господи, що з ним сталося?

Сьомий грабар підійшов до містера Блума узяти лопату, що лежала поруч.

– Перепрошую!

Він швиденько відступив.

Глина, руда, вогка, виринула з ями. Вона здіймалася. От-от через край. Купа вогких грудок зростала й зростала, грабарі встромили в землю свої лопати. На кілька секунд усі знову поскидали головні убори. Хлопець притулив свій вінок до ріжка горбика, шуряк поклав свій зверху. Грабарі надягли картузи й понесли заліплені землею лопати до візка. Потому постукали злегка по дерну; чисті. Один нахилився, щоб зняти з держална довгий пучок трави. – Один одійшов від гурту й подався поволі, прихиливши до плеча зброю, що леліла синім полиском. Мовчки в головах могили другий змотував пас. Його пуповина. Шуряк, одвернувшися, поклав щось йому у вільну руку. Дякує мовчки. Вибачте, сер: клопіт. Похитав головою. Я знаю. Це вам.

Усі почимчикували поволі, хто куди, виткими стежками, спиняючись вряди-годи прочитати ймення на могилі.

– Ходімте кругом, повз проводиреву могилу^{228}, – сказав Гайнз.

– Ходімо, – погодився містер Пауер.

Вони звернули праворуч, слідом за своїми повільними думками.

Голос містера Пауера озвався побожно й збентежено:

– Дехто каже, що його в могилі немає. Що труна була напакована камінням. Що колись він ще вернеться.

Гайнз похитав головою.

– Парнелл ніколи не вернеться, – сказав він. – Він там, усе що було в ньому тлінного. Земля йому пером.

Містер Блум ішов самотній жолобком повз засмучених янголів, повз хрести, розбиті колони, сімейні склепи, кам’яні надії, що молилися, звівши до неба очі, серця і руки старої Ірландії. Доцільніше було б витратити ці гроші на добродійні справи для живих. Молітеся за упокій душі. Чи й справді хто-небудь? Укинути його та й по ньому. Ніби лотком, що через нього сиплють вугілля, і в одну купу, щоб заощадити час. Проводи. Двадцять сьомого я буду в нього на могилі. Десять шилінгів садівникові. Він виполює бур’ян. Сам уже старий. Зігнувся в три погибелі, стриже ножицями. Біля воріт смерти. Цей переставився. Той пішов з цього життя. Наче вони зробили це за власним бажанням. Випровадили геть усіх. Той врізав дуба. Цікавіше, аби вони розповіли, хто чим був. Такий-то, колісник. Я був комівояжер, продавав лінолеум. Я сплачував кредиторам п’ять шилінгів за фунт. Або подоба жінки з каструлею. Я пекла смачну ірландську печеню. Панегірик на сільському цвинтарі^{229} це, мабуть, вірш чий же він Вордсворта чи Томаса Кемпбелла. Знайшов спочинок, як кажуть протестанти. Могила старого доктора Маррена. Великий лікар погукав його до себе. Атож, для них це Божий лан. Гарна дача. Заново потинькована й пофарбована. Ідеальна місцина спокійно покурити й почитати «Церковні вісті». Шлюбні оголошення ніколи не прикрашають. Іржаві вінки на хвіртках, гірлянди бронзової сухозлітки. Все, що можна купити за гроші. Але квіти поетичніші. Металеві набридають, ніколи не в’януть. Зовсім не вражають. Імортелі.

Пташка сіла на гілку тополі, наче свійська. Схожа на опудало. Схожа на весільний подарунок, який дав нам олдермен Гупер. Киш! І не зрушилася. Знає, що з рогатки стріляти не будуть. Мертві тварини ще сумніші на вигляд. Миленька Міллі ховає мертву пташину в сірниковій коробці, що її взяла з кухні, віночок із стокроток і уривки гірлянди на могилі.

Серце Христове: показує. Поклади собі на свій рукав[93]93
  Зауваживши статую Христа, що, роздерши собі груди, показує серце, Блум згадує слова Яго з Шекспірового «Отелло»:
Адже коли я вчинками своїмиРозкрию серця внутрішність і сутність —Хіба ж це не однаково, що серцеЯ покладу собі на свій рукав.Щоб галки моє серце поклювали? (пер. І. Стешенко).

[Закрыть]. Треба примістити його збоку і пофарбувати в червоне, щоб було як справжнє. Ірландія була йому присвячена, чи як воно кажуть. Здається, не дуже вдоволений. Навіщо ця халепа? Чи прилетять тоді пташки й дзьобатимуть^{230} як хлопчика з кошиком плодів але він сказав ні бо вони певно злякаються хлопчика. Аполлон, маю на увазі.

Скільки їх! Усі вони колись ходили по Дубліну. Вірні, що пішли на спочинок. І ми колись були такі, як зараз ти.

До того ж, хіба всіх запам’ятаєш? Очі, ходу, голос. Ну, голос іще можна: грамофон. Поставити грамофон у кожній могилі, але можна тримати і вдома. По обіді в неділю. Постав бідолашного старого прадіда. Краараак! Аллоаллоалло страшеннорадий краак страшеннорадийпобачитисязнову аллоалло страшкопшс. Нагадує голос так, як фотографія нагадує обличчя. Інакше ніяк не згадаєш обличчя, скажімо, через п’ятнадцять років. Наприклад кого? Наприклад якого-небудь чоловіка, котрий помер, коли я працював у «Мудрості Гелі».

Шурр! Заторохтіли камінці. Стривай-но. Стій.

Він пильно вдивився у кам’яний склеп. Якась тварина. Стривай-но. Ось вона.

Гладкий сірий пацюк чимчикував попід склепом, шурхочучи камінцями. Давній мешканець; прапрадід; пройшов вогонь і воду. Сіре живе розпласталося під стіною, просилилося попід нею. Добре сховище для скарбу.

Хто тут мешкає? Спочивають останки Роберта Емері. Роберта Еммета[94]94
  Роберт Еммет 1803 р. очолив повстання проти англійців. Повстання придушили, а Еммета стратили. Друзі таємно поховали його тіло.


[Закрыть]^{231} поховали тут при світлі смолоскипів, чи не так? Ходить дозором.

Хвіст уже зник.

Така тварюка хутко доконає бідолаху. Пообгризає кістки, не зважаючи, хто він і що він. Для них це просто м’ясо. Труп це зіпсоване м’ясо. Ну, а що таке сир? Труп молока. Я читав у тій книжці «Подорожі до Китаю», що китайці кажуть, буцімто від білих тхне мертвяком. Кремація краще. Священики категорично проти. Працюють на іншу фірму. Оптове спалювання й торгівля голландськими пічками. Під час чуми. Ями з негашеним вапном, яке враз їх пороз’їдає. Смертельна камера. Тлін у тлін. Або ховати у морі. Де це та вежа мовчання^{232} парсів? З’їдають птахи. Земля, вогонь, вода. Утопитися, кажуть, найприємніше. За мить пригадуєш усе своє життя. Але коли відкачують, хай йому грець. Та в повітрі ніяк не поховаєш. З літального апарату. Цікаво, чи шириться звістка, коли кладуть новака. Підземний зв’язок. Це ми від них запозичили. Я б не здивувався. Для них звичайнісінький харч. Мухи налітають, перш ніж він устигне сконати. Почули про Дігнема. Хай смердить. Їм байдуже. Біла, як сіль, розсипчата каша трупа: запах і смак, як у сирої білої ріпи.

Попереду замерехтіла брама: ще відчинена. Знов у світ. Доволі цвинтаря. Щоразу трохи ближче. Минулого разу я був тут на похороні місіс Сініко^{233}. І бідолашний тато теж. Любов, що вбиває. Навіть розкопують уночі з ліхтарем я читав про такий випадок щоб добутися до щойно похованих жінок або навіть до таких які вже порозкладалися з могильними виразками звідки плющить рідина. Як подумаєш, то волосся дибом стає. Я прийду до тебе по смерті. Ти побачиш мій привид по смерті. Мій привид слідкуватиме за тобою по смерті. Існує інший світ по смерті, що зветься пекло. Мені не подобається той інший світ, про який вона писала. Мені теж не подобається анітрохи. Багато ще можна буде і побачити, і почути, і відчути. Відчути біля себе живі теплі створіння. Хай собі сплять на своїх червивих ліжках. На цей раз мене їм не пощастить спіймати. Теплі ліжка: тепле повнокровне життя.