Текст книги "Улісс"

Автор книги: Джеймс Джойс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 53 страниц)

– А ось твій капелюх за модою Латинського кварталу, – сказав він.

Стівен спіймав його і надягнув на голову. Гейнс погукав їх із порога:

– Товариство, ви вже йдете?

– Я готовий, – озвався Красень Мулліган, рушаючи до дверей. – Ходімо, Кінчику. Ти вже, мабуть, доїв усе, що лишалося на столі.

Він вийшов, упокорившися своїй долі, поважною ходою, з поважними словами на вустах і виголосив з майже справдешнім сумом:

– Він з дому вийшов і Масничку здибав.

Стівен узяв свій ясеновий ціпок, притулений біля порога, і вийшов слідом за ними. Вони рушили вниз крутими сходами, а він притягнув важкі залізні двері й замкнув їх. Здоровезного ключа поклав у внутрішню кишеню.

Внизу Красень Мулліган запитав:

– А ключа ти взяв?

– Так, він у мене, – відповів Стівен і рушив попереду.

Він ішов перший. Чув, як позаду Красень Мулліган збиває своїм важким купальним рушником вершечки папороті чи трав.

– Навколішки, сер! Як ви смієте, сер!

Гейнс запитав:

– А ви оренду за цю вежу платите?

– Дванадцять фунтів, – відповів Красень Мулліган.

– Воєнному міністрові, – докинув Стівен через плече.

Вони спинилися, бо Гейнс розглядав вежу. Зрештою він мовив:

– Узимку вона, гадаю, справляє гнітюче враження. То як ви її називаєте, Мартелло?

– Спорудили їх за розпорядженням Біллі Піта^{35}, – пояснив Красень Мулліган, – коли з моря могли напасти французи. Але наша – це омфал.

– А які у вас ідеї щодо Гамлета? – запитав Гейнс Стівена.

– Ні, ні! – з болем у голосі вигукнув Красень Мулліган. – Я ж не Тома Аквінський, який навів п’ятдесят п’ять доказів на підтвердження свого постулату. Спочатку мені треба вихилити кілька кухлів.

Він повернувся до Стівена і запитав, обсмикуючи краї свого лимонного жилета:

– Адже тобі, Кінчику, для цього треба не менше трьох, правда?

– Чекаю такої нагоди вже давно, – спроквола відповів Стівен. – Можу почекати ще трохи.

– Ви розпалюєте мою цікавість, – заявив приязним тоном Гейнс. – Це що, якийсь парадокс?

– Та ні! – вигукнув Красень Мулліган. – Ми вже переросли Вайльда і парадокси. Це дуже просто. Він доводить алгебраїчним способом, що онук Гамлета став дідом Шекспіра і що він сам – привид свого батька.

– Що-що? – перепитав Гейнс і показав на Стівена. – Він сам?

Красень Мулліган накинув рушник собі на шию, наче єпитрахиль, і, знемагаючи зо сміху, прошепотів на вухо Стівену:

– О, тінь батька Кінчика! Яфет у пошуках свого батька^{36}!

– Зранку ми завжди стомлені, – пояснив Гейнсові Стівен. – І розповісти усе це – довге діло.

Красень Мулліган, він знову рушив уперед, випростав догори руки.

– Священний кухоль, лиш він один може відкрити уста Дедалові, – оголосив він.

– Я хочу сказати, – розпочав Гейнс, пояснюючи Стівенові, коли вони йшли слідом за Мулліганом, – що ця вежа і ці скелі нагадують мені чимось Ельсинор, «кручу, що лячним верхів’ям звисає понад хвилями морськими»^{37}, хіба ні?

Красень Мулліган враз обернувся на мить до Стівена, але не сказав ні слова. В одну цю ясну безмовну мить Стівен побачив себе в своєму дешевому запилюженому жалобному одязі серед їхнього гарного вбрання.

– Це дивовижна історія, – озвався Гейнс, знову їх зупиняючи.

Очі світлі як море, освіжене вітром, світліші, тверді й сторожкі. Правитель морів, він дивився на південь через порожній простір затоки, за якою лиш удалині на тлі ясного неба виднів блідий димок пакетбота, та біля банки Маглінс лавірував вітрильник.

– Я десь читав цікаве богословське тлумачення, – сказав він, наморщивши лоба. – Щодо ідеї Батька і Сина. Син прагне примиритися з Батьком.

Красень Мулліган відразу оскалився блаженною усмішкою. Він подивився на них, радісно роззявивши свого гарного рота, а його очі, враз позбувшися виразу здорового глузду, моргали з безтямною втіхою. Він похитав головою, наче лялька, струшуючи широкими крисами свого капелюха-панами, і заспівав веселенько-блазенським голосом:

 
Я – найдивніший на світі хлопак:
Мав матір-жидівку, а татом став птах.
Із Йосипом-теслею жить неохота,
То учнів зібрав і гайда на Голготу.
 

Тут він застережливо підняв палець:

 
Хто ж бовкне: не Бог я, для того сліпця
Не наколочу я з водички винця;
Хай воду той п ’є і довіку жадає,
Щоб стала вином знов водиченька тая.
 

Буцімто прощаючись, він швидко посіпав Стівенів ясеновий ціпок і побіг до краю урвища, махаючи руками, як плавцями чи крильми, наче збирався злетіти, і співаючи далі:

 
Прощай – запиши ці слова із словес,
Грицькові-Стецькові звісти: я воскрес!
Злечу я на небо – і плоть не завадить.
Злітаю! Прощайте, друзяки, прощайте! ^{38}
 

Пританцьовуючи перед ними, він прямував до сорокафутової кручі, вимахував крилоподібними руками, легко підстрибував, і його капелюх, схожий на головний убір Меркурія, дрижав на свіжому вітрі, що доносив до них його пронизливі вигуки, схожі на крики птахів.

Гейнс, який ішов поряд із Стівеном, посміювався на те стримано, а тоді сказав:

– Я вважаю, нам не слід сміятися. Блюзнить він трохи занадто. Сам я, так би мовити, не належу до віруючих. А проте його веселощі певним чином згладжують дошкульність цих дотепів, правда ж? І як він назвав цю річ? «Йосип-тесля»?

– «Балада про Ісуса-жартуна», – відповів Стівен.

– Ага, – здивувався Гейнс, – то ви вже її чули?

– Тричі на день після їди, – сухо відповів Стівен.

– Але ж ви не віруючий, правда? – допитувався Гейнс. – Тобто, віруючий у вузькому значенні цього слова? Творення з нічого, і чудеса, і Бог як особа.

– Мені здається, – сказав Стівен, – це слово має одне-єдине значення.

Гейнс зупинився і видобув гладенький срібний портсигар; на покришці його яскрів зелений камінець. Натиснув на нього великим пальцем і, розкривши портсигар, простягнув Стівену.

Стівен подякував і взяв цигарку.

Гейнс узяв і собі й закрив портсигар. Поклав його назад у бічну кишеню і витягнув із кишені жилета нікелеву трутову запальничку, розкрив її таким самим робом, і, припаливши свою цигарку, простяг вогник, прикриваючи долонею, Стівенові.

– Так, звичайно, – продовжив він, коли вони рушили далі, – ви або вірите, або ні, правда? Особисто я не спромігся перетравити ідею Бога як особи. Гадаю, ви її не обстоюєте?

– Ви бачите в мені, – відповів Стівен з похмурим невдоволеним виразом, – приклад жахливого вільнодумства.

Він ішов, чекаючи репліки співрозмовника, тягнучи за собою збоку ясеновий ціпок. Його гостряк легко ковзав по стежці, повискуючи біля ніг. Мій товариш, він за мною, гукає Стііііііііі-вен. Хвиляста лінія уздовж стежки. Вони йтимуть нею ввечері, повертаючися смерком. Йому потрібен ключ. Ключ мій, за помешкання плачу я. Але ж я їм його солоний хліб, не свій[8]8
  Рай, XVII, 58.


[Закрыть]. Віддай йому і ключ. І все. Він його попросить. Видно було по очах.

– Зрештою… – розпочав Гейнс.

Стівен повернувся до нього і побачив, що холодний погляд, який зміряв його, зовсім не ворожий.

– Зрештою, гадаю, ви спроможні звільнити себе. Мені здається, ви сам собі пан.

– Я слуга двох панів, – заявив Стівен, – англійського та італійського.

– Італійського? – перепитав Гейнс.

Причинна королева, стара і ревнива. Ану, навколішки переді мною…

– А є й третій, – додав Стівен. – Це той, хто дає мені сяку-таку роботу.

– Італійського? – повторив Гейнс. – Кого ви маєте на увазі?

– Британської імперії, – пояснив Стівен, паленіючи, – і святої Римської католицької апостольської церкви.

Гейнс зняв крихти тютюну, що пристали до спідньої губи, і заговорив.

– Усе це я добре розумію, – сказав він спокійно. – Мабуть, я б сказав, ірландець має думати саме так. Ми в Англії усвідомлюємо, що повелися з вами негарно. Але, мабуть, завинила в цьому історія.

Горді, сповнені потужної сили титули прозвучали в пам’яті Стівена, наче переможний гук мідних дзвонів: et unam sanctam catholicam et apostolicam ecclesiam[9]9
  І в єдину святу соборну й апостольську церкву (лат.).


[Закрыть]: – поступове творення і переміна обрядів та догматів, як і його власних добірних думок; це те, що творить зірки. Апостольський символ у месі папи Марцеллія^{39}, голоси зливаються докупи в єдиному гучному пориві ствердження, а під їхні співи невсипущий ангел войовничої церкви роззброював її єресіархів і гнав їх геть. Юрми єресей кинулися тікати світ заочі, митри у них скособочилися: Фотій і гурт насмішників, серед котрих і Мулліган, Арій, що довіку воював з єдиносутністю Сина й Отця, Валентин, який відринув земне тіло Христа, і хитромудрий африканський єресіарх Савеллій, який твердив, що Отець був Своїм власним Сином^{40}. Слова, які Мулліган щойно для сміху проказав перед чужинцем. Дурний сміх. Тих, що тчуть вітер^{41}, їх усіх, напевно, чекає порожнеча: переляканих їх обеззброять і розженуть бойові лави ангелів церкви, військо архистратига Михаїла, яке в скрутну хвилину завжди стає, зі списами й щитами, на її захист.

Чудово сказано! Тривалі оплески. Zut! Nom de Dieu[10]10
  Прокляття! До дідька! (фр.).


[Закрыть]!

– Само собою, я британець, – продовжував Гейнсів голос, – і міркую відповідно до цього. І я не хочу стати свідком того, як моя країна попаде в руки німецьких євреїв. Боюся, що зараз саме це є нашою національною проблемою.

На краю скелі стояли, спостерігаючи, двоє – купець і човняр.

– Прямує до Буллока.

Човняр якось несхвально кивнув головою, вказуючи на північний бік затоки.

– Там глибина буде сажнів п’ять^{42}, – сказав він. – От у тих місцях він і випливе, коли о першій розпочнеться приплив. Сьогодні дев’ятий день.

Шукають потопельника. Вітрильник кружляє по пустельній затоці, чекаючи, доки випливе розбухлий лантух і поверне до сонця своє одутле, вибілене сіллю обличчя. Я тут.

Покрученою стежкою вони зійшли до води. На березі бухти, на камені, стояв Красень Мулліган: уже без піджака, в сорочці, його відкріплену краватку вітер завіяв через плече. А біля його ніг, у густій глибочині морської води, юнак повільно водив по-жаб’ячому зеленими ногами, тримаючися за прискалок.

– Де твій брат, Малахію? З тобою?

– Ні, він у Вестміті. У Беннонів.

– І досі там? Беннон прислав мені листівку. Каже, познайомився з юнкою. Називає її фотодівчинка.

– Чи не клацнув її, га? З короткою витримкою.

Красень Мулліган сів розв’язати шнурки черевиків. З-за прискалка випливло червоне задихане обличчя літнього чоловіка. Він виліз, ступаючи по каменях, вода блищала на його лисині і на торочці сивого волосся, вода стікала з грудей і з черева, струменіла з чорних обвислих трусів.

Красень Мулліган відсунувся, пропускаючи його, і, позирнувши на Гейнса та Стівена, побожно перехрестив нігтем великого пальця собі чоло, уста й груди.

– Сеймур уже повернувся. Він у місті, – сказав юнак, знову хапаючися за прискалок. – Кидає медицину і йде до війська.

– Та ти що! – здивувався Красень Мулліган.

– Наступного тижня в казарму. Ти знаєш ту руду дівчину з Карлайла, Ділі?

– Знаю.

– Цілувалася з ним учора ввечері на пірсі. У батька грошей кури не клюють.

– Вона, мабуть, уже теє?

– Запитай краще Сеймура.

– Сеймур – офіцер-кровопускач, – зазначив Красень Мулліган.

Стягаючи штани, він кивнув сам до себе, випростався й виголосив заяложену сентенцію:

– Руді жінки блудливі як кози.

Він урвав свою мову, стривожено мацаючи свій бік під сорочкою, яку роздув вітер.

– Моє дванадцяте ребро щезло! – зарепетував він. – Я вже Uebermensch[11]11
  Надлюдина (нім.).


[Закрыть]^{43}. Ми удвох із беззубим Кінчиком супермени.

Він вивільнився з сорочки й кинув її позад себе, на купу одягу.

– Ти заходиш у воду тут, Малахію?

– Так. Посунься в ліжку.

Юнак відштовхнувся назад і двома дужими вправними вимахами руки виплив на середину малої бухти. Гейнс, курячи, сів на камінь.

– А ви не хочете? – запитав Красень Мулліган.

– Згодом, – відповів Гейнс. – Не зразу після сніданку.

Стівен зрушив з місця.

– Ну, я пішов, Муллігане, – сказав він.

– Дай же той ключ, Кінчику, – нагадав Красень Мулліган, – приважити мою сорочину.

Стівен вручив йому ключ. Красень Мулліган поклав його на купу одягу.

– І два пенси, – додав він, – на пінту. Кинь туди.

Стівен кинув монету на м’яку купу. Одягаються, роздягаються. Красень Мулліган випростався, склав докупи долоні й урочисто проголосив:

– Той, хто краде у бідного, позичає Господу^{44}. Так казав Заратустра.

Його гладке тіло поринуло у воду бухти.

– До зустрічі, – сказав Гейнс, обернувшися до Стівена, що рушив угору стежкою, і посміхаючися з того, які шалені ці ірландці.

Рогів бика, копит коня й усмішки сакса^{45}.

– У «Кораблі», – крикнув Красень Мулліган. – О пів на першу.

– Гаразд, – озвався Стівен.

Він ішов стежкою, що круто звивалася вгору.

 
Liliata rutilantium.
Turma circumdet.
Iubilantium te virginum.
 

Сивий німб священика в закутку, де він усамітнився, щоб одягнутися не привселюдно. Тут сьогодні я не ночуватиму. І додому не можу піти.

Чийсь голос, мелодійний, тягучий, погукав його з моря. Повертаючи за виступ скелі, він помахав рукою. Голос погукав знову. Лискуча брунатна голова, тюленяча, ген далі, за бухтою, кругла.

Загарбник.

Епізод 2

– Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало^{46}?

– Тарент, сер.

– Добре. Ну?

– Була битва, сер.

– Добре. Де саме?

Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.

Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил^{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То що ж нам залишається?

– Я забув де, сер. 279 року до нашої ери.

– Під Аскулумом, – підказав Стівен, піддивившися назву й дату в підручнику, який побував у бувальцях.

– Так, сер. І він сказав: Іще одна така перемога, і нам кінець.

Оцю фразу світ таки запам’ятав. Спочинок для недалекого розуму. Стоячи на горбі й споглядаючи рівнину, всіяну мертвими тілами, генерал, спираючись на спис, каже своїм офіцерам. Будь-який генерал своїм офіцерам. А ті слухають.

– Тепер ти, Армстронгу, – звернувся до іншого хлопця Стівен. – Який був кінець Пірра?

– Кінець Пірра, сер?

– Я знаю, сер. Запитайте мене, сер, – озвався Комін.

– Постривай. Скажи ти, Армстронгу. Ти знаєш що-небудь про Пірра?

В Армстронговому ранці зручно лежав кульок із фігами. Час від часу він крутив між долонями фігу і нишком клав її в рот. До губи пристали кришки. У хлопця підсолоджений подих. Заможні батьки, пишаються, що їхній старший син у флоті. Вайко-роуд, Далкі.

– Пірр, сер? Пірр – це пірс.

Усі засміялися. Невеселим пронизливим злостивим сміхом. Армстронг озирнув клас, у профіль дурнувата усмішка. Ще мить – і вони зарегочуть, знаючи, що я їх не зможу втримати в руках і що їхні татусі сплатили за навчання.

– Ну то скажи мені, – звернувся до хлопця Стівен, торкаючи його плече книжкою, – що таке пірс.

– Пірс, сер, – почав Армстронг, – це така штука над хвилями. Щось наче міст. Кінгстаунський пірс, сер.

Дехто засміявся знову: невесело, проте багатозначно. Двоє на задній парті почали перешіптуватися. Так. Вони знають: хто не пізнав, той ніколи не був невинний. Усі. Заздрісно він дивився на їхні обличчя. Едіт, Етель, Герті, Лілі. І подібні до них: їхній подих теж підсолоджений чаєм із варенням, їхні браслети бряжчать, коли вони заводяться одна з одною.

– Кінгстаунський пірс, – промовив Стівен. – Так, несправний міст.

Ці слова насторожили їхній погляд.

– Тобто як, сер? – запитав Комін. – Адже міст буває через річку.

Для Гейнса в його записник. А їм цього не поясниш. Увечері в запалі пиятики і балачок простромити блискучий обладунок його мостивого розуму. І що ж тоді? Блазень при дворі свого володаря, наближений та нешанований, домігся милостивої панської ласки. Чому всі вони пішли цією стежкою? Не зовсім тому, що чекали добра і привіту. Бо для них теж історія була просто байкою, однією з тих, які вони часто чули, а їхня країна – чимсь на взір ломбарду.

Хіба Пірр не загинув ув Арґосі від руки старої баби^{48}, а Юлія Цезаря хіба не закололи кинджалом? Їх уже не можна забути. Час посвідчив їхнє існування, і, скуті ним, вони опинилися там, де досі купчилися видалені їхньою появою незліченні можливості. Але чи були ті можливості дійсні, якщо вони так і не здійснилися? Чи вони були можливі тільки тоді, коли відбулися? Вітру ткач, ткачи його, ткачи!

– Розкажіть нам що-небудь, сер.

– Так, будь ласка, сер, про привидів.

– На чому ми закінчили тут? – запитав Стівен, розгортаючи іншу книжку.

– Спини свій плач^{49}, – підказав Комін.

– То читай далі, Толботе.

– А історія, сер?

– Потім, – відповів Стівен. – Читай далі, Толботе.

Смаглявий хлопець розгорнув книжку і зручно прилаштував її за своїм ранцем. Вірш він декламував із паузами й раз по раз піддивлявся у книжці:

 
Спини свій плач, пастуше, зупини свій плач,
Бо ж Лікідас, твій смуток, не помер,
Спустився просто до підводних він палат…
 

Якщо так, тоді це має бути рухом, здійсненням можливого, що є можливим за своєю власною суттю. Арістотелева фраза, яка виникла під акомпанемент монотонної декламації вірша, повела в студійну тишу бібліотеки Святої Женев’єви, де він кожнісінького вечора сидів і читав у захистку, недоступному для гріховних спокус Парижа. Поруч із ним тендітний сіамець прів над підручником стратегії. Навколо мене і ті, чиї голови насичені знаннями, і ті, хто свої ще насичують, сидять, як пришиті, під лампами, і їхні мацаки поволі ворушаться; а в темряві мого розуму підземна почвара лінощів, млява, що боїться світла, злегка вигинає свій укритий лускою драконоподібний хвіст. Думка це думка про думку. Супокійна ясність. Душа це, в певному розумінні, все, що існує: душа це форма форм^{50}. Супокій настає раптово, він просторий і променистий: форма форм.

Толбот повторив:

 
Та волею того, хто йшов по водах…
Та волею…
 

– Перегорни сторінку, – стиха звелів Стівен. – Я нічого не бачу.

– Що, сер? – запитав, не розуміючи, Толбот і нахилився вперед.

Його рука перегорнула сторінку. Він одхилився і, «пригадавши», декламував вірш далі. Про того, хто йшов по водах. Також і тут лежить його тінь на цих боязких серцях і на серцях тих, що не вірять у святощі, і на їхніх устах і на моїх. Лежить і на уїдливих поглядах тих, хто показав йому монету, що мала піти на податок для кесаря. Кесареве кесареві, а Богові Боже. Довгий погляд темних очей, загадкове речення, яке безнастанно ткатимуть на кроснах церкви. Атож.

 
Загадками засипай!
Нень дав зерня: засівай!
 

Толбот закрив книжку і сховав у ранець.

– Докінчив? – запитав Стівен.

– Так, сер. О десятій хокей, сер.

– Короткий день, сер. Четвер.

– Хто відгадає загадку? – запитав Стівен.

Вони вкладали книжки, збирали олівці, шелестіли сторінками. Гуртуючись, затягували ремені на ранцях і защібали пряжки. І всі весело заторохтіли:

– Загадку, сер? Дозвольте я, сер.

– От я, сер.

– Важку, сер.

– Ось таку, – сказав Стівен:

 
Півень кукуріку! ^{51}
Небо в синім вінку.
Дзвони на небесі
Б’ють одинадцять усі.
Пора вже вознестися
Вбогій оцій душі.
 

– Що це таке?

– Що, сер?

– Ще раз, сер. Ми не розчули.

Послухавши повторно, вони широко розплющили очі. Хвилину мовчали, потім озвався Кокрейн:

– Що це таке, сер? Ми здаємося.

У Стівена дерло в горлі; кашлянувши, він пояснив:

– Це лис ховає під кущем свою упокоєну бабусю.

Він підвівся і зайшовся нервовим сміхом, на відповідь пролунали збентежені вигуки учнів.

У двері класу постукали палицею, і з коридору почувся голос:

– Хокей!

Гурт став розходитися, хлопці протискалися з-за парт, перескакували через них. Скоро клас спорожнів, і в шкільній підсобці заторохтіли ключки, загупали черевики й залунали голоси.

У класі залишився сам Сарджент; він підступив до столу, тримаючи в руці розгорнутий зошит. Його закошлана чуприна та худа шия свідчили про явну його нетямущість, а ще й благальний погляд його підсліпуватих очей крізь запітнілі окуляри. На щоці у нього, жовтявій, безкровній, була чорнильна ляпка, що формою скидалася на фінік, свіжа і вогка, як слід слимака.

Він простягнув зошит. У першому рядку виведено заголовок: Задачі. Нижче рядки заповнено нахиленими цифрами, а внизу незграбний підпис із закарлючками й чорнильна ляпка. Сирил Сарджент: власноруч і його печатка.

– Містер Дізі загадав мені розв’язати їх наново геть усі, – сказав він, – і показати вам, сер.

Стівен помацав краї зошита. Не буде пуття.

– Тепер ти знаєш, як їх розв’язувати? – запитав.

– Задачі від одинадцятої до п’ятнадцятої, – відповів Сарджент. – Містер Дізі сказав, що треба було списати їх із дошки, сер.

– А сам тепер ти можеш їх зробити?

– Ні, сер.

Негарний і непутящий: худа шия, закошлана чуприна і чорнильна ляпка, слід слимака. Проте якась жінка його ж любила, носила на руках і тулила до серця. Якби не вона, то світ розтоптав би його на місиво, як слимака. Вона ж бо любила його ріденьку кволу кров, якою наділила сама ж, від своєї. Невже це справжня суть? Єдина правдива сила, що творить життя? Святий Колумбан^{52} у своєму благочестивому запалі переступив через тіло своєї матері, яке лежало долі. Вона вже пішла з життя: тремтливий обрис гілки, обсмаленої вогнем, дух червоного дерева і сирої могили. Вона заступила його, не дала, щоб його розтоптали, і пішла, наче її й не було. Бідолашна душа пішла на небо, а на вересовому пустищі під зоряним мерехтінням лис із червоним хижим полиском свого хутра, з безжальним блиском в очах рив землю, дослухався, відкидав землю, дослухався, рив і рив.

Сидячи поряд із ним, Стівен розв’язував задачу. Він із допомогою алгебри висновує, що привид Шекспіра доводиться Гамлетові дідом. Сарджент дивився збоку крізь скошені окуляри. В підсобці торохтіли ключки; з поля долинали лункі удари по м’ячу і крики.

Літери і цифри рухалися по сторінці в поважному мавританському танці^{53}, вбрані в маскарадні одіння, у химерних шапочках квадратів і кубів. Подайте руку, поверніться, поклоніться дамі: отак-о: пустотливі фантазії маврів. Пішли з цього світу також Аверроес і Мойсей Маймонід, мудреці, темні і своїм обличчям, і своїми мудрощами, чиї оманливі люстра показують незбагненну душу світу й темряву, яка сяє у світлі, але світло не спроможне її збагнути.

– Ну як, тепер ти розумієш? Зможеш сам розв’язати другу?

– Так, сер.

Невпевнено виводячи розгонистим почерком, Сарджент списав умову. Його рука, постійно чекаючи підказки, ретельно виписувала хитливі літери і цифри, а легкий рум’янець сорому пожвавив його сіре обличчя. Amor matris[12]12
  Любов матері (або любов до матері) (лат.).


[Закрыть]: родовий відмінок підмета і додатка. Вона вигодувала його своєю кволою кров’ю і зсілим молоком, ховаючи його пелюшки, щоб ніхто не побачив.

Я був такий, як і він, такі самі згорблені плечі, така ж незграбна постава. Моє дитинство стоїть, похнюпившися, поряд зі мною. Та не сягну його рукою я здаля, хоч раз, і не торкнусь, хай навіть злегка. Моє далеко, а його утаємничене, як погляд наших очей. Таємниці, безмовні, скам’янілі, ховаються в темних палатах обох наших сердець; таємниці, які стомилися тримати в собі тягар тиранства; тирани, які прагнуть, щоб їх позбавили влади.

Задачу розв’язано.

– Все дуже просто, – сказав, підводячися, Стівен.

– Так, сер. Дякую, – відповів Сарджент.

Він промокнув сторінку промокачкою й одніс зошит до своєї парти.

– То бери свою ключку і біжи до гурту, – сказав Стівен, рушаючи до дверей слідом за незграбним недолітком.

– Так, сер.

У коридорі почув – хлопця гукають із поля.

– Сардженте!

– То біжи, – підігнав його Стівен. – Містер Дізі тебе кличе.

Він зупинився на ґанку і дивився, як той незграба тюпає на сяк-так облаштоване поле, де сперечаються сердиті голоси. Їх щойно розділили на дві команди, і містер Дізі повертався, переступаючи ногами у гетрах через вологі трави. Коли вчитель наблизився до будинку школи, його погукали голоси, що ніяк не могли дійти згоди. Він повернувся до них своїми сердитими сивими вусами.

– Що там іще? – крикнув він кілька разів, не чекаючи відповіді.

– Кокрейн і Геллідей попали в одну команду, сер, – крикнув йому Стівен.

– Будь ласка, почекайте в моєму кабінеті, доки я наведу там лад, – попросив містер Дізі.

І рішучим кроком він рушив назад через поле, сердито вигукуючи старечим голосом:

– У чому річ? Що там іще?

Їхні пронизливі голоси залящали навколо нього зусібіч; їхні постаті щільно його оточили; гаряче сонце знебарвлювало медовий колір його кепсько пофарбованого волосся.

У кабінеті стояв затхлий дух тютюнового диму вкупі з запахом шкіри потертих темножовтих крісел. Як і того першого дня, коли ми з ним тут домовлялися про мою роботу. Як було спочатку, так і зараз. У шафі виставлена колекція монет Стюарта^{54}, ось він, скарб нашого болота: так він і буде довіку. І в коробці для ложок, вимощеній вицвілим пурпуровим плюшем, зручно вмостилися дванадцять апостолів, які проповідували всім поганам: вік-віків.

Квапливі кроки по кам’яній підлозі ґанку і в коридорі. Роздмухуючи свої рідкі вуса, містер Дізі спинився біля столу.

– Передовсім наші дрібні фінансові розрахунки, – оголосив він.

З кишені свого сурдута він видобув капшук, перев’язаний ремінцем, відкрив його і витяг дві банкноти, одну зі склеєних половинок, і поклав їх акуратно на стіл.

– Два, – сказав він, зав’язуючи капшука ремінцем і ховаючи в кишеню.

А тепер у скарбницю, де зберігається його золотий запас. Стівенова рука нерішуче водила по купі мушель, які лежали в холодній кам’яній ступі: трубороги і вампуми, каурі й леопардові мушлі; й ось ця, закручена, мов тюрбан еміра, і ця, що називається «гребінець святого Якова». Набуток старого прочанина, копійчаний скарб, порожні черепашки.

На м’який ворс скатертини впав соверен, блискучий, новенький.

– Три, – сказав містер Дізі, крутячи в руках свою скарбничку. – Дуже корисна річ. Ось бачите. Тут для соверенів. Тут для шилінгів, шестипенсовиків, півкрон. А тут для крон. Бачите.

Він витрусив зі скарбнички дві крони і два шилінги.

– Три дванадцять, – підсумував він. – Гадаю, все точно.

– Дякую, сер, – відповів Стівен, сором’язливо збираючи гроші й поспіхом запихаючи їх жужмом у кишеню штанів.

– Немає за що, – озвався містер Дізі. – Ви їх заробили.

Рука Стівена, знову вільна, повернулася до порожніх мушель. Символи також краси і сили. Купа грошей у мене в кишені. Символи, забруднені жадобою і злиднями.

– Не треба їх так ховати, – порадив містер Дізі. – Ви їх десь випадково витягнете, і вони випадуть. То краще купіть ось таку річ. Побачите, вона дуже зручна.

Треба що-небудь відповісти.

– У мене вона часто буде порожня, – відмовив він.

Ті ж самі кімната й година, та сама мудрість: і я той самий. Тепер уже тричі. Тут на мені три зашморги. Та я можу їх умить розірвати, якщо схочу.

– Тому що ви не відкладаєте, – пояснив містер Дізі, піднявши вказівний палець. – Ви ще не знаєте, що таке гроші. Гроші – це сила, самі побачите, коли доживете до мого. Я ж бо знаю. Знаю. А що каже Шекспір із цього приводу? Збери грошей, скільки зможеш.

– Яго, – промурмотів Стівен.

Він підвів погляд від пустопорожніх мушлів до очей поважного принципала.

– Він знав, що таке гроші, – пояснив містер Дізі. – Він їх заробляв. Поет, але водночас і англієць. А знаєте, чим пишаються англійці? Знаєте, що саме англієць проголошує з великою гордістю?

Володар морів. Холодним, як море, поглядом озирає порожню затоку; так історично склалося: тут я і мої слова, з розумінням.

– Що над його імперією, – відповів Стівен, – ніколи не заходить сонце.

– Та ні! – вигукнув містер Дізі. – Це не англієць. Це сказав французький кельт^{55}. – І він постукав своєю скарбничкою об ніготь великого пальця.

– Я вам скажу, – промовив він урочисто, – чим він найбільше пишається. Я живу на свій кошт.

От який молодець.

– Я живу на свій кошт. Зроду я не позичив ні в кого жодного шилінга. Ви можете сказати таке про себе? Я нікому нічого не винен. Можете?

Мулліганові – дев’ять фунтів, три пари шкарпеток, пару черевиків, краватки, Керренові —десять гіней, МакКеннові одну гінею, Фредові Раяну два шилінги, Темплеві два сніданки, Расселові одну гінею, Казинсові десять шилінгів, Бобові Рейнольдсу півгінеї, Кохлеру три гінеї, місіс МакКернан за пансіон, п’ять тижнів… Та купа грошей, що у мене, то дріб’язок.

– Саме зараз не можу, – відповів Стівен.

Містер Дізі засміявся із щирою втіхою, ховаючи свою скарбничку.

– Я знав, що не можете, – сказав він весело. – Та згодом колись ви зрозумієте, що так треба. Ми народ поблажливий, проте доводиться бути й справедливими.

– Я боюся таких багатозначних слів, – відмовив Стівен, – бо для нас вони небезпечні.

Хвилину містер Дізі насуплено вдивлявся в портрет над каміном, зображення особи з величною поставою, вбраною в картату шотландську спідницю, – Альберта Едварда, принца Уельського.

– Ви вважаєте мене заплішеним консерватором, затятим торі, – озвався його замислений голос. – З часів О’Коннелла я бачив три покоління. Я пам’ятаю голод. А чи знаєте ви, що ложі оранжистів виступали за скасування унії ще за двадцять років до того, як за це почав агітувати О’Коннелл і достойники вашої церкви затаврували його як демагога? Ви, фенії, схильні забувати деякі речі^{56}.

Яка глибока, побожна і вічна пам’ять. Діамантова ложа в Армі, преславному місті, з повішеними папістами. Зборище озброєних плантаторів у масках, хрипкі голоси. Чорна північ і щиро протестантська Біблія. Принишкніть, стрижені^{57}.

Стівен спромігся лиш на жест.

– Серед моїх предків були й бунтарі, – заявив містер Дізі. – По материнській лінії. Але по батьківській лінії мій предок – сер Джон Блеквуд^{58}, а він голосував за унію. Ми всі ірландці, всі з королівського поріддя^{59}.

– Та ба, – зауважив Стівен.

– Per vias rectas[13]13
  Прямими шляхами (лат.).


[Закрыть] – твердо проголосив містер Дізі і пояснив: – Такий був девіз на гербі його титулованого роду. Він був за унію і, щоб проголосувати за неї, узув свої ботфорти і з Адса, що в графстві Даун, помчав верхи до Дубліна.

 
Цок-і-цок, цок-цок.
На Дублін дорога бита.
 

Старосвітський сквайр скаче верхи в лискучих ботфортах. Чудовий день, сер Джон. Чудовий день, ваша честь… День… День… Два ботфорти звисають, тюпають у Дублін. Цок-і-цок, цок-цок, цок-і-цок..

– До речі, я згадав ось яку річ, – сказав містер Дізі. – Ви, містере Дедале, можете зробити мені послугу, маючи знайомих літераторів. Я тут написав листа в газету. Посидьте хвилинку, поки я додрукую закінчення.

Він пішов до письмового столу біля вікна, двічі відсунув стілець і прочитав кілька слів із аркуша в друкарській машинці.

– Сядьте. Я прошу пробачення, – сказав він через плече. – …вимоги здорового глузду… Хвилинку.

Він вдивлявся з-під кошлатих брів у рукописний текст біля свого ліктя, і, мурмочучи, раз по раз натискав на тугі клавіші машинки повільно, часом пихкаючи, коли доводилося крутити назад прокрутку, щоб виправити помилку.

Стівен тихо сів у монаршій присутності. На стінах вишикувався почесний ряд обрамлених зображень слухняних коней із задертими головами, які вже давно пішли в небуття: Опір лорда Гастінгса, Стріляний герцоґа Вестмінстерського, Цейлон герцоґа Бофортського, 1866 року взяв Паризький приз. На них сиділи легенькі вершники, напружено чекаючи сигналу. Він стежив за їхнім бігом, поставивши на кольори королівського прапора, і його вигуки зливалися з вигуками глядачів, які вже давно пішли в небуття.