Текст книги "П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 50 страниц)

Террі Гудкайнд
П'ЯТЕ ПРАВИЛО ЧАРІВНИКА,
або
ДУХ ВОГНЮ

_{Переклад з російської}

КНИГА 1

Будь обережний, коли день зустрічається з ніччю. Побоюйся перехресть, де ховаються вони. Вони таяться в язиках багаття і легко переміщуються в іскрах. Побоюйся тіней серед каменів, під різними предметами, в норах, печерах і шахтах. Остерігайся тріщин, вузлів і водної гладі – ці чарівні істоти ковзають по краях, там де щось зустрічається з чимось.

Деякі з них володіють моторошною красою, що леденить душу. Інші вельми вигадливі. Вони часто намагаються привернути до себе увагу. Намагайся не тривожити їх, оскільки вони, як з'ясувалося, здатні принести велике зло, і надзвичайно небезпечні. Вони мисливці, які не знають втоми, викрадачі магії, бездушні і без почуттів.

Запам'ятай гарненько мої слова: бійся шимів і в разі гострої необхідності на голій землі тричі намалюй піском, сіллю і кров'ю Чорну Благодать.

Уривок з щоденника Коло (переклад з древнєд'харіанської).

1

– Цікаво, що сполошило курей? – Ліниво вимовив Річард.

Келен лише міцніше притулилася до його плеча.

– Може, це твій дід на них лається. – Оскільки відповіді не послідувало, вона підняла голову й зазирнула йому в обличчя, освітлене тьмяним світлом вогнища. Річард дивився на двері. – А може, вони незадоволені тим, що ми з тобою не давали їм спати майже всю ніч.

Річард, посміхнувшись, поцілував її в лоб. Курячий переполох за дверима вщух. Напевно це сільські дітлахи, що брали участь в усіх тривалих весільних урочистостях, прогнали курей з їх улюблених сідал на низенькій стінці, що оточувала будинок духів.

До тихого притулку долинали віддалений сміх, голоси і спів. Запах просочених бальзамом полін, які завжди горіли тут у вогнищі, змішувався з ароматом пристрасті і солодкувато-пряним запахом смаженого перцю і цибулі. Келен мовчки милувалася відблисками вогню в сірих очах чоловіка, потім знову влаштувалася позручніше у нього під пахвою, слухаючи приглушений гул барабанів і дзенькіт бубна.

Барабанна дріб то злітала вгору, то стихала, майстерно виготовлені бубни творили чарівну мелодію, що пронизувала порожнечу будинку духів, запрошуючи духів предків взяти участь у торжестві.

Річард потягнувся, дістав з завбачливо залишеного для них Зеддом підноса шматок коржа.

– Ще теплий. Хочеш?

– Вам так швидко набридла ваша нова дружина, лорд Рал? – Келен посміхнулася, почувши його задоволений сміх.

– Ми ж і справді одружені, так? Це не сон? – Їй подобалося слухати, як він сміється. Скільки разів благала вона добрих духів, щоб Річард знову став веселим. Щоб вони обидва заново навчилися сміятися.

– Сон, що втілився в життя, – пробурмотіла вона.

Келен відвернула увагу Річарда від коржа, пригорнувшись до нього в довгому поцілунку. Дихання його почастішало, він міцно стиснув її в обіймах. Вона пробігла пальцями по вологих від поту широких плечах і заплуталася в густому волоссі Річарда, не відриваючись від його губ.

Саме тут, в будинку духів Племені Тіни, одного разу вночі (з тих пір, здавалося, минула ціла життя) Келен вперше усвідомила, наскільки безнадійно вона закохана в нього. Тоді вона змушена була тримати в таємниці свою заборонену пристрасть. Саме в той давній приїзд, після битв і боїв, їх з Річардом взяли в плем'я. У наступний приїзд Річард, знову ж в будинку духів, скоївши перед цим неможливе – він знайшов спосіб нейтралізувати магію сповідниці, – попросив Келен стати його дружиною. І ось тепер вони нарешті провели свою першу шлюбну ніч у будинку духів Племені Тіни.

Хоча одружилися вони по любові, і тільки по любові, їхній шлюб означав формальне об'єднання Серединних Земель і Д'хари. Побажай вони скоїти весільний обряд у будь-якому з великих міст Серединних Земель, церемонія, без сумніву, перетворилася би на грандіозне торжество, якому не було б рівних. Келен знала на власному досвіді, що таке пишні урочистості. А люди Племені Тіни розуміли щирість їх з Річардом почуттів і ті прості причини, з яких вони бажали стати чоловіком і дружиною. І вона віддала перевагу веселому весіллю серед людей, люблячих їх усім серцем, перед пишною і холодною церемонією.

Для Племені Тіни, що жило суворим життям серед степів, таке свято було рідкісною можливістю повеселитися, поїсти, потанцювати та розважитися бесідою. Келен не знала випадку, щоб когось, крім них, брали в Плем'я Тіни, а значить, їх весілля було єдиним у своєму роді. Келен підозрювала, що весілля ця увійде в перекази племені. Коли-небудь все, що тут зараз відбувається, стануть зображати танцюристи, одягнені в шати з трави і гілок, з лицями, розфарбованими чорною і білою глиною.

– Упевнена, що своїм чарівним дотиком ти спокусиш будь-яку незайману дівчину, – піддразнила Келен Річарда. Вона почала забувати про те, наскільки втомилися ноги.

Річард відкотився на спину, переводячи подих.

– Думаєш, нам варто вийти і з'ясувати, що потрібно Зедду? – Келен грайливо шльопнула його по ребрах.

– Так-так, лорд Рал, схоже, вам дійсно набридла ваша молода дружина. Спочатку кури, потім коржик, а тепер твій дід!

Річард знову подивився на двері.

– Я відчуваю запах крові. – Келен миттєво сіла.

– Напевно, це просто пахне дичина, принесена мисливцями. Якщо б дійсно щось сталося, ми б про це дізналися, Річард. Адже нас охороняють. Взагалі за нами стежить все село. Ніхто не зможе прослизнути непоміченим повз мисливців Племені Тіни.

Але Річард, здавалося, не чув її слів. Він лежав нерухомо, всю увагу зосередивши на дверях. Лише коли Келен погладила його руку і опустила голову йому на плече, Річард розслабився і повернувся до неї.

– Ти права, – винувато посміхнувся він. – Схоже, я просто розучився розслаблятися.

Майже все своє життя Келен ходила коридорами влади і могутності. З ранніх років її привчали до дисципліни і відповідальності, їй постійно твердили про небезпеки, що скрізь оточують її. Коли вона очолила Серединні Землі, ці уроки вже в'їлися їй у кров і плоть.

Річард же зростав у зовсім іншій атмосфері. Він любив спокій дикої природи і мріяв стати лісовим провідником. Але прийшли бурхливі часи, і доля його склалася інакше. Борг змусив його змінити спосіб життя і стати правителем Д'харіанської Імперії. Постійна пильність стала його головним союзником, і від цієї звички було важко відмовитися.

Келен помітила, як він водить рукою в пошуках меча. Але Річарду довелося відправитися в Плем'я Тіни без чарівної зброї.

Незліченну кількість разів бачила Келен, як він несвідомо перевіряє, чи під рукою Меч Істини. Багато місяців меч був його постійним супутником, це був час крутих змін – і для самого Річарда, і для всього світу. Меч був його захисником, а Річард, у свою чергу, був захисником чарівного меча, людиною, пов'язаною зобов'язаннями, які меч накладав на свого власника, Шукача Істини.

В якійсь мірі Меч Істини був всього лише знаряддям. Істинною могутністю володів той, у чиїх руках меч перебував, – Шукач Істини. Він сам був зброєю. Меч же був скоріше символом, приблизно як біле плаття було символом звання Келен – Матері-сповідниці.

Нахилившись, Келен поцілувала чоловіка. Він знову пригорнув її до себе. Келен грайливо відштовхнула його.

– Ну і як воно, бути одруженим на самій Матері-сповідниці?

Підвівшись на лікті, Річард заглянув їй в очі.

– Чудово! – Прошепотів він. – Чудово і радісно. І утомливо. – Він ласкаво провів пальцем по її щоці. – А як воно – бути заміжньою за самим Магістром Ралом?

– Липко! – Пролунав її гортанний сміх.

Засміявшись у відповідь, Річард сунув їй в рот шматок коржа, потім сів зручніше і прилаштував між ними тацю з їжею. Хлібні коржі, зроблені з коренів тави, були улюбленою стравою Племені Тіни. Їх подавали практично з будь-якою їжею, їли просто так, загортали в них їжу, використовували замість ложки, у вигляді сухарів брали з собою, надовго відправляючись на полювання.

Келен, позіхнувши, потяглась, порадівши, що Річард більше не стурбований тим, що відбувається за дверима. Вона цмокнула його в щоку, задоволена, що він заспокоївся.

Під теплими коржиками Річард виявив печений перець і цибулю, капелюшки грибів розміром з долоню, ріпу і варені овочі. Там виявилося навіть кілька рисових пиріжків. Відкусивши шматок ріпи, Річард загорнув у корж трохи овочів, гриб, перець і простягнув Келен.

– Шкода, що ми не можемо залишитися тут назавжди, – задумливо мовив він.

Келен натягнула простирадло на ноги. Вона прекрасно зрозуміла, що він хоче сказати. Зовні за дверима їх чекав зовнішній світ.

– Ну… – Протягнула вона, ляскаючи віями, – те, що Зедд прийшов з заявою, ніби старійшини бажають отримати назад у своє розпорядження будинок духів, зовсім не означає, що ми повинні здатися їм на милість перш, ніж дозріємо для цього і будемо готові.

Річард відреагував на завуальовану пропозицію блаженною посмішкою.

– Зедд просто використовував старійшин як привід. Насправді йому потрібен я.

Впившись зубами в рулет із коржа, Келен спостерігала, як Річард неуважно ламає навпіл рисовий пиріжок. Його думки явно витали десь далеко.

– Він не бачив тебе кілька місяців. – Келен пальцем стерла текучий по підборіддю жир. – Йому не терпиться почути розповідь про твої пригоди, з'ясувати, чому ти за цей час навчився. – Вона облизала пальці, а Річард неуважно кивнув. – Він любить тебе, Річард. І повинен навчити тебе деяким речам.

– Цей старий безперервно мене навчає з самого мого народження. – Річард відсторонення посміхнувся. – Я теж його люблю.

Він загорнув в коржик гриб, овочі, перець і цибулю і відкусив від отриманого рулету пристойний шматок. Келен вивудила щіпку вареної зелені і прийнялася задумливо жувати, дослухаючись до тихого потріскування вогню у вогнищі і віддаленої музики.

Покінчивши зі своїм шматком, Річард порився під залишеними на підносі коржиками і вивудив звідти сушену сливу.

– І весь цей час я навіть не підозрював, що він не просто мій найкращий друг. Я і знати не знав, що він мій дід і зовсім не проста людина.

Відкусивши півсливи, він простягнув другу половинку Келен.

– Він просто оберігав тебе, Річард. І для тебе найважливішим було знати, що він твій друг. – Келен взяла сливу і засунула в рот. Жуючи ласощі, вона дивилася на Річарда і не могла намилуватися.

Вона ніжно змусила його повернутися до неї. Як вона розуміла його тривоги!

– Тепер Зедд знову з нами, Річард. Він нам допоможе. І його поради дуже багато допоможуть нам.

– Ти права. Хто може дати нам кращу пораду, ніж така людина, як Зедд? – Річард підтяг ближче одяг. – І він зараз напевно ледь не стрибає від нетерпіння, бажаючи почути про все, що сталося.

Річард почав натягувати чорні штани, а Келен, затиснувши в зубах пиріжок, початку діставати з мішка речі. Зупинившись на хвилинку, вона вийняла пиріжок з рота.

– Ми не бачилися з Зеддом кілька місяців, причому ти – довше, ніж я. Зедд з Енн захочуть дізнатися про все. І нам доведеться разів десять розповідати одне і те ж, поки вони не задовольняться.

Річард на мить перестав застібати чорну сорочку.

– Що це так переполошило Зедда з Енн вчора ввечері перед весіллям?

– Учора ввечері? – Келен дістала з мішка згорнуту спідницю і струснула. – Щось щодо шимів. Я сказала їм, що вимовила три певних слова. Але Зедд сказав, що вони про це подбають, чим би ці шими не були.

Келен не хотілося думати про це. Вона мурашками покривалася, згадуючи свій переляк і паніку, що охопила її. Їй погано ставало при одній лише думці, що могло статися, забарись вона хоч на мить з проголошенням цих слів. Спізнись вона – і Річард був би зараз мертвий. Зусиллям волі Келен відігнала важкі спогади.

– Так ось що мені здавалося, ніби я згадав, – підморгнув, посміхнувшись, Річард. – Дивлячись на твою синю весільну сукню… Ну, пам'ятається, в той момент у мене були в голові якісь більш важливі думки.

Три шими начебто нічого складного собою не представляють. Здається, щось у цьому роді Зедд і сказав. І вже у всякому разі, у кого-кого, а в Зедда з всіх нині живучих повинно бути менше всього труднощів з такого роду речами.

– Так як ти щодо того, щоб скупатися?

– Що? – Річард знову дивився на двері.

– Викупатися. Чи не можемо ми спершу відправитися до теплих ключів і викупатися, а вже потім – сісти перед Зеддом з Енн і почати розповідати їм довгу історію?

Річард натягнув через голову чорну туніку. Широка золота канва, розшита по квадратному коміру, блиснула в світлі вогню. Він скоса глянув на Келен.

– А ти потреш мені спину?

Келен не могла відірвати очей від усмішки, що грала на його губах. А Річард вже застібав широкий шкіряний пояс з розшитими золотом кишеньками. Крім усього іншого, в цих кишеньках лежали предмети чудові і дуже небезпечні.

– Лорд Рал, я потру вам все, що вам буде завгодно. – Розсміявшись, він надів підбиті шкірою срібні браслети. Вирізані на них давні символи блиснули в червонуватому світлі вогнища.

– Схоже, моя новознайдена жіночка уміє перетворювати звичайне купання в знаменну подію.

Келен загорнулася в плащ і витягла довге волосся, що забилося під комір.

– Як тільки скажемо Зедду, відразу підемо. – Вона грайливо тицьнула його пальцем у ребра. – Ось тоді і дізнаєшся.

Хихикаючи, він перехопив її пальці, не дозволяючи себе лоскотати.

– Якщо вже ти хочеш купатися, краще Зедду не говорити. Він задасть спершу одне питання, потім ще одне, а потім – ще і ще. – Річард застебнув на шиї виблискуючий золотом плащ. – І не встигнеш озирнутися, як день вже підійде до кінця, а він все буде питати і питати. Далеко до цих теплих ключів?

– Приблизно півгодини ходьби. – Келен вказала на південь. – Може, трохи більше. – Вона схопила коржик, щітку для волосся, шматок трав'яного мила, ще якусь дрібницю і сунула все це в шкіряний мішок. – Але ти сказав, Зедд хоче нас бачити. Не боїшся, що він надується, якщо ми вислизнем потихеньку?

– Якщо хочеш скупатися, – цинічно реготнув Річард, – то краще вибачитися потім, що не сказали. Це не так вже далеко. У будь-якому випадку встигнемо обернутися, перш ніж він отримає нас.

Келен міцно стиснула його руку. Раптово вона стала дуже серйозною.

– Річард, я знаю, тобі не терпиться поговорити з Зеддом. Якщо для тебе це дійсно важливо, ми можемо скупатися і пізніше. Мені взагалі-то все одно… Я просто хотіла довше побути з тобою наодинці.

– Ми поговоримо з Зеддом через пару годин, коли повернемося. – Річард обійняв дружину. – Зедд цілком може почекати. Мені теж хочеться побути з тобою.

Він ступив до дверей, і Келен помітила, як він знову машинально шукає відсутній меч. Плащ Річарда, як тільки його торкнулися сонячні промені, спалахнув золотом. Вийшовши слідом за чоловіком на прохолодне ранкове повітря, Келен мимоволі примружилася. Апетитні аромати їжі, що витали над селом, дражнили нюх.

Річард звернув убік, заглянув за короткий паркан.

Хижий погляд сірих очей швидко окинув небо. Потім Річард ретельно оглянув вузькі проходи між будовами, які оточували будинок духів.

У цій частині села будинки, як і будинок духів, використовувалися для різних суспільних цілей. В деякі, як в свого роду святилища, мали доступ лише старійшини. Ще іншими користувалися мисливці для своїх ритуалів. І жоден чоловік ніколи не переступав поріг будинків, що належали жінкам.

Тут же готували до поховання мерців. Плем'я Тіни своїх мертвих ховало в землі.

Палити похоронні вогнища було непрактично. Деревину поставляли сюди здалеку, і вона була дорогоцінною. Навіть для приготування їжі в дрова додавали неабияку кількість кізяка або – набагато частіше – міцно скручених пучків сіна. Багаття на зразок того, що розвели в ніч перед весільною церемонією, розпалювалися вкрай рідко.

Оскільки в будинках ніхто не жив, ця частина села здавалася якоюсь таємничою. Грім барабанів і мелодія бубнів лише підкреслювали пануючу тут тишу, різкіше позначаючи глибокі тіні між будинками. Через віддалення голосів порожні вулиці здавалися примарними. А при яскравому сонці тіні тут виглядали майже непроникними.

Не перестаючи вивчати ці самі тіні, Річард жестом вказав у бік. Келен заглянула за стіну.

Серед видертого пір'я, яким грав прохолодний вітерець, лежали закривавлені останки курки.

2

Келен помилилася. Кур збаламутили зовсім не дітлахи. – Яструб? – Запитала вона. Річард знову подивився на небо.

– Можливо. А може, тхір або лисиця. Але хто б це не був, його злякали раніше, ніж він встиг зжерти свою здобич.

– Що ж, тепер ти можеш заспокоїтися. Просто-напросто якийсь звір полював на курей.

Кара в своєму червоному облягаючому шкіряному одязі негайно помітила їх і рішуче рушила в їхній бік. Ейдж, який на непосвячений погляд виглядав як простий обтягнутий червоною шкірою стержень близько фута завдовжки, звисав з зап'ястя на тоненькому ланцюжку. Ця моторошна зброя завжди було під рукою, щоб Кара могла її миттєво схопити.

Келен прочитала в блакитних очах Морд-Сіт явне полегшення: все гаразд, все добре, її підопічних не відтягла ніяка невідома сила з тих, що мешкають в стінах будинку духів.

Келен прекрасно розуміла, що Кара воліла б знаходитися до них з Річардом ближче, але була досить делікатна, щоб надати їм можливість усамітнитися. Подбала вона і про те, щоб тримати на відстані всіх інших. Знаючи, з якою убивчою серйозністю Кара ставиться до своїх обов'язків охоронця, Келен високо оцінила її тактовність. Так, вночі Морд-Сіт трималася на пристойній відстані.

Відстань!

Келен глянула на Річарда. Ось чому він був так підозрілий! Він знав, що не діти потривожили курей. Кара не дозволила б дітворі підійти до будинку духів, наблизитися до дверей, на яких був відсутній замок.

Не встигла Кара і рота розкрити, як Річард її випередив.

– Ти бачила, хто вбив курку?

Кара перекинула довгу світлу косу через плече.

– Ні. Напевно я сполохала хижака, проходячи повз. Всі Морд-Сіт заплітали волосся в косу. Коса була, якщо можна так висловитися, частиною мундира, на випадок, якщо хто раптом помилиться щодо роду їх діяльності. Але подібного роду смертельно небезпечну помилку допускали одиниці, якщо взагалі знаходилися такі.

– Зедд намагався знову до нас пробратися? – Продовжив допит Річард.

– Ні. – Кара поправила солом'яного кольору пасмо, що вибилося з коси. – Він приніс вам піднос, а потім сказав мені, що хоче бачити вас обох, як тільки ви будете готові.

Річард кивнув, як і раніше вивчаючи тіні.

– Ми ще не готові. Спершу ми сходимо до найближчого теплого ключа, щоб викупатися.

– Чудненько! – Розпливлася Кара в хитрою усмішкою. – Я потру тобі спину.

Річард нахилився до Морд-Сіт:

– Ні, не потреш. Ти будеш тільки дивитися. – Посмішка Кари стала ще ширше.

– М-м-м. Теж звучить непогано.

Фізіономія Річарда за кольором зрівнялася з червоним убранням Кари.

Келен дивилася в бік, насилу стримуючи усмішку. Вона знала, наскільки Карі подобається жартувати над Річардом. Ніколи ще Келен не бачила настільки відверто нешанобливих охоронців, як Кара і її сестри по ейджу. І кращих, ніж вони, не бачила теж.

Морд-Сіт, древня каста захисників і охоронців Магістрів Ралів, владик Д'хари, були сповнені суворої самовпевненості. Їх починали готувати з дитинства, навчали жорстоко і безжалісно. І така дресура перетворювала їх на безжалісних убивць.

Келен виросла, мало що знаючи про таємничу Д'хару, що лежала далеко на сході. А Річард і зовсім народився в Вестланді, ще далі від Д'хари, і знав про цю країну і того менше. Коли Д'хара напала на Серединні Землі, Річард мимоволі був втягнутий в бій і в кінцевому підсумку убив Даркена Рала, жорстокого Магістра Д'хари.

Річард тоді і подумати не міг, що Даркен Рал, який згвалтував колись його матір, був його, Річарда, батьком. Він ріс, шануючи за батька чоловіка своєї матері, найдобрішого Джорджа Сайфера. Зедд надійно зберігав таємницю, щоб захистити свою дочку, а потім і онука. Тільки вбивши Даркена Рала, Річард дізнався правду про своє походження.

Ось тому-то Річард мав дуже туманне уявлення про країну, що дісталася йому в спадок. І прийняв на себе кермо влади лише через загрозу ще більш страшної війни. Якщо Імперський Орден не зупинити, то він поневолить весь світ.

Зробившись новим Магістром Д'хари, Річард звільнив Морд-Сіт від суворої дисципліни їх жорстокої професії, але – як з'ясувалося в подальшому – лише для того, щоб вони добровільно скористалися дарованою свободою і стали його охоронцями. Річард носив на шиї два ейджі в знак поваги і вдячності двом жінкам, які віддали за нього життя.

Річард був для цих жінок об'єктом поклоніння, і все ж зі своїм новим Магістром Ралом вони дозволяли собі раніше немислиме – вони жартували з ним. Вони над ним знущалися. І взагалі рідко упускали можливість підчепити його.

Колишній Магістр Рал, батько Річарда, замучив би їх до смерті за любий подібний жарт. Келен підозрювала, що така нешанобливість була способом нагадувати Річарду, що він звільнив їх і що вони служать йому по добрій волі. А можливо, це специфічне почуття гумору стало наслідком мук і страждань, перенесених ними в дитинстві.

Морд-Сіт безстрашно захищали Річарда, а за його наказом – і Келен. Захищали люто, немов кидаючи виклик самій смерті. Вони стверджували, що найбільше на світі бояться померти в ліжку, старими і беззубими. Річард же не один раз жартома клявся подбати про те, щоб саме така доля їх і спіткала.

Частково через глибоке співчуття до цих жінок, які пройшли жахливу по жорстокості школу в руках його попередника, Річард рідко дозволяв собі виговорювати їм за безпардонність і, як правило, залишався вище їх підколювань. Але його стриманість лише підстьобувала Морд-Сіт.

І маковий колір обличчя нинішнього Магістра Рала, викликаний висловлюванням Кари, що вона буде дивитися, як він купається, повністю видавав його виховання.

Річард нарешті впорався із собою і звів очі горі.

– І дивитися ти також не будеш. Можеш просто почекати тут.

Келен точно знала, що ось це вже навряд чи. Кара лише хіхікнула і послідувала за ними. Вона не замислюючись ігнорувала прямі накази Річарда, якщо вважала, що ці накази розходяться з її завданням оберігати його життя. Кара та інші Морд-Сіт підкорялися наказам Річарда лише тоді, коли вважали їх дійсно важливими, або якщо, на їхню думку, Річарду не загрожувала серйозна небезпека.

Не встигли вони трохи відійти, як до них приєдналася група мисливців, матеріалізувавшись з тіней і проходів біля будинку духів. Сухорляві і пропорційно складені, вони були мініатюрними. Найвищий ледве сягав зросту Келен, Річард же височів над ними подібно вежі. Голі ноги і торси мисливців покривала глина – для кращого маскування. У кожного за спиною висів лук, за поясом ніж і в руках списи.

Келен знала, що в сагайдаках у них зберігаються стріли з просоченими отрутою наконечниками. Це були люди Чандалена. У Племені Тіни тільки вони постійно носили отруєні стріли. Люди Чандалена були не тільки мисливцями, але ще й воїнами – захисниками племені.

Мисливці посміхнулися, коли Келен грюкнула кожного з них по щоці – традиційне вітання Племені Тіни, данина поваги до їх сили. Вона подякувала мисливцям на їх мові за пильну охорону, потім перевела свої слова для Кари з Річардом.

– Ти знав, що вони ховалися поблизу, охороняючи нас? – Пошепки запитала Келен Річарда, коли вони рушили в путь. Річард швидко озирнувся.

– Я бачив тільки чотирьох. Змушений визнати, що двох я прогавив.

Цих двох він ніяк і не міг бачити – вони з'явилися з-за дальньої стіни будинку духів. Келен же не помітила жодного. Вона знизала плечима, мисливці, здавалося, могли ставати невидимками за власним бажанням, хоча краще всього їм цей фокус вдавався в високих травах. Вона була глибоко вдячна всім, хто мовчазно і ненав'язливо оберігав їх з Річардом.

Кара повідомила, що Зедд і Енн знаходяться в південно-східній частині села, тому, просуваючись на південь, вони трималися західного боку. Прямуючи до ключів, супроводжувані Карою і мисливцями, вони минули майже всі людні місця, воліючи вузенькі проходи між будиночками, обмазаними темною глиною.

Зустрічні посміхалися і привітно махали руками, ляскали їх по спині, традиційно легенько шльопали по лицю. В ногах у дорослих плуталася дітвора, ганяючи маленькі шкіряні м'ячики, граючи в квача і в хованки. Іноді об'єктом гри ставали кури, що з переляканим квоканням розбігалися від юних мисливців під радісний сміх дітвори.

Келен, щільніше загорнувшись у плащ, ніяк не могла зрозуміти, як ці напівголі дітлахи виносять ранкову прохолоду.

За дітьми доглядали, але дозволяли бігати всюди. Їх дуже рідко підкликали, щоб виговорити за щось. Коли вони підростуть, навчання буде дуже суворим, важким і жорстким, і вони будуть звітувати за кожен крок.

Дітлахи, яким дозволено залишатися дітьми, завжди являють собою цікаву, всюдисущу і постійну аудиторію при будь-якій незвичній події. А для діточок Племені Тіни, як і для більшості дітей, весь світ здавався незвичайним і цікавим. Включаючи курей.

Коли маленька процесія перетинала майданчик в центрі села, їх помітив Чандален, вождь невтомних мисливців, одягнений в свої кращі штани з оленячої шкіри. Волосся, як прийнято у Племені Тіни, ретельно покривав густий шар глини.

Накинутий на плечі плащ із шкури койота символізував новий статус Чандалена: його не так давно обрали одним із шести старійшин села. В його випадку це було всього лише титулом, а не позначенням віку.

Обмінявшись з усіма ляпанцями, Чандален посміхнувся і поплескав Річарда по спині.

– Ти найкращий друг Чандалена – проголосив він. – Мати-сповідниця напевно обрала би Чандалена собі в чоловіки, не женись на ній ти. Я тобі вдячний по гріб.

Перед тим як Келен відправилася в Вестланд за допомогою і зустріла там Річарда, Даркен Рал винищив усіх сповідниць, і Келен залишилася останньою. І поки вони з Річардом не знайшли спосіб обійти закляття, жодна сповідниця ніколи не виходила заміж по любові, тому що своїм дотиком неминуче знищила б особистість коханого.

Раніше сповідниця вибирала судженого, виходячи з сили, яку той міг передати дочкам, а потім торкалася його своєю владою. Чандален вважав, що у нього були всі шанси бути обраним, а тому своїм висловлюванням він зовсім не хотів нікого образити.

Річард, сміючись, відповів, що з радістю поклав на себе тягар шлюбу з Келен. Швидко глянувши на людей Чандалена, він понизив голос і серйозно запитав:

– Хтось із вас бачив, хто вбив курку біля хати духів?

З сторонніх тільки Келен знала мову Племені Тіни, а з Племені Тіни тільки Чандален вмів говорити на її рідній мові. Він уважно вислухав своїх мисливців, які доповіли, що ніч пройшла спокійно. Вони були третьою вартою.

Потім один з наймолодших мисливців, Юні, зобразив, як натягує стрілу і швидко повертається спочатку в одну сторону, потім в іншу, але сказав, що не зміг розгледіти звіра, який вбив курку в них у селі. Він зобразив, як облаяв хижака усілякими словами і волав до його честі, намагаючись присоромити й змусити здатися, але безуспішно. Річард кивнув, вислухавши переклад Чандалена.

Однак Чандален переклав не всі слова Юні. Вибачення він опустив. Для мисливця – а для мисливця з команди Чандалена особливо – упустити звіра, що знаходився так близько, та ще йбудучи в охороні, – ганьба. Келен знала, що пізніше Чандален ще скаже Юні пару ласкавих слів.

Не встигли вони рушити далі, як з однієї з платформ на стовпах на них глянув Птахолов. Глава старійшин і, отже, вождь племені Тіни, Птахолов провів шлюбну церемонію.

Було б украй неввічливо не привітатися з ним і не подякувати. Річард різко повернув до критої трав'яним навісом платформи, на якій сидів Птахолов.

Поблизу пустували діти. Мимо пройшли кілька жінок в червоних, синіх і коричневих сукнях, що жваво перемовлялися. Парочка бурих овець обнюхувала землю в пошуках загубленої людьми їжі. Схоже, їм вдалося досягти деякого успіху – коли вони сподобилися відбрести подалі від дітвори. У бруді, квокчучи і гребучи, щось викльовували кури.

На галявині ще догоряли святкові вогнища, більше схожі на шматочки світного бурштину. Навколо юрмилися люди, притягнені теплом і залишками вогню. Такі вогнища тут були рідкістю, великою подією, що символізує велике святкування. А ще тут розпалювали багаття, щоб закликати духів предків, вітаючи їх теплом і світлом. Деякі люди простояли всю ніч, просто милуючись грою вогню. А для діточок багаття були дивом і джерелом радості.

Всі жителі села одяглися на церемонію в найкращі одежі і все ще залишалися в них, бо офіційно весільні урочистості тривали до заходу сонця. Чоловіки одягли красиві куртки і замшу і гордо носили свою зброю. Жінки наділи яскраві сукні, начепили металеві браслети, і всі радісно і широко посміхалися.

Молодь племені, зазвичай дуже соромлива, з нагоди весільних урочистостей розхоробрилась. Минулої ночі хіхікаючих дівчини закидали Келен вельми відвертими питаннями. А юнаки йшли за Річардом по п'ятах, щасливі тим, що посміхаються йому, і задоволені, що просто знаходяться поруч із такими важливими людьми.

Птахолов був в замшевих лосинах і туніці, яку носив завжди, незалежно від обставин. Довге срібне волосся звисало на плечі. На шиї висів кістяний свисток, яким він підкликав птахів. Цим свистком він міг без видимих зусиль викликати будь-яких птахів, яких хотів. Деякі опускалися йому на руки і, задоволені, сиділи там, як на сідалі. Річард завжди дивувався цьому вмінню.

Келен знала, що Птахолов розуміє птахів і прислухається до подаваних ними знаків. І підозрювала, що, можливо, він підкликав птахів для того, щоб подивитися, чи не подадуть вони якийсь сигнал, який лише він один може помітити. Птахолов був, крім того, визнаним тлумачем знамень і видінь, які надходили і від людей. Часом Келен здавалося, що він здатний читати її думки.

Багато мешканців великих міст Серединних Земель вважали степових жителів дикунами, які поклоняються дивним божествам і дотримуються дурних забобонів. Келен же розуміла просту мудрість цих людей, їх уміння відчувати природу, їх глибоке знання навколишнього світу. Багато разів вона бачила, як Птахолов дуже точно пророкував погоду на найближчі дні лише на підставі спостережень за тим, як колишуться на вітрі трави.

Двоє сільських старійшин, Хаянлет і Арбрін, сиділи на протилежному краю платформи, опустивши очі і спостерігаючи за людьми на галявині. Арбрін поклав руку на плече сплячого біля нього маленького хлопчика, що скрутився клубочком. Дитина уві сні смоктала палець.

Навколо старійшин стояли підноси із залишками святкових наїдків і глечики з напоями. Хоча деякі їх напої і містили алкоголь, Келен знала, що люди Племені Тіни не схильні до пияцтва.

– Доброго ранку, поважний старійшина, – привітала Птахолова Келен на його мові.

Старійшина повернув до них обвітрене обличчя, осяяне широкою посмішкою.